До готелю районного містечка однієї з країн пострадянського простору під'їхали старі «Жигулі». З них вийшов чоловік із зовнішністю звичайного командировочного з невеличкою валізкою. Ця подія аж ніяк не зацікавила сонне провінційне довкілля. Лише кіт, що мирно спав на ґанку готелю, ліниво підняв був свою руду мордочку, але не в змозі боротися зі сном, відразу уткнув її в пухкенькі лапки. Чоловік огледівся і побачив знайому картину, яку повсякчас зустрінеш в будь-якому райцентрі колись безмежної радянської батьківщини. Запилена, обшарпана сіра будівля колишнього райкому партії – тепер міська мерія чи райдержадміністрація; навпроти – через площу – пам'ятник Невідомому солдатові зі сколупнутим носом і з голубом на голові; універмаг з великими вікнами, немитими ще з часів розвинутого соціалізму, й неодмінний атрибут центральної площі райцентру – клумба. Дорогий мій читачу! Ви ніколи не замислювалися над дивним і загадковим словом «клумба». У мешканців колишнього Радянського Союзу вона асоціюється із соціалістичним порядком, який вимагав вносити соціалістичну естетику в соціалістичну дійсність. Клумби з квітами революційного кольору і революційної невибагливості – бегоніями – були невіддільним атрибутом офіційної соціалістичної естетики. Однак ми дещо захопилися ностальгічними спогадами. Що стосується щойно згаданого провінційного містечка, то тут якраз стояв теплий дощовий грудень, і тому клумба мала вигляд чорної розмазні з засохлими патичками, що колись були квітками.

Чоловік вдихнув специфічне провінційне повітря, і йому відразу стало легко і спокійно, неначе він прийняв якесь дуже важливе рішення, і в нього немов гора з пліч звалилася. В готельній анкеті в графі «на який термін оселився» помешканець написав «на невизначений».

Містечко ніяк не прореагувало на приїзд молодого чоловіка із зовнішністю командировочного. Він нічим не вирізнявся: був не високим і не низеньким, не худим і не гладким, у міру мовчазним і в міру балакучим, поводився часом чемно, часом нахабно – залежно від ситуації, тобто складав середнє арифметичне. За тиждень, проведений у містечку NN, він узяв собі за звичку час від часу прогулюватися вуличками, уважно придивляючись до всього, що відбувалося довкола. Мій читач, певно, тут заперечить: у малих провінційних містечках ніколи нічого не відбувається. Але хочу вас запевнити: ви глибоко помиляєтеся. Під маскою провінційної нудьги в маленьких провінційних містечках киплять пристрасті голлівудівського масштабу; тут можна дізнатися подробиці не менш пікантні, аніж у європейських нічних клубах; містечко обплутане своїми внутрішніми інтригами, наповнене своїми кривавими таємницями; на людей щомиті чигає смертельна небезпека. Більше того, все, що відбувається в маленьких містечках, має для їхніх мешканців всесвітній характер. Адже будь-яка подія – чи то вибори мера, чи клімакс директорки гімназії, а чи смерть улюбленого песика завідувачки перукарнею – стосується кожного особисто, чого ви не зустрінете у великих містах. А повільний ритм життя надає певної епічності і значущості всьому, що тут відбувається.

Проте, вибачайте, мій дорогий читачу, що ми надто захопилися ліричним відступом і на деякий час залишили поза увагою нашого незнайомця. Так от. За тиждень він Цілком освоївся з місцевими звичаями, які мало чим відрізнялися од типового райцентрівського укладу. Наш герой уставав раненько – робочий день тут починався на годину раніше від столичного розпорядку – і йшов на обстеження різних закладів. За цей час він встиг побувати в багатьох стратегічних місцях – на залізниці і в «собезі», в поліклініці

і магазинах, на дискотеці і в міському морзі, в музеї і навіть на кладовищі. Оминаючи поки що начальство, він розпитував усіх охочих до розмови про те і про ce – про ціни і заборгованості, про місцеву владу і місцевих юродивих, про народжуваність позашлюбних дітей і смертність від нещасних випадків, про місцеві кулінарні рецепти і про специфічні хвороби, про подружні зради і сексуальні збочення, про кумирів і вампірів і взагалі про всяку всячину. Майте на увазі, юні розвідники, лише з розмов про всяку всячину можна вивідати найсокровеннішу і найпотаємнішу інформацію.

В обідню пору наш герой приходив на пошту і замовляв розмову з одним і тим же абонентом на 7 хвилин. Телефоністці Свєті стало цікаво, куди дзвонить цей командировочний з такою впертою пунктуальністю, і вона з'ясувала ганебним, проте досить поширеним для радянського – і для пострадянського – простору способом, а точніше – через підслуховування, – що він розмовляє з улюбленою мамочкою, яка щоразу педантично розпитує його, чи їв він сьогодні ріденьке, чи не болить у нього сьомий верхній зуб, чи вдягає він на ніч спальну шапочку, чи скучає він за своєю рідною мамочкою. У свою чергу люблячий син розпитував маму, що їй сьогодні снилося, і що може означати ЇЇ сон, і чи немає в неї ніяких лихих передчуттів, і чи розкладала вона сьогодні пасьянс «Наполеон», а коли так, то чи зійшовся він. Пухкенька маленька телефоністка Света з вражаючою жіночою проникливістю вирахувала, що клієнт неодружений по-справжньому, а не як усі «командировочні», тож вирішила «підкотитися» до нього, поки ця феноменальна звістка не облетіла містечко з не менш феноменальною швидкістю. Доки він виходив із кабінки, вона швидко підмалювала губи малиновою помадою і коли він розраховувався, недбало кинула фразу з виглядом смертельної втоми і вселенської нудьги:

– Ну як, ви ще не знудилися в нашій дірі? Мене вже ця провінція просто доконала!

На що молодий чоловік щиро здивувався:

– Ну що ви, панночко, я просто балдію!

Свєтині очі, і без того круглі, стали схожі на два блюдця з кофейного сервізу. Поки вона перетравлювала цю інформацію, її подруга із сусіднього віконця – худа і висока Таня – також з глибокою жіночою проникливістю зрозуміла, що недаремно ця пронира Свєтка після підслуховування розмови наквецяла губи, і недаремно стала «клеїтися» до командировочного, тож прийняла блискавичне рішення перехопити у подруги ініціативу, процокотівши з піонерською завзятістю:

– А я вважаю, що наше містечко дуже затишне й миле, а головне, – люди тут хороші…

Але командировочний уже не почув її слів, бо поспішав до виходу.

Танька з Свєткою зчепилися. Дорогі мої читачі! Ви не уявляєте навіть, а, може, навпаки – ви прекрасно собі уявляєте, яким актуальним є питання вигідного заміжжя для дівчат маленьких провінційних містечок! Знайти собі непитущого і не дуже темного жениха у провінції вкрай важко. А якщо на шляху трапляється більш-менш пристойний екземпляр чоловічої статі без штампа в паспорті, то тут боротьба йде не на життя, а на смерть.

Саме через скандал, який затіяли дві телефоністки районного телефонного вузла серед білого дня, у місті стало відомо про сімейний статус командировочного, і життя його дещо змінилося, хоча сам він і не здогадувався про причину. Так, у бібліотеці, де він ретельно вивчав місцеву пресу, – а саме міську газету «Зоря», яка раніше, очевидно, називалася «ленінською», і районну газету «Рідне поле»; – привітні бібліотекарки напоїли його чаєм з варенням з кульбабок. А готельна прибиральниця тьотя Маня пригостила його свіжими пиріжками з рисом і яєчком, які «власноруч випекла для нього» її донька Таня. «Вона така рукодільниця, і хазяєчка, і чистюля, що куди там столичним нечупарам!» Тьотя Маня насильно познайомила молодого чоловіка з червонощокою Танею. Той галантно подякував їй за пиріжки, від чого і так червонощока дівчина спалахнула, мов кімнатна квітка «огоньок», і звістка про це облетіла все містечко.

Ви, шановний читачу, певне, звернули увагу, що і телефоністку, і доньку тьоті Мані звали однаково, і, напевно, подумали: який ляпсус для автора роману! Проте кваплюся

Вас запевнити, що тут немає моєї провини. У тому містечку більшість дівчат називалися або Танею, або Свєтою.

Настала субота, і наш герой вирушив на базар – ідеальне місце для шпигуна, бо воно є одним з найважливіших джерел масової інформації. Окинувши оком торговище, він відразу ж вирізнив місце, яке завжди є на всіх базарах для торгівлі «з машин», що приїжджають, як правило, з найбагатших навколишніх сіл. Купуючи чи то банку «тушонки», чи пряники, а чи розмальований друшляк або ситцеву наволочку, наш герой детально розпитував, звідкіля приїхала машина, і чи багате село, і хто в них там голова, а що за чоловік той голова, а чи є в селі церква, чи багато дітей у школі, а що сіють, а як родить – і різні подібні речі, про які люди розповідають з охотою, тим більше на базарі. Обійшовши зо два десятка машин, чоловік із задоволеним виглядом завершив опитування і рушив до найбіднішої частини базару, де торгували старі бабці тим, що вродило в їхньому городі або що Бог послав у їхньому хліві – чи купкою яєчок, чи віночком часнику, а чи просто – склянкою насіння. Обмацуючи товар, лузаючи насіння, чоловік різними фразами на кшталт «як, бабусю, здоров'ячко» викликав бабусь на відвертість і випитував у них, чи падлюка їхній голова, а хто скільки п'є, а хто в селі краде… Потому чоловік рушив до м'ясних рядів, щоправда, не дуже сподіваючись на балакучість господарів. І справді, тут він майже нічого не вициганив: торгівці м'ясом – люди ділові: або купуй, або вшивайся! Третього не дано. І нема чого тут розпатякувати і заступати товар.

Так наш герой протинявся на базарі цілий день, не забувши в обідню пору зателефонувати мамочці, трохи скупився, трохи перезнайомився і надвечір, неабияк втомлений, рушив до готелю.

А поки він волочився брудною вулицею, стороннє око могло спостерегти одну дивну річ: здавалося, що молодий чоловік сам із собою розмовляє. Однак при пильнішому погляді ставало зрозумілим, що він скоріше веде бесіду з кимось невидимим. Здавалося, він то жартував з тим невидимим, то лаяв його, то, впадаючи у гнів, намагався копнути свого невидимого співрозмовника ногою або ж влупити потиличника. I, як ви ще переконаєтеся, мій любий читачу, отого невидимого наш молодий герой буде називати щоразу по різному: то голубчику, то ідіоте, то мила панночко. І не треба осуджувати його за цю слабкість. Ми всі не безгрішні, і в кожного з нас є свій ганж. Я, наприклад, розмовляю вночі. Віршами. І мене ніхто не осуджує. А родичка сусідки нашого молодого героя з комунальної квартири – тьотя Берта з Умані – смажить оселедці і подає на стіл щоразу, як приїжджає її «дорога родина». її, щоправда, всі осуджують, але божевільною не вважають. А дядечко Ґіві – друг сім'ї нашого молодого героя – любить фотографувати вдало зроблені ним щелепи (він, як ви здогадуєтесь, був протезистом-стоматологом), а потім розглядати їх з коментарями. І куди не кинь – усюди ви зустрінете ще й не такі дивацтва.

Отже, на чому ми спинилися? Ага. Молодий чоловік, ідучи вулицею провінційного містечка, вів розмову з невидимим.

– Ну що, кучерявий, скажеш? Як тобі це подобається? Містечко – люкс! Воно знудилося і, як мандрівник у пустелі, вмирає від інформаційної спраги та голоду. Воно потребує свіжої крові, викиду адреналіну, воно чекає на пришестя. Не хочу здатися нескромним, кучерявий, але нюхом чую, вони чекають на мене! Молодого і нахабного. Кучерявий, нам поки що щастить. Тьфу-тьфу! Уяви собі: мер міста і голова районної держадміністрації – люті вороги! От везіння! Районний голова лізе в депутати. І це при тому, що на селі – завал! Уявляєш, кучерявий, яка удача: на селі люди не отримували зарплати шість місяців! Красота! Тобто, пардон, ганьба, ганьба, гань-ба… Весело мугичучи собі під носа «ганьба», молодий чоловік уже бадьорим кроком прийшов до готелю і з щасливою усмішкою на вустах заснув рівно о восьмій вечора.

Чому так рано? Йому треба було виспатися, оскільки завтра, тобто в неділю, він був запрошений на обід до завідувачки бібліотекою Тетяни Віталіївни.

З самого ранечку молодий чоловік вирушив на пошуки «маленького романтичного букетика». Ідея подарунка Тетяні Віталіївні, звісно, належала не йому. Вчора, зателефонувавши своїй любій мамочці, він поділився з нею новиною про запрошення і спитав поради щодо подарунка.

– Синку, а якого вона віку? – прокуреним басом Фаіни Раневської спитала мама.

– Спитай щось легше!

– Синку, я тебе завжди вчила: щоб визначити вік і спосіб життя жінки, подивися на її руки! Ну добре, мій недотепо, раз вона завбібліотекою, значить, – не девочка…

– У неї донька в останньому класі школи. І обручки немає.

– От бачиш! Я тебе таки чогось навчила в цьому житті. Та-ак. Подаруємо їй маленький томик Цвєтаєвої і маленький романтичний букетик.

– Мамо, ну ти зовсім! Де я тобі тут знайду романтичний букетик?

– Із шкури вилізь! – гавкнула у трубку мама і закашлялася.

– Мамочко, ти знову закурила?

– Так, закурила! Не можу ж я в такий відповідальний період твоєї кар'єри вірити в міфи про спасенність здорового способу життя!

– Ну мамусю, ну любенька, бережи себе, я ж тебе лю-…

– … блю! – випалила мама на тому кінці дроту. – Ну добре, добре. Я буду чемною. Слухай, не забудь узяти традиційну «пляшку» – може, там є батько чи мати. І шоколадку для доньки.

– Ну все, ма, я побіг! Цілую міцно!

Тиняючись містом, він шукав романтичий букетик і, звичайно, не знаходив. Слава богу, що хоч учора випадково надибав на Цветаеву. Що ж робити з букетиком? Де порятунок? А порятунок виявився зовсім поруч, у маленькому приватному магазинчику, де продавався різний подарунковий непотріб. Магазинчик називався «Фенікс», першу літеру якого місцевий дотепник спробував виправити на «П». Господар довго мордувався над своєю вивіскою, але сліди зловмисника можна було розгледіти неозброєним оком. Наш герой віднайшов у тісній крамничці цілком пристойний вазончик з бонзайчиком, під яким сидів ідіотський гном, що приспустив штанці з непристойною посмішкою.

– А це (тобто гномика) від цього (тобто деревця) ніяк не можна відліпити? – з огидою спитав молодий естет.

– Ні, – сказала лялькової зовнішньості продавщиця. – А навіщо? Здається, дуже мило!

Дуже сподіваючись, що так само подумає завідувачка бібліотекою, він купив бонзайчика.

– Боже, як мило! – екзальтовано вигукнула Тетяна Віталіївна, і в нашого героя від серця відлягло.

Томик Цвєтаєвої вона притисла до серця і з невправною театральністю промовила:

– Мне нравится, что вы больны не мной…

Молодий чоловік трохи розгубився. Він хотів був сказати, що взагалі «не хворіє на таке», але вчасно схаменувся. Може, – подумалося, – вона чекає, щоб він заперечив їй, але вирішив не квапитися.

Уперше за тиждень молодий чоловік поїв домашньої їжі, від чого розімлів. Особливо його потішила провінційна звичка подавати до столу перше. Мама, коли дізнається, теж радітиме.

За столом, окрім нього і Тетяни Віталіївни, сиділа її привітна мама, непривітний батько і прищуватенька, проте досить мила донька.

Молодому чоловікові не треба було напружуватися з думками, оскільки ініціативу розмови взяла на себе завбібліотекою. Вона, виявляється, – голова читацького клубу «Медея», який збирається щосуботи на читальні вечори. Молодого чоловіка було запрошено поділитися своїми думками про літературу на одному з них. Не будучи добре обізнаним із предметом уподобання читацького клубу, він, проте, радо погодився з причини, про яку Ви, дорогий читачу, матимете змогу невдовзі дізнатися.

Молодого чоловіка увесь вечір трохи непокоїв похмурий вигляд батька завбібліотекою. Якби той не вдяг був орденські колодки, наш герой і не намагався б піти на контакт. Але тут він, сказавши собі «Треба!», почав розвідку вогнем:

– Я б хотів з вами познайомитися ближче, Віталію… гм, як Вас по-батькові?

– Я – Фрідріх Варфоломійович! – гучним басом обурено промовив ветеран, аж задзвеніли кришталеві чарки в буфеті. – Фрідріх Варфоломійович! Мене назвали на честь Енгельса. А ця клізма, що називається моєю донькою, соромиться імені свого батька!

Тетяна Віталіївна, тобто Фрідріхівна, густо почервоніла, однак не наважилася перечити за столом батькові.

– Фрідріху Варфоломійовичу, – не розгубився молодий чоловік, – я оце цілий вечір дивлюся на ваші нагороди і захоплююсь. Ветеран війни! В цьому слові є щось героїчне.

Фрідріх Варфоломійович якийсь час з підозрою розглядав молодого чоловіка. Зовні – такий собі столичний жевжик, пустушка. Чого йому треба від старого солдата?

Тим часом молодий чоловік розповідав, як його сусід по комунальній квартирі дядько Льонька, що воював на Першому Білоруському, навчив його багатьох речей, які йому хоч і не знадобилися у практичному житті, проте справили на нього глибокий світоглядний вплив. Фрідріх Варфоломійович слухав, поглядаючи спідлоба і недовірливо. І лише після того, як наш молодий герой продемонстрував уміння намотувати на ноги солдатські онучі, Фрідріх Варфоломійович відкинув вагання, ожив і розпочав довгу оповідь про своє фронтове життя. Його невдячна донька кілька разів намагалася урвати його палку промову, та не на того напала. Він настільки поринув у спогади, так натуралістично розповідав про танкову атаку, що нашому молодому чоловікові довелося лягти на підлогу разом з Фрідріхом Варфоломійовичем і проповзти «на пузі» десять метрів аж до кухні і, опинившись під величезною шафою, що загрозливо хиталася на трьох з половиною ніжках, уявити себе під справжнім танком.

– Ну як, хлопче, наклав у штани? – іронічно сказав Варфоломійович, похитавши над ним шафою.

– Майже, – признався молодий чоловік.

– Отож-то. А я в першому бою наклав. Розумієш?! Я це запам'ятав на все життя! Лежу весь у гімні і плачу. Ех, – махнув рукою ветеран, – ви, молоді, все одно нічого не зрозумієте!

– Я розумію, – обтрушуючи костюм, сказав молодий чоловік. – Я Вас прекрасно розумію!

Ви, дорогий читачу, напевне, дивуєтеся, чому такий сучасний столичний пан, як наш герой, докотився до того, що пішов на поводу в старого ветерана, котрий імітував танкову атаку? Хочу вас запевнити: це він робив, хоч і свідомо, дізнавшись про те, що Варфоломійович очолює районну організацію ветеранів «Перемога», але й із непідробним задоволенням. У будь-якому чоловікові сидить воїн, який час від часу нагадує про себе навіть найінфантильнішій особі чоловічої статі. Наш герой пішов навіть наперекір власній печінці й принципам і випив з Варфоломійовичем на двох пляшку горілки. Більше того, старий солдат дозволив юному другові називати себе просто Варфоломійовичем і звертатися по-фронтовому на «ти».

Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна була трохи стурбована. Адже в її плани не входили фронтові спогади. Натомість у її списку було колективне виконання пісні, в якій немовби вона полюбила молодого скрипаля, далі список продовжували солодкий стіл і романтична прогулянка вечірнім містечком під ручку. Однак батя поламав усі її плани. Але вона не наважилася суперечити йому, щоб він, бува, не уявив себе ще й у рукопашному бою.

Тож так сталося, зовсім несподівано для всіх, що молодий чоловік заночував у завбібліотекою. І звістка про це знову ж таки облетіла все містечко. Щоправда, молодий чоловік провів усю ніч з Фрідріхом Варфоломійовичем у його «землянці» (так називалася кімнатка ветерана у літній кухні), роздивляючись фронтові фотографії і співаючи фронтових пісень. Але Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна на цій деталі не акцентувала увагу, коли, закотивши очі під лоба, «по секрету» розповідала новину манікюрниці Тані – головному поширювачу міської інформаційної інфекції.

Молодий чоловік, поки що не підозрюючи про те, що вже говорять про нього у місті, повернувся в готель і проспав аж до обіду. Виконавши синівський обов'язок по телефону в обідню пору, він знову повернувся в готель і проспав майже До кінця робочого дня. Оце «майже» його врятувало. Річ у тім, що наш герой був людиною забобонною, і, за його особистим забобоном, усі справи слід було починати саме в понеділок.

Хочу вам сказати, що звичка починати все в понеділок дуже мудра. Уявіть собі, всі на понеділок не планують нічого серйозного, а вн запланували. І поки всі вони ще теляться, щоб у вівторок усе почати, а ви – бац! І все швиденько зробили. Поперед батька – і прямісінько в пекло! До речі, наш герой був переконаний, що в понеділок чиновники більш піддатливі, бо вони ще не готові до серйозного бою.

Тож, підхопившись о четвертій тридцять по обіді з ліжка, наш герой швидко зібрався і вирушив у напрямку сірої будівлі з табличкою «Міська мерія».

Він спинився біля масивних дверей приймальні й, хукнувши, немов перед прийняттям чергової чарки нерозве-деного спирту, рішуче зайшов досередини.

Секретарка нервово йорзала на стільці, поглядаючи на годинник, що відлічував останні хвилини нескінченного робочого дня.

– Прийом закінчено! – активно сказала вона і стала професійно – помалу, але дуже настирно – виштовхувати його з приймальні. Він вирішив не опиратися. Озирнувшись по коридору і вирахувавши по запаху, де туалет, він попрямував туди.

Наш герой терпляче пробув там годину. Ви, любі мої друзі, вже скривилися, відчувши себе в шкурі нашого героя. Так, так. Я думаю про те саме, що й ви. Як театр починається з гардероба, так країна починається з туалету. І поки в цій країні не буде чистого туалету, не буде чистої політики. Якби мені довелося стати Президентом, перший указ був би про туалети. Це був би акт символічний, який ознаменував би культ чистоти у всьому, совісті передусім. Та, оскільки я ніколи не стану Президентом, то туалети в нас ще довго будуть брудні й смердючі.

Однак, вибачайте, ми знову залишили напризволяще нашого молодого чоловіка. Він тим часом – треба віддати йому належне – не звертаючи уваги на інтер'єр, стояв перед тьмяним дзеркалом і тренувався:

– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно!

Він відпрацьовував інтонацію, посмішку, нахил голови і навіть розробляв голос: «Мі-ме-ма-мо-му!»

Нарешті, був задоволений:

– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно! – вимовив він із щирою посмішкою і схилив голову настільки, щоб це видавалося особливою повагою, але, Боже борони, не підлабузництвом. Цієї міліметровості вчила його мамочка. «Синочку, – ну зовсім, як Фаїна Раневська, грубим голосом говорила вона. – Якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами».

Ось так попрацювавши над собою, він рушив коридором до приймальні, знаючи, що там сидить мер, або мереса, або мериня, або як її ще там назвати… Наш молодий герой за тиждень, проведений у містечку, вивчив розпорядок її роботи. Світло в її кабінеті, що був якраз навпроти пам'ятника безіменному солдатові з голубом на голові, довго світилося після того, як усі, крім чергового міліціонера, залишать мерію, їй не було куди поспішати. Вона була вдовою.

Молодик рвучко смикнув клямку дверей, думаючи трохи налякати головну жінку міста несподіванкою. Проте сталося не як гадалося. Мереса сиділа за столом, немов чекаючи на молодого чоловіка. Той розгубився. Від усього. І від її готовності до зустрічі, і від її вигляду (тепер він розумів, чому її називають «Людина-гора»), і від того, що в першу мить не зорієнтувався.

– Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно…

Фраза прозвучала мляво і зовсім не справила ефекту милого імпровізу, як було заплановано.

Людина-гора, ледь поворухнувши губами, промовила:

– Доброго вечора.

При цьому жоден м'яз на її обличчі і взагалі на її тілі не поворухнувся, а голос звучав, як із глибочезного колодязя.

Молодий герой театрально відкрив срібну коробочку для візиток, по-картярськи спритно витягнувши одну, поклав перед Людиною-горою на стіл і хвацько відрекомендувався:

– Павло Іванович Печеніг, політолог!

Здається, молодий чоловік збирався вбити цією фразою мересу наповал. За його прогнозами, вона мала б вигукнути: «Ах, політолог! Ах, із самої столиці! Ах, і що там чувати в центрі?» Однак Людина-гора і бровою не повела.

– Слухаю вас, Павле Івановичу! – долинув голос із колодязя.

Павло Іванович знову трохи знітився, але взяв себе в руки.

– Я хочу балотуватися у Вашому окрузі… – без ентузіазму пробелькотів він. Молодий чоловік, плануючи наперед розмову, очікував, що саме в цьому місці мереса перехопить ініціативу на себе, переконуючи молодого політолога не робити цього, не губити своєї кар'єри, адже тут будуть балотуватися представники всіх політичних партій районного і навіть обласного рівня, а головна боротьба, навіть не боротьба, а льодове побоїще розгорнеться між нинішнім головою райдержадміністрації Разіним і нинішнім депутатом – самим Колосальним.

Але Людина-гopa холодно сказала:

– Ну що ж, бажаю успіху!

Молодий чоловік розумів, що це провал.

– Я., я б… хотів заручитися вашою підтримкою… – майже проскиглив він.

– Усе, що гарантує «Закон про вибори…», ви будете мати.

«Але не більше…» – закінчив ЇЇ думку наш герой. Людина-гора простягнула через стіл руку, що мало означати «До побачення», а ще точніше «Прощавайте». Павло Іванович потис її.

Рука була суха. В ній не було тієї легкої вологості, яка видає чуттєву жінку. Молодий чоловік автоматично подивився на ЇЇ руки і здивувався. Вони були зовсім молоді! Чоловік глянув уважно на мересу оцінним поглядом його мами і ще раз здивувався. Це не була стара жінка. Це була молода жінка, перетворена життям чи самою собою на Людину-гору.

Павло Іванович вийшов з кабінету і подався до готелю.

Йому дуже не хотілося повертатися туди, де стіни пофарбовані масляною фарбою, де стоїть запах прокуреної затхлості, де з металевого крана в поіржавілу мийку тече руда вода, витікаючи із сифона якраз у миску, яку треба нести через увесь коридор, а єдиний, з ким можна нормально поспілкуватися, це тарган – видимий і невидимий.

– Ну що, рудий і вусатий? – промовив молодий чоловік невидимому співрозмовникові. – Ну, що ти на це скажеш?

Нічого втішного. Десь я прорахувався. Поїду завтра геть. Без грошей і підтримки влади мені нема чого тут робити. Бідна мамочка! Вона цього не переживе. Маленький Паша розчарував мамашу… Таке воно життя… А зараз? Куди зараз? Що кажеш, у постоялий дім? Фі, рудий і вусатий, що за несмак! Мене вже від нього на риги тягне…

Поки він таким чином розмовляв сам із собою, ноги автоматично несли його в напрямку, протилежному від ненависного готелю. А куди? Мій любий читач подумає, що він іде до завбібліотекою? Тепло, але не гаряче. Ноги самі несли його в «землянку». Зайшовши по дорозі до найт-шопу, він розжився пляшкою й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі в цьому містечку – до Варфоломійовича. Покупку наш головний герой зробив автоматично. Крижана горілочка з маленьким бутербродиком, що складався зі шматочка чорного хіба з масельцем і жирним оселедчиком, – це було однією з найулюбленіших кулінарних забав його мами. Після неї вона починала іскрометно жартувати і травити анекдоти, від чого випадковий або невипадковий співрозмовник конав від судом сміху. Це не стосувалося Паші, оскільки він, на відміну від мамочки, котра, як ви пам'ятаєте, любий друже, була точною копією Фаїни Раневської, зовсім не мав почуття гумору. Це страшенно дратувало мамочку, яка нарікала на генетику, що передає у спадок форму носа, забуваючи про важливіші речі. Так чи інакше, але згадана нами кулінарна забава була слабинкою не лише його мами. Варфоломійовича теж. Правда, він позбавив страву пікантності, замінивши маленькі скибочки житнього хліба на грубо покромсані шматки «кирпичика», а елегантні шматочки оселедчика без кісточок і шкірки, – на великі кістляві кавалки, про масло ж взагалі не йшлося.

Якби наш молодий герой не був такий заклопотаний своїми проблемами, він би мав змогу ще раз оцінити мамину мудрість про те, що «якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами». Однак зараз йому було просто не до того.

– Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!

Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.

– Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?

Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.

– Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!

Молодий чоловік кивав.

– За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:

– … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?

– Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.

– Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!

– Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:

– Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.

– Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.

Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.

Там наш герой звернувся прямісінько до Невідомого солдата:

– І як ти можеш дивитися на увесь цей безпрєдєл? Як? Чи варто було вмирати за те, щоб цілу вічність споглядати запилені вікна універмагу і грязюку на клумбі? Може, якби ти гірше воював, то ми б тепер пили собі баварське пиво і закусували смаженими ковбасками?

Ця думка дещо збентежила ветерана своєю, так би мовити, новизною. Він до неї ментально не був готовий.

– Слухай, це не занадто?… – непевно смикнув його за рукав Варфоломійович.

Але молодий чоловік блискавично прореагував:

– Та він (тобто Невідомий солдат) все одно не чує… Він же нічого не чує і нічого не бачить! Він нічого не хоче знати! Бо він – це наш народ, забитий, сліпий і німий! У нього на голові сидить сірий голуб і ce…, тобто гадить, гадить на нього… А він мовчить! Над ним знущаються – позбавляють носа і честі, а він усе мовчить…