Пафос

— …А ти як думав? Що ти такий крутий благодійник? — конденсатор жіночої істерики розряджується верескливими мікрофарадами. Кожна з них втрамбовує у провідник стравоходу солоний спазм, що от-от стрибне в голову, вичавить з очей струмені вологи і знищить вдало накладену косметику. — А в Джипсі, до речі (чи ти вже забув, пацан?), теж вища освіта… До неї такі хлопці на другому курсі лізли. З машинами, грошима… Що ти їй можеш дати? Зарплатню у триста гривень? Хабарі по десять баксів? Шмурдяк палений у шафі? Компанію алкашів-письменників з їхніми дешевими лярвами? Що? Тобі було ліньки відвезти її на море. А вона ж тим літом так хотіла до Ялти… Ти її повіз? Що я вже про Ялту кажу! Яка там вже Ялта! Тобі було в облом зайвий раз натягти презерватив. Ти хоч знаєш, скільки постинору вона з'їла завдяки тобі? Як потім мучилась по три рази за місяць… Про це ти знаєш, свиня?… Ти нічого ніколи знати не хтів. Ба, ти навіть трахнути її не міг по-справжньому! Тобі та твоя Ніка-Віка ніколи не казала, що за жінку треба боротись? А ти її зупинив? Вона ж не хотіла туди їхати. Але ж треба було вам обом на квартиру заробити. Де б твій батечко пустив її до вашої хати! А тобі було не до неї. Ти Щось писав тоді… А де, до речі, твоя дисертація? Невдаха!

— Я? — чи то перепитує, чи то констатує Корват.

— Ти! — Пепсі зривається з лави. — Я приб'ю цю ворону!

— Перехожі з цікавістю спостерігають за ефектною Дівчиною, яка намагається наздогнати і прибити ридикюлем ворону. Птаха злітає. Пепсі озирається, шукаючи камінь.

— Тікай, чоловіче, бо то скажена дівка, — радить Корватові Дідок Круць.

«Куди вже тепер тікати, — приречено вирішує Корват. — Я — невдаха. До того ж зрадник. І, здається, залишився без нареченої. На радість партизанам».

Ворона назавжди щезає у верховітті тополь.

Пепсі повертається.

Зауважує, що Корват збирає речі.

— Ти вже йдеш?

— В мене призначена зустріч.

— Тікаєш?

— Кажу ж, зустріч призначена…

— Подзвони до Жури. Він просив.

— Нащо я йому здався?

— Має план. Хоче їхати до Ізраїлю. Виясняти, врешті-решт, про цілий той махон. Там, до твого відома, всім мафія заправляє. — Пепсі говорить вже без істеричної захлиненості. Конденсатор розряджено. Горловий спазм сповзає з кадика. — Ти зв'яжися із ним… У візитці підкреслено офісний телефон. Він до шостої буде в офісі.

— Чим я йому допоможу? — дивується Корват.

— Злякався?

«Знову буде кричати». — в Корвата раптом виникає невідпорне бажання нацмулитися горілкою до всирачки.

— Нехай… Мені треба подумати… Ні, чекай, все вірно… Я допоможу Джипсі. Обов'язково.

— Я сподіваюсь. То ти йому передзвониш?

— Так.

— Це точно?

— Я йому передзвоню до шостої, — Корват говорить повільно. Відділяючи кожен склад. «Може той Жура хоч пляшку поставить. А я… Я, дійсно, не людина вчинку», — вирішує він.

— Я йому сказала, що ти маєш знайомих у Тверії.

— Навряд чи вони допоможуть. Прості собі люди, по вуха в проблемах, рахують кожен шекель, вчаться…

— Але передзвони, чуєш…

— Чую.

— Я тебе прокляну, якщо не передзвониш. Я така.

— Я ж пообіцяв. До побачення, Пепсі.

Та не відповідає. «Дідько з тобою», — вибачає їй Корват.

Він йде у бік катедрального собору. Тіні покоротшали і звуки міста притлумлені короткою станиславівською сієстою.

6

Атенололова гребля збудована надійно.

Адреналіну не передбачається.

Кіна не буде…

Звичним швидким зиґзаґом Корват хреститься перед брамою катедри. Він на хвилину заходить до прохололої золотої напівтемряви, проговорює молитву, хвилину спостерігає за майстрами, що змонтовують у бічному нефі барокову раму. Запах свіжої деревини перебиває звичну солодкавість ладану. Корват відчуває спітнілість і наче легку остуду. Він повертається у відкритий світлий полудень, де промениста примарність сповільнює рухи натовпу і заводить перехожих у затінок каварень. Між небом і асфальтом тріумфує імперія сліпучого диску.

Приречені на зраду вітають тебе, пресвітлий Атоне! «Махон! Зрада!… Мара над пірамідами Сихему. Аендорський привид. Phantom in opera… Все порожнеча… Борхесівські свічада, що дивляться одне в одне».

Вбита мантикора мружить очі-вікна, ховає їх у западинах смаглявого каміння.

Лісова істота звикла тікати у затінок від полуденного сяйва.

Небадьорий натовп обтікає зайвину-Корвата. Зайвина проходить кількасот метрів жовто-чорною вулицею і повертає зігріте вузьке тіло до споруди, побудованої в каноні барачного мінімалізму. Зрештою, споруда виглядала б цілком стильно, якби її орендатори хоча б раз на рік завдавали собі клопоту помити вікна.

Кабінет головного редактора літературно-публіцистичного часопису «Духовне відродження» Романа Теодоровича Єрульчака знаходиться на шостому поверсі споруди. Вже на третьому міжповерховому майданчику Корвата зупиняє задишка.

Клята піґулка, клята Пепсі, кляті зламані ліфти!

— Здоров був, чоловіче! — чує він крізь бджолиний зум оточуючого світу.

Назустріч суне поет Примикитко.

— До Теодоровича? — запитує він.

— А він є?

— Звідомлюю: наразі присутній. Має поштиву й високодуховну бесіду з братами-художниками.

Художники? Корват поважає братів-художників. Але якщо там старий Литвин з Папертюком…

— Трохим як ся має? Вже завершив оту свою візантійську поему?

— Трах? — перепитує Корват. Його рука мимоволі тягнеться до шиї: притиснути шкіру лівіше від борлака, промацати частість, щільність, глибину залягання пульсу.

Примикитко розкодовує символіку цього поруху у протоколі своїх життєвих практик. Очі поета спалахують жовтим алхімічним вогнем:

— Забухав горопашний Трофімій? Кілько днів? Корват вирішує не розчаровувати поета, сковтує слину, називає якесь безвідповідальне, сіре, парне число.

— Але ж збіса талановитий скурвий син, цей Трохим!— знесло вигукує Примикитко. — Оце його, тогорічне, як тепер пам'ятаю — він читав на презентації тої поетки, яка — в тебе ж краща пам'ять, маєш її прізвище пам'ятати — та, що трахкалась із Вальтером-німаком; оце він читав: «цілувати і пестити циліндрики погострених грудей», це ж найщиріша автентика… Людяна і прозора до несамовитості поезія. І що то йому впало те лівацтво? Люди кажуть, що начебто батько його був каґебістом… Чув такого?

Корват приречено знизує плечима.

— Отак кращі спотворюються! — підсумково зітхає поет. — Бувай же, наразі, Аристарше!

«Чому вони всі ніяк не можуть запам'ятати: Аристид?» — дивується Корват. Повільно, роблячи на поверхах павзи, він досягає редакційного коридору. На лакованих дверях офісу сяє металева табличка з написом: «Духовне відродження».

Двері раптом відчиняються.

На порозі стоїть головний редактор — високий, міцної статури, голомозий гуцул з вусами а lа Shevchenkо. Прездорова долоня сільського розбіяки протягнута у бік Кор-вата. Здоровань питає:

— Ти що, підслуховував?

Затерпла рука Корвата знаходить і тисне сухі зашкарублі пальці.

— Лише от прийшов, Романе Теодоровичу, — кволо виправдовується він.

— То заходь… — одягнений у вишиванку і волохатий піджак боксерський торс відступає. Друг реввоєнгакера боком протискується углиб офісу.

Найгірші передчуття оприявлюються. На шкіряному дивані сидять Папертюк з Литвином.

— Добридень, Євстахію Корнелійовичу. Литвин статечно похитує головою.

На столі побіля Папертюка — розкорковане пиво і крекери.

— Смачного Вам, Павле Івановичу.

— Дякую за добре слово, — Папертюк погідливо підстрибує, тягнучи для вітання руку (в очах — помідорові присмерки пободуння).

— Сідай, — Роман Теодорович вказує Корватові на стілець поряд з письмовим столом. — Будемо говорити…

Старий Стасьо витирає великою хусткою обличчя кольору розповзлого у червоному вині корка, вибляклі очі, поблідлий тонкий ніс і продовжує перервану Корватовою з'явою оповідь:

— От я далі кажу. Приходжу я до тої баби Світлани в готель, показую їй газету: «Ваше оголошення?». Вона каже: «Моє». Я кажу: «От Ви пишете, що знімаєте порчу, пристріт, прокляття, привороти, вплив чорних сил». «Так, — каже, — знімаю». Я їй тоді розповідаю, як одного ранку, ще до півнів, йду попри трупарню і бачу: стоять з десяток жіночок з пляшками і слоїками. Стоїть коло риштаків. Питаю в них: «Що дають, за чим черга?» Мовчать. Пики відвертають. Аж потім мені Бринський каже, що то вони чекали на воду, котрою мерців обмивають. Щоб потім підливати під двері, на перехрестях тощо… От я й питаю ту бабу Світлану: «Чи можете Ви своїм вмінням тим ворожкам протистояти?» «Можу, силою Святого Духу!» — каже баба. Я кажу їй: «Підемо зі мною». Приводжу її до тої Катерини, котру врочили на минуле Водохрестя сатанисти з Майзлів [14]. Павло має її пам'ятати. Старої Левчихи донька. У Вороні [15] вчителькою працювала.

Папертюк уточнює, розливаючи пиво в пластикові стаканці:

— Разом із Штефком вчилась. З майором.

— Атож, вона. От ми з бабою прийшли до Левкової хати. Там сморід несамовитий. Катря під себе ходить. Не може до вітру встати. А старі вже змаразміли так, що позабували як один одного звати. Ні попрати не годні, ні винести ті гімна. Така біда страшна. Подивилась баба Катерину, щось там пошепотіла, запалила перед образами свічки, злила на воду і мене питає: «Хто її так знищив?» Я їй: «То Ви, перепрошую, мали б мені це сказати. Для того й прийшли». А вона на те ось що мені каже: «Є, каже, у вашому місті страшна чорна сила. Не просто ворожки з мертвою водою, але чорнокнижник. Чаклун з чаклунятами. Він дуже могутній, бо живе в ньому дух пекельний давній, і не в змозі я зняти накладені тим чаклуном прокляття».

— Дійсно, біда… — зітхає Папертюк.

— Це той старій циган з Майзлів, — впевнено визначає Єрульчак.— Мені лікарка з їхньої дільниці казала, що довкола його хати за два роки повмирало семеро сусідів. Від раку, інсультів. А один горопаха повісився.

— Немає теперка твердих отців, як от були у часи Шептицького, ексерцистів! — присуджує, хрумкаючи крекерами, Папертюк.— Всі сатанисти обходили наш край десятою дорогою…

— А мольфари, — нагадує Корват.

— А що мольфари? Це ж не зайди були, а ворожбити, вкорінені у Карпатах з діда-прадіда. Вони там сиділи собі тихо, навіть деяким людям добро робили. Нащадки наших українських жерців.

Роман Теодорович звертається до Корвата: — Зробили ми першу коректу твоєї повістини.

— Дякую Вам…

— Почекай ще дякувати, — здоровань піднімає широку долоню. — Не все в твоєму творі є зрозумілим. Мені, принаймні.

Він витягає з шафи теку з рукописами. Папертюк наливає у стаканчик пиво і каже:

— Я хочу зробити велику ікону для консисторії, — він показує на приперту до стіни стару дошку, що її Корват бачив У сквері, — і освятити її у отців-студитів у Посіцькому скиті.

— А що буде за образ? — цікавиться Литвин.

— Угодника Пантелеймона.

— То добра, потрібна, духовна справа, — згоджується Роман Теодорович, розгортаючи рукопис повісті. — Я так розумію, що це має бути історична оповідка про козацьку Добу? Ти тут, приміром, пишеш, — він показує Корватові відповідну сторінку, — про Збаразьку баталію…

— Знали б ті козарлюги, що їх пообписують разом зі всьою требухатиною, бляха! — нервово шкіриться Папертюк, обтираючи зволожене пивом підборіддя.

— Чекай, Павле Івановичу! — головний редактор суворо дивиться на художника. — Це серйозна справа. Ми не є якийсь самвидав, адже кожне наше нове число прочитують, і дуже уважно прочитують, в обласній держадміністрації. Мусимо бути на відповідному рівні фаховості. І жодної партикулярної безвідповідальності…

— Перепрошую, шановне панство, але ж моя повість, — перериває Корват, — формалізована, дійсно, яко історична оповідка про битви під Збаражем і Зборовим. Але…

— А ти у самому Збаражі коли-небудь бував? — цікавиться редактор.

— Не доводилося.

— Треба тобі поїхати. Мусиш, то письмакові як закон, знати місцину, про яку пишеш. Подихати збаразьким повітрям. То обов'язково. Там величезні підзамкові печери. їх тепер спелеологи повідкривали. Мій небіж там два сезони був з експедицією, знайшов золотий дукат з портретом Ракоція і стару козацьку порохівницю із срібними медальйонами. Йому тепер за ту порохівницю канадійський мільйонер дає дві тисячі долярів.

— Щось забагато, — похитує головою Литвин.

— Забагато? Чоловіче! Краєзнавці вважають, що то порохівниця реєстрового полковника.

Литвин посміхається.

— Даруйте, але для того типу оповідальності, котрий я сповідую, — пояснює Корват, — обставини і перебіг самих історичних подій є другорядними текстовими преференціями…

— Як другорядними? — дивується Папертюк. — А що ж тоді головне?

— «Преференціями», кажеш? Сповідуєш? — з притиском перепитує Роман Теодорович. — Ну то зрозуміло. Не дивись на ім'я від наймення його… Сьогочасній молоді наша історія нецікава. Хіба що яко тло для їхніх модернізмів. Що їм Гекуба! То ми з вами дбаємо про втишення народного болю, про правдиву, зрощену з власних ґрунтів, духовність, вишуковуємо порохівниці, дошки для угідників Божих… А вони нас за рогулів мають… Чи не так щось кажу, Стасю?

— На то вони й молоді. Нехай собі експериментують. — Литвин обмацує Папертюкову дошку. — Столітній дуб! Ось де сила вічна…

Роман Теодорович далі гортає рукопис:

— А назва повісті? «Море Ясности». До чого це «море» тут пришпандорене?

— Назва контекстуальна. — Корват зауважує, що рукопис рясно покреслено. — Вона не стосується сюжетного наративу.

— Але слова які розумні! — Папертюк знімає зі столу порожню пляшку. — «Наративу»!

— Ну ми це все розуміємо. Не таке вже ми й село далеке бурячкове, як декому б хтілося… Ой б'хтілося!… а нема! Тільки от замість чужинецького «наратив» ми говоримо «оповідальність». Але ж, щодо назви: не може такого бути, щоби у творі не було жадної причепки до його назви. Нехай там що, але вже така модернізація є неприпустимою… А цей твій «китаєць Чунь»? Він до чого тут? Що то у тебе за персонаж? Чи в Україні у сімнадцятому столітті мешкали якісь китайці?

— У старі часи багато було в нас китайців, — підтримує Корвата старий Литвин. — Коли був я ще малим, до війни, вони у Житомирі гас продавали. Ході-ході… Зранку прокинешся, а вони вже фірою приїхали під вікна, кричать: «Кєлісін! Кєлісін!» Вони «р» не вимовляли… Вулицями, пам'ятаю, китайчата бігали.

— То ж вже у двадцятому столітті, — не відступає від свого Роман Теодорович. — А в часи Богданові? Звідки?

— З Ордою прийшли, — каже Корват.

— Добре, — Роман Теодорович перевертає сторінку Рукопису. — А цей персонаж — Ґермаго. Що за масон незрозумілий? Ім'я дивне. Непрояснене.

— Тлумачення цього імені, — прояснює Корват, — потребує розуміння імен і назв, котрі сконструйовані у міфономінативній розмірності. Можливі різні способи його Деконструкції. Ґермаго — від «Ґермоген», наприклад. Або ід німецького Ьегг Ма§оп. Також середньогрецький суфікс «-аго» був популярним для слов'янських словоутворень у Середньовіччі. В рукописах зустрічається, зокрема, давньоруський епонім Константинополя — Седмихолмаго. Себто: той, що стоїть на семи горах.

— Читач то все має знати? — дивується Папертюк. — То хіба на всю Україну три професори зрозуміють. А народ?

— Що їм Гекуба! — скрушно констатує Роман Теодорович. — То ж він'єтки, мудрагелія, схоластика викладацька, книжність. Справжня література ж дещо іншого… Але, що тепер казати. Авреоля народницького служіння вважається перевченою нашою молоддю за кумедну.

— Вона вважалась кумедною ще Домонтовичем, — нахабніє Корват.

— То найлегше: сховати свою бездуховність за мертвий авторитет. За надгробок страждальця. — Головний редактор закриває рукопис. — Русизми всі я тобі виправив, всі ці твої «між іншим» та «саме краще». Відмінкові закінчення так само. Налагоджено. Але мене все ж таки турбує загальний, я б сказав — духовно-філософський, бік твору. Все ж таки йдеться не про що-небудь там, а про славетну козацьку баталію, про граничне оприявлення духу звитяжництва, про діамантовий кіш геройських душ, більш не воскреслий в нашій історії. І мені цього небайдуже.

— В мене, даруйте панство, нехай би як там комусь подобалося, вроджена і прогресуюча алергія на пафосність, — каже Корват.

— Дорогенький, то ж не про патос йдеться. А якщо й про патос, то про його особливий, непартикулярний різновид. У історичній оповідці обов'язково має бути присутній літургійний патос.

— Нарешті сказав те, що треба, — схоплюється старий Литвин. — Але ж за це і люблю тебе, засранця… Кажи, кажи!

— Щоб жив у тій літургії, — червоніє Роман Теодорович, — глибинний дух вікового проростання пшениці, мальв і соняшника на степовому ґрунті. Дух соборного бриніння всіх святих невикуплених невідпомщених зелотських кісток, упокоєних у нашій землі за незліченні століття… А я у твоїй повістині того соборного хору передстоятелів нашої нації не чую. Чути там лише поодинокі блазенські зойки відкинутих у небуття покручів. І, від того, уся твоя ота «нарація» порозвалена. Не тримається купи. Немає духовно-філософського стрижня, літургійного дива. Якщо хочеш, немає наріжної концепції.

— А в когось є?

— Є! Як би вам в носі від того не крутило, але є! Якраз перед тим, як ти сюди прийшов, ми з хлопцями про це балакали. — Головний редактор виходить з-за столу і відразу заповнює собою увесь простір поміж шафою і шкіряним диваном. — Чи ти чув такий термін: «партенократія»?

Корват чує такий термін вперше.

— Концепцію партенократії розробив мій добрий приятель черкаський мандрований філософ Микола Цуцирлівенко, — пояснює Роман Теодорович. — Він також пише поезії, до речі, що б там не теревенили у тих наших недороблених столицях, зовсім непогані вірші, талановиті… Концепція Миколи є автентичною і, у витоках своїх, сягає прадавніх трипільських традицій степової Аратанії. «Партенократія» — від двох грецьких слів: «кратос», ну це зрозуміло, — влада, і «партенос» — цнотлива дівчина, незайманиця. Партенократія — це сприйнята загалом духовна влада цноти. Вперше вона була упроваджена нашими предками у прадавні часи в партикулярних культах арійських незайманиць…

— Вища касаційна влада весталок у Римі, — додає Литвин.

Корват подумки зауважує, що слово «партикулярність» займає чільне місце в лексиконі головного редактора.

— Вірно, — погоджується зі старим художником здоровань. — А також: святі діви острова Рюґен, давньоукраїнське плем'я амазонок тощо. А тепер, в наші часи, ми повинні заснувати через літературні, мистецькі робітні, через Духовні згромадження — яко паралельну владу — соборну партенократію. Нехай святі відлюдники, філософи сковородинського чину, виносять подіям, справам і достойникам суспільства остаточний моральний вирок. І така влада, з часом, вивищиться понад владу політичну, вироків такої влади будуть боятись навіть наші вороги. От на що ми повинні спрямувати зусилля.

— А цей… Цуциренко, він де теперка мешкає? — питає Папертюк.

— Цуцирлівенко. Кажуть мені, що Микола наче ходить шляхами волхвів. Часто буває у Києві, серед перевірених надійних людей. Він потаєний. Бо вже двічі його хтіли вбити.

— Таку людину?

— Є вороги. Ті, що й завжди були нашими ворогами. — багатозначно відповідає Роман Теодорович.— Востаннє кажуть, він чудом врятувався. Його попередив про небезпеку старенький перебендя…

— Коло тину?

— Ні. У переході між станціями «Золоті ворота» і «Театральна». — обриває розповідь Єрульчак.

— Це вчення Цуцирлівенка є чимось на кшталт неоязичництва? — припускає Корват.

— Неопоганство? — здоровань зневажливо пирхає. — То партикулярні забавки дорослих дітлахів. Книжки пишуть, «даждьбожі біблії» усякі. Мавпують книжну християнську науку. А книжність не притаманна традиціям духовних оберегів північних народів. Книгу ж яко річ попридумували в Єгиптах, на далекому півдні. А наша віра завжди була рухлива і невловима. У вітрах і деревах…

— У рахманному переданні, — додає Литвин.

— Атож, — здоровань ховає Корватів рукопис у шафу. -.У переданні. А партенократія яко система повинна мати свою драбину вищості. Котрою буде сходити до людей воля вищих цнотливців. Не у титулах чи орденах передбачаємо ми духовні східці тої драбини. А у щирості та народній чистоті духовного життя, у пророчих словах і вчинках, у передстоянні перед вищими і старшими, перед носіями духовних оберегів і клейнод. І тут справі може добре прислужитися наше українське жіноцтво. Маю на увазі те жіноцтво, котре ще не зіпсуте фемінізмом і сексуальною оскаженілістю Заходу. Ми маємо вибудувати своєрідну матригероїку рахманного чину. Де буде своя партенократична драбина для берегинь, незайманок і мавок духовного Пантеону…

«А в цьому черкаському проекті щось таки є, — вирішує Корват. — Тільки от ми з Джипсі вже на ті драбини залізти не потрапимо. Така собі з нас двох антипартенократична парочка: курва з махону і наскрізний зрадник. Чи може Джипсі ще на якусь дрібну мавку потягне?… Нібито кумедно. Але чомусь не смішно зовсім…»

— А що то таке: рахманний чин? — питає він в Єрульчака.

— То складне поняття, — напружується головний редактор. — Така-от гієрархія арійської обраності…

— Рахманністю називають особливе благо від предків, — допомагає здорованеві Литвин. — У рахманний Великдень річкою люди пускають яєшні шкаралупи з посланнями до предків. А на п'ятдесятий день, на Трійцю, за народним повір'ям, ті шкаралупи припливають до країни предків. До Рахманної землі. Це прадавній звичай, що зберігся, мабуть, з Трипільських часів.

— Щось ми тобі все розповідаємо, — каже Корватові Роман Теодорович, — а ти все не хочеш на те відповідати, про що я питав.

— А про що Ви питали?

— Про твою філософську позицію.

«Моя філософська позиція?» — перепитує подумки Корват. — Cа vа! [16]

— Я хочу створити, — каже він, — текст, позбавлений долі.

— Не зрозуміло, — дрібні бганки вкривають чоло здорованя.

— Можу пояснити детальніше тільки притчевим робом.

— Притчею? — перепитує Папертюк. Червоний і спітнілий, він зачудовано дивиться на Корвата, ніби той виголосить тут і зараз найтаємнішу мантру Майтрейї про виповнення часів.

— Знаменито! — погоджується на притчу Литвин. — Бесіда наздогад була у кімерійські часи переважаючим способом спілкування.

— Та чекайте ж, хлопці! — Роман Теодорович піднімає руку на знак уваги. — Я хочу послухати про знедолений текст.

Корват раптом зауважує, що всі його слухачі менш або більш нетверезі. «Певно під столом багацько порожньої тари», — здогадується він і каже:

— Притчі буде дві. Перша: володар шукає гінця, аби відправити найважливіше для нього послання. Послання призначене найкрасивішій жінці у його володіннях. Зі всіх можливих кандидатів у посланці володар обирає безногого каліку, що ледве пересувається, і саме йому доручає доставку. Друга: один філософ повідомляє іншому суть свого вчення за допомогою поштівки. Перед відправленням він відриває від поштівки шматочок з частиною адреси. Ось так, приблизно, можу пояснити буття знедоленого тексту-невдахи.

Здоровань і старий художник перезираються. Через павзу Литвин:

— Пан Корват, бачу, трохи знається на східних парадоксах. Але… Або притчі невдало підібрані, або ж я не все розумію…

— Якась поплутана китайщина, — погоджується Роман Теодорович.

— А Ви пам'ятаєте Миколу Хомського, котрий жив на розі Бельведерської і Орлика? — питає Литвин Корвата.

— Читав, ще як був студентом, його посмертно видані есеї.

— От він, — старий художник приязно посміхається Аристидові, — теж намагався робити щось подібне до Ваших експериментів. Він вивчав Кабалу і гебрейських містиків — чи навіть сам був з рабинського роду — і створював від'ємну мову, у котрій під сумнів бралось саме значення кожного слова [17]. Прецікава була людина, хоча й не поцінована за життя. Вбили ж його, до речі…

— Кращих нищать, залишають нарід без провідників! — констатує Папертюк.

— Але ж ця повість не кабалістична і написана українською, — каже головний редактор. — Тут ніяких ґебрейських конструкцій немає…

— Я намагався, — перебиває його Корват, — створити звичайний текст, який би був позбавлений долі не через морфологічні аберації, як у Хомського, але через змістові особливості. Себто текст, котрий призначений бути спадкоємцем Метаархіву і вбивцею, катом, ґвалтівником, розкрадачем і жертвою цього ж таки Метаархіву, текст-поштар, що принесе на пошту і повідправляє архівні теки вже померлим адресатам, на обкладинках тек зазначеним. Цей текст-листоноша має подолати невіддільну, зберігальну, зніяковілу, архівну функцію тексту. І, одночасно, він має успадкувати Метаархів. А зробити це теж не в змозі, бо, враховуючи сигнали присутності, сам присутністю аж ніяк не є. Позамежовий мешканець горизонтів буття. Ну не знаю… Не можу вам краще пояснити…

— Як казав Шопенгавер: хто ясно мислить, той ясно формулює, — зауважує Литвин.

«Нажерся б ти атенололу, тоді б я подививсь на твоє ясне мислення… Але ж і лекцію сьогодні (Господи, на все воля Твоя!), напевне, завалю… Клята пігулка». — Корват починає ненавидіти кабінет часопису «Духовне відродження», радянську архітектуру, помідорові присмерки Папертюка, світову філософію, бабу Світлану, немиті вікна, вчення Цуцирлівенка, зашкарублість мови, рахманне передання і бадання і (чомусь особливо конкретно, гостро, до ригачки) кашеміровий піджак Романа Теодоровича. Уголос він каже:

— Даруйте, я все ж таки не Гайдеґер. Папертюк тяжко зітхає, устає з дивана:

— Тра йти працювати. Теперка вже по першій.

Він бере під паху свою дошку. Єрульчак, мугикнувши Щось незрозуміле, займає місце за редакторським столом.

— Каву будеш пити? — питає він Корвата.

— Ні, дякую… За годину маю лекцію в університеті.

— Про що лекція?

— Спецкурс з герменевтики. Тлумачу спудеям таємниці літературних текстів.

— То якраз твоє, — погоджується з існуванням спецкурсу Роман Теодорович. — Ти їм там всім заб'єш баки своїми текстами, метаархівами, призначеннями. У них голови послухають, в твоїх спудеїв… Але ти щось блідий, чоловіче. Серце?

— Не ту піґулку з'їв… — Корват встає. — Ще раз дякую Вам…

— Маєш бігти… Ну то біжи, письмаче, — Роман Теодорович тисне йому руку. — А ми тут з хлопцями ще по каві втиснемо… Втиснемо? — питає він в позацехового партача, котрий підозріло довго долає поріг редакційного кабінету. — Сідай, Павле Івановичу, ще наробишся сьогодні…

— Та маю замовлення, — кволо випручується Папертюк.

— Всього не переробиш, — посміхається Литвин.

— А назву таки зміни! Зміни назву обов'язково! — навздогін Корватові кричить головний редактор.

Друг реввоєнгакера залишає кабінет. Клацає клямка англійського замка.

Литвин витягає з торби пляшку «Банкетної», ставить на стіл.

— Горілочка! — зітхає Папертюк.

— В нас про таких, як оцей Корват, кажуть: суціга, — висловлюється старий Стасьо, відкриваючи пляшку.

— Та хлопець він начебто непоганий, — каже Єрульчак, витягаючи з шафи шкляні стопарики, — але ж… Поначитавсь усякого постмодернізму, собі на згіршення… Але мене, старого писача, словоблудієм не обдурити: від цих його поштарських байок на циганську версту тхне містифікацією…

7

По дорозі до університету Корват зупиняється біля торгового намету, прикрашеного незвичною механічною іграшкою. Іграшка заведена і працює.

Строкато розфарбований циганкуватий клоун стрибає з верхівки пластмасової вежі на пластмасову ж бруківку. Неоковирне падіння закінчується катастрофічно: руки, ноги, голова і навіть (а, може, то атенололові збочення уяви?) статеві органи ляльки-стрибунця розлітаються біля підніжжя вежі у різні боки. Проходить якась секунда, невидимі магніти (чи щось інше, сховане під пластиком) збирають клоуна у ціле і піднімають на вежу для нового стрибка.

«Якась суїцидальна іграшка!» — дивується Корват. Він підходить до намету. Молода дівчина продає шкільне причандалля: зошити, щоденники, олівці. Корват питає продавця, вказуючи на іграшку:

— То, певне, польський імпорт?

— Румунський.

— А продається?

— Ні. Це в нас — елемент реклами.

— Школярикам подобається?

— Ви щось купувати будете?

— А своїй дитині Ви б таку іграшку купили?

— Якби мала гроші! — дівчина посміхається. Клоун вчергове розлітається на шматки.

Корват відходить від намету і несподівано приймає рішення: він не буде сьогодні читати лекцію про літературний архетип запліднення. До дупи всі безсмертні зародки і письменницькі глюки про містичні зачаття! Сьогодні він прочитає віддавна плекану лекцію про літературне відлуння самогубства. Експромтом виникає академічна назва лекції: «Випадок Зенона: тлумачення суїцидальної оповідальності». На слух назва видається кострубатою, але він вирішує відшліфувати її перед початком пари. Дивиться на годинник.

«Встигаю».

8

Авдиторія університету.

П'ятнадцять хвилин по другій.

Корват розкладає на викладацькому столику пасьянс списаних цитатами різнокольорових аркушів. Блакитні — виписки з часопису «Огляд сучасної психіатрії», рожеві — вибірки з Дерріди, Варта, Стендаля, жовті — з Андруховича, Іздрика, білі — видруки з Інтернету, дбайливо розсортовані Трахом. Мине кілька хвилин, дурнувато зареве пристрій, котрий тут називають «дзвоником», почнеться пара, і слова почнуть випорхувати з аркушів, застрибувати в лектора, а вже з нього — вайлувато стрибати в авдиторію, немов в затерплі пасажири з переповненого автобуса.

До Корвата підходить студентка. Він не пам'ятає її імені. Прізвище, здається, починається літерою «ц» (десь наприкінці залікової відомості). Натомість він пам'ятає, з якої вона групи: ПР-42.