Закоханість, 1934 — 1941

Коли вони кохалися востаннє, а це було за сім місяців до того, як вона покінчила з життям, а він одружився з іншою, Дівчина-циганка запитала мого діда, як він упорядковує свої книжки.

Вона була єдиною жінкою, до якої він повертався без нагадувань і прохань. Вони зустрічалися на базарі — він міг годинами, не лише із замилуванням, але і з гордістю, спостерігати, як вона виманює змій з вовняних баулів під тріскучу музику радіоли. Або вони могли зустрітися в театрі, або перед її хижею з солом'яним дахом на циганському хуторі за річкою, (їй, звісно, не можна було з'являтися біля його дому.) Так само вони могли сходитися на дерев'яному мості, чи під мостом, чи біля малих водоспадів. Але закінчувалися їхні зустрічі, найчастіше, у скам'янілій частині Радзивілового лісу: там вони обмінювалися історіями та жартами, сміялися теплими пообіддями, котрі плавно переходили у вечори, кохалися — хоч хто зна, можна чи не можна назвати це коханням, — під балдахінами з похмурого каміння.

Як ти думаєш, я прекрасна? — запитала вона його одного разу. Коли вони лежали, обіпертись на стовбур скам'янілого клена.

Ні, — відповів він.

Чому?

Тому що прекрасними можна назвати багатьох дівчат. Я відчуваю, що сьогодні сотні чоловіків уже називали своїх коханок прекрасними, а ще тільки обід. Але ти не можеш бути подібною до сотень інших.

То ти хочеш сказати, що я не прекрасна?

Саме так.

Вона ткнула пальцем у його мертву руку. Тобто ти думаєш, що я не є красива?

Ти неймовірно некрасива. Ти щонайбільш віддалена від того, що називають красою.

Вона почала розстібати його сорочку. А може, я розумна?

Та ні, звісно ж, ні. Я ніколи не називатиму тебе розумною.

Вона стала на коліна, щоби стягнути його білизну.

Ага, то, може, я сексуальна?

Ні.

Дотепна?

Ти зовсім не дотепна.

Тобі так добре?

Ні.

А так подобається?

Ні.

Вона розстебнула блузку й притулилася до нього

Продовжувати?

Він дізнався, що вона бувала в Києві, в Одесі й навіть у Варшаві. Цілий рік, коли смертельно захворіла її мама, вона провела серед Віспів з Ардишту. Вона розповідала йому про свої морські подорожі в краї, про котрі він ніколи не чув, вигадувала історії, про які він знав, що все те неправда, більше того, — цілковита брехня, але він кивав і намагався переконати себе, що варто бути переконаним, що варто їй вірити, бо ж він знав, що історія коріниться у відсутності, а він хотів, щоби вона жила дійсним. У Сибіру, — — говорила вона, — відстань між парами коханців досягає часом сотень кілометрів, а в Австрії живе принцеса, котра витатуювала тіло свого коханця на власному тілі і тому, коли вона дивиться в дзеркало, то може бачити його поруч себе, а на тому боці Чорного моря живе кам'яна жінка — я ніколи не бачила її, але про те розповідала моя тітка — вона ожила, бо в неї закохався скульптор, що її створив!

Сафран приносив Циганці квіти та цукерки (все то були подарунки від його вдовиць), складав на її честь вірші, котрі вона пізніше безжально висміювала.

Яким же дурненьким ти іноді буваєш! — казала тоді вона.

Чому я видаюся тобі дурненьким?

Тому що найважче давати те, що насправді давати найлегше. А квіти, цукерки й вірші для мене нічого не значать.

Тобі вони не подобаються?

Тільки не тоді, коли їх даєш ти.

А чого ж ти чекаєш від мене?

Вона знизала плечима, проте не так від спантеличення, як від засоромлення. (Він був єдиною людиною на землі, котра могла її засоромити.)

Де ти тримаєш свої книги? — запитала тоді вона.

У моїй кімнаті. Де саме у кімнаті? На поличках.

А в якому порядку ти їх розставляєш? Нащо це тобі? Тому що я хочу це знати. Вона була циганкою. А він — євреєм. Коли вона брала його за руку на людях — хоча він і знав, що вона знала, що він це ненавидить — він завжди знаходив причину висмикнути її назад: аби зачесати своє волосся, або щоб показати місцину, де його пра-пра-прадід вивернув па берег золоті монети, немов коштовну блювотину з вовняного мішечка, — далі він вкладав руку до кишені й тим все й закінчувалося.

Ти знаєш, чого мені хочеться прямо зараз? — запитувала вона, сягаючи по його мертву руку, доки вони йшли через недільний базар.

Скажи мені — і я тобі те дістану. Будь-що. Я хочу поцілунок.

Ти можеш мати їх стільки, скільки захочеш, і повсюди, де захочеш.

Цілуй сюди, — показувала тоді вона пальчиком собі на губи, — / то вже. Він тягнув її на бічну алею. Ні, — казала вона. Цілуй мене тут, — і вона знову торкалася пальчиком губів. Зараз.

Він сміявся. Цілувати тут? — він клав пальця й собі на губи. І то вже?

Тут, — казала вона, торкаючись пальчиком своїх губ. Зараз.

Тоді вони сміялися разом. Нервовим сміхом. Починали з дрібного хихотіння. Додавали гучності. Далі реготали. Множили сміх. Ще голосніше. Підносили глум до квадрату. Ледве зводили дух між приступами веселощів. Тратили контроль. Сміх ставав божевільним. Сягав нескінченності. Я не можу. Я знаю.

Мій дід кохався із Циганкою сім років, щонайменше двічі на тиждень. Вони розділили одне з одним усі таємниці, пояснили одне одному, наскільки в них на те вистачило хисту, як поводяться їхні тіла, були вольовими й пасивними, жадібними й щедрими, багатослівними й мовчазними.

То як ти розставляєш свої книжки? — запитала вона, коли вони лежали оголені на ліжку з гальки та жорсткого ґрунту.

Я ж сказав тобі, що вони поскладані у моїй спальні на поличках.

Цікаво, а ти б міг у явити своє життя без мене? Та, звісно, міг би, але я не хочу цього робити. Це неприємно, так? Нащо ти це робиш? Це просто щось, про що я думала. Жоден з його друзів — якщо лише можна сказати, що у нього були друзі, крім Дівчини-циганки, — не знав про неї, і решта його жінок не знали про Дівчину-циганку, і його батьки, звісно ж, не знали про Дівчину-циганку. Це була настільки велика таємниця, що йому іноді здавалося, що навіть він нічого не знає про їхні зустрічі. Вона знала про всі його спроби заховати її від решти світу, тримати її схованою у приватній спальні, куди можна потрапити лише через потаємні дверцята, оточити її непробивною стіною. Відтак вона знала, що навіть коли він думає, що кохає її, він насправді її не кохає.

Де, як ти думаєш, ти будеш через десять років? — запитувала вона, піднявши голову з його грудей, щоби звернутися до нього.

Не знаю.

А де, як ти думаєш, буду тоді я? їхній піт змішувався й висихав, полишаючи між ними тонку в'язку плівку.

Через десять років?

Так.

Я не знаю, — відповідав він, бавлячись її волоссям. А як ти думаєш, де ти будеш?

Не знаю.

А де я буду, як ти думаєш?

Не знаю, — відповідала вона.

Вони лежали поруч у тиші, кожне думаючи про своє і намагаючись зазирнути в думки одне одного.

А чому ти спитала?

Не знаю, — відказала вона.

Добре, але що ми про це можемо знати?

Не так вже й багато, — відповіла вона, знову кладучи голову йому на груди.

Вони обмінювалися записочками, неначе діти. Мій дід витинав свої цидулки з газет і вкидав до її баулів, бо знав, що лиш вона тільки й зважиться сягнути туди рукою. Зустрічай мене під дерев'яним мостом, і я покажу тобі такі речі, яких ти ніколи-ніколи не бачила. «З» було взяте від армії, котра покінчить із життям його матері: НІМЕЦЬКІ ЗАГОНИ З'ЯВИЛИСЯ ПОБЛИЗУ РАДЯНСЬКОГО КОРДОНУ; «рі» він виокремив зі складу їх бойових кораблів: ФЛОТ НАЦИСТСЬКИХ ЛІНКОРІВ РОЗБИВАЄ ФРАНЦУЗІВ; «м» зі слова «мене» — з назви півострова, на котрий вони давно поклали око: НІМЦІ БЛОКУЮТЬ КРИМ; «під» сигналізувало, що вже надто пізно і надто невтішно: АМЕРИКАНСЬКА ПІДТРИМКА СЯГНУЛА БЕРЕГІВ БРИТАНІЇ; «ер» з «дерев'яного» мосту віддав найбільший пес з-поміж всіх псів: ГІТЛЕР ОГОЛОШУЄ ПАКТ ПРО НЕНАПАД НЕДІЙСНИМ… і так далі, і так далі — кожна літера була колажем кохання, якому не судилося відбутися, і війни, яка незабаром таки мала трапитися.

Дівчина— циганка карбувала любовні листи на деревах, сповнюючи ліс записками для нього. Не залишай мене, -промовляла вона з кори дерева, у затінку якого вони колись обоє поснули. Поважай мене, — карбувала вона на стовбурі скам'янілого дуба. Так вона складала новий список заповідей, заповідей, котрі б належали їм обом, котрі б керували життям людей, котрі живуть разом, а не нарізно. Люби мене усім серцем своїм, понад усіх коханок своїх. Не поминай ім'я моє намарно. Не убий мене. Шануй мене і да святиться ім'я моє.

Я б хотів за десять років бути там, де будеш ти, — писав він їй, наклеюючи тонкі літери газетних заголовків на шматок жовтого паперу, — чи подобається тобі така ідея?

Це прекрасна ідея, — знаходив він відповідь на дереві, на самому краю лісу, — але чому це лише ідея?

А тому, — газетна фарба перебивалася йому на пальці, і він читав про себе на собі ж, — тому що десять років — це надто довгий шмат часу.

Нам потрібно тікати, — писало натомість довкола дупла клена, — ми мусимо жити поза межами всього, окрім нас двох.

Що цілком можливо, — комбінував він із уривків новин, які кричали про неминучу війну, — це добра ідея у будь-якому випадку.

Мій дід відвів Дівчину-циганку до Сонячного Годинника й розповів їй про трагедію життя його пра-пра-прабабусі, а ще пообіцяв попрохати в неї допомоги, коли нарешті вирішить засісти за писання історії Трохимброду. Він також оповів їй про падіння Трохимового воза і про близнючок В., котрі першими побачили цікаву круговерть речей, що поволі підіймалася на поверхню ріки: он крутяться у вирі змії білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розпростертими пальцями, пусті котушки з-під ниток, делікатне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, бульбашки з пробитого балона, кровоточать червоні букви на монаршій резолюції: «Волею, даною мені…» А вона чесно розповідала йому про жорстокість свого батька, показувала йому синці, котрі годі було сховати під одежею. Він пояснював своє призначення, своє покликання, свою приналежність до Вибраного Народу. Вона розказувала йому про той випадок, коли її дядько зґвалтував її, і про те, що от уже кілька років вона може мати дітей. А він розповідав їй, як мастурбував, ухопившись за свою мертву руку, переконуючи себе, що кохається з кимсь іншим. Вона сказала йому, що давно покінчила б із життям, якби вирішила так вчинити. А він розповів їй свою найчорнішу таємницю: що, на відміну від інших хлопчаків, він ніколи не переставав любити свою матір, його любов до неї з роками не маліла, і, будь ласка, не смійся наді мною і не думай про мене погано, але я б віддав усе на світі за один мамин поцілунок. Тоді Дівчина-циган-ка плакала, а мій дід питав її, що сталося, а вона не відповідала я ревную тебе до твоєї мами, я би хотіла, щоби ти мене отак кохав, ні, вона мовчала, а потім сміялася, мовляв, ото ж я дурненька — плачу. А потім вона сказала йому, що хотіла б, аби на скрижалях була записана ще одна заповідь: Не змінись.

Попри всі свої любовні зв'язки, попри всіх тих жінок, котрі роздягалися перед ним, лише глянувши на його мертву руку, у нього не було інших друзів, окрім неї, і він не міг уявити собі більшої самотності, ніж існування без неї. Вона була єдиною жінкою, яка могла б сказати, що знає його, за якою він справді сумував, коли її не було поруч, за якою він горював навіть тоді, коли вона ще була поруч. І вона була єдиною, яка хотіла його не лише через його руку.

Я не кохаю тебе, — сказав він їй одного вечора, коли вони обоє лежали голими в густій траві.

Вона поцілувала його і сказала у відповідь: Я це знаю. І я певна, що й ти знаєш, що я не кохаю тебе.

Та звісно, — відказав він, хоча подібні слова видалися йому доволі дивними — і не тому, що вона його не кохала, а що зважилася сказати про це вголос. Упродовж семи років, поки він займався коханням, він чув багато слів: вони злітали з вуст удів і дітей, повій, друзів сім'ї, мандрівників та зрадливих жінок. Жінки казали йому своє кохаю, коли він ще навіть не розтуляв рота. Чим більше ти любиш когось, — дійшов він до висновку, — тим, насправді, важче йому про це сказати. Його дивувало, що незнайомці на вулиці не спиняють одне одного вітальним «я тебе люблю!»

Мої батьки вже ладнаються до весілля, — сказав він одного разу.

Чийого? Твого?

Маю одружитися з дівчиною на ім'я Зося. Вона з нашої громади. Мені ж уже сімнадцять.

А ти її кохаєш? — запитала вона, не дивлячись на нього.

Йому довелося розбити все своє життя на друзки, прискіпливо оглянути кожен шматочок з усіх боків, як те роблять годинникарі, і скласти ту конструкцію заново.

Я її майже не знаю. Він уникав дивитися їй у вічі, бо, як і в Пінчера П., котрий жив на вулиці й був утіленням благодійності, роздаючи свої останні гроші злидарям, його очі зрадили б усе на світі.

І ти не збираєшся перешкоджати їхнім планам? — поцікавилася вона, малюючи по землі кола своїм пальчиком кольору карамелі.

У мене немає вибору, — відповів він.

Ну звісно.

На нього вона не дивилася.

У тебе почнеться таке щасливе життя, — сказала вона, — ти завжди будеш щасливим. Навіщо ти це робиш?

Бо ж тобі так пощастило. Та ти лише за крок до справжнього і нескінченного щастя.

Зупинись, — попросив він, — ти судиш несправедливо.

Я б хотіла зустрітися з нею. Ні, цього не буде.

Буде. Як її звати? Зося? Я б дуже хотіла зустрітися із Зосею і сказати їй, яке щастя на неї чекає. Яка ж вдатлива дівчинка. Вона ж, напевне, дуже красива. Я не знаю.

Але ж ти її бачив, хіба ні? Так.

Тоді ти можеш сказати, чи вона красива. Вона красива?

Можна так сказати. Красивіша за мене? Припини.

Я мушу прийти на весілля й побачити все сама. Ну, не на шлюб, звичайно. Як може якась дівчина-циганка зайти до синагоги? Ні, я прийду на забаву. Ти ж збираєшся мене запросити, правда?

Ти ж знаєш, що це неможливо, — сказав він, одвертаючись.

Так, я знаю, що це неможливо, — сказала вона, відчуваючи, що зайшла задалеко, що була надто жорстокою. Це неможливо.

Я вже сказала тобі: я це знаю. Але ти мусиш мені вірити. Віритиму.

Вони кохалися востаннє, ще не знаючи, що в наступні сім місяців між ними не буде промовлено жодного слова. Він багато разів бачитиме її, а вона його — їх притягуватимуть ті самі місця, вони прогулюватимуться тими ж стежками, спатимуть у затінку тих самих дерев — але вони вже ніколи не запримітять присутності одне одного. Вони б так обоє хотіли повернутися на сім років назад у день їхньої першої зустрічі, у той театр — і прожити той час знову, але цього разу вже не бачити одне одного, не розмовляти, не йти з вистави, і щоб вона не вела його за мертву руку вздовж забрьоханих болотом алей, біля яток кондитерів, через старе кладовище, до лінії поділу між людським та єврейським і ще далі й далі у чорноту невідомого. Всі сім місяців вони ігнорували присутність одне одного на базарі, похмуро розминалися біля Сонячного Годинника, біля фонтану з розпростертою русалкою; вони були певні, що зможуть отак не помічати одне одного всюди й завжди, стануть незнайомцями, але зрозуміли, що помилялися, коли одного вечора, повертаючись із роботи, він побачив, як вона виходить з його будинку.

Що ти тут робиш? — вихопилося в нього, хоч він більше боявся, що вона розповіла про їхні зносини — його батькові, який тепер його неодмінно битиме, чи мамі, котра тепер буде геть засмучена, — ніж його цікавило, чому вона дійсно сюди прийшла.

Ти розкладаєш свої книжки відповідно до кольору їхніх палітурок, — сказала вона, — яка дурість.

Він пригадав, що мама зараз у Луцьку, як те траплялося кожного вівторка, а тато, як виявилося, мився під літнім душем за хатою. Сафран зайшов до себе в кімнату, щоби пересвідчитися, чи все там на своїх місцях. Щоденник, як і раніше, лежав під матрацом. Книжки рівненько стояли на поличках, відповідно до кольорів. (Він узяв одну з них просто аби тримати щось у руках.) Фото його мами стояло на своєму звичному місці, на нічному столику обабіч ліжка. Не було жодного приводу думати, що дівчина торкалася чогось у цій кімнаті. Він доскіпливо оглянув кухню, батьків кабінет, навіть ванну кімнату, аби пересвідчитися, що там немає жодного сліду її присутності. Нічого. Жодної волосини. Жодних тобі відбитків пальців на дзеркалі. Ніяких записок. Все було в повному порядку.

Тоді він пішов до батьківської спальні. Подушки підбиті у правильні конуси. Цупко натягнуті покривала — гладенькі, як поверхня води. Кімната виглядала так, наче її не чіпали довгі роки від часу чиєїсь смерті, ніби хтось колись призупинив у ній час. Він не знав, скільки разів вона сюди приходила. Він не міг запитати про це в неї, бо більше ніколи не говорив з нею, не міг запитати свого батька, бо мусив би тоді розказати йому все, не міг запитати у своєї матері, бо якби вона про щось дізналася, то це б убило її, а таке потім убило б і його, а він, незважаючи на всю незносність свого тодішнього буття, не був готовий з ним покінчити.

Тоді він побіг до Лісти П., єдиної коханки, котра могла надихнути його до купання. Впусти мене, — прошепотів він, притиснувшись лобом до її дверей. Це я, Сафран. Впусти мене.

Далі йому почулося шарудіння, наче хтось пробирався до дверей.

Сафран? Це була Лістина мама.

О, доброго дня, — сказав він. — А Ліста дома?

Ліста у своїй кімнаті, — відказала вона, думаючи, який же це милий хлопчик. Підіймайся до неї.

Що трапилося? — запитала Ліста, побачивши його біля дверей. Вона виглядала настільки старшою, ніж тоді, три роки тому в театрі, що він аж почав дивуватися: хто з них змінився — він чи вона? Заходь. Іди сюди, — кликала вона, — сідай, розкажи, що сталося.

Я зовсім самотній, — сказав він.

Ні, ти не один, — сказала вона, притискаючи його голову собі до грудей.

На жаль.

Ти не самотній, — відповіла вона, — ти лише почуваєшся самотнім.

Почуватися самотнім — це й значить бути самотнім. Саме так.

Давай— но я зготую тобі щось поїсти.

Я нічого не хочу їсти. Тоді випий чогось.

І пити не хочеться.

Вона почала масажувати його мертву руку і згадала, коли востаннє її торкалася. Насправді, приваблювала тоді її не смерть, а непояснюва-ність. Недосяжність. А він ніколи не міг любити її повністю, всіма фібрами своєї душі. Ним не можна було повністю заволодіти, так само, як і він не міг ніким володіти повністю. А Ті жадання посилювалося холодом її бажань.

Ти збираєшся одружитися, Сафране. Вранці мені принесли запрошення на весілля. Оце тебе засмучує?

Так, — відповів він.

Нема чого через таке хвилюватися. Перед весіллям усі нервують. Я нервувала. І мій чоловік, наскільки я знаю, теж. Але ж Зося така гарна дівчина.

Я ніколи з нею не зустрічався, — відповів він.

Але вона дуже мила. І ще й гарненька.

Думаєш, вона мені сподобається?

Думаю, так.

І яв неї закохаюсь?

Можливо. Любов ніколи не вдається передбачити, але це цілком можливо.

А ти? — запитав він, — ти мене кохала? Хоча б у ту ніч, коли було стільки кави?

Не знаю, — сказала вона.

Але припускаєш, що, можливо, так і було?

Він торкнувся її обличчя здоровою рукою, а далі провів пальцями вниз по шиї, пробрався під комірець її блузки.

Ні, — сказала вона, відводячи його руку.

Ні?

Ні.

Але я хочу. Справді. Це не для тебе.

Саме тому в нас нічого й не вийде, — сказала вона. Я б ніколи тобі цього не дозволила, якби знала, що ти цього хочеш.

Тоді він поклав свою голову їй на коліна й заснув. Йдучи того вечора, він віддав Лісті книжку, котру все ще ніс із собою від самого дому — це був «Гамлет» у пурпуровій палітурці — він взяв був його з полички, аби хоч щось гримати в руках.

На зберігання? — запитала вона.

Одного дня ти віддаси її мені.

Ні мій дід, ні Дівчина-циганка не знали всього цього, коли кохалися востаннє, коли він торкався рукою її обличчя й легенько пальцями брав її за підборіддя — з такою увагою скульптор оглядає свою модель. Отак? — запитував він її. Вона лоскотала його груди своїми віями. Метелики її поцілунків пурхали його торсом вгору до шиї аж до того місця, де ліва вушна кістка сходилася зі щелепою. Отак? — перепиту-вала вона. Він скидав їй через голову її блакитну блузку, розщіпав намисто, вилизував її гладенькі спітнілі пахви і вів пальцем по її спині й далі вперед — аж до пупця. Він малював кола язиком довкола ореолів її грудей. Отак? — перепитував він. Вона кивала й відкидала голову назад. Він покусував її соски, відчуваючи, що все це неправильно, все, від самого моменту його народження і аж до цієї миті, все пішло шкереберть — але не навпаки, а гірше, якраз так, як мало бути. Нона обома руками розщіпала його пояс. Він прогнувся на землі, щоби вона могла стягнути з нього штани та білизну. Вона взяла в руку йо-го пеніс. Вона так сильно хотіла, щоби йому бу-ло добре. Вона була переконана, що йому ніко-ли не було добре. Вона хотіла стати причиною мою найбільшої і єдиної насолоди. Отак? Він поклав свою руку на її і спрямував її рухи. Вона скинула спідницю й трусики, взяла його мертву руку й притиснула її між своїх ніг. Густе чорне

волосся на її лобку кільчилося темними хвилями. Отак? — запитував він, хоча це вона направляла його руку, немов намагалася комусь подати сигнал. Вони вели одне одного своїми тілами. Вона вклала його мертві пальці в себе й на мить відчула німоту й нерухомість. Крізь неї і в ній струмувала смерть. Зараз? — запитав він. Зараз? Вона накинулася на нього й охопила своїми ногами його коліна. Вона відкинулася назад і його мертвою рукою ввела в себе пеніс. Тобі добре? — запитував він. Тобі добре?

Через сім місяців після цього, 18 липня 1941 року, коли перші заграви від німецьких бомбардувань наситили небеса Трохимброду електричним сяйвом і коли мій дід пережив перший у своєму житті оргазм (його першу і єдину насолоду, причиною котрої стала не вона), Дівчина-циганка перетяла собі ножем зап'ясток і вже ослаблими руками закарбувала останнього любовного листа. Але тоді, там, коли він спав на її розбитих горем грудях, вона не промовила більше нічого. Вона не сказала: Ти збираєшся одружитися. Вона не сказала: Я вб'ю себе. Тільки питала: Як же ти розставляєш свої книги?

26 січня 1998 року

Дорогий Джонатан,

Я думав, шо вже ніколи не писатиму тобі про письмо, бо подумав, шо ми вже з цього виросли, але мені прийдеться зламати свою обіцянку. Я тебе майже ненавижу! Ну і чого ж ти не дозволив своєму дідові влюбитися в Дівчину-циганку, а їй — показати йому свою любов? Хто тебе змушував так писати? У нас же такі гарні шанси робити добро, а ти знов і знов вертаєшся до зла. Оцей твій останній розділ я вирішив Ігорчику не читати, просто не впевнений, шо це для його вух. Не, цю главу я прочитаю хіба Семмі Дейвісу Молодшому, от вона буде знати, шо з цим робити.

Мене непокоїть одне дуже просте питання: шо з тобою не так? Якшо твій дід так любить ту циганку, а я впевнений, шо він її любить, то чого ж вони разом не втечуть? Вона би так ощасливила його. Але він відкидає щасливість. Це нерозумно, Джонатан, і це фігово. Якби я був письменником, то я би заставив Сафрана відкритися циганці у своїх почуттях, і вони б у мене оперативно поїхали в Грінвіч-штетль в Нью-Йорк Сіті. А ше яби заставив Сафрана убити себе, шо би теж було логічним виходом, але тоді б ти не міг народитися і не міг би написати всю цю історію. Ти боягуз, Джонатан, ти так мене розчарував. Я би ніколи не настоював, шоб ти писав історії так, як вони відбуваються в реалі, але я би казав тобі, шоб вони були правдивими. Ти боягуз тому, бо і Брід, і Янкель, і Сафран — вся твоя рідня боягузи! Ви боїтеся, смію тобі пояснити, бо живете у світі, «який був колись вирваний з коренем». Я не маю поваги ні до кого у твоїй рідні, крім твоєї бабки, бо ви всі живете впритул до любові, але відкидаєте її. Ту валюту, яку ти вклав у останній конверт, відсилаю тобі назад.

Ну ясно, шо я більш-менш розумію, нашо ти намагаєшся все так закрутити. Розумію, шо така штука, як любов, ніколи не може бути певною. Якби я сказав, наприклад, Баті, як я собі уявляю любов або кого я бажаю любити, він би прибив мене, і це ніяка не ідіома. Всі ми шось вибираємо і шось відкидаємо. Так от, я б хотів більше виби ніж хоча, подібно до Сафрана і до тебе, я догнав, шо часто якраз відкидаю те, шо мені видається гарним і те, шо, як я думаю, є цінним. Я вибираю відкидати замість просто вибрати. Не так-то просто про все це говорити.

Я не дав Дєду грошей, але далеко не через те, про шо ти подумав. Він не здивувався, коли я йому про це повідомив. Він сказав: «Я горджуся тобою».

«Але ж ти хотів, шоб я дав їх тобі», — сказав тоді я.

«Дуже й дуже, — відповів він, — я впевнений, шо знайшов би її».

«Так чим же ти гордишся?»

«Горджуся, шо ти — це не я».

«Так ти на мене не злишся?»

«Не».

«Я не хотів тебе розчаровувати».

«А я не злий і не розчарований».

«І тебе не пригнічує те, шо я не даю тобі грошей?»

«Не. Ти добрий і робиш добрі і правильні вєщі. Це мене заспокоює».

Так чого ж мені тоді здавалося, шо це піднесена й боягузлива реакція, чого ж я здавався сам собі піднесеним боягузом? Давай поясню, чого я не дав Дєду грошей. Зовсім не тому, шо я збираю їх собі, шоб поїхати в Америку. Я вже від цього сну пробудився. Я ніколи не побачу Америки й Ігорчик її не побачить теж, і я тепер добре це розумію. Я не дав Дєду грошей, бо я не вірю в Августину. Не, це не зовсім те, про шо я хотів сказати. Я не вірю в таку Августину, яку шукає мій Дєд. Жінка на фото жива. Я в цьому впевнений. Але я так само впевнений, шо вона не Гершель, як того хоче мій Дєд, шо вона не моя бабка, як він того хоче, і шо вона не мій Батя, якого він хоче знайти. Якшо я йому дам гроші, то він знайде її і побачить, шо вона не ті, кого він шукає — а це уб'є його. І це знову ж не метафора. Це просто його уб'є.

І то була ситуація без переможців. Не було ніяких можливостей звести те, шо можливо, і те, чого хотілося. А дальше я маю протранслювати тобі деякі жахливі новини. Мій Дєд помер чотири дні тому. Він порізав собі вени. Це було пізно вночі, і я не міг спати. А з ванни почувся шум, от я і пішов його вияснити. (Тепер я головний чоловік у домі і на мені обов'язок дивитися, чи все працює.) Я знайшов Дєда у ванні, яка була повна крові. Я не розумів, шо сталося, і тому сказав йому,щоб він вилізав. «Вставай, Дєд», — голосно кричав я, тряс його і навіть ударив по обличчю. Ятак сильно вдарив, шо мені аж рука заболіла. Далі я знову вдарив його. Навіть не знаю нашо, хочатаки знаю. Правду кажучи, я ше ніколи нікого е бив до того, тільки мене всі били. «Та вставай же! — кричав я і знов ударив його по обличчі, але вже з другого боку. І я знав, шо він вже не прокинеться. «Вставай, хватить спати!» Мої крики розбудили маму, і вона прибігла до ванни. Вона силою відтягла мене від Дєда; потім вона мені сказала, шо вона тоді подумала, шо це я його вбив, бо я бив його по обличчі, а очі в мене мали дуже дивний погляд. Потім ми придумали історію, шо ніби-то він перебрав снотворного. Її ми розказали Ігорчику, шоб він так ніколи й не дізнався.

До нас тут уже давно прийшов вечір. Багато всього сталося, багато стається зараз, багато чого ше станеться. Вперше у свому житті я відкрито сказав Баті, шо я думаю, і тепер скажу тобі те саме. Як і в нього, прошу в тебе пробачення.

З любов'ю, Алекс

Ясність