Дехто вважає, що великі за обсягом тексти корисно починати епіграфом. Він виникає, здебільшого, як кокетливий свідок досвіду, ерудиції, питатолюбної, енциклопедійної начитаності автора. Ось він, красень-епіграф: зручно, доречно, посуттєво і принагідно вмощується у правому верхньому куті сторінки посланцем книжкової полиці, Найповажнішої Окниженості письменницького кабінету, всіх публічних, приватних і профспілкових бібліотек, обтяжених авторовою абоненцією, всіх майстерень і робітень, де автор набирався танцівної словарної вишуканості. Він обіймає визначене традицією місце: петитний і зрозумілий, іронічний і вибачаючий, сам-у-собі текст і, зрештою, пасивний синтез. Він надається розмноженню та селекції. Його можна потроїти, подесятерити. Тоді ескадрон епіграфів перетвориться на неабияку лексичну силу й остаточно захопить владу на перших сторінках твору. Або ж на всіх сторінках. Зранена смертю Великого Стилю уява вже не опирається невблаганному (і, одночасно, балаганному) видінню роману, що складений з самих лише епіграфів. Зрештою, хтось — здається, шизоїдний безбатченко Родольфо Картенат — вже написав щось подібне… Поряд із можливістю роману-епіграфа однаково можливим видається існування надпроникливого читача, шерлока пінкертона писемності, котрий, лише прочитавши епіграф, вже знає наперед і зміст, і всі ті сюжетні колізії, і всю ту метафоричну строкатість, над якими так довго і необачно працювала авторська уява. Саме у передчутті цього читача я запаковую на початок тексту щойно згаданий ескадрон.

ПАФОС (грец.) — питомо все, чого хтось зазнає: а) безталання, лихо, недоля, поразка, б) випадок, пригода, все, що відбувається на небі, в) афект, пристрасть, г) висловлювання, сповнене пристрасті.

Словник Л.Д. Вейцмана

АТЕНОЛОЛ (атенобене, атеносан) — кардіо-селективний блокатор бета-адреногешшх рецепторів продовженої дії. Знижує як в стані спокою, так самої при навантаженні систоличний та діасистоличний тиск. Знижує кисневу потребу міокарда. Режим і дозування встановлюються індивідуально. На початковій стадії терапії можливе відчуття холоду у кінцівках та астенічні синдроми.

Витяг з інструкції

Айдым подошла к барану. Он был не очень худ и лишь тяжко дышал от жажды. От напряжения перед задачами своей жизни как главного среди овец. Айдым взяла барана за рог и повела его за собой. Баран сразу пошёл. Потом остановился, чтобы образумиться, но Айдым потянула его, и баран пошёл за ней. Некоторые овцы подняли головы, перестали работать и пошли следом за девочкой и бараном. Оставшиеся козлы и прочие овцы также вскоре нагнали своего барана.

Андрей Платонов

Edith Sitwell

Машина, за визначенням, є системою розривів. Розрив не просто протистоїть протяжності. Він нею зумовлений. І він передбачає та визначає дещо, перерване яко ідеальна протяжність. Тому будь-яка машина становить машину машин, її механізм. Певна машина перериває потік тому, що її підключено до іншої машини, яка цей потік продукує. А ця остання, у свою чергу, здійснює, як видається, розрив у реальності. Але як машина розриву вона виступає вже стосовно третьої машини, котра продукує ідеальний, неперервний, безкінечний потік.

Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі

14 вересня 1959 року о 0 год. 2 хв. 24 сек. за московським часом автоматична міжпланетна станція «Луна-2» разом з останнім ступенем ракети-носія досягли поверхні місяця на схід від Моря Ясности, поблизу кратерів Аристид, Архімед та Автолік.

Енциклопедія космонавтики

А старый растаман остается на полной измене: он же по ночам либо спит, либо зависает, ситуацию в общем не контролирует. А из-под шкафа вылазит характерной походкой зеленая мышь с красными глазами и спрашивает: ну что, гады немцы уже ушли?

Дмитрий Гайдук

…Але знак — це те, що долається заради значення, те, що завжди упосліджують заради змісту, те, що ніколи не вловлюється як існуюче самостійно, те, крізь що завжди спрямовується наш погляд.

Ж.— П. Сартр

Якась сибіла поквапилась проректи пророцтво: Аfrica сарta mundus cum nato pribit; видавець оракула Орsораеus оприлюднив це нікому не зрозуміле передбачення, що лякало всіх своєю двозначністю.

Хроніка готського короля Теодахада

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Первісна назва цього явища невідома, так само як і первісні назви майже всіх відомих нам речей та явищ. Назву країні дає завойовник, острову — першовідкривач, категоріям — невдячні послідовники великих містиків. Якби в цій кімнаті першим прокинувся сучасний англієць, явище дістало б назву «а morning». Коли б дозволено було припустити (а хто це, зрештою, може не дозволити?), що першим в кімнаті пробудиться стародавній арій, сонцесповідник, давній мешканець неозорих степів Євразії, тоді на явище його твердою рукою був би накинутий волосяний аркан забутої ностратичної назви рг'tehkel, і скільки б воно не бігало кімнатою, вимітаючи ніч з омеблених, зарослих павутинням кутів, скільки б не повзало шпалерами і поверхнями заскочених його нахабністю сплячих речей, ховаючись в світлових смугах, в сонячному відблиску на вигині баґета, у парафіновому сяйві запненої гардини, під пурпуровим гребінцем порцелянового півника на креденсі, все одно: не було б йому куди дітись. Тільки у кочову неволю санскритських звуків і літер.

Але першим в кімнаті пробуджується не мешканець Альбіону і не блакитноокий онук Крома, а питомо сучасний рутенський гібрид (батько — галичанин, мати — зросійщена вірменка з Черкас) Трохим Лупчин на прізвисько Лупатий Трах. Властиво тому явище дістає вельми екзотичну, як на світовий мовний простір, назву: «ранок». Гібрид підскакує на канапі і ловить оком сонячне зайча, що зіскочило зі скляної поверхні великого портрета Кім Чен Іра, вправленого у золотий італійський баґет. Він крутить головою, кошлатою, немов ніж кухонного комбайна, щойно вийнятий з картопляного пюре, одягає окуляри з тлустими лінзами, обкручує навколо вух дротяні дужки й шукає годинника.

Дев'ята.

Лупатий Трах вистрибує з ліжка, пірнає під стіл, знаходить на коробці системного блоку брилик роwеr. Попискуванням і шелестом вентилятора «Целерон» доповідає про своє воскресіння і будить Корвата. Перш ніж спалахує дисплей, Корват встигає зауважити над собою високу стелю старого польського будинку і півяйце гербової тагми у вінці білого одвірка.

Місце постійного, мешкання Лупатого Траха. Над двоспальним пристановиськом Корвата, на стіні, прибитий ватман з написом: Старий сліпий гакер Полоне дискрінну душу У бляшаних хвилях Залізної річки

Підпис: «Трофімій Л. Поема «Візантійський Полковник». Уривок А-67. Присвячується Занепаду Німецької Окупації» Перший рядок йому подобається. Старий, сліпий, зарослий, невмитий, в темних потворних мотоциклетних окулярах сліпий гакер-рокер-сталкер-страйкер-байкер на псевдо «Візантійський Полковник», головний, нескорений і наскрізний персонаж революційної поеми, харизмат антибуржуазного партизанства, alter еgо Лупатого Траха. І нехай хтось поквапиться назвати цього вайлуватого пиволюбного монстра кумедним. Хорватові така поквапливість здається непереконливою. Він, навпаки, поважає пиволюбних, нескорених і наскрізних монстрів.

Корват нишком спостерігає за Трахом. Верховіття розкуйовдженої зачіски лоцмана Залізної річки просякнуте срібним сяйвом дисплея.

— Ха, — каже той. — Сomputers are bad! [1]

— Добрий ранок, — підтверджує Корват назву навколишнього явища. Він щойно виявив: ковдра, котра рятувала його від нічних протягів, неабияк смердить.

Лупатий Трах повертає голову. В Корвата втуплюються лінзи глибоководних ілюмінаторів, незворушні очиська ранкової сепії, в яких ще вібрує довгасте віконечко з потрійним «дабл ю».

— Ні, mind! [2]

Корват бридливо відгортає ковдру. «Майнд!» — повторює він подумки: «Сам ти… майнд. Мудак революційний…» Він обнюхує футболку і руки. В хаті немає гарячої води. Це він виявив учора, знайшовши у ванній кімнаті з написом помивочная на дверях пробитий наскрізь мідний титан. Навколо пробою білою фарбою залишено автограф: http://www. chat.ru/cisterna.

Він йде митись холодною водою до кухні. Відкриває старовинний латунний, покраплений засохлою зубною пастою і зеленим окисом, кран. Над химерним емалевим умивальником прикнопчена обкладинка журналу Dostoevsky magazine. Гола руда кобіта на обкладинці (пружні ноги спортсменки, крутий і волохатий, немов надбрівна дуга неандертальця, лобок, важкі, дрібно потріскані, мідні соски) еклектично погладжує блискавку на штанах партнера. Поряд напис червоними літерами: «Нумо, Петре! Витягай же свого федора михайловича!»

— Майнд, — спльовує Корват і вихлюпує на себе повний-повнісінький кухоль крижаної вологи. Зелені цяточки окису яскравішають. Розбризканий тілом вихлюп прокочується шкірою, емаллю, дводенною неголеністю, ламінованою обкладинкою, підлогою, охолоджує всю ранкову феноменність, залишає на обличчі дисциплінуючий запах хлорки.

Повернення до кімнати. Сперте, прошароване встояними запахами, повітря розповідає носові сумну тяглість холостяцького побуту. Корват відчиняє вікно і сідає на підвіконня.

— Disconnection! [3] — проголошує Лупатий Трах, не відриваючись від монітора. — Революційна війна у під'їздах триває! Поєднаємо правічні українські прагнення з ідеями дзену та чучхе! Революційну червону фарбу — в кожен під'їзд!…

— Знову? — Корват підставляє обличчя ранковому повітрю. Найрожевіший, найтихіший квітневий ранок.

— До повної перемоги! — екран стає червоним. Титульну сторінку щойновідкритого сайта прикрашає кінна статуя маршала Жукова на тлі розгорнутого червоного прапора. Статуя повільно обертається, відкриваючи меню з революційною символікою.

— Wow! — лоцман Залізної річки у повному захопленні. Знімає і протирає замшею окуляри.

— Колись вас повпіймають.

— Колись всіх повпіймають.

Мовчання. Раз у раз клацає мишка.

— На коли відкладається створення диверсійного вірусу імені Третьої Української Революції? — набридає Корватові мовчання.

— Вірус буде мати партизанську назву «Сифіліс олігарха». Але сьогодні я відпочиваю. До твого відома, тепер, на початку третього тисячоліття, ліва революційна справа — це дозвілля, а не виробництво… Буржуазне виродження, Аріку, починається не з педофільської оргії у п'ятизірковому готелі, але з напрягу, з проектної затятості, зі стрьомних питань про зміст життя, з порушення великої і вічної, безмежної внутрішньої тиші…

— Включи «Тетріс», — пропонує Корват.

— «Тетріс»? — сомнамбулічне перепитує автор «Візантійського Полковника». — Ніколи. Ця гра створена на замовлення світового уряду імперіалістів буржуазними російськими гакерами. Ментальне роззброєння довірливої беззахисної молоді…

Він знаходить в меню сторінку зброя:

— Wow!

— Щось цікаве?

— Все цікаве… Нецікавого в нас не буває…Ось… — Трах відривається від екрана. — Є, любий мій Аріку, такий просунутий у вертикальному напрямі анекдот…

— Знову про Васю Пупкіна, або про варезера [4] у ІRС [5], — Корват ловить обличчям струмені протягу, шовкове квітневе повітря лоскоче шкіру. — Анекдоти у вас, майндів поганих, несмішні, заплутані, лохівські. Дебільні, відверто скажу тобі, друже незламний, у вас анекдоти. Непереконливі і без великої духовної тиші.

Лоцман не звертає уваги на його несвідомість.

— Сидить Чапай побіля великого котлована. До котлована тягнеться шерега солдатів. Чапай командує: «Рядовой Йванов! Руки поднять, шаг вперед! Рядовой Петров! Руки по швам, шаг вперед!» Пєтька підбігає: «Белые, Василь Иваныч!» «Какие там еще белые? Не видишь, дурак, я в «Тетрис» играю?»

— Можна сміятись?

— Якщо зрозумів.

Корват зневажливо мовчить. Реввоєнгакер хихоче:

— А настроєніє у Вас, батенька, — він клацає мишкою. — ещьо то!

В кімнаті западає мовчанка. Вітер надуває вітрилом тюль. Корват спостерігає за флегматичним життям ранкової вулиці. Біля бічної брами заводу «Промприлад», під чорною старою грушею, розсаджуються на розкладні стільчики продавці газових лічильників. Вони застелюють сідельця насмальцьованими повстяними шматами, розставляють на картонних коробках помальовані у смачний охряний колір прилади. Здалеку здається, немов зграбні жовті тропічні потворки сідають в засаду на картонні постаменти, їхні оцифровані приймочки, весело поблискуючи, спостерігають за ранковим роз'їздом службових авт. Повз продавців повзе «рено», достеменно того ж кольору, що й потворки. Корватові на якусь мить здається, що лічильники вітають старшого родича веселим повискуванням, ворушачи блискучими ґвинтами-крильцями, і мружать шкельця циферблатів.

Поряд з картонними постаментами зупиняється сільського виду вуйко у стертій шкірянці. Він оглядає механічних потворок дуже уважно, раз у раз обертаючись, немовби шукаючи консультанта. Навіть звіддаля Корват бачить на його обличчі коло, складене з глибоких бганок. Шкіряне коло, привиджується йому, обертається навколо ротових причандалів, попри бурбонистий ніс та Острів Неголеності — пляму сивої порості, абрисами подібну до географічних контурів колишньої імперії. Від споглядання Острова в Корвата починає свербіти щойно вимита власна порість. Очі селянина, пропиті, вибляклі, раптом зустрічаються з поглядом Корвата. Обидва одночасно відвертаються. Спостережник занурюється у невлежану архітектуру дерев. Ось росте стара груша. Легкий теплий вітерець лоскоче її розкуйовджену піраміду. Свіже мерехтливе листячко, здається, бігає зашкарублими гілками. З надр Корватової уяви раптом виростає дерево, гілляччя якого, замість грушок, згинають, тягнуть до ґрунту сотні стиглих газових лічильничків на блискучих металевих черешках…

— …Сміх та й годі, — чути з кімнати монолог Лупатого Траха. — Це ж треба так назвати людину! Арік Корват-Яцина! Одне малайське ім'ячко на два посполиті поганяли… Комп'ютер невдоволено пищить.

— Що тобі, мій залізний незламний брате, мій верстате номер двадцять шість [6]? — пальці реввоєнгакера вправно пробігають клавіатурою. Екран спалахує інтенсивним синім сяйвом. — Сomputers are bad… Что тєбє снітца, крєйсєр «Аврора»… Арік… Рікі-тікі-тавік… Цікаво, а яке твоє повне ім'я? Арнольд?

— Архімед.

— А насправді?

— Архімед.

Лупатий Трах обертається, мовчки дивиться на Корвата.

— Отож-бо, — каже той.

Лоцман Залізної річки на хвилину замовкає. Екраном знову прокочуються хвилі червоних знамен, зірок, сольних, групових і фронтальних портретів з азійськими обличчями. Корват злізає з підвіконня. Відчуття неголеності щезає, лише за вухами намочене волосся лоскоче шкіру. На чорному тлі екрана проступає червоний контур якогось довгастого предмета. Корватові малюнок нагадує бачений у фільмі Камерона поздовжній розріз «Титаніка».

— Ніж розвідника спеціальний, — пояснює реввоєнгакер. — Це замаскована під ніж-багнет «калашникова» вогнепальна зброя. Ось отвір люфи, а тут — під важельком — червона кнопка. Бачиш? Де сталева смужка. Заряджений хімічним спецпатроном з гільзовим поршнем. Модифікація НРС-2…

— Нащо воно тобі?

— Наближається другий етап революційної війни, — Трах вправно імітує трибунно-гасельні інтонації дикторів київського радіо. — Не встигне висохнути червона фарба у під'їздах, а перші пролетарські кулі вдарять у вікна макдональдсів. У тупі чайники пробуржуазних омонівців… А тебе направду назвали Архімедом?

— Я пожартував.

— Ага! — переможно підхоплюється Трах.

— Направду батьки назвали мене Аристидом. Грецьке таке ім'я. Стародавнє.

Профанічно-мерехтке втілення Візантійського Полковника мимрить щось на штиб: «Ну ваааащє…» Потім відривається від монітора і виголошує у невідому авдиторію:

— Be your father and mother praised! They were known as true Zen-revolutionaries, though they didn't even realize it, being crushed by revisionist Soviet way of life. Still, they've multiplied Chaos, having called you a bad name. The first stage of every revolutionary war is a dosed injection of Chaos into the existence. [7]

Корват встигає перекласти лише третину проголошеного.

— Дозування хаосу? — перепитує він.

— Це, друже мій єдиний, англійський переклад з Псевдоанаксімандра. — каже Трах, подумки тішачись: «Лохівські анекдоти, кажеш? Упс, майнд…»

Корват деякий час спостерігає за маніпуляціями реввоєнгакера, котрий обертає зображення НРС-2 навколо щойно створеної вертикальної риски.

— В тебе є що з'їсти? — питає Корват. Не сподіваючись на розсудливу відповідь, занедбаний ранковий гість прямує до холодильника.

Під морозильною камерою стоїть східчаста піраміда з кубиків тайванських консервів. Свина тушонка з океанською морською капустою. Зелені коробочки нагадують упаковки дрібнокаліберних патронів. На дверцятах холодильника портативними гранатами вишикувались дієтичні яйця з червоними штампиками на дупках. Тільки маргарин під морозилкою причаївся наляканим цивільним зайдою. «Ні, — визначає Корват маргаринову долю, — тобі, друже, не місце серед боєзапасів. Тебе ми витратимо повністю».

За п'ятнадцять хвилин на пошкрябаному «тефлоні» у плутонічній зрілості і злобі шкварчить тайванська яєшня.

«Всі революціонери небайдужі до зброї, — розмірковує Корват, ганяючи жмутки морської капусти пательняними кресами. — Закохані у ці божевільні, холодні, залізні, тісні завершальні речі сущого, котрі лише поверхово довершені, а, насправді, завжди, за призначенням свого роду, відкриті люфою або лезом в нікуди, в тупу фізику пострілу, удару, лінійної дії. Речі-зомбі, речі без права вибору, речі, що спокушують до простих рішень навіть своєю присутністю. Неймовірно шляхетні речі. Шляхетні схованою у самому своєму призначенні остаточністю доказу. Адже коренем кожного давнього шляхетного роду є відданий сюзеренові середньовічний головоріз, зашкарубла, вподобана мілітарною фортуною, машина нищення, істота-зброя. Шкода, — вирішує Корват, — що зброя не вміє сама народжувати собі подібних. В десятому поколінні нащадків цього НРСу міг би народитись довершений механізм. Красивий і мирний аристократ, який-небудь залізний аналог маньєристичної баронеси сімнадцятого століття».

Запах і шкварчання винаджують на кухню Лупатого Траха.

— А, травка, ґанджа морська, — потираючи руки, наспівує реввоєнгакер. Складними зиґзаґами він підкрадається до плити, біля якої священнодіє Корват. — Тушоночка, їжа партизанська, як я тебе люблю!…

— Поїмо, — суворо повідомляє революціонерові носій давньогрецького імені, — і я вирушаю у розвідку.

— На здибанку? — здогадується Трах. — З Джипсі чи з Пепсі? Я їх постійно плутаю. Такі гарненькі двадцятип'ятирічні німфетки…

— Накрай хлібину, — Корват вправно підгортає морську капусту, вибудовує з неї неолітичні тераси на марґінесах пательні. Яйця підсмажились. Білкові орбіти понабрякали хамськими білими пухирями. Він відвертається від надто влучного плювка яєшні і питає віртуального партизана:

— Тобі омлет?

— Мені — омфал! — Лупатий Трах виголошує перший склад грецького слова як «аум», молитовно складає руки. — Харі Крішна, Харі Рама…

— Я просив хліба накраяти.

— Так із ким? — Трах витягає з кулька довгастий батон. — З Джипсі?

— Джипсі — це старша. Вона вже півроку на заробітках.

— От біда! А я ж хочу старшу, — повідомляє Трах. — В неї ім'я прикольніше. Де ти, де ти, моя пєрєльотная птіца Джипсі?

— То ж наскрізь буржуазна тьолка. Заробляє на квартиру в Ізраїлі. Миє офіси буржуїнам. Як Ви опустилися, Сидоре Артемійовичу…

— Що вдієш, — скрушно позіхає лоцман Залізної річки. Він сідає з хлібиною за стіл і відчайдушно тре скатертиною запітнілі окуляри. — Наші партизанські дівчата не мають грошей на дороге мило і контрацептиви. І, питомо, я ж не можу собі дозволити через вагітність вибити з наших незламних лав цілу партизанську бойову одиницю. І цим віддати під'їзди на поталу розперезаним і вщерть знахабнілим олігархам.

— А де ти вичитай цього Псевдоанакреонта? В Дерріди? — обережно знімаючи свій витвір з газового вівтаря, запитує Корват. — Забери голову, Троша! Я несу тобі омфал, Полковнику, піщєвую молнію, щоб не сказати гірше!

Лупатий Трах відсахується:

— Обережно, мучачо! Пательня успішно досягає столу.

— Не Псевдоанакреонта, а Псевдоанаксімандра. Тундра, — реввоєнгакер підставляє тарілку. — А Дерріда продався буржуазії. Філософія — тампакс буржуазної ідеології! Капусти побільше… Ага.

Шматок омлету гарячою медузою гепається у тарілку Лупатого Траха. Краплі розпеченого маргарину влучають у партизана. Той мужньо витримує обстріл і доводить до відома кулінара:

— Незграба!

Корват і собі умощується за столом, скептично оглядає товсто накраяні шматки напівзасохлого батона.

— Цегла.

Розправа з омлетом відбувається швидко і безкомпромісно. Наостанку Корват вишкрябує твердою скибкою пательню.

— Смерть растаманам! — майже шепоче ситий і вдоволений Трах. — Дозування Хаосу, Архімеде, — це, голубе мій, Fight club, це висока поезія…

— Аристид, — виправляє Корват.

— Арійський встид… — римує реввоєнгакер. — Твоє партизанське псевдо, філософе, буде «Архімед». Я сказав, сиракузький брате! Хаос — це омфал і цілий батько поетів, Архімеде. А поезія — найкраща з довгих ігор світу сього.

«Тепер почнеться декламування віршів», — здогадується про наближення лиха сиракузький брат.

Лупатий Трах декламує:

Корват струшує годинником, дивиться на циферблат.

— Це який уривок?

— «Бе сороковий».

— Не зрозумів я цей маньєристичний пасаж з картонною коробкою…

— Не розумієш, бо не хочеш бачити чорних реалій павучого світу, голубе мій Архімеде. — Син галичанина і вірменки пророчо тримає перед носом Корвата виделку. Так правовірний цзаофань [8], десь напередодні Дев'ятого з'їзду КПК [9], тримав перед брамою американської амбасади цитатник Мао. — Продавці ковбас на базарі, філософе мій, зранку розігрівають несвіжий товар у картонних коробках, помастивши ті ковбаски олією. Потім ковбаски пресмачно пахнуть і виглядають ну зовсім свіжими. Ніколи, голубе мій сизий, не купуй ковбаси на Станіславському базарі.

— Не буду. Ніколи. — Корват одягає мешти, знімає з вішака шкіряний наплічник.

Трах встає.

— Мій Чхолліма [10] б'є срібним копитом, пирхає, чекає на мене, — каже він ритуальні слова і псує їх літургійну довершеність побутовою половою:

— Сансара рінкай! Може ще чаю вип'ємо?

Корват відсуває дверну латунну клямку з написом wloski zamek і виходить у височезний лункий коридор старого будинку.

— Привіт всім псі-псі! — чує він з глибин ревхати перед тим, як важкі дубові двері з масивними циліндрами противаг і бронзулетом навколо вічка відрізають його від залізних і живих братів, чаю і невимитого посуду.

2

Того ж ранку Пепсі наснилися щури. Щури лежать у великій алюмінієвій мисці, котру батьки використовують для консервної справи. Вони так і лежать -довгасті, промиті — немовби приготовлені для квашення огірки. Тільки хвостики ледь ворушаться — щурики свіжі. Сірі спинки і рожеві пухнасті борлачки напрочуд вдало, гармонують з тьм'яно-сірим металом миски. Над мискою кремезною вежею зноситься батько Пепсі, одягнений у парадний військовий стрій. Виблискують золотом майорські погони, обидва боки мундира прикрашають ордени та медалі. Батько з урочистою неквапливістю вибирає з миски чергового щурика і запроторює заспаного гризуна до череватого слоїка, на чверть заповненого оцтовим розчином, травами і часничними зубчиками. Він встромлює йому під хвіст скручений в рурку смородиновий лист. Кладе головою донизу. Хвости покладених до слоїка тваринок зміїстим клубком зносяться понад поверхнею розсолу. Батько додає окропу, лаврового листячка, перцю і дивиться, як зі щурячих писків піднімаються на поверхню караванчики бульбашок. Занурений в розчин, щурик меланхолійно борсається і, невдовзі, завмирає. Наступний щурик значно волохатіший за попереднього. Батько довго тримає звіринку в руці, ніби шукаючи для неї місце серед петрушки, часнику, щавлю. А потім раптом відводить руку від скляного горла, підносить щурика до правої частини мундирного орденостасу, починає полірувати волохатою пацючою дупкою сріблясто-блакитну поверхню ордена «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» 3-го ступеня. Орден великий, восьмикінцевий, подібний до розчепіреної тропічної жаби. Рожевий гофрований хвіст щурика сіпається, зачіпає легеньку алюмінієву медальку «За отличие в воинской службе» 2-го ступеня, яка весело дзеленчить (перший звук, котрий чує у своєму сні Пепсі) і розхитує велику важку жовту медаль «За укрепление боевого содружества».

Зірочка у центрі ордена-жаби яскравішає, немов наживо-сріблена радянська копійка. Батько задоволено мружиться на срібло, нахиливши голову. Подвійне підборіддя напинається хвилею, і Пепсі бачить на батьковій шиї довгасту бородавку-метрополію, оточену меншими — наче підлеглими їй — бородавками, плямами та списоносним вояцтвом неголеного рудого волосся. Пепсі відчуває, як її лицеві м'язи мимоволі розтягують обличчя у вухатий ромб бридливої ґримаси. Батько повільно піднімає голову і дивиться на Пепсі. Погляд цей злішає. Батько щось каже. З виправдальним белькотінням та кахиканням Пепсі виринає у реальність.

Бубонить телевізор.

— Але ж ти й спиш, неробо, — чується крізь скоромовку дикторів батьків голос.

Пепсі під ковдрою підтягує сповзлі панталончики, зганяє з ліжка заповщену перську кітку Оксану і сідає, ще затерпла, закашляна, напівсонна, їй здається, що гримаса вухатого ромба все ще розтягує її обличчя.

— Я сьогодні не працюю, — каже вона, тамуючи кашльовий спазм.

— Вчора ж сама казала розбудити тебе о дев'ятій, — батько дистанційним пультом перемикає канал. На екран телевізора вискакує брилиста голова посадовця і коментує причини нестачі дизельного палива на селі.

— Вкрали, — майже вдоволено констатує батько, чухаючи волохаті, татуйовані тримачтовим вітрильником, груди.

Він сидить у широкому шкіряному кріслі, напівоголений у червоних спортивних штанах і розкопаних домащніх кросівках.

— Спіонерили, — уточнює він висновок щодо проблем сільських трударів, обертається до доньки. — Ну і рожа в тебе. Йди повмивайся…

Пепсі йде вмиватись. Вмивається вона голою, хоча миє тільки обличчя, стягуючи з нього ромбічну гримасу мікроскопічними гачками, схованими в молекулах аш-два-о.

— Гальо, — кличе батько. — Чуєш мене?

— Га? — Пепсі вистромлює голову у коридор. Кітка Оксана дивиться на неї жовтими пласкими очима.

— Дзвонив той фацет. Друг Ангелі.

— Що казав?

— Казав, що в дівок великі неприємності… — встигає почути Пепсі. Рекламний слоґан вискакує з телевізійного динаміка звуковою бомбою, вибухає; уламки слів, музики розлітаються довкола, шиплять, притлумлені шумом умивальника.

— Що? Не чую… — Пепсі огортається рушником.

— Казав, що дзвонив до друзів, в Ізраїль. Вони буцімто їздили тими адресами, що дала Ангеля. Дівки там не працюють, в тих родинах. Каже, що то ніби все брехня.

— Що «брехня»?

— Він каже: не працюють вони гувернантками. Ні Ангеля, ні твоя сестра.

— А ким?

— Не каже. Але натякає, — батько виходить до коридору, заповнює його тлустим волохатим тілом. — Ти мені сама скажи, от де може працювати нелегалка? Вони ж нелеґалки. Ти мене розумієш?

«Повний атас. Недаремно щурики наснилися», — вирішує Пепсі.

— Може прибирають офіси, хати. Роботи різні є, — каже вона.

— З Олі прибиральниця, як з гімна куля. З Ангелі так само…

«Отож», — подумки погоджується Пепсі. Уголос каже:

— Той друг Ангелі занадто помисливий.

— Який?

— Мнітєльний. Він свою Ангелю ревнує до всіх стовпів. Щось ввижається йому там, а він тобі дзвонить.

Батько дивиться на Пепсі, як здається їй, незвично осмисленим поглядом. Вона несподівано зауважує, що обгорнутий навколо її тіла рушник сповзає, оголюючи груди. Пепсі відчуває, як від припливу крові відтерпають щоки. Мугикнувши щось невиразне, батько вертається до кімнати.

— Чайник увімкнути? — питає Пепсі. Той не відповідає.

Пепсі одягається з відчуттям зіпсутого настрою. Вмикає чайник. «Джипсі таки вгепалась», — вирішує вона, поправляє зачіску і йде до кімнати.

— У мене є один знайомий екстрасенс, — Пепсі вмощується на широчезне поруччя батькового крісла. — Я попрошу його встановити зв'язок бачення з Олею. Він крутий наґваль, він розбереться.

— До одного місця той твій екстрасенс і той його зв'язок теж, — батько мордує пульт. Шипить і скаче мерехтке тло порожніх телеканалів. — Чому вона жодної копійки досі не прислала? Що то, ми за неї шістсот доларів віддавати будемо?

— Почекають.

На кухні клацає автовимикач чайника. Пепсі йде розливати чай. «Джипсі вгепалась» — не виходить з голови нав'язливе словосполучення. «Вгепалась, вгепалась, по самі свої гострі вушка вгепалась, корово. Недарма були ті щури. Знак. Все так і передбачалось…» Пепсі дивиться на годинник. До зустрічі з Корватом ще більше години, але дорогою треба заскочити до ательє. «Нехай Арік теж про все взнає. Буде йому наука. Ідеаліст сраний», — вирішує Пепсі і обертається.

На порозі кухні стоїть батько.

— Знаєш, що таке «махон»? — запитує він.

Пепсі заперечливо похитує головою. — Єврейською: бардак.

3

Місто — omnis саго аd te venіеt [11], немандрований пропащ зліплений з плоті кам'яниць та людських скупчень, правнук Єрихону — назване було при заснуванні Станиславовом.

Коли годинник ратушної вежі бамкає десяту годину ранку, з двох протилежних кінців Станиславова назустріч одне одному вирушають Аристид Корват-Яцина і Галина Вергун на прізвисько Пепсі.

Доки Пепсі, чекаючи на маршрутний «пежо», прогулюється автобусною зупинкою мікрорайону Пасічна, Корват втрапляє в епіцентр бузкового вибуху. Квітневий ранок розфарбований білими, блакитними, ліловими, фіолетовими смолоскипами і протуберанцями бузкового цвіту.

В Корвата на запах бузку алергія.

Сверблячка у горлі.

Прискорене серцебиття.

Вени на зворотному боці лівої долоні напружуються, стають шпагатовими, рука терпне. Він похапливо ковтає піґулку атенололу. Власне він хоче проковтнути лише третину піґулки, відкраявши шматок звичним, ювелірно вирахуваним порухом щелеп, але, сп'янілий від закличного аромату, ковтає всю довгасту Filmtablette. Виріб франкфуртських фармацевтів щезає у глибині стравоходу. Він лякається, намагається спровокувати блювоту.

Марно. Серцебиття тільки прискорюється.

Неквапно, аби не сполохати напіврозбудженого монстра алергії, він прямує до міського центру. Середмістя насувається на нього всіма ознаками своєї фізичної присутності: вивищенням будинків, ущільненням натовпу, барвистим шумовинням одягу, тіл, супрематичних спазмів різно-калібрової машинерії, маршрутами котів, собак, птахів, траєкторіями комашні. Вивищення, ущільнення, спазми і траєкторії сукупно атакують простір бузкового вибуху і зносять його в нікуди, у зніяковіння двоповерхових передміських завулків і першими, випередивши фармацевтику, рятують Корвата від алергічної навали.

Врятований, він входить у незриму браму метафізичного Станиславова, у простір містичний, проектний, розпланований Силами на століття прихованого від заселенців життя. Нащадок профанів, він чує перепадами і переступами настрою лише перші звуки складної симфонії, бачить лише зовнішні лускуваті бганки символів та міфійних інспірацій невидимої цибулини соnсерtо Stanyslawowirum, зрощеної з окультного зародка, з одного із багатьох непроявлених зерен медоносного, барокового, мироточивого, повстанського, розкольно-сектантського, кабалічно-месіанського 17-го століття, кинутих у неперебутно офсайдний галицький ґрунт.

23 травня 1644 року Наглядач Тартарійського Ґрона братів-свідків Християни Розенкрейцера Франческо Такаррена у супроводі Пнівського каштеляна Яна Данила Корбуцького, хворого окультисти Асмуса, комонних джур та найманців з ґаламанської сотні гетьмана Потоцького, в'їхав у село Заболоття (з маєстатних володінь ордината Калиновського), що розкинуло вбогі свої споруди берегами мочарних боліт, що з волі Творця збирали води межи двома Бистрицями, гірськими і -у ті часи — плотогонними річками Дністрового куща. Перед тим у Чорному лісі верховий загін зустрів небезпечного і потворного мандрівного демона з почту чортячого архистратига Зебубіса. Хоробрий каштелян не розгубився і, наснажений окультною молитвою Наглядача Тартарійського Ґрона, заколов пікою те чудисько, котре потому великий знавець бестіарію Асмус, тамуючи гарячку сикером та краківською аквавітою, визнав істотою, знаною у вченій Європі яко «мантикора транскарпатська рогата». Єдиним, що розходилось з класичним описом мантикори, уміщеним в «Моnstriferо» Пфульція, були несамовито блакитні очі потвори. Видовжені, позначені сфінксовою красою межово африканських істот.

Сотворивши вдячну молитву і заклявши закопаний труп потвори хімічним словом Християна Розенкройцера, провідники загону зрозуміли невипадковість пригоди. Для містиків-бо подія, визнана в певному циклі першою, є незаперечним Знаком вибраності місця для початків плідних, несамовитих, незабутніх. Маючи таємне завдання визначити місце фортеці, що мала б у майбутті протистояти Східному Хаосові на татарських шляхах, Наглядач Ґрона і окультиста не радячись вирішили, що Влади Небесні саме у Знак Вбитої Мантикори, немов у форму, будуть у всі подальші, утаемнені від пізнання, століття щедро та неспинно вливати творчі сили…

А при в'їзді у село Заболоття поважних гостей зустрів гурт селян, котрі, уздрівши блискучий з пір'ям та заборолом шолом прехраброго каштеляна і химерний капелюх окультисти, за двадцять кроків познімали шапки, вклонилися панам і випустили наперед вельми зляканого череватого підвійта. Той доповів ясновельможному преславному каштелянові, що призначений із старостату війт Штефан наразі у легковажно довіреному йому, Штефанові, селі відсутній, бо невблаганно пиячить в Русові, у тамтешнього каноніка Мартовича, і що громада назагал твереза, поштива і богомольна, але до краю збідована, аж так, що згорілу восени церкву відбудувати ніц не годна, а тому приймати Святе Причастя мандрує до Княгинина, а нез'єднані з Римом (котрих дві родини і є) аж до Тисьмениці, бо у ближній Ямниці орендар пресвітлого пана Калиновського схизмацьку церкву закрив за несплати та kazanie buntowne [12].

Під час тої доповіді хворий Асмус несамовито пчихав і шмаркався, а месір Франческо оглядав навколишні мочарі поглядом проникливим, мудрим та дещо очманілим.

Наступного вечора Наглядач Ґрона наказав селянам спорудити на місці упослідження демона Пентаграму, складену з дубових колод. За архитекта призначено було хворого окультисту. Вівці Штефанової отари охоче (і навіть дещо ентузіастично, що свідчило на користь їх незлобивого менталітету) узялися виконувати екзотичні і, на перший погляд, безглузді побажання прибульців. Особливо ревно працював біля гностичної інсталяції підвійт. Минулої ночі предобрий Наглядач Ґрона звелів лишити при своїй особі його молодшу доньку Іванку, а на ранок подарував малій цілий підрізаний імперський флорин. Всі сусЧди, включно з безногим інвалідом Пуциком, оточили підвійтову хату, щоб подивитися на срібну монету, прицмокували язиками, роздивляючись профіль імператора Фердинанда Третього, а циганський байстрюк Збада, який майже рік мандрував Мазовщиною та Підляшшям (і навіть спокусив там служницю утриманки самого архибіскупа Ґензи), підтвердив справжність та неабияку цінність месірової офіри.

Інсталяцію було визнано задовільно збудованою. Хоча, напевне через інтенсивність Асмусового лікування, її геометрія бажала кращого (один з кутів Пентаграми зроблений був невиправдано довгим, наче означував собою стрілу, спрямовану у бік Коломиї). Пентаграму осмолили і запалили, і у тому пророчому полум'ї каштелян побачив видіння усіх шести цегляних бастіонів майбутньої Станиславівської фортеці…

Так передбачено було Місто, котрим йде на побачення з Пепсі Аристид Корват, і очі вбитої мантикори стежать за ним круглими модерними вікнами сецесійної забудови. Понад кам'яницями, скверами і асфальтом сяє, на тлі ультрамаринового неба, золотий шолом каштеляна, оявле-ний у маківці міської ратуші, і десь поряд — на розі вулиць Вітовського і Міцкевича — приліпився наріжним куполом химерний капелюх окультисти Асмуса. А там далі, у тій квітневій — кольору бірюзи, халцедону, хрізоспасу і кобальту — безодні, де віддзеркалені всі міста від часів Каїнових, там, де безсило глевкими стають всі реставруючі, мантри чаклунів і алхіміків, все штрихове штукарство графіків і всі пиятики краєзнавців, там чекають виповнення часів аватари Міста зо всіма їхніми атрибутами. Там, сховані у лусці метафізичної цибулини, стоять непорушно втрачені Містом Знаки, зруйновані його цвинтарі, десяток дахових шпилів, п'ятнадцять цехових синагог, фортечні стіни, брами і бастіони. І тече межи ними ріка стертої до синього блиску бруківки…

Середмістя.

Сквер на площі Міцкевича.

Місце, що обрали для рандеву Корват і Пепсі.

Друг реввоєнгакера приходить до скверу раніше домовленого часу. Він тим втішений. Адже півгодини можна посидіти на лаві під розквітлою яблунею, далеко від вуличного гармидеру і небезпечних спалахів бузкового полум'я, подивитись на паркових гросмейстерів, що порозкладали на сусідніх лавах шахові дошки і годинники, на перших похмільних вболівальників, ранково видовжених і розпатланих, з хрипкими голосами хронів, на цибатих студенток медакадемії, що починають прогулювати другу пару, на зграбного бронзового Міцкевича, фундаментальово засраного безугавним станиславівським птаством.

— …Нащо ж ти качку віддав, болт ржавий? — питає бомж Юрік старого шахіста Йосипа. Старий грає білими. — Чим ти тепер ферзя прикриєш?

— Дупою! — Йосип на мить відривається від дерев'яних лакованих стовпчиків, виймає з рота згаслу «приму», — Відійди, бо оскаженію…

— Ідійот, — не залишається у боргу Юрік.

— Еті глаза напротів… — виспівує спаринґ-партнер Йосипа дядя Саша. — А ми слоником сюдаааа…

— От, бачиш, — тріумфує Юрік, — казав я тобі, пуцю ти, не віддавати качку.

— То нічо, — втішає Йосипа болільник Микола. — Дві пєшки, вони не завжди дві пєшки…

— Вони і в Африці — дві пєшки! — важким басом відставного прапора рубає дядя Саша.

— Ніяких, нассере мамі, пєшок! — Йосип робить довгий рвучкий хід ферзем і задоволено оглядає спостерігачів. — Тра взувати, бо ж скажуть, шо нєумєйка.

Юрік хрипкувато сміється.

— Що регочеш, бахур? — питає його Йосип. — Йди працювати. Люди вже дві години як на городах… Ґе! — звертається він до Корвата. — Дайте тому бахурові п'ять копійок… Абись щез.

Юрік скрушно похитує сивою нечесаною головою:

— Ідійот…

З яблуні на голову Корватові падає тлуста зелена

гусениця.

— Беніні діти! — невмотивовано ображається на шахістів похмільний дідок Круць. — Я зпупію без манґала…

Уболівальники весело регочуть.

— Він зпупіє! — підтверджує Юрік.

— Без манґала! — рубає дядя Саша. — Ґарде!

— Отож, — позіхає Микола, спостерігаючи за тим, як Корват виколупує з-волосся гусеницю.

Якраз у цю мить той відчуває у грудях мікрозрив. Коротке, але достоту болісне, розпломбування серцевого механізму. Починає діяти атенолол. «Нажерся», — констатує Корват.

— …Слоняра тут стирчить якийсь зовсім неакуратний, — голос Юріка досягає його свідомості стишеним і далеким. Клинописні сонячні рефлекси на свіжому листі зливаються У блискучий сірий текст. Корват дивується: невже сірий колір може бути таким яскравим? Він згадує давній ранок, коли, пробудившись, він довго милувався, лежачи, райдужною грою сонячного світла на віконному склі, аж доки не зрозумів, що радісні світлові ефекти відбуваються на гострих уламках вибитої кимось уночі кватирки. Великий Уламок скла потім знайшовся коло подушки.

— …Шо такоє шлоябонь? — Дідок Круць продовжує веселити шахістів. — Єто старий шелупонь!

— Про себе кажеш, діду? — плескає старого по плечах Юрік.

Корватові уявляється, що він недостатньо готовий до читання пообідньої лекції в університеті. «Адже, — міркує він, — розмова з Пепсі може затягтися. Потім ще конче треба заскочити у редакцію до Єрульчака. І не встигнеться ж навіть прочитати конспект перед парою». Він витягає зошит та окремі аркуші з перекладом «Ступенів досягнення істини» Чжаня Бодуаня. Текст перед очима пливе, але Корват знаходить потрібний уривок з описом ритуалу «запліднення безсмертного зародка цзе сян тай».

— Та він же просуває коня наперед, — чути з сусідньої лави.

— Нєумєйка.

— Нємажліво…

— На с5! Гепай його. Гепай! Ладьйоююю! Фау!

— Нємажліво…

«Обов'язково треба усамітнитись у знаменні роки, визначені триграмами Кань і Кунь, — читає Яцина ритуальні приписи Чжана. — Поститися сто днів, не вживаючи п'яти регулярних північних приправ та свіжовпійманої риби. Не дозволено бачитись з людьми натовпу, спостерігати за готуванням їжі. Тільки тоді дозволяється почати народження Великої Суміші».

— …Тисни ж, болт ти ржавий!

— Не можу ж. Курка слонярою прикрита… Навпроти Корвата вмощуються на лаві дві студентки.

Одна з них, гарна шатенка, закидує довгу ногу так, що обсервації відкриваються планетарні форми обтягнутого трилоном розкішного стегна.

— Еті глаза напротів, — затягує дядя Саша у передчутті виграшної комбінації. — Шах!

Дія піґулки інтенсивнішає.

Гарчання мантикори змішується з кислотним схлипом мандрівного радіоприймача.

Хвилинний мікс протяглого техно і мінімалістичного хауза.

Швидке зниження тиску дратує вестибулярну систему, яка, у свою чергу, підлаштовує Корватові просторовий ілюзіон. Йому ввижається: він сидить біля студенток, а стегно шатенки — на відстані витягнутої руки. Його ледве не поборює спокуса доторкнутись до сірого трилону. Стрьомним гусарським нападом вітер знищує фата моргану близькості, але геометрія скверу залишається порушеною. Пряма перспектива атракційно переплутана із зворотною, вікна далеких будинків насуваються на нього, просотуючись крізь дерева, лави, шахістів. Стара жінка, нахилена у пошуках їстівного над двоногою урною-перевертнем, несподівано збільшується, вивищується над ліхтарями.

Смітникова Кібела. Велика Матір бомжів.

— Цзе сян тай! — вголос проказує Корват.

Праматір Помийниць підозріло оглядає його.

Повз неї пробігає кумедними Гномами двійко станисла-вівських художників. Попереду дріботить зменшений зворотною перспективою старий Стасьо Литвин. В руці він жмакає кумедну куцу торбу, подібну до бідойного тлумака сковородинських часів. За ним котиться коротенький гладкий халтурник Папертюк. Товстунець тягне старезну, погризену шашелем дубову дошку, певно здерту з антикварної шафи. Тягне швидко, ніби тікає.

«Помідорові присмерки постійно переслідували позацехового партача Павла Папердюка», — атенололове запаморочення витягає з пам'яті кумедну філологічну вправу з текстом, де всі придумані слова мають починатись літерою «п».

Корват стиха сміється. Праматір Помийниць злякано відстрибує від недовибраної урни.

Дерева стають розмитими, нечіткими. За дірчастим, пропаленим бузковим полум'ям, вісоновим муром тополь Корват бачить цзе сян тай Станиславова. Безсмертний зародок міста-воїна кількох імперій, цегляного вартового сарматських шляхів, самітника і постувальника знаменних Років, оборонця всіх зайд на сіро-жовті ґрунти Королівства Галіції та Лодомерії.

Зародок синьо-червоний, пульсуючий — нутрощі зака-трупленої Корбуцьким мантикори. Корватові здається, що він ковтає збудливий, сирий, сороміцький запах свіжого м'яса. Шахісти сміються і лаються пунктирними звуками. Піщевая молнія підкочується до горла.

Корват закривається від видіння конспектом.

«Якщо воїн хоче віддати борг, — читає він слова китайського містика, — за все добро, йому зроблене, і в нього немає можливості зробити цього щодо конкретної людини, котра колись допомогла йому, він може вкласти свою вдячність в дух. Цього може бути небагато, але завжди досить».

Розпломбовані серцеві м'язи всотують прохолоду. Нова гусениця — чорна, волохата, з білими плямами на голові десантується на аркуш конспекту і повзе текстом: «Природна сутність і життєвість — свинець і живе срібло — єднання розуму і почуттів. Відсутність тіла поза собою є умовою народження безсмертного зародка».

У просторі його споглядання, лівіше від гусениці, з'являється Пепсі.

4

Маршрутний «пежо» затримується.

Пепсі робить крок уперед, виходить із зупинкового, помережаного базарними торбами, натовпу на бруківчастий кордон пішохідної безпеки.

Червона блузка щільно обтягує груди, збільшені та круглясті завдяки хитрому причандаллю бюстгальтера. Чорна міні-спідниця з глибоким розрізом відкриває не зовсім пропорційні — скорше підліткові — ноги. Завдяки цій непропорційності Пепсі здається молодшою від своїх двадцяти трьох. Іноді її сприймають за старшокласницю. Темні окуляри приховують надмірну вирячкуватість очей, волосся недбало зібране у довгий об'ємний хвіст.

Разом із Пепсі на бруківку вистрибує велика чорна ворона. Птаха не звертає уваги на торбастий натовп і шосейний рух. «Цікаво, скільки цій вороні років? — розмірковує Пепсі. — Сто? Півтораста?»

Біля них пригальмовує «форд». Ворона відскакує з верескливим краканням.

— Пепсі! — чує дівчина.

«Тьху! Легкий же на спомин цей Ангелин приятель…» Вголос воня чємно вітається:

— Добридень, Вадиме Борисовичу. Звідки так зранку?

— З Калуша… Тобі до центру? То сідай.

«З Калуша». Для Пепсі Калуш — terrа іncognita. Якесь місто при великому хімічному заводі. З Калуша родом була та фарбована лярва Леся, котра рік тому заразила сифілісом вуграстого шкільного друга. Ще Пепсі пам'ятає калуського письменника Іздрика. Презентація його роману у Станиславові закінчилась для сестер Вергун нічними перегонами між спальнею і туалетом. Роман називався теж прикольно: «Вуйцик». Джипсі тоді дуже цим тішилась. Реготала…

Дореготалась, корово.

Пепсі сідає у «форд». Перед тим, як зачинити двері, показує язика вороні. Та знов обурливо кракає і відлітає.

— Якщо можна, — просить Пепсі, — то довезіть мене до бутіка по вулиці Лесі Українки. Знаєте де це?

— Коло ратуші?

— Ага.

— Ну то я тебе висаджу в тому районі. — Вадим Борисович раптом зауважує, що довгі Пепсині ноги впираються у панель «бардачка». — Тобі ж незручно… Чекай. Я відсуну крісло…

— Дякую, — Пепсі зручно умощується в кріслі і розпускає хвіст. Вона знає, як ефектно виглядає закучерявлена хвиля її волосся на вигинах шкіряного підголовника. Особливо якщо поціновувач знаходиться в іншій машині. Безвідмовний прийом спрацьовує. Поряд з «фордом» пригальмовує ВМW її улюбленого кольору — «металік». Симпатичний молодик за кермом привітно усміхається Пепсі. «Чого ж ти запізнився, красунчику», — Пепсі дарує хлопцеві спартанську посмішку.

— А ти подобаєшся бандитам.

— Чому бандитам? — дивується Пепсі.

— А хто тут ще їздить на ВМW?

— Багато хто.

— Отож, прям тобі кожен другий, — Вадим Борисович повертає до Пепсі клинцювате обличчя.

Сірі насмішкуваті очі. Пепсі дратується.

— Нехай собі будуть бандити. Машина класна. «Не те, що твій облізлий «форд», — подумки додає вона.

— Знайома пісенька: «Мама, я жуліка люблю…»

— То зовсім не моя пісенька.

«Форд» пригальмовує перед світлофором. ВМW відривається і щезає серед кольорових кузовів. «Треба було хоч би номер запам'ятати», — ґанить себе Пепсі.

— Я дзвонив твоєму батькові, — повідомляє Вадим Борисович.

— Він мені казав.

— І про махон теж казав?

Тепер Пепсі впевнена, що з неї насміхаються.

— То ви самі попридумували.

— Дитинко… — Вадим Борисович поблажливо дивиться на неї. Пепсі підтягує до колін сповзлу спідницю. — Мені вже п'ятдесят. Я вже старий для таких фантазій.

— Джипсі чесна дівчина. Вона б ніколи… Вадим Борисович сміється:

— Кликухи у вас обох якісь недоладні. Джипсі!…

Пепсі здається, що попереду знов з'являється сіроста-левий корпус ВМW. Вона мружиться, знімає чорні окуляри. Щодо кликух вона поінформована набагато ширше за цього занудливого вуйка. У її дворі живуть люди з далеко гіршими погонялами, аніж «Джипсі». Наприклад, брати-наркомани, котрі відгукуються на «Снупі» та «Скубі». А це ж питомо, прости Господи, псячі псевда… Ось ВМW «металік». Пепсі запам'ятовує номер.

— …Я поїду до Ізраїлю, — каже Вадим Борисович.

— А може Ангеля Вас там не потребує. І все це вигадки?

— Я сам все побачу.

— Ну, як маєте гроші…

«Форд» різко гальмує. Пепсі впирається руками у щиток.

— Ремінь одягати треба, — зауважує Вадим Борисович. — А ви всі такі бідні?

«Сволота буржуйська», — думає Пепсі.

— Не були б бідні, — каже вона, — Джипсі шмірачити не поїхала б. Не знаю як ваша Ангеля…

— Анджела все мала.

— То чого було тікати?

— То ти хочеш сказати, що вона така зіпсована? Що спеціально трахатись туди поїхала?

— Я її не знаю, вашу Ангелю. А Джипсі — моя сестра рідна. Я їй вірю.

Вадим Борисович мовчить. Пепсі стає ніяково. «Образила, бачиш», — вона вирішує змінити тему розмови.

— А в Калуші у вас бізнес?

— Квартиру продаю.

«Голос ніби не ображений», — заспокоюється Пепсі.

— То ви з Калуша родом? -Ні.

«Форд» гальмує напроти катедрального собору.

— Дякую. — Пепсі відчиняє дверцята.

— Почекай.

Вадим Борисович розвертається до дівчини. Кілька секунд мовчки дивиться на неї. Пепсі подумки вже в ательє. Розмовляє з майстринею про вельми бридотний виріз замовленого жакета. Треба ще й ґудзики підібрати. Раптом вона зауважує, що Вадим Борисович вже говорить. Напружено, з притиском на закінченнях речень:

— …Тобі на сестру начхати. Вам всім на них начхати. Я до Анджелкової доньки підходжу, питаю її, чи не пише, бува, матері. А вона знаєш що мені відповідає? «Мені впадло!» їй, бачиш, «впадло»… Так би і в'їхав по пиці… Ви всі їх зрадили. Вони там, в Тверії, під контролем мафії працюють, вони в махоні, а вам лише б гроші слали. Я правий? Правий!

Вона у перших своїх листах писала, що кохає мене, що жити без мене не може. А тепер немає жодного повідомлення. Що сталося? Га? Під контролем працює! І я туди поїду, побачиш, я витягну їх. Через поліцію, через «Ла Страду» [13] я все виясню… Вам тоді буде дуже встидно. Всім. Ви їх зрадили, вони нас теж зрадили. Вони знали куди їдуть… і твоя сестра теж. Вона і тут монахинею не була.

— А що, Ви Джипсі свічку тримали? Ви б, Вадиме Борисовичу, розібрались би спочатку, хто там кого зрадив, — Пепсі вистрибує з машини. Потім вертається забрати окуляри і несподівано для себе каже:

— Ви не думайте, що тільки Ви кохаєте Вашу Ангелю, а нам так на все начхати. Джипсин наречений теж збирається в Ізраїль. В нього є знайомі у Тверії. Не Ви один такий… Аби Ви знали.

Вона сама не розуміє, нащо вигадала це. Щоб той сумирний домашній Арік, той професорський синок, поїхав воювати з мафією? Ха. Але чому якусь там Ангелю мають кохати і визволяти, а Джипсі — ні? Ха. Пепсі теж любить свою сестру. Ха. Ніхто нікого не зраджує…

— У Тверії? — Вадим Борисович замислюється. — От що, Пепсі, чи як там тебе…

— Саме так.

— Не робися їжачком, заспокійся.

— Я не роблюся ніяким їжачком, — Пепсі вдоволено зауважує, що останнє слово в цій безглуздій розмові лишається таки за нею. — Я просто не люблю, коли говорять про «зраду» і таке інше… Зрештою, Ви теж ще нічого певного не знаєте.

— Ось, — Вадим Борисович витягає з портмоне візитку. — Передай тому хлопцеві. Котрий Джипсин… Нехай до шостої подзвонить мені в офіс. Отой, першим записаний, телефон…

— Передам.

— А цей ваш хлопець…

— Наречений Джипсі.

— Атож… Він надійна людина? Ну, ти маєш мене зрозуміти… Про що я питаю…

— Він дуже надійна людина, — впевнено підтверджує Пепсі. — Дуже. Він авторитетний пацан. Його поважають.

— Це добре, — люта оболонка навколо Вадима Борисовича, складена із щільних, злих, наголошених слів, раптом розсмоктується. Він приязно посміхається Пепсі:

— Ти круто виглядаєш. Фотомодель.

— Дякую, — Пепсі сильно грюкає дверцятами авта. Вона намагається йти повільно і гордо. Трефний, невдалий ранок. Майже в істериці вона підходить до ательє.

«Всі чоловіки — паскуди, — робить вона висновок. — Паскуди, що спочатку доводять жінок до безнадії, аби тікали світ за очі, а потім виявляють, що то були найкоханіші у світі істоти, що жити без тих жінок не можуть. Паскуди. Невдахи. Імпотенти… Wow!… Ательє зачинено! Вже майже одинадцята година. А ті сучки ще сплять… Все! На Великдень залишилась без костюма.Не буде у чому піти до церкви. Лохи паскудні! Зрадили ми її! А йому, бач, не байдуже. А нам… Диви, який закоханий!»

Поряд із ґратами, під риштаком, сидить ворона. «Та сама, що й на зупинці. Вона полетіла за машиною», — чомусь вирішує Пепсі.

Вона ледве стримується, щоб не копнути ґратчасті двері зачиненого ательє. Рвучко розвертається до скверу. Fuck off!

Поряд сигналить «опель». З вікна машини вистромлюється кругла голова підстаркуватого добродія: «Оh! jаkа sliczna kobieta!…»

— Пішов ти! — Пепсі вбігає у простір скверу. Майже відразу вона бачить Корвата, котрий сидить на лаві поряд з пакою розхристаних аркушів і длубається в носі з непереборно клінічним виглядом.

«Ось він, наш герой, наш авторитетний пацан», — Пепсі здається, що зараз вона підскочить до тої лави і почне бити Корвата, дерти аркуші на шмаття. «Роздерти, як мавпа газету!… Інтелігент сраний. Викладач… Боже… Який він мерзенний, блідопикий, вухатий, худий, як голодний глистюк… Краще б Джипсі мала якогось немитого бандита… Він бридкіший за консервованого щура! Диви, у носі длубає! Олігофрен».

Вона вже поряд із Корватом.

— Привіт, Аріку!

5

— Моє вітання! — Корват намагається церемонно підвестися. Пепсі випереджує його і сідає поруч. Закидує ногу. Так само, як студентка напроти. І відразу стає зрозуміло, що ноги в студенток роблені навмання. Точена, ретельно епільована литка Пепсі аж сяє в проміннях ранкового світла. Студентки ображено відвертаються.

«Мавпи», — переможно посміхається Пепсі.

— Вона мене переслідує, — каже дівчина. — Хто?

— Ворона. Ота, велика, чорна…

— Містичний птах. Посланець і означувач долі, — проголошує Корват.

— А тобі все сміхунці? Смішно, так? — внутрішня істерика, на котру остаточно перетворився ранковий настрій Пепсі, шукає виходу. Магма підступає до вулканічного корка. — А ця ворона, до речі, летить за мною від самої Пасічної…

— Добре що не корова. Пепсі не реаґує на жарт.

— А мене гувінь переслідує, — Корват показує дівчині аркуш з волохатою десантницею. — Диви яка. Теж чорна, тлуста. Як твоя ворона…

Пепсі не витримує:

— А ти знаєш, що Джипсі у борделі працює? Гусениця падає на асфальт.

— Ви так не жартуйте, панянко Вергун, — Корват нахиляється, виколупує з ґрунту камінь і жбурляє у ворону.

Та відскакує, але одразу повертається, кумедно хилить кльоцкувату голову й одним оком дивиться на Корвата. Ворона нагадує йому Лупатого Траха. — За такой базар, мала, атвєчать нада…

— Атвєчать? — Пепсі вкладає у свій погляд ту кількість презирства, на яку тільки спроможний емоційний досвід її вузького життя. — Крутим зробився? Ну я подивлюся на тебе, пацан… Ось, — вона дає Корватові візитку. — Цей, на відміну від тебе, дійсно серйозний фацет. Він тобі відповість. Він тобі про все скаже. І про панянку Вергун теж…

Корват обережно, немов отруйну, бере до рук візитку, прочитує її: «ЖУРА Вадим Борисович. Виконавчий директор підприємства «Галдрук» Видавничої Групи ІЖК.ТЕХ».

— Жура? Видавець? Вперше чую…

— Де тобі, — зневажливо пирхає Пепсі. — То крутий чоловік. Не те що твої друзі-викладачі. Алкашня… Ти пам'ятаєш ту жіночку, що разом із Пепсі їхала до Ізраїлю?

Корват сутужно згадує. На проводи старшої з сестер Вергун він прийшов добре вже напідпитку, всі обличчя за столом позліплювалися у його пам'яті в суцільний довгий, безокий шматок плоті з ротовими отворами, що безнастанно висмоктували горілку та домашнє вино з довгих зеленкуватих фужерів.

— Вона була у яскраво-червоних джинсах. Чорнява, симпатична. Років зо тридцяти.

Ні, жодних свідомих споминів. Корват сумно похитує головою. Ворона, помітивши цей кволий рух, підстрибує ближче. Вона зауважує гусеницю на асфальті. Пепсі теж відслідковує ситуацію. «Ну, підходь же ближче, потворо, — подумки кличе вона птаху, — сюди. Я тобі голову відкручу, містична ти моя».

— А як звати ту жінку?

— Ангеля. Жура називає Анджелою. Прізвище — Твардовська.

— Полька?

— Начебто полька.

— А Джипсі тепер із нею?

— Тільки тепер ти цим цікавишся? А за ці півроку скільки ти написав Ользі листів? П'ять? То так ти її любиш! Від такої уваги можна втрапити не те що до борделю. Втопитися можна.

Ворона змінює позицію, але наблизитись не наважується.

Корват розгублено згадує останні дні перед від'їздом Джипсі, клятви і обіцянки, марафонські нічні бесіди, безугавну деталізацію майбутнього весілля…

Наречена.

Облом.

— …Чого ж ти не жартуєш? — Пепсі намагається зазирнути йому в обличчя. — Ти ж у нас такий дотепник. В тебе ж на лекціях усі мокрощьолки пісяють від сміху. Розвесели ж мене. Нумо ж… Давай. Бо маю сьогодні завдяки вам усім препаскудний настрій. Мені оцей Вадим Борисович сказав, що наша родина зрадила Олю, щоб жити з наблядованих нею грошей… Уявляєш? Ні. Де ж тобі таке уявити! Ти ж професорська дитина… Спадкоємець маєтностей і кате-дральної посади… А ми зрадники? Ось ти і є справжній зрадник! Оля ж все знала про тих твоїх шмаркатих студенток. Котрим ти заліки за мінєт ставив, про ту пацанку — як там її? — Ніка, Віка…

Корват пірнає у рідкісний і маловивчений різновид оргіастичного зніяковіння. У раптове млосне і на диво приємне (щемливою мазохістською приємністю) згасання приватних міфів — заповідних свічок на вівтарях самоповаги. Можливо, якби атенололова гребля не тримала правіше від серця хвилі адреналінового моря, яка-небудь ішемічна атака урятувала б Корвата (гірським обвалом збанкрутілих органів, написав би прикарпатський модерніст) від жорстокого ясного вирозуміння всіх кольорів, стежок і доленосних розгалужень ситуації, котрій у його словнику (вишуканому лекторському) знайшлося тільки одне означувальне слово: «облом». Але ніяке фізіологічне збанкрутіння не прибуває Корватові на допомогу. Він сидить (бридотно тверезий, уважний) на лаві поряд із Пепсі і вислуховує всі ті звинувачення, котрими жінка намагається перекласти глухий кут свого лабіринту на життєвий лабіринт ближнього.

— …А ти як думав? Що ти такий крутий благодійник? — конденсатор жіночої істерики розряджується верескливими мікрофарадами. Кожна з них втрамбовує у провідник стравоходу солоний спазм, що от-от стрибне в голову, вичавить з очей струмені вологи і знищить вдало накладену косметику. — А в Джипсі, до речі (чи ти вже забув, пацан?), теж вища освіта… До неї такі хлопці на другому курсі лізли. З машинами, грошима… Що ти їй можеш дати? Зарплатню у триста гривень? Хабарі по десять баксів? Шмурдяк палений у шафі? Компанію алкашів-письменників з їхніми дешевими лярвами? Що? Тобі було ліньки відвезти її на море. А вона ж тим літом так хотіла до Ялти… Ти її повіз? Що я вже про Ялту кажу! Яка там вже Ялта! Тобі було в облом зайвий раз натягти презерватив. Ти хоч знаєш, скільки постинору вона з'їла завдяки тобі? Як потім мучилась по три рази за місяць… Про це ти знаєш, свиня?… Ти нічого ніколи знати не хтів. Ба, ти навіть трахнути її не міг по-справжньому! Тобі та твоя Ніка-Віка ніколи не казала, що за жінку треба боротись? А ти її зупинив? Вона ж не хотіла туди їхати. Але ж треба було вам обом на квартиру заробити. Де б твій батечко пустив її до вашої хати! А тобі було не до неї. Ти Щось писав тоді… А де, до речі, твоя дисертація? Невдаха!

— Я? — чи то перепитує, чи то констатує Корват.

— Ти! — Пепсі зривається з лави. — Я приб'ю цю ворону!

— Перехожі з цікавістю спостерігають за ефектною Дівчиною, яка намагається наздогнати і прибити ридикюлем ворону. Птаха злітає. Пепсі озирається, шукаючи камінь.

— Тікай, чоловіче, бо то скажена дівка, — радить Корватові Дідок Круць.

«Куди вже тепер тікати, — приречено вирішує Корват. — Я — невдаха. До того ж зрадник. І, здається, залишився без нареченої. На радість партизанам».

Ворона назавжди щезає у верховітті тополь.

Пепсі повертається.

Зауважує, що Корват збирає речі.

— Ти вже йдеш?

— В мене призначена зустріч.

— Тікаєш?

— Кажу ж, зустріч призначена…

— Подзвони до Жури. Він просив.

— Нащо я йому здався?

— Має план. Хоче їхати до Ізраїлю. Виясняти, врешті-решт, про цілий той махон. Там, до твого відома, всім мафія заправляє. — Пепсі говорить вже без істеричної захлиненості. Конденсатор розряджено. Горловий спазм сповзає з кадика. — Ти зв'яжися із ним… У візитці підкреслено офісний телефон. Він до шостої буде в офісі.

— Чим я йому допоможу? — дивується Корват.

— Злякався?

«Знову буде кричати». — в Корвата раптом виникає невідпорне бажання нацмулитися горілкою до всирачки.

— Нехай… Мені треба подумати… Ні, чекай, все вірно… Я допоможу Джипсі. Обов'язково.

— Я сподіваюсь. То ти йому передзвониш?

— Так.

— Це точно?

— Я йому передзвоню до шостої, — Корват говорить повільно. Відділяючи кожен склад. «Може той Жура хоч пляшку поставить. А я… Я, дійсно, не людина вчинку», — вирішує він.

— Я йому сказала, що ти маєш знайомих у Тверії.

— Навряд чи вони допоможуть. Прості собі люди, по вуха в проблемах, рахують кожен шекель, вчаться…

— Але передзвони, чуєш…

— Чую.

— Я тебе прокляну, якщо не передзвониш. Я така.

— Я ж пообіцяв. До побачення, Пепсі.

Та не відповідає. «Дідько з тобою», — вибачає їй Корват.

Він йде у бік катедрального собору. Тіні покоротшали і звуки міста притлумлені короткою станиславівською сієстою.

6

Атенололова гребля збудована надійно.

Адреналіну не передбачається.

Кіна не буде…

Звичним швидким зиґзаґом Корват хреститься перед брамою катедри. Він на хвилину заходить до прохололої золотої напівтемряви, проговорює молитву, хвилину спостерігає за майстрами, що змонтовують у бічному нефі барокову раму. Запах свіжої деревини перебиває звичну солодкавість ладану. Корват відчуває спітнілість і наче легку остуду. Він повертається у відкритий світлий полудень, де промениста примарність сповільнює рухи натовпу і заводить перехожих у затінок каварень. Між небом і асфальтом тріумфує імперія сліпучого диску.

Приречені на зраду вітають тебе, пресвітлий Атоне! «Махон! Зрада!… Мара над пірамідами Сихему. Аендорський привид. Phantom in opera… Все порожнеча… Борхесівські свічада, що дивляться одне в одне».

Вбита мантикора мружить очі-вікна, ховає їх у западинах смаглявого каміння.

Лісова істота звикла тікати у затінок від полуденного сяйва.

Небадьорий натовп обтікає зайвину-Корвата. Зайвина проходить кількасот метрів жовто-чорною вулицею і повертає зігріте вузьке тіло до споруди, побудованої в каноні барачного мінімалізму. Зрештою, споруда виглядала б цілком стильно, якби її орендатори хоча б раз на рік завдавали собі клопоту помити вікна.

Кабінет головного редактора літературно-публіцистичного часопису «Духовне відродження» Романа Теодоровича Єрульчака знаходиться на шостому поверсі споруди. Вже на третьому міжповерховому майданчику Корвата зупиняє задишка.

Клята піґулка, клята Пепсі, кляті зламані ліфти!

— Здоров був, чоловіче! — чує він крізь бджолиний зум оточуючого світу.

Назустріч суне поет Примикитко.

— До Теодоровича? — запитує він.

— А він є?

— Звідомлюю: наразі присутній. Має поштиву й високодуховну бесіду з братами-художниками.

Художники? Корват поважає братів-художників. Але якщо там старий Литвин з Папертюком…

— Трохим як ся має? Вже завершив оту свою візантійську поему?

— Трах? — перепитує Корват. Його рука мимоволі тягнеться до шиї: притиснути шкіру лівіше від борлака, промацати частість, щільність, глибину залягання пульсу.

Примикитко розкодовує символіку цього поруху у протоколі своїх життєвих практик. Очі поета спалахують жовтим алхімічним вогнем:

— Забухав горопашний Трофімій? Кілько днів? Корват вирішує не розчаровувати поета, сковтує слину, називає якесь безвідповідальне, сіре, парне число.

— Але ж збіса талановитий скурвий син, цей Трохим!— знесло вигукує Примикитко. — Оце його, тогорічне, як тепер пам'ятаю — він читав на презентації тої поетки, яка — в тебе ж краща пам'ять, маєш її прізвище пам'ятати — та, що трахкалась із Вальтером-німаком; оце він читав: «цілувати і пестити циліндрики погострених грудей», це ж найщиріша автентика… Людяна і прозора до несамовитості поезія. І що то йому впало те лівацтво? Люди кажуть, що начебто батько його був каґебістом… Чув такого?

Корват приречено знизує плечима.

— Отак кращі спотворюються! — підсумково зітхає поет. — Бувай же, наразі, Аристарше!

«Чому вони всі ніяк не можуть запам'ятати: Аристид?» — дивується Корват. Повільно, роблячи на поверхах павзи, він досягає редакційного коридору. На лакованих дверях офісу сяє металева табличка з написом: «Духовне відродження».

Двері раптом відчиняються.

На порозі стоїть головний редактор — високий, міцної статури, голомозий гуцул з вусами а lа Shevchenkо. Прездорова долоня сільського розбіяки протягнута у бік Кор-вата. Здоровань питає:

— Ти що, підслуховував?

Затерпла рука Корвата знаходить і тисне сухі зашкарублі пальці.

— Лише от прийшов, Романе Теодоровичу, — кволо виправдовується він.

— То заходь… — одягнений у вишиванку і волохатий піджак боксерський торс відступає. Друг реввоєнгакера боком протискується углиб офісу.

Найгірші передчуття оприявлюються. На шкіряному дивані сидять Папертюк з Литвином.

— Добридень, Євстахію Корнелійовичу. Литвин статечно похитує головою.

На столі побіля Папертюка — розкорковане пиво і крекери.

— Смачного Вам, Павле Івановичу.

— Дякую за добре слово, — Папертюк погідливо підстрибує, тягнучи для вітання руку (в очах — помідорові присмерки пободуння).

— Сідай, — Роман Теодорович вказує Корватові на стілець поряд з письмовим столом. — Будемо говорити…

Старий Стасьо витирає великою хусткою обличчя кольору розповзлого у червоному вині корка, вибляклі очі, поблідлий тонкий ніс і продовжує перервану Корватовою з'явою оповідь:

— От я далі кажу. Приходжу я до тої баби Світлани в готель, показую їй газету: «Ваше оголошення?». Вона каже: «Моє». Я кажу: «От Ви пишете, що знімаєте порчу, пристріт, прокляття, привороти, вплив чорних сил». «Так, — каже, — знімаю». Я їй тоді розповідаю, як одного ранку, ще до півнів, йду попри трупарню і бачу: стоять з десяток жіночок з пляшками і слоїками. Стоїть коло риштаків. Питаю в них: «Що дають, за чим черга?» Мовчать. Пики відвертають. Аж потім мені Бринський каже, що то вони чекали на воду, котрою мерців обмивають. Щоб потім підливати під двері, на перехрестях тощо… От я й питаю ту бабу Світлану: «Чи можете Ви своїм вмінням тим ворожкам протистояти?» «Можу, силою Святого Духу!» — каже баба. Я кажу їй: «Підемо зі мною». Приводжу її до тої Катерини, котру врочили на минуле Водохрестя сатанисти з Майзлів [14]. Павло має її пам'ятати. Старої Левчихи донька. У Вороні [15] вчителькою працювала.

Папертюк уточнює, розливаючи пиво в пластикові стаканці:

— Разом із Штефком вчилась. З майором.

— Атож, вона. От ми з бабою прийшли до Левкової хати. Там сморід несамовитий. Катря під себе ходить. Не може до вітру встати. А старі вже змаразміли так, що позабували як один одного звати. Ні попрати не годні, ні винести ті гімна. Така біда страшна. Подивилась баба Катерину, щось там пошепотіла, запалила перед образами свічки, злила на воду і мене питає: «Хто її так знищив?» Я їй: «То Ви, перепрошую, мали б мені це сказати. Для того й прийшли». А вона на те ось що мені каже: «Є, каже, у вашому місті страшна чорна сила. Не просто ворожки з мертвою водою, але чорнокнижник. Чаклун з чаклунятами. Він дуже могутній, бо живе в ньому дух пекельний давній, і не в змозі я зняти накладені тим чаклуном прокляття».

— Дійсно, біда… — зітхає Папертюк.

— Це той старій циган з Майзлів, — впевнено визначає Єрульчак.— Мені лікарка з їхньої дільниці казала, що довкола його хати за два роки повмирало семеро сусідів. Від раку, інсультів. А один горопаха повісився.

— Немає теперка твердих отців, як от були у часи Шептицького, ексерцистів! — присуджує, хрумкаючи крекерами, Папертюк.— Всі сатанисти обходили наш край десятою дорогою…

— А мольфари, — нагадує Корват.

— А що мольфари? Це ж не зайди були, а ворожбити, вкорінені у Карпатах з діда-прадіда. Вони там сиділи собі тихо, навіть деяким людям добро робили. Нащадки наших українських жерців.

Роман Теодорович звертається до Корвата: — Зробили ми першу коректу твоєї повістини.

— Дякую Вам…

— Почекай ще дякувати, — здоровань піднімає широку долоню. — Не все в твоєму творі є зрозумілим. Мені, принаймні.

Він витягає з шафи теку з рукописами. Папертюк наливає у стаканчик пиво і каже:

— Я хочу зробити велику ікону для консисторії, — він показує на приперту до стіни стару дошку, що її Корват бачив У сквері, — і освятити її у отців-студитів у Посіцькому скиті.

— А що буде за образ? — цікавиться Литвин.

— Угодника Пантелеймона.

— То добра, потрібна, духовна справа, — згоджується Роман Теодорович, розгортаючи рукопис повісті. — Я так розумію, що це має бути історична оповідка про козацьку Добу? Ти тут, приміром, пишеш, — він показує Корватові відповідну сторінку, — про Збаразьку баталію…

— Знали б ті козарлюги, що їх пообписують разом зі всьою требухатиною, бляха! — нервово шкіриться Папертюк, обтираючи зволожене пивом підборіддя.

— Чекай, Павле Івановичу! — головний редактор суворо дивиться на художника. — Це серйозна справа. Ми не є якийсь самвидав, адже кожне наше нове число прочитують, і дуже уважно прочитують, в обласній держадміністрації. Мусимо бути на відповідному рівні фаховості. І жодної партикулярної безвідповідальності…

— Перепрошую, шановне панство, але ж моя повість, — перериває Корват, — формалізована, дійсно, яко історична оповідка про битви під Збаражем і Зборовим. Але…

— А ти у самому Збаражі коли-небудь бував? — цікавиться редактор.

— Не доводилося.

— Треба тобі поїхати. Мусиш, то письмакові як закон, знати місцину, про яку пишеш. Подихати збаразьким повітрям. То обов'язково. Там величезні підзамкові печери. їх тепер спелеологи повідкривали. Мій небіж там два сезони був з експедицією, знайшов золотий дукат з портретом Ракоція і стару козацьку порохівницю із срібними медальйонами. Йому тепер за ту порохівницю канадійський мільйонер дає дві тисячі долярів.

— Щось забагато, — похитує головою Литвин.

— Забагато? Чоловіче! Краєзнавці вважають, що то порохівниця реєстрового полковника.

Литвин посміхається.

— Даруйте, але для того типу оповідальності, котрий я сповідую, — пояснює Корват, — обставини і перебіг самих історичних подій є другорядними текстовими преференціями…

— Як другорядними? — дивується Папертюк. — А що ж тоді головне?

— «Преференціями», кажеш? Сповідуєш? — з притиском перепитує Роман Теодорович. — Ну то зрозуміло. Не дивись на ім'я від наймення його… Сьогочасній молоді наша історія нецікава. Хіба що яко тло для їхніх модернізмів. Що їм Гекуба! То ми з вами дбаємо про втишення народного болю, про правдиву, зрощену з власних ґрунтів, духовність, вишуковуємо порохівниці, дошки для угідників Божих… А вони нас за рогулів мають… Чи не так щось кажу, Стасю?

— На то вони й молоді. Нехай собі експериментують. — Литвин обмацує Папертюкову дошку. — Столітній дуб! Ось де сила вічна…

Роман Теодорович далі гортає рукопис:

— А назва повісті? «Море Ясности». До чого це «море» тут пришпандорене?

— Назва контекстуальна. — Корват зауважує, що рукопис рясно покреслено. — Вона не стосується сюжетного наративу.

— Але слова які розумні! — Папертюк знімає зі столу порожню пляшку. — «Наративу»!

— Ну ми це все розуміємо. Не таке вже ми й село далеке бурячкове, як декому б хтілося… Ой б'хтілося!… а нема! Тільки от замість чужинецького «наратив» ми говоримо «оповідальність». Але ж, щодо назви: не може такого бути, щоби у творі не було жадної причепки до його назви. Нехай там що, але вже така модернізація є неприпустимою… А цей твій «китаєць Чунь»? Він до чого тут? Що то у тебе за персонаж? Чи в Україні у сімнадцятому столітті мешкали якісь китайці?

— У старі часи багато було в нас китайців, — підтримує Корвата старий Литвин. — Коли був я ще малим, до війни, вони у Житомирі гас продавали. Ході-ході… Зранку прокинешся, а вони вже фірою приїхали під вікна, кричать: «Кєлісін! Кєлісін!» Вони «р» не вимовляли… Вулицями, пам'ятаю, китайчата бігали.

— То ж вже у двадцятому столітті, — не відступає від свого Роман Теодорович. — А в часи Богданові? Звідки?

— З Ордою прийшли, — каже Корват.

— Добре, — Роман Теодорович перевертає сторінку Рукопису. — А цей персонаж — Ґермаго. Що за масон незрозумілий? Ім'я дивне. Непрояснене.

— Тлумачення цього імені, — прояснює Корват, — потребує розуміння імен і назв, котрі сконструйовані у міфономінативній розмірності. Можливі різні способи його Деконструкції. Ґермаго — від «Ґермоген», наприклад. Або ід німецького Ьегг Ма§оп. Також середньогрецький суфікс «-аго» був популярним для слов'янських словоутворень у Середньовіччі. В рукописах зустрічається, зокрема, давньоруський епонім Константинополя — Седмихолмаго. Себто: той, що стоїть на семи горах.

— Читач то все має знати? — дивується Папертюк. — То хіба на всю Україну три професори зрозуміють. А народ?

— Що їм Гекуба! — скрушно констатує Роман Теодорович. — То ж він'єтки, мудрагелія, схоластика викладацька, книжність. Справжня література ж дещо іншого… Але, що тепер казати. Авреоля народницького служіння вважається перевченою нашою молоддю за кумедну.

— Вона вважалась кумедною ще Домонтовичем, — нахабніє Корват.

— То найлегше: сховати свою бездуховність за мертвий авторитет. За надгробок страждальця. — Головний редактор закриває рукопис. — Русизми всі я тобі виправив, всі ці твої «між іншим» та «саме краще». Відмінкові закінчення так само. Налагоджено. Але мене все ж таки турбує загальний, я б сказав — духовно-філософський, бік твору. Все ж таки йдеться не про що-небудь там, а про славетну козацьку баталію, про граничне оприявлення духу звитяжництва, про діамантовий кіш геройських душ, більш не воскреслий в нашій історії. І мені цього небайдуже.

— В мене, даруйте панство, нехай би як там комусь подобалося, вроджена і прогресуюча алергія на пафосність, — каже Корват.

— Дорогенький, то ж не про патос йдеться. А якщо й про патос, то про його особливий, непартикулярний різновид. У історичній оповідці обов'язково має бути присутній літургійний патос.

— Нарешті сказав те, що треба, — схоплюється старий Литвин. — Але ж за це і люблю тебе, засранця… Кажи, кажи!

— Щоб жив у тій літургії, — червоніє Роман Теодорович, — глибинний дух вікового проростання пшениці, мальв і соняшника на степовому ґрунті. Дух соборного бриніння всіх святих невикуплених невідпомщених зелотських кісток, упокоєних у нашій землі за незліченні століття… А я у твоїй повістині того соборного хору передстоятелів нашої нації не чую. Чути там лише поодинокі блазенські зойки відкинутих у небуття покручів. І, від того, уся твоя ота «нарація» порозвалена. Не тримається купи. Немає духовно-філософського стрижня, літургійного дива. Якщо хочеш, немає наріжної концепції.

— А в когось є?

— Є! Як би вам в носі від того не крутило, але є! Якраз перед тим, як ти сюди прийшов, ми з хлопцями про це балакали. — Головний редактор виходить з-за столу і відразу заповнює собою увесь простір поміж шафою і шкіряним диваном. — Чи ти чув такий термін: «партенократія»?

Корват чує такий термін вперше.

— Концепцію партенократії розробив мій добрий приятель черкаський мандрований філософ Микола Цуцирлівенко, — пояснює Роман Теодорович. — Він також пише поезії, до речі, що б там не теревенили у тих наших недороблених столицях, зовсім непогані вірші, талановиті… Концепція Миколи є автентичною і, у витоках своїх, сягає прадавніх трипільських традицій степової Аратанії. «Партенократія» — від двох грецьких слів: «кратос», ну це зрозуміло, — влада, і «партенос» — цнотлива дівчина, незайманиця. Партенократія — це сприйнята загалом духовна влада цноти. Вперше вона була упроваджена нашими предками у прадавні часи в партикулярних культах арійських незайманиць…

— Вища касаційна влада весталок у Римі, — додає Литвин.

Корват подумки зауважує, що слово «партикулярність» займає чільне місце в лексиконі головного редактора.

— Вірно, — погоджується зі старим художником здоровань. — А також: святі діви острова Рюґен, давньоукраїнське плем'я амазонок тощо. А тепер, в наші часи, ми повинні заснувати через літературні, мистецькі робітні, через Духовні згромадження — яко паралельну владу — соборну партенократію. Нехай святі відлюдники, філософи сковородинського чину, виносять подіям, справам і достойникам суспільства остаточний моральний вирок. І така влада, з часом, вивищиться понад владу політичну, вироків такої влади будуть боятись навіть наші вороги. От на що ми повинні спрямувати зусилля.

— А цей… Цуциренко, він де теперка мешкає? — питає Папертюк.

— Цуцирлівенко. Кажуть мені, що Микола наче ходить шляхами волхвів. Часто буває у Києві, серед перевірених надійних людей. Він потаєний. Бо вже двічі його хтіли вбити.

— Таку людину?

— Є вороги. Ті, що й завжди були нашими ворогами. — багатозначно відповідає Роман Теодорович.— Востаннє кажуть, він чудом врятувався. Його попередив про небезпеку старенький перебендя…

— Коло тину?

— Ні. У переході між станціями «Золоті ворота» і «Театральна». — обриває розповідь Єрульчак.

— Це вчення Цуцирлівенка є чимось на кшталт неоязичництва? — припускає Корват.

— Неопоганство? — здоровань зневажливо пирхає. — То партикулярні забавки дорослих дітлахів. Книжки пишуть, «даждьбожі біблії» усякі. Мавпують книжну християнську науку. А книжність не притаманна традиціям духовних оберегів північних народів. Книгу ж яко річ попридумували в Єгиптах, на далекому півдні. А наша віра завжди була рухлива і невловима. У вітрах і деревах…

— У рахманному переданні, — додає Литвин.

— Атож, — здоровань ховає Корватів рукопис у шафу. -.У переданні. А партенократія яко система повинна мати свою драбину вищості. Котрою буде сходити до людей воля вищих цнотливців. Не у титулах чи орденах передбачаємо ми духовні східці тої драбини. А у щирості та народній чистоті духовного життя, у пророчих словах і вчинках, у передстоянні перед вищими і старшими, перед носіями духовних оберегів і клейнод. І тут справі може добре прислужитися наше українське жіноцтво. Маю на увазі те жіноцтво, котре ще не зіпсуте фемінізмом і сексуальною оскаженілістю Заходу. Ми маємо вибудувати своєрідну матригероїку рахманного чину. Де буде своя партенократична драбина для берегинь, незайманок і мавок духовного Пантеону…

«А в цьому черкаському проекті щось таки є, — вирішує Корват. — Тільки от ми з Джипсі вже на ті драбини залізти не потрапимо. Така собі з нас двох антипартенократична парочка: курва з махону і наскрізний зрадник. Чи може Джипсі ще на якусь дрібну мавку потягне?… Нібито кумедно. Але чомусь не смішно зовсім…»

— А що то таке: рахманний чин? — питає він в Єрульчака.

— То складне поняття, — напружується головний редактор. — Така-от гієрархія арійської обраності…

— Рахманністю називають особливе благо від предків, — допомагає здорованеві Литвин. — У рахманний Великдень річкою люди пускають яєшні шкаралупи з посланнями до предків. А на п'ятдесятий день, на Трійцю, за народним повір'ям, ті шкаралупи припливають до країни предків. До Рахманної землі. Це прадавній звичай, що зберігся, мабуть, з Трипільських часів.

— Щось ми тобі все розповідаємо, — каже Корватові Роман Теодорович, — а ти все не хочеш на те відповідати, про що я питав.

— А про що Ви питали?

— Про твою філософську позицію.

«Моя філософська позиція?» — перепитує подумки Корват. — Cа vа! [16]

— Я хочу створити, — каже він, — текст, позбавлений долі.

— Не зрозуміло, — дрібні бганки вкривають чоло здорованя.

— Можу пояснити детальніше тільки притчевим робом.

— Притчею? — перепитує Папертюк. Червоний і спітнілий, він зачудовано дивиться на Корвата, ніби той виголосить тут і зараз найтаємнішу мантру Майтрейї про виповнення часів.

— Знаменито! — погоджується на притчу Литвин. — Бесіда наздогад була у кімерійські часи переважаючим способом спілкування.

— Та чекайте ж, хлопці! — Роман Теодорович піднімає руку на знак уваги. — Я хочу послухати про знедолений текст.

Корват раптом зауважує, що всі його слухачі менш або більш нетверезі. «Певно під столом багацько порожньої тари», — здогадується він і каже:

— Притчі буде дві. Перша: володар шукає гінця, аби відправити найважливіше для нього послання. Послання призначене найкрасивішій жінці у його володіннях. Зі всіх можливих кандидатів у посланці володар обирає безногого каліку, що ледве пересувається, і саме йому доручає доставку. Друга: один філософ повідомляє іншому суть свого вчення за допомогою поштівки. Перед відправленням він відриває від поштівки шматочок з частиною адреси. Ось так, приблизно, можу пояснити буття знедоленого тексту-невдахи.

Здоровань і старий художник перезираються. Через павзу Литвин:

— Пан Корват, бачу, трохи знається на східних парадоксах. Але… Або притчі невдало підібрані, або ж я не все розумію…

— Якась поплутана китайщина, — погоджується Роман Теодорович.

— А Ви пам'ятаєте Миколу Хомського, котрий жив на розі Бельведерської і Орлика? — питає Литвин Корвата.

— Читав, ще як був студентом, його посмертно видані есеї.

— От він, — старий художник приязно посміхається Аристидові, — теж намагався робити щось подібне до Ваших експериментів. Він вивчав Кабалу і гебрейських містиків — чи навіть сам був з рабинського роду — і створював від'ємну мову, у котрій під сумнів бралось саме значення кожного слова [17]. Прецікава була людина, хоча й не поцінована за життя. Вбили ж його, до речі…

— Кращих нищать, залишають нарід без провідників! — констатує Папертюк.

— Але ж ця повість не кабалістична і написана українською, — каже головний редактор. — Тут ніяких ґебрейських конструкцій немає…

— Я намагався, — перебиває його Корват, — створити звичайний текст, який би був позбавлений долі не через морфологічні аберації, як у Хомського, але через змістові особливості. Себто текст, котрий призначений бути спадкоємцем Метаархіву і вбивцею, катом, ґвалтівником, розкрадачем і жертвою цього ж таки Метаархіву, текст-поштар, що принесе на пошту і повідправляє архівні теки вже померлим адресатам, на обкладинках тек зазначеним. Цей текст-листоноша має подолати невіддільну, зберігальну, зніяковілу, архівну функцію тексту. І, одночасно, він має успадкувати Метаархів. А зробити це теж не в змозі, бо, враховуючи сигнали присутності, сам присутністю аж ніяк не є. Позамежовий мешканець горизонтів буття. Ну не знаю… Не можу вам краще пояснити…

— Як казав Шопенгавер: хто ясно мислить, той ясно формулює, — зауважує Литвин.

«Нажерся б ти атенололу, тоді б я подививсь на твоє ясне мислення… Але ж і лекцію сьогодні (Господи, на все воля Твоя!), напевне, завалю… Клята пігулка». — Корват починає ненавидіти кабінет часопису «Духовне відродження», радянську архітектуру, помідорові присмерки Папертюка, світову філософію, бабу Світлану, немиті вікна, вчення Цуцирлівенка, зашкарублість мови, рахманне передання і бадання і (чомусь особливо конкретно, гостро, до ригачки) кашеміровий піджак Романа Теодоровича. Уголос він каже:

— Даруйте, я все ж таки не Гайдеґер. Папертюк тяжко зітхає, устає з дивана:

— Тра йти працювати. Теперка вже по першій.

Він бере під паху свою дошку. Єрульчак, мугикнувши Щось незрозуміле, займає місце за редакторським столом.

— Каву будеш пити? — питає він Корвата.

— Ні, дякую… За годину маю лекцію в університеті.

— Про що лекція?

— Спецкурс з герменевтики. Тлумачу спудеям таємниці літературних текстів.

— То якраз твоє, — погоджується з існуванням спецкурсу Роман Теодорович. — Ти їм там всім заб'єш баки своїми текстами, метаархівами, призначеннями. У них голови послухають, в твоїх спудеїв… Але ти щось блідий, чоловіче. Серце?

— Не ту піґулку з'їв… — Корват встає. — Ще раз дякую Вам…

— Маєш бігти… Ну то біжи, письмаче, — Роман Теодорович тисне йому руку. — А ми тут з хлопцями ще по каві втиснемо… Втиснемо? — питає він в позацехового партача, котрий підозріло довго долає поріг редакційного кабінету. — Сідай, Павле Івановичу, ще наробишся сьогодні…

— Та маю замовлення, — кволо випручується Папертюк.

— Всього не переробиш, — посміхається Литвин.

— А назву таки зміни! Зміни назву обов'язково! — навздогін Корватові кричить головний редактор.

Друг реввоєнгакера залишає кабінет. Клацає клямка англійського замка.

Литвин витягає з торби пляшку «Банкетної», ставить на стіл.

— Горілочка! — зітхає Папертюк.

— В нас про таких, як оцей Корват, кажуть: суціга, — висловлюється старий Стасьо, відкриваючи пляшку.

— Та хлопець він начебто непоганий, — каже Єрульчак, витягаючи з шафи шкляні стопарики, — але ж… Поначитавсь усякого постмодернізму, собі на згіршення… Але мене, старого писача, словоблудієм не обдурити: від цих його поштарських байок на циганську версту тхне містифікацією…

7

По дорозі до університету Корват зупиняється біля торгового намету, прикрашеного незвичною механічною іграшкою. Іграшка заведена і працює.

Строкато розфарбований циганкуватий клоун стрибає з верхівки пластмасової вежі на пластмасову ж бруківку. Неоковирне падіння закінчується катастрофічно: руки, ноги, голова і навіть (а, може, то атенололові збочення уяви?) статеві органи ляльки-стрибунця розлітаються біля підніжжя вежі у різні боