От Маруся перша крикнула:

– Ох, мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?

– Так що ж? – питає Василь.

– А те, – каже Маруся, – як я додому піду?

– Не бійсь нічого, я тебе опроводжу.

– Не те, щоб я боялась, а те, що ягідок не збирала: а я за ними і просилась у матері. Що мені тут на світі робити? Розкажу матері, що заговорилась з тобою, та й забула.

– Ні, Марусенько, потривай ще матері об мені говорити.

– А чому ж?

– Ще, моє серденько, не урем'я. Треба підождати.

– А як се можна? Матері і батькові треба усе зараз розказовати й ніколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?

– Що хоч, Маню, те й скажи, тільки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.

– Так гріх же брехати і перед ким-небудь, а не тільки…

– Се не буде брехня, і їм треба усе розказати; тільки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тільки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись і будуть нас розлучати. Потерп, моя рибочко, хоч через петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь непогане; тогді пришлю людей, тогді їм усе і розкажеш. То брехня і гріх, як зовсім потаїти, а то ми тільки прежде якого часу їм нічого не скажемо. Чи так, моя паняночко? – спитав та й поціловав її щиро, від серця.

– Може, воно і так, – довго подумавши, Маруся сказала. – Я вже нічого не знаю, а усе робитиму, що мені скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку! як собі хочеш, а я вже більш до тебе не вийду ні сюди, ні на вулицю, ні на базар, нікуди.

– А се ж то чому? – спитавсь Василь, злякавшись.

– Як собі хоч, а тільки, по моїй думці, се вже гріх, коли чого не можна матері сказати та теє і робити нишком від неї Хоч розсердись зовсім, не тільки так насупся, як тепер, тільки вже я не прийду, і не дожидай мене, і не шукай мене. Інше діло, якби я посватана була, тогді б і нічого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава піде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Мені тепер і Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, і усе щось собі під ніс бормотала. Зараз же, прийшовши, піду до неї і усе їй розкажу і попрошу, щоб до часу нікому не говорила. Прощай же, мій соколику, мій Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостів? От ми ненадовго розлучаємось.

Скільки не просив, як то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нізащо на світі не захотіла, і з тим пішла додому, не звелівши йому йти за собою. Він пішов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матір'ю у брехухах зостатись, пішла против череди, знавши, що п Олена кожного вечора тож виходить. От і хотіла їй усе про Василя розказати і просити, щоб мовчала.

Олена не вийшла проти череди, і дівчата сказали, що сьогодні ранком, поки вона була на місті, приїхали старости й жених аж з хуторів; та не подивились ні на закон і ні на що, бо чоловік кріпко хороший, і рушники ранком подавали, далі звінчали і, узявши її, з батьком і матір'ю поїхали, і там на хуторах, аж верстов за двадцять, і весілля будуть справляти. Агу! Нашій Марусі трошки легше стало, що не буде свідителя, як вона подружила з Василем.

Прийшовши додому, тяжко їй було відбрехуватись перед матір'ю, що не принесла ягідок; бо, зроду не брехавши ні в чім, не знала, як і викрутитись і що сказати? Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла діло – і кінці у воду.

Поки поралась та прибирала і була з матір'ю, так їй і весело було, а тим більш, що матері стало легше і вже піднялась з постелі; батько теж веселий і ласковий був до неї; от вона не тільки не журилась, та ще сама собі дяковала, Що так з Василем зробила; і ходячи і пораючись, усе думала: «Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би гріх з душі».

Як же лягла на постіль, так і не подумала, щоб спати. Зараз прийшов їй на думку Василь, як то він, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як і їй бути? як, не бачившись з Василем неділю або, може, нехай бог боронить! і дві, як і жити на світі… «Іще таки учора, – дума собі, – ще я не так його любила, як сьогодні, після того часу, як він сказав, що мене любить, та ще… як поціловав!» Та, здумавши се, як засоромилась! і поночі чує, що вид у неї як жар горить! «Що ж отсе я наробила? – дума собі. – Чи се ж я, що і слухати не хотіла об хлопцях? Скрізь землю б пішла від стида і сорому! А що як ще Василь надо мною сміється?» Тут їй ще душніш стало; а далі як роздумала, що Василь зовсім не такий, щоб йому сміятись, і що він божився, що її кріпко любить, то і утихомирилась і тільки того соромилась, що… ціловалася з.ним і у бору довго з ним сиділа. «Та се ж вже, – так дума, – і вперше, і востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов – як сон: ні заїси, ні заспиш, і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони, мати божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартовати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити».

Так собі порадившись, устала (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пішла, оглядається на Василя; у хаті сало товче, а на двері погляда, чи не Василь їх відчиня. За стіл сіла обідати, а сама у віконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов.

Після обід, у хаті сидячи, дума: «Коли б не ввійшов! Піду на вдвір'я». Надвір вийде: «Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив; піду лучче у хату». І так знай світом нудить удень, а ніччю мало чого й спить, усе їй те на думці, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.

І Василь не луччий був її. Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидів, сяде – нема Марусі, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як і батька її зовуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нічого не треба було знати; і він її не питав, затим, що ніколи було: усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказовала, що як вона його любить.

От вже і пущення пройшло, тиждень петрівки минається; ходить наш Василь і не зна, що вже йому і робити. Аж ось, іде своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче, щоб підв'язати як-небудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучиться з нею, а друге й те, що й воза не підніме, бо вже собі старенький був. От Василь, парень-друзяка, поба• чивши сеє, підійшов до нього, поздоровкався і каже:

– Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою. – Чоловік той подяковав і попросив помогти. Василь як принявся, разом справили віз, і сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловік ще більш дяковав Василеві і просив, коли по дорозі, проводити його до двора, щоб часом не по-розв'язовалося; тоді він вп'ять не здужа справити, а вже й вечоріло.

Василь пішов за ним помалу і нічого не розпитовав, бо йому до всього було байдуже, тільки знай об Марусі й думав. От іде та іде за возом, – бачить, чоловік у тім селі, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадовав-ся: «От, – дума, – тут пробуду, то, може, що-небудь прочую про Марусю, як то вона, моя галочка, поживає».

Аж от заїжджає чоловік на двір. Василь зирк! біжить його Маруся назустріч до чоловіка і кричить:

– Де се ви, тату, були? Ми вже вас… – та й замовкла, як уздріла свого лебедика, та з радощів уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься і не зна, що й казати.

Наум (се-то він і був), позносивши мішки у комору, розпрягши кобилу й упоравши усе з Василем, ввійшли у хату, посідали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Насті, а на Марусю, що тут микалась то в кімнату, то в хату, то з хати у сіни, то з сіней вп'ять у хату, і не дививсь зовсім і буцімто й не він. І вона собі дарма, неначе його зроду вперше бачить.

Посидівши Василь і наговорившись, став збиратись додому. Наум і каже:

– Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обідати; неділенька свята, іще наговоримось.

Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пішов з хати, а Наум кликнув:

– А де ти, Марусю? Проведи Василя від собаки за ворота.

Марусі на руку ковінька: мерщій з хати, і ще Василь не вийшов із сіней, вона вже і біля нього, і зчепились рученьками. Вона йому й каже:

– Василечку, якби ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла.

– Завтра, Масю, і я тобі розкажу, як страждав без тебе. Тепер зділай милость, прислухайся, що старі про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш мені, щоб я знав, як наше діло начинати.

– А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старі будуть тебе хвалити, то я пов'яжу на голову червону скин-дячку і коси покладу; коли ж, не дай боже, що ні, то пов'яжу чорну стрічку, без кіс. Ти тільки прийдеш, так на мене і дивись, то й знатимеш. Прощай же, мій лебедику,

до завтрього.

Увесь вечір Маруся хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсі; боялась-бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а ті знай його хвалять. Настя те й діло розказує, який він звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то він розумний, неначе письменний.

– Я, – каже, – знаю його весь рід; рід чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота, та ба! і отцевський син не буде такий бравий козак, нічого казать.

Маруся не пропустила ні жодного словечка і ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з веселістю, і з радістю лягла спати; тільки того вже не можна вірно сказати, чи спала вона ту ніч

хоч часинку?

Уранці вирядилась щонайкраще: поплела коси у самі міленькі дрібушки і вінком на голову поклала, пов'язала які були луччі скиндячки, а зверх усіх положила червону й квіточками заквітчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже і обідати у неї поспіло: борщик з живою рибкою (бігала сама звечора до сусіда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олії, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сім'яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.

Тільки що вернулись з церкви, Маруся зирк у вікно, аж Василь уже і йде; зараз вибігла буцім боронити його від собаки, а більш за тим, щоб подививсь, що на ній червона скиндячка. От вибігла та мерщій і кричить: «Не бійсь, не бійсь!», а рукою поводить по лобові, неначе каже: «Не бійсь, ось бач, що червона скиндячка!»

Ну, як там було, пообідали гарненько і наговорились. Після обід Наум ліг до Насті ськатись та й заснув, а далі і Настя схилилась та й собі заснула. А молоді знай собі голубляться та милуються. Далі, як старі проснулися, та й сиділи то в хаті, то під коморою у холодку, аж поки зовсім увечері Василь пішов додому.

Унадився ж наш Василь до старого Наума що божии день: то діло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за ділом, та усякий раз і зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; і так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, і той і та кажуть: «Нема ж нашого Василя! не йде обідати». Бо усякий раз вони його зостав-ляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже знайде місцечко» де з ним обо всім тихенько переговорить і намилується; а коли і без нього, то тільки й чує, що старі його вихваляють.

От дождались і Петра, розговілись.

На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:

– Науме, Науме! Либонь старости йдуть.

– До кого?

– Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.

Маруся як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і нестямиться, що й робити, тільки дивиться на матір, а очиці як жар, так і горять; а сама була рум'яна, а то почервоніла, як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату і стала її убирати у нову плахту і усе, що треба, по-дівчачи.

Затим ось стукнуло під двер'ю палицею тричі.

Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, підперізується, а сам труситься, неначе з переляку, і каже собі нищечком:

– Господи милосердний, дан моїй дочечці доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.

От вже стукнули і вдруге, теж тричі, палицею.

Наум, одягшись зовсім, ізмів із скатерті, що на столі, і, посунувши хліб, що завсегда лежить на столі, к покутю (а затим Настя засвітила свічечку перед богами), сів на лавку в кінці стола й дожидається.

Аж ось стукнули під дверима і втретє, теж тричі.

Тоді Наум перехрестився і каже до них:

– Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо До господи! Насте, іди ж сідай і ти!

От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла і, перехрестившись тричі, сіла біля Наума.

За Наумовим словом ввійшли в хату двоє старостів, люди хороші, міщани, у синіх жупанах, аглицької каламайки, поясами попідперезувані, з паличками, і у старшого старости хліб святий у руках. За ними ввійшов Василь… крий матір божа! – ні живий ні мертвий: білий як стіна.

Пришедши у хату, старости помолились богу святому і поклонились хазяїну і хазяйці.

Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре, а тільки для закону) пита:

– Що ви за люди й відкіля, і за чим вас бог приніс?

Старший староста й каже:

– Прежде усього подозвольте рам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнущайтесь вислухать нас; і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.

Наум, узявши хліб, поціловав і, положивши на стіл край свого хліба, каже:

– Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, люди добрі! До чого ще дійдеться, а ви своїх ніг не турбуйте, може, й так здалека йшли. А з якого царства, з якого государства?

Старший староста і каже:

– Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Раз, дома, у нашій землі, випала пороша… Я і кажу товаришу: «Чого нам дивитись па таку шквирю, ходім ськать усякого звірю» – і пішли, їздили, слідили і нічого не получили. Назустріч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От після зустрічі він каже-говорить нам такії речі: «Ей, ви, ловці, добрі молодці! услужіте мені службу, покажіте дружбу: ось якраз попалась мені лисиця або куниця, а трохи чи не красна дівиця. їсти, пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа захоче, усього від мене бажайте. Десять городів вам дам і скирту хліба». От лов-цям-молодцям того і треба. Пішли ми по слідам, по усім городам. Перш слід пішов у Німеччину, а далі у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усі царства-го-сударства пройшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: «Не тільки звіря в полі, що куниця; пошукаємо деінде, знайдеться й красная дівиця». Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. «Скільки, – каже-говорить, – по світу не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав». От ми усе по сліду йшли та в се село – як зоветься, не знаємо, – прийшли. Тут вп'ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали і зараз на слід напали. Пішов наш звір та до вас у двір, і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця – у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?

Поки, староста се законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лавці, скрізь двері дивиться на неї та тож то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей і слуха.

От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:

– Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати… Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?

Маруся, як се почула, та вголос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:

– Ох, мені лихо! А чому ж се так?

А Василь так об землю і кинувся, та аж приповз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:

– Будьте мені батеньком рідненьким! не гнушайтесь бідним сиротою!… За що в мене душу віднімаєте?… Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно:лужити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!…

Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері і руки їх цілує, і приговорює:

– Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість нань-мички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шановати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком прожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!…

Оттак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже:

– Ох, панове-сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, з тим назад іди. Сказано, дать нам по чарці, так вже тут нічого доброго ждати. Одначе, видячи їх сльози і убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексійовичу? ніде дітись: благослови діток, нехай Маруся нас пов'яже.

Наум тільки покрутнув головою, обтер слізку рукавом та й вп'ять понурив голову і мовчтіть.

Староста каже:

– Може, стара мати сеє усе вередує?

– О батечки мої! – зараз каже стара Настя. – Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидовав. Та хіба ж я бє жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-божому та по-старосвітськи; він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?

Тут знову приступили і діти плачучи, і стара Настя голосячи, і старости кланяючись, та знай просять Наума, Мовчав він, мовчав, тільки знай сльози ковта, далі устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:

– Одна в мене на світі радість, моя Марусенька! Що божии день молюсь, щоб вона була щаслива; та як же, молившись об однім, буду сам робити друге; молившись об її щасті, сам буду її топити? Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справді випийте по чарці; коли ж ні, то не здивуйте, дайте і мені покой, бо… Ох, не хотілось було сього казати, та ви мене розжалобили!., бо мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! Прощайте, люди добрі, ідіть собі, не здивуйте.

Тут вп'ять усі приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусі? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слізоньками, а Василь тож припав навколішки, та гірко плаче, та знай просить.

– Але чому не віддаю? – сказав Наум, здохнувши. – Бо жаль свого рожденія. Не той час; при такому важному ділі, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей; оттут я тобі усе розкажу. Більш нічого і говорити; прощайте! от вам ваш і хліб святий.

Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і йти.

Зостався Наум із своєю сім'єю, сів собі і сумує. Маруся аж звалилася на піл від сліз, і Настя плачучи сиділа над нею і дивовалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись, і ніхто не хотів нічого їсти.

От сидів Наум, сидів; думав та думав, а далі обізвався:

– Годі плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.

Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи не здужала, а коли батько каже без жартів та троха чи й не сердитий, то треба устати. Устала і втерла слізоньки, і жде, що він їй скаже.

– Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привів?

– Знала, панотченьку! – і затрусилася, як осиковий листочок, і опустила свої довгії вії на очі, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.

– Як же се було? – спитав він грізно.

Тут Маруся, хоч і запинаючись, а розказала йому усе: як побачила його уперш на весіллі, як їй стало його жалко, як він цятався горішками, як вона його соромилась, і усе-усе розказала: як і на базар ідучи зійшлися, як з базару верталися, що говорили і – нігде було правди діти! – як і ціловалися…

– Ну, ну, що дальш, а почин хороший, – каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.

От Маруся, сплакнувши, веселіше стала було розказувати, як змовилися з ним зійтися у бір на озера, і як зійшлися, і як…

– Годі, годі! – закричав не своїм голосом з серця Наум. – То вже розказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити, – а сам, схопивши шапку, хотів було втікати надвір, так Маруся так і вчепилася йому на шию і каже:

– Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! Не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матіночко моя ріднесенька! Лучче мені усяку муку прийняти, на смерть піду… а не принесу тобі ніякого безчестя ні для якого пана, ні для якого однорала; я пам'ятаю ваші молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель ішла? А ось як у нас було… – Тут вона й розказала, що собі з Василем говорили і як у них там було, і як вона запретила Василеві ходити до себе і для чого. Розказала й те, як скучала І журилась без нього, усе розказала до послід-нього часу, як що було.

Наум ще таки спитався:

– Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого?

– Усю правду вам сказала, і що нічого не потаїла, так коли велиш, тату, щоб побожилась, то як хоч, так і побожусь.

– Гріх великий, – каже Наум, – божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобі і без божби вірю. Тепер слухай мене, Марусю: не. раз тобі казав, що дівкою тобі зоставатись не можна, треба заміж йти. Приказовав тобі, що тільки кого полюбиш, зараз мені скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би діло і кінчав; коли б мені не годивсь, то я б тобі сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб і ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас ніякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя і твоє, і наше з Настею, що Василь такий чесний і богобоязний, а другий, і незчулася б, як би нав'язав тобі камінь на шию, що й повік би його не зняла, хіба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василеві, то я б тобі сказав, зачим не віддам за нього; і ти б так не пристала до нього, і тобі легше було б його забувати. А тепер як хоч, так і терпи, бо не віддам.

Тут Маруся, як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душі веселіше і на серці полегшало; почала знова просити батька, щоб таки віддав за Василя, а що вона хоч вік у дівках сидітиме, а ні за кого не піде, опріч його.

– Говори! – каже Наум. – А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же, дівко, спати; завтра будеш старіша, чим сьогодні, а від того умніша. – Перехрестив її та й пішов собі від неї.

Ні світ ні зоря, а вже Василь і в Наума. То сяк, то так пробули до обід. І варивши обід, і подававши на стіл, Маруся заливалася слізоньками, відгадовавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так і усі невеселі сиділи, а за обідом до страви ніхто й не приймавсь.

От, як позбирали з стола, Наум і каже жінці і дочці:

– Ідіть собі або в кімнату, або під комору, на простор шити, а нам тут з Василем не мішайте.

От, як повиходили вони, Наум і каже:

– Василю, сядь лишень біля мене та слухай, не перебиваючи, що я тобі скажу. Не по моїй правді, бо у мене опріч гріхів нема нічого, а за отцевські і материнські молитви наградив мене бог милосердний жінкою доброю, роботящою, покірною і несварливою. Батьківщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечір дякую за наше неоставленіє, а що найбільша милость божая до нас, грішних, у тім, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол святий…

– Ох, правда, дядечку… – перебив йому Василь, а він його зараз зопинив і каже:

– Цить-бо Василю, мовчи та слухай і не перебивай мене. Се ти, бачивши її очі або щоки, і що вона во всім собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тіло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, і любить, і боїться прогнівить його; нас шанує і бережеться якомога, щоб ні в чім нас не прогнівити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манісінької комашечки. Худа ніякого і по духу не зна і боїться самої думки об нім. Яка сама добра і незлобна, так і про усіх дума, усякому повірить; і бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вічнії. Та й ти її, сердешну, збив, було, з пантелику; знаю усе. Ох! Гріх так робити!

– Дядьку! – обізвавсь, було, Василь.

– Мовчи, племіннику; ти розкажеш опісля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я і батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за ро-дителі, щоб не думати об щасті свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже і сяка і така, ну так би й бить. А за її добрість, за її смирноту, покірність треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб він її кохав, жаловав, щоб – не дай бог! – коли і трапилось якеє худо, чи ділом, чи думкою, так він би її відводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобижати; а покірну та смирну, як вона, хто захоче, той і зобидить. Чим нас бог благословив у сім світі, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятеві, затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє діло, глядіти дуже пильно, щоб він був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив і не розтеряв, що від нас прийме, і щоб і її не довів ні до якої нужди; а коли бог благословить діточками, так щоб і їх до пуття через науку довести і дещо і їм зоставить. Тепер скажи мені, Василю, не правду я кажу?

– Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.

– Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, і бачу свою Марусю, що зовсім розум погубила, полюбивши тебе… вона тепер рада за тобою хоч на край світу; іще-то господь її не зовсім покинув, а то думаю… Крий мати божи! (аж скрикнув Наум ї перехрестився). От по сьому-то прошу тебе ласкою та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч би вона тобі де і повстрі-чалась. Не погубляй її і душі її та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сім… (сказав і гірко заплакав), дай нам спокійно віку дожити й не доведи нас відвічати за неї на тім світі!

– Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем і хорошим хазяїном?

– Ти ж мені розказував про себе. Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини; і ти із ними у одній сказці [3]. Сказка ваша дев'ятидушна, дядькові хлопці малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: «Ми тебе поїли, зодягали і до розуму довели, служи за нашу чергу». А що тогді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто і не вірить, щоб була солдатка, та й чесна. Та й троха чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядання, у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть або – не дай боже! – бездільниками стануть. А вона затим ізстаріється, немощі одоліють, бідність, калічество… тільки що в шпиталь, до старців! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Ие приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!… Так-то, Василю, як 6й я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.

Довго Василь думав, похиливши голову, а далі аж повеселів та й каже:

– А як я найму за себе найомщика?

«Найомщика?» – подумав Наум, а далі й каже:

– А з чого ж ти наймеш, коли тільки получаєщ від хазяїна вісімдесят рублів у год, а батькової копійчини нема?

– Дядьки поможуть.

– Не потурай на те, Василю: поможуть, та не тобі, а собі. До чого дійдеться, тобі за тебе лоб забриють, а найомщик опісля піде за дядькових хлопців. Рад би і я тобі помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жінка багата, то так тягнутимуть, що тільки держись, і усе до кінця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копійкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобі образ царя небесного, і його матері пречистої, і Миколая святого! принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші – от тобі зараз, обома руками віддам Марусю.