Маруся

Як передзвонили на збір, ось і несуть від церкви святий хрест і корогви, за ними мари, а там ідуть аж три попи і четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дяків – так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.

Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у піддружі, кого у старости, жінок у свашки, і усе по двоє, дівочку у світилки, парубків аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От, як відібрав усіх, та й став їм кланятися і просити:

– Люди добрі, сусіди любезнії! Панове старики, жіночки паньматки, і ви, парубоцтво чесне, і ти, дівча молоденька! Не зогнущайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так і рида). Не привів мене бог – воля його свята! – заміж дочки віддати і з вами, приятелями, хліба-солі розділити і повеселитись, а сподобив мене, грішного, віддати йому одну-однісіньку дочечку, чисту і непорочну, як голуба білого. Збираюсь тепер поховати її ді-вуваннячко, як закон велить і як її слава заслужила. Потрудітесь піти за нею у почоті, проводіте її дівовання на вічную жизнь, не у нову хату і не до милого мужа, а у сиру землю і у темну домовину! Потіште своїм послухнян-ством і мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу…

Та хотів поклонитись, та аж впав до землі і гірко-гірко заплакав, а увесь народ за ним.

Далі, уставши і віддохнувши, каже:

– А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.

От покликали Настю, а замість її поставили другу жінку, щоб голосила над покійною та приговорювала, до якого часу треба.

Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсім нездужала. За нею винесли хлопці скриню з подар-ками і відчинили. От Настя зараз покликала до себе дівчат та й каже:

– Не порадовалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньці ходячи, та збирала б вас у дружечки, на радість свою; а привів мене господь самій, у старості, гіркими слізоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дівуваннячко до темної ями. Не довелося мені чути ваших весільних пісеньок до моєї Марусі, а замість того побачу ваші слізоньки, що зо мною проливатимете, як заспівають їй вічную пам'ять; не погнівайтесь, що замість весільних медяничків або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає воскові свічечки. Засвітіте їх, проводіте мою Марусеньку і відайте: як горять ваші свічечки, так горить моє серденько від журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утіху мою… а сама зостаюся при старості, як билиночка у полі, і слізоньками умиваючись.

Тут їм і роздавала гривенні свічечки і усе зеленого воску.

Далі достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! і що мався підіслатись при вінці під ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий, що попереду носять.

А там поперев'язовали дружка і поддружого раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долівки, та усе повишивані заполоччю орлами та квіточками; а далі і по другому навхрест, білого полотна, довгі, так що аршинів по чотири, і усе пообшивані заснівками. Такими ж рушниками поперев'язували і свашок, та ще їм і по квітці прикололи до очіпків. Старост теж поперев'язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Світилочці зробили меч, як таки водиться на весіллі: нав'язали ласкавців, чорнобривців, васильків і позолоченої шумихою калини, і свічечку ярого воску засвітили; і меч обв'язали, і світи-лочку перев'язали рушниками, тож гарними і усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовкові квітки і праві руки поперев'язовали платками, усе бумажними, красними як один і такими, що по три копи жоден. Ту хустку, тож бумажну, що малося молодим руки під вінцем зв'язати, ту подали на срібний хрест, що піп у руках несе, а таки окроме кожному попові і диякону на свічечку подали платки бумажні, сині, і усякому дяку дали по хусточці. Килим великий та хороший положили на кришу у труни, а коць важний, з розводами, і посередині великий орел, так той послали на мари під труну, н щоб усе те пішло на церков божу за душу помершої.

Далі Настя стала роздавати із скрині усе добро, яке було: що дівоче, чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь, роздавала вбогим дівчатам та сиротам, що ні батька, ні матері і що їм нігде узяти; а жіноче, то серпанки, то очіпочки біленькі, то платки на голову, що було наготовлено її дочечці, таким же жіночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня була повнісінька, а тут тобі хоч би що зосталося; усе пороздавала і скриню віддала на церков божу; і подушки, і рядна, усе позбувала за царство небесне Марусі і за душу свою і Наумову; а далі і каже, перехрестившись:

– Слава тобі, господи, що було що роздати за душу моєї милої Марусеньки і обділити добрих людей. Нащо мені теє придане її, коли я і її рішилась… – А переплакавши і каже:

– Де ж наш ще молодий?

От його і привели до неї. Обняла вона його кріпко; цілує, плаче і приговорює:

– Зятечку мій милий!… Синочку мій коханий… Як порох ув оці, так ти мені зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її біля серця носила, а вмираючи, заповідала причепити її тобі, як будуть її ховати… Не забувай моєї Марусі і як вона тебе вірно до смерті любила… Не забувай нашої з батьком старості!… Не покинь нас… приглянь нас у немощах!… Нікому ж нам буде і очей закрити, і пом'янути нас!…

Василь, блідний-блідний, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очі, мов у мертвого, дивляться і не бачать нічого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; і незчувся, як тую хустку йому почепили за пояс; насилу промовив до Насті:

– Матінко рідненька!…

Та більш нічого не зміг і сказати.

От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:

– Бог тебе, мій синочку, сиротиночко, удовець без вінця, благословить і матір його божа на усе добреє, тільки не покидай нас!… – Сказавши сеє, пішла голосити над дочкою.

От як зовсім управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на ній коси та цвіточки і на голову положили ще віночок (бо ще не була вінчана), що самі зв'язали, то з жовтих гвоздиків, то з ромену, та з різних цвітків.

Сердешний Наум ледве ноги переставля, а ще таки хотів закон сполнити: підійшов до труни, перехрестив Марусю і каже:

– Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосіллі… Бог послав тобі сей дом; почивай у нім; нехай ні один злий чоловік не певорушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду і з радістю устала з сим святим хрестом.

Після сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услід, хоч гірко плаче, а ще таки посилковався сказати:

– Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радість була… Ти не вернешся вовіки, і я радості не матиму тож вовіки!

От і понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далі криша з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, і в них хусточки. За тим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свічками і диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалібно співають, що хоч-не-хоч так заплачеш. От тут пішли дружечки по парці, усі у свитах, і тільки самі чорні ленти покладені на головах, без усякого наряду і у кожної у руках зелена свічечка пала. За дружечками ішла сама собі світилочка з мечем; за нею свашки, далі дружко і піддружий, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь як молодий ішов з правого боку; на превелику силу іде і неначе й не він; ні до чого йому діла нема, що йому скажуть, те й робе і туди йде, й очей не зведе з своєї Марусі… А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весіллі покривати, покрита уся, тільки вид не закритий; і здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще, як вона хороше вмирала, то так і усмішечка у неї на виду зосталася, і вона ніби усміхається, і потішається, що її так хороше ховають.

Василь би то, може б, і не зійшов би з місця, бо в нього і пам'яті не було, так його вели два старости у рушниках під руки.

За домовиною ішли або вели сусіди й приятелі Наума і Настю, що так і розливаються, як тая річка. А дзвони? так господи! не перестають і усе дзвонять. А народу, народу! І за домовиною, і побіля домовини, і по вулиці напереді, і по воротям, і по плотам… що то і сказать не можна, скільки їх там було.

Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разів зо-становлялися читати євангелія і усякий раз підстилали бумажний платок. Який піп прочита, тому й нлаток.

Відслуживши у церкві службу божу і похорони як слідує, понесли тим же чином і на кладовище. Як стали опускати труну у яму, то від Насті подали двадцять аршинів нерозрізаних рушників та на них і впустили домовину… і що то! Увесь народ так і голосить! а Наум кинувсь навколішки, підняв руки догори та й молиться: «Господи праведний! Твоєю волею осиротів я, старець не-мощний! Тіло моєї дочечки віддаю матері нашій землі; а душу прийми у царство своє… і не остав мене, грішного!» Далі став читати «Отченаш», аж поки зовсім опустили труну і попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землі у жменю… труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю і каже:

– Дай нам, господи, ув однім царстві бути з нею!… Прощай, Марусю, ув останній раз! Нехай над тобою земля пером!

Тож і Настя так зробила. Як же прийшлось Василеві кидати, схватив землі у жменю, як зарида… затруситься, пальці йому звело і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму… трясся, трясся, – так і впав нечувственний…

Тут увесь народ, кожний хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однім царстві, а далі бояри засипали лопатами, і зовсім докінчили, і верх вивели, і у головах поставили хрест високий та товстий, і зеленою краскою обмальований… От і уся Марусі пам'ять!…

Пришедши додому, і попи, і увесь народ, і трудящі стали лагодитися обідати. Настя перша кинулась:

– Де ж наш Василь? Нехай мій голубчик, мій жених* удовець, нехай сіда на посад сам собі.

Василя нема! Сюди-туди, де Василь?… Нема нігде… Ськали, ськали… нема! Та вже один старий розказовав, що ще на кладовищі підняв його, і трусив, і водою бризкав, і на превелику силу він очуняв, і, віддихнувши трохи, сказав, що піде проходитись. Чоловік пустив його і пішов до гурту, а де вже він дівся, він не вглядів.

Кинулись бояри, хто помоторніший, ськать його; шукали і на кладовищі, і по бору, і де то вже його не шукали… нема та й нема! Нічого робить, без нього пообідали.

Після обід, як усі, дякуючи Наума і Настю і поминаючи Марусю, порозіходились, і як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там він? Не було й нема! Послав до родичів – не чули і не бачили!

Справляли Наум і Настя вп'ять і третини, і дев'ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-християнськи… І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя ж не було та й не було! І слух об нім запав! Найбільш журився за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього богу, щоб його сохранив, і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядіти.

Вже й год минув після Марусі. Старі відпоминали її, як треба, і попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертім монастирі – і дякам за псалтир, що шість неділь, поки Марусина душа літала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогодні поховала дочку, а Наум усе тільки її роз-важа і каже:

– Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя мені жалчіш, що – не дай боже! – чи не пропав він і з тілом, і з душею.

А сам усім хазяйством розпоряджав і усе дбав, а що зміг, то й сам робив не лінуючись. А що тільки збере хоч трохи чого, так і роздає бідним та неімущим. Усіх обділя.

Стане було Настя казати:

– Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема, усе равно. Наш вік – день!

– Та хоч би й час, – каже Наум, – не собі я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тільки робітник його. Передаю через старців божих у його святі руки. Гріх, лежачи, хліб їсти; поки здужаю, довжон і робити, і бідним подавати. Повелить іти до Марусі, піду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той і спасибі скаже, і відпомина нас, коли схоче, а не схоче – як хоче; я своє діло роблю, поки є сила.

Минув вже і другий год. На третьому прийшов до них чоловік з города, а він того літа ходив у Київ, та й каже:

– Кланявся вам ваш Василь! Наум так і скрикнув від радості.

– Де ти його бачив? – Та й гукнув на Настю (бо вже собі на старості стала глухенька), щоб ішла ближче слухати про Василя, Зрадувалась і Настя, бо й вона дуже жалковала, що не було об ньому ніякої чутки; підсіла до того чоловіка і просила, щоб розказав, де він його бачив і як йому поводиться.

От чоловік і каже:

– Бачив його у Києві, вже він не Василь, а… отець Венедихт…

– Як се так? – закричали обоє старі.

– А так, – каже чоловік, – що він там пішов у ченці,

– У ченці? – сказали вп'ять обоє та й стали богу молитись і дяковати, що довів його до спасенного путя.

– Він у Печерському монастиреві і вже дияконом, і при мені, – так-то розказовав той чоловік, – служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: «Кланяйся їм, я їх, – каже, – як отця і матір почитую і щодня, як служу, то і їх, і вмершу дочку їх на божій службі поминаю, і скільки дасть бог віку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас і вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грішний, біля неї заклявся самому собі смерть заподіять, і як поховали Марусю, я тихенько від них, щоб мене не спинили, пішов світ за очима, узявши тільки у жменю землі з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, що її покрива, укупі лежати. Як я йшов і куди йшов через цілісінький день і ніч і вп'ять день, – я нічого не тямлю. Схаменувсь вже над річкою: стою на кручі, а якіїсь два ченця мене охрещують і святою водою обкроплюють та говорять мені премудрії речі. Довго того було, поки я у розум, – каже Василь, – прийшов, а затим ті ченці привезли мене у Київ, у Печерський монастир. От мене тут прийняли і довго розважали, а далі, як прийшло від общества моє увольненіє, то й постригли у ченці, а за голос і дияконом настановили. Кланяйся ж, – каже, – моїм родителям; от їм і проскура свята, і нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на світі, бо тільки моєї і думки, тільки й помишленія, щоб швидше бути укупі з Марусею».

Узяв Наум проскуру, поціловав, та й задумавсь, а далі і каже до Василя, неначе він тутечки перед ним стоїть: «Адже ти вже тепер отець Венедихт… ти служиш службу божу… чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! пам'ятуй, що у «Отченаші» читаєш: да будеть воля твоя, ізбави нас од лукавого!…»

На тім же місці і у той же час обіщавсь Наум із старою у Київ їхати. Бог їх туди й приніс. Пішли по монастирям, зараз у Печерському спиталися про диякона, з таких ї таких місць, про отця Венедихта. От їм чернець і каже:

– І вже пом'яніте його за впокой! Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах, чах та от неділь зо дві як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положити якоїсь землі, що у нього у платку була зав'язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому під голови. То як закон запреща монахові такі примхи, то його і не послухали.

Тяжко здохнув Наум, далі доськався його гроба, і, пришедши з Настею, найняли тут по нім панахиду і у граматку свою записали.

Довго, довго стояв Наум над гробом його!… Далі здихнув, перехрестився і каже:

– Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!…

Пояснення слів

Аєр – повітря

Аз – я

Аки – як

Алтиїї – старовинна російська

монета вартістю три копійки

Аще – якщо

Бабак – степовий гризун, має цінне хутро, з осені до весни впадає в сплячку; нероба, ледар

Баєвий – виготовлений з баї, м'якої бавовняної, рідше вовняної тканини

Бакша – баштан

Баля и траси (баляндраси) – пусті розмови, веселі розповіді про щось незначне, несерйозне

Барда – гуща, яка залишається при виготовленні горілки і йде на годівлю худоби

Ватувати – різати великими шматками

Бебехи – стусани

Безконечні – вид візерунка, схожий на спіраль

Бельбахи – внутрішні органи; тельбухи

Берлин – карета

Бецман – велика, але неповоротка і ледача людина; здоровило, вайло

Бешиха – гостре запалення шкіри

Бих (бисть) – минулий час дієслова бути

Бібка – маленька кулька овечого, заячого посліду; приправа у вигляді кульки

Біржанйк – візник найманого екіпажа. Місце стоянки екіпажа і сам екіпаж називалися біржею

Боярин – товариш молодого,

який є головним розпорядником на весіллі; шафер

Брат у третіх – син троюрідного дядька чи тітки

Бришкати – поводитися чванливо; задаватися

Брус у вати – їсти що-небудь не рідке

Бублейниця – жінка, яка пекла і продавала бублики; галаслива перекупка

Бузувір – зла, жорстока людина; вживається як лайливе слово

Бумажний – бавовняний

Бунчуковий товариш – почесне звання, яким українські гетьмани нагороджували сипів генеральної старшини та полковників. У XVIII ст. це звання надавалось козацькій старшині при виході у відставку

