Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.

Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.

Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:

– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.

– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.

Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:

– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.

Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.

Наступні слова Пашки переконали її в цьому:

– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!

– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.

– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!

– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.

– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!

– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!

Тут утрутився в розмову Варфоломійович.

– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:

– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!

– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив

Пашку за барки і став трясти:

– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?

– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!

– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.

Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.

– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!

– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!

– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?

– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.

– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!

– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.

– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.

Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.

Чоловіки продовжували сперечатися:

– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.

– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.

– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?

– Куди?

– У баню!

– І піду!

– І йди!

– І піду!

До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!

– Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»

– Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.

– А что такое?

– Пашка знову завів своєї…

– Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.

– Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!

– Где? Ага, понял. Так що там Пашка?

– Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.

– Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна

Віталіївна-Фрідріхівна:

– Ти де був?

– Пиво пил! – словами з реклами віджартувався її чоловік.

– Я серйозно!

– Дорогуша, я сразу же пошел домой. Вот сижу здесь битый час и беспокоюсь: а где же моя любимая женушка? С кем она? Вот сижу и переживаю! Правда, очаровательная И.И.?

– Правда, правда, – зціпивши зуби, відказала та.

До компанії приєдналася і Тетяна Горошко. Вона привітала, як і годиться, Васнєцова-Паваротті з блискучим концертом. Той аж розчулився:

– Хоч одна жива душа поставилася до мене по-людськи! Привітала з успіхом! Спасибо, деточка! Дякую тобі на доброму слові! А ви всі…

Він театрально заплакав, затрусивши кучерями. Потім прийшла дружина Варфоломійовича з мискою пиріжків. Ця подія, звичайно, підняла бойовий настрій. Сіли за стіл.

– Так, Пашка, выкладывай, какая тебя снова муха укусила! – по-діловому з повним ротом спитав співак.

– Зрозумій мене хоч ти, Паваротті: моя авантюра приречена!

– Не тобі вирішувати, а народу. Народ сам вирішить, чи достойний ти бути його обранцем чи недостойний. Так що поживемо – побачимо. Лишилося три дні.

– Нудно мені.

– Мені теж нудно. Якби ти знав, – додав він пошепки, – що мені довелося пережити через тебе! – і він смачно розсміявся.

Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна підскочила з місця:

– Що-що? Ану повтори!

– Танюшка, любимая! Я же без тебя жить не могу! Жена ты моя распрекрасная!

У меня-а жена-а Ой ревни-а-вая!

– Заткнись, Паваротті! – скривився Варфоломійович.

– Папа, все что угодно ради вас!

– Пашко, – звернувся Варфоломійович майже благально. – Я тебе прошу. Не підведи.

Наш молодий герой мовчав.

До розмови вступила Ідея Іванівна.

– Синку, Бог знає, що робить. Усі політики колись починали як аматори. Професіоналами не народжуються, а стають. Народ тебе любить. Це факт. І ти не байдужий до народу. Це вже два. Політична жилка в тебе є. Це третє. А досвід прийде, побачиш.

Наш молодий герой продовжував мовчати. Однак мати нюхом відчула, що той уже здався. Вона вирішила підбадьорити його ще:

– Ти будеш кращим депутатом за Колосального. Він уже вичерпався, хіба ти не бачиш? А в тебе ще енергії – ого-го! У тебе буде блискуча політична кар'єра, і колись у мемуарах ти згадаєш з посмішкою і ностальгією свою першу виборчу кампанію!

– Не забудь о моих подвигах, Пашка! – засміявся Васнєцов-Паваротті.

– Яких-таких подвигах? – знову захвилювалася Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна.

– Я голос чуть не сорвал на концертах! Уже зовсім безголосий став.

– Тільки і всього? А що ти ще зірвав?

– Ти що? На роботі – зась!

Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не повірила, однак аргументів і фактів у неї не було.

– Ну, дивись мені, коли щось було – уб'ю!

– Не було нічого, клянусь… – він запнувся на півслові.

– Так, так, побожись… Цікаво, чим ти поклянешся?

– Слухай, може, не треба, га?

– Ага! Ось воно що. Ану клянись, я тобі сказала! Клянись своїм голосом!

– Танюшко, ти зовсім вже… На святе зазіхаєш!

– Ага! Не повірю, що ти чистий, поки не поклянешся!

Васнецова виручила Ідея Іванівна:

– Тетянко, гріх це. Не треба клятьби. По ньому видно, що він не бреше.

Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна з підозрою подивилася на чоловіка. Невідомо, чим би все скінчилося, якби не дав про себе знати дідусь.

– О! О! – вигукнув він, гойдаючись у кріслі-гойдалці, тримаючи в руках пістолет, і тикнув сухорлявим пальцем у телеекран.

Ідея Іванівна підскочила до телевізора і підкрутила звук.

Спеціальний політичний оглядач розповідав про те, як відбуваються вибори в різних округах, про різні ексцеси протягом виборчої кампанії, в тому числі про напади на кандидатів у депутати і довірених осіб. Серед новин прозвучало:

«23 березня було вчинено напад на довірену особу кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга, відомого співака Олександра Васнецова. Печеніг балотується по виборчому округу N 89. Дані нападників уточнюються. Виборці обурені…»

Новина була короткою, проте пронизала блискавкою мозок присутніх.

– Ну ни фига себе! – із захопленням сказав Васнєцов-Паваротті. – Тепер мені дадуть народного!

– Ну, Гіві, ти шайтан! – чи то з осудом, а чи з радістю промовила Ідея Іванівна. Потім, змінивши тон, додала, вказуючи на ведучого:

– Цікаво, це він цьому типові зуби вставив? Ану, любий, відкрий рота! Ну, посміхнись, дядечку ведучий! Покажи зубки!

– Якось незручно вийшло, – озвався Павло Іванович. – Усі подумають на Колосального. Що це він причетний до побиття Васнецова.

Тут уже всі не витримали і закричали навперебій:

– Досить уже!

– Скільки можна!

– Пашка, уймись! І так далі.

У кімнату ввійшла Варфоломійовичева дружина і внесла великий туркменський чайник із чаєм. Це, як і передбачалося, трохи заспокоїло присутніх. Адже чай – це напій миру.

Телепередача закінчилася. Ведучий так і не посміхнувся, тож Ідея Іванівна так і не визначила: чи це робота дядечка Ґіві. Дідусь спав у кріслі-гойдалці.

Було вже північ, коли Ідея Іванівна сказала дисциплінуючим тоном:

– До виборів лишилося чотири дні. Субота випадає – агітувати не можна, отже, три чистих дні. Оголошую операцію «Пан Коцький». -

Ідея Іванівна витримала довгу паузу і продовжила:

– Сила Пана Коцького була в чому?

Вона обвела поглядом присутніх. Не почувши відповіді, вона сама відповіла:

– У рекламі, яку йому створила Лисичка-сестричка. Ми – молоді, недосвічені. В цьому наша слабкість. Ми – перспективні і розумні. Це наш плюс. Ми боїмося їх, а вони бояться нас. Треба це використати і обіграти. Варфоломійовичу! На тобі – головне завдання. Гроші, які ми збиралися віддати на хабар, краще поділити між людьми. Маю на увазі спостерігачів. Даємо тобі три дні і «Волгу» та «Победу». Ясно?

– Так точно!

– Але гроші – це не головне. Головне що?

– Що? – перепитав бойовим голосом Варфоломійович.

– Головне – міф.

– Що-що?

– Що робила Лисичка-сестричка? Говорила всім, що прийде Пан Коцький і всіх роздере. Пашка, звичайно, нікого не збирається роздирати. А от комісія, подейкують, прийде на виборчі дільниці і розбереться. Підрахує кожен бюлетень. Треба пустити таку плітку. Де-небудь, та й спрацює. Ось так. А про Пашку треба казати так: «Печеніг за всіма соціологічними опитуваннями веде перед, залишивши далеко позаду Колосального. За ним – перемога. Альтернативи Печенігу немає. Він – наш депутат!» Отак казати на кожній виборчій дільниці, кожному спостерігачеві. Ясно?

– Так точно!

– Казати переконливо, так, щоб і він зміг переконати інших. Наприклад, тих, хто ще не визначився, хто шукає поради… А ми… А ми з Тетянкою запишемо на радіо зворушливу сімейну історію – трохи сентиментальну, трохи смішну. Як казала тьотя Берта із Умані: просто цимес!

– Просто що?

– Просто смакота!

– Ага, ясно!

– І останнє. Телевізійні дебати кандидатів. Треба підготуватися ретельніше, аніж попереднього разу. До ефекту Девіда Коперфільда треба додати щось серйозніше. Суттєвіше.

– Какие поручения для меня, очаровательная И.И.? – це, як ви вже й здогадалися, любі мої друзі, подав свій голос Васнєцов-Паваротті.

– Для тебе, соловейку, доручень більше немає.

– Как так? Я весь в напряжений! Я рвусь в бой!

– Тетяна Фрідріхівна забезпечить тобі широке поле діяльності, – суворо сказала Ідея Іванівна і підморгнула.

Той розчаровано і водночас з тугою в очах скорився. Дідусь у кріслі-гойдалці крізь сон солодко заплямкав. Водночас забомкав годинник.

– Друга ночі, – констатувала Ідея Іванівна. – Спати час.

«…Знаєте, коли він народився, акушерка ледь спіймала його. Він вилетів стрілою на цей світ. «Ти диви, який шубра-вець!» – засміялася вона і поплескала його по сідницях. А він голосно заревів. Так-так, я не обмовилася! Він не закричав, він заревів. «Ого! – ще більше засміялася акушерка (а була вона просто реготуха), – який командирський голос! Не інакше, як буде великим начальником! Дивись-дивись, як почервонів. Справжній начальник! Дівчата, гайда сюди, подивіться на цього депутата!» Так і сказала. Тепер я згадую тьотю Шуру особливо часто. В неї було соколине око. Вона всім пророкувала майбутнє. І всі її пророкування збувалися!

…Так ось. Назвали ми його з чоловіком Павлом. Чому Павлом? Тому, що це ім'я, як ніяке інше, пасувало посаді політика. Ну ось послухайте: Павло Іванович Печеніг! Правда ж, звучить? Павло – апостол, пророк, учитель. Іванович – означає, що він – з народу. Він – з народу, він з народом, він за народ. А Печеніг! Це значить – воїн, це значить – безстрашність, це значить – мужність. Ніякого пафосу, ніякої штучності. Здорове і чесне ім'я. Справжнє ім'я народного обранця.

…Павлик завжди був відмінником. «Подумаєш, відмінник!» – скажете ви. Але він був не просто відмінником. Він був відмінником за покликанням. Знаєте, що це означає? Це означає, що він народжений відмінником, тобто у певному сенсі з внутрішнім тяжінням до досконалості. Хай вас це не лякає. Він, якщо робить якусь справу, то робить її якісно. Ось і все. Усе дуже просто.

…Павлик має чудові зуби. В дитинстві він чистив їх не менше, аніж п'ять хвилин. Він ніколи не жалів часу для чищення зубів. Так само, як і для чищення черевиків. Він має завжди ідеально вичищені черевики і чарівну посмішку. А для мужчини-депутата це речі принципово важливі. Адже посмішка – це серце, а черевики – це душа.

…Я думаю, Павло Іванович Печеніг буде хорошим депутатом. Достойним. Надійним. Я думаю, вам пощастить, якщо він буде вашим депутатом».

Ви слухали інтерв'ю з мамою Павла Івановича Печеніга Ідеєю Іванівною Ягідкою.

Дякуємо за увагу.

Теледебати, дарма що мають таку кострубату і двозначну назву, – абсолютно необхідна річ під час виборів. Щоправда, любий мій читачу, я тобі не скажу з певністю: кому вони, тобто телебати, більше потрібні – кандидатам, телебаченню чи виборцям. Але те, що без них не обходяться жодні вибори, то це факт.

Павло Іванович Печеніг готувався до них з усією ретельністю, на яку спромігся, незважаючи на повністю вичерпану нервову систему. Минула ніч пройшла у творчих пошуках. Працювали всією командою. Врахували всі поради…

Можна впевнено сказати, що аналітична група Адама Колосального минулої ночі робила те саме.

І ви, дорогі мої читачі, вже чекаєте з нетерпінням на блискучі дебати двох супротивників. А даремно. Мушу вас розчарувати.

Сталася деяка прикрість, яка збила з пантелику обох кандидатів. Однак ця історія заслуговує на те, щоб її переповісти. Так просто, задля історичної правди.

Річ у тім, що у другому турі виборів на теледебати запрошують дві пари кандидатів, що вийшли у другий тур з сусідніх округів, щоправда, у межах однієї області. Так от, на теледебати, окрім Колосального і Печеніга, були запрошені два супротивники із сусіднього округу, і вони виступали першими. І телеглядачі отримали від їхнього виступу таку насолоду, що наступна пара, тобто Колосальний і Печеніг, виглядала просто жалюгідно. Бо що таке вилизана, відредагована, відкоригована, відрепетирувана, завчена напам'ять з усіма комами, фонетичними і смисловими акцентами, паузами, двозначностями, патетикою промова (а слід визнати, що обидві були відпрацьовані за кращими традиціями вітчизняного іміджмейкерства і навіть з окремими елементами західних політичних технологій), – що важить така промова порівняно зі стихією імпровізації, компромату, боротьби і непередбачуваності?

Ви вже заінтриговані, мої любі друзі? Тож слухайте. У другий тур сусіднього з Печенігом і Колосальним округу вийшли два кандидати: Петро Іванович Сизоненко та Іван Петрович Сизонтенко. їхні прізвища, як ви вже помітили (або не помітили) відрізняла лише одна літера Т усередині прізвища другого кандидата. Професійний філолог вам пояснить, що колись це було одне прізвище, яке внаслідок описки стало двома. Річ у тім, що з переходом від епохи усності до епохи писемності у паспорти наших предків вкрадалося безліч описок, які тепер сплутують усі генетичні розслідування наших сучасників, що шукають свої родоводи у минулих століттях.

Так, наприклад, навіщо далеко ходити? Мою маму у наддніпрянському селі випадково записали у метриці Голя Михайлівна (замість Галина Михайлівна). Це створило дуже неприємну ситуацію при укладенні шлюбу з моїм батьком, який боровся за те, щоб у шлюбному посвідченні стояло «Галина Михайлівна», а затятий борець за правдивість документів, тобто співробітниця ЗАГСу, так і норовила записати дружиною мого батька якусь Голю Михайлівну.

Однак прізвища змінювалися не лише випадково, а й цілком свідомо. Ви ж знаєте чи принаймні здогадуєтеся, що значить бути «ворогом народу» в колишньому Радянському Союзі? Тож близькі і далекі родичі ворогів народу зі шкури пнулися, аби змінити хоча б одну літеру в своєму прізвищі.

Так ось. Цілком може бути, що Петро Іванович Сизоненко і Іван Петрович Сизонтенко – далекі родичі. Може, навіть у третьому коліні. Однак тепер вони опинилися віч на віч у боротьбі за парламентське крісло. Як це сталося?

Елементарно. Петро Іванович Сизоненко, депутат попереднього скликання, кілька разів наступив на мозоль місцевій владі, окрім того, був не у фаворі там, у центрі. Тож його вирішили позбутися. Але халепа полягала в тому, що народ його любив. Бо той часто виступав по радіо, вболіваючи за зарплату, у телевізорі теж час від часу з'являвся, і пика у нього була нічого, ловкенька. А чого ще треба простому народові?

Вибити Петра Івановича Сизоненка із сідла було дуже важко. Тим більше, що округ був «несвідомий»: у нього входило кілька містечок; а мешканці містечок – це специфічний народ, не те що заляканий і затурканий селянин. На нього вплинути командним способом дуже важко.

Тоді влада, не скажу точно чи то місцева, чи центральна, – вирішила застосувати оригінальний спосіб: запустити майже однофамільця, який збиватиме з пантелику виборця.

Виборча фантазія, любий мій читачу, безмежна й невичерпна.

Чого тільки не натерпівся Петро Іванович Сизоненко! Річ у тім, що він був настільки впевнений у власній перемозі, що якось неінтенсивно проводив виборчу кампанію, поклавшись на своїх помічників. А в цей час Іван Петрович Сизонтенко, людина проста і недалека, їздив по селах і містечках з виступами. Виборець, думаючи, що то Петро Іванович Сизоненко, дивувався: щось наш депутат здав свої позиції: і говорить не те, і мекає, і бекає, і змарнів, і вуса поголив, і меле якусь беліберду.

Поки Петро Іванович, тобто справжній Сизоненко, без літери «Т», схаменувся, його авторитет на окрузі підупав. За місяць до кінця першого туру він підключив увесь свій арсенал: а на той час він мав і своїх журналістів, і маленьку друкарню.

Тут додалася ще одна обставина: окрім двох Сизоненків (з літерою «Т» і без неї) на окрузі не було нічого путнього: молодий радикал і глухуватий пенсіонер. Ви дивуєтеся? Дарма! У той час, час молодих незалежних держав пострадянського простору, ще не було такого досвіду передвиборчих баталій, як тепер. Це сьогодні кожен округ промацується кожною партією. І, якщо десь є слабинка, відразу засилається туди кандидат. А тоді…

А тоді за іронією долі у другий тур вийшли обидва Сизоненки – один з літерою «Т», а другий – без неї…

Уявляєте?

І що ж робить у цій ситуації справжній Сизоненко? Він намагається скинути у кювет фальшивого або бракованого Сизоненка, того, що з літерою «Т».

Справа виявилася не з легких. Було втрачено час. А час у виборчій кампанії, як ми вже з вами переконалися, час – це більше, ніж гроші.

І ось того історичного дня, коли Павло Іванович Печеніг і Адам Васильович Колосальний прийшли на телебачення, щоб у прямому ефірі розповісти виборцеві, як вони сильно люблять батьківщину, як вони вболівають за інтереси народу, які вони достойні звання народного депутата, у той самий день і в тому ж самому місці намічалося просто шалене видовище, яке просто не могло не затьмарити їхнього виходу на телеекран.

Петро Іванович, тобто справжній Сизоненко, виступав першим. Він вирішив викрити свого двійника. Він сказав, що чотири роки відстоював інтереси шановного виборця у парламенті. А тепер приходить якийсь Іван Петрович Сизонтенко і хоче присвоїти його здобутки. Але він, Петро Іванович Сизоненко, не допустить цього. Він не допустить іще одного, несправжнього, Сизоненка у політичному двобої. Той, несправжній Сизоненко, а саме Сизонтенко працював собі кухарем у дієтичній їдальні. І чого йому раптом ні з того ні з сього забаглося стати депутатом? Може, він згадав знамениті слова Леніна про те, що навіть кухарка може керувати державою? Крах Радянського Союзу довів, що ці слова були помилковими, що державою повинні керувати професіонали. Насамкінець Петро Іванович Сизоненко, тобто справжній Сизоненко, закликав уважно читати бюлетені. Бо як прийдуть до влади такі, як Іван Петрович Сизонтенко, політика перетвориться на макарони по-флотськи, до речі, це улюблена страва кандидата-опонента, того, несправжнього, що з літерою «Т» посередині.

Потім узяв слово Іван Петрович Сизонтенко, тобто несправжній Сизоненко, і обурився: чому він не справжній? Він справжній, справжнісінький! Можете помацати! А з приводу кухаря, то це правда, він працював кухарем. Так, у дієтичній їдальні. Ну й що з того? Хіба краще було працювати гінекологом, як шановний Петро Іванович до його депутатської кар'єри? А треба сказати, дорогі виборці, що він працював у тому відділенні, де роблять малі гінекологічні операції. А знаєте, що таке мала гінекологічна операція? Це аборт. А знаєте, скільки абортів за свою недовгу медичну кар'єру зробив депутат? За підрахунками колег, десь близько півтори тисячі. Отже, в нашому районі, завдяки його старанням, народилося на півтори тисячі дітей менше. На цю проблему можна подивитися і так: завдяки йому загинуло півтори тисячі невинних душ. Тож, може, краще, щоб політика мала вигляд макаронів по-флотськи, аніж малої гінекологічної операції?

Після цих слів Петро Іванович, тобто справжній Сизоненко, перебував кілька хвилин у шоці. Чомусь його не підготували до того, що його опонент здатен на таке. Тож він добирав слова, а у стані стресу, як ви й самі знаєте, дорогі мої читачі, це виходить не дуже добре.

Йому дали останнє слово. Він сказав, що все сказане – це наклеп, брудний наклеп. Однак сказав він це досить невпевнено, адже у провінції всі одне одного добре знали. І хоч ті півтори тисячі жінок ішли на операцію добровільно, нікому не спадало на думку досі звинувачувати у чомусь поганому колишнього гінеколога, а нинішнього депутата. Однак образ невинних дитячих душ глибоко запав у серце виборцям і дещо змінив їхній світогляд. Немов відчуваючи це, Петро Іванович Сизоненко став перераховувати все те добре, що він зробив на окрузі: провів фестиваль «Дніпровські зірниці», привіз комп'ютери в районну школу-гімназію. А що зробив він – шановний опонент?

Іван Петрович Сизонтенко, той що з літерою «Т» посередині, сказав на це, що він, хоч і не був депутатом, організував добродійну їдальню для бідних. Адже він знає багато дешевих кулінарних рецептів, якими можна нагодувати всіх голодних. Ці рецепти він опублікував окремою книжечкою, так що кожна господиня може її придбати.

Тоді знову озвався Петро Іванович Сизоненко, тобто справжній Сизоненко. Він сказав, що такої підступності він у своєму житті не зустрічав. Мабуть, через підступність душі несправжнього Сизоненка його покинула дружина, утікши з трьома дітьми у невідомому напрямку. На що Іван Петрович сказав, що хоч Петро Іванович і перебуває у формальному шлюбі, проте не спить зі своєю дружиною вже три роки, а має коханку – буфетницю столичного готелю «Москва», у якому проживає під час сесійних тижнів.

Обидва доповідачі вже перебрали свій час прямого ефіру, тобто вже говорили за рахунок часу Павла Івановича Печеніга й Адама Васильовича Колосального. Однак ті настільки перейнялися передвиборчою боротьбою своїх колег, що навіть не помітили цього. А коли помітили, було пізно. Вони протарабанили свої ретельно підготовані виступи і не змогли застосувати своїх блискучих поетично-артистичних (що стосується Колосального) і девідкоперфільдівських (що стосується Печеніга) здібностей.

У виборчому штабі Павла Івановича сприйняли телеефір спокійно: аби не гірше. Ситуація видавалася досить стабільною: Варфоломійович зі своїми вірними друзями об'їздили увесь округ, забезпечили спостерігачів, проінформували їх про все необхідне і зазделегідь віддячили їм. Неофіційна інформація говорила за те, що, незважаючи на всі перипетії, здається, лідирує таки Печеніг, причому з досить великим відривом. І хоча ця інформація мала назву ОБС, тобто «одна баба сказала», проте давно відомо, що якраз ця інформація є найбільш вірогідною.

Отже, вирішили спокійно чекати неділі.

Проте політика – це така штука, що не дає розслабитися ні на мить. Докази? Ось вам і докази: у суботу, напередодні виборів, округ облетіла трагічна звістка: загинув в автокатастрофі Павло Іванович Печеніг.

Не лякайтесь, дорогі мої читачі. Звістка фальшива. Павло Іванович Печеніг насправді був живим.

Але ж виборець думає, що він – мертвий. Тож навіщо за нього голосувати?

Як бачите, дорогі мої друзі, оті шарамижники, а зараз, після такого хитрого тактичного ходу, їх уже можна сміливо назвати групою аналітиків, – недарма отримували свої гроші. Свою справу вони робили надійно. Вони добре знали, коли саме слід запустити плітку: напередодні суботи, не раніше і не пізніше. Бо якщо новина облетить округ раніше, виборчому штабу Павла Печеніга вдасться спростувати її. А якщо пізніше – то вона може не встигнути облетіти весь округ. А от середина п'ятниці – це оптимальний час.

Ось уявіть собі: перша звістка долетить до вух членів ворожого штабу (тобто в нашому випадку – штабу Павла Івановича Печеніга) в п'ятницю, в обід. Над «першою ластівкою» покепкують: ніхто не сприйме її всерйоз. «Друга ластівка» з'явиться десь через годину. Вона вже здивує виборчий штаб. Третя звістка – під вечір – насторожить агітаторів. Однак вони вже нічого не зможуть зробити: надто пізно. Виборчі дільниці закриті, а в суботу не можна агітувати. Тож будь-яке публічне спростування плітки в суботу буде представлене виборчим штабом, який запустив плітку, порушенням закону про вибори, тобто порушенням заборони агітувати напередодні і в день виборів.

Так, група аналітиків Адама Васильовича Колосального спрацювала. Здавалося б, дуже вчасно.

У виборчому штабі Печеніга з цією неприємною новиною вже «обідали».

Варфоломійович, отримавши з десяток тривожних дзвінків з різних куточків району, рвав на собі волосся.

Так, Варфоломійовичу. Ти відстав від життя. Твої примітивні методи політичної боротьби застаріли. Ти надривався на зустрічах, а виявляється, увесь здобутий багаж можна знищити одним ударом, однією маленькою фальшивкою. Головне, щоб ця фальшивка прозвучала дуже вчасно.

Отже, була п'ятниця, а точніше, друга половина п'ятниці.

Виборчий штаб Павла Івановича Печеніга похмуро сидів за зеленим столом і дивився телевізор. Час від часу дзвонив телефон: «А правда, що Павло Іванович загинув в автокатастрофі?»

– Неправда, блін-клінтон! – кричав у відповідь Варфоломійович.

Слово «блін-клінтон» – надто м'яке, воно не передає емоційного стану Варфоломійовича. Тож замість нього він уживав крутіші вислови, які, на жаль, ми не можемо тут навести. Але це, сподіваюся, не змінить вашого позитивного враження від старого ветерана?

Стало ясно, що округ заражений звісткою. Причому заражений капітально. Лікування, тобто спростування звістки, могло мати лише місцевий ефект, а не повне видужання.

Що робити? Об'їздити всі виборчі дільниці до кінця п'ятниці вони просто не в змозі. А в суботу ця їзда може вилізти боком: донесуть у виборчу комісію, що відбувалася агітація, і знімуть Печеніга зі списку.

Першою вийшла з оціпеніння Ідея Іванівна. Вона встала і рішучим голосом стоматолога сказала:

– Тільки святий Миколай може нам зарадити.

Отже, покластися на святого Миколая? Іншого нічого не залишалося.

Ідея Іванівна стала на коліна і стала молитися святому Миколаю. Вона молилася довго, а решта членів виборчого штабу зосереджено спостерігала за її медитацією.

Святий Миколай, мушу вам сказати, дорогі мої друзі, ніколи не покине в біді хорошу людину. А Ідея Іванівна та її син Павло Іванович у принципі були якраз тими, кому святий Миколай щиро симпатизував.

Ідея Іванівна нарешті підвелася з колін вже іншою людиною – бадьорою і самовпевненою:

– Святий Миколай мене ще ніколи не підводив! Це була свята правда.

Вона сіла за стіл і в ту ж мить за вікном почувся скрегіт гальм.

– От бачите! Я ж казала! Це його посланець, – дуже переконливо сказала Ідея Іванівна.

Через кілька секунд у кімнату ввалився Він. Посланець святого Миколая.