9

… Автобус з жовтими номерами, жукоподібний від надлишку тонованого скла, заповзає на розжарену білу пательню Центральної автобусної станції Єрусалиму. Дві його пасажирки, Анджела і Джипсі, спостерігають за навчаннями антитерористичної групи: шестеро солдат у важких обладунках тягнуть до галерей півсферу проти вибухового маніпулятора.

— Як вони ще не спеклись, у тих скафандрах, — співчуває солдатам Анджела.

— Але ж, у випадку чого, залишаться живими, — передбачає Джипсі. — Хіба що руки-ноги повідриває…

її організм стискає мимовільна нутряна істерика: за хвилину треба виходити з автобуса; з прохолоди кондиціонованого повітря у ворожу гіперборейцям спеку, що висушує нирки і наповнює голову дурнуватою важкістю. Джипсі витягає пляшку з водою і робить тривкий ковток. Вода тепла, з ледь відчутним содовим присмаком.

«Гидота яка», — проноситься в голові Джипсі, вона витягає дзеркальце і відновлює поруйновану вентилятором зачіску…

Вібруюче прозоре сяйво автостанції, розцяцьковані кварцовими спалахами поверхні бетонних споруд.

За три хвилини жінки піднімаються сходами на тротуар Джаффи, довгої вулиці, збудованої на останніх кілометрах прадавнього паломницького шляху від порту Яффо до християнських, юдейських і мусульманських святинь Давидового міста.

Щільний потік машин.

Сліпуче сяйво скляних площин готелів Араrtоtеl і Саеsаr.

Джипсі мружиться, від невблаганних променів не рятують навіть захисні окуляри. Неприємна легкість охоплює її живіт і щось настирливо-орієнтальне починає дзвеніти між вухами. Вона робить ще один ковток і запитує в Анджели:

— То пішки підемо?

— Звісно. Робимо ж собі екскурсію. Не що-небудь…

— Спека.

— То тільки після автобуса. Потім, у Старому місті, вип'ємо чогось прохолодного. Вип'ємо холоднющого пива.

Джипсі приречено зітхає.

Вдвох вони відганяють настирливого неохайного (засмальцьована докерська сорочка, шкіряні штани колоніального фасону, кеди) таксиста і вирушають в бік Ціонської площі, пришикувавшись до чоти розгодованих францисканських ченців.

— Диви яке! — Джипсі звертає погляд Анджели на трансформації жирових обсягів під коричневою рясою велетенського послідовника святого Франциска. — Як слон!

Жінки стиха хихочуть і майже забувають про спеку.

Навколо них тим часом відбувається архітектурне здрібніння. Стамбульсько-житомирська магазинна забудова заступає місце американістичних готелів-монстрів. Двері магазинчиків відкриті. Між полицями з пральними засобами та столярним інструментом сидять старезні олім [20], зморшкуваті і медитативні, з чіпкими очима людей трефної долі.

Анджела йде попереду, майже торкаючись коричневих крил слоноподібного монаха, і Джипсі заздрісно поціновує її сліпучо-білі джинси з велетенським червоним лейблом, що ритмічно коливається на стегні. «Чому я, дурна, не купила такі самі? Копійки ж коштують!» — картає себе Джипсі, і легкість під паском розсмоктується з приємною сверблячкою.

Біля Ціонської площі знову виростають вежі готелів, а натовп насичується американськими туристами до межі кристалізації. Строката студентська зграя (Wоw! Оh, lа-lа! Wоw!) відносить на тротуарні марґінеси навіть незворушних, твердих у змаганнях з вуличної штовханини хасидів. Францисканці, виконуючи коротку німецьку команду ватажка, перебудовують свій загін у тевтонську «свиню» і могутнім притиском розштовхують вавкаючу каліфорнійську молодь. Джипсі не відмовляє собі у задоволенні допомогти ченцям; вона обирає жертвою товстеньку студентку з картатим наплічником і підкоченими штанятками. З бойовим шепотом «Вlооdу gіrl!» Джипсі штовхає студентку. Та відлітає до вітрини, наповненої різнокольоровими горішками. Чорно-білий хасид здивовано дивиться на агресивну Джипсі. Та шаріється.

Зліва, у проймі провулка, відкривається корабель православного собору.

— Бачиш тую церкву? — показує на храм Анджела. — Це російська катедра, там повінчались Пуґачова з Кіркоровим.

— Зайдемо?

— Краще довше походимо Старим містом. Там багато цікавого.

— Твій Циппо міг би нас підвезти машиною. Мали б набагато більше часу.

— Він такий самий жлоб, як і твій Йосі.

— Йосі? — сміється Джипсі. — Ти бачила його тачку? Вона до Нацрет Ілліту [21] не доїде, не те що до Ершалайму. Ми минулого тижня їздили до його родичів у Капернаум, так мотор пчихав, як хворий дідько. То ж розвалюха…

— А кілько Йосі твоєму років? — перебиває Анджела.

— Він не каже. Мабуть, шістдесятка вже є.

— Мав би тебе возити, старий козел. Ти до нього поблажлива.

Джипсі не відповідає. На лінії вуличної перспективи з'являються стіни Старого міста і Яффська брама. Шоколадного кольору тіні підкреслюють кожну западину і каверну в епідермісі середньовічних стін, складених з шафранового єрусалимського каменю.

Жінки проходять браму і йдуть вузьким фортечним провулком вглиб вірменського кварталу. Зграйка туристів фотографує резиденцію католикоса, бездоганно сюрреалістичну (велетенські печериці, вмонтовані у накривки скелястих скринь) у спекотній марі, що запаковує до вібруючої лялечки жовтий прямокутник Давидового міста. Настає той літній, регулярний палестинський полудень, коли небо, немов пересичене кобальтом, бірюзою, ультрамарином, обвиває себе ледь помітною мерехтливою сірою плівкою, і безодня небесної лінзи глибшає до парабол космічного урвища, до відкритості стратосферного фіолету, до кольорової схеми з астрономічного календаря.

Вулиця виводить на заповнену сувенірними кіосками площу, де жінки заглиблюються у півторагодинне передивляння невичерпної орієнтальної біжутерії, у блиск і мерехтіння цирконів, хризолітів, халцедонів, циммофанів, яшми, ельбаїтів, хромдіопсидів, танзанитів, ставролитів, сардонів, селенітів, агатів, парпараджі, кварцу, мохового каменя, гематитів, гранатів та їх різноякісних підробок. Зрештою, купивши чудове ортоклазове намисто із справжнім солярним каменем-кулоном і три дешеві підробки з метакрилового шкла та полівінілацетату, відчувши немарність першої частини своєї пригоди, вони сідають відпочити у каварні, обладнаній мокротливим кондиціонером.

— Яка дурна спека! — каже Джипсі, витираючи рясний піт. — Що замовимо?

Після недовгих блукань багатомовним меню жінки замовляють фруктової горілки і пляшку охолодженого тоніку.

— Не розвезе? — хвилюється Джипсі.

— Не бійся, мала. Тут увесь алкоголь випаровується з потом. Миттєво. Особливо цей сухенький «кеґлевич», — Анджела зустрічає принесену пляшку вузьким вказівним тестом. — Господи! Як би я зараз напилась нашої з перцем!

— А я любила самогон з тоніком, — признається раптом Джипсі, розбовтуючи жовтуватий коктейль.

— За все те і всіх, що і кого ми любили!

Жінки п'ють.

— Занадто солодке вийшло, — констатує Анджела.

— Ніяк не можу все ж таки второпати, — продовжує признаватись Джипсі, — нащо тобі, Ангельо, потрібно було сюди приїжджати. Ну, зі мною більш-менш зрозуміло: безробітна, з пустою філологічною освітою, нікому там не потрібною, без хати, і в Аріка зарозумілий батечко-прохвесор. Жодних перспектив нормального існування. Декрет, прання, каструлі, орендовані квартири і копняки від господарів. Циганський факультет… А ти? Мала ж роботу, працювала як дипломований інженер… Своя власна хата. Вадим твій теж чоловік далеко не бідний. Через роки три — дочку заміж, і вільна пташка! Нащо тобі здалася ця вся заробітчанська нелегальщина? Ця спека?

— Нащо починаєш?

— А коли нам ще з тобою поговорити? В кімнаті завжди або ще три дівки, або твій дурнуватий Циппо.

— Зате твій Йосі такий великий розумник, аж пре…

— Принаймні наш, з України. А той твій бандит — румун. Двох слів без бессарабського мата не скаже.

— Давай ще, — пропонує Анджела.

— Ху, — видихає Джипсі. — Я б чимось і закусила. Якимось коржиком гарячим…

— А яку ти мову вчила?

— Українська філологія.

— А ще якісь мови?

— Трохи англійську знаю. Спеціалізовану школу закінчила.

— Я помітила, — хитає головою Анджела. — Позаздрити Добре знати мови…

— Авжеж…

— Хочеш коржик?

— Краще щось вафельне.

— Питаєш мене, чому це я сюди приїхала?… А я сама тепер не знаю. Але там, у Станіславі, все здавалось таким сірим і нікчемним… Таким уродським. Тоді все набридло мені страшенно… Одні й ті ж люди, одні і ті ж розмови про те, хто що і скільки де вкрав. Хто кого трахнув… З одним тільки Вадимом можна було поговорити по-людськи. Колись, років з десять тому, було якось інакше, була впевненість якась, д може я просто була тоді молодшою… Не знаю. А потім я собі подумала: у чому сенс життя, хто я така? Мені тридцять. Ну, ще років десять, і що далі? І все. Нічого не бачила, далі Москви і Кракова нікуди не їздила… Це така в людини психологія, напевне. Коли всі почали кудись їхати — в Англію на заробітки, в Італію, шукати «зелені картки», то стало якось тоскно. Коли хтось кудись їде, то тобі здається, що він їде у справжнє життя. У якесь таке чисте велике місто на вершині пагорба, де живуть заможні, культурні люди. А ти лишаєшся унизу, в ярузі, в смердючій ямі, поміж лохів і невдах. Але ж останнім часом у Станіславі направду все якось спорожніло, багато виїхало друзів, цікавих людей. Порожньо стало… В тебе не було такого відчуття?

— Трохи було…

— Отож… Жодної перспективи. Що далі? Батьки будуть собі хворіти, скиглити. Доньці самі лише дискотеки в голові. Набридло. А тут хоч все яскраве навколо, яскраве небо, барви. Пальми ростуть.

— І спека. І теж немає з ким слова сказати.

— Як виявилось. Ен гевдєл [22].

— Миємо офіси за копійки… Ну то що, Ангельо? За місто на вершині пагорба! Десь воно ж є… Але ми з тобою вп'ємося ж сьогодні, ой, Анджелочко, вп'ємося…

Джипсі голосно сміється. Бармен у синій шапочці-кіпі придивляється до неї.

_ Кен [23], — погоджується Анджела. — За пагорб. На якому немає. Шум давар [24]… А ти, подруго, сподіваєшся все ж, твій старий козел тебе тут натуралізує? Не сподівайся. Багато хто сподівався.

— Кен. Він нікчема. Я зароблю і повернусь через депортацію. Нехай буде що буде… Фіолетово.

,_ Буде що буде? Маємо що маємо…А ти знаєш, подруго, у Станіславі про нас с тобою говорять? Кажуть про нас, що ми в махоні працюємо.

— В махоні? — Джипсі регоче. — А чому не топ-моделями?… В наших тамтешніх пліткарів конкретна уява. Зовсім конкретна…

— Тобі байдуже?

— Кен! Байдуже! Вони там всі такі правильні, у Станіславі, аж блювати хочеться… По вуха у гімні, у злиднях сидять від своєї правильності… Може то хтось з наших цнотливих краян бачив нас у Тель-Авіві, у тому барі?

— Хто нас там міг бачити, сама подумай? То надто дорогий кабак для олім, там лише багаті ізери.

— А якби і бачили… До одного місця мені їх бачення!

— А ти Арікові про Йосі розповіси?

— Розповім. А чого ж ні? Мені байдуже. А для нього це ще й доброю наукою буде. Моя сеструня-шльондра таки мала рацію. Він невдаха. Всі чоловіки — невдахи!.

— І про Тель-Авів розповіси? Джипсі не відповідає.

— Я повернусь, — раптом каже Анджела, — повіддаю всі борги, лишу батькам штуку баксів і поїду до Америки.

— Спочатку треба повернутись. Наші ж паспорти у твого Циппо-румуна. Якби, до речі, ти, подруго моя шановна, його не знайшла…

— То ми й досі б сиділи без роботи. І я його не шукала, мала, зовсім не шукала. Я ж розповідала тобі.

— Так, розповідала. Про пляж…

— Кен, кен… Той чортів пляж, та чортова Хайфа…Вип'ємо мала…

Анджела п'є, не розбавляючи. Джипсі помічає, що її колежанка поблідла, під очима, розгладжуючи бганки окреслились сині канальчики артерій.

— А якщо він зовсім не віддасть нам паспортів? — питає Джипсі.

— Віддасть. Півтора року відпрацюємо, віддамо йому аванс плюс ті двадцять відсотків і ту страхівку, то куди він дінеться…

— А ти з ним ще поїдеш до Тель-Авіву?

Анджела недобре посміхається.

— Як захочу. Я не рабиня.

— Може не віддати.

— Віддасть… Минулого шабату у Тель-Авіві було не дуже весело. А Циппо…Вони тут самі всього бояться. Самі лише понти, ланцюги золоті… Ми б їх, навіть без прикриття, всіх би давно послали. Одна біда, що ми нелеґалки… Але тут демократія. Ми теж за себе можемо постояти.

— Улай [25].

— Кен, мала… Кен! — Анджела куйовдить Джипсину зачіску. Гладить її вушко. — Ти гарна дівка, Джипсі! Красива, молода, здорова… А якщо Йосі жениться на тобі, що будеш тут робити?

— Піду в ульпан [26]. Вивчу мову. Може, піду в коледж готельного бізнесу. Йосина небога там зараз вчиться, я за неї ніяк не дурніша… А, зрештою, маючи оранжевий паспорт, можна і до Америки, і куди завгодно… Світ великий.

— Так тільки здається, мала…

— Світ великий і добрий, — з несподіваною впевненістю говорить Джипсі.

— Світ злий. Я от дивлюся на тих, хто тут вже років десять, п'ятнадцять. Вони ж ніби всі вже влаштовані. Дехто отримав квіют [27] , заробляє непогані (та що я кажу, дуже й дуже непогані!) гроші, все в них нібито добре. Але є в них, сидить середині, щось таке… Таке дивне, що я, напевне, словами навіть сказати не зможу… Ти Соню Михайлівну, в якої ми у Хайфі жили, коли тільки приїхали, пам'ятаєш? Вона ж, Соня, з алії початку сімдесятих. Так вона розповідала мені про сон, що тепер став постійно їй снитися. Вона навіть порахувала, скільки той сон їй снився: вісімдесят три рази. Вона боїться, що коли сто разів присниться, то збудеться… Направду боїться!

— Страшний сон?

— Їй сниться війна. Але не та, що була, а ніби майбутня. Сниться, що десь поряд арабські війська (вона знає, що поряд, за спиною, але не обертається: гірше за смерть обернутись). Вона ніби, в тому сні, вантажить на човен дітей, онуків, ручники, чемодани, постійно втікає кіт, і вона просить спіймати його, бо ж араби приб'ють ізерського кота. І весь сон вона дивиться тільки і лише у бік моря, ніколи не обертається. Але вона ніби заднім оком все одно бачить за спиною арабський танк. Вона навіть змалювала мені той танк: темно-зелений, з написом «Хезболла» на півкруглій башті. Такий тлустий білий напис, де літери вертикальні, як патики, і автомат Калашникова зверху намальований. Той танк стоїть на набережній і його гармата повертається в бік човна. Дуже повільно повертається, як годинникова стрілка. Я тоді з неї сміялась: де, кажу, ті арабські танки? В Лівані, далеко. Соня теж ніби сміється, а сама каже: де тепер той затятий молодий Ізраїль, яким він був у часи Війни Судного дня (вона ж ще пам'ятає сімдесят третій рік), не той він тепер. Впав, каже, національний дух в народі, не та вже молодь, а прем'єр Барак [28], каже, — так це ж ізерський Ґорбачов, він все розвалить своїми договорами. А молодь, каже Соня, зовсім стала невойовнича. Хоче самих лише розваг мандрів світами, не хоче до армії. Найздібніші тікають до Америки, Франції. І народ спаскудився від останніх переселень… В Самарії позавчора олім підпалили будинок рабина…

— Наші совки що хочеш спаскудять, — погоджується Джипсі. — Але, як на мене (я, подруго, теж дещо спостерігаю), араби ще менш войовничі. Принаймні у нас, в Тверії, так справжнісінькі зайці. Мають ізерські паспорти, гендлюють собі…

— З пустелі можуть прийти інші, войовничі.

— То так тільки сказати можна красиво: з пустелі прийдуть… В пустелях тепер теж не кочові дикі орди, а цивілізація. Навіть бедуїни не підтримують партизан… Може Соня така налякана, бо вже колись бачила війну, бачила, як бомби падають. А молодь то все бачить переважно в телевізорі. Народам теж треба колись розслаблятись… Вони всі впевнені: ЦАХАЛ [29] завжди перемагав, і знов переможе. Вони ж тепер мають атомну бомбу.

— Але тут всі постійно у напрузі, і ніби переконують одне одного: все, мовляв, добре і класно, зроста процент жирів у маслі… Якщо все так добре, нащо ж тоді весь цей самогіпноз.

— В них свої проблеми, у нас — свої. На наш вік Ізраїлю вистачить, — каже Джипсі, розливаючи залишок спиртного.

— От я і кажу: світ злий. Найкращі шляхи нормальним людям, таким, як ми з тобою, закриті, твердо закриті. Везе лише збоченцям, лесбіянкам усяким, бандюганам.

— А може це ми лише злі і невдячні, а світ насправді добрий?

— Ти п'яна, мала. Яка ж ти, в дідька лисого-кривого, п'яна…

— Льо! [30]Я не п'яна. Ти гониш, мамцьо!

— Ти в Бога віруєш?

— Ти на мене гониш, що за питання?… Звісно, вірую.

— Справді?

— Кен.

— Чому Він нас так карає? Всіх? Я там через день плакала і тут через день плачу. Чому? За що?… Я, коли від'їжджала, то було немов самогубство. Я зо всіма тоді назавжди попрощалась. Назавжди! Я таки вперта кобіта. Ти, мала, навіть уявити собі не годна, яка Твардовська вперта кобіта. Як сто впертих ослів. Може тому так все і виходить в мене, що я така вперта і зарозуміла… Так. То було класне самогубство, і та найперша вперта Твардовська більше ніц не жіє. Але хіба це погано, бути такою впертою? Що, невже краще, щоб тобою, немов ганчіркою, кожен козел витирався?

Краще, мала?

— Щось тебе, мамцьо, потягло на філософію від того «кеґлевича». Ти хочеш назад, до Вадима? Я тебе, мамцю, тепер зрозуміла. Я права?

— Не знаю. Нічого не знаю… Павза.

Анджела раптом встає.

— Ходімо!

— Куди?

— До церкви. Молитись.

— П'яні до церкви підемо? Здуріла, чи що?

— А мені один хєр… Не хочеш, то можеш лишатись тут.

— Льо. Я з тобою, Ангельо, однозначно…

На виході з каварні Анджела зауважує рекламний туристичний плакат. На ньому вміщено фото: вид давньої частини Єрусалиму з гелікоптера. їй несподівано ввижається, що Старе місто — це жовта квадратна монета, останній з кодрантів зниклого назавжди світу, інклюз з глибоким рельєфом прямокутних літер-будинків і золотою діркою на місці мечеті Омара. Вона уявляє себе і Джипсі у об'явленому видінням масштабі: дві мікроскопічні блощиці блукають кавернами тисячолітнього інклюза, дві комашки стомлюють незримого всюдисущого багатойменного невичерпного Бога повзанням поверхнею його нерозмінної монети.

Вона починає реготати і мало не падає, зашпортавшись на стертих кам'яних сходах.

— Мала, ми з тобою — як дві дурні блощиці! — повідомляє вона Джипсі.

— Мамцьо, Ви в дупу сі впили, хтіла б я Вам сказати…

— Кен! — весело погоджується Анджела. — Але де тут найголовніша церква?

— Ми такі п'яні, що ніц тепер не знайдемо.

— Знайдемо! Ти ще, мала, не знаєш, яка Ангеліна Твардовська вперта кобіта.

Вони проходять вузькою критою вулицею, заповненою вуличними торгівцями. Торговий люд пхає в обличчя їм намиста, парфуми і мазі у пласких бляшанках, арабські хустки-арафатки, кольорові шмати, скалічені профанічною насічкою кальяни, аґатові і сердолікові скриньки, сувеніри з емблемами всіх можливих культів.

Ґвалт і вереск.

«Геверет [31]! Класавіца! Кьюпі суавенір!»

«Звідки ці бедуїни знають, що ми олім?» — дивується Джипсі крамарям, а потім собі: «Яка ж це я олім? Просто совкиня-шмірачка…» Вулиця-базар пливе перед її очима, вона ледве ухиляється від величезних коліс завантаженого помаранчами і авокадо візка. Торгівці регочуть.

Анджела протискується у напрямі бородатого православного ченця, котрий перебирає лоток зелених цитрин.

— Рardon! Where situated main Orthodox temple? [32]

— Бон там, — відповідає чернець російською. — Как пройдьотє лютєранскую школу, повєрпьотє налєво. Проход за фонтаном.

— Спасіба.

Анджела повертається до Джипсі:

— Бачиш, мала! Язик до Києва доведе.

Вузький прохід (металеві двері у кам'яному мурі) виводить жінок на подвір'я Церкви Гробу Господнього. Велична базиліка урбічною горою підноситься понад екскурсійними зграйками, розповзлими заплитченим

подвір'ям.

— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішну! — хреститься Анджела на підперті колонами вхідні арки. — От ми й прийшли, мала…

10

«Yоu and mе? What does that mean?

Always, what does that mean?» — підспівує саундтрекові Лупатий Трах, коли чує дзеленчання вхідного дзвінка. Перший сигнал — короткий, через павзу — два довгих.

«Wow! Хтось з наших. Гості, гості, гості… Правий був адмірал Нахімов: Лучшє підар на реє, чем акула в трюме!».

Нечутним конспіративним кроком реввоєнгакер підкрадається до вічка і повертає щиток бронзулета. Крізь запальцьоване шкельце він бачить тріснутий козирок зеленого блайзера і широко розставлені очі молодої дівчини, відомої у революційних колах під псевдами «Холодна Хвиля», «Лінкуска» і «Фіона»…

Москва. 1995 рік.

ВАЖКО БУТИ ҐОБЛІНОМ.

Фіона прив'язує до брами Нєскушного Саду транспарант «РУКИ ПРОЧЬ ОТ УКРАИНСКОГО САЛА!!!». Вісім національно свідомих ельфів, п'ятеро обкурених гномів, одинадцять гобітів і двійко авітамінозних ґоблінів під керівництвом Печерного Каннабіса з останніх сил стримують на непровокативній віддалі від брами міліцейського підполковника, кумедно потовщеного панцирним жилетом. Сауронів посіпака кричить омонівцям, що сунуть з боку Ротонди: «Скорєй! Єбіть вашу!… Снімітє ету сучку с ворот, нємедлєнно!…» Пальці Холодної Хвилі замерзли, вона відчайдушно намагається відірвати від скотчевого котка смужку-липучку. Порив вітру розгортає транспарант, перетворює його на довгий білий прапор. Тріпотіння транспаранта гіпнотизує обкуреного ґнома Лупатого Траха (ця біла-біла тканина на тлі білого, білого неба). Ґном Лупатий Трах на мить забуває (таким забуванням, котре перебиває маруху, яко туз шістку) і про ОМОН, і про томську батальну долю. Він бачить тільки хвилясте буття довгого крила, розгорнутого за вітром, % дівчину, розіп'яту тим самим вітром на ґратчастій брамі Йому стає тепло-тепло, як не було ніколи у житті, так тепло, як буває при поверненні додому і при здачі в полон представникам великої мудрої держави, з якою чомусь воювалось сто втрачених років. Він відчуває безмежну і звільняючу вдячність до ґоблінки Фіони за нірванічну свободу, що раптом тече з усіх отворів і капілярів ґномового тіла, тече потоком від'ємного диму, сухої, розжареної вологи, висвітлюючого туману, більш прозорого, аніж сама реальність між землею і білим-білим небом Москви. Він сміється назустріч цьому звільненню, назустріч Холодній Хвилі, яку, розігріті бійкою, розпашілі до бурячкової частини спектру, омонівці вже стягують з ґратів, назустріч беззубому цибатому гіпі, якого луплять демократизатором по спині, а він кричить шакалам: «Лабіринт зачинено, падли!» Ґнома Лупатого Траха кидають у калюжу, товчуть ногами, потім мокрого, потовченого і веселого втягують до великого металевого фургона, набитого полоненими гобітами та ельфами, і він знову бачить Фіону, але чомусь вже голу, з червоними смугами на тілі, і Печерний Каннабіс кричить в заґратоване віконце машини: «Ми будемо свідчити! Ми бачили! Ви її ґвалтували!» А Лупатий Трах знову сміється, йому знову тепло, і прапор-транспарант тріпоче десь усередині його щойно знайденої батьківщини, і він сповнений планетарною вдячністю до всіх істот всіх населених рівнів реальности. Він знімає синтипонову куртку і загортає в неї Фіону, навіть не зі співчуття, а просто тому, що у від'ємних батьківщинах куртки не мають жодного корисного призначення…

Трах відчиняє двері.

Прапор-транспарант розгортається на прикордонних щоглах його нірванічної від'ємності. Щогли теж, здається, розгортаються.

— Ти сам? — заглядає за його плече Лінкуска.

— Вдвох із Залізним Братом. Привіт, Фіоно.

— Привіт. А Залізний Бра…

— Компутер.

В очах Холодної Хвилі згасає вогник напруги. Вона стає м'якою і ніжною, дозволяє Траховї обійняти себе і тільки в останню мить ухиляється від поцілунку.

— Я щойно з потяга. Тобі великі вітання від Офтальмолога.

— Він теж у Станіславі?

— Вчора поїхав до Мінська. Контора арештувала хлопців фармазонова.

— Чілік?

— І Чіліка теж. Кажуть, що арешти санкціоновані президентом… Як я стомилась, якби хто знав!…

Холодна Хвиля знімає шкірянку і розтікається ліжком. Вона озброєна: на жовтих, перекинутих через рамена, широких ременях висить кобура зі сталевим начинням. Три роки тому Трах тримав у руках цю зброю, саморобну двоствольну волину з нарізними (під патрон ТТ) люфами. Він так і не спромігся зрозуміти, як неміцної статури дівчина витримує скажений відбій такої іграшки.

Лупатий Трах сідає на ліжко поряд з лагідно-стомленою Лінкускою.

Чорно— біле хутро за видовженими смаглявими вушками.

Запах дорогого купе (шкіра? мускус лінкусний? турецький тютюн? балафре? єврохімчистка? все разом?).

— Вірші! — тихо сміється Фіона. — Драйвери підбираєш до мене, ґном? Почекай, ще наспіваємось ето єсть наш послєдній.

Вона проводить вказівним пальцем неголеною щокою реввоєнгакера, виймає волину з кобури і повідомляє:

— Я лишаюсь в тебе до ранку. Що поробиш: у вашій провінції пристойній дівчині нема де й переночувати…

— Ура! Врагі трєпєщуті — Трах цілує Холодну Хвилю у шию.

— Зніми з мене цю кляту збрую.

Трах обережно і шанобливо звільняє дівчину від мілітарного обладнання. Впродовж цієї процедури він марно намагається стягнути з Фіони джинси і футболку. Вона пручається і нарешті досить боляче кусає реввоєнгакера.

— Звірррюка! — перекошено сміється найкращий друг Аристида Михайловича.