Все ясно

«Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин». — «Пішли у двір», — сказав я Дєду. «Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним». — «З ним?!» — перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», — сказав я герою. «Чому?» — «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». — «А про що саме?» — «Нам тут бути не можна».

Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.

«Але я не знаю, що робити», — сказав герой.

«І я теж».

Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.

«Про шо поговоримо?» — спитав я, відчувши обопільне бажання говорити. «Я не знаю». — «Ну, має ж бути якась спільна тема». — «Може, ви хочете знати ще щось про Америку?» — спитав герой. «Та, от шось не можу нічого зараз придумати». — «Ви знаєте що-небудь про Таймс-Сквер?» «Ага, — сказав я, — це в Манхетені, на перехресті 42-ї вулиці і Бродвею». — «А знаєте про людей, котрі всенький день проводять перед ігровими автоматами й розтринькують усі свої гроші?» «Ага, — сказав я, — це в Лас-Вегасі, в Неваді, я читав про це статтю». — «А як щодо хмарочосів?» — «Ну, так, звичайно, близнюки Міжнародного Торгового Центру, Емпаєр Стейтс Біддінг, Сіарз Тавер». Не розумію чого, але мене не тішило все це, шо я знав про Америку, мені навпаки було соромно.

«А що ще?» — запитав він. «Розкажи мені більше про свою бабку», — попросив я. «Про мою бабусю?» — «Ну так, ти ж згадував про неї в машині. Про ту, шо з Колок». — «Ви пам'ятаєте ту розмову?» — «Ну да». — «А що ж би ви хотіли знати?» — «Ну, скільки їй років, наприклад». — «Я думаю, що їй приблизно стільки ж, скільки й вашому дідові, але виглядає вона набагато старшою». — «Аяк вона виглядає?» — «Вона маленька. Тому називає себе креветкою — це кумедно. Не знаю, якого кольору було її волосся насправді, але зараз вона фарбує його на жовто з коричневим, щось подібне на колір волоття кукурудзи. А очі в неї різного кольору: одне синє, а друге зелене. А ще в неї жахливі варикозні вени». — «Шо за варикозні вени?» — «Ну, вени в неї на ногах, по яких біжить кров, вони надзвичайно випуклі й виглядають дуже негарно, якось фатально». — «Ага, — сказав я, — у Дєда таке саме є. Де тому, шо коли він робив, то постійно був на ногах і от так сталося». — «А в моєї бабці вони ще з війни: їй довелося пройти пішки через усю Європу, щоби врятуватися. А для її ніг це було занадто». — «Вона пройшла пішки через усю Європу?!» — «Пам'ятаєте, я розповідав вам, що вона покинула Колки ще до того, як прийшли нацисти?» — «Ну, пам'ятаю». Він на мить спинився. Тоді я знов вирішив ризикнути усім зразу: «Розкажи мені про неї і про себе».

«Тобто, що значить про неї і про себе?» — «Ну я ж тільки хочу послухати». — «Та я й не знаю, про що розповідати». — «Ну, розкажи про той час, коли ти ше був малим, і про те, яка вона була тоді». Він засміявся. «Коли я був маленьким?» «Так, шо-небудь розкажи». — «Коли я був маленьким, — почав він, — то полюбляв під час родинних обідів сидіти в неї під спідницею. От це я пам'ятаю». — «Ну так і розказуй». — «Гм, довгий час я про це взагалі не згадував». Я мовчав, шоб він зміг продовжувати. Часом це було важко через надмірну тишу, яка висіла довкола. Але я розумів, шо тиша потрібна йому, шоб говорити. «Тоді я проводив руками вгору-вниз по її варикозних венах. Навіть не знаю, нащо я це робив і коли почав, просто робив і все. Я був малим, а всі малі, думаю, щось таке витворяють. А згадав я це, бо перед тим говорив про її ноги». Я не озвався жодним словом. «Це ніби смоктати свій великий палець. Я робив це й мені було добре, от і все». Мовчи, Алекс, мовчи, ніхто тебе не змушує розмовляти. «І увесь світ я бачив крізь її сукні. Я бачив усе, а мене не бачив ніхто. Там ніби був мій форт, моя таємна схованка. Але я ж був ще зовсім малий. Чотири рочки, ну, може, п'ять, не знаю точно». Моє мовчання давало йому змогу продовжувати. «Я почувався там безпечно й спокійно. Дійсно так, там були справжня безпека і справжній спокій. І я це відчував». — «Ти відчував безпеку і спокій від чого?» — «Не знаю, безпеку і спокій, а не не-безпеку і не-спокій».

«М— да, красива історія». -«Це правда, я не вигадую». — «Та я знаю, шо ти це не придумав». — «Часом, коли ми говоримо, то просто вигадуємо. Але все сказане відбувалося насправді». — «Та знаю я, знаю». — «Та ні, насправді так було». — «Та вірю я тобі». — Далі знову запала тиша. Вона була така важка й така довга, шо за якийсь час я знову був змушений заговорити: «А коли ти припинив ховатися в неї під спідницею?» — «Не знаю. Може, тоді мені було п'ять або шість. А може, і трохи пізніше. Напевне, я відчув себе надто дорослим, щоби таким займатися. А може, хтось мені сказав, що так не робиться». — «А шо ти ше пам'ятаєш?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Ну, я хочу послухати про неї. Про неї і про тебе». — «Чому вас це так цікавить?» — «А шо, ти не хочеш говорити?» — «Ну, я пам'ятаю її вени, запах моєї таємної схованки, як я про неї звик думати, я взагалі про все це думав, як про велику таємницю; а ще я пам'ятаю, як бабця мені раз сказала, що мені пощастило, бо я смішний». — «Так, Джонатан, ти дуже смішний». — «О, ні. Це якраз найменше, чого б я хотів». — «А чого? Смішним же бути кльово». — «Та ні». — «Як же так?» — «Я звик думати, що гумор — це єдине мірило того, який світ прекрасний і, водночас, жахливий, єдиний шлях зрозуміти всю велич і глибину життя, розумієте?» — «Так, звичайно». — «Але тепер я думаю якраз навпаки: гумор — це найкращий спосіб утекти від цього прекрасного і, водночас, жахливого світу». — «Джонатан, поінформуй мене ше, про те, як ти був маленьким». Він знову засміявся. «Чого ти смієшся?» Знову рже. «Ну, давай, розкажи». — «Коли я був маленьким, то по п'ятницях увечері відвідував дім своєї бабусі. Не кожну п'ятницю, але більшість із них. Коли вона мене зустрічала, щоби повести до себе, то з усією силою хапала мене у свої знамениті обійми, так що навіть відривала мене від землі. А коли я мав повертатися додому наступного обіду, то мене знову підносила в повітря сила її любові. А сміюся я тому, що тільки за багато років зрозумів,. що у такий спосіб вона перевіряла мою вагу». — «Перевіряла твою вагу?» — «Коли вона була нашого з вами віку, то харчувалася недоїдками, мандруючи Європою босоніж. Тому для неї було надзвичайно важливо — куди важливіше, ніж забавити мене, — щоби я після відвідин її дому набирав ваги. Думаю, що вона б хотіла, аби її внуки були найтовстішими у світі». — «Так розкажи мені більше про ці твої п'ятниці. Про все: зважування, гумор і хованки під спідницями». — «Думаю, що я вже розповів досить». — «Але ти ж мусиш говорити. Хіба ти думаєш, шо я змучився, і хочеш мене пожаліти?» — «Коли я залишався в бабусі на ніч, то ми виходили на її ґанок і вигукували в темряву слова. Це я також пам'ятаю. Ми вигукували якомога довші слова, які тільки могли згадати. Наприклад, я кричав: „Фантасмагорія!"». Він знову засміявся. «Просто мені згадувалося саме те слово. А вона тоді кричала якесь слово на ідиші, якого я не розумів. Тоді я кричав: „Антеділувіан!"» Герой викрикнув це слово в повітря, і це було дуже несподівано, хоча на вулиці нікого й не було. «А потім я дивився, як надувалися вени на її шиї, коли вона знову вигукувала в темряву якесь слово на ідиші. Напевне, ми обоє були таємно закохані у слова». — «А ще ви, може, таємно любили одне одного?» Він знов сміється. «А шо за слова вона кричала?» — «Я не знаю. Я ніколи не знав, що вони означають. Але я все ще можу чути її голос». Він знов викрикнув якесь ідишівське слово. «А чого ти не питав її, шо ті слова означають?» — «Я боявся». — «Чого ж ти боявся?» — «Не знаю. Просто, дуже боявся. Просто знав, що не можна про таке питатися і не питав». — «А може, вона бажала, шоб ти її спитав про них?» — «Та ні». — «Може, їй навіть треба було, шоб ти питав, бо якшо ти не питав, то як же вона повинна була тобі про них розказати?» — «Ні, вона не хотіла». — «А може, вона навіть кричала в душі „Запитай! Запитай мене, про шо я кричу!"»

Ми далі теребили кукурудзу. Мовчанка досягала розмірів гори.

«Можеш пригадати що-небудь конструктивне про Львів?» — спитав герой.

«Так, звичайно».

«Мені він також запам'ятався».

І знову тиша. Нам не було про шо говорити, ніяких важливих тем. І нічого такого, шо могло би стати важливим.

«А шо ти пишеш у своєму щоденнику?» — «Роблю записи». — «Про шо?» — «Це для книжки, над якою я зараз працюю. Пишу про ті речі, які хотів би запам'ятати». — «Про Трохимбрід?» — «Так». «Це буде класна книжка?» — «Та я і написав лише кілька епізодів. Кілька сторіночок цього літа, перед тим як приїхати сюди, ще пару — у літаку до Праги, потім ще — у потязі до Львова і ще кілька — минулої ночі». — «А почитай їх мені». — «Та якось незручно». — «Та нє, такі речі не бувають незручними». — «Ще й як бувають». — «Нє, якшо будеш читати для мене. Обіцяю, шо похвалю. Мене взагалі дуже легко захватити». — «Ні», — сказав він, і це змусило мене зробити те, шо я вважав нормальним і навіть веселим. Я взяв його щоденник і відкрив його. Герой не сказав, шо я можу читати, але й не протестував, шоб я віддав щоденник назад. І от шо я вичитав:

«Він сказав своєму батькові, що сам зможе піклуватися про Маму і про Ігорчика. Весь час повторював це, щоби повірити самому. Врешті, таки сказав. Його батько не міг повірити. Що? — перепитав він. Що? І Саша знову повторив йому, що хоче піклуватися про сім'ю сам і що зрозуміє, якщо батько піде й більше не повернеться, і що це навіть не применшить його батьківства. Він сказав своєму батькові, що він його пробачить. О, як же це розсердило батька, він просто сповнився гнівом, він сказав Саші, що вб'є його, а Саша відповів, що також уб'є його, і тоді вони зі злістю кинулися одне на одного, а батько сказав: Скажи мені це в обличчя — не дивися на підлогу. І Саша сказав: Ти мені не батько».

До того моменту, коли Дєд і Августина вийшли з дому, ми вже облущили всю кукурудзу і склали сміття від цієї операції з другого боку сходів. Я ше прочитав декілька сторінок зі щоденника. Деякі епізоди нагадували прочитаний перший, а другі були зовсім не такі. Деякі стосувалися давньої історії, а деякі мали ше статися в майбутньому. Я розумів, шо робив герой, коли писав усе це. Спочатку все це зробило мене злим, потім — сумним, потім — дуже вдячним, а потім — знову злим; і так я міняв свої настрої сотню разів, зупиняючись на кожному тільки на короткий час, а потім рухався далі.

«Дякую вам, — сказала Августина, поглядаючи то на гору качанів, то на купу листя, — так гарно, що ви мені допомогли». — «Вона відвезе нас у Трохимбрід, — повідомив нам Дєд, — ми не можемо тратити час, вже стає пізно». Я сказав це герою. «Передай їй від мене дякую». — «Спасибі вам», — переказав я жінці. А Дєд сказав: «Та все вона вже знає».

Весілля було просто надзвичайним! Або Після весілля все йде на спад, 1941

Звісно, те, що родина молодої почала готуватися до весільної забави задовго до народження самої Зосі, мало свій сенс, але коли мій дід — впавши навіть не на одне, а на цілих два коліна — висловив свою шлюбну пропозицію, покращення й прибирання набули просто істеричного темпу. Підлоги з міцного дерева покривали білими веретами, столи вишиковували вряд від хазяйської спальні до кухні, а на кожному з них розкладали іменні таблички для гостей — де кому сидіти мало не з піною на вустах вирішували кілька тижнів. (Авра не може сидіти поруч із Зосею, а краще поближче до Йошки й Лібі, але не можна допустити, щоби Лібі була біля Аншеля або Аншель біля Аври, а той так само не може сидіти біля квіткових ваз, бо в нього жахлива алергія і він може померти. І вже в будь-якому випадку треба, щоби прихо-жани з Правостійної Синагоги й Приземлені

сиділи по різні кінці столу.) На нові вікна чіпляли нові фіранки, і не тому, що старі вікна й старі фіранки були погані, а тому, що Зося віддається, і тому мають бути й нові вікна, і нові фіранки. Нові дзеркала начищали до блиску, а їхні зроблені під старовину рами методично присипали порохом, щоби вони виглядали ще старішими. Горді подією батьки, Менахем і Това, піклувалися, щоби все аж до найменшої деталі було надзвичайним.

Будинок, власне, складався з двох будинків, з'єднаних докупи мансардою після того, як ризикована форельна комерція Менахема почала приносити щоразу кращі бариші. То був найбільший будинок в усьому Трохимброді, але й найменш зручний, бо, щоби потрапити з одної частини дому до другої, часом доводилося йти три поверхи вгору і три вниз, минаючи при тому з дванадцять кімнат. Поділ будинку був винятково функціональним: в одній частині — спальні, дитячі кімнати й бібліотека, а в іншій — кухня, їдальня й вітальня. Підвали обох частин будинку, в одному з яких стояли довжелезні винні стелажі, котрі Менахем все обіцяв якось заставити старезними винами, а в іншому з яких Това тихенько займалася наодинці шиттям, були розділені між собою лише тоненькою цегляною стінкою, але, щоби перейти з одного з них у інший, потрібно було, з тих чи інших практичних причин, десь із чотири хвилини.

Подвійний Будинок кожною деталлю свідчив про нещодавній успіх свого господаря. Недокінчена веранда мала вигляд розбитої перекинутої склянки. Спіралі сходів від підлоги до стелі прикрашали мармурові колонади. Стелі на нижніх поверхах підняли так, що на третьому могли жити хіба діти й карлики. У клозетах, замість цегляних стільчаків без сидіння, забираючись на які випорожнювалися інші громадяни штетля, встановили порцелянові унітази. Добрий старий сад викорчували, а натомість проклали довкола гравієві доріжки, обсаджені обабіч азаліями, надто, втім, закоротке підрізаними, щоби вони могли цвісти. Але Менахем найбільше гордився якраз риштуваннями: вони символізували, що все в його господарці поступово змінюється, увесь час покращується. Голі кістяки балок і крокв з кожним днем будівництва він любив усе більше, любив їх більше, ніж сам будинок, і пояснював цим впертим архітекторам, що їх варто залишити оголеними навіть після закінчення споруди. І будівельники також мали залишитися. Ну, не зовсім будівельники, але актори, які б грали ролі будівельників, які ходили б туди-сюди риштуваннями, забивали би непотрібні цвяхи у невідповідні стіни, потім витягували би ті цвяхи, розглядали би креслення. (Складалися навіть окремі креслення тих майбутніх фіктивних креслень, а на тих кресленнях були креслення з кресленнями креслень…) У Менахема була серйозна гризота: він мав більше грошей, ніж було речей, які за них можна було б купити. Але й рішення він також знайшов: замість купувати нові речі, вирішив продовжувати купувати ті, якими вже володів; так, подібно, людина на пустельному острові постійно переповідає і прикрашає один-єдиний жарт, котрий їй вдається пригадати. Його мрією було, щоби Подвійний Будинок став, певною мірою, нескінченним, постійно був лише часткою себе самого — така собі бездонна прорва на гроші — щоби він весь час наближався, але ніколи не досягав завершення.

Пречудова! Ви досягли ідеалу, Това! Пречудової

Що за будинок! А ви, здається, трохи подалися на лиці.

Чарівно! Всі тільки вам і заздрять.

Весілля — тобто, власне, забава — була, безперечно, найбільшою подією 1941 року, а запросили на неї стільки гостей, що якби той будинок раптом згорів чи, випадково, запався під землю, то все єврейське населення Трохимброда миттю й повністю зникло б. Нагадування розіслали за кілька тижнів до запрошення, а саме запрошення прийшло за тиждень до офіційного повідомлення:

НЕ ЗАБУДЬТЕ: ТОВА І ЇЇ ЧОЛОВІК (*)ВІДДАЮТЬ ЗАМІЖ ДОЧКУ 18 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ. БУДИНОК ВИ ЗНАЄТЕ

(*) Менахем

І ніхто не забув. На забаву не прийшли хіба ті нечисленні трохимбрідці, котрі не вартували запрошення Тови, відповідно, потім вони не потрапили й до гостьової книги, не потрапили до останнього перепису громадян штетля перед його руйнацією, а відтак — залишилися забутими назавжди.

Гості продовжували просочуватися в будинок, не маючи змоги перестати милуватися сти-лізованою оббивкою стін, а мій дідусь у той час, скориставшись моментом, швиденько збіг до винного підвалу, щоби змінити традиційний весільний костюм на щось більш легке, у чому спека не так давалася б узнаки.

Ох, да я совсєм порватий од восхіщєнія, Това. Ну гляньте на мєня — я совсєм порватий.

Нічого подібного я ніколи нігде не виділа.

Ви, напевне, стратились-те купу грошви на ті зацні квітові вази. У-у!

То таке надзвичайне!

Зненацька, десь далеко небо тріснуло від удару грому і, перш ніж хтось устиг кинутися зачинити нові вікна чи бодай затягнути нові фіранки, до кімнат увірвався вітер, дмухнув з усієї сили на квіткові вази й закрутив у повітрі іменними табличками. Який шкандаль! Кричали коти, кипіла вода, старші жінки міцніше припасовували капелюшки з вуалями на свої полисілі голови. Шквал минув так само скоро, як і з'явився, всі іменні картки знову опали на стіл, проте жодна з них уже не була на своєму попередньому місці: Лібі тепер сиділа поруч із Керманом (а він же поставив умову, що прийде тільки коли ця брудна курва сидітиме від нього за три столи), маму-Тову закинуло аж на найдальше місце найдальшого столу (там узагалі-то мав сидіти торговець рибою, чиє ім'я ніхто так і не зміг згадати, а запрошення підсунули йому під двері в останній момент, та й то тільки з почуття вини, бо його жінка померла була від раку), Рабин Правостійної Синагоги опинився поруч із най-затятішою Приземленою Шандою Т. (котру так само вернуло й нудило від нього, як і його від неї), а картка мого діда по-собачому приземлилася на картку молодшої сестри нареченої.

Зося з мамою — червоні від зніяковіння, бліді від туги, що зробити весілля бездоганним таки не вдалося, — метушилися туди-сюди, марно намагаючись направити вчинену вітром шкоду, збирали ножі та виделки, витирали підлогу від пролитого вина, знову заквітчували вази і збирали таблички з іменами, котрі розсипалися залою, немов колода гральних карт.

Давайте вважати, що всього цього не було, — намагався жартувати посеред загального рейва-ху батько молодої, — після весілля все йде на спад!

Коли мій дід зайшов до підвалу переодягнутися, молодша сестра нареченої стояла там, обіпершись на порожні стелажі для вина.

Привіт, Майя.

Привіт, Сафране.

Я хочу зараз дещо змінити.

Засмутиш Зосю.

Чого б то?

Тому що вона думає, що ти досконалий. Вона сама мені так сказала. І в день весілля щось змінювати — то не найкращий вихід.

Навіть якщо мені має від того стати більш зручно?

У весільний день нема коли думати про зручності.

Ой, сестро, — сказав він і поцілував її там, де щока переходить у губи, — твоє почуття гумору пасує твоїй чарівності.

Тоді вона висмикнула свої трусики з-під його лацкана. Ну нарешті, — прошепотіла обіймаючи, — ще трохи — і від чекання мене б розірвало.

Жертва випадку, 1941 — 1924

Доки вони похапцем кохалися під чотириметровою стелею підвалу, котра здригалася від ударів багатьох черевиків і чобіт і, здавалося, от-от мала завалитися, — нагорі всіх охопило несамовите бажання все прибрати, тож довгої відсутності нареченого ніхто й не помітив — мій дід продовжував роздумувати, чи не став він просто жертвою нещасливого випадку? Чи не було все, що трапилося від першого поцілунку й дотепер, до його першої подружньої зради, лише неминучим наслідком гри обставин, котрі неможливо було контролювати? Наскільки він був насправді винен, якщо ніколи не мав справжнього вибору? А може, йому варто було залишатися із Зосею нагорі? Чи дійсно він міг так учинити? Чи міг його пеніс бути зараз деінде, ніж де він був, і не був, і був, і не був, і був? Чи міг він узагалі стати добрим і правильним?

Його зуби. Це перша річ, яку я помітив, коли розглядав його дитячий портрет. То вам не та дрібна лупа, що в мене. Не якась там пляма гіпсу чи білої фарби. Між губами в мого діда вже тоді красувався повен комплект зубів, наче б хто посадив два ряди добірних кісточок-альбіносок у сливово-пурпурову плоть ясен. Напевне, всі зубні лікарі, дивлячись на таке чудо, безсило знизували плечами, як то завжди роблять лікарі, зіткнувшись із незрозумілим явищем, а далі нагороджували мого діда цілою в'язкою добрих пророцтв. Але ось бачимо сімейний портрет, намальований всього на три місяці пізніше. Подивіться цього разу на «губи, і ви побачите, що вона аж ніяк не почуває себе найкращим чином: моя молода прабабця насуплена.

Саме через ті дідові зуби, котрими так тішився його батько, бо ж вони свідчили про швидкий синів розвиток, саме через них наливалися кров'ю і боліли пиптики грудей у його матері, через що і спати вона могла лише на спині, і не могла тими грудьми його годувати. Саме через ті крихітні молочні зубки, ті симпатичні передні різачки, мої прадід і прабабця були змушені покинути займатися коханням, а відтак — мали тільки одну дитину. Саме через ті зуби мого діда так рано відлучили від грудей і він не отримав достатньо всього того харчу, якого потребувало його ще по-дитячому кволе тіло.

Його рука. Можна було б багато разів переглядати різні фото й так і не вловити, що ж у його руках незвичайного. Однак із часом приходиш до висновку, що така регулярність не могла трапитися лише через обраний фотографом ракурс, не могла бути простим співпадінням: у дідовій правій руці ніколи нічого немає ні портфеля, ні яких-небудь паперів, ні навіть його іншої руки. (На єдиній його американській фотографії, зробленій за два місяці після приїзду і за три місяці до того, як він назавжди склепив очі, він тримає мою маму-немовля лівою рукою.) Не маючи достатньо кальцію в дитинстві, його організм змушений був тратити свої ресурси ощадливо — тому його рука й висіла вздовж тулуба безсилою короткою соломиною. Все, що він міг, як був малим, то хіба безпомічно дивитися, як розпухлий материнський сосок віддаляється від нього назавжди. Він втратив його саме тоді, коли той був йому найбільш потрібним.

Отак я собі й думаю: через ті зуби дід не міг спожити достатньо материнського молока, а через відсутність молока його права рука поступово відмерла. А вже через мертву руку він не міг працювати на зловісному млині і їздив на роботу на шкіряну фабрику за містом; так само через те каліцтво його не забрали до війська і він, як багато його однокласників, не загинув у безнадійних битвах з нацистами. Його рука порятувала його ще один раз, бо через неї він не міг переплисти Брід, щоби спробувати порятувати свою єдину любов (котра загинула в річці з усіма рештою мешканцями штетля), і вдруге, бо таки не дала йому самому піти на дно. Рука врятувала його й пізніше, бо це через неї в діда закохалася Августина, а потім ще раз, бо через каліцтво він не зміг сісти на пароплав «New Ап-сеstrу», пасажирів якого американські еміграційні служби не допустили на Еліс Айленд і відправили назад — майже всі вони пізніше загинули в таборі смерті Треблінка.

І саме через ту руку, я певен, — через той безвольний жмут мускулів — він мав силу навіювати всім зустрічним жінкам безнадійне кохання до себе, і тому переспав з якими сорока жінками в самому Трохимброді, і з удвічі більшою кількістю жінок із найближчих сіл, і саме тому стояв він тепер у підвалі й похапцем кохався з молодшою сестрою його нової нареченої.

Першою його жінкою була вдова Роза В., котра жила в одній з дерев'яних хатин, набудованих уздовж Броду. Вона думала, що відчуває жаль до нещасного калічки-хлопця, котрого громада Приземлених прислала допомогти їй прибирати в хаті, і що саме цей жаль спонукав її принести йому тарілку печива і склянку молока (один вигляд якого геть вивертав його шлунок), що саме з жалю спитала вона, скільки йому років, а натомість сказала про власний вік — цього навіть її колишній чоловік не знав. З жалю до нього вона зняла з себе густі шари туші й пудри, щоби показати йому ту єдину частину її тіла, яку за шістдесят років не бачив ніхто, навіть її чоловік. І саме з жалю вона повела його до спальні, щоби показати йому листи від свого чоловіка, які той писав з військового корабля на Чорному морі ще за першої світової війни.

В оцей лист, — казала вона, гладячи його безсилу руку, — він уклав ниточки, якими обмірював своє тіло — голову, стегно, плече, палець, шию — буквально все. Він хотів, щоби я спала, кладучи ці мірки під подушку. Писав, що коли приїде, то ми разом переміряємо його тіло цими нитками, щоби довести, що нічого не змінилося… О, цей я також пам'ятаю, — вона схопила жовтий лист паперу, а другою рукою невпинно — свідомо чи несвідомо — продовжувала погладжувати безсилу руку мого діда, — в ньому він писав про будинок, який збирався для нас побудувати. Ось, він навіть намалював його, хоча маляр з нього був нікудишній. Там навіть мав бути невеликий ставочок. Ну, не зовсім ставочок, а така собі маленька копанка, у якій могла би водитися риба. Так, а ще в тому домі в спальні мало бути скляне вікно просто в стелі; це щоби ми могли перед сном говорити прорізні сузір'я… А отут, — казала вона, направляючи його руку під свою спідницю, — тут лежить лист, у якому він дав мені обітницю вірності аж до смерті.

Вона погасила світло.

Тобі добре? — запитала вона, й далі орудуючи його безвольною рукою і відхиляючись назад.

Тоді, виявляючи набагато більше ініціативи, ніж можна було очікувати від десятирічного, мій дід притягнув її до себе, зняв з її допомогою її чорну блузку, котра так сильно пахла старістю, що він аж злякався, що більше ніколи не зможе пахнути молодістю, потім стягнув її спідницю, панчохи (порепані від тиску її варикозних вен), скинув її панталони й бавовняну прокладку, котру вона носила задля таких регулярних тепер несподіванок. Кімнату просякнули запахи, які раніше важко було уявити разом: пил, піт, обід, запах ванни, після того, як у ній купалася його мама. Вона скинула його шорти, труси, а потім всілася на нього, повернувшись спиною, так начебто він був крісло-качалка.

Ох, — стогнала вона, — ох. А мій дід, не знаючи, що робити, робив те ж, що й вона: Ох, — стогнав він, — ох. І коли вона простогнала: Ох, будь ласка, — він також простогнав, — ох, будь ласка. І коли вона затремтіла в дрібних швидких конвульсіях, він зробив те саме. І коли вона затихла, то він теж затих.

Оскільки моєму дідові було тільки десять літ, йому аж ніяк не здавалось дивним, що він може кохатися — чи з ним можуть кохатися — кілька годин поспіль. Але пізніше він зрозумів, що такій можливості безупинного коїтусу завдячує аж ніяк не своєму передчасному визріванню, а ще одному наслідку збідненого дитячого харчування: він був, немов авто без гальм, — ніколи не міг кінчити. Такий виверт фізіології всі 132 його коханки вітали з неабиякою радістю, а сам він ставився до цього недоліку байдуже: як, врешті-решт, можна шкодувати за тим, чого ніколи не відчував? До того ж, він не кохав жодну зі своїх коханок. (З них усіх щось значила для нього лише одна, але через власні вади кохати по-справжньому він не міг.) То чого ж було йому чекати?

Його перша любовна інтрига, котра повторювалася щонеділі по обіді більш як чотири роки підряд — доти, доки вдова не усвідомила, що вона вчила його маму грати на піаніно ще більш як тридцять років тому і після того не змогла показати йому чергового листа -не була ніякою любов'ю і ніякою інтригою взагалі. Мій дід був вельми пасивним її учасником. Він був радий щотижня дарувати їй свою руку — бо це була єдина частина його тіла, якій Роза приділяла справжню увагу; статевий акт ніколи не був нічим більшим, аніж засобом ще більше зблизитися з його рукою — готовий був прикидатися разом із нею, що кохаються вони не на простому завішеному покривалами ліжку, а десь на маяку, який височіє на далекій вітряній пристані і з якого їхні силуети, відкинуті потужною лампою на далекі чорні хвилі, можуть поставати благословенням для моряків і викликати з вод постать її загиблого чоловіка. Він був щасливий дозволити своїй мертвій руці стати тією опорою, якої так прагнула вдова, задля знаходження якої вона перечитувала пожовклі листи, жила поза собою, поза власним життям. Заради цього вона кохалася з десятирічним хлопцем. Його рука була важелем її життя, і саме про ту руку — а не про свого чоловіка і навіть не про себе саму — думала вона через сім років, 18 червня 1941-го, коли перші вибухи німецьких бомб до основ струснули її дерев'яну хату, коли очі її закотилися під лоба і, перш ніж померти, вдова заглянула всередину себе.

Кров і драма, 1934

Приземлена громада не відала, які саме послуги робить мій дід для Рози, а тому справно платила йому за кожен візит у дім вдовиці, врешті йому стали платити, щоби він ходив і в будинки інших удів та немічних жінок у Трохимброді. Так само не знали правди і його батьки, але їм імпонувало синове уміння заробляти гроші й спілкуватися зі старшими, що мало тим більше стати у пригоді, чим більше вони самі сповзали у злидні й підстаркуватий вік.