Було й таке: приїздить Павло Іванович до села на зустріч, а у клубі сидить три чоловіки. Що таке?

– А в нас, – кажуть три чоловіки, – півтори години тому закінчилася зустріч з Колосальним, тож народ не хотів чекати на наступну.

Перший раз це здалося прикрою випадковістю. Зате на другий раз стало зрозуміло, що це витончена тактика підриву противника.

А це, я вам скажу, так розхитує і без того підірвану нервову систему нашого молодого героя! Він змарнів, схуд, зблід. Щоправда, в тій країні пострадянського простору, про яку йде мова, дуже люблять мучеників. Тож мученицький імідж був не найгіршим серед інших іміджів Печеніга.

Нервова ситуація спричинила до того, що нашому молодому герою знову став ввижатися отой невидимий персонаж, який набував різних форм. Останнім часом він з'являвся у вигляді Лілі Кисіль, доньки двірника, що вселився в кімнату дяді Борі і тьоті Рози, коли вони від'їхали, точніше, коли вони були змушені від'їхати до Ізраїлю. Ви пригадуєте, дорогі друзі, мою обіцянку розповісти детальніше про це дівчисько, яке отруювало дитинство і юність нашого молодого героя?

Ось і настав час для цієї оповіді.

Дядя Вася – Василь Петрович Кисіль – був дядько небалакучий і суворий. Він мав товсту шию і великий кулак. Він дуже не любив Ідею Іванівну. «Інтелігенція вс…та» – так «лагідно» називав він її.

Ліля належала до дівчат того типу, яких називають видрами: худа, аж синя, вічно розпатлана, замурзана, з чорними нігтями і препаскудним характером. Щодо Лілі можна сказати, що вона мала дві особливості: ненаситний апетит і своєрідну допитливість. Перше спричиняло катастрофічне зменшення обсягу і кількості харчової продукції на кухні у всіх мешканців комунальної квартири. А друге полягало в тому, що вона, стоячи навшпиньках на ванні, дуже любила підглядати за сусідами крізь віконце до туалету.

І ось нашому молодому героєві не пощастило: він став об'єктом обожнювання Лілі Кисіль. Вона переслідувала його з тією настирністю, з якою дівчатка, що належать до категорії «видр», гойдаються на гойдалці, несамовито розхитуючись, або п'ють залпом із пляшки ситро, або зі злістю топчуть ногами щойно вибудуваний акуратним хлопчиком палац із піску.

Я зовсім не осуджую таких дівчаток. Як не дивно, з них виростають прекрасні молоді леді з чудовими манерами і вишуканим смаком. Це одна із загадок природи.

Так от. Ліля Кисіль переслідувала свого сусіда по комунальній квартирі Павлика Печеніга. Час від часу у своєму портфелі він знаходив записки: «Я тібя люблю» або «Жду тібя сіводня возле тувалєта в 12 часов (ноччу)». Це довело його до того, що він став боятися вночі виходити в туалет, а вдень – у під'їзд. Він боявся лишатися сам удома. Він боявся дивитися на інших дівчат, бо ревнива Лілька відразу карала свою конкурентку – викидала її портфель на смітник чи пускала плітку про те, що в тої під платтям повно бородавок і таке інше.

Переслідування з боку майбутньої леді закінчилося лише тоді, коли Ідея Іванівна, про все здогадавшись, здійснила шалений потрійний обмін квартири.

Проте Ліля Кисіль надовго, як ми вже пересвідчилися, відбила у Павла Івановича охоту до жіночої статі і любовних справ.

Заради справедливості скажемо, що «не все так погано в нашому домі». Адже, аби не Ліля Кисіль, невідомо, чи дочекалася б його Тетяна Горошко, створена спеціально для нього.

Чому це ми так захопилися цим далеким від теми персонажем? Ага. Бо на другому турі виборів Павла Івановича Печеніга йому стала ввижатися Ліля Кисіль. Вона з'являлася несподівано в залі серед виборців – трохи доросліша, проте все ще видра, і кричала: «Павлік, я тібя хачу!»

Павло Іванович розумів, що це не насправді. Що це нерви. Але нічого не міг із собою вдіяти. Він обривав промову на півслові й розгублено дивився в зал. Це справляло не найкраще враження на присутніх.

