Це саме питання, здається, дуже схвилювало самого дядечка Ґіві. Бо він теж дуже прискіпливо дивився на свою кохану:

– Дарагая, при чем здэсь симэйные трусы? Если ты против их, зачэм ты мнэ ых дарышь?

– Ґівічок, справа не в трусах, а в принципі! Я його народила і виховала не для обивательства!

– Ага! – не на жарт образився дядечко Ґіві. – Значит, я абивател!

– Ні, ти мене неправильно зрозумів… – зам'ялася жінка.

– Я всё правилна зразумэл.

– Ну добре, я погарячкувала! Беру свої слова назад! Але дядечко Ґіві ходив по кімнаті навколо столу й обурено

говорив грузинською мовою.

Ідея Іванівна стала покірною-препокірною. Це дало повий поштовх Павлові Івановичу.

– Я ненавиджу цю брудну справу – політику! Я ненавиджу брехати, обманювати, зраджувати. Я хочу бути, як ви. Кожен з вас має свою справу, має спокійну совість, має незаплямовану честь. На що ви мене штовхаєте?

– А ти будеш чесним політиком… – непевно сказав Варфоломійович.

– Такого не буває. Не-бу-ва-є! Тобто, звичайно, буває… Але такі політики неживучі. Вони не можуть вижити, бо грають не за правилами…

Знову запала мовчанка. Аудиторія, очевидно, не була готова до дискусії на цю тему. Адже це, по суті, важлива філософська і моральна тема. Людям не притаманне бажання розмірковувати про такі речі. Кожен став порпатися у своїй душі, поставивши собі особисте запитання: чому саме він хоче, щоб Пашка став депутатом? Бачити його по телевізору? Споглядати його на вершечку слави? Наблизитися завдяки Пашці до бомонду, еліти, олімпу? Розв'язати свої давно наболілі проблеми?… Пхе… Все це мало не дуже привабливий вигляд.

Усі розмірковували і мовчали. Крім дідуся, який спокійно плямкав.

Питання і справді цікаве, дорогі мої читачі: з якого дива звичайні люди стають політиками? І взагалі, чому за професією політика закріпилася така погана слава? Ось, наприклад, лікар – то він рятує життя людей. А політик? Хіба він не рятує долі людей? В усякому разі, він переконаний в цьому. Як і хірург, який переконаний, що лише відкарнавши щось, він врятує життя людині. Обидва можуть помилятися. І дуже часто це роблять. Але це не може заперечувати права на існування ні лікарів, ні політиків.

Чи існує такий дар божий керувати долями людей, подібно до дару малювати, співати? Поставимо запитання інакше. Чи існує покликання виривати зуби, вирізати геморой, робити уколи, виписувати рецепти?

А, може, тому політиків ненавидять, що вони обманюють народ? Наприклад, у країні криза, а політик каже: спокійно, все під контролем. Але ж так само лікар намагається не нервувати пацієнта. До останнього він його заспокоює: все під контролем, дорогий! Брехня не завжди є шкідливою.

Хочу вас заспокоїти. Політика – не менш брудна штука, аніж щось інше. Негативний імідж політика в основному існує в країнах пострадянського простору. Політиків обливають брудом, принижують (поза очі, про всяк випадок), висміюють, паплюжать… І так далі. В інших же країнах політики – дуже поважні люди. Нікому не спадає на думку робити з політика монстра. А в нас спадає. Ну що ж. Така наша сумна доля.

Поки ми оце з вами розмірковуємо про політиків, група підтримки Павла Печеніга розмірковує над іншим питанням: а на якого біса милому, інтелігентному, порядному і чесному Павлику політика. І найцікавіше те, що всі приходять до болючої, але правдивої відповіді: вона йому й не потрібна.

Думаєте, дорогі мої друзі, що до такого висновку не приходять інші політики? Приходять, ще й як.

І справді. Ніякого резону, щоб займатися політикою немає.

То в чому ж справа? – спитаєте ви. Чому люди пруться в неї, вбиваючи, ганьблячися, плазуючи, втрачаючи здоров'я, честь і сім'ю? Чому?

А я знаю. Сказати? Бо політика – це наркотик.

Усе просто і ясно.

Тож наші герої, прийшовши до висновку, що ніяких логічних аргументів за балотування Павла Івановича Печеніга немає, проте відмовитися від цієї божевільної ідеї не змогли.

І тут, у цей момент, озвався дядя Боря, який досі в нашому романі все відсиджувався в тіньочку.

– Павлику, – сказав він. – Послухай мене, старого єврея. Тока я тебе умоляю: не надо робити фойленштик! Хто тобі сказав, що ти вже депутат? Ось завтра з'ясується, що ти не ввійшов у другий тур – і все само собою розв'яжеться…

Мила єврейська мудрість! Як часто мені, любі мої читачі, доводилося її чути, проживаючи на київському Євбазі і сидячи кілька років за одною партою з Лорою Бронфайн!

Пашка дивився на своїх близьких, рідних, друзів і соратників і, здається, заспокоювався.

Він звернувся до своєї дорогоцінної мамочки, яка сиділа, мов темна ніч.

– Ти цього хочеш? Ти хочеш, щоб я балотувався?

– Хочу, – сказала вона.

– А ти хочеш? – звернувся він до Тетяни.

– Хочу, – майже прошепотіла вона. Павло Іванович начебто полегшено зітхнув.

– Ну тоді сідаймо їсти десерт!

Усі з недовірою подивилися на нього. Павло Іванович, ні на кого не зважаючи, сів за стіл, врізав собі величезний кусень торта «П'яна вишня», налив чаю і став з апетитом це наминати. Його близькі, рідні, друзі й соратники по одному приєднувалися до нього. Через півгодини, а саме після поїдання десерту, вже всі забули про прикрий випадок. Адже торт «П'яна вишня» може підняти настрій будь-кому. Навіть тому, хто не любить солодкого. Дуже рекомендую.

Коли від «П'яної вишні» зостався лише приємний спогад, частина чоловічого складу команди вирішила випити пива з таранькою, «щоб не було солодко в роті». Тож родичання по їжі продовжувалося. Увечері передивилися й обговорили новини, відчуваючи себе в центрі подій, а опівночі розбрелися по домівках.

Березнева неділя (тобто день виборів) була дощова і непривітна.

До виборчого штабу прийшли на шосту вечора. Поставили самоварчик. Жінки заходились нарізати бутербродики для членів команди, що будуть сходитися і з'їжджатися, щоб повідомити радісну або трагічну звістку з тієї чи тієї дільниці. Решта повідомлятимуть результати телефоном або взагалі не повідомлятимуть: охопити кожну виборчу дільницю під силу тільки дуже крутим.

Найголовніша річ у день виборів – це перше повідомлення. Воно, звичайно, ще неофіційне. Як правило, воно приходить із найглухішого села, де люди почувають себе настільки відірваними від міста, що просто бояться спізнитися. Тож їхні нещасні 50 бабусь вже проголосували о десятій ранку, коли міський виборець лише розлуплює свої очі. І ось до сьомої вечора члени виборчої дільниці нудяться, ретельно спостерігають за годинниковою стрілкою, але не йдуть зі своїх постів, хіба що по одному, щоб погодувати порося або видоїти корову. О сьомій спостерігачі нарешті вмовляють голову виборчої дільниці зірвати пломбу. На тій далекій сільській виборчій дільниці кілька разів перераховують 50 голосів, щоб не дай, Боже, не помилитися. Адже від цього може залежати доля батьківщини. Потім ретельно заповнюють акт: спершу на чернетці, а потім – на чистовику. Кілька разів усе перевіряється. І тоді у виборчих штабах Печенігів, Разіних і Колосальних з'являється перша інформація.

О, це перше повідомлення! Це щемливе, тривожне, непередбачуване, загадкове, так довго очікуване і водночас несподіване, а головне – фатальне. Воно таке безпорадне і водночас таке жорстоке, як вирок.

Здається, на нього можна було б і не звертати уваги – адже це крапля в морі. Тьху, та й годі. Нема на що дивитися. А от і ні.

Перше повідомлення – це знак. І від нього залежить, як усе піде далі.

Ось і в опікуваному нами з вами, дорогі читачі, виборчому штабі політичного аматора і якоюсь мірою авантюриста озивається телефон. Усі завмирають, бо нутром відчувають: це він. Цей дзвінок не можна ні з яким сплутати. Він якось по-особливому дзвенить. Так різко і бадьоро.

У трубці хрипить і шипить, і той, хто біля телефону, махає руками, щоб у кімнаті всі затихли. Але всі й без того мовчать, ба, навіть не дихають.

– Алло! – кричить Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, яку було призначено головним диспетчером. – Це хто? Закапелівка? Ну що там у вас? Що-що? Не чути! Говоріть голосніше! Так. Так. Так. Ви мені кількість голосів продиктуйте! Печеніг скільки? Сто двадцять? А Разін? Двадцять? А всього скільки? Двісті вісім? А решту голосів хто набрав? Колосальний – п'ятдесят? Не може бути! Перевірте! Все точно? Ну добре, вірю, вірю! Дякуємо!

Народ кинувся один одному в обійми. Усі були переконані, що ця забута Богом Закапелівка – це і є той самий знак Божий.

Через п'ять хвилин пролунав інший дзвінок. А за ним – ще і ще. І так без перерви. Картина по селах вимальовувалася приблизно однакова: Печеніг – 50 плюс-мінус десять відсотків. У гравців, тобто у членів виборчої команди, навіть почала закрадатися надія: а раптом він набере 50% і не треба буде йти на другий тур? Але намагалися вголос не обговорювати цю думку, аби не наврочити.

Найбільшою несподіванкою було те, як багато голосів набирає Колосальний. Усім здавалося, що він – політичний труп. І знову ж помилочка. Адже вибори якраз і цікаві своєю непередбачуваністю. За це Черчіль і любив політику.

Близько десятої подзвонив Калитка:

– У мене всьо чьотко! 90 процентів вам забабахав! А що в інших дільницях?

– Порядок! Стабільні 50 відсотків.

– Ну, всього вам!

Варфоломійович записував усе, що йому надиктовувала його Танька, переводив у проценти і коментував:

– Село Далекий Кут – 51 відсоток. Молодці! Нас тут так гарно приймали. Чугайвітрове – 35 процентів. Ми тут не були. Ось бачите! Все логічно. Галуни. Ми тут теж не були. Тут мало б бути мало. Дивно. Аж сорок три відсотки. Чим ти, Пашко, їх береш? Коперфільдством? Що таке?! Червоне – 1 – 2 проценти. Червоне – 2 – 4 проценти! Гади! Підробка! Явна підробка! Такого просто не може бути! Пухівка – те саме! Боже, а які привітні були на зустрічах! Чорна невдячність! Хто там? Венгерка? Рідне село Разіна? Ну, тут буде завал. Це точно. От невезуха! Що ти кажеш, Танько? Венгерка – двадцять відсотків у Разіна? Ні, це неможливо! Точно двадцять? А решта? Більшість – за Колосального? І то добре. Аби не за Разіна. Нікудишній з тебе політик, Разіне, якщо тебе в рідному селі не поважають! Що далі? Пішло місто? Ну, що там місто? Погано? Що таке? Ми ж тут усе охопили! Невже фальшують? Господи! Мамо рідна! Десять відсотків? Це крах!

Так. Місто підкачало. Не те, щоб зовсім підкачало. Просто тут голоси значно розпорошилися. Тут узяли своє і ліві уламки, і праві уламки, і комуніст багато набрав, і, як не дивно, Колосальний. А от з Разіним теж вийшла промашечка. Разін мав тут дуже малий відсоток. Адже його парафія – район, а не місто. Але в цьому було мало що втішного. Оскільки наш Печеніг теж більше тридцяти відсотків по місту не взяв. От лихо! Тут уже всі почали побоюватися за те, щоб потрапити у другий тур.

Виборчі дільниці закрилися. Рахували, сортували, пакували, писали, підписували, ставили печатки і везли в окружну комісію.

Атмосфера у штабі стала дуже напруженою. Варфоломійович пішов до окружної виборчої комісії як головна довірена особа.

Решта переживала біля телефону. Підрахунки взяв на себе Дядя Боря. Пашка ходив по кімнаті й уважно слухав, що йому Доповідають.

Тепер став надзвонювати Варфоломійович із окружної виборчої комісії. Він з мобільником дядечка Ґіві вів, можна сказати, прямий репортаж з місця подій. Причому новини чули всі, оскільки телефон увімкнули на режим «стенд бай». – Привезли бюлетені з агрофірми «Промінь». Кажуть, переміг Разін. І не дивно. Це ж його блюдолизи! Ось мікрорайон тягне мішки. Ну що там, дівчата? (Це він вже звертався до членів виборчої комісії, однак по телефону все було чути). Хто у вас переміг? Печеніг! Молодці, красунечки! А хто другий? Колосальний? Цікава ситуація! Ось якась каліка приїхала з одною фарою. Ага! Це ж наші давні друзі! Задрипанка! Що у вас, друзі? Печеніг – перший? А Разін другий? А чому мішки виваляні в грязюці? Ну, ви точнісінько як ваша назва! Все, кінець зв'язку, аби не розорити щелеповаятеля.

Добре, що дядечко Ґіві вже спав сном праведника, уткнувшись у пухкенькі волохаті ручки. Інакше він би вмер від розриву серця, уявивши, скільки йому доведеться платити за «прямий ефір» по своєму мобільнику. Але в нього ще все попереду. Крім того, йому б дуже не сподобалося нове прізвисько.

Тим часом Варфоломійович, зачекавши не більше п'яти хвилин, зателефонував знову.

– Танько! Скажи їм, що, здається, Разін у паніці. Він бігає туди-сюди і наділяє кожного, хто трапиться йому під руку, крутим слівцем. А пика в нього! Пика! Умора! Ой, іде до мене. Я тікаю. Все. Кінець зв'язку.

У штабі засікли час. Варфоломійовича вистачило рівно на п'ять хвилин. Педант та й годі.

– Слухайте! Ви чуєте? Колосальний з Разіним зчепилися. Чуєте? Колосальний каже: «Ви брудний підлотник!» А Разін йому на те: «А ти маразматик кончений! За мною знаєш, хто стоїть? Ось подивися. Телеграма від самого другого: підтримати Разіна! На, дивись.» Зараз підійду ближче, сховаюся за колону (вже Варфоломійович). Чуєте, що Колосальний сказав: «За тобою, гнидо, стоїть другий, а за мною – вся Україна!» Ну й загнув! Кінець зв'язку! Іде автобусик із заводу

«Серп і молот».

У виборчому штабі – знову ж таки заради хохми – засікли час.

– Сейчас он брякнет! – сказав Васнєцов-Паваротті через п'ять хвилин, і в той же момент задзеленчав телефон.

– Завод проголосував за тебе, Пашок. Ти вже мене вибач, але я їм був пообіцяв, що ти укладеш контракт з китайцями на виробництво пральної машини. А ось ідуть до мене Колосальний і Разін. Уже друзі. Коли вони вже встигли? Ага, спільна халепа. Ясно. Здається, вони йдуть до мене на розборки. Що робити? Тікати? Пізно. Про всяк випадок не вимикаю телефон, будете свідками.

– І звідки ти взявся на нашу голову, інвалід контужений? (Це був голос Разіна). Слухай, Адаме, цей сморчок нам усі плани перепаскудив. Аж руки сверблять!

– Не треба, Миколо, не треба! Це не так робиться! (Це вже Колосальний).

– Передай своєму стрибунцю, дєд, що йому… (погано чути).

Довго щось шаруділо, а потім обірвався зв'язок. Через п'ять хвилин Варфоломійович подзвонив знову і сказав, що він живий. Це всіх присутніх дуже потішило.

У такому стилі минав час.

Настала друга година ночі. Лишилося дві дільниці, що не привезли бюлетені. Саме вони викликали найбільшу підозру: птахофабрика «Жар-птиця» і радгосп «Зоря». Це явно разінівські голоси. Чому ж так довго? Все ж і так ясно!

Дядечко Ґіві голосно хропів. Тьотя Роза і дядя Боря довго боролися зі сном і врешті-решт, двадцять разів попросивши пробачення у всіх і побажавши удачі, пішли додому спати. За підрахунки сіла Ідея Іванівна. Тетяна Ророшко розносила чай та каву і робила бутерброди.

Приїхала «Зоря». Так і є: Разін – 80 відсотків.

Те саме чекали від птахофабрики, на якій у Павла Івановича Печеніга склалися досить гарні стосунки з колективом. Річ у тім, що під час його зустрічі директриса Антоніна Степанівна Качур була у відпустці. Тож недогледіла права Рука Разіна і, як подейкують, його мон амі, як між птахівницями і Павлом Івановичем розгорілася неабияка симпатія. Наш молодий герой їм дуже сподобався. Він був такий столичний, такий… ну, зовсім несхожий на їхніх Іванів та Петрів.

А від Васнєцова-Паваротті дівчата просто мліли. Особливим успіхом у концерті користувалися «пташині» пісні:

Іще:

На біс викликали його славнозвісне «Сміються й плачуть солов'ї…», незважаючи на те, що солов'ї не входили до асортименту промислової продукції птахофабрики.

Після тієї славетної зустрічі хлопці приїхали додому з ящиком курей, ящиком індичих стегенець і десятьма пакетами пташиних потрошків, з яких Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна наробила французького паштету.

Зараз Печеніг і Васнецов-Паваротті були дуже заінтриговані. Невже ті чарівні дівчата і молодички, що так хвацько скручують голови курям, невже вони зрадять їм? Вони з нетерпінням чекали результатів голосування птахофабрики «Жар-птиця». Заради цього вони самі особисто вирушили чергувати до окружної виборчої комісії. На вулиці тупцяв і Разін. Щоправда, з охороною. Цікаво, від кого він збирається боронитися? Від Печеніга, чи що?

Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:

– Вовко! До мене!

З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.

Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:

– Любочка! Любовь! Любёночек!

Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.

– Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!

– Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:

– Прикрой меня, дружище!

Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.

Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:

– Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»

Павло Іванович кивнув.

Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.

Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.

– Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.

– Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!

– Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!

Увірвався Варфоломійович.

– Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.

– А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.

– Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.

– По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.

Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.

Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.

– Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.

– Ольга Василівна вітає Павла Івановича з перемогою в першому турі.

– Яка Ольга Василівна? Хто це? – здивувався Печеніг.

– Як хто? Мер міста.

Павло Іванович подумав-подумав і нарешті згадав:

– А-а! Людина-гора? Водій закивав.

– Дякую, – сказав Печеніг і рушив далі. Водій побіг за ним назирці.

– Ольга Василівна віддає Вам на час другого туру свою машину і мене у водії.

Чоловіки стали, як укопані.

– Ого! – сказав Васнєцов-Паваротті.

– Сідайте! – благально проканючив водій.

Молоді чоловіки подивилися на Варфоломійовича. Той вагався. Потім махнув рукою:

– Поїхали!

– Только с ветерком! – весело додав Васнєцов-Паваротті.

– Куди? – спитав водій.

– Сделаем круг почета по городу! – наказав співак. – Ну, хто там вийшов на друге місце?

– Колосальний.

– Не може бути!

– Так Ольга Василівна сказала. У чоловіків очі рогом полізли.

– Точно Колосальний?

– Так, а що?

– Та так, нічо.

У Тетяни Горошко стіл був уже накритий. Дядечко Ґіві закінчував чахохбілі й лобіо. Казкові пахощі роздирали душу і тіло.

Мушу Вам сказати: якщо Ви не вживали грузинської їжі хоча б п'ять разів на рік, то Ви прожили своє життя марно. У цьому світі існують такі речі, як сациві, турецькі бані, спуск на гірських лижах з крутої гори, купання в гірській річці у спеку і ще одна річ, добре відома вам, дорогі читачі, якщо ви досягли повноліття. Так, це все продовжує наше життя, на відміну від тютюну, ревнивої жінки, скупого чоловіка і стресу, отриманого під час виборчої кампанії.

Вечеря належала до розряду тих, які додають кілька годин до Вашого життєвого шляху. У дядечка Ґіві грузинські страви виходили так, що додавали цілу добу.

Тож за столом довго не хотілося говорити про вибори. Тільки про їжу і про любов, тобто про речі одного порядку.

Так не хотілося цього вечора говорити про щось інше, однак з «брехунця» почулося:

– Говорить районний радіовузол. Усі зацитькали одне на одного.

– Послухайте інформацію про вибори. Повідомляємо, що в результаті голосування Павло Іванович Печеніг набрав 49,2% голосів і вийшов у другий тур. На другому місці – Михайло Разін, що набрав 12,1% голосів. На третьому місці – Адам Колосальний, що набрав 11,9% голосів.

За столом заойкали, забувши і про їжу, і про любов. Кому вірити? Меру міста чи районному радіовузлові?

Ви думаєте, дорогі мої читачі: які дивні діла кояться в провінційному містечку? Якраз навпаки. Це абсолютно нормальне явище для країн пострадянського простору. Було б дивним, якби все було інакше. Якби вибори були прозорими. Якби не виникало ніякої плутанини в підрахунках. Якби не можна було маніпулювати відсотками. І так далі. Оце було б ненормальним. А в нашій ситуації все таке рідне, таке знайоме! Цей милий слов'янський безлад! Ця симпатична слов'янська неточність! Хочеш – так, не хочеш – інакше. Хоче великий чоловік з великого кабінету– чому б не зробити йому приємне? Не хоче великий чоловік з великого кабінету – навіщо його дражнити?

Забігаючи наперед, скажемо, що інформація про другого кандидата у другий тур і про кількість відсотків, набраних кандидатами в окрузі, змінюватиметься ще тричі. Причому в усіх випадках вона буде цілком офіційною і правдоподібною. Подаватиметься вона, знову ж таки, по «брехунцю», безпардонно перериваючи концерт на замовлення слухачів.

Урешті-решт, через кілька годин, здається, стало ясно, що в кулуарній боротьбі, яку не мали щастя бачити наші герої, таки переміг Колосальний. Команда Печеніга зітхнула з полегшенням. Все-таки чоловік інтелігентний. Не буде ні погроз, ні шантажу, ні каліцтв.

Засумнівалася лише Ідея Іванівна. Вона скрушно похитала головою і прорекла пів сакраментальної фрази:

– Чує моє серце…

Однак у ту мить ЇЇ ніхто не послухав.

Настав вечір, і дядечко Ґіві став особисто стежити за різними телевізійними каналами, де передавалися новини. Він очікував репортаж про побиття довіреної особи кандидата в депутати провінційного округу NN. Звичайно ж, його не було. Дядечко Ґіві обурювався по-грузинськи, а потім не витримав, зірвався з місця і став збиратися в дорогу.

– Ти куди? – суворо спитала Ідея Іванівна. Суворість, щоправда, була награна, оскільки бойова подруга дядечка Ґіві і його стоматологічна соратниця знала, що в цю секунди ніщо і ніхто не зможе стримати його.

– Паеду в сталицу, на тэлэвидэние. Может, там кому-ни-буд зуби надо вставить.

Розкрию, дорогий читачу, тобі секрет, бо не можу втриматись. Він– таки доб'ється свого. Репортаж вийде в ефір. І в дуже відповідальний момент. Однак наша тепла компанія на якийсь час буде позбавлена колоритної підтримки і неповторної грузинської кухні.

Дядя Боря і тьотя Роза теж назавтра розпрощаються, побажавши Павлику перемоги і запросивши молодих на медовий місяць в Ізраїль. Крім того як люди практичні вони зроблять щедрий внесок у виборчий фонд свого улюбленця. Проводжатимуть подружню пару всім виборчим штабом і всією єврейською громадою провінційного містечка NN, яка прямісінько на пероні вокзалу присягне дяді Борі проголосувати за Павла Івановича Печеніга.

Ось і розпочався другий тур.

Ви, напевне, мої любі читачі, пораділи за Павла Івановича, Що він вийшов у другий тур і що його опонентом став улюбленець учительок української мови середнього віку православного віросповідання? Розумію. Проте, хоч як мені прикро вас засмучувати, все-таки мушу сказати: як гірко ви помиляєтеся!

Колосальний – це політик з досвідом і зв'язками. А в політиці ніщо так не цінується, як досвід і зв'язки. Більше, аніж гроші. Повірте мені. Я на цьому знаюся.

А почалося все так. Спершу, щойно затвердили результати виборів, Колосальний зник на чотири дні, чим дуже збентежив виборчий штаб Печеніга. А хочу вам сказати, що чотири дні для другого туру, який триває два тижні, це дуже велика розкіш. Ідея Іванівна відразу відчула «свиню», хоча їй знову ж таки ніхто не вірив. Усі звинувачували її у панікерстві.

Варфоломійович вирішив проаналізувати ситуацію. Він намалював шахматку всіх виборчих дільниць округу з розгорненою інформацією про результати голосування. Особливо небезпечні ділянки виділялися червоним, а абсолютно безпечні – зеленим кольором. Були й проміжні кольори: жовтий, жовтогарячий і синій, що означали різні ступені ризику.

Тетяна Горошко малювала оголошення, враховуючи психологічні особливості села і міста: у селі афіша була аляпувата, з візерунками й орнаментами, а текст був написаний кругленькими буквами із завитушками. У місті був готичний шрифт без надмірностей. Ви, дорогі мої читачі, певно підсміюєтесь над простакуватим автором, який так смачно описує вам усі детальки. І знову ж таки ви помиляєтеся. У шрифті міститься страшна сила. Про це вам може розповісти, приміром, найкращий в Україні спеціаліст із шрифтознавства, адресу якого я видаю за гроші.

Так от. Поки Тетяна Горошко впливала на підсвідомість виборця шляхом шрифту, звідкілясь іздалеку повернувся Адам Васильович (правда ж, дивне поєднання імені та по батькові? Річ у тім, що в далекому поліському селі, де народився наш опонент, точніше, опонент нашого молодого героя, всі були або Адамами, або Василями) Колосальний (це прізвище дали односельчани його предкові за особливу любов до сала).

Адам Васильович Колосальний повернувся звідкілясь іздалеку не сам, а з групою крутих іміджмейкерів, які через два дні в народі отримали назву шарамижників.

Група шарамижників вела досить дивний, як для провінційного містечка, спосіб життя. По-перше, – нічний. По-друге, – витончено підленький (не підлий, не підлотний, а підленький – відчуйте різницю). А, по-третє, – як би то сказати м'якше, аби не образити Адама Васильовича, бо раптом саме він стане депутатом, – тож, по-третє, – наполегливий. А якби ми не сумнівалися у перемозі Павла Івановича Печеніга, то ми б назвали їхню поведінку нахабною.

З часу приїзду шарамижників у виборчій кампанії Павла Івановича Печеніга стали траплятися різні дивні випадковості. Ну, наприклад, приїжджає наш молодий герой у село, де вчора були розклеєні афіші-оголошення, а у клубі – ні душі. Туди-сюди, а виявляється, оголошень ніхто не бачив. Пізніше Варфоломійович з'ясує, що назирці за білою «Волгою» або малиновою «Победою» їздять непримітні жигулята і старі опелята і педантично здирають оголошення. Коли дедуктивний метод старого солдата дійшов до цього, були відразу застосовані контрзасоби. Біля кожного оголошення майже цілодобово чергували свідомі пенсіонери та їхні люблячі онуки.

Дуже швидко шарамижники відмовилися від цієї тактики і стали працювати вишуканіше.

На зустрічах стали з'являтися, так би мовити, нестандартні, а точніше, провокаційні запитання. Ну, про те, що він має любовний зв'язок із журналісткою, а любовний зв'язок без штампу в паспорті – це аморалка.

Чи такі запитання: а чому це ви проводите свою кампанію на ізраїльські гроші? А як ви збираєтеся відновлювати роботу цукрового комбінату? Будь ласка, з подробицями. А-а! Не знаєте! То який з вас депутат! А де ви були, коли ми тут боролися за незалежність? А-а, в столиці? То й шмаляйте у свою столицю! І таке інше. Причому головне не саме запитання, а інтонація, з якою воно ставиться. А інтонація в людей-запитувальників була правильною. Правильною з погляду психологічного стану нашого молодого героя.