Вал – товсті нитки з клоччя

Вєгеря – вид танцю

Великдень – християнське весняне свято, присвячене воскресінню міфічного засновника християнства – Христа

Вержёся – кидається

Вийомка – конфіскація заборонених товарів

Вильоти – відкидні рукава старовинного одягу

Випити на потуху – випити під кінець, на прощання

Вия – шия

Відкупщик (відкупник) – той, хто одержує право за гроші стягати з населення державні податки

Війя – дишло

Вогник – пухирчастий висип на обличчі

Водохреще (хрещення) – церковне свято 19 січня на пам'ять євангельської легенди про хрещення Ісуса Христа

Водянчик (водяник) – діжка для води

Возгребіє сотворити – розібрати, розкумекати; розрити

Возклонініє – поклоніння; колінопреклоніння

Возмутйти її розанам и – побити її різками

Вознепщевати на ім'я – осуджувати мене, наговорювати на мене

Волость – у дореволюційній Росії адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту

Волочити колодку – давній звичай, коли жінки у понеділок на масниці чіпляли нежонатим чоловікам обрубки дерева – колодки; чоловік волочив колодку, поки не відкупиться

Вольна – так у першій половині XIX ст. на Слобожанщині називалися шинки, які знаходились за межами міста і мали право на безмитний, вільний продаж горілки, що була в них набагато дешевша, ніж у міських шинках

Ворон – гра, в ній імітується напад ворона на курчат, яких захищає квочка

Восьмуха – міра, що відповідає восьмій частині кварти

Вотщє – даремно

Всує – даремно, марно

Вухналь – спеціальний цвях, яким прибивають підкову до кінського копита, а також підісок до осі

Гиря – брита голова, голова взагалі; вбога, нужденна людина

Говіти – постити і відвідувати церковні служби, готуючись до сповіді та причастя

Голінний – бравий, завзятий

Горлиця – давній український народний танець

Гоцак – український народний

танець, за характером виконання близький до гопака

Граматка – поминальна книга або поминальний список

Гречі (грече) – добре, як слід

Гривня – мідна монета вартістю три копійки (у деяких місцях дві з половиною копійки)

Гриза – грижа

Губернський секретар – цивільний чин 12-го класу, прирівнювався до підпоручика

Губи – гриби

Дамки – гра в шашки

Дати щипки – ущипнути

Двійло – товста жердина, прикріплена до передньої частини воза або саней, що використовується для запрягання коней і допомагає правити ними; дишель

Денежка – чверть копійки

Дєсниця – права рука

Десяцьке – податок на десятника (десяцького) – нижчого поліцейського чина на селі, якого вибирали селяни

Дистанція – дільниця якогось поділу

Днєсь – сьогодні

Днище – дошка з отвором, в яку закладали гребінь при прядінні ниток ручним способом

Домінус – пан

Домовини – обряд домовлен-ня перед весіллям про гостей, подарунки тощо

Дондеже – доки

До сина – дуже багато, до біса.

Дрібушки – дрібно заплетені коси; вид руху в українських народних танцях

Дружка – дівчина, яка на запрошення молодої бере участь у весільному обряді

Дулівка – наливка, настояна на грушах-дулях

Єгди – коли

Єдиус – жіноча прикраса у вигляді монети; дукач ъ

Єлико – оскільки, скільки

Єсте – теперішній час від дієслова бути

Жарнївки – круглі білі камінчики, нанизані на нитку, носилися на шиї у вигляді прикраси

Житія – збірник описів життя Людей, яких церква визнає святими

Жлукто – посудина, видовбана з стовбура дерева, в якій золили білизну – парили, заливши її спеціально для цього приготовленим розчином золи

Жупан – стародавній верхній чоловічий одяг, оздоблений хутром та позументом, поширений серед заможного козацтва та польської шляхти; верхній жіночий одяг переважно з дорогих тканин

Закавраш (закарваш) – одворот на кінці рукава; обшлаг

Закаляти – забруднити, замазати чим-небудь

Залізняк – ливарник або торговець залізними речами

Занєжє – тому що

Запаска – жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру, переважно вовняної, що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки

Заплішити – укріплювати що-небудь, забиваючи клинець (заплішку)

Запола – поділ жіночої сорочки

Заполоч – кольорові бавовняні нитки для вишивання

Засідатель – виборний представник населення, який бере участь у розгляді судової справи

Затого – скоро, от-от

Заушниця – запалення завушних залоз

Збитень – гарячий напій, який готувався з води, меду, прянощів

Збіржа – стоянка візників (збіржаників)

Збудь – вік – старезний

Зді – тут, сюди

Зело – сильно, дуже; літера церковнослов'янського і староруського алфавітів на позначення звука «з»

Зінське щеня – невеликий гризун, що живе під землею, має недорозвинені очі, сховані під шкірою, і зуби, пристосовані для риття землі; сліпець Зовиця – сестра чоловіка Золотий (злотий) – на Правобережній Україні місцева назва монети вартістю 15 копійок.

Ідїжє – де

Іжє – які, що

Іордан – назва церковного свята (19 січня) на пам"ять євангельської легенди про хрещення Ісуса Христа; місце на річці, де в цей день святять воду

Кабака – тютюн Кабатйрка – табакерка Кавалерія – тут: орден К а в'я р – солона риб'яча ікра Калавур – варта, сторожа Каламайка – цупка, густа льняна тканина

Каламар – чорнильниця

Калган – трав'яниста рослина, корінь якої використовують для лікування шлункових хвороб або кладуть у горілку, щоб зробити її запашною

Карватка – кухоль

Кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно

Картацький – картатий, із чотирикутними візерунками, малюнками (про тканину, одяг)

Кварта – міра трохи більша за літр; кухоль

Ке (для одн.), кет є (для мн.) – і уживається як присудкове слово в значенні: дай, подай; як вигук спонукання до дії: ану, анумо; як вигук спонукання в значенні: глянь, дивись

Кибал а – старовинний жіночий головний убір, що має форму півмісяця

Кинути руду – пустити кров

Китайка – первісно – густа шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім – бавовняна тканина, яку виробляли в Росії

Кладі – вантаж

Клечальна неділя – неділя на зелені свята, коли хату, двір прикрашали клечанням – зеленими гілками Книш – вид білого хліба з загорнутими всередину краями

Кобилка – грудна кістка в птахів

Ковінька – палиця з загнутим кінцем

Коєгождо – кожний

Козир-дівка – смілива, спритна, гостра на язик дівчина

Колезький асесор – в дореволюційній Росії – цивільний чин восьмого класу за табелем про ранги

Колико – скільки-небудь

Колода – дерев'яні кайдани на руки, ноги, шию, які в старовину одягали заарештованому

Комісар – в XVIII – на початку ХХ ст. в Росії урядовець, що виконував поліційні функції; пристав

Компот – перекручене капот, жіночий хатній одяг; халат

Копа – п'ятдесят копійок

Кораблик – очіпок з дорогої, часто золототканої тканини на твердій основі, формою нагадує кораблик, човен

Коренити – ущипливо, дошкульно докоряти, сильно лаяти

Корогва – прикріплене до довгого держака полотнище з зображенням Христа або інших святих, яке несуть під час хресного ходу

Костити – дуже лаяти

Кострубонько (кбструб) – весняна танкова гра дівчат; в східнослов'янській міфології – втілення весни, родючості

Коцарювати – виготовляти та продавати килими (коци)

Красна бумажка – десять карбованців

Крёймах – гладенький, переважно заокруглений камінець, який діти використовують для гри

Крилас – у церкві підвищене місце для хору, читців праворуч і ліворуч від середніх дверей вівтаря

Куликати – пити (горілку, вино тощо)

Куна – залізна скоба, прибита в церкві, в яку вкладали руку жінки, караючи її за порушення правил пристойності

Кунпанія – компанія

Кунтуш – верхній розпашний чоловічий і жіночий одяг заможного українського населення XVI – XVIII ст.

Купно – разом

Кухва – бочка; глек

Лабети – міцні великі руки; лапи; пастка

Лебєдаха – бідолаха

Лепорт – рапорт

Лепський – гарний

Липина – тріски

Личман – пастух овець

Ліпо єсть – годиться, варто

Лоск – тут: безладдя

Лоском лежати – бути неприбраним, неупораним

Лотоки – канали на водяному млині, греблі, якими тече вода

Лунь – хижий птах родини яструбиних із сірувато-білим пір'ям у самців

Люстриновий – пошитий з люстрину – вовняної чи напів-вовняної тканини з глянцем

Люшня – дерев'яна деталь, яка з'єднує вісь воза з полудрабком

Лядвії – стегна

Ляхівка – вид вишитої або вимережаної прошви на чоловічих та жіночих сорочках

Мазниця – посуд для дьогтю

Макортеть – макітра

Макотрус – час збирання маку.

Мандрйка – виріб із сиру та тіста, що має форму коржика; сирник

Мандрьоха – бродяга, повія

Мари – ноші для перенесення мерців

Маслосвятіє (маслосвяття) – церковний обряд помазання єлеєм тяжкохворого чи вмираючого

Масниця – давньослов'янське свято проводів зими, пристосоване християнською церквою до тижня перед великим постом і пов'язане зі звичаєм веселитися та готувати певні страви (млинці, вареники з сиром тощо)

Машталір – візник

Меделян – собака меделянської породи

Мєск – мул; виродок

Метелиця – народний танець, виконуваний у швидкому темпі

Миколу звалити – дуже смішити

Милодан – коханий

Мильний – темно-сірий

Миньки (минь) – прісноводна хижа риба родини тріскових

Мойка – кустарне підприємство, на якому промивалась овеча вовна

Моревий – пошитий з дорогої шовкової тканини з полиском

Моркву скромадити – сварити когось

Мотовило – пристосування для змотування пряжі

Мочула – рогожа з волокна молодої липи

Мя – мене

М'ясниці – певний період часу після зимового посту, коли за законом православної церкви дозволяється вживати м'ясну їжу, одружуватися тощо

Наголо – тут: зовсім, цілком; поголовно

Найомщик – підставний рекрут, найманий за кого-небудь.

Намітка – покривало з тонкого серпанку, яким зав'язували поверх очіпка голову заміжньої жінки

На руку ковінька – цього тільки й треба

Невпустйтельно – з небезпекою втратити

Неглі – ніж, щоб, однак

Недоїмка – не сплачена вчасно частина податку чи якогось збору; заборгованість

Не до шмиг и – не до ладу

Нехвалйт – перекручено від інвалід.

Носатка – посудина з носиком, що своєю формою нагадує чайник

Обаваніє – очарування, заклинання, заговорювання

Обачє – крім

Обозний – виборна службова особа, що обіймала одну з найвищих адміністративно-військових посад на Україні в XVII – XVIII ст.

Обпатрювати – дбати про чистоту, охайність

Оброть – вуздечка без вудил для прив'язування коня

Овамо – у той бік

Одиорал – генерал

Окселентувати – вторувати, підспівувати

Оле – горе; ох

Оттолі – звідки

Очіпок – старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з поздовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся

Паки – знову, ще

Палатський – дрібний чиновник казенної або судової палати

Палестина – тут: батьківщина, рідні, домашні місця

Палявий – перекручено від польовий, стройовий

Панахида – церковна служба по померлому

Пан у ша – в'язка тютюнового листя

Парлація – прочуханка

Парло – пара в лазні; прочуханка; биття

Парсуна – обличчя; портрет

Пасерб – пасинок

Патика – поганий кінь

Патрувати (пантрувати) – доглядати, дбати про когось