А почалося все з того, що на зустрічах серед записок виборців він став регулярно знаходити папірчик: «Я тібя хачу!»

Психологічний удар був розрахований дуже точно. Якби така записка потрапляла до Васнєцова-Паваротті на концертах, його б, звичайно, це тільки надихало. Варфоломійович щоразу спльовував би з огидою і відразу ж забував про писульку. А Павло Іванович страждав.

Ідея Іванівна довго не могла витягти із сина, що з ним відбувається. Коли він зізнався, вона зрозуміла, що шарамижники детально вивчили біографію її сина. Блискучий стоматолог і багаторічна соратниця кмітливого дядечка Ґіві напружила всю свою уяву і ляпнула перше, що спало їй на думку:

– Синок, з тієї видри виросла монахиня, голова благодійного фонду «Надія» сестра Єфросинія, яка нещодавно звернулася до дядечка Ґіві за благодійною допомогою для сестер Ново-Василівського монастиря.

Золоте материнське серце! Блискуча інтуїція! Надзвичайні психоаналітичні, психологічні й психіатричні навички! Павлові Івановичу як від серця відлягло. Дарма що версія була аж надто екстравагантною, але тепер він більше не міг уявити, як поважна монахиня гукає із залу сороміцькі слова. Видіння зникло. І, здається, воно було останнім у його житті.

Повернімося до наших баранів. Як ви вже зрозуміли, друзі мої, другий етап виборів був не з приємних для нашого молодого героя. Група крутих аналітиків (а так офіційно називалися шарамижники) щодня готувала якийсь сюрприз. Ідея визрівала вночі у місцевому генделику під назвою «Бермуди».

О, ці провінційні кафе з екзотичними назвами «Маямі», «Єгипет», «Оазис», «Фіджі»! Затурканий життям і побутом чоловік приходить у задрипане кафе із світломузикою й уявляє себе в одному з райських куточків. Зате втомлений від кругосвітніх подорожей бізнесмен хоче втрапити в кафе під назвою «У Галі», «Під вишнею, під черешнею», «Смачно, як у мами». Кому що болить, як то кажуть…

Щось ми знову відволіклися від теми…

Ага. Про генделик «Бермуди». Там щоночі відбувалася робоча нарада штабу Адама Колосального.

Аналітичну групу очолював політолог Алік. Як то кажуть, з молодих та ранніх. Він мав вигляд заможного чоловіка, який знає собі ціну і вміє заробляти великі гроші.

Інший – не побоюсь цього слова – член аналітичної групи був Зюзік. Прізвище його невідоме. Але навіть не можна було уявити біля імені Зюзік якесь милозвучне прізвище. Крім того, зовнішність Зюзіка цілком гармоніювала з його ім'ям. Це був худорлявий (чи не забагато худорлявих як для одного роману?) наркоманистий чоловік, з тонкими не завжди митими патлами у давно не праних джинсах і ні разу не праній джинсовій куртці.

Третьою була членкиня Тамара Іванівна Синіцина, жінка незалежна і дуже самостійна.

Треба сказати, що справу вони свою знали. Мабуть, працювали не вперше. Можливо, приїхали із ближнього зарубіжжя, де виборчі технології на той час були відпрацьовані краще. Але стверджувати не буду.

Отже, працювали професіонали. Мушу визнати, вони робили не лише підленькі капості. Вони паралельно проробляли і цілком пристойні ходи.

Зокрема, було дуже оперативно зорганізовано спецвипуск обласної газети. Підкреслюю – обласної. Цей спецвипуск був педантично вкинутий в кожну поштову скриньку району. І складений був за всіма вимогами: і з анекдотами на останній сторінці, і зі світською хронікою там само, і з порадами садівника і городника на передостанній, і з програмою телепередач (там само), і з віршами (певно ж, Адама Колосального) на другій сторінці, і з нотами пісні на його ж слова там само, і з красивим портретом на тлі мальв на першій сторінці, і з автобіографічним нарисом – там само.

Усе розраховане з точністю до мілівідчуття: хазяйка, що ніколи в житті не цікавилася політикою, почне читати, як завжди, з останньої сторінки, а потім так захопиться, що дійде до першої.

Можна тільки уявити, скільки коштує такий спецвипуск. Однак де взято ті кошти, цього уявити собі неможливо. Принаймні поки що. Можливо, щось з'ясується в кінці роману.

А як у цій ситуації поводилися міська і районна газети?

Районна газета робила вигляд, що виборів просто не існує. А якщо вони й існують, то це настільки незначна подія порівняно з підготовкою техніки до весняних польових робіт і станом готовності сільськогосподарської техніки до тих самих весняних польових робіт, що не варто про це й згадувати. І треба визнати, що ця газета, тобто «Рідне поле», має рацію. Політики приходять і уходять, вибачте за русизм, тобто йдуть геть, а їсти хочеться завжди. Нічого немає важливішого, аніж земля і робота на землі. І нехай кине камінь в мене той, хто зі мною не згоден. Політиків і членів їхніх сімей цей заклик не стосується.

А міська газета? А міська газета на цей раз відкрито підтримувала Павла Івановича Печеніга. Відчувалася тверда рука Людини-гори. Все робилося без зайвих хитрощів, проте регулярно. А регулярність, як ви знаєте й без мене, мій дорогий читачу, це – запорука успіху.

Варфоломійович порадів, що він нарешті має «Іскру». По закону зловживати агітацією лише одного депутата було заборонено, однак ми вже давно з вами з'ясували, у країнах пострадянського простору панує не закон, а звичай. Газета не те, щоб не друкувала інформацію про Адама Колосального, але робила це з невичитаною коректурою, помилковими датами й іменами, у скороченому вигляді. Зате матеріали Павла Івановича були вилизані й діамантами вигравали в обрамленні новин про погоду, про народний календар та про спортивні досягнення місцевої футбольної команди «Скала».

Коли обурені Алік, Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина прийшли до головного редактора газети «Зоря» з погрозами: «Ми на Вас у суд подамо!», той, не змигнувши оком, відповів:

– Уперед! Прапор у руки!

Ці слова були сказані таким тоном, що аналітики збагнули: з вітряками бореться лише Дон Кіхот.

Проте через три дні головний редактор газети поплатився за свою самовпевненість. Річ у тім, що виборчі технології також користуються неписаним законом. Тож через три дні в районній друкарні сталася пожежа, така собі невеличка пожежа, щоб лише на два тижні зупинити вихід міської газети. Я достеменно не знаю, хто винен у пожежі. Цілком може бути, що вона справді сталася через п'яного електрика Івана. Проте дивний збіг… Чи не забагато збігів на одну виборчу кампанію?

Тож команда Павла Печеніга залишилася без «Іскри» і взагалі без міцного ґрунту під ногами.

Почалася паніка. А в таких умовах, мушу вам сказати, починають тікати пацюки з корабля. То одна пенсіонерка відмовилася працювати спостерігачем, то інша. І начебто нічого особливого – за станом здоров'я. Хто ж дорікатиме старій людині за тиск чи ревматизм?

Найбільшим ударом по виборчій кампанії Павла Івановича була ідеологічна і людська зрада Калитки. Не подумайте, що хитромудрий господар і власник п'яти тисяч голосів сам повідомив про свої наміри. Такого за нашими людьми не спостерігається. Донесла Варфоломійовичева розвідка.

Намічався провал. Здавалося, всі їхні зусилля поглинає якась невблаганна стихія. На зразок того, як ковтає воду сухий пісок. На зустрічах виборці, здавалося, сидять із скляними очима. «Зазомбовані», – констатував Варфоломійович.

Що стосується Адама Васильовича, то його взагалі ніде не було видно. Все робилося поза ним.

Якось Варфоломійович, розгніваний черговою вихідкою шарамижників, увірвався в приймальню народного депутата (а Адам Васильович, як відомо, формально ще лишався ним), щоб висловити все, що він про нього думає.

Адама Васильович мав якраз нараду. Побачивши у дверях старого ветерана, депутат підвівся з місця і рушив до нього з відкритою посмішкою і простягненою рукою.

– Ось, подивіться, – звернувся депутат до учасників наради, – це наш заслужений чоловік, ветеран, герой Радянського Союзу, старий підпільник, окраса нашого району Фрідріх Варфоломійович… – Адам Васильович запнувся, бо забув його прізвище. Чесно кажучи, в тому провінційному містечку всі знали старого солдата просто як Варфоломійовича.

Поет-депутат не розгубився.

– Просто Варфоломійович, – представив він старого чоловіка всім. – А крім того, голова виборчого штабу мого молодого опонента Павла Івановича Печеніга.

Варфоломійович хотів був щось сказати, однак Адам Васильович міцно тримав його руку й активно нею тряс.

– Ну що, Варфоломійовичу, як справи? – привітно сказав Адам Васильович.

Той якось непевно здвигнув плечима.

– Мої шарамижники пристойно поводяться? – пожартував він.

Ось тут Варфоломійович хотів був вилити наболіле у присутності свідків. Однак не знав, із чого почати. Не буде ж він виставляти себе на посміховисько, розповідаючи про дивні збіги і випадковості?

Поки Варфоломійович думав, що сказати конкретне, Адам Васильович поплескав його по плечу і сказав:

– Друже, якщо щось потрібно, заходьте!

Варфоломійович, мов побитий пес з піджатим хвостом, опинився на вулиці.

Він прийшов у землянку, сів на свій тапчан і з застиглими очима дивився в одну точку, час від часу повторюючи:

– Ти чув? «Якщо щось потрібно, заходьте!» От познущався Торквемада!

Згодом до землянки повернувся Васнецов з новиною: всі вулиці обклеєні кольоровими афішами: післязавтра у Будинку культури склозаводу відбудеться зустріч Адама Васильовича Колосального і голови однієї із найбільших правоцентриських партій з виборцями. В очах у Васнецова не було ні веселощів, ні легковажності: на підтримку Пашчиного опонента їде важка артилерія. А вони проти неї – як індіянці з луками і стрілами.

Через годину повернувся із зустрічі Павло Іванович. По вигляду можна було зрозуміти, що кайфу від виступу він не отримав. Наш молодий герой ліг на ліжко і також втупився в одну точку на стелі.

Невідомо, скільки часу минуло, однак у землянку навідалася Ідея Іванівна. Оцінивши стоматологічним, а отже, аналітичним, поглядом ситуацію, вона, важко зітхнувши, сказала:

– Хлопці, через годину збираємося на нараду в зеленій кімнаті! – маючи на увазі вітальню Тетяни Горошко зі столом, накритим зеленою оксамитовою скатертиною під зеленим абажуром.

Коли всі зібралися докупи, Ідея Іванівна запалила цигарку і почала промову:

– Ну що, друзі, завал? Завал. То, може, кінець? Ні, не кінець. Тепер командувати парадом буду я!

Члени виборчої команди Павла Івановича Печеніга поглянули на її фаїнораневську поставу й завмерли, мов слухняні пацієнти у стоматологічному кріслі.

– Я вам покажу, як потрібен класний стоматолог у виборчій кампанії!

Ці слова мали неабиякий вплив на слухачів. Адже всі ми знаємо, що можемо зробити і витримати будь-що у стоматологічному кріслі, аби лікар таки позбавив нас від мук зубного болю.

– Будемо працювати за старою, але перевіреною стоматологічною методикою. Перше. Огляд ротової порожнини. Варфоломійович, давай!

Той слухняно відкрив рота.

– Та не зуби мені свої давай!… А інформацію про округ! До речі, тобі треба протезувати всю нижню щелепу, цікаво, а як тобі вдалося зберегти в такому незайманому стані верхню щелепу? Але про це пізніше. Давай сюди шахматку: робимо огляд ситуації.

Варфоломійович витяг із старого шкіряного бухгалтерського портфеля розграфлений папір розміром А 2.

– Чого на мене дивишся? Доповідай ситуацію! – скомандувала Ідея Іванівна.

– Єсть! – виструнчився Варфоломійович. Однак через мить непевно додав:

– А як доповідати?

– Ти що, перший раз замужем? Давай, розповідай, де здоровий виборець, де карієсний у легкій формі, а де вже почався пародонтоз. А де, взагалі, флюс.

Варфоломійович не мигаючи продовжував дивитися на Ідею Іванівну, все ще стоячи по стойці «струнко!»

– Пояснюю популярно. Перерахуй мені спочатку села, де ми взяли багато відсотків минулого разу і де не встигли побувати шарамижники.

– Ясно! – відтарабанив Варфоломійович і, мов прокинувшись, став по-бійцівському активно рапортувати головному стоматологу-аналітику виборчої кампанії Павла Івановича Печеніга.

– Значить так. Рахуємо. Іваньківка, Калинівка, Соломахи, так, так, так… додаємо, ділимо… Виходить сорок відсотків сіл, третина голосів.

– Васнецов, пиши. Ти – відповідальний за історію хвороби.

Васнєцов-Паваротті блискавично зреагував і став конспектувати.

– Тепер, що з другою ротовою порожниною?

– Якою, Ідеє Іванівно? – услужливо перепитав Варфоломійович.

– З міською!

– А-а! Одну хвилиночку! Тут у нас кепські справи.

– Наскільки кепські: карієс, пульпіт, пародонтоз?

– Срочное удаление и протезирование! – пожартував Васнєцов-Паваротті.

– Браво, артисте! – похвалила Ідея Іванівна. – Тільки уточни. Усю щелепу?

– Нет, не всю. Армянка наша. Микрорайон наш. И еще несколько точек.

– Добре. Фіксуємо.

– Тепер особливо небезпечні ділянки.

– Калитка, – зітхнув Варфоломійович.

Ідея Іванівна на мить замислилася. Але лише на мить. Швидко пригадавши розповідь про знамениті відвідини Калитки в його рідному селі і рідному кафе зі співами і «циганочкою», вона багатозначно втупилася у Васнецова.

Той спершу нічого не зрозумів, але потім, здогадавшись, що Ідея Іванівна натякає на Марусю Калитку, замахав руками:

– Нет, только не это!

Ідея Іванівна і всі члени виборчої команди продовжували вимогливо дивитися на нього.

– Никогда! – рішуче заявив він. – Хватит с меня Любки с птицефабрики. До сих пор как вспомню, так и вздрогну!

Німа сцена продовжувалася.

– Нет! Ни за какие деньги! – з відразою в голосі і трохи артистично закричав Васнєцов-Паваротті.

– А за гастролі в Ізраїль? – поцікавилася Ідея Іванівна.

Тепер настала черга Васнєцову-Паваротті замислитися. Ідея Іванівна, не чекаючи його згоди, сказала:

– Питання зняте. Варфоломійовичу, обводь зеленим Калитчині землі.

Варфоломійович обережно поглянув на зятька, і в його мозку проходила напружена розумова діяльність. У ньому боролися тесть і довірена особа. Мудра Ідея Іванівна заспокоїла його:

– Не переживай, Варфоломійовичу, Марусі твій зять потрібен не як мужчина, а як співак.

Той недовірливо примружив очі, але промовчав.

У такому стилі Ідея Іванівна вела засідання виборчого штабу. Настрій помітно кращав. З'ясовувалося, що виборча група Павла Печеніга не в такому й поганому стані. Адже вони володіли тим, чим не володіли шарамижники: часом. Саме тим часом, який вони плідно використали під час першого туру. А час, як нам усім відомо з дитинства, – це гроші. А в нашому з вами випадку навіть не гроші, а просто капітал. Виборчий капітал.

Це саме сказала Ідея Іванівна і додала:

– Ну що ж, хлопці… (вона поглянула на Тетяну Горошко) і дівчата. Тепер ви зрозуміли, що шарамижники блефують. Психологічно нас давлять, бо безсилі. А паралельно тихенько купують виборчі дільниці.

Це було не зовсім так. Говорячи, що опоненти Печеніга блефують, вона сама блефувала. Адже не такі простакуваті були шарамижники. Вони добре знали, що робили. Однак досвічена Ідея Іванівна усе-таки частково мала рацію. Адже блеф – це дуже корисна річ у політичній боротьбі. Хто майстерно володіє технікою блефу, має шалений успіх на виборах. Мистецтвом блефу володіють одиниці. Але окремими елементами блефу або, так би мовити, основами блефу, мусить володіти кожен депутат-мажоритарник. А точніше, кожен кандидат у депутати. Бо, якщо вже він став депутатом, це значить, що прийоми блефу застосовувати він уже вміє.

Посудіть самі: як переконати виборця проголосувати за тебе, якщо знаєш, що в принципі нічим ти йому не зарадиш? Окремим людям, окремим ситуаціям ти допоможеш, але загалом… Машина працює поза тобою, і ти – один із гвинтиків. Може, трохи важливіший від решти, але…

Мабуть, про це саме замислилася Ідея Іванівна, бо пауза затяглася. Вийшовши із задуми, вона продовжила:

– Післязавтра, як донесла розвідка, зустріч із головою правоцентристської партії у будинку культури склозаводу на підтримку Колосального. А що запропонуємо ми на цей час?

Ідея Іванівна зверхньо оглянула присутніх. Ті були заінтриговані.

– А ми запропонуємо щось більш життєве. У міському будинку культури буде концерт Васнецова. Побачимо, хто кого.

– Что? Опять я? – озвався Васнєцов-Паваротті, що ще не оклигав від шоку з приводу.майбутньої зустрічі з Марусею Калиткою.

– Саме ти. А думаєш, гастролі в Ізраїль дешево коштують? Той замовк. Мабуть, йому дуже кортіло до Святої землі.

– Тетянко. На тобі – гарнюсінькі афішечки. Ясно?

– Ясно, – пролепетала слухняно та.

– Крім того, зробиш на радіо інтерв'ю зі мною про дитячі роки Павла Івановича. Щось на зразок: «Хлопченя з розумними очима…» Ясно?

– Ясно.

– Варфоломійовичу, а на тобі – важливе тактичне завдання.

– Слухаю! – виструнчився солдат.

– Спостерігачі. Треба організувати армію захисників батьківщини від політичної навали.

– Єсть! – відчеканив Варфоломійович.

– Щоб не їли, щоб не спали, щоб… – Ідея Іванівна замислилися, – Е ні, погана ідея.

Вона підвелася з місця і почала міряти кімнату довгими, зовсім не жіночими кроками. Зненацька вона зупинилася перед іконою святого Миколая, і її осяйнуло:

– Святий Миколаю-угоднику! Будь спостерігачем на виборах мого сина, якщо твоя ласка. Я завжди була твоєю ревною прихильницею. Навіть будучи секретарем парт-організації стоматологічної поліклініки. Ти ж знаєш, твоя ікона в найтяжчі часи була зі мною. Поможи мені в цій справі. Я буду молитися.

Вона перехрестилася і завмерла на мить, а потім, немов почувши позитивну відповідь, сказала:

– Дякую, Миколаю.

Вона поцілувала ікону і повернулася до столу попередньою вольовою жінкою.

– Так. Що ще… Так. І останнє. Найголовніше. – Ідея Іванівна знову замислилася і затарабанила пальцями по столу. Ніхто не наважувався навіть поворухнутися. – У нашому виборчому фонді є ще певна сума, залишена родиною Кац. Питання таке: кому будемо давати хабара?

– Мені, – пожартував Васнєцов-Паваротті. Оскільки більше пропозицій не надійшло, питання лишилося відкритим.

– А тепер – спати. На добраніч.

Ти не заінтригований, мій любий читачу, що сталося післязавтра? Як і передбачав головний ідеєносець виборчого штабу Павла Івановича Печеніга, народ повалив на концерт Васнєцова-Паваротті. Треба віддати належне Людині-горі. Вона за один день змобілізувала місто і зробила концерт улюбленця районного центру справжньою акцією. А найголовніше, вона зігнорувала головою чи не найбільшої право-центриської партії. Мер чи то мереса прийшла не сама, а з величезною свитою. І що характерно: у платті з блискітками. Точно в такому стилі були вдягнені всі начальниці і дружини начальників місцевого і районного масштабу. Це, любий мій читачу, мила провінційна мода. І, треба визнати, не найгірша. Плаття з блискітками, мусимо визнати, популярні і на високих європейських прийомах Відня і Парижа… Щоправда, блискітки трохи не такі, можна сказати, зовсім не такі, проте від цього суть не змінюється: головне, що плаття таки з блискітками.

Концертна зала міського будинку культури, переливаючись блискітками і сяючими очима публіки, була просто переповнена глядачами, запахами, емоціями, почуттями. Хол і сам зал були обліплені відомою вже вам милою наївною агіткою: «Сміються й плачуть солов'ї, а мій обранець – Печеніг…» І більше ні слова, ні натяку на вибори.

Була присутня на концерті і Маруся Калитка, яку співак витяг на сцену, заспівавши з нею в дуеті «Очі чорния» і шепнувши їй на вухо пропозицію завітати до нього у гримерну. Щоправда, у гримерну після концерту завітала і Любочка з птахоферми. Жінки мало не побилися. Перемогла Маруся Калитка. За що й отримала маленьке партійне виборче завдання.

– Все буде зроблено в ажурі! – запевнила Маруся Калитка і щаслива сіла за кермо свого колгоспного «бобіка», помчала наводити порядок у господарстві свого чоловіка.

Ображена Любочка закопилила губку і чекала свого фірмового птахофабричного мікроавтобусика на тротуарі. Аж тут біля неї різко загальмувала біла «Волга» з державними номерами і чоловіча рука з відглянцьованими нігтями і золотою «печаткою» замість обручки затягла її туди і мало не задушила в обіймах.

Однак усе це станеться пізніше. На концерті була плюсова температура і мажорний настрій.

У будинку культури склозаводу (нагадаємо, там, куди приїхав голова правоцентриської партії) була мінусова температура і мінорний настрій. Зустріч була зірвана. Ну, не так, щоб зовсім. Скажемо точніше – зустріч була підірвана. На ній зібрався специфічний контингент. Не будемо брехати, контингент був впливовим, але нечисленним. Тут був Калитка, директор склозаводу, директорка птахофабрики, активісти правих і деяких лівих партій. Разін не прийшов, однак представники райдержадміністрації там були. Тобто зібрався провінційний політичний бомонд. В останньому ряду сиділа Ідея Іванівна з сином у чорних окулярах. У першому ряду – Варфоломійович.

І тут для автора цих рядків настає дуже важкий час: як розповісти про цю нудну подію так, щоб ти, мій любий читачу, не заснув і не кинув читати роман? Спробуємо.

Зустріч була не більше і не менш нудною, аніж усі подібні акції. Чого гріха таїти, у природі існують любителі таких заходів. Вони просто ловлять кайф від цих зустрічей. Це стосується передусім чоловічої половини населення, хоча зрідка серед них можна надибати жінку-чиновницю або партійного діяча. Приходячи на зустріч з лідером партії або високим державним службовцем, людина уявляє себе причетною до державотворчої справи. Вона свято вірить, що доля батьківщини вирішується саме на таких публічних акціях, навіть не здогадуючись про те, що всі державні справи здійснюються в політичних кулуарах, що мають вигляд підземних катакомб, карту яких знають лише одиниці, королі катакомб. Ось ці люди насправді володіють ситуацією, а решта політиків і службовців лише наосліп блукають у тих катакомбах. Вони там гинуть, пропадають безслідно або успішно вибираються на світ божий, залежно від волі і бажання королів катакомб. У країнах пострадянського простору політичні публічні лідери мають меншу силу, аніж штурмани катакомб, яких ще з часів середньовічної Франції звуть сірими кардиналами.

Але і це ще не все. У політичному катакомбному житті сірий кардинал не всесильний. Панує інша субстанція. Зветься вона політична доля або просто фортуна. Вона примхлива і мстива. Інколи вона виявляється прикрою випадковістю, що ламає плани хитромудрих сірих кардиналів. Часом вона має цілком закономірний характер, а часом зовсім не-передбачуваний. Вона сміється над політиками, які уявляють себе богами. Вона веде справу так, як їй заманеться. А сиві історики і молоді політологи приписуватимуть заслуги чи помилки тій або тій особі, забуваючи про те, що ті просто безсилі перед політичною Долею і державною Фортуною.

А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.

Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?

Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.

Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.

Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.

Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.

Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.

Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.

Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.