16

— Ні, ти чула, мала, вони за нами приїхали! — розлючена Анджела кидає подушку через всю кімнату. — Дві собачки, диви, втекли, а добрі хазяї їх таки відшукали…

— Рекордер скинете, мамцьо, не нервуйте так… — Джипсі вмикає праску і розгортає ще вологу після прання спідницю на складеному вчетверо коцику. — Все нормально. А, може, навіть й добре. За тими обіззянами, — киває на сусідню кімнату, де дивляться телевізор, хихочуть і гризуть горішки молоді заробітчанки, — їхні васі-вані ніколи сюди не приїдуть. Якби вони й поздихали над сральниками…

— Тішся.

— Напудилась, мамцьо, що Циппо про це довідається? Але ж він давно до тебе не заходить.

— Здадуть вони нас поліції, мала, і депортують нас звідси…

— Хто здасть?

— Наші прибулі кавалери.

— Очі вишкребу.

— Пізно буде.

До кімнати заглядає одна з «обіззян».

— Що тобі, Свєта? — питає Джипсі.

— Таблетки якоїсь від голови не маєте?

— Тобі не від голови, а від іншого місця треба, — Джипсі виймає коробку з ліками. — Ви б хоч своїм хлопам задниці накривали, коли ми з мамцею з роботи вертаємось. На ваші п'яні стриптизи гидко дивитись.

— Так свято було.

— У вас би щодня таке «свято», лише б шекелі були, — каже Анджела. — Ви в своїх Черкасах теж так чорно блядували?

«Обіззяна» ображено грюкає дверима.

— Ненавидять нас, — констатує Анджела.

— Ну. Кажуть між собою, що ми «бандерівки». Джипсі оглядає попрасовану спідницю. Повідомляє:

— По радіо казали, що завтра хамсин [53] почнеться. От в неї голова і болить.

— Пляцок жужмом, — бурмоче Анджела.

— Ма? [54]

— Так, нічого.

— А мені уві сні школа наснилась.

— Школа? Щасливе дитинство, кен, мала?

— Так собі дитинство. Як у всіх простих радянських дітей. Але, ніде правди діти, було трохи приколів по малолєтці.

— Розкажи.

— Знаєш, який найбільший у моєму житті був конфуз? Це у школі сталось, в десятому класі. В мене були дві дуже класні подружки: Ірка і Янка. Ми такі були затяті колежанки-партизанки, що ладні були одна за одну будь-кого загризти. І гризли таки часом, бувало. Пацани нас боялись, навіть вуличні такі фраєра, кримінальники. У Янки батько у прокуратурі працював, крута родина… Так от, розказую, наприкінці десятого класу (спекотний був тоді дуже день, середина травня, наука до голови не лізла) ми втікли з першого уроку до парку, випили там дві пляшки пива, поговорили про траханину. А потім, від голови дурної, вирішили піти назад у школу без трусів. Стягли їх з себе там, у парку. А ми всі тоді ходили у переробленій шкільній формі — у таких супермініспідницях, трошки плісе, ну зовсім трошки. Пішли аж на третій урок, такі веселі-веселі. На перерві зайшли до класу, а там прибирають, вікна відкриті, протяг страшнючий. В Ірки спідниця задерлась, всі все побачили. Так вона, паскуда, щоб не самій-одній пропадати, позадирала нам з Янкою спідниці теж. Ну ми її бити почали, шнобель розбили на пляцок. Ледве нас розтягнули. Батьків до школи! Ганьба! Скільки пройшло часу, а як згадаю, вуха червоніють, гарячими стають.

— У вас була якась вар'яцька школа.

— Стрьомна школа. Бандитська. Діти з заводського містечка вчились. Нащадки переможного пролетаріату.

— Мене б за таке батько вбив би. Наша фамілія ведеться від католицьких ксьондзів. Діда мого до Казахстану засилали.

— А ти тепер на храмовій Біблії ворожиш, ніби якась прилошена вівця. Нєхарашо.

— Знаю, що роблю. Не вчи мене, Джипсеня.

— Беседер [55].

— А я колись бачила дійсно катастрофічний конфуз, — каже Анджела. — У Симферопольському цирку, у вісімдесят шостому. Тоді з моїм першим чоловіком (він був військовим льотчиком, підполковником, я тобі казала) ми жили в Криму, у «поштовій скриньці». Офіцерським дружинам командування давало абонемент до цирку. Там слонів показували дресированих. Коли вони тільки на арену повиходили, видно було, що черева в них якісь роздуті. Як цистерни, отакі пуза!… А потім вони потроху почали пердіти. Відчутно так. Всі так реготали… А потім там номер такий був: слони повилазили на великі такі барабани, стали на задні ноги і задерли догори хоботи. Всі три слоняри. А дресирувальник між ними стоїть, під хвостами, «оле!» кричить чи щось таке. І тут уся трійця хоботата почала дристати на нього — то видовище було, мала, — всі гроші! Такий жухнув сморід, що ми затисли носи і мерщій з того цирку…

— Напевне, звірів чимось нагодували перед виступом. Подляну зробили дресирувальникові.

— Напевне. Там, у цирку, свої інтриги…

— І свої обіззяни. Жінки сміються.

— Не розповідайте, мамцьо, мені такі жахи, — крізь сміх каже Джипсі. — Я з дитинства на такі речі психозлива. Як одного разу подивилася фільм «Чужий», так потім не могла на вагітних дивитись: увесь час здавалося, що з животів потвори повилазять зубаті… Так що будемо робити?

— З чим?

— З нашими прибульцями.

— Станемо на задні лапки і скажемо: «Гав, гав! Ми чемні слухняні собачки. Трахайте нас, забирайте нас!»

— А якщо без гегів?

— А без гегів, мала, буде так: якщо так їм вже кортить нас, блудних овець нєщаснєнькіх, побачити й почути, нехай. Зустрінемось. Але не більше.

— Сюди їх не можна приводити, еге ж?

— Так хто ж каже їх сюди вести? До обіззян? -А де?

— Це питаннячко…

— У Йосі є одна заникана криївочка. Він щосуботи їздить до Капернауму. Там, за містом, є церква з рожевими банями. Він там замовляє службу Божу…

— Він хіба християнин?

— Його жінка покійна була християнкою. Поминає її. Там місце надійне, ніхто нас не побачить.

— А Йосі не пробалакається?

— Буде мовчати, як короп. Як риба святого Петра.

— Це твій базар, мала. Пам'ятай!

— Я за нього відповідаю. А твій любий друг дурниць нам не наробить?

— Ти за своїм прохвесором пильнуй, мала…

17

— Ось тут живуть якісь дівчата з України, — каже Елі Перельман, паркуючи «субару» під білим муром. — Будинок у дворику.

— Корват і Жура обсервують мур. В нього врізані вузькі металеві двері, щільно заклеєні яскравими передвиборними агітками і рекламою парфумів з напіврозтуленою Дженіфер Лопес. З-за муру, чорний на тлі розжареного левантійського неба, виглядає плаский дах двоповерхової будівлі, з потворними гіпсовими амфорами і нагрівальними бачками.

— Не подобається мені тут, — невпевнено мимрить Корват.

— Вперед, воїне! — Жура виштовхує друга реввоєигакера з авта. — Елі, почекаєш нас тут.

— Ви надовго?

— Як вийде.

— Беседер. Будьте обережні.

Жура натискає кнопку біля дверей, прислуховується. 3-за муру чути гавкіт псів, пищання мобільника. В будинку працює телевізор, диктор говорить російською. За хвилину двері відчиняють. Корват зауважує, що вони добре змащені — важкий металевий прямокутник повертається майже безгучно. У проймі з'являється тінейджерська мармиза під кошлатою кучмою нечесаного волосся.

Жура показує хлопцеві фотографію Анджели.

— Ета жєнщіна тут жівьот?

— Нє поніма по рускі, — швидко відповідає той, намагаючись зачинити двері.

— Чекай, хлопче, — Жура ногою фіксує двері у напіврозчиненій позиції. — Хазяїна сюда давай, шестьорка. Боса давай.

— Let me introduce myself. We are here members of right-guard delegation [56], — втручається Корват.

Хлопець підозріло оглядає його непрасовану сорочку, запитує:

— Аrе уо'n Russians?

Користуючись його миттєвою розгубленістю, Жура протискується у дворик.

— Льо!

— Кен! — Жура відштовхує хлопця. Той відводить очі і здає лінію оборони.

На терасі перед будинком за пластмасовим столиком сидять п'ятеро колоритних фацетів. Всі вони смагляві, циганкуваті, одягнені у потерті джинси, чорні футболки і (незважаючи на спеку) короткі шкірянки. Вуха, пальці, зап'ястки та шиї циганкуватих прикрашені важким золотом: дуті серги, ланцюжки, звиті браслети, гіпертрофовані до фурункульної незручності, стилізовані під скарабеїв, персні з вставками чорного аравійського шкла. Найближче до входу вмостився відразливий покруч з рахітичною поставою, довгими комашиними кінцівками і слинявим ротом. Він першим повертається до прибульців, хилить довгасту голову, розтягуючи нелюдськи гнучке підборіддя. Чорні окуляри сповзають на кінчик носа, і відкриваються навдивовиж глибокі розумні очі.

— It's nice to see… — вітається Корват. — How are you doing? [57]

— Not sо bad [58], — відповідає здоровезний смаглявець з кучерявим волоссям, зібраним у хвіст. — Русскіє?

— Ми з України, — каже Жура і кладе на стіл, поряд із пивними бляшанками, фотографію. — Она здєсь?

Один з господарів нахиляється над фото, але хвостатий різким жестом зупиняє його і каже, не дивлячись на прибульців:

— Ето прайвет теріторія. Вам здєсь нєльзя. Уходітє.

— Ти здєсь бос?

Хвостатий не відповідає. Покруч химерно вигинає шию і вказує очима на сивого чолов'ягу з худим басарабським обличчям. Він сидить навпроти хвостатого і пестить величезного пса з кудлатою мордою. Жура повертається до сивого і наштовхується на байдужий погляд вибляклих водявих очей, оточених різкими зморшками. Журі ці очі здаються посудинами, з котрих колись давно вилили барви разом із здатністю дивуватися. Він вже розтуляє рота для запитання, коли сивий кидає:

— Она здєсь нєт.

— Ви єйо знаєте?

— Она здєсь нєт.

Корват шарпає видавця за рукав: «Ходімо звідси, Борисовичу!»

— Чекай! — відмахується від нього Жура.

Сивий щось каже хвостатому. Той підводиться із загрозливим розворотом кремезного корпуса. Рукав короткої куртки підскакує й оголює волохату праву руку з кольоровим татуюванням і браслетом. Жура різко повертається до металевих дверей і виходить, заклавши руки до кишень. Хвостатий ствердно хитає головою і повертає Хорватові фотографію. Той бере знімок і ще раз зустрічається з очима покруча. На мить йому здається, що в цих очах він помічає щось важливе, якесь химерне попередження. Він здригається від профанного несмаку, від книжності цього стрімкого відчуття. «Як у тупому детективі!» — посміхається він до себе. Вже біля дверей зауважує переможно-єхидну мармизу воротаря…

Елі виходить їм назустріч.

— Долбані молдавани, — спльовує Жура. — Щось знають, але не кажуть.

— Бандити, — погоджується Корват. Він чує, як важко гупає серце.

— Фотографію забрав?

— Ось вона.

— Ризикові ви пацани, — посміхається Перельман. — їх навіть поліція боїться.

— Ти бачив, як вони одягнені? Ланці золоті… — не може заспокоїтись Жура.

— Одяг — це текст, — каже Корват, масуючи скроні, і згадує дизайнерку, від якої почув цю сентенцію. Дизайнерка була молода, освічена, з претензіями на стильність і знання Барта…

Як він тоді прокоментував її розмишлізми? Здається, зацитував якогось московського герменевтика: «Притягувати побутуючий світ в якості мови є некоректною операцією». А вона ж тоді притягувала до свідчень не світ. Не мову… Хімічні Заручини. Не вийшло тоді переспати з дизайнеркою, побачити її голою, встромити у її тіло хоч якогось свідка. Оголеність — звільнений від метафізики текст… Яке було татуювання на руці у хвостатого молдаванина? Оголена цицьката жінка, череп, лаврове листячко… І ще було попередження про щось. В очах покруча. Треба тікати, Аристиде.

18

Увечері 1 травня 1650 року Залу Лицарських Посвят родового палацу Казуманів освітлювало вісім тисяч свічок. Семикутні знаки Walpurgisnacht [59], сплетені з ґнота місцевими відьмами і просочені олією та сіркою, горіли повільним синюватим полум'ям. Його оточували золотаві відблиски від оніксових колон, тлустих путі, деревовидних канделябрів, стародавньої зброї, відполірованих до дзеркального блиску кірас, Гардин з важкої індійської парчі, відрестав-рованих атласом і генуезькою ниткою там, де особливо ревно попрацювала міль. Кубічний вівтар був накритий чорним оксамитом з орлами — символами присутності на Ритуалі носіїв переднайвищого Дев'ятого Градуса.

На вівтарі лежали Хрест і Лілія.

Навколо вівтаря потрійним колом розташувались двадцять дві постаті містаґоґів та містафанів: дорослі у важких, гаптованих золотом і коштовностями, плащах кольору маренго з конічними каптурами і напівоголені підлітки з намащеними лискучими тілами, у пірамідальних напудрених перуках. Серед парчевих завіс застигли помічники Магістра і палацові охоронці з нагостреними до блакитного сяйва алебардами. Всі вікна і двері було ретельно зачинено і запечатано освяченими печатками. Найвідданіші Казума-нові посіпаки нишпорили навколо палацу, відганяючи підозрілих, серед яких, за передбаченням Магістра Ґермаго, могли виявитись вороже налаштовані відьми, підпилі сільські ворожбити, заздрісні окультисти, перевдягнені єзуїти, або ж (й такого не виключав передбачливий і досвідчений Верховний Містаґоґ) демонічні привиди та істоти, притягнуті до палацу невгасимою енергетичною спрагою. Для остаточної переконаності у містичній безпеці. Ґермаго протягом трьох годин начакловував Кабалічну Дамбу, спрямовану проти потужних і завзятих архидемонів Півночі, що, як відомо навіть географам, мешкають у крижаних печерах Уральських гір і мають фантастично чуйні рецептори.

Нарешті згас і зійшов димом найменший із семикутних знаків. Містафанка, одягнена Жрицею, сплеснула долонями, і до вівтаря наблизився перший з каптуроносців. Він прочитав Ключове закляття Маати і відкинув каптур. Присутні побачили сивіючі скроні і видовжене бліде обличчя Ґермаго. Магістр був схвильований і напружений: у запалих очах палав вогонь майбутньої перемоги.

Одна з жінок у маренґо (у світі знана як панна Катажина Барлоцька, наречена хорунжого Чарити) схилила голову до сусідньої закаптурованої особи (панни Роксани, дочки і спадкоємиці бунчужного воєводи Мешкула) і прошепотіла:

— Він дивовижний чоловік.

— На нього вже поклала око удова Калиновського, — відповіла Роксана.

— Та стара сова?

— За тою совою сімдесят ординарних маєтків і три чверті маєстатних прибутків у Пнівському каштелянстві.

Панна Барлоцька розчаровано зітхнула і спрямувала увагу на те, і^,о діялось побіля вівтаря. А там Магістр підняв руки з долонями, обернутими до святинь на оксамитовому антемінсі, і прорік гучним голосом:

— Я, Майстер Перфектного Правосуддя, свідчу перед Силами та Ієрархіями буття: рівнина Закону заколихана, піднімаються Гори Жаху, Плоскогір'я Хаосу. Світ закінчиться дивною громовицею, що насунеться з Півночі, стираючи згріховані осередки людські й числа тих осередків. Бачу це, і обрані бачать моїми очима!

З протилежного кінця зали виступила інша містерійна постать і відкинула каптур. Відкрились посріблена баштоподібна перука з вплетеними діамантами і потиньковане до вапняної сніжності обличчя молодої жінки. Присутні аристократи впізнали офіційну коханку Казумана Домініку Паланецьку, шляхтянку герба Абданк. Катажина Барлоцька поцінувала приблизну вартість діамантів на її перуці, і очі її зволожилися.

— Я — Вірго, — оголосила чарівна Домініка голосом акторки, звиклої грати привидів і воскреслих упирів, — найкраща подруга й охоронниця Хімічної Нареченої! Я владарюю над містичною Лілією і свідчу про непорочність Нареченої! Я шукаю трьох Капітанів!

— Матір Божа! Як вона виє, ця дурнувата полька! — прошепотіла Роксана. — Краще б підкоморій найняв одну з тих жидівок, які співають у Королівському театрі… В них хоча б не видно гнилих зубів, коли відкривають рота…

Катажина ледве втрималась, щоб не підтримати подругу веселим реготом. Вона теж помітила стоматичні втрати найкращої подруги Хімічної Нареченої.

Тим часом до Домініки-Вірго підійшли три хлопчики з гарему підкоморія, яким відведені були ролі Капітанів. Наближаючись до вівтаря, вони по-жіночому крутили розвинутими стегнами і мружили з-під величезних перук насурмлені очі.

— Три Капітани будуть трьома Філософськими Свідками Вірго, трьома Птахами-Адептами непорочної Лілії! — виголосив Ґермаго, Магістр Правосуддя. — їхні свідчення стануть останніми свідченнями Малого Часу у віднайдені Каменя. Цих свідчень будуть шукати мудрі, до Капітанів прийдуть Ті, Що Зважують полонених.

Третя маренґова постать наблизилась до вівтаря і відкинула каптур. Всі побачили стару жінку з владним різьбленим обличчям у смарагдовій діадемі.

— Хто це? — спитала у подруги Катажина.

— Дружина коронного мечника Мантшиковського, Хотинського каштеляна, ктитора Заборови, — прошепотіла Роксана. — Та ще сука.

— Багата?

— Не дуже, але вельми небезпечна тварюка. Стережись ворогувати із нею. Кажуть, що разом з коханцем вона отруїла власного чоловіка. Відьма. Для відмолоджування п'є кров замордованих хлопчиків та з'їдає сирими їхнє причандалля. Ще й пише вірші…

— Яка потвора…

— Дідькове страхопудисько…

Удова коронного мечника тим часом видобула з одягу довгий ніж з дорогоцінним руків'ям й проголосила із зловісним присвистуванням старої відьми:

— Я Герцогиня Передвічного Хаосу, Принцеса Таблиці, охоронниця ложа Імператора Сходу! Я вела німф і списоносців чорної Вежі у Битві Драбин. Я народила Глобуса, батька Хімічної Нареченої, і сестру його Амальгаму! Я знайшла Первісні Камені й дала тим Каменям назви! Я випила зливу і врятувала гніздо Фенікса! Я зупинила форми і відігнала хтивого Південного Дракона у шлюбну ніч Амальгами, моєї доньки! Хто з вас, присутніх, спроможний відповісти на мої запитання?

Четверта маренґова постать наблизилась до вівтаря і вікрила голову. Всі присутні побачили підкоморія Казумана у діамантовій короні з рубіновим глобусом на вершечку. Світло тисяч свічок наповнювало величезні рубіни кривавим полум'ям. Катажина засопіла від захоплення.

— Я — Протоцензор Заходу, — назвався підкоморій, — уповноважений Вищими Ієрархіями відповідати на твої запитання, Принцесо Таблиці! Я відповім на всі сім твоїх запитань, і про мене свідчитимуть три Капітани. Я знайду наречену для нашого вівтаря і Королеву для Малої Праці! Я допоможу їй народити яйце Білої Змії. Нехай Магістр Правосуддя, носій вищих ступенів посвяти закличе трьох Капітанів і Старого Вартового до свідчень!

— Старий Вартовий! Тебе викликає для свідчень Магістр Правосуддя! — голосно покликав Ґермаго.

Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:

— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.

Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.

— Перше запитання! — оголосила Вірго.

— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.

— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.

— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.

— Друге запитання! — оголосила Вірго.

— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?

— Того, котрого шліфуємо нині!

— Свідчимо!…

У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії.