Варфоломієва ніч

– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.

У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.

– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!

– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!

– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.

– Вона ж його погубить!

– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?

– Як кого? Пашку!

– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!

– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?

– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.

Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.

Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.

Кандидати виступали за алфавітом.

Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.

І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.

Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.

– Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!

У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.

Режисер телепередачі став подавати із-за скла знаки ведучому, який теж так захопився оповіддю, що забув уставити у вухо навушник зв'язку з режисером.

– Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно.

Еге ж, Разіне. Не пощастило тобі виступати після Девіда Коперфільда.

Разін закликав народ зробити правильний вибір, не піддаватися на спокусу різних самозванців, ставити на людину, яку вони знають, тобто на нього. А мета його опонента, тобто Печеніга, – не боротьба за щастя народу, а власні кар'єрис-тичні забаганки. Разін ще раз закликав народ не робити фатальної помилки, а голосувати за людину, яку вони перевірили на конкретних справах, тобто за нього.

Якби Разін зупинився на цьому, то все виглядало б більш-менш пристойно. Як для країни пострадянського простору. Але доповідач так розійшовся, що досить невправно натякнув, що Павло Іванович Печеніг – ізраїльсько-грузинський запроданець, який має темне минуле, який хоче ошукати народ і пролізти у парламент. Це – зрадник власного народу. Це – клоун. Це упир. Це збоченець. Це Содом і Гоморра. Це…

Здається, він перегнув палицю. І, здається, це відчули всі. І Разін також. Він несподівно замовк на півслові й став перелякано кліпати очима. В його голові проходила напружена розумова робота. Напевно, він відчув, що сам потрапив у пастку, яку так майстерно розставляв іншим. На його лобі виступили блискучі краплини.

Пауза ставала загрозливо довгою. Разін повернув голову до ведучого і прискіпливо поглянув на нього.

Той стрепенувся і застосував заборонений прийом, користуючись тим, що це прямий ефір:

– Микола Разін зараз лідирує в рейтингу серед кандидатів у депутати…

Цією фразою він розкрив свої карти прихильника М. Разіна.

– Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.

– Ну, підрахунки бувають різні… – спробував перебити його ведучий.

– В тому то й уся сіль. Мої підрахунки доводять…

– Пане Гранін, ви вже вичерпали свій час! Гранін підскочив з місця й імпульсивно вигукнув:

– Знімаю свою кандидатуру на користь Павла Пече… Однак йому вже вимкнули мікрофон.

Камера показувала лише ведучого, що дуже красномовно намагався передати всю безмежність спектра достоїнств Миколи Разіна.

Тут треба пояснити ситуацію з творчою телевізійною групою. Річ у тім, що всередині неї було не зовсім затишно. Нове керівництво обласної телестудії зробило чистку кадрів, поповнивши лави молодим прогресивним поколінням. Проте старого зубра, заслуженого журналіста України Василя Івановича Бренчика, тобто нашого ведучого, неможливо було потурити, ба навіть зрушити з місця на міліметр. Тож він продовжував добротно робити свою справу в найкращих радянських традиціях. Неважко було вичислити, що він був тієї самої крові – крові членів партії влади, – що й М. Разін, якого він вихваляв, відбираючи цінний час прямого ефіру.

Режисер – тобто представник молодого прогресивного покоління – через скло показав ведучому дуже непристойний жест. Проте «морський вовк» навіть оком не змигнув, навіть не удостоїв уваги «пацаньонка».

Кандидати в депутати сиділи з круглими очима, обливаючись потом, не наважуючись збунтуватись проти кричущої несправедливості.

Нарешті звукорежисер – молодий демократ обласного масштабу – вимкнув мікрофон ведучому. Так просто. Від почуття справедливості, яке в ньому озвалося. Водночас з вимкненим мікрофоном режисер переключив камеру на загальний план. Ведучий, побачивши, що він не в кадрі і не в звуці, з виряченими очима поглянув нищівним поглядом у бік звукорежисера. Молодий демократ-звукорежисер «наклав у штани» і моментально включив йому мікрофон. І тут сталася «неув'язочка». Ведучий Василь Іванович Бренчик, думаючи, що мікрофон вимкнений, закричав на повний голос: – Включи мікрофон, баран!!!

Майже одночасно з цим режисер переключив камеру на крупний план ведучого.

Так що вийшла, м'яко кажучи, конфузна ситуація, яка на телеекрані виглядала так:

Заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик спершу дуже переконливо люб'язно переконував своїм солодким голосом, як важливо, щоб при владі були саме правильні люди. Бо неправильні люди в парламенті зовсім неправильно себе поводять, дозволяють собі говорити неправильні речі, приймають неправильні закони. Саме тому, як ніколи раніше, потрібно зараз вибрати правильну людину в кожному окрузі. А правильна людина – це людина, яка вже зарекомендувала себе правильною поведінкою на престолі влади.

І поки глядач напружено думав над тим, що значить слово «правильний» в устах відомого в області сивого журналіста, зненацька зник його солодкий голос. Потім різко сам Василь Іванович став маленьким-премаленьким, доки зовсім не зник. Поки слухачі збентежено спостерігали за химерами прямого ефіру, зненацька Василь Іванович знову став на увесь екран. Проте міна на його обличчі вже була не ангельсько-повчальною, а навпаки. Він вирячив очі й зарепетував на весь голос: «Включи мікрофон, баран!» Наївний глядач дуже здивувався. А після того, як на екрані з'явилася рожева хризантема під допотопну ностальгічну музику оркестру Поля Моріа. провінційні глядачі ще довго обговорювали екстравагантну передачу.

А тим часом у телестудії одного обласного телецентру розігрувалася справжня трагедія, яку ви тільки можете собі уявити. Поки заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик розбирався зі своєю творчою групою, Разін робив «розборки» зі своїми помічниками. Згрупувалися і прихильники Печеніга. Васнєцов-Паваротті підійшов до тестя і з гордістю спитав:

– Ну как, папа, класно получилось? Я получил кайф, а вы?

– Не треба було цього робити, синок! – з осудом сказав той.

– Папа, вы отстали от жизни… – намагався переконати тестя зять.

– Ми не займаємося брудними справами…

– Папа, если мы полезли в политику, мы уже по уши в дерьме…

Усі, трохи розгублені, виходили з телецентру на темну вулицю на свіже повітря, бурхливо обговорюючи все, що відбувалося у студії. Ідея Іванівна настільки була вражена побаченим, що активно шукала у своїй сумочці валідол або валер'янку. При цьому зі старомодного, проте все ще елегантного ридикюля випадали різноманітні предмети: паперові носовички, швейцарський перочинний ножик, запальничка з написом «Love is internity», жувальна гумка, колода карт, помада, булавки, фотографія сина, французькі парфуми, червоний записничок, дзеркальце з пудрою, пінцет, копійки, жетони на метро… А дядечко Ґіві по черзі підіймав усе це із землі і пхав назад у сумочку.

Павло Іванович цілувався з Тетяною Горошко в кущах, їм було добре.

А поки Варфоломійович сварився із зятем з приводу неприпустимих методів боротьби, до них підійшли чотири здоровезні чолов'яги і почали професійно бити Васнєцова-Паваротті по пиці. У Варфоломійовича підкосилися ноги, і він осів на землю, хриплячи. Опам'ятавшись від низки ударів, Паваротті закричав добре поставленим голосом:

– Убива-ают!

Група підтримки Павла Печеніга кинулася на допомогу, оточила кремезних здорованів, які били Паваротті, однак усі були беззахисні і безпорадні перед стихією розправи.

Паваротті кричав до нападників:

– Только не по лицу!

Професіонали скористалися підказкою і били саме по тому місцю, на яке вказала їм жертва.

Група підтримки Павла Печеніга бігала навколо, смикала здорованів за піджаки, кричала-верещала. Ідея Іванівна била по головах міліціонерів своїм ридикюлем, Тетяна Горошко дряпала спину одному з чолов'яг, а дядечко Ґіві давав своєю короткою, проте також кремезною ніжкою підзадники. Однак їхні зусилля були такими мізерними порівняно з кільцем чоловічих спин, що це виглядало просто смішно. А Павло Іванович з молодечою спритністю і кмітливістю побіг до телецентру за підтримкою, внаслідок чого на вулиці опинилася група молодих репортерів – стажерів із столичного Інституту журналістики, які, «не відходячи від каси», стали відразу ж знімати все на камеру.

Нахабних стажерів-журналістів оточила та сама група кремезних чоловіків-нападників і стала чемно переконувати віддати камеру. Молодих столичних стажерів переконати було неможливо. Вони, відкрито насміхаючись над місцевою мафією, безстрашно відгавкувалися на своєму жаргоні і не здавалися. Вони збилися в тісну купку і сховали камеру поміж себе. Кільце кремезних чоловіків навколо молодих студентів-журналістів безжально звужувалося.

Молодим безстрашним борцям за свободу слова і демократію таки довелося б віддати камеру, якби зненацька не почувся різкий скрегіт гальм. Білий мерседес дядечка Ґіві різко загальмував впритул біля самісінького м'якого місця одного із кремезних чоловіків. Нападники обернулися. Грузинський джигіт засліпив їх фарами і гукнув на повний голос:

– Эй, тэлэвизиёнщики! Бистра в машину!

Стажери, скориставшись ситуацією, швидко завалили в мере, а дядечко Ґіві майстерно розвернувся майже на місці і рвонув у напрямку до столиці…

Ви розумієте, дорогі мої читачі, що запахло паленим.

Однак, – хочу вас запевнити, – запах паленого – це не найгірший запах у цьому житті. Мабуть, багато хто з вас, дорогі мої друзі, полюбляє запах шашличка або шкірочку з сала зі смаком паленої соломки чи ще щось на зразок цього. Так само екстремалам, якими ми можемо сміливо назвати всіх, хто бере участь у виборах, до вподоби запах паленого. Цей запах належить до порядку адреналіномістких.

Коли Васнєцова-Паваротті друзі садовили в малинову «Победу», він був далеко не пригніченим. Якраз навпаки. У

нього був стан, неначе він щойно покатався на американських гірках у луна-парку. Визначний співак кричав «Сволочи!». Проте ці, як на нас, грубі слова не змогли замаскувати його радості. Він отримав моральне і, як не дивно, фізичне задоволення від пригоди. Є такий тип людей. А вас, дорогі мої друзі, ніколи не відвідувало відчуття дикої насолоди через те, що ви допекли комусь до гарячого? Мене, наприклад, ні. Тому мені дивно, чому так радіє цілком інтелігентний чоловік, улюблений співак і взагалі красень-мужчина.

Кремезні чолов'яги, які, як нам видається, були працівниками певних органів, тим часом викликали когось по рації і передавали номер та інші прикмети білого мерседеса дядечка Ґіві. Однак, як з'ясується пізніше, природна грузинська кмітливість спрацює і тут: дядечко Ґіві повезе студентів-журналістів на вокзал і купить їм квитки в СВ, а не буде ризикувати їхнім і своїм життям на трасі до столиці, де їх на кожному кроці зупинятиме ДАІ.

Наші друзі на малиновій «Побєді» поїхали у своє провінційне містечко зализувати рани. Васнєцову-Паваротті наклали шви і привезли до дружини. І у хаті Варфоломійовича почав розігруватися спектакаль, за сценарієм якого молодий (ну, може, не надто молодий, однак іще цілком соковитий) поранений герой із благородною сивиною на скронях закохується у дівчину (ну, може, і не дівчину, а високошановну пані у розквіті сил), яка його доглядає; любов виявляється взаємною; однак вони любляться в секреті від її суворих батьків, які, проте, не настільки дурні, щоб про це не здогадатися.

А тим часом Павло Іванович Печеніг після тривалих наполягань своєї улюбленої матінки і лекцій про те, що найкращим допінгом на будь-яких перегонах є саме природний допінг, поїхав ночувати не до Варфоломійовича в землянку, а до Тетяни Горошко. Якраз на те саме металеве ліжко із сіткою, з вишитими хрестиком рожами, на високі подушки, на м'які перини, до лебедів, до Ромео і Джульєтти…

Оце, дорогі мої, треба було б у цьому місці описати, як усе відбувалося. Але мені, чесно кажучи, якось невдобно. Чи то слів бракує, чи аскетичне виховання не дозволяє. Так що

знову ж таки, як казав незабутній дідусь Панас, вмощуйтеся зручненько, заплющуйте очки і самі уявляйте, як усе було. А щоб вам було легше фантазувати, накину кілька штрихів.

Ідея Іванівна пішла у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і ввімкнула на повний голос відеозапис телепередачі зустрічі кандидатів у депутати, здійснений тьотею Розою і дядею Борею. Природно, вона про все здогадувалася.

А ось хвацький дідусь, здається, теж про все здогадався. Він приставляв до стінки фонендоскоп, намагаючись почути звуки із сусідньої кімнати. Аж надто примітивний засіб до підслуховування, очевидно, не дав ніяких результатів, позаяк дідусь вийшов у коридор і став заглядати у шпарину. Йому зовсім не сподобалося побачене. Він увірвався у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і, трясучись, заверещав:

– А ви знаєте?… Поки ви тут ось теє, вони там теє…

– Ну хай собі теє… – награно байдуже сказала Ідея Іванівна.

– Ні! Ви навіть не уявляєте!… – пирснув слиною дідусь.

– Я якраз добре уявляю…! – сердито сказала Ідея Іванівна.

– Ні! Якраз ви не уявляєте! Вони теє… – не здавався дідусь.

– Послухайте, Антоне Петровичу! Вашій онучці стільки років, що вам треба було б радіти з цього приводу… – двозначно сказала мама нашого молодого героя.

– А що я вам кажу: вони ж там у тетрис грають!!!

– Що? – підскочила на місці, мов обпечена, Ідея Іванівна. – Я їм зараз покажу тетрис! – гнівно вигукнула вона і побігла прямісінько до дверей Тетяни Горошко і шарпнула їх з усієї сили.

На порозі вона закам'яніла, потихеньку прикрила двері й навшпиньки пішла геть.

– Ну й дєдушка, – крізь зуби процідила вона. – Тетрис йому вже ввижається… Сідайте на своє місце, Антоне Петровичу, будемо на нашого Пашку милуватися! – і силою посадила його на крісло-гойдалку.

Тьотя Роза і дядя Боря, звичайно, все зрозуміли. Однак як люди дуже виховані, вони не подали й знаку. Вони продовжували дивитися запис прямого ефіру і коментувати його.

– Ой! Ваш Павлик, Ідеєчко, так красіво говорить, правда, Борю?

– Правда, Розочко!

– Як по писаному! Такий розумний наш Павлик, правда, Боречко?

– Правда, Розочко!

– А мова, мова! Так і ллється. Ви, Ідеєчко, – щаслива мати! До речі, а тетрис у вас з музикою? – немовби між іншим поцікавилася тьотя Роза.

– З музикою, – неначе не зрозуміла натяку Ідея Іванівна.

– Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?

– Не рахувала, Розочко!

– Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!

– Бачу, Розочко!

– Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?

– Загралися, Розочко.

– Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?

– Правда, Розочко.

– Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?

Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:

– Граємо, Розочко, граємо!

– А часто, Ідеєчко?

– Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:

– Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?

– Питайте, Розочко!

– А грузини так само грають у тетрис, як і ми?

– Хто ми?

– Ну, ви і ми…

– Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:

– Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.

– Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!

– Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.

Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.

Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.

– Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?

– Нэт, нэ хачу!

– Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!

– А что мне дэлать, а?

– Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!

– Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.

На нього прискіпливо втупилися три пари очей.

– Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?

– їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.

– Хочу, – сказав наш молодий герой.

– Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.

– Буду! – згодився син.

Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:

– Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!

Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.

– Что такое, дарагая?

– Іди собі, іди. На добраніч, спати час!

– Что такое, ти пачему мэня виганяешь?

– Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.

– Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.

Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:

– А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?

– Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!

Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.

Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…

Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.

Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.

Ідея Іванівна змахнула сльозу з очей і з почуттям виконаного материнського обов'язку пішла до своєї кімнатки. До дядечка Ґіві. Можливо, щоб також пограти в тетрис, щоб потім з таким самим обличчям заснути. Але про це ніхто не знає напевне. Бо за нею ніхто не підглядав у шпарину.

Народжувалася передвиборча субота. Коли не можна агітувати. Вирішили відіспатися. На обід зібралися за великим столом у домі Варфоломійовича. Його дружина зготувала смачний обід. Коли сіли за стіл парочками, відразу виникла підозра, що цієї ночі всі, ну, принаймні, майже всі грали у тетрис. З одного боку стола сиділа пара голубків, що ніжно схилили голівки докупки. Це був Васнєцов-Паваротті і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна. Павло Іванович Печеніг з Тетяною Горошко сиділи трохи поодаль, мов засватані, немов соромлячись того, що сталося цієї ночі. Дядечко Ґіві час від часу душив в обіймах Ідею Іванівну, публічність цього вияву любові її трохи бентежила, тож вона активно боронилася. Дядя Боря тримав в одній руці руку тьоті Рози, а другою погладжував її руку згори. Словом, ідилія та й годі. Один Варфоломійович, здається, не грав у тетрис цієї ночі, а напружено обмірковував ситуацію.

Час від часу дзеленчав телефон, Варфоломійович підскакував до нього, мов ошпарений і нервово обговорював різні новини. Дзвонили активісти виборчого штабу і переповідали плітки. Кожна плітка викликала в ньому масу негативних емоцій, які він намагався вилити на обідаючих. Проте мирна обстановка за столом якось дисонансувала зі специфічним збудженням довіреної особи Павла Івановича Печеніга. Ніхто всерйоз не сприймав інформацію про те, що Разін справив глибокий вплив на робітників найбільшого в області підприємства; про те, що групка пенсіонерів відкололася від прихильників Печеніга і приєдналася до групи підтримки Смирнова; про те, що Колосальний якось активізувався після того, як на округ приїхав голова найчисленнішої правої партії агітувати за нього, і багато-багато інших речей. Знаєте, мої любі читачі, той стан утоми, коли стає все байдужим? Ось приблизно в такому стані й перебували члени виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.

Розмова за столом відійшла далеко від теми виборів. Щоправда, двічі і їм довелося понервувати. Однак зовсім недовго. Перший раз тоді, коли з'ясувалося, що, виявляється, треба було б на кожній виборчій дільниці поставити двох спостерігачів. Недосвідчені політики-аматори якось і не здогадалися про це, поки не подзвонила одна активістка й не запропонувала свої послуги. Група підтримки спершу

перелякалася, що не врахувала такий важливий момент, проте згодом, продискутувавши не більше двадцяти хвилин, заспокоїлася, дійшовши висновку, що представники двох уламків двох опозиційних партій будуть наглядати за підрахунками й один за одним з особливою ревністю.

Удруге переполох знявся, коли ще одна активістка подзвонила й повідомила, що М. Разіна сьогодні бачили на базарі. Він бесідував з народом.

Що робити? Писати кляузу у виборчу комісію за порушення закону про вибори? Однак чи то настрій був не той, чи зрозуміло було, що в окружній комісії зроблять усе, щоб не дати розголосу цій справі, вирішили не заїдатися і не псувати собі настрій. Проголосували всі «за», один Варфоломійович – «проти». Його умовляли не нервуватися, а спокійно перетравити чудовий обід. А Ідея Іванівна взагалі подала ідею відключити телефон. Слава богу, вона додумалася подати цю ідею не Варфоломійовичу, а його дружині на вушко. Що було виконано з глибокою конспіративною майстерністю.

Варфоломійович дуже дивно їв. Тарілка в нього лишалася повною, проте звуки брязкання і скреготання столових приборів об сервіз примушували здригатися навіть тих, хто мав найміцніші нерви. На що Ідея Іванівна як лікар порадила на вушко дружині Варфоломійовича заварити чоловікові заспокійливий чай. Травки довго не діяли на старого ветерана. Ідея Іванівна подумала було, що треба б підсипати в чай щось міцніше, проте десь через годину Варфоломійович стих.

Колективна трапеза зближує людей. Це не секрет. Навіть у племенах тубільців спорідненість по їжі є набагато важливішою, аніж біологічна. І, треба сказати, вони таки мають рацію, ці тубільці. По собі знаю: сідаєш за стіл із чужими людьми, а встаєш – з рідними. Досі найважливіші бізнесові угоди укладаються за бізнес-ланчами, а найважливіші політичні угоди – на фуршетах. Ось і вони сиділи – такі близькі й рідні. Сиділи і їли. їли й ріднилися.

В усіх був досить непоганий настрій. Чомусь ніхто не сумнівався у прихильності долі, у близькості перемоги. Навіть нервовий Варфоломійович – і той, здається, більше інсценував дражливість і незадоволення, аніж насправді був таким.

Тож спочатку ніхто навіть не звернув уваги на специфічний вираз обличчя свого молодого улюбленця – Павла Івановича Печеніга. А хто й звернув – усе списав на важливу в його житті подію, що сталася цієї ночі.

Однак наш молодий герой усе похмурнів і похмурнів, а в найвідповідальніший момент – а саме під час десерту – досить рішуче оголосив:

– Я знімаю свою кандидатуру. Ніхто нічого не зрозумів:

– Що? – в один голос перепитали всі.

– Я не хочу балотуватися.

Після хвилини мовчанки всі, знову ж таки в один голос, затарабанили:

– Що це тобі стукнуло в голову?

– Чого?

– Як ти можеш, коли перемога на носі?

– Не переймайся, це нерви!

– Пашок, не роби цього! Заради мене!

– Іди проспися!

– Поміряйте йому темперетуру!

Не має навіть значення, кому належала яка фраза. Головне, що за столом стало дуже гаряче. Навіть торт «П'яна вишня» – гордість господині – не справив належного враження.

Павло Іванович підвівся з-за столу і рішучим кроком рушив до виходу.

Жіноцтво заверещало, а чоловіки схопилися з місць і перегородили вихід. Павло Іванович мужньо боровся, однак оборона вхідних дверей була не менш героїчною, аніж оборона Дніпра.

– Пустіть мене! Пустіть! – намагався підвищити голос Печеніг, однак йому це не вдавалося. Після п'ятихвилинної сутички наш молодий герой безсило впав на диван і закрив обличчя руками.

У кімнаті запанувала тиша. Чоловіки про всяк випадок не сідали на місця, а стояли напоготові, щоб у будь-який момент вступити в нерівний (як для Пашки) бій.

Здається, Павло Іванович уже не збирався бунтувати проти більшості.

Мовчанка тривала досить довго. Тишу порушила тьотя Роза, яка з притаманною їй делікатністю сказала:

– Ніколи б не подумала, що гра в тетрис так може вплинути на психіку.

Усі звернули свої погляди на Тетяну Горошко. В них можна було прочитати німе запитання, осуд, нерозуміння і різні подібні емоції.

Однак вона й без того палала, як комуністичний стяг.

Не знаю, чим би закінчилося те споглядання, якби не озвався наш молодий герой:

– Що я роблю? Куди я пхаюся? Хіба воно моє? Який з мене політик? Я хочу жити нормальним життям. Не боротися ні з разіними, ні з мразіними. Не розігрувати роль спасителя! Я хочу любити, жити в маленькому провінційному містечку, виховувати дітей, вирощувати груші і щороку робити консервації.

У кімнаті панувала тиша. Лише дідусь спокійно плямкав.

Присутні напружено вдумувалися у сказані слова, але ніхто нічого не розумів. Бо перебували не на тій хвилі.

Наш молодий герой, побачивши в очах оточуючих прірву нерозуміння, продовжив свою думку:

– А вечорами хочу читати книги…

– … і дивитися телевізор… – непевно додала Ідея Іванівна.

– Так! Уяви собі: і дивитися телевізор!

– … лежачи на дивані в піжамі… – обережно продовжила гру Ідея Іванівна.

– Чому обов'язково в піжамі? – чомусь образився Павло Іванович. – Можна і в халаті!

– А можна і в сімейних трусах! – іронічно зазначила мамочка.

– А що поганого в сімейних трусах?

Після цієї фрази Павло Іванович підхопився з дивана і повторив спробу взяття живої фортеці. Спроба знову виявилася невдалою.

Ось тут, мушу зазначити, любий читачу, Ідея Іванівна абсолютно не має рації. А й справді! Що поганого в сімейних трусах? Зараз випускають такі гарні екземпляри – просто чудо! Наприклад, купуючи своєму чоловікові труси із Сайта Клаусами і зеленими ялиночками, жінка може бути цілком певна, що він у них до коханки не піде. Це ж вирішення стількох сімейних проблем! Так що я зовсім не розумію іронії Ідеї Іванівни. Цікаво, до речі, а що дядечко Ґіві носить замість сімейних трусів?