Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Все ясно

ModernLib.Net / Современная проза / Фоер Джонатан Сафран / Все ясно - Чтение (стр. 9)
Автор: Фоер Джонатан Сафран
Жанр: Современная проза

 

 


Я був дуже розлючений тим, як ті мужики зі мною розмовляли, і я навіть не хотів розказувати про це Дєду, бо знав, шо це його теж принизить. Але якшо хочете знати, чого я йому нічого не сказав, то це тому, шо спочатку мені довелося його розбудити. «Дєд, — сказав я, тарбаючи його за руку, — Дєда, то я, Саша». — «Я задумався», — сказав Дєд, чим мене дуже здивував. Це так дивно думати, шо хтось із твоїх батьків чи прабатьків дозволяє собі мріяти. Якшо вони мріють, то значить, коли тебе нема, вони думають про зовсім інші речі, про речі, які тебе зовсім не стосуються. Далі, якшо вони мріють, то значить, і сни у них є, а це вже взагалі занадто і нікуди не вписується. «Вони не знають, де Трохимбрід». — «Ну добре, тоді залазьте в машину, — сказав Дєд і потер руками очі, — ми поїдем далі і знайдем того, хто знає».

Ми ше питали багатьох людей, хоча по правді сказати, всі вони говорили з нами точнісінько так само. «Йдіть геть», — заволав на нас один старий. «А чого зараз?» — спитала одна жінка в жовтій сукні. Ніхто із них не знав, де Трохимбрід, і ніколи про нього не чув, але всі страшенно сердилися, коли я до них звертався, або просто мовчали. Дєд хотів мені помогти, але не бажав виходити з машини. Далі ми рухалися якимись другорядними дорогами, на яких не було жодних вказівників. Будівлі траплялися рідко, а людей то й зовсім не було. «Я прожив тут весь час, — сказав один дід, шо сидів під деревом, — але я скажу вам, що міста із назвою Трохимбрід не існує». Другий старий, шо супроводжував корову по заболоченій дорозі теж сказав: «Думаю, вам краще припинити пошуки. Ви однаково нічого не знайдете». Героєві я про все це нічого не сказав. Напевно, це тому, шо я по суті своїй хороша людина. А може, якраз навпаки, тому шо я — поганий. Замість правди я казав йому, шо кожна людина, яку ми перепиняли, радила нам їхати далі і шо там далі можна буде спитати когось, хто знає. Ми мали їхати, поки не знайдемо Трохимбрід і поки не виявимо Августину. Гак ми і просувалися, їхали вперед, бо загубили дорогу і не знали, шо ше можна зробити. Машині було нелегко, оскільки всі дороги були І камінням і у вибоїнах. «Не засмучуйся, — намагався я підбадьорити героя, — ми точно шось знайдемо, якшо будемо рухатися далі. Я просто впевнений, шо ми знайдемо Трохимбрід, а потім уже й Августину. Все буде в шоколаді!»

Була вже середина дня. Я спитав Дєда: «Шо ж ми будемо робити? Ми вже і так їдемо уйму часу, а навіть не наблизилися до місця, як і багато годин тому». — «Я не знаю», — сказав Дєд. «Ти втомився?» — спитав я. «Не». — «А може, ти голодний?» — «Не». Ми їхали все далі й далі, намотуючи коло за колом. Часто машина застрягала, і тоді мені з героєм доводилося вилізати, шоб вона стала легшою. «Так, це нелегко», — сказав герой. «Ну так», — відзивався я. «Але я думаю, що потрібно продовжувати їхати, оскільки люди радили нам так робити». Я спостерігав, як він і далі все записував до свого щоденника. Чим менше ми бачили, ти більше він писав. Ми проїхали через численні населені пункти, про які говорив заправник. Ковель. Сокирці. Ківерці. Людей майже не було, а кого й зустрічали, ті не могли нам допомогти. «Йдіть геть». — «Ніякого Трохимброда тут немає». — «Я не знаю, про що ви кажете». — «Та ви заблудилися». Здавалося, шо ми потрапили не в ту країну, чи не в те століття, чи шо Трохимбрід вивітрився, а разом з ним і пам'ять про нього.

Ми проїжджали тими самими дорогами, якими вже їхали, і бачили ті самі місця, які вже бачили, і ні я, ні Дєд не хотіли, шоб герой це помітив. Пам'ятаю, ше коли я був пацаном, Батя бувало штовхне мене, а потім каже: «Не болить? Не болить». І чим більше він так казав, тим справді менше боліло. Я вірив йому, бо з одного боку він був мій Батько, а з іншого — я теж

не хотів, шоб мені боліло. Те саме я і робив з героєм, поки ми продовжували наш вояж. Я ніби постійно нашіптував йому: «Ми знайдемо її. Ми знайдемо її». Я обманював його, але був певен, шо він бажає, шоб його обманювали. Так шо ми і далі намотували круги по болотистих дорогах.

«Бон», — сказав Дєд, вказуючи на чоловіка, який сидів на сходах невеличкого будиночка. До цього ми взагалі майже не бачили людей. Чи ми вже тут були? Чи ми вже зверталися до нього з безуспішними запитаннями? Дєд спинив машину. «Йди давай». — «А ти не підеш?» — спитав я. «Йди!» Оскільки я не знайшов шо сказати, то сказав «о'кей», і оскільки не знав, шо ше робити, то вистрибнув з машини. «І ти виходь», — сказав я героєві. Але відповіді не почув.

«Та виходь», — сказав я і розвернувся до задньої дверки. Герой мирно дрихнув, як і Семмі Дейвіс Молодший-Молодший біля нього. У моєму мозку виникла ідея, шо будити нікого з них не треба. Тоді я взяв із собою копію фото Августини й обережно, шоб не розбудити сплячих, зачинив дверцята машини.

Будиночок був складений з ялинових брусів, але вже валився сам собою. З чотирьох вікон одне було розбите. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, шо на сходах сидить жінка. Вона була дуже стара й лущила кукурудзу. Біля неї довкола лежав розкиданий одяг. Я розумів, шо він сохне, але він був так дивно порозкиданий, шо здавалося, шо в нього загорнуті невидимі мертві тіла. Я припустив, шо в будиночку, напевне, живе багато людей, оскільки довкола старої лежав чистий чоловічий, жіночий і дитячий одяг, і навіть одяг для грудних дітей. «Спокійно, — сказав я, коли був ше досить далеко, а сказав я так, шоб не перелякати її, — у мене є до вас запитання». На жінці були біла спідниця й білий халат, але вони були брудними й зовсім у плямах. З чого я припустив, шо жінка бідна. Всі мешканці малих міст були бідними, але ця була бідна по-особливому. Це було зрозуміло і за її згорбленістю, і за тим, якою убогою була вся її власність. Це, мабуть, дуже невигідно, думав я, утримувати стільки людей, скільки вона утримує в цьому будиночку. А ше я вирішив, шо коли я розбагатію в Америці, то надішлю цій жінці трохи валюти.

Коли я почав наближатися, вона усміхнулася мені, і я побачив, шо у неї нема жодного зуба, її волосся було зовсім білим, шкіра — вся у бурих крапочках, а очі — блакитні. Від жінки у ній залишилося дуже мало, і ше я помітив, шо вона дуже тендітна, здавалося, шо її можна раз-сипати одним порухом пальця. Коли я підходив, то почув, як вона бубонить. (Це ж називається бубоніти, так?) «Спокійно, — знову сказав я, — набридати не буду». — «А хіба може щось докучати в такий гарний день?» — «Так, він справді гарний». — «Так», — сказала вона. — А ти звідки?» — спитала жінка. Це мене знітило. Я трохи подумав і вирішив сказати правду: «Одеса». Вона поклала один качан кукурудзи і взяла другий. «Ніколи не була в Одесі», — сказала жінка, відкинула волосся, яке спадало їй на чоло, і заклала його за вухо. Тільки в цей момент я усвідомив, шо волосся в неї такої ж довжини, як і вона сама. «Вам би треба було туда поїхати», — сказав я. «Так, звичайно. Звичайно, я маю туди поїхати. Є ще багато чого, що я повинна зробити». — «І є ше багато чого, шо вам робити не треба», — я хотів, шоб вона заспокоїлася, і мені це вдалося. Вона розсміялася: «Та ти добрий хлопець». — «А ви чули коли-небудь про таке місто Трохимбрід? — запитав я. — Мені сказали, шо десь тут можна про нього дізнатися». Вона поклала качан на коліна і витріщилася на мене. «Не хочу вам набридати, — знову почав я, — тільки скажіть, чи ви не чули коли-небудь про Трохимбрід?» — «Ні», — сказала вона і знову взялася до своїх качанів. «А про місто Соф'ювку ви теж не чули?» — «І про це не чула». — «Вибачте, шо забрав у вас час, — сказав я, — гарного вам дня». Вона подарувала мені сумну усмішку, подібну до того випадку, коли мураха в кільці Янкеля сховав голову між лапок — я ж розумію, шо це символ, але символ чого, так і не догнав.

Я почув, шо вона знову почала бубоніти, і повернувся, шоби піти геть. Шо ж я скажу герою, якшо він уже не спить? А шо я скажу Дєду? Скільки ми ше зможемо протриматися, поки прийде час здаватися? Я відчував, шо увесь тягар відповідальності лягає на мене. Як і з Ба-тьою, можна собі багато раз сказати «не болить», а потім воно заболить ше більше, ніж мало би боліти. Тебе несподівано охоплює відчуття, шо ти чуєш біль, шо я впевнений ше гірше, ніж відчуття болю саме по собі. Брехня похитувалася переді мною в повітрі, як якісь фрукти. Шо ж зірвати для героя? А шо подарувати Дєду? А шо собі лишити? А шо для Ігорчика? А потім я пригадав, шо я ж прихопив із собою фото Августини, і хоча я не знав тоді, шо на мене найшло, але я зрозумів, шо я мушу це зробити, і я повернувся і показав фото жінці.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» Вона дивилася на фото якийсь час, а потім сказала: «Ні».

Не знаю нашо, але я знову спитав: «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — знову відповіла вона, тільки її друге «ні» звучало не як повторюване папугою, а це було зовсім інше «ні».

«Ви бачили когось із цього фото?» — допитувався я і підніс фото дуже близько до її очей, як це робив Дєд.

«Ні», — сказала вона знову, але вже якимось третім «ні».

Я передав фото в її руки. «Ви бачили когось із цієї фотографії?» «Ні», — знову сказала вона, але я почув у її відповіді наполегливість. Домагайся. Запитай мене ще раз. І я запитав.

«Ви бачили когось із цієї фотографії?» Вона втерла великими пальцями на руці своє обличчя, ніби бажала його витерти: «Ні». «Ви бачили когось із цієї фотокартки?» «Ні», — сказала вона й поклала фото собі на коліна.

«Ви бачили когогось із цієї фотокартки?» — допитувався я.

«Ні», — сказала вона, все ще вивчаючи фото, але тільки краєчком ока.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», — вона знову взялася бубоніти, але вже голосніше.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?»

«Ні», — сказала вона, і я побачив, як сльоза впала на її халат. Ця сльоза теж засохне й перетвориться на маленьку плямку.

«Ви бачили когось із цієї фотокартки?» — допитувався я, усвідомлюючи, шо роблю жорстоко. Я відчував себе жахливою людиною, але водночас розумів, шо все роблю правильно.

«Ні, — сказала вона, — я тут нікого не знаю. Вони всі виглядають чужими».

І тут я ризикнув.

«А хто— то з цієї фотокартки міг бачити вас?»

Впала ше одна сльоза.

«Я так довго на тебе чекала».

Я показав у бік машини: «Ми шукаємо Трохимбрід».

«О, — видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, — ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід».

Сонячний годинник, 1941 — 1804 — 1941

Великими пальцями рук вона ледь спустила мережані трусики, підставляючи свої опуклі геніталії під звабливі дотики вологих потоків літнього сонячного тепла, котре несло з собою запахи лопухів, березової кори, паленої гуми та бульйону з яловичини; ці запахи змішувалися з її власним тваринним ароматом і летіли до носів людей, котрі жили на північ, немов послання з дитячого «Зіпсутого телефону», щоби врешті хтось десь далеко підняв голову й запитав: Борщ? Вона спеціально повільно стягнула мережану матерію з литок, так начебто цей рух мав виправдати все її існування, кожну годину праці її батьків і слугувати платою за кисень, який вдихали її груди. Так, начебто це мало виправдати сльози її дітей, які колись могли б оплакувати її спокійну тиху смерть, якби їй не судилося загинути разом з усією штетлевою громадою — загинути надто молодою, як і всі у тій громаді, — ще до того, як у неї могли народитися діти. Вона склала трусики шість разів у формі краплини й засунула їх у верхню кишеньку його чорного шлюбного костюма якраз до половини, залишивши зовні декілька скла-дочок-пелюсток, як то завжди роблять із хусточками.

Це для того, щоби ти думав про мене, — сказала вона, — аж поки…

Мені нагадування не потрібні, — сказав він, цілуючи легкий вологий пушок над її верхньою губою.

Швидше, — хіхікнула вона, однією рукою поправляючи йому краватку, а іншою — підтягуючи шнур, який звисав у нього між ногами, — ти запізнишся. Біжи хутчіше до свого Годинника.

Вона втишила поцілунком те, що він хотів був їй сказати й підштовхнула його до виходу.

Було вже літо. Кільця плюща на пощербленому портику Синагоги потьмяніли від спеки. Ґрунт знову набув кольору кави і став достатньо м'яким, аби можна було садити помідори та м'яту. Кущі бузку залицялися до перил веранди, ті від несподіванки лущилися й губили дрібні трісочки, котрі одразу ж підхоплював і ніс теплий літній вітерець. Чоловіки зі всього містечка вже чекали довкола Сонячного Годинника, коли, задихавшись і змокрівши від поту, на майдан прибув мій дід.

Сафран уже тут! — проголосив Високий Рабин під оплески присутніх, — наречений прибув! Скрипковий септет негайно почав традиційний Вальс Сонячного Годинника, старші на кожен такт били в долоні, а дітвора висвистувала своє тра-та-та.


ХОР ЧОЛОВІКІВ СПІВАЄ ВАЛЬС СОНЯЧНОГО ГОДИННИКА ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕЗАБАРОМ ОДРУЖИТЬСЯ

Оххххххх, збирайтесь усі,[вставити ім'я нареченого] вже з нами,

Причепурися краще, хлопне, твій шлюб не за горами.

Велику справу маєш зробити,

Бо є дівча [вставити ім'я нареченої], що змусить тебе пояс розпустити.

Ооооооотак, цілуй його вуста, торкнись його коліна,

Молись пташкам і бджолам, щоб була у вас дитина.

Щасливо одружитись

І в ліжку опинитись, і там ох-ох-ох-ох…

{Повторювати від початку до нескінченності]

Мій дід змусив себе заспокоїтися, спинився, аби відчути, що ширінка в нього на штанях дійсно застебнута, а далі рішуче ступив у довжелезну тінь Годинника. Йому належало виконати священний ритуал, через який проходив перед одруженням кожен з чоловіків Трохимброду, відтоді, як з моїм пра-пра-прадідом трапився трагічний випадок на млині. Він повинен був відкинути своє холостякування, а з ним, теоретично, і свої любовні подвиги — пустити все це за вітром. Коли він підходив до Годинника (довгими, виваженими кроками), то найбільше його вразила не краса церемонії, не притаманна всіляким організованим ритуалам нещирість і навіть не його велике бажання, щоби поруч була і за ним спостерігала циганська дівчина — його правдива любов; він зненацька зрозумів, що він уже більше не маленький хлопчик. Він виріс і став подібним на свого пра-пра-прадіда: густі брови нависали над його ніжними, по-жіночому м'якими очима, його ніс так само був горбатим, а губи в одному кутику рота нагадували половинку букви О, а в другому — перевернуте Л. Певність та смутна задума: він посів належне місце в родині, виглядав точнісінько так, як батько батька батька батька його батька, і саме через це, через його роздвоєне підборіддя, яке вказувало на родову мішанину генів (у кожному поколінні порушувану війнами, хворобами, коханнями і зрадами), саме завдяки всьому цьому йому належалося визначене місце в довгій низці його родаків — у цьому була певність і постійність, але разом з ними на нього лягав тягар приналежності, котрий мав назавжди скувати його свободу. Відтепер він уже не був повністю вільним.

Він також усвідомлював свою рівночасну належність до кола одружених чоловіків, котрі давали такі ж клятви і вклякали на тому ж місці, де зараз стояв він. Кожен з них молився і випрошував благословення, здоров'я розуму й тіла, гарних синів, зростання платні і спадання лібідо. Кожен з них тисячі разів чув історію Сонячного Годинника, знав про трагічні обставини, за яких його було споруджено і про винятковість його магічної сили. Всі знали, як Брід, пра-пра-прабабця Сафрана, просила свого молодого чоловіка не йти працювати на млин, бо добре знала, що та споруда мала прокляту звичку забирати життя молодих чоловіків без попередження: Будь ласка, знайди іншу роботу або не працюй узагалі. Пообіцяй мені, що ти туди не підеш.

І всі знали, що чоловік з Колок відповів їй, поплескуючи її по животу, який навіть на сьомому місяці можна було приховати під просторою сукнею: Не будь дурненькою, Брід, Це ж вельми добра робота, я просто буду надзвичайно обережним, от і все.

І кожен наречений знав, як плакала Брід, як ховала напередодні його робочий одяг, як будила його вночі кожні кілька хвилин, щоби він був надто виснаженим і не йшов на заробітки, як відмовлялася готувати йому вранці каву і навіть намагалася йому наказувати.

Цеж і є любов, — думала вона, — хіба не так? Це коли ти помічаєш чиюсь відсутність і ненавидиш цю відсутність більше, ніж що інше? І коли це почуття сильніше навіть за любов до його присутності? Всі знали, як вона чекала на чоловіка з Колок щодня у вікні, як вивчила поверхню того вікна до найменших дрібниць: отут скло трохи розплавилося, тут втратило колір, а отут — не таке прозоре. Вона вивчила всі його тріщинки й ті бульбашки, що застигли в його товщі. Подібно до сліпої жінки, котра вчить мову на дотик, вона водила пальцями по склу і, подібно до сліпої жінки, котра вчить мову, почувалася звільненою. Рама вікна була стінами тієї в'язниці, за якою починалася її свобода. Вона любила все, що нагадувало їй про чекання на чоловіка з Колок, що свідчило про залежність всього її щастя від нього, любила бути, хоча їй завжди видавалося це відчуття кумедним, чиєюсь жінкою. Вона любила свій новий стан і те коло слів, які свідчили, що вона просто любить тепер щось більше, ніж свою попередню любов до ідеї любові, і ту вразливість, котра крокує поруч з кожним, хто живе у первинному реальному світі. Ну нарешті, — думала вона, — нарешті. Ще якби Янкель знав, яка я зараз щаслива.

Коли вона прокидалася вночі, плачучи з жаху через один зі своїх кошмарів, чоловік з Колок не спав разом із нею, розчісував руками її волосся, збирав її сльози в наперсточки, щоби вранці дати їх їй випити (єдиний спосіб зарадити собі зі смутком, — казав він, — це спожити його), більше того, коли очі її змикались і вона поверталася до сну, він далі переживав її безсоння. Воно переходило на нього, як передає свою енергію вдарена більярдна куля тій, котра до того була в спокої. Як тільки Брід впадала в депресію — а вона завжди перебувала в депресії — чоловік з Колок сідав поруч неї і говорив, доки не переконував, що все добре. Точно добре. Насправді. Але коли вона після того так-сяк продовжувала проживати свій день, він залишався сам по собі, паралізований незрозумілим горем, яке навіть не вмів назвати. Якщо ж Брід хворіла, то до кінця тижня хворим у ліжку опинявся і чоловік з Колок. А якщо їй ставало нудно від усвідомлення того, що вона знає надто багато мов, надто багато фактів і взагалі надто багато знає, аби бути щасливою, тоді чоловік з Колок проводив ніч за вивченням її книжок та її картин і наступного дня вже міг спромогтися на якусь подобу розмови, котра мала вдовольнити його молоду дружину.

Скажи, Брід, хіба ж це не дивно, що деякі математичні рівняння мають стільки всього з одного боку і зовсім мало — з іншого? Хіба ж це не захоплює! Це ж як і в житті!… О, Брід, зараз у тебе такий самий вираз обличчя, як у того дядька з малюнка, який грає на такому погнутому музичному інструменті… Брід, — казав він, вказуючи на Кастор, коли вони лежали, дивлячись у небо на поцинкованому даху свого будиночка, — бачиш, он там зірка. А он там — ще одна, — і він вказував на Полукс, — щодо цих я впевнений. І щодо он тих. Всі вони видаються мені дуже знайомими. А про інші я можу сказати хіба з сотою долею певності. Я їх не знаю.

Вона завжди бачила крізь нього, так наче він був ще одним вікном. Мала відчуття, що знає про нього все, що тільки можна знати, — тобто не те щоб він був простий, просто надавався до вивчення, як список покупок або звід статей в енциклопедії. У нього була родимка на третьому пальці лівої ноги. Він не міг мочитися, якщо хтось міг його почути. Він вважав огірки добрими, а мариновані огірочки просто надзвичайно смачними — настільки смачними, що навіть запитував, чи справді їх маринують зі звичайних огірків, які лише всього-на-всього добрі. Він не чув про Шекспіра, але Гамлет видавався йому знайомим. Він любив кохатися, входячи в неї ззаду. І вважав, що це настільки ж красиво, наскільки і приємно. Він ніколи нікого не цілував, крім своєї матері й самої Брід. Він пірнув за мішечком із золотом лише для того, щоби справити на неї враження. Він міг годинами дивитися у дзеркало, корчити гримаси, демонструвати мускули, підморгувати, усміхатися і морщитися. Він ніколи не бачив іншого мужчину голим, а тому не знав, чи нормальним є його тіло. Слово «метелик» заставляло його червоніти, хоча й він не знав чому. Поза Україною він ніде не був. Спершу він думав, що земля — це і є центр всесвіту, але далі йому вдалося вивчитися трохи краще. Фокусники ставали для нього ще цікавішими, коли він дізнавався про секрет їхніх трюків.

Ой, ти такий милий, чоловіченьку, — говорила вона, коли він приносив їй подарунки.

Просто хочу тобі подобатися.

Я знаю, — знов казала вона, — так і є.

Але ж багато чого я дати тобі не можу

Але багато що ти таки можеш мені дати.

Я не надто розумний…

Досить, — казала вона, — просто досить говорити. Найменше у світі їй хотілося, щоби чоловік з Колок був розумним. Вона знала, що це б усе зруйнувало, їй потрібен був лише хтось, за ким можна було б нудитися, кого можна було б торкати і говорити з ним, як з дитиною, з ким можна було б бути дитиною їй самій. Для всього цього він дуже добре підходив. Тому вона й кохала.

Це я не надто розумна, — казала вона.

Тупішої фрази, Брід, я ще ніколи не чув.

Оце точно, — і вона клала його руку собі на плече, і ховала своє обличчя на його грудях.

Ну, Брід, я ж намагаюся поговорити з тобою серйозно. Інколи мені здається, що те, що я хочу тобі сказати, — від початку неправильно.

І що ж ти тоді робиш?

Я не говорю нічого.

Ну бачиш, який ти в мене розумник, — говорила вона, щипаючи його нижче підборіддя.

Брід, — відводив він її руки, — ти ж мене серйозно не сприймаєш. Вона ще зручніше вмощувалася на його грудях і закривала очі, як кошеня. Слухай, я тут склав один список, — сказав він, забираючи руку з її плеча.

О, це прекрасно, любий.

А тобі не цікаво, що це за список?

Я подумала, що ти скажеш мені про нього, якщо захочеш, щоби мені було про це відомо. А як не захочеш — то значить це не моя справа. Хочеш, щоби я запитала?

Запитай.

Ну добре, що то за список, який ти так ховаєш від мене?

У цьому списку зазначено кількість розмов, котрі ми мали удвох, з того часу, як одружилися. Хочеш знати, скільки їх було?

Це й справді тобі так важливо?

У нас було лише шість розмов, Брід. Шість за три роки.

А оця рахується?

Ні, ти мене серйозно не сприймаєш.

Та звісно ж, сприймаю.

Ні, ти завжди зводиш все на жарти або перериваєш розмову ще до того, коли що-небудь може бути сказано.

Ой, мені шкода, що так виходить. Я цього ніколи не помічала. Але ти справді хочеш, щоби ми цим займалися. Ми ж і так увесь час говоримо.

Я не маю на увазі говорити, для мене важливо розмовляти. Це тоді, коли ми говоримо довше, ніж п'ять хвилин.

Тоді давай скажемо прямо. Ти говориш про говоріння? Чи ми розмовляємо про розмови? Як правильно?

Ми мали шість розмов. Я знаю, що це патетично, але я їх рахую. Все решта між нами — то були лише безвартісні слова. Ми говорили про огірки і про те, що я більше люблю їх маринованими. Ми говорили про те, що я червонію, коли почую те слово. Ми говорили про жалібницю Шанду й Пінчаса, і про те, що синці іноді сходять за день, а іноді за два. Ми говорили й говорили. Ми говорили про ніщо. Огірки, метелики, синці. Все це нічого не варте. Тоді скажи, а що варте? Хочеш, давай поговоримо про війну? А можливо, говоритимемо про літературу? Тільки скажи мені, що вважаєш вартісним, і ми одразу ж про це поговоримо. Бог? Давай поговоримо про Нього. Ти знову взялася за своє. А що я такого роблю? Ти мене не сприймаєш серйозно. Цей привілей ще треба заслужити. Я намагаюся.

То намагайся краще, — сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.

Скажи це ще раз.

Я ніколи не залишу тебе саму.

Скажи це ще раз.

Я ніколи не залишу тебе саму.

І ще раз.

Не буду.

Не будеш що?

Не буду залишати тебе саму.

Пройшла половина другого місяця його роботи, коли двоє чоловіків з млина постукали у двері її будинку, їй навіть не потрібно було питати, чого вони прийшли, — вона одразу ж осіла на підлогу.

Забирайтеся геть! — закричала вона на них, тручи руками килим, начебто це була ще одна мова після мови чекання у вікні.

Він навіть не відчув болю, — казали вони їй, — він узагалі нічого не відчув, справді. Однак від цього вона лише ще більше і ще сильніше плакала. Смерть це єдина річ у житті, яку ви мусите усвідомити, коли вона таки стається.

Зубчате колесо дискової пилки на подрібню-вачі зійшло з кріплень і полетіло приміщенням млина, відбиваючись від стін та дерев'яних крокв і жахаючи робітників, котрі відстрибували, шукаючи сховку. Чоловік з Колок, байдужий до переполоху, який піднявся довкола, саме їв канапку з сиром, сидячи на кількох мішках муки і думаючи про щось, що сказала про щось Брід, коли колесо відбилося від металевого прута (недбало полишеного одним із робітників млина, котрого пізніше заб'є блискавка) і, набувши досконало вертикальної траєкторії, вдарило його точно посередині голови. Він глянув угору, впустив канапку на підлогу — ще побачив, як світлі скибки хліба на мить зависли у повітрі, — і закрив очі.

Зоставте мене! — волала вона до чоловіків, котрі все ще мовчки стояли біля її дверей. — Ідіть геть!

Але ж нам було сказано…

Йдіть! — кричала вона, б'ючи себе в груди. — Забирайтеся!

Але наш господар сказали… .

Ах ви ж, байстрюччя! — вигукувала Брід. — Лишіть горе тим, кому гірко!

Ой, та він же не помер, — нагадався товстіший із прибулих.

Що?

Він не помер.

Він не помер? — перепитала вона, підіймаючи голову з підлоги.

Ні, — сказав інший. Зараз ним опікується лікар, втім, здається, є невелике ушкодження, яке виправити буде неможливо. Можете побачити його, якщо хочете. Правда, вигляд у нього не дуже. Ну так, трошки, але крові було небагато, хіба там з носа і з вух, та і на обличчі лезо лишило все більш-менш на своїх місцях.

Плачучи ще більше, ніж коли вона почула про уявну смерть чоловіка, Брід кинулася до чоловіків і вдарила кожного з них по носі з усією силою, на яку могла спромогтися її п'ятнадцятирічна рука.

Чоловік з Колок взагалі залишився фактично неушкодженим. Вже за кілька хвилин до нього повернулася свідомість, він встав і зміг сам іти, сам продефілював по заплутаних і брудних переходах лазарету лікаря (а за відсутності клієнтів постачальника провізії) Абрагама М.

Як тебе звати? — спитав лікар, міряючи діаметр колеса штангенциркулем.

Я — Чоловік з Колок.

Дуже добре, — сказав він, легенько торкаючи один із зубців колеса. — А ти пам'ятаєш, як звати твою жінку?

Звичайно — Брід, її звати Брід.

Добре, добре. Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося?

У моїй голові застрягло колесо від циркулярної пилки.

Ум, прекрасно, — лікар продовжував вивчати зубці колеса. Воно нагадувало йому сонце о п'ятій годині вечора, коли воно сідає за горизонт, як саме колесо зайшло в голову чоловіка з Колок, — все це разом нагадувало доктору про обід — найулюбленішу справу його дня. Ви відчуваєте біль?

Знаєте, це щось інше. Не те щоби якийсь біль. Це щось таке, як туга за батьківщиною.

Ага, добре. Значить, туга за батьківщиною. А тепер спробуйте простежити очима за моїм пальцем. Ні, ні. За оцим пальцем… Дуже добре. А перейти зі мною через кімнату зможете?… Прекрасно.

І тут чоловік з Колок без жодної на те підстави зненацька грюкнув кулаком по столу й закричав: Ти, товстий засранцю!

Перепрошую? Що?

А що тільки що сталося?

Ви назвали мене засранцем.

Що справді?

Так і було.

Пробачте. Ви зовсім ніякий не засранець. Я дуже перепрошую.

Можливо, ви просто…

Але ж це правда! — знов заревів чоловік з Колок, — ти справжній пихатий засранець! Та ще й жирний, якщо я тільки не казав цього раніше.

Боюсь, що я не розу…

Я щось тільки що сказав? — чоловік з Колок обвів кімнату безумним поглядом.

Ви сказали, що я пихатий засранець.

Ви маєте мені повірити… Та ти ж глянь, який в тебе жирний тухес!… Пробачте, це сказав не я… Мені дуже шкода, але ти жирнотухесний засранець, я…

Ви сказали, що я маю жирний тухес?…

Ні!… Так!

Може, це через штани? Вони надто тісно облягають…

Твою жирну задницю!

Жирну задницю?

Так, жирну задницю!

Як ви думаєте, хто ви?

Ні!… Так!

Ану забирайтеся звідси!

Ні!… Так!

Так, циркулярка чи ні — вже немає значення, — сказав, спалахнувши, лікар, з шумом закрив папку й ринувся зі свого власного кабінету, гнівно топчучи підлогу кожним зі своїх важких кроків.

Так лікар-постачальник став першою жертвою дивного безумства чоловіка з Колок, єдиним симптомом якого залишалося колесо циркулярної пилки, котре глибоко засіло в його черепі строго перпендикулярно до лінії горизонту і мало залишатися в тому місці до кінця його життя.

Подружнє життя помалу входило у свою колію, після того як з ліжка зняли узголів'я, а в Брід народився перший з її трьох синів, однак чоловік з Колок змінився, і цього не можна було не визнати.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20