Пафос

— Почекають.

На кухні клацає автовимикач чайника. Пепсі йде розливати чай. «Джипсі вгепалась» — не виходить з голови нав'язливе словосполучення. «Вгепалась, вгепалась, по самі свої гострі вушка вгепалась, корово. Недарма були ті щури. Знак. Все так і передбачалось…» Пепсі дивиться на годинник. До зустрічі з Корватом ще більше години, але дорогою треба заскочити до ательє. «Нехай Арік теж про все взнає. Буде йому наука. Ідеаліст сраний», — вирішує Пепсі і обертається.

На порозі кухні стоїть батько.

— Знаєш, що таке «махон»? — запитує він.

Пепсі заперечливо похитує головою. — Єврейською: бардак.

3

Місто — omnis саго аd te venіеt [11], немандрований пропащ зліплений з плоті кам'яниць та людських скупчень, правнук Єрихону — назване було при заснуванні Станиславовом.

Коли годинник ратушної вежі бамкає десяту годину ранку, з двох протилежних кінців Станиславова назустріч одне одному вирушають Аристид Корват-Яцина і Галина Вергун на прізвисько Пепсі.

Доки Пепсі, чекаючи на маршрутний «пежо», прогулюється автобусною зупинкою мікрорайону Пасічна, Корват втрапляє в епіцентр бузкового вибуху. Квітневий ранок розфарбований білими, блакитними, ліловими, фіолетовими смолоскипами і протуберанцями бузкового цвіту.

В Корвата на запах бузку алергія.

Сверблячка у горлі.

Прискорене серцебиття.

Вени на зворотному боці лівої долоні напружуються, стають шпагатовими, рука терпне. Він похапливо ковтає піґулку атенололу. Власне він хоче проковтнути лише третину піґулки, відкраявши шматок звичним, ювелірно вирахуваним порухом щелеп, але, сп'янілий від закличного аромату, ковтає всю довгасту Filmtablette. Виріб франкфуртських фармацевтів щезає у глибині стравоходу. Він лякається, намагається спровокувати блювоту.

Марно. Серцебиття тільки прискорюється.

Неквапно, аби не сполохати напіврозбудженого монстра алергії, він прямує до міського центру. Середмістя насувається на нього всіма ознаками своєї фізичної присутності: вивищенням будинків, ущільненням натовпу, барвистим шумовинням одягу, тіл, супрематичних спазмів різно-калібрової машинерії, маршрутами котів, собак, птахів, траєкторіями комашні. Вивищення, ущільнення, спазми і траєкторії сукупно атакують простір бузкового вибуху і зносять його в нікуди, у зніяковіння двоповерхових передміських завулків і першими, випередивши фармацевтику, рятують Корвата від алергічної навали.

Врятований, він входить у незриму браму метафізичного Станиславова, у простір містичний, проектний, розпланований Силами на століття прихованого від заселенців життя. Нащадок профанів, він чує перепадами і переступами настрою лише перші звуки складної симфонії, бачить лише зовнішні лускуваті бганки символів та міфійних інспірацій невидимої цибулини соnсерtо Stanyslawowirum, зрощеної з окультного зародка, з одного із багатьох непроявлених зерен медоносного, барокового, мироточивого, повстанського, розкольно-сектантського, кабалічно-месіанського 17-го століття, кинутих у неперебутно офсайдний галицький ґрунт.

23 травня 1644 року Наглядач Тартарійського Ґрона братів-свідків Християни Розенкрейцера Франческо Такаррена у супроводі Пнівського каштеляна Яна Данила Корбуцького, хворого окультисти Асмуса, комонних джур та найманців з ґаламанської сотні гетьмана Потоцького, в'їхав у село Заболоття (з маєстатних володінь ордината Калиновського), що розкинуло вбогі свої споруди берегами мочарних боліт, що з волі Творця збирали води межи двома Бистрицями, гірськими і -у ті часи — плотогонними річками Дністрового куща. Перед тим у Чорному лісі верховий загін зустрів небезпечного і потворного мандрівного демона з почту чортячого архистратига Зебубіса. Хоробрий каштелян не розгубився і, наснажений окультною молитвою Наглядача Тартарійського Ґрона, заколов пікою те чудисько, котре потому великий знавець бестіарію Асмус, тамуючи гарячку сикером та краківською аквавітою, визнав істотою, знаною у вченій Європі яко «мантикора транскарпатська рогата». Єдиним, що розходилось з класичним описом мантикори, уміщеним в «Моnstriferо» Пфульція, були несамовито блакитні очі потвори. Видовжені, позначені сфінксовою красою межово африканських істот.

Сотворивши вдячну молитву і заклявши закопаний труп потвори хімічним словом Християна Розенкройцера, провідники загону зрозуміли невипадковість пригоди. Для містиків-бо подія, визнана в певному циклі першою, є незаперечним Знаком вибраності місця для початків плідних, несамовитих, незабутніх. Маючи таємне завдання визначити місце фортеці, що мала б у майбутті протистояти Східному Хаосові на татарських шляхах, Наглядач Ґрона і окультиста не радячись вирішили, що Влади Небесні саме у Знак Вбитої Мантикори, немов у форму, будуть у всі подальші, утаемнені від пізнання, століття щедро та неспинно вливати творчі сили…

А при в'їзді у село Заболоття поважних гостей зустрів гурт селян, котрі, уздрівши блискучий з пір'ям та заборолом шолом прехраброго каштеляна і химерний капелюх окультисти, за двадцять кроків познімали шапки, вклонилися панам і випустили наперед вельми зляканого череватого підвійта. Той доповів ясновельможному преславному каштелянові, що призначений із старостату війт Штефан наразі у легковажно довіреному йому, Штефанові, селі відсутній, бо невблаганно пиячить в Русові, у тамтешнього каноніка Мартовича, і що громада назагал твереза, поштива і богомольна, але до краю збідована, аж так, що згорілу восени церкву відбудувати ніц не годна, а тому приймати Святе Причастя мандрує до Княгинина, а нез'єднані з Римом (котрих дві родини і є) аж до Тисьмениці, бо у ближній Ямниці орендар пресвітлого пана Калиновського схизмацьку церкву закрив за несплати та kazanie buntowne [12].

Під час тої доповіді хворий Асмус несамовито пчихав і шмаркався, а месір Франческо оглядав навколишні мочарі поглядом проникливим, мудрим та дещо очманілим.

Наступного вечора Наглядач Ґрона наказав селянам спорудити на місці упослідження демона Пентаграму, складену з дубових колод. За архитекта призначено було хворого окультисту. Вівці Штефанової отари охоче (і навіть дещо ентузіастично, що свідчило на користь їх незлобивого менталітету) узялися виконувати екзотичні і, на перший погляд, безглузді побажання прибульців. Особливо ревно працював біля гностичної інсталяції підвійт. Минулої ночі предобрий Наглядач Ґрона звелів лишити при своїй особі його молодшу доньку Іванку, а на ранок подарував малій цілий підрізаний імперський флорин. Всі сусЧди, включно з безногим інвалідом Пуциком, оточили підвійтову хату, щоб подивитися на срібну монету, прицмокували язиками, роздивляючись профіль імператора Фердинанда Третього, а циганський байстрюк Збада, який майже рік мандрував Мазовщиною та Підляшшям (і навіть спокусив там служницю утриманки самого архибіскупа Ґензи), підтвердив справжність та неабияку цінність месірової офіри.

Інсталяцію було визнано задовільно збудованою. Хоча, напевне через інтенсивність Асмусового лікування, її геометрія бажала кращого (один з кутів Пентаграми зроблений був невиправдано довгим, наче означував собою стрілу, спрямовану у бік Коломиї). Пентаграму осмолили і запалили, і у тому пророчому полум'ї каштелян побачив видіння усіх шести цегляних бастіонів майбутньої Станиславівської фортеці…

Так передбачено було Місто, котрим йде на побачення з Пепсі Аристид Корват, і очі вбитої мантикори стежать за ним круглими модерними вікнами сецесійної забудови. Понад кам'яницями, скверами і асфальтом сяє, на тлі ультрамаринового неба, золотий шолом каштеляна, оявле-ний у маківці міської ратуші, і десь поряд — на розі вулиць Вітовського і Міцкевича — приліпився наріжним куполом химерний капелюх окультисти Асмуса. А там далі, у тій квітневій — кольору бірюзи, халцедону, хрізоспасу і кобальту — безодні, де віддзеркалені всі міста від часів Каїнових, там, де безсило глевкими стають всі реставруючі, мантри чаклунів і алхіміків, все штрихове штукарство графіків і всі пиятики краєзнавців, там чекають виповнення часів аватари Міста зо всіма їхніми атрибутами. Там, сховані у лусці метафізичної цибулини, стоять непорушно втрачені Містом Знаки, зруйновані його цвинтарі, десяток дахових шпилів, п'ятнадцять цехових синагог, фортечні стіни, брами і бастіони. І тече межи ними ріка стертої до синього блиску бруківки…

Середмістя.

Сквер на площі Міцкевича.

Місце, що обрали для рандеву Корват і Пепсі.

Друг реввоєнгакера приходить до скверу раніше домовленого часу. Він тим втішений. Адже півгодини можна посидіти на лаві під розквітлою яблунею, далеко від вуличного гармидеру і небезпечних спалахів бузкового полум'я, подивитись на паркових гросмейстерів, що порозкладали на сусідніх лавах шахові дошки і годинники, на перших похмільних вболівальників, ранково видовжених і розпатланих, з хрипкими голосами хронів, на цибатих студенток медакадемії, що починають прогулювати другу пару, на зграбного бронзового Міцкевича, фундаментальово засраного безугавним станиславівським птаством.

— …Нащо ж ти качку віддав, болт ржавий? — питає бомж Юрік старого шахіста Йосипа. Старий грає білими. — Чим ти тепер ферзя прикриєш?

— Дупою! — Йосип на мить відривається від дерев'яних лакованих стовпчиків, виймає з рота згаслу «приму», — Відійди, бо оскаженію…

— Ідійот, — не залишається у боргу Юрік.

— Еті глаза напротів… — виспівує спаринґ-партнер Йосипа дядя Саша. — А ми слоником сюдаааа…

— От, бачиш, — тріумфує Юрік, — казав я тобі, пуцю ти, не віддавати качку.

— То нічо, — втішає Йосипа болільник Микола. — Дві пєшки, вони не завжди дві пєшки…

— Вони і в Африці — дві пєшки! — важким басом відставного прапора рубає дядя Саша.

— Ніяких, нассере мамі, пєшок! — Йосип робить довгий рвучкий хід ферзем і задоволено оглядає спостерігачів. — Тра взувати, бо ж скажуть, шо нєумєйка.

Юрік хрипкувато сміється.

— Що регочеш, бахур? — питає його Йосип. — Йди працювати. Люди вже дві години як на городах… Ґе! — звертається він до Корвата. — Дайте тому бахурові п'ять копійок… Абись щез.

Юрік скрушно похитує сивою нечесаною головою:

— Ідійот…

З яблуні на голову Корватові падає тлуста зелена

гусениця.

— Беніні діти! — невмотивовано ображається на шахістів похмільний дідок Круць. — Я зпупію без манґала…

Уболівальники весело регочуть.

— Він зпупіє! — підтверджує Юрік.

— Без манґала! — рубає дядя Саша. — Ґарде!

— Отож, — позіхає Микола, спостерігаючи за тим, як Корват виколупує з-волосся гусеницю.

Якраз у цю мить той відчуває у грудях мікрозрив. Коротке, але достоту болісне, розпломбування серцевого механізму. Починає діяти атенолол. «Нажерся», — констатує Корват.

— …Слоняра тут стирчить якийсь зовсім неакуратний, — голос Юріка досягає його свідомості стишеним і далеким. Клинописні сонячні рефлекси на свіжому листі зливаються У блискучий сірий текст. Корват дивується: невже сірий колір може бути таким яскравим? Він згадує давній ранок, коли, пробудившись, він довго милувався, лежачи, райдужною грою сонячного світла на віконному склі, аж доки не зрозумів, що радісні світлові ефекти відбуваються на гострих уламках вибитої кимось уночі кватирки. Великий Уламок скла потім знайшовся коло подушки.

— …Шо такоє шлоябонь? — Дідок Круць продовжує веселити шахістів. — Єто старий шелупонь!

— Про себе кажеш, діду? — плескає старого по плечах Юрік.

Корватові уявляється, що він недостатньо готовий до читання пообідньої лекції в університеті. «Адже, — міркує він, — розмова з Пепсі може затягтися. Потім ще конче треба заскочити у редакцію до Єрульчака. І не встигнеться ж навіть прочитати конспект перед парою». Він витягає зошит та окремі аркуші з перекладом «Ступенів досягнення істини» Чжаня Бодуаня. Текст перед очима пливе, але Корват знаходить потрібний уривок з описом ритуалу «запліднення безсмертного зародка цзе сян тай».

— Та він же просуває коня наперед, — чути з сусідньої лави.

— Нєумєйка.

— Нємажліво…

— На с5! Гепай його. Гепай! Ладьйоююю! Фау!

— Нємажліво…

«Обов'язково треба усамітнитись у знаменні роки, визначені триграмами Кань і Кунь, — читає Яцина ритуальні приписи Чжана. — Поститися сто днів, не вживаючи п'яти регулярних північних приправ та свіжовпійманої риби. Не дозволено бачитись з людьми натовпу, спостерігати за готуванням їжі. Тільки тоді дозволяється почати народження Великої Суміші».

— …Тисни ж, болт ти ржавий!

— Не можу ж. Курка слонярою прикрита… Навпроти Корвата вмощуються на лаві дві студентки.

Одна з них, гарна шатенка, закидує довгу ногу так, що обсервації відкриваються планетарні форми обтягнутого трилоном розкішного стегна.

— Еті глаза напротів, — затягує дядя Саша у передчутті виграшної комбінації. — Шах!

Дія піґулки інтенсивнішає.

Гарчання мантикори змішується з кислотним схлипом мандрівного радіоприймача.

Хвилинний мікс протяглого техно і мінімалістичного хауза.

Швидке зниження тиску дратує вестибулярну систему, яка, у свою чергу, підлаштовує Корватові просторовий ілюзіон. Йому ввижається: він сидить біля студенток, а стегно шатенки — на відстані витягнутої руки. Його ледве не поборює спокуса доторкнутись до сірого трилону. Стрьомним гусарським нападом вітер знищує фата моргану близькості, але геометрія скверу залишається порушеною. Пряма перспектива атракційно переплутана із зворотною, вікна далеких будинків насуваються на нього, просотуючись крізь дерева, лави, шахістів. Стара жінка, нахилена у пошуках їстівного над двоногою урною-перевертнем, несподівано збільшується, вивищується над ліхтарями.

Смітникова Кібела. Велика Матір бомжів.

— Цзе сян тай! — вголос проказує Корват.

Праматір Помийниць підозріло оглядає його.

Повз неї пробігає кумедними Гномами двійко станисла-вівських художників. Попереду дріботить зменшений зворотною перспективою старий Стасьо Литвин. В руці він жмакає кумедну куцу торбу, подібну до бідойного тлумака сковородинських часів. За ним котиться коротенький гладкий халтурник Папертюк. Товстунець тягне старезну, погризену шашелем дубову дошку, певно здерту з антикварної шафи. Тягне швидко, ніби тікає.

«Помідорові присмерки постійно переслідували позацехового партача Павла Папердюка», — атенололове запаморочення витягає з пам'яті кумедну філологічну вправу з текстом, де всі придумані слова мають починатись літерою «п».

Корват стиха сміється. Праматір Помийниць злякано відстрибує від недовибраної урни.

Дерева стають розмитими, нечіткими. За дірчастим, пропаленим бузковим полум'ям, вісоновим муром тополь Корват бачить цзе сян тай Станиславова. Безсмертний зародок міста-воїна кількох імперій, цегляного вартового сарматських шляхів, самітника і постувальника знаменних Років, оборонця всіх зайд на сіро-жовті ґрунти Королівства Галіції та Лодомерії.

Зародок синьо-червоний, пульсуючий — нутрощі зака-трупленої Корбуцьким мантикори. Корватові здається, що він ковтає збудливий, сирий, сороміцький запах свіжого м'яса. Шахісти сміються і лаються пунктирними звуками. Піщевая молнія підкочується до горла.

Корват закривається від видіння конспектом.

«Якщо воїн хоче віддати борг, — читає він слова китайського містика, — за все добро, йому зроблене, і в нього немає можливості зробити цього щодо конкретної людини, котра колись допомогла йому, він може вкласти свою вдячність в дух. Цього може бути небагато, але завжди досить».

Розпломбовані серцеві м'язи всотують прохолоду. Нова гусениця — чорна, волохата, з білими плямами на голові десантується на аркуш конспекту і повзе текстом: «Природна сутність і життєвість — свинець і живе срібло — єднання розуму і почуттів. Відсутність тіла поза собою є умовою народження безсмертного зародка».

У просторі його споглядання, лівіше від гусениці, з'являється Пепсі.

4

Маршрутний «пежо» затримується.

Пепсі робить крок уперед, виходить із зупинкового, помережаного базарними торбами, натовпу на бруківчастий кордон пішохідної безпеки.

Червона блузка щільно обтягує груди, збільшені та круглясті завдяки хитрому причандаллю бюстгальтера. Чорна міні-спідниця з глибоким розрізом відкриває не зовсім пропорційні — скорше підліткові — ноги. Завдяки цій непропорційності Пепсі здається молодшою від своїх двадцяти трьох. Іноді її сприймають за старшокласницю. Темні окуляри приховують надмірну вирячкуватість очей, волосся недбало зібране у довгий об'ємний хвіст.

Разом із Пепсі на бруківку вистрибує велика чорна ворона. Птаха не звертає уваги на торбастий натовп і шосейний рух. «Цікаво, скільки цій вороні років? — розмірковує Пепсі. — Сто? Півтораста?»

Біля них пригальмовує «форд». Ворона відскакує з верескливим краканням.

— Пепсі! — чує дівчина.

«Тьху! Легкий же на спомин цей Ангелин приятель…» Вголос воня чємно вітається:

— Добридень, Вадиме Борисовичу. Звідки так зранку?

— З Калуша… Тобі до центру? То сідай.

«З Калуша». Для Пепсі Калуш — terrа іncognita. Якесь місто при великому хімічному заводі. З Калуша родом була та фарбована лярва Леся, котра рік тому заразила сифілісом вуграстого шкільного друга. Ще Пепсі пам'ятає калуського письменника Іздрика. Презентація його роману у Станиславові закінчилась для сестер Вергун нічними перегонами між спальнею і туалетом. Роман називався теж прикольно: «Вуйцик». Джипсі тоді дуже цим тішилась. Реготала…

Дореготалась, корово.

Пепсі сідає у «форд». Перед тим, як зачинити двері, показує язика вороні. Та знов обурливо кракає і відлітає.

— Якщо можна, — просить Пепсі, — то довезіть мене до бутіка по вулиці Лесі Українки. Знаєте де це?

— Коло ратуші?

— Ага.

— Ну то я тебе висаджу в тому районі. — Вадим Борисович раптом зауважує, що довгі Пепсині ноги впираються у панель «бардачка». — Тобі ж незручно… Чекай. Я відсуну крісло…

— Дякую, — Пепсі зручно умощується в кріслі і розпускає хвіст. Вона знає, як ефектно виглядає закучерявлена хвиля її волосся на вигинах шкіряного підголовника. Особливо якщо поціновувач знаходиться в іншій машині. Безвідмовний прийом спрацьовує. Поряд з «фордом» пригальмовує ВМW її улюбленого кольору — «металік». Симпатичний молодик за кермом привітно усміхається Пепсі. «Чого ж ти запізнився, красунчику», — Пепсі дарує хлопцеві спартанську посмішку.

— А ти подобаєшся бандитам.

— Чому бандитам? — дивується Пепсі.

— А хто тут ще їздить на ВМW?

— Багато хто.

— Отож, прям тобі кожен другий, — Вадим Борисович повертає до Пепсі клинцювате обличчя.

Сірі насмішкуваті очі. Пепсі дратується.

— Нехай собі будуть бандити. Машина класна. «Не те, що твій облізлий «форд», — подумки додає вона.

— Знайома пісенька: «Мама, я жуліка люблю…»

— То зовсім не моя пісенька.

«Форд» пригальмовує перед світлофором. ВМW відривається і щезає серед кольорових кузовів. «Треба було хоч би номер запам'ятати», — ґанить себе Пепсі.

— Я дзвонив твоєму батькові, — повідомляє Вадим Борисович.

— Він мені казав.

— І про махон теж казав?

Тепер Пепсі впевнена, що з неї насміхаються.

— То ви самі попридумували.

— Дитинко… — Вадим Борисович поблажливо дивиться на неї. Пепсі підтягує до колін сповзлу спідницю. — Мені вже п'ятдесят. Я вже старий для таких фантазій.

— Джипсі чесна дівчина. Вона б ніколи… Вадим Борисович сміється:

— Кликухи у вас обох якісь недоладні. Джипсі!…

Пепсі здається, що попереду знов з'являється сіроста-левий корпус ВМW. Вона мружиться, знімає чорні окуляри. Щодо кликух вона поінформована набагато ширше за цього занудливого вуйка. У її дворі живуть люди з далеко гіршими погонялами, аніж «Джипсі». Наприклад, брати-наркомани, котрі відгукуються на «Снупі» та «Скубі». А це ж питомо, прости Господи, псячі псевда… Ось ВМW «металік». Пепсі запам'ятовує номер.

— …Я поїду до Ізраїлю, — каже Вадим Борисович.

— А може Ангеля Вас там не потребує. І все це вигадки?

— Я сам все побачу.

— Ну, як маєте гроші…

«Форд» різко гальмує. Пепсі впирається руками у щиток.

— Ремінь одягати треба, — зауважує Вадим Борисович. — А ви всі такі бідні?

«Сволота буржуйська», — думає Пепсі.

— Не були б бідні, — каже вона, — Джипсі шмірачити не поїхала б. Не знаю як ваша Ангеля…

— Анджела все мала.

— То чого було тікати?

— То ти хочеш сказати, що вона така зіпсована? Що спеціально трахатись туди поїхала?

— Я її не знаю, вашу Ангелю. А Джипсі — моя сестра рідна. Я їй вірю.

Вадим Борисович мовчить. Пепсі стає ніяково. «Образила, бачиш», — вона вирішує змінити тему розмови.

— А в Калуші у вас бізнес?

— Квартиру продаю.

«Голос ніби не ображений», — заспокоюється Пепсі.

— То ви з Калуша родом? -Ні.

«Форд» гальмує напроти катедрального собору.

— Дякую. — Пепсі відчиняє дверцята.

— Почекай.

Вадим Борисович розвертається до дівчини. Кілька секунд мовчки дивиться на неї. Пепсі подумки вже в ательє. Розмовляє з майстринею про вельми бридотний виріз замовленого жакета. Треба ще й ґудзики підібрати. Раптом вона зауважує, що Вадим Борисович вже говорить. Напружено, з притиском на закінченнях речень:

— …Тобі на сестру начхати. Вам всім на них начхати. Я до Анджелкової доньки підходжу, питаю її, чи не пише, бува, матері. А вона знаєш що мені відповідає? «Мені впадло!» їй, бачиш, «впадло»… Так би і в'їхав по пиці… Ви всі їх зрадили. Вони там, в Тверії, під контролем мафії працюють, вони в махоні, а вам лише б гроші слали. Я правий? Правий!

Вона у перших своїх листах писала, що кохає мене, що жити без мене не може. А тепер немає жодного повідомлення. Що сталося? Га? Під контролем працює! І я туди поїду, побачиш, я витягну їх. Через поліцію, через «Ла Страду» [13] я все виясню… Вам тоді буде дуже встидно. Всім. Ви їх зрадили, вони нас теж зрадили. Вони знали куди їдуть… і твоя сестра теж. Вона і тут монахинею не була.

— А що, Ви Джипсі свічку тримали? Ви б, Вадиме Борисовичу, розібрались би спочатку, хто там кого зрадив, — Пепсі вистрибує з машини. Потім вертається забрати окуляри і несподівано для себе каже:

— Ви не думайте, що тільки Ви кохаєте Вашу Ангелю, а нам так на все начхати. Джипсин наречений теж збирається в Ізраїль. В нього є знайомі у Тверії. Не Ви один такий… Аби Ви знали.

Вона сама не розуміє, нащо вигадала це. Щоб той сумирний домашній Арік, той професорський синок, поїхав воювати з мафією? Ха. Але чому якусь там Ангелю мають кохати і визволяти, а Джипсі — ні? Ха. Пепсі теж любить свою сестру. Ха. Ніхто нікого не зраджує…

— У Тверії? — Вадим Борисович замислюється. — От що, Пепсі, чи як там тебе…

— Саме так.

— Не робися їжачком, заспокійся.

— Я не роблюся ніяким їжачком, — Пепсі вдоволено зауважує, що останнє слово в цій безглуздій розмові лишається таки за нею. — Я просто не люблю, коли говорять про «зраду» і таке інше… Зрештою, Ви теж ще нічого певного не знаєте.

— Ось, — Вадим Борисович витягає з портмоне візитку. — Передай тому хлопцеві. Котрий Джипсин… Нехай до шостої подзвонить мені в офіс. Отой, першим записаний, телефон…

— Передам.

— А цей ваш хлопець…

— Наречений Джипсі.

— Атож… Він надійна людина? Ну, ти маєш мене зрозуміти… Про що я питаю…

— Він дуже надійна людина, — впевнено підтверджує Пепсі. — Дуже. Він авторитетний пацан. Його поважають.

— Це добре, — люта оболонка навколо Вадима Борисовича, складена із щільних, злих, наголошених слів, раптом розсмоктується. Він приязно посміхається Пепсі:

— Ти круто виглядаєш. Фотомодель.

— Дякую, — Пепсі сильно грюкає дверцятами авта. Вона намагається йти повільно і гордо. Трефний, невдалий ранок. Майже в істериці вона підходить до ательє.

«Всі чоловіки — паскуди, — робить вона висновок. — Паскуди, що спочатку доводять жінок до безнадії, аби тікали світ за очі, а потім виявляють, що то були найкоханіші у світі істоти, що жити без тих жінок не можуть. Паскуди. Невдахи. Імпотенти… Wow!… Ательє зачинено! Вже майже одинадцята година. А ті сучки ще сплять… Все! На Великдень залишилась без костюма.Не буде у чому піти до церкви. Лохи паскудні! Зрадили ми її! А йому, бач, не байдуже. А нам… Диви, який закоханий!»

Поряд із ґратами, під риштаком, сидить ворона. «Та сама, що й на зупинці. Вона полетіла за машиною», — чомусь вирішує Пепсі.

Вона ледве стримується, щоб не копнути ґратчасті двері зачиненого ательє. Рвучко розвертається до скверу. Fuck off!

Поряд сигналить «опель». З вікна машини вистромлюється кругла голова підстаркуватого добродія: «Оh! jаkа sliczna kobieta!…»

— Пішов ти! — Пепсі вбігає у простір скверу. Майже відразу вона бачить Корвата, котрий сидить на лаві поряд з пакою розхристаних аркушів і длубається в носі з непереборно клінічним виглядом.

«Ось він, наш герой, наш авторитетний пацан», — Пепсі здається, що зараз вона підскочить до тої лави і почне бити Корвата, дерти аркуші на шмаття. «Роздерти, як мавпа газету!… Інтелігент сраний. Викладач… Боже… Який він мерзенний, блідопикий, вухатий, худий, як голодний глистюк… Краще б Джипсі мала якогось немитого бандита… Він бридкіший за консервованого щура! Диви, у носі длубає! Олігофрен».

Вона вже поряд із Корватом.

— Привіт, Аріку!

5

— Моє вітання! — Корват намагається церемонно підвестися. Пепсі випереджує його і сідає поруч. Закидує ногу. Так само, як студентка напроти. І відразу стає зрозуміло, що ноги в студенток роблені навмання. Точена, ретельно епільована литка Пепсі аж сяє в проміннях ранкового світла. Студентки ображено відвертаються.

«Мавпи», — переможно посміхається Пепсі.

— Вона мене переслідує, — каже дівчина. — Хто?

— Ворона. Ота, велика, чорна…

— Містичний птах. Посланець і означувач долі, — проголошує Корват.

— А тобі все сміхунці? Смішно, так? — внутрішня істерика, на котру остаточно перетворився ранковий настрій Пепсі, шукає виходу. Магма підступає до вулканічного корка. — А ця ворона, до речі, летить за мною від самої Пасічної…

— Добре що не корова. Пепсі не реаґує на жарт.

— А мене гувінь переслідує, — Корват показує дівчині аркуш з волохатою десантницею. — Диви яка. Теж чорна, тлуста. Як твоя ворона…

Пепсі не витримує:

— А ти знаєш, що Джипсі у борделі працює? Гусениця падає на асфальт.

— Ви так не жартуйте, панянко Вергун, — Корват нахиляється, виколупує з ґрунту камінь і жбурляє у ворону.

Та відскакує, але одразу повертається, кумедно хилить кльоцкувату голову й одним оком дивиться на Корвата. Ворона нагадує йому Лупатого Траха. — За такой базар, мала, атвєчать нада…

— Атвєчать? — Пепсі вкладає у свій погляд ту кількість презирства, на яку тільки спроможний емоційний досвід її вузького життя. — Крутим зробився? Ну я подивлюся на тебе, пацан… Ось, — вона дає Корватові візитку. — Цей, на відміну від тебе, дійсно серйозний фацет. Він тобі відповість. Він тобі про все скаже. І про панянку Вергун теж…

Корват обережно, немов отруйну, бере до рук візитку, прочитує її: «ЖУРА Вадим Борисович. Виконавчий директор підприємства «Галдрук» Видавничої Групи ІЖК.ТЕХ».

— Жура? Видавець? Вперше чую…

— Де тобі, — зневажливо пирхає Пепсі. — То крутий чоловік. Не те що твої друзі-викладачі. Алкашня… Ти пам'ятаєш ту жіночку, що разом із Пепсі їхала до Ізраїлю?

Корват сутужно згадує. На проводи старшої з сестер Вергун він прийшов добре вже напідпитку, всі обличчя за столом позліплювалися у його пам'яті в суцільний довгий, безокий шматок плоті з ротовими отворами, що безнастанно висмоктували горілку та домашнє вино з довгих зеленкуватих фужерів.

— Вона була у яскраво-червоних джинсах. Чорнява, симпатична. Років зо тридцяти.

Ні, жодних свідомих споминів. Корват сумно похитує головою. Ворона, помітивши цей кволий рух, підстрибує ближче. Вона зауважує гусеницю на асфальті. Пепсі теж відслідковує ситуацію. «Ну, підходь же ближче, потворо, — подумки кличе вона птаху, — сюди. Я тобі голову відкручу, містична ти моя».

— А як звати ту жінку?

— Ангеля. Жура називає Анджелою. Прізвище — Твардовська.

— Полька?

— Начебто полька.

— А Джипсі тепер із нею?

— Тільки тепер ти цим цікавишся? А за ці півроку скільки ти написав Ользі листів? П'ять? То так ти її любиш! Від такої уваги можна втрапити не те що до борделю. Втопитися можна.

Ворона змінює позицію, але наблизитись не наважується.

Корват розгублено згадує останні дні перед від'їздом Джипсі, клятви і обіцянки, марафонські нічні бесіди, безугавну деталізацію майбутнього весілля…

Наречена.

Облом.

— …Чого ж ти не жартуєш? — Пепсі намагається зазирнути йому в обличчя. — Ти ж у нас такий дотепник. В тебе ж на лекціях усі мокрощьолки пісяють від сміху. Розвесели ж мене. Нумо ж… Давай. Бо маю сьогодні завдяки вам усім препаскудний настрій. Мені оцей Вадим Борисович сказав, що наша родина зрадила Олю, щоб жити з наблядованих нею грошей… Уявляєш? Ні. Де ж тобі таке уявити! Ти ж професорська дитина… Спадкоємець маєтностей і кате-дральної посади… А ми зрадники? Ось ти і є справжній зрадник! Оля ж все знала про тих твоїх шмаркатих студенток. Котрим ти заліки за мінєт ставив, про ту пацанку — як там її? — Ніка, Віка…

Корват пірнає у рідкісний і маловивчений різновид оргіастичного зніяковіння. У раптове млосне і на диво приємне (щемливою мазохістською приємністю) згасання приватних міфів — заповідних свічок на вівтарях самоповаги. Можливо, якби атенололова гребля не тримала правіше від серця хвилі адреналінового моря, яка-небудь ішемічна атака урятувала б Корвата (гірським обвалом збанкрутілих органів, написав би прикарпатський модерніст) від жорстокого ясного вирозуміння всіх кольорів, стежок і доленосних розгалужень ситуації, котрій у його словнику (вишуканому лекторському) знайшлося тільки одне означувальне слово: «облом». Але ніяке фізіологічне збанкрутіння не прибуває Корватові на допомогу. Він сидить (бридотно тверезий, уважний) на лаві поряд із Пепсі і вислуховує всі ті звинувачення, котрими жінка намагається перекласти глухий кут свого лабіринту на життєвий лабіринт ближнього.