19

— В мене погані передчуття. Мені здається, наше місцезнаходження викрите, — повідомляє Фіона лоцманові Залізної річки.

— Синдром психозного підпільника Хо Дідая. Ти потроху стаєш професіоналом. Принаймні щодо страждань від фахових патологій.

Фіона підходить до дзеркала. Вона уважно вивчає шкіру на обличчі, погладжує ніс та вилиці. Каже:

— Єйо ліцо било іспєщрєно порокамі.

— І підозрами, — додає реввоєнгакер.

— Що в телевізорі?

— Серіали. Duryoshka entertaiment:.

— Зараз буду матюкатись.

— Вголос? -Так.

— Не треба.

— Як казав той відморозок у кліпі? Іs уоu Мadonnа?

— Так і казав, лох кончєний. Але я люблю Мolotow Вісh.

— Пацанячий смак.

— Я тебе прошу.

— Всьо фуфло… — Холодна Хвиля підходить до вікна, оглядає двір. — Мені не подобається отой білий фургон «фольксваґен». Він там стоїть вже другу добу. Непереконливо так стоїть. Чистенький такий, з темними вікнами. Непрозорий.

— У нашій провінції техзасоби'стеження не такі екзотичні. Та й кому ми потрібні?

— Не скажи.

— Хо Дідай бачить паперового тигра.

— Смійся, смійся… Тебе ще не пасли по-справжньому…

— А нащо ж нас комусь пасти, сонце моє?

— Там бомба.

— Де?

— За цими шифрами.

— Лінґварна Бомба?

— Та ні. Та Лінґварна Бомба — фіґня. Там у сто разів крутіші речі. Там компромат. На великих босів.

— На дуже великих?

— На дуже-дуже…

— Все це, люба, тільки реальність, сьогодення, тємніца сирая…

— Так.

— А я не живу сьогоденням. Я ж живу переважно сяйвом того світлого, сонячного, святкового дня, коли червонозоряні танки євразійського блоку увірвуться до Страсбургу і розстріляють прямою наводкою Європарламент. Як він буде горіти!

— Дитячі мрії, Віззі По. Дитячі мрії…

— Нехай мрії, нехай… Але ж, чи розумієтесь на очікуванні свят, на передбаченні Перемоги, ви, прагматичні, приземлені, приужитковані, буденні жінки? Згниєте ж у своїй конкретиці, згинете аки обри.

— Маkе hау while… Реальність завжди гаряча. Ти цього не знав?

… Коли вона вперше відчула за собою чабанів Контори? Швидше за все у жовтні дев'яносто восьмого, на цвинтарі біля Санкт-Петербургу. Ховали Цигана, старого бійця з харизматичною біографією (п'ять років у Дніпропетровській психушці, три арешти у Прибалтиці, нелегальні відвідини антиґлобалістського конгресу в Лондоні), котрий примудрився померти від банального передозування чистого продукту. Разом із нею тоді вперше був Офтальмолог — двадцятидворічний хлопець у довгій, до п'ят, шинелі-«дзержинці» (у лівій кишені — томик Троцького з автографом Барбари Нейман, у лівій — саморобна волина з тріснутим й замотаним у скотч руків'ям). У нього було вихудле вузьке і бліде обличчя катакомбного аристократа (батько -спадковий затятий зек у ранзі козирного фраєра і, якщо вірити старому фото, — викапаний Мікі Рурк часів Вullit'а, мати — дочка будівничих Братської ТЕС, невиліковно травмована індустріальними викидами, підлітковим менінгітом і двома згвалтуваннями), нервові довгі пальці і золотий перстень з великим сапфіром невідомого походження. Труну ще тільки почали вивантажували з машини, коли він нахилився до її вушка і прошепотів: «Нас пишуть. Фургон за деревами. Не обертайся». Вона не оберталась.

Вертались від цвинтаря маршруткою. Фургон із затемненими вікнами їхав за ними до Ліґовки. На Ліґовці вони пірнули у метро, блукали станціями, застрибували в останню мить до вагонів, ретельно оглядали попутників на майже порожніх ескалаторах, обговорювали описані у детективах класичні способи «відрубування хвостів». Вже під вечір вони вийшли на поверхню і змінили тему розмови.

Що він тоді їй розповідав?

Щось абстрактне, пристрасно революційне, із заплутаною географією спогадів і передбачень. Вона поступово звикала до його фальцету, до важкого хрипливого дихання наскрізь застудженої людини, до зривно-нахабних обіймів і до запаху заношеного одягу.

Потім розповідала вона.

Потім вони говорили одночасно, перериваючи одне одного, підвищуючи тональність, жестикулюючи.

Потім він подарував їй томик Троцького і запросив до себе. Жив він у дореволюційному будинку з дірявим дореволюційним дахом, серед занедбаного вологого (і теж дореволюційного) парку, на квартирі далеких і непросихаючих батькових родичів. Навколо стояли старі дуби і граби. А між ними виростали непролазні хащі колючих темно-зелених рослин, і повитиця плелась розкиданим моренним камінням. Півострів парку впирався у високий, потемнілий до кольору чорної патини, цегляний паркан військово-морської частини, і там, під парканом, вони ненадовго відволіклись від проблем світової революції.

Потім, у будинку, вона засмажила шматок старого затверділого м'яса і реквізовані з курника яйця.

Потім він раптом запропонував:

— Хочеш, я покажу тобі одне дуже цікаве місце?

Вона погодилась.

Вони пройшли через парк, потім городами, потім дерев'яною галереєю і декоративним мостиком до напівзруйнованого павільйону, широкого, як манеж. Павільйон був накритий скляною стелею, брудною, з вибитими шибами і заржавілим каркасом. Колись розкішний дубовий паркет перегнив на труху і просів під дощовими калюжами. Мармурова окрушка з колон пообсипалась, оголивши, збиті з соснових дощок бочкуваті основи.

— Де ми? — спитала вона, оглядаючи всю оцю зведену до непотребу велич. В аркових прогонах будівлі все ще відчувалися бездоганний смак італійського архітектора і розкішна доцільність давно закатрупленого ситого світу.

— Це літній павільйон Циммергальсів. У 1916 році Темний Учитель Танців задемонстрував у цій залі свій балет «Боротьба магів».

— Як звали Темного Учителя?

— Ґурджіев.

— Він був магом?

— Великим магом Нірріти. Він створив учення про об'єктивну музику.

— І вчив танців?

— Так. Він був всесвітньовідомим Вчителем.

Вона підійшла до стіни, де частково зберігся паркет, присіла, погладила все ще провощені дощечки підлоги. Про що вона тоді хотіла розпитати Офтальмолога? Про Ґурджіева? Пам'ять зберегла лише порожнечу руїни і луну порожнечі, подвійний звук кроків. І великого нахабного кажана, який відволікав їх від прикметників близькості…

Томик Троцького вона залишила у камері схову Станиславївського вокзалу.

20

— Йосі, ти будеш чекати нас тут. Ти ж не ображаєшся, ні? Не ображайся, просто це дуже важлива розмова, — Джипсі робить суворе обличчя і витримує запитальний погляд свого друга.

Йосі (дідок з обсмаженою сонцем і зморшкуватою, немов печене яблуко, лисою головою) тепер дивиться повз Джипсі і слухняно примружує очі. Він все розуміє, він — старий мудрий єврей, зрештою, в нього так багато вільного часу.

— Кен, — каже він і повертається до машини.

— Відкрий багажник, — згадує Джипсі. — Я візьму сакід [60].

Анджела стоїть невіддалік, у затінку напівзруйнованого

глиняного муру часів турецького панування, нервово крутячи солом'яний бриль, і дивиться, як подруга тягне величезний сакід.

— Що ти туди поклала?

— Подарунок хлопцям. Манґо. Вони в Йосі все йдно погниють. Рекордний врожай.

— Гидота.

— Якщо з них зробити сік і змішати його з цитриновим соком, то буде смачно. Я Арікові поясню, як це робити… До речі, я на Вас ображена, мамцю.

— За що, мала?

— Я не хотіла говорити у машині, але тепер скажу тобі. Коли той Перельман повідомив тобі їхній телефон, то чому ти нічого мені не сказала? І дзвонила без мене… Ми ніби колись домовлялись робити все разом.

— Чекай, мала. Я говорила телефоном з Вадимом Борисовичем. Ти ж його майже не знаєш.

— Арік був із ним.

— Ти мені позавчора сказала, що погоджуєшся на зустріч. Що тобі ще треба? Зустрінемось, і ти все своє з Аріком перетреш, як тобі там, подруго, вже вийде. Що ж не так я зробила?

— Може б я телефоном все про все перетерла і через тебе тільки віддала листа батькам. Не люблю я цих рятувальних бесід, плачів і стогонів.

— Тобі не догодиш… Ну поплачете трошки. Все якось потім легше буде… Він приїхав до тебе. За три тисячі кілометрів. Поважай.

— Все не так, — кукситься Джипсі.

— Все буде беседер.

Анджела зазирає за мур.

— Нікого ще немає.

— Чекаєм.

— Курити будемо.

— Льо.

— Я тобі потім жуйку дам.

— Не хочу.

— Не нервуй.

Павза. Чути звук автомобільного двигуна. Джипсі одягає сонцезахисні окуляри, виходить на узвишшя, вдивляється, потім повідомляє:

— Це не вони. Якась військова машина.

Джипсі дивиться на церкву Дванадцяти Апостолів, кораблевидний силует якої тьмяніє на сліпучо-сріблястому тлі Кеннерету — Тіверіадського моря. «Які кумедні бані у цієї церкви. Рожеві! Хто, цікаво, їх помалював у такий колір? Немов отара рожевих слоників».

У хмарі пороху, що волочиться за військовою вантажівкою, з'являється мікроавтобус. Джипсі спостерігає, як з нього висаджуються два пасажири, і впізнає в одному з них Корвата. «Знову начепив цю дурну синю сорочку!» — обурюється дівчина.

Вона вертається до Анджели, принагідно зауваживши, що Йосі вже розстелив коцик і примостився снідати у затінку розлапистого платана. «Флегмат!» — заздрить витримці старого Джипсі.

— Вони приїхали! Let's gо!

21

Асмусові не вдалося змішатись із натовпом переляканих містафанів. На щедро освітленому подвір'ї палацу керував обороною досвідчений сотник Терешкун. Алебардники пильно вдивлялись у темряву, сам сотник тримав у руках ікону Божої Матері. Як тільки Асмус визирнув з-за рогу будівлі, його побачила Роксана. З усіх втікачів лише вона зберігала витримку.

— Ось демон! — закричала донька бунчужного воєводи. — Хапайте його, сотнику!

Асмус не став чекати наслідків цього викриття і мерщій побіг до парку. Поки Терешкун вислухав пояснення Рок-сани, поки алебардники невпевнено, світячи смолоскипами під кожний кущ, потрусили до паркової огорожі, заздрісний окультиста встиг підібрати волохату машкару і перелізти через паркан.

— Що, облизня спіймали, курвині діти?! — зареготав він, залазячи на руду лошицю, сховану у найближчому байраці. -Великий Коен Трансильванії не дасть собі у кашу насрати! Прощавайте, рустикальні профануси!

З пагорба він ще раз обернувся на палаючу твердиню нащадків Альбанського Дому, втішився, погрозив булавою і спрямував шлях до Карпатських гір. Наступного вечора Асмус планував досягти Калуша. Тамтешній каштелян (великий симпатик окультисти, якому завдячував відродженням чоловічих здібностей) вже чекав прибуття Коєна Трансильванії і тримав на подвір'ї споряджену комонною четверицею карету. Два дні тому каштелян дав Асмусові трьох охоронців, які мали чекати його за версту від Казуманового палацу і супроводити до Калуша. Але, коли окультиста доїхав до умовленого місця зустрічі (розстані на березі Дністра), там нікого не виявилось.

Асмус замислився.

Він зрозумів, що у його блискучий, на три чверті вже виконаний, план вкралось щось непередбачене. Три кінні рейтари, здоровезні хлопці з чималим досвідом мілітарних пригод, не могли щезнути від якихось дрібних шляхових випадковостей. Окультиста обстежив роздоріжжя і руїну передбрідного укріплення. Жодних слідів бійки.

У цих краях найнебезпечнішими супротивниками Асмус вважав (і Калуський каштелян був із ним згодний) ватаги повсталих селян, які йшли на північ, на з'єднання з

передовими загонами Хмельницького і Богуна. Для захисту від бунтівних хлопів й були призначені рейтари. Трійко досвідчених і чинно споряджених вояків на відкритому місці (на кшталт Придністровського роздоріжжя) могли розігнати півсотні озброєних вилами й ціпами селюків. Принаймні, прийнявши бій, поклали би трупами з десятку партизанів. Ані трупів, ані крові, ані інших неминучих слідів нічної баталії видно не було, хоча повний місяць давав достатньо світла для детальної обсервації. Рука окультисти потяглася до обережного амулета. Йому пригадались слова Наглядача Тартарійського Ґрона месіра Франческо, з яким шість років тому Асмус мандрував Прикарпатськими землями. Мудрий месір якось зауважив: «Рідко доводилось мені бувати у краях, ґрунт яких був би запліднений яйцями монстрів рясніше, аніж оцей».

«Це ж свята правда! — кинуло у жар окультисту. — Де ще у Європі збереглись мантикори? Де ще є край, на кожному цвинтарі якого живе по три-чотири вовкулаки й по півдесятка привовкулачених варґ? А незруйновані з часів Сварожих поганські капища? А мольфари? А восьмиокє чудисько, яке за часи короля Жиґимонта Третього з'їло цілого папського вікарія Шардонія разом із шістьма охоронцями і буллою Понтифіка? Ото ж втрапив. І сифона немає…»

Він дав лошиці шпори, та пришвидшила біг і хутко проскочила брід. На всяк випадок Асмус витягнув з піхов меча і приторочив його до луки так, щоб петля з держална торкалася наруків'я.

За півгодини, коли Небесний Черпак підштовхнув Ведмедицю до північного обрію, ззаду почулися звуки гонитви. Терешкун остаточно отямився і спорядив ординарну погоню. Асмус прислухався і не почув псячого гавкоту. Погоня була швидка, шляхова. Окультиста обережно з'їхав з гостинця у ліс, заглибився у темряву і накинув м'яку ремінну петлю на морду лошиці. Та збрикнула і завмерла.

Погоня прокотилась з гиком й свистом. Асмус нарахував шість смолоскипів. Він зачекав годину і повернувся на гостинець. Тепер слід було стерегтись засідки. Зупинятись у лісі на ніч йому не дозволяла інтуїція. Асмус ніколи не йшов проти неї, вважаючи дар передбачення дуже образливою харизмою. Він проїхав зо три милі, коли попереду почулись крики і постріли. «Певно наздогнали якусь подорожню валку й зігнали злість, курвині діти» — вирішив Коен Трансильванії. Тепер він їхав зовсім обережно, тулячись до дерев, іноді, якщо дозволяла місцевість, з'їжджаючи з дороги і рухаючись паралельно гостинцеві на чималій відстані. Час від часу Асмус принюхувався. Двічі йому ввижалися то сморід загашених смолоскипів, то запах свіжої кінської сечі; він вичікував і влаштовував піші розвідки. Дарма. Гостинець був навдивовижку мертвим. Навіть нічні птахи не хугали у заростях.

Обрій вже посвітлішав, а місяць зблід, коли посеред гостинця Асмус побачив страхітливе видовище. Погоня була знищена. Шестеро Казуманових посіпак плавали у власній крові, черева коней були розшматовані і кишки розвішані по деревах.

«Мантикора!» — окультиста завмер, прислуховуючись до нічних звуків. Передранкова тиша була мертвою, як пахолки під копитами Асмусової лошиці. Він об'їхав замордованих і побачив серед дерев вогник. Конячка потрусила гостинцем.

Невдовзі з лісу виступили прибудови великого укріпленого хутора. Величезні колоди складали зовнішню оборону лісової фортеці. Низькі дахи були присипані ґрунтом і вже взялися свіжою травою, над ними стриміла неоковирна дерев'яна вежа з різьбленими кониками. Ліс був вирубаний на відстані тридцяти кроків від хутора. До вежі господарі цього укріплення приторочили металевий кошик з олійним казанком. Підпалений ґнотик плавав, мерехтів і пускав дим.

Асмус завагався, марно викликаючи дар передбачення. Можливостей відкрилось декілька.

Можна було їхати далі.

Можна було попроситися у хутір на ночівлю (для небідних заїжджих й будувались при гостинцях такі фортечки, лаштувались в них теплі ложа і запалювались ґнотики на вежах).

Можна також було натягнути хвостату машкару і спробувати захопити хутір силою, розігнавши чоловіків і примучивши захоплених зненацька жінок.

Останній варіант сподобався Асмусові своєю маньєристичною пригодницькою естетикою, але у практичній аспектації не витримував жодної критики. Кількість і мілітарна спроможність мешканців фортечки були поки що невідомими, а при гостинному подвір'ї завше могли виявитись озброєні подорожні лицарського чину.

Напад втоми схилив окультисту до мирного варіанту. «Але ж вони всі тут розбійники, торборізи, шаркані, цупаки, архитаті і харцизяки!» — шепотів глибинний голос. «Така вже, напевно, sigillum [61] мандрівної моєї долі!» — відповіла на те стомлена і настрашена лютою мантикорою неглибинна частина Асмусового глузду. Поважний вік Коєна Трансильванії вже не пробачав двох поспіль безсонних ночей.

Він спрямував коняку до брами, намагаючись зверх неї зазирнути до подвір'я. Марно: брама була висока. Окультиста прошепотів закляття, витягнув булаву і вдарив нею у залізне било на брамі. Важкий гул пішов лісом, забігали-загавкали хуторські пси.

«Хоч би скорше відкрили браму ці неквапливі rustiсаntes [62]. Такий вже нерешпектальний рейвах піднявся, що клята мантикора за десять ліґ почує і прискаче сюди». Він навіть озирнувся: чи не крадеться, бува, за спиною хижа тварюка. Ліс до самого гостинця й за ним, скільки ставало ока й місячної ілюмінації, стояв незворушним муром, немов у прадавні часи, коли Бог ще не приступив до сотворення рухливих істот. Недобрі передчуття випірнули рибинами і заплюскотали хвостами, але відступати було вже запізно. Асмус відчув погляд. Хтось хуторський уважно розглядав прибульця крізь невидиму шпарину.

— Nocowac! Nocleg! [63] — крикнув він і ще раз захитав булавою било.

Браму відкрили.

Старий із сивою ошатною бородою і підозріло правильною, як для мешканця дикого лісового марґінесу, будовою черепа та два молодих леґіні із смолоскипами вийшли з брами. Окультиста зауважив неоковирні тесаки хуторян і величезних псів на подвір'ї.

— Мантикора! Cry to jest zrozumiale? [64] — він розвів руки, показуючи розміри хижака.

— Loquor latine [65], — сказав старий. Латинська вимова в нього була кострубатою, «бурсацькою».

— Як приємно зустріти у цьому дикому запустінні освічену людину! Ви часом не священик? — також перейшов на латину Асмус. Він хутко спішився і кинув повід одному з леґінів. — Відведи!

— Чому вельможний лицар мандрує один уночі? — спитав старий. Ні він, ні його сини (спорідненість Асмус легко визначив по обличчях) не ворухнулись. — Де почет вельможного лицаря?

— Супутників вельможного лицаря, на превелике горе, зжерла богопротивна демонічна істота, відома науці яко карпатська мантикора, — збрехав окультиста і перехрестився. — Я відомий у двох королівствах і в Імперії вчений, особистий лікар і конфідент [66] принца Естерґазі. Я добре заплачу за нічліг і повідомлю каштелянові про Вашу відданість і гостинність… Каштелян Радзієвський — мій друг! -додав він.

Старий жестом вказав на браму. Його сини відігнали псів. Асмус статечно, помахуючи булавою, увійшов на подвір'я. Раптом на голову йому впала густа сітка, а на плечі скочив один з хуторян. Окультиста незграбно махнув булавою і впав, отримавши чимось важким по голові…

22

— Бокер тов! [67] — вітає прибульців Джипсі.

Корват мимрить щось у відповідь. «Якась вона розчер-воніла. Попеклася на сонці, чи п'яна зранку?» — зауважує він і відводить очі.

— Ну, привіт, — каже Жура Анджелі. Він хоче поцілувати її, але та вперто нахиляє голову, і бриль заважає обіймам.

— Рада знов побачити Вас, — звертається до Вадима Борисовича Джипсі. — Анджела мені про Вас так багато розповідала. Я ще вдома їй казала, що Ви дуже симпатичний.

— Дякую.