Тепер той самий чоловік, який масажував її передчасно постарілі ноги, коли в сім'ї ще панував мир і спокій, який розтирав молоком, якщо більш нічого не було під руками, її обпалені сонцем плечі, який рахував пальчики на її ногах, бо вона це так любила, — тепер він за найменшої нагоди обзивав і лаяв її. Він починав шипіти, що грудинка недостатньо просмажена або що на комірці сорочки залишилося мило. Але Брід передбачала це й навіть ставилася до таких присікувань із замилуванням.

Брід, де мої довбані шкарпетки? Ти знов не кладеш їх на місце.

Я знаю, — відповідала вона, всередині себе підсміюючись над задирками та криками чоловіка. — Ти правий. Наступного разу так не робитиму.

Чому я, до задниці, ніяк не можу запам'ятати назву того гнутого музичного інструмента?!

То все через мене. Це моя вина.

З часом він ставав усе гіршим. Тепер його прокльони могло викликати навіть те, що бруд брудний. Надто вогка вода у ванні викликала в нього такий гнів, що він кричав на Брід, аж доки сусіди не зачиняли віконниць, щоби не чути їх сварки (прагнення дрібки миру і спокійного існування — це чи не єдині речі, котрі цінували всі жителі штетля). Менш ніж за рік після того трафунку на млині він почав бити її. Але вона казала до себе, що таке трапляється вкрай рідко. Раз чи двічі на тиждень. Не більше. Втім, якщо він був «не в настрої», то ставився до неї навіть краще, ніж чоловіки зазвичай ставляться до своїх дружин. Та і його настрої йому не належали. Це були настрої іншого чоловіка з Колок, того, що народився під металевими зубами в його мозку. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.

Ах ти ж шльондро, ти курво отруйна! — кричав той інший з піднятими на неї руками, а потім той справжній обіймав її так, як це було в першу їхню ніч.

Смердюча видра! — і бив її навідліг по щоці, а потім ніжно вів її, або вона його, до спальні.

Під час любощів він також міг обізвати її, чи вдарити, чи скинути її з ліжка на землю. Вона знову поверталася на ліжко, тулилася до нього, і вони знову починали там, де скінчили перед тим. І ніхто з них не знав, що йому спаде на думку зробити наступної миті.

Удвох вони обійшли всіх лікарів у шести містечках довкола Луцька — у самому Луцьку чоловік з Колок розбив носа самовпевненому молодому лікарю, котрий запропонував їм спати окремо, — і всі вони були певні, що зарадити можна, лише витягнувши колесо, що неодмінно призведе до смерті пацієнта.

Жінки штетля, спостерігаючи за стражданнями Брід, були щасливі. Навіть тепер, через шістнадцять років, вони пов'язували її появу з тією дірою в стіні, через яку жодна з них не могла її бачити, через яку не можна було її пізнати і виявити до неї материнське тепло, через яку вони всі вчилися її ненавидіти. Ширилися чутки, що чоловік б'є її, бо вона холодна в ліжку (подумайте, лише двоє дітей за три роки шлюбу!) і тому що вона не вміє належно вести господарку.

Якби я так порпалася в хаті, як ото вона, то мій би мені вже давно очі попідбивав!

Ви бачили, на що перетворилося їхнє подвір'я? Та то ж свинюшник!

А все-таки є правда на світі!

Чоловік з Колок ненавидів себе чи ту іншу свою частину. Часом вночі він міряв кроками кімнату, затято сперечаючись з тим іншим всередині себе, кленучи його з усього духу легенів, які вони ділили на двох, б'ючи себе в груди, де ті легені ховалися, або даючи ляпаси їхньому спільному з іншим обличчю. Після кількох нічних бійок, коли він серйозно побив Брід, чоловік з Колок вирішив (проти волі дружини), що лікар з розбитим носом правий: їм варто спати окремо.

Я не хочу.

Навіть нема про що говорити.

Тоді покинь мене взагалі. Так буде краще, ніж отак. Або забий мене. Це буде ще краще, ніж коли б ти пішов.

Ти смішна, Брід. Я ж всього-на-всього спатиму в іншій кімнаті.

Але кохання — це також кімната для двох, — сказала вона. — Так і є.

Але ми мусимо так зробити.

Ні, ми не мусимо так робити.

Мусимо.

Це допомогло рівно на кілька місяців. Вони провадили звичне денне життя, котре лише зрідка порушувалося його грубощами, а під вечір розходилися і йшли переодягатися та спати поодинці. Наступного ранку, за кавою з хлібом, вони переповідали одне одному свої сни і скаржилися на своє самотнє безсоння, їхній дочасний шлюб раніше такої можливості їм не давав: тепер вони вивчали одне одного спокійно, повільно, приглядаючись здаля. Тоді ж відбулися їхні сьома, восьма і дев'ята розмови. Чоловік з Колок ретельно намагався сказати те, що хотів, але в нього завжди все виходило неправильно. А вона продовжувала кохати і це давало їй підставу жити.

Його стан все погіршувався. З часом він став сильно бити Брід кожного ранку, перед тим, як іти на роботу, — де він, на подив усім лікарям, умудрявся утримуватися від вибухів гніву — а потім і після повернення додому, перед тим, як сідав обідати. Бив її на кухні, перед усіма каструлями та сковорідками, у вітальні, перед обома їхніми дітьми, у їдальні, перед дзеркалом, у якому відображалися вони обоє. Вона ніколи не тікала від його ударів, вона приймала їх, підставляла під них своє тіло, бо була переконана, що синці — то насправді не знаки спалахів його тупої сили, а свідчення сили його кохання. Чоловік з Колок був ув'язнений у власному тілі — як любовне послання між товстими стінками пляшки, в якій його рядки не збліднуть і не зітруться, але ніхто їх і не прочитає, — він був приречений приносити біль тій, до котрої хотів би виявляти найбільшу ніжність.

До останнього дня у нього траплялися смуги просвітління, котрі тривали інколи по кілька днів.

Я дещо маю для тебе, — казав він Брід, ведучи її за руку через кухню в сад.

А що? — запитувала Брід, навіть не намагаючись триматися від нього на безпечній відстані. (Тоді взагалі не мали уявлення, що таке безпечна відстань. Все було або надто близько, або надто далеко.)

Я приготував тобі подарунок. На день народження.

А сьогодні мій день народження?

Ну так, сьогодні твій день народження. \ То мені вже сімнадцят ь?

Вісімнадцять.

І що ж то за несподіванка, яку ти приготував?

Якщо я скажу, то несподіванки не буде.

Я ненавиджу несподіванки, — казала Брід.

Зате я їх люблю.

Але ж подарунок для кого? Для мене чи для тебе?

Подарунок для тебе, — казав він. — А право зробити несподіванку я дарую собі.

А що як я тебе здивую і попрошу залишити подарунок у себе? Тоді несподіванка належатиме мені, а подарунок буде тобі.

Але ж ти ненавидиш несподіванки.

Та знаю. Ну то давай уже свій подарунок.

Він передав їй маленький пакуночок, загорнутий у блакитний пергамент і перев'язаний світло-блакитною стрічечкою.

Що це? — запитала вона.

Ми вже через це пройшли, — відповів він. — Це і є несподіванка. Розгортай.

Ні, — сказала вона, показуючи на обгортку, — що оце?

Що ти маєш на увазі? Це ж просто обгортка.

Вона впустила пакуночок і почала плакати. До того він ніколи не бачив, щоб вона плакала.

Ну що таке, Брід? Що сталося. Я хотів тебе потішити.

Вона затрясла головою. Плакати видавалося їй дивним.

Ну що, Брід?Що сталося?

Вона не плакала з того самого Трохимового дня п'ять років тому, коли її дорогою додому зі святкування перестрів божевільний поміщик Соф'ювка і зробив її жінкою.

Я тебе не кохаю, — сказала вона.

Що?

Я не кохаю тебе, — і вона відіпхнула його геть. Мені дуже прикро.

Брід, — сказав він, кладучи руку їй на плече.

Відчепися від мене! — закричала вона, скидаючи його руку. — Не торкайся мене! Я не хочу, щоби ти ще коли-небудь торкався до мене! — Вона відвернулася, і її вирвало на траву.

Вона побігла. Він намагався її наздогнати. Багато разів вона оббігла будинок, пробігала повз вхідні двері, покручену стежку, ворота за будинком, свинюшник подвір'я, бічний садочок і знову вхідні двері. Чоловік з Колок не відставав, однак хоча й був швидшим за неї, вирішив не наздоганяти її і не зачаюватися на одному із закрутів, з тим щоби зловити її на наступному колі. Отак вони й бігали коло за колом: вхідні двері, покручена стежка, свинюшник подвір'я, бічний садочок. Нарешті, коли пообіддя вже надягнуло вечірню сукню, Брід знеможено впала на траву в садку. Я стомилася.

Чоловік з Колок присів біля неї: Ти любила мене коли-небудь?

Вона відвернулася: Ні. Ніколи.

А я завжди тебе любив, — відповів він.

Тим гірше для тебе.

Та ти жахлива людина.

Я знаю, — відказала вона.

Я лише хочу, щоб ти знала, що я це знаю.

Ну і знай, що знаю.

Він провів їй рукою по щоці, начебто витираючи піт з її обличчя. Чи зможеш ти мене коли-небудь полюбити? Не думаю. Я тобі не підхожу? Не в тому справа. Це тому, що я мало знаю. Ні.

Тому що ти не можеш мене покохати.

Тому що я не можу тебе покохати.

Тоді він пішов у будинок.

Брід, моя пра-пра-пра-пра-прабабця, залишилася в саду одна. Вітер тріпотів листям і гнав хвилі по траві. Він торкався її обличчя, висушував піт на ньому і спонукав її плакати далі й далі. Вона відкрила пакуночок, який, насправді, увесь час залишався в неї в руках. Блакитна стрічка, блакитний обгортковий пергамент. Пляшечка духів. Напевне, він купив їх у Луцьку на тому тижні. Як мило з його боку. Вона побризкала трошки собі на зап'ястя. Запах був ледве вловним. Не надто різким. Що? — вона сказала це спершу в умі, а далі і вголос, — що? Опора зникла у неї під ногами, так начебто земну кулю нараз хтось спинив одним дотиком пальця. Як вона дійшла до такого життя, що сидить зараз отут? Як могло минути так багато всього — стільки миттєвостей, стільки людей і речей, бритв і подушок, годинників і похоронів — чого вона зовсім не помічала? Як сталося, що її життя жило само собою без неї?

Вона склала до коробки пляшечку з духами, блакитний обгортковий пергамент і таку ж стрічку й пішла до будинку. Чоловік з Колок перевернув на кухні все уверх дном. На підлозі були розсипані спеції. Погнуте срібло валялося на вкритих подряпинами кришках кухонних тумб. Шафки були позривані з петель, довкола був бруд і бите скло. Тут було стільки роботи: позбирати все й повикидати; а після збирання і викидання — порятувати все, що ще можна порятувати; а після рятування всього, що можна порятувати, — все те почистити; а після чищення — помити у теплій воді з милом; а після миття у теплій воді з милом — все повитирати; а після витирання лишалося ще щось; а після того щось — ще щось. Багато-багато дрібниць. Сотні і мільйони дрібниць. Здавалося, все у всесвіті потребувало її роботи. Вона розчистила на підлозі невелику місцину, сіла там і спробувала подумки скласти список необхідних дій.

Було вже майже темно, коли її розбудило сюрчання цвіркунів. Тоді вона запалила Суботні свічки, оглянула тіні на своїх руках, закрила очі й промовила благословення — далі пішла до ліжка чоловіка з Колок. Його обличчя було дуже збитим і напухлим.

Брід, — почав він, але вона втишила його. Принесла шматок льоду з підвалу і приклала йому до ока; тримала так доти, доки його обличчя вже нічого не відчувало і її рука вже нічого не відчувала.

Я кохаю тебе, — сказала вона. — Справді кохаю.

Ні, не кохаєш, — відказав він. Але я справді кохаю, — сказала вона, торкаючись його волосся.

Ні. Але це нічого. Я завжди знав, що ти набагато розумніша за мене, Брід, і що я тобі не пара. Я постійно чекав, що ти мені колись це скажеш. Кожного дня чекав. Я почувався, як той служник, що куштує цареву їжу і завжди чекає на той вечір, коли страву отруять.

Перестань, — сказала вона. — Це неправда. Я люблю тебе. Ти перестань. Але я люблю тебе.

Це добре. І зі мною все добре. Вона торкнулася чорної пухлини довкола його ока. Ворсинки, котрі зубці колеса повиривали з подушки, тепер чіплялися до сліз на їхніх щоках. Слухай, — сказав він, — скоро я помру. Перестань.

Ми обоє це знаємо.

Перестань.

Нема сенсу уникати цієї розмови.

Перестань.

Я б тебе лише просив, чи не могла б ти хоча б на трошки, чи не могли б ми хоча б на якийсь час робити вигляд, що ми любимо одне одного. Доки мене не стане. Тиша.

Вона відчула це знову, те саме, що і в ту ніч, коли вперше його побачила, коли його за її вікном освітила блискавка, коли вона перестала затулятися руками й повернулася, щоб він її бачив.

Так, ми можемо це зробити, — сказала вона. Вона пробила в стіні маленьку дірочку в його кімнату, щоби він міг говорити до неї з сусідньої спальні, куди він замкнув себе на добровільне ув'язнення, а в його дверях зробили отвір, щоби можна було крізь нього передавати їжу. Так воно й велося увесь останній рік їхнього шлюбу. Вона підсунула своє ліжко ближче до стіни і тепер могла чути його божевільні мурмотіння, а часом тримати його за вказівний палець, який через дірку не міг ні завдавати болю, ні пестити. Час від часу вона насмілювалася просунути через стіну один зі своїх пальців (так, наче дражнила лева у клітці) і покликати свою любов на розмову обабіч соснових дощок перегородки.

Що ти робиш? — запитував він.

Розмовляю з тобою.

Він прикладав око до щілини: Ти виглядаєш такою красивою.

Дякую, — відказувала вона, — а я на тебе можу поглянути?

Він відсувався від стіни, щоби вона могла побачити його хоча б трохи.

Ти б не хотів скинути сорочку? — запитувала вона.

О, я соромитимуся, — відповідав він і скидав сорочку. — А ти не хочеш скинути свою, щоби я не почувався тут так незручно?

А тоді ти почуватимешся менш незручно? — сміялася вона. Проте вона скидала сорочку й відходила від стіни, щоби він міг заглянути й побачити її цілком.

А ти не хочеш скинути свої шкарпетки? — запитувала вона. — А штани?

А ти роздягнешся також?

Я соромитимуся, — казала вона, й це була правда, хоча вони бачили оголені тіла одне одного сотні чи й тисячі разів. Але вони ніколи не бачили голе тіло одне одного здалеку. Вони ніколи не відчували тієї найглибшої інтимності, тієї близькості, котра з'являється тільки на віддалі. Вона підійшла до щілини й дивилася на нього кілька довгих мовчазних хвилин. Потім вона відійшла. Тоді до стіни підійшов він і дивився на неї кілька довгих мовчазних хвилин. У тиші вони знаходили ще одну інтимність; ту, яку творять несказані слова.

Тепер ти скинеш білизну? — запитувала вона.

А ти скинеш свою?

Якщо ти скинеш свою.

Ти це зробиш?

Так.

Обіцяєш?

Вони скидали білизну і по-черзі підходили до стіни, заглядаючи в дірку й відчуваючи несподівану і глибинну радість від споглядання голих тіл одне одного, а ще — біль, бо не могли бачити одне одного одночасно.

Торкнися до себе так, начебто твої руки є моїми, — сказала вона.

Брід…

Ну, будь ласка.

Він зробив це, незважаючи на велике своє замішання, незважаючи на те, що знаходився від стіни на відстані цілого тіла. І навіть незважаючи на те, що міг бачити лише її око у шпарині — блакитну кульку в чорній порожнечі — і вона робила те ж саме, намагаючись із допомогою своїх рук пригадати його руки. Вона відхилилася від стіни і просунула у шпарину між соснових дощок вказівний палець правої руки, у той час як палець лівої руки виписував кола у її найтаємнішому місці, котре також щілина, також місце, якого немає, то скільки ж ще потрібно доказів?

Прийдеш до мене? — запитувала вона.

Прийду.

Так?

Прийду.

Вони кохалися через шпарину в стіні. Троє коханців поруч одне одного, однак не притуляючись повністю. Чоловік з Колок цілував стіну і Брід цілувала стіну, проте холодна стіна не повертала їм поцілунків. Чоловік з Колок притискав долоні до стіни, а Брід, котра повергалася до стіни спиною, щоби він кохав її, щільно притискалася до неї стегнами — але стіна залишалася байдужою, навіть не помічаючи того, що так силкуються зробити ці двоє.

Вони жили зі шпариною, її визначена відсутність оберталася визначенням їхньої присутності. Життя стало маленьким небуттям, вирізаним з вічної тверді і, чи не вперше, набуло сенсу — не того, який несуть міріади слів, нічого насправді не позначаючи, а того, який має останній подих людини, котра йде на дно.

Не маючи можливості обстежити все тіло чоловіка з Колок, лікар виснував, що у нього туберкульоз — не більш ніж припущення, як не рахувати кількох закорючок на рецепті. Через дірку в чорній стіні Брід бачила, як поступово в'яне її все ще молодий чоловік. Сильний, як дерево, мужчина, котрого освітила блискавка в ніч Янкелевої смерті, котрий пояснив їй природу її перших місячних, котрий вставав рано, а повертався пізно вночі, щоб тільки забезпечити свою дружину, котрий ніколи й пальцем не торкнув її, а натомість досить часто з усієї сили бив кулаком, тепер він виглядав вісімдесятирічним старцем. Довкола вух волосся у нього посивіло, а на вершку голови — вже й повипадало. Вени вічно поморщених рук повсякчас пульсували й випиналися під шкірою. Живіт запався. Груди стали більшими, ніж у Брід, у якої, до речі сказати, вони були маленькими, зате великим був біль, з яким вона це усвідомлювала.

Вона переконала його вдруге змінити ім'я. Можливо, Ангел смерті, прилетівши по чоловіка з Колок, знітиться, не знайшовши такого. (Неминуче, поза тим, є неминучим.) Можливо, він дозволить себе обманути й подумає, що чоловік з Колок є кимсь таким, ким він не є, як врешті дозволив себе обманути й сам чоловік з Колок. Тому Брід почала називати його Саф-ран, бо про такого йшлося в написі, який, як вона з сумом пригадала, був написаний помадою на стелі батькової кімнати. (І саме на честь цього Сафрана назвали пізніше мого діда, нареченого, який вклякнув перед Сонячним Годинником.) Проте все це не допомогло. Стан Шалома-чоловіка-з-Колок-далі-Сафрана все погіршувався, його роки минали за лічені дні, а сили вже не вистачало навіть на те, щоби розрізати жили на зап'ясті до зубців колеса в голові і так покінчити зі своїм життям.

Незабаром після їхнього примусового заслання на верхівки дахів, Віспи з Ардишту зрозуміли, що скоро їм забракне сірників, щоби прикурювати їхні улюблені цигарки. Вони почали відлік, позначаючи кількість сірників крейдяними рисками на найвищому з димарів містечка. П'ять сотень. Наступного дня — три сотні. Ще за день — лише сотня. Вони почали заощаджувати, випалювати сірники аж поки ті не починали пекти їх у пальці, намагалися прикурити з одного до тридцяти цигарок одразу. Коли сірників залишилося тільки двадцять, припалювання перетворилося на церемонію. На останній десятці всі жінки плакали. Далі лишилося дев'ять. Вісім. Сьомий сірник випадково зронив з даху старійшина клану — і, не роздумуючи, кинувся сам услід за ним. Шість. П'ять. Насувалося неминуче. Четвертого сірника забрав вітер — то був також недогляд нового родового вождя, котрий також поплативсяжиттям, щоправда його стрибок з даху не був добровільним. Три: Ми всі загинемо без них. Два: Продовжувати надто болісна. І тоді, в момент найбільшого розпачу, виникла рятівна ідея, висловлена, звичайно ж, малою дитиною: просто потрібно, щоби хто-небудь постійно курив. А від попередньої цигарки можна буде припалювати наступну. Доки існує запалена цигарка, існує і обіцянка наступної. У розпеченому попелі на кінчику цигарки зріє насінина неперервності! Затвердили розпорядок: чергування до сходу сонця, вранішнє паління, обіднє попахкування, пообіднє чергування, надвечірня вахта, самотнє нічне сторожування. Під небом завжди палала бодай одна цигарка — свічка надії.

Так було і з Брід, яка знала, що її чоловіку з Колок жити залишилося лічені дні, й почала побиватися за ним задовго до його смерті. Вона вбирала зношений чорний одяг і сідала на низький дерев'яний ослінчик близько землі. Вона навіть голосно читала Заупокійну Молитву, щоби Сафран міг її почути. Залишилося кілька тижнів, — думала вона. А тепер вже кілька днів. Вона не плакала, лише глухо голосила і знову голосила. (Що, звісно, не могло піти на користь моєму пра-пра-пра-прадіду, зачатому через дірку в стіні, який тоді восьмимісячним лежав у її утробі.) І тоді, в один із відтинків свого просвітління Шалом-чоловік-3-Колок-далі-Сафран озвався до неї: Я все ще тут, ти ж знаєш. І ти обіцяла уявляти собі, що любиш мене, аж поки я не помру. А натомість ти уявляєш собі, що я вже помер,

Це правда, — подумала Брід. — Я порушую свою обіцянку.

Отак вони й нанизували хвилини свого життя, немов перлини на нитку годин. Жодне з них не спало. Вони тішилися своїм безсонням, притиснувшись щоками до соснової перегородки, немов школярі, передавали одне одному через шпарину записки, вульгарні віршики, повітряні поцілунки, блюзнірські прокльони й пісеньки.

Їхні останні розмови (дев'яносто восьма, дев'яносто дев'ята й сота) складалися з її голосінь, котрі набували форми сонетів, вичитаних Брід в одній із улюблених Янкелевих книжок, — звідти ще випала пожмакана записка: Я мусила зробити це заради самої себе — та найбільш бузувірських непристойностей Шалома-чоловіка-з-Колок-далі-Сафрана, однак усі вони означали не те, що промовляли, а те, що могла зрозуміти лише його дружина: Мені шкода, що ти живеш таким життям. Дякую, що прикидаєшся разом зі мною.

Ти помираєш, — Брід сказала це, бо то була правда, всеохопна й неуникна правда, а вона вже стомилася казати речі, які не були правдою.

Так і є, — сказав він.

На що це схоже?

Я не знаю, — промовив він крізь шпарину, — мені страшно.

Тобі нема чого боятися, — сказала вона, — все буде добре.

А чим же воно буде добре?

Тобі не буде боліти.

Не думаю, що боюся саме цього.

А чого ж ти боїшся?

Я боюся перестати бути живим.

Тобі нема чого боятися, — знову сказала вона.

Тиша.

Він просунув крізь шпарину свій вказівний палець.

Я маю тобі щось сказати, Брід.

Що?

Це щось таке, що я хотів тобі сказати ще відтоді, коли вперше тебе зустрів, та й справді варто було б сказати тобі це вже давно, але чим довше я чекав, тим більш неможливо було сказати це. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа.

Я не можу тебе ненавидіти, — відповіла вона і взяла його за палець.

Все це повністю неправильно. Я зовсім не так собі це уявляв. Ти маєш це знати.

Ш… ш…

Я винен тобі набагато більше, ніж це.

Ти мені нічого не винен. Ш…

Я погана людина.

Ти добра людина.

Я маю тобі щось сказати.

Це добре.

Він припав губами до шпарини: Янкель не був твоїм справжнім батьком.

Хвилини вискочили зі своїх місць. Вони падали на підлогу й котилися по кімнаті, гублячись у далеких закапелках.

Я кохаю тебе, — сказала вона, і вперше за її життя ці слова набули значення.

Через вісімнадцять днів народилася дитина, котра все те чула, притулившись вушком до маминого пупця. Виснажена після пологів, Брід нарешті заснула. Вже за кілька хвилин по народженню немовляти, а може, і акурат в сам момент його народження, дім настільки переповнився енергією життя, що ніхто й не помітив нової смерті: Шалом-чоловік-з-Колок-далі-Сафран помер, так і не побачивши свою третю дитину. Пізніше Брід шкодувала, що не знала точного моменту, коли її чоловік відійшов із цього світу. Якщо це сталося перед народженням немовляти, то його можна було б назвати Шалом, або той, що з Колок, або Сафран. Але називати дитину на честь живих родичів єврейська традиція забороняє. Кажуть, що це приносить нещастя. Тоді Брід назвала його Янкелем, як і обох старших своїх дітей.

Вона вирізала зі стіни ту шпарину, котра відділяла її від чоловіка з Колок упродовж останніх місяців, і почепила те соснове кружальце собі на шию, поруч з мініатюрною рахівницею, яку їй дуже давно подарував Янкель. Цей тягарець мав нагадувати їй про другого чоловіка, якого вона втратила за свої вісімнадцять років, а ще свідчити, що щілина — це не розкол у житті, не винятковість, а життєве правило. Дірка — це не пустота; пустота існує довкола неї.

Люди з млина, котрі так відчайдушно хотіли зробити для Брід щось добре, щось таке, що спонукало б її полюбити їх, оскільки вони її любили, зібрали гроші й покрили тіло чоловіка з Колок бронзою; далі вони послали петицію до уряду і їм дозволили встановити статую на площі в центрі містечка, як символ сили та витривалості; до того ж, через точний перпендикуляр, який творило зубчате колесо відносно горизонту, пам'ятник можна було так-сяк використовувати для вимірювання часу за сонцем.

Але годинник-пам'ятник почав символізувати не лише силу та витривалість, а найперше, добру удачу. Врешті-решт, саме щасливий випадок допоміг чоловіку з Колок виловити в річці мішечок із золотом на Трохимів День, а потім привів його до Брід у ту ж саму ніч, коли її покинув Янкель. Випадок спрямував йому в голову зубчатку, випадок залишив колесо там і він же спричинився до співпадіння Сафранової смерті та народження його третьої дитини. З віддалених штетлів приходили чоловіки та жінки й терли пам'ятнику ніс на щастя; робили це з таким завзяттям, що вже за місяць витерли метал аж до плоті — довелося покривати бронзою знову. До нього приносили дітей — завжди опівдні, коли тіні від пам'ятника не було жодної — це вберігало їх від блискавки, вроків та випадкових бандитських куль. Старі приходили до нього розповідати свої таємниці, сподіваючись, що він буде розчулений, пожаліє їх і дасть їм прожити ще по кілька років. Неодружені жінки цілували його в губи, прохаючи про своє майбутнє кохання; було так багато поцілунків, що губи пам'ятника скоро запалися і стали роздавати пусті поцілунки — їх також довелося вкривати бронзою вдруге. Приходило так багато прохачів, котрі цілували пам'ятник у різні частини його тіла для звершення своїх бажань, що статую змушені були наново вкривати бронзою щомісяця. Він став таким собі мінливим богом, котрого щоразу знищували й відновлювали його вірні, котрого знищувала й відновлювала їхня віра.

З кожним новим покриттям бронзою його розміри дещо змінювалися. З часом його руки, котрі спершу були опущені вздовж тіла, піднялися високо над головою. Біцепси, котрі спершу виглядали хворобливими і слабкими, поступово набрали ваги й сили. Його лице полірувало так багато рук стількох прохачів, а потім так багато рук так багато разів його відновлювало, що риси обличчя змінилися до невпізнанності й пам'ятник уже не нагадував того бога, кому молилися найперші вірні. З кожним новим ремонтом майстри надавали обличчю пам'ятника схожість із його сьогочасними нащадками — така собі зворотна спадковість. (Тобто коли мій дід думав, що подорослішав і став подібний на свого пра-пра-прадіда, то насправді пра-пра-прадід став подібним на нього. Останнє поновлення перетворило пам'ятник на подобу його самого.) Ті ж, хто молилися, все менше й менше вірили в бога, створюваного їхніми руками, а, натомість, більше й більше вірили в саму віру. Незаміжні жінки цілували випуклі губи Годинника, проте не були вірними своєму богові, а думали лише про поцілунок: цілували самі себе. А коли перед пам'ятником падали на коліна перед своїм одруженням чоловіки, то й ці вірили у сам жест стояння на колінах, але аж ніяк не в коліна бога і, тим більше, не у свої власні. Отож, мій молодий дідусь став на коліна — прекрасна ланка в досконало однаковому ланцюгу — це сталося майже через сто п'ятдесят років після того, як його пра-пра-прабабуся Брід побачила у своєму вікні освітленого блискавкою чоловіка з Колок. Лівою рукою він витягнув з кишеньки трусики-хустусики й витер піт із брів і з верхньої губи.

Пра-пра-прадіду, — зітхнув він, — не дай мені зненавидіти того, ким я стану.

Коли відчув, що може продовжувати, — цю церемонію, це пообіддя, подальше своє життя — то підвівся і його знову зустріли підбадьорливі вигуки чоловіків штетля.

По вулицях вони несли його на плечах. З вікон звисали довгі стяги білих покривал, і вся бруківка також була білою — якби тільки хто знав — від муки. Попереду продовжували витинати скрипалі, того часу вони грали швидкі народні мелодії, котрі чоловіки в унісон їм підхоплювали:

Через те, що мій дід та його наречена були Приземленими, церемонія в синагозі була вельми короткою. Читання семи благословень здійснив Рабин-Сама-Невинність, а мій дід у потрібний момент підняв вуаль з обличчя своєї нареченої — вона, до речі, встигла звабливо підморгнути молодому, поки Рабин відвернувся до ковчега — і розбив кришталевий, хоч насправді таки скляний, келих, кинувши його під ноги.

17 листопада 1997

Дорогий Джонатан,

Уф-ф! Я відчуваю, шо повинен тебе багато про шо сповістити. Багатообіцяючий початок, чи не так? Ну добре вже, я почну з менш жорсткої теми, тобто з мого письменництва. Я не можу зрозуміти, ти задоволений моєю останньою частиною чи ні?