Варфоломієва ніч

Яким сміттям видаються всі ті папірці з розумними словами, з великими обіцянками на листівках його конкурентів порівняно з цією сакраментальною фразою!

Однак, дорогі мої читачі, на цьому робота з листівками не закінчується. Це лише півсправи. Головне – розклейка. «Ну що таке розклейка? – скривитеся Ви. – Узяв, наквецяв клеєм – і баста!» А от і ні!

Розклейка – це справа просто детективна. Для цього потрібні три речі. По-перше, – клей. Бажано, щоб це був суперклей. Листівка повинна не просто важко віддиратися, а суперважко віддиратися. Аби час, витрачений на ЇЇ відшкрябування, і ця пекельна праця надовго закарбувалися в пам'яті здирача і відбили в нього будь-яке бажання робити це ще колись.

По-друге, – місце наклейки. Тут найбільше шануються легкодоступні для споглядання виборцями і важкодоступні для посягання конкурентів і їхніх здирачів місця.

По-третє, – ангельське терпіння. Без нього тут не обійтися під час систематичного і педантичного перенаклеювання листівки на місці зідраної. Як правило, розклейка і здирання листівок відбувається в одну й ту ж саму пору доби, а саме від 12 до 2 години ночі. І якраз у цей час уся порядна частина населення вже бачить другий сон, а на вулицю виходить інша частина населення – повії, гульвіси і члени виборчих штабів. До речі, останні час від часу влаштовують між собою криваві вуличні сутички. Ось і нашим героям трохи перепало. Вони якраз наштовхнулися на членів штабу Миколи Разіна, які клеїли свою «порядність і реформи» на безвинну Тетяну Горошко. Зустріч закінчилася тим, що на три дні було перервано виступи і лише на четвертий, завдяки гримерним здібностям Тетяни Фрідріхівни, Пашка зі своїм вірним другом насмілилися знову вийти на люди.

Треба сказати, що не все було так погано. Якраз нашому молодому героєві дуже пощастило в тому плані, що члени його виборчого штабу були людьми літніми, які, як ви знаєте, часто страждають на безсоння і надмірну дисциплінованість. Крім того, йому поталанило з Тетяною Горошко. Вона зробила такий нарис про нашого Пашку, що три дні поспіль (доки не заборонила передачу районна держадміністрація) з 16.00 до 16.15 увесь район стояв по стійці «струнко!» під своїми «брехунцями». Пощастило нашому молодому героєві і з дідусем Тетяни Горошко. Річ у тім, що у нього в гаражі стояла стара «Победа», яку вирішили залучити до виборчої кампанії. Це була Варфоломійовичева ідея, який уже перевтомився від громадського транспорту.

Отже, про «Победу». Вона, виявляється, ще їздила. Треба було зробити з неї щось на зразок агітпоїзда. Он у Колосального вже з'явився новий автобусик з мегафоном. Не можна ж відставати! Вирішили пофарбувати «Победу». Розпалилася дискусія щодо фарби. Якщо перемалювати машину в жовто-блакитний колір, їх засуджуватимуть комуністи; якщо в червоний – не проголосують демократи. Вирішили пофарбувати в малиновий: комуністам казали, що це червоний колір, а демократам казали, що це колір козацького стяга, і наспівували при цьому:

«Гей, там, нагорі, Січ іде!

Гей, малиновий стяг несе!

Гей, малиновий!

Наше славне товариство,

Гей, марширує раз, два, три!»

Отже, малинова «Победа» із сакраментальними словами: «А ти проголосував за Павла Печеніга?» стала окрасою передвиборчого сезону в районі NN. За кермом сидів Варфоломійович, поряд – дідусь з правами, а ззаду – два голубки – наш герой і його кохана.

Варто зазначити, що виборча кампанія набула нових обертів. Тетяну Горошко любили. Тож вона розпочинала зустрічі. В її завдання входило «розпалити» аудиторію. І Коли та була готовенька, на сцену виходив Він – «увесь в білому». Варфоломійович «сортував» записки. А дідусь Надворі розважав дітлахів.

Ось тут треба дещо уточнити. Спершу про записки. Варфоломійович придумав тут одну штуку. На всіх виступах наш молодий герой «зачитував» п'ять (насправді одних і тих же) записок і давав п'ять, можна сказати, блискучих, відшліфованих в ході виборчої кампанії, одних і тих же відповідей. Ці п'ять записок покривали всі інтереси виборців.

А тепер про дідуся. Ви вже, дорогі добродії, мали змогу з ним познайомитися. Дідусь грався з дітлахами у солдатиків, «танчиків» і «літачків», а, від'їжджаючи, роздаровував іграшки своїм маленьким друзям. Ви гадаєте, дорогі мої друзі, що це він робив із чистого альтруїзму? Е ні! Це був наказ хитрого старого лиса Варфоломійовича. Він-то добре знав, що це ще один засіб впливу на публіку. Так-так! Якщо вашій дитині хтось щось дарує, ви починаєте дивитися зовсім іншими очима на того, хто це зробив. Й ім'я цієї людини золотими літерами вкарбовується у Вашу підсвідомість. А вибори – це така річ, що тут дуже часто в найостанніший момент включається в роботу підкірка. Наприклад, Вам сказано на зборах колективу: всі голосуйте за М.Разіна. І Ви приходите на виборчу дільницю переконані, що проголосуєте саме за нього. Бо ж ви людина свідома. Однак тільки берете бюлетень, тільки берете ручку в руки, а Ваше серце – тьох! – і Ви автоматично закреслюєте і Колосального, і М.Разіна. А чому? А тому, що Ваш рідний відприск солодким дзвіночком десять разів повторив ім'я Павла Івановича Печеніга. І Ви тільки за це і лишили його в списку. Дивись, і не тільки Ви це зробили!… Однак ми дещо поспішили. Повернімося на грішну землю.

А на грішній землі тим часом відбулася одна неприємна річ. Тетяна Фрідріхівна почала вставляти палиці в колеса. І Ви знаєте, чому? Виявляється, вона «віддала своє серце» Павлу Івановичу, а він «поглумився над її коханням», «зрадив її із цією…» (не будемо повторювати поганих слів), і тепер вона (тобто Тетяна Фрідріхівна) «ладна накласти на себе руки».

Ви чекали такого повороту, мої дорогі співбесідники? Жіноча половина скаже: так! А чоловіча скаже інакше: а начхати на цю дурепу!

Ні! Ні – в жодному випадку! Адже Смольний добре працює! У бібліотеці активно зріс відсоток читачів, які цікавляться «новими надходженнями». А крім того, там другий кактус розцвів! Як же за два тижні до виборів міняти дислокацію? Такого собі не дозволить ні один стратег і ні один тактик. Що вже казати про Варфоломійовпча!

Він з усіх сил намагався задобрити «свою клізму», але та не здавалася: «Або я, або Танька!» (Начебто вона не була Танькою).

Така ситуація, мушу Вас запевнити, є набагато загрозливішою, аніж усі інші передвиборчі баталії. І якби не щаслива зірка Павла Івановича, все б пішло котові під хвіст. Тому самому, який зустрів нашого молодого героя на сходах готелю в день його приїзду.

«Щаслива зірка» нашого молодого героя з'явилась в особі чоловіка Тетяни Віталіївни-Фрідріхівни. На ньому ми зосередимо свою увагу довше. Він того вартий. Це справді була зірка. Зірка естради, яка періодично тікала від своєї «мегери-жінки» в столицю і періодично поверталася під її ж, мегерине, крильце. Причому три останніх повернення відбулися безуспішно: Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не прийняла свого блудного чоловіка. Не тому, що сама так хотіла. А тому, що так хотів батько. На цей раз повернення було четвертим. Однак усе по порядку.

Якось серед ночі у двері землянки хтось загупав. Варфоломійович відчинив. На порозі стояв його «зятьок»:

– Папа! – радісно кинувся йому на шию той.

– Я тобі не «папа»! – буркнув Варфоломійович.

– Батьку! – поміняв тональність зять. Варфоломійович відсахнувся і почав було виштурхувати

того на вулицю, як тут його осяйнула якась ідея. Причому Ця ідея виявилася настільки геніальною, що він, несподівано Для свого зятька, сказав миролюбиво:

– Ну, заходь-заходь, Паваротті!

Той від несподіванки онімів на якийсь час і мовчки присів На табуретку.

– Ну, бреши-бреши, Паваротті, про свої столичні успіхи!

– Папа… гм-гм… батьку, я скучив за вами, за мамою, за Тетянкою, за донькою. Ось і приїхав!

– Чого ж тобі від мене треба! Шмаляй назад у свою столицю, щоб я і духу твого не чув!

– Папа! Я ж повернувся! Тепер уже назавжди! Клянусь! Если честно, на фиг я там никому не нужен. Нікому я там не потрібен. А тут у мене сім'я, дім…

– Хата не твоя… поки я живий!

– Да мне ничего не надо! Не треба мені нічого. Тільки б ласки трішки і любові. Я уже отгулял свое. И отпел. Хочу до Таньки. Разрешите… дозвольте повернутися!

Дорогі мої читачі! Хочу Вас попередити. Варфоломійович – людина чесна і безкомпромісна. Він не з тих, хто пробачає зраду. Але те, що він зараз зробить, продиктоване виключно тактичними мотивами.

Варфоломійович нахилився до зятька і сказав:

– Відспіваєш двадцять концертів – пущу до Таньки. Ну що, мої любі друзі? Ви оцінили цей блискучий хід?

Отож-то! Вчіться, доки Варфоломійович живий.

Отак у землянці Варфоломійовича стало жити троє, а в малиновій «Побєді» стало їздити п'ятеро.

Зірка естради мала красиве російське прізвище Васнецов, божествений тенор, московський акцент і особливу пристрасть до українських романсів. Ця вибухонебезпечна суміш і складала суть нашого нового знайомого. Узагалі Васнецов був самим парадоксом, оскільки уособлював непросту дружбу двох східнослов'янських народів. Коли він виходив на сцену і починав виконувати свій коронний номер «Сміються й плачуть солов'ї…», і бив себе кулаком у могутні груди відповідно до тексту пісні, то найзапекліші русофоби пробачали йому російське прізвище і гидотний московський акцент і кидалися в обійми до не менш зворушених українофобів.

Згадані слова відомого українського романсу використав Варфоломійович у другій агітці, на якій був зображений «Паваротті-Васнєцов» з метеликом. Під ним були надруковані слова: «Сміються й плачуть солов'ї… А наш обранець – Печеніг!» Визнаємо, листівка не ідеальна, однак вона мала неабиякий вплив на виборців жіночої статі. Вони віддирали ту листівку і приклеювали її скотчем у себе вдома над дзеркалом. І в такий спосіб засвоювали, за кого їм слід голосувати.

Мушу Вам признатися, Варфоломійович мене дивує все більше й більше. Ну скажіть на Бога, де беруться у цього висушеного чоловічка з упалими грудьми і старою совковою ментальністю такі нестандартні рішення? Звідкіля в цього ортодокса стільки свіжих ідей? А, може, це правда, що про нього подейкують злі язики: що він полковник КДБ і старий розвідник? Га?

Не будемо зациклюватися на цьому. У нас і без того багато клопотів.

От, скажімо, такий клопіт: гала-зустріч усіх кандидатів у депутати по нашому виборчому округу в міському будинку культури. Політична солянка. А це річ серйозна.

Уявіть собі: виходить на сцену Адам Колосальний – знаменитий борець за права обездолених матерів-одиначок і за введення букви «Ґ» в українську абетку. Він – чорнявий, кучерявий, зі смолянисто-чорними вусами, стріляє очима в зал і запалює слабонервову частину публіки. Адам Колосальний балотувався по цьому округу втретє. В цьому були свої переваги (нікому не треба було доводити, хто він є), але й були свої недоліки (він уже встиг добряче набриднути публіці). Колосальний мав свій стабільний електорат, який складався з групи вчительок української мови та літератури середнього віку православного віросповідання.

Що стосується Миколи Разіна, то він був сірим і непримітним. Його совкова зовнішінсть і безлика мова не відзначалися оригінальністю чи бодай елементарною привабливістю. Однак не поспішайте, мої любі друзі, скидати його з шальок терезів. За ним стояла така ж сама, як і він, сіра і безлика маса однодумців, партія влади. А це дещо серйозніше, аніж романтичний запал кучерявого політика, що відзначився хіба Що такими самими кучерявими промовами на абстрактні теми свободи і справедливості з трибуни парламенту. У партії влади – закон джунглів під лозунгом «Ми з тобою однієї крові – ти і я». У партії влади немає місця «самоволці». Якщо ти її член, то зроби відповідний процент для свого начальника, якому доручено (так-так, саме доручено, а не забаглося) балотуватися по певному округу. І ви це зробите не тому, що дуже любите свого начальника. А тому, що ви з ним однієї сірої крові. І зробите це, не гребуючи ніякими засобами: підкупом виборця або його шантажем, переконанням, умовлянням, а найпростіше (і нема чого собі голови мастити) – фальшивкою. Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.

Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»

Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.

І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.

Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?

Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.

Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:

– Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.

Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.

– Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.

Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.

Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.

Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!

Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»

І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.

Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.

Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.Разін з почуттям виконаного обов'язку сів на місце.

Далі вийшов на сцену такий собі заслужений діяч науки і техніки Гранін. Тут варто дещо докладніше спинитися на цій особі. Річ у тім, що під час виборів у кожному окрузі обов'язково серед депутатів буде один юродивий. Це вже закон. Юродиві кандидати бувають трьох сортів: перші пропонують вічний двигун; другі – еліксир життя, треті – економічну панацею. На нашому окрузі був третій тип. Серед кандидатів юродивим був доктор технічних наук Альберт Гранін. Він заходився викладати прожекти економічних реформ, причому з точним поданням цифр і розрахунків. Він демонстрував графіки і діаграми. Він ознайомлював аудиторію з відмінностями політичної економії Маркса і Альберта Граніна. Він пропонував альтернативні джерела енергії, що утворюються з найбільшого багатства України – з гною. Він… Словом, він остаточно замордував публіку.

Аудиторія була явно розчарована. Проте наступні чотири виступаючі з лихвою компенсували попередню нудоту. На сцену один за одним стали виходити члени бінальної опозиції: два розкольники однієї правої партії і два розкольники однієї лівої партії. Оце було видовище! Ви ще, дорогі мої читачі, не бачили таких двобоїв. Колишні однодумці шмаляли один одного, як боксери на рингу. Хоча бої були словесні, однак виборці бачили заюшені кров'ю обличчя, розквецяні носи, ліхтарі під виряченими від ненависті очима, скорчені від болю тіла. Зал ревів від роздираючих почуттів: насолоди, обурення, зневаги, жалю. А нокдауни і нокаути йшли один за одним. І врешті-решт усі чотири політичних боксери лежали нерухомо на рингу, тобто сиділи знічені і знесилені, і практично знешкоджені колишні політичні однодумці, а нині особисті вороги. Сиділи беззубі і кастровані, сиділи заюшені кров'ю і обпльовані.

Одним словом, їхнім суперникам уже не треба було з ними боротися. Ті самі себе знищили, як самураї. Можна сказати, здійснили аутодафе. Публічне самогубство. Жертвоприношення на вівтар уламка партії.

М. Разін задоволено потирав руки. Оце було по-його. План спрацював. Вы не здогадуєтеся, який план? О-о! Так ви, дорогі мої друзі, нічого не знаєте про те, як робиться політика.

Тож знову-таки, як говорив незабутній дід Панас, умощуйтеся зручненько і слухайте уважненько. М. Разін, цей курвий син, вибачте на слові, мав-таки кебету в голові. Увесь минулий місяць він посилено працював. У ряди двох уламків однієї правої партії і двох уламків однієї лівої партії були запущені провокатори, які педантично, так би мовити, нервували кандидатів у депутати. Причому педантично подразнювалася одна й та сама зона головного мозку, яка відповідала за політичні ревнощі. Уявіть собі, що правий демократ Іван отримує інформацію про те, що правий демократ Петро успішно подає неосвіченому виборцеві неправильну позицію правої демократії. А правого демократа Петра, у свою чергу, інформують, що правий демократ Іван на своїх виступах просто паплюжить ідею правої демократії.

Паралельно працюють провокатори в рядах лівої партії-Лівому опозиціонеру Іванові говорять, що лівий опозиціонер Петро займається ревізіонізмом. А лівий опозиціонер Петро, у свою чергу, дізнається, що лівий опозиціонер Іван компрометує ленінські ідеї.

І в результаті виходить, що за мінімальний період найпершим ворогом правого демократа Івана є не лівий опозиціонер Іван і навіть не лівий опозиціонер Петро, а правий демократ Петро, який, у свою чергу, більше всього на світі ненавидить не червоний колір, а жовто-блакитний – тільки у виконанні правого демократа Івана. Аналогічну ситуацію ми зустрічаємо в рядах колишніх лівих. За твердженням лівого опозиціонера Петра, виходить, що ленінське вчення в устах лівого опозиціонера Івана – це абсолютна ахінея. А лівий опозиціонер Петро – просто падло, вибачте на слові, звичайно ж, у версії лівого опозиціонера Івана.

Загалом, глядач повністю заплутався і подавився уламками право-демократичних і ліво-ревізіоністських ідеологій. Чого і треба було досягти.

Хух! Я, здається, відчуваю втому. Що вже казати про присутніх у залі.

Тим часом Адам Колосальний, театрально закинувши голову, ліву ногу на праву ногу і закотивши очі під лоба, терпляче чекав свого часу виступу. На його обличчі була написана вселенська нудьга. Час від часу він потирав вказівним пальцем лівої руки свій римський профіль і міняв ногу: закидав праву ногу за ліву. Ви помітили? В нього теж чергувалося: ліве-праве, праве-ліве. Однак смію Вас запевнити, що політики воно аж ніяк не стосувалося.

Здається, співчували публічному кривавому побоїщу правих демократів між собою і лівих опозиціонерів (теж між собою) тільки чесний Смирнов і наївний Печеніг. їх дуже розхвилювало те, що відбувалося. Це ніяк не вкладалося в їхні світоглядні схеми. Вони були переконані, що бій треба вести строго за правилами, не бити своїх та ще й нижче пояса. Нарешті було змінено декорації. Зі свого стільця встав улюбленець дам і взірець для джентельменів Адам Колосальний. А це вже зовсім інша історія. Як тільки він підвівся і труснув чорними кучерями, в залі прокотилася заспокійлива хвиля.

Колосальний почав віршами. Віршами і закінчив. (всередині теж були вірші. Перед очима провінційного глядача за кілька хвилин промайнула історія України – цієї чорнобрової, стрункої дівчини, яку кожен зустрічний негідник хоче звабити. Ось перший. Він торкається ніжної істоти своїми брудними лапищами, а вона опирається, опирається. Та де їй! Негідник ґвалтує її, ґвалтує, ґвалтує… (В залі всі завмирають). А потім кидає її на роздоріжжі… А вона піднімається і йде по цій дорозі вся в сльозах, розпатлана, змучена… Сідає на березі річечки під кущем калини і починає співати… її спів ллється безкрайніми українськими просторами… Дівчина підводиться і з гордо піднятою головою іде по дорозі уперед. Іде, іде, іде… І зустрічає ще одного звабника. Він теж простягає свої лапища до білого тіла… (Усіх охоплює специфічне напруження). Він здирає з неї намисто, і воно розсипається по запиленій битій дорозі… (Жінки у залі ковтають валідол або нітрогліцерин). Дівчина (тобто вже не дівчина) опирається, кричить, але її ніхто не чує… Третій негідник робить не так, як перший і другий. Він пропонує їй одружитися. Вона, нещасна, погоджується. Приходить у його дім, а там – цілий гарем таких само знедолених – білих і чорнявих, веснянкуватих і смаглявих жінок, кирпатих і носатих… Однак вона знайшла в собі сили покинути свого полігамного чоловіка якраз у той момент, коли він, п'яний, у білій гарячці починає битися в судомах біля свого білого дому. Вона вийшла на дорогу – вільна і незалежна – і з гордо піднятою головою почала свій шлях спочатку…

Зал вибухнув оплесками. Це не сподобалося М.Разіну. Він нервово зайорзав на стільці. А зал усе плескав, плескав… І навіть кричав «Браво!»

Смирнов і Печеніг теж плескали. Й Ідея Іванівна. І дядечко Ґіві. І тьотя Роза. Тільки дяді Борі не сподобалося. Ну й біс з ним. Він усе одно не голосуватиме.

Але тут сталося дещо не за сценарієм. Точніше, не за сценарієм розпорядника зустрічі, зате за сценарієм однієї підступної особи. І ви, дорогі мої читачі, вже встигли здогадатися, хто за цим стоїть.

Із залу до сцени стала пробиратися особа жіночої статі з пакунком на руках. Біля сцени вона розгорнула пакунок, а там було справжнісіньке немовля. Жінка невизначеного віку заридала:

– Людоньки добрі! Ви подивіться! Це ж він (жінка показала на Адама Колосального) мене спокусив, зробив мені дитя і кинув!

Зал обурено зашепотів. Адам Колосальний від несподіванки втратив голос. Він відкривав і закривав рота, як риба.

– Подивіться на цю крихітку! Воно ж беззащитне, голодне! Байстренятко моє ненаглядне! А його таточко красується по столицях і по закордонах…

Побачивши, що до неї пробираються два міліціонери, вона закричала ще голосніше і розпачливіше:

– Не вірте йому! Не голосуйте за нього, людоньки добрі! Христом Богом прошу!…

Жінку попід руки вивели з залу. Колосальний продовжував ковтати повітря.

Звичайно, потім з'ясується, що це була підставна «качка», яка повинна була скомпрометувати визначного політичного діяча… Однак це з'ясується тільки завтра. А зараз зал збуджено перетравлював інформацію. А зал на таких зустрічах – це не просто овеча отара. На таких зустрічах, як правило, бувають ті, які роблять погоду в районі і створюють громадську думку. Тож удар був розрахований правильно.

Ви, дорогі мої читачі, напевне стикалися з таким у вашому житті, що якусь поважну особу обливають брудом, тобто компроматом. Але дивна річ: до одних компромат пристає, а до інших – ні. Це така тонка штука: вірять люди, що ти грішний, чи не вірять. Так от. Про Колосального повірили. І це вже поганий знак, скажу я вам. Повірив навіть дехто з учительок української мови середнього віку православного віросповідання.

Наш молодий герой був вражений. Так само, як, здається, і Федір Смирнов. Вони перезирнулися і, мов по команді, поглянули на М.Разіна. Той не був великим мастаком в артистичній майстерності. Тобто, не вмів приховувати того, Що в нього відбувалося всередині. Тож у нього на пиці чорним по білому було написано: «Це я зробив! Правда ж, класно?»

Здається, це зрозумів й Адам Колосальний. Він підійшов До мікрофона і здавленим голосом вичавив із себе:

– Шановні виборці! Ви ж мене знаєте… Це провокація! Це все влаштоване цією мраззю, – і він показав пальцем на того, кого треба. – Він же Мразін! Справжній Мразь-зін!

Однак міліціонери відтягли і його від мікрофона, що було не так уже й важко. Він сів увесь розкуйовджений і до кінця зустрічі дивився скляним поглядом у зал. Неозброєним оком стало видно, що він зійшов з дистанції.

Господи, які подібні виборчі кампанії у світі! Що в Америці, що в одній із країн пострадянського простору! Нічого не винайдено нового. Окрім національної специфіки.

Запросили до мікрофона Федора Смирнова. У Павла Івановича він став викликати велику симпатію. Федір Смирнов говорив правильні речі. Справді, в країні корупція, справді, в країні не можуть позбутися авторитарності в управлінні, справді, в країні немає чесності ні у верхах, ні в низах, дійсно, в країні немає господаря, дійсно, в цій країні все купується і продається, і що, іще гірше, все розкрадається… Але народ його чогось не хотів слухати. Із залу почулося іронічне «Чия б корова мичала!» Федір Смирнов почав збиватися, затинатися і врешті-решт «змазав» кінець. Наш молодий герой автоматично поглянув на М.Разіна. Той посміхався. Однак, видавалося, що акція щодо Смирнова не була спланована ним. Це була надто дрібна пташка, щоб витрачати на неї сіру речовину. Це ж саме, напевне, стосувалося й Альберта Граніна. Проти нього, як і проти невідомого столичного шалапута, якогось там Павла Івановича Печеніга, Разін не удосужився попрацювати.

І ось підвівся зі свого стільця Павло Іванович Печеніг, молодий чоловік, у міру освічений, у міру симпатичний. Він був чесний і відкритий, як його вчив Варфоломійович, усміхнений і привітний, як його вчила мамочка. Він дивився людям прямо в зуби, пардон, у вічі, як його вчив дядечко Ґіві.

Наш молодий герой говорив щиро і доброзичливо про те, як він у дитинстві бігав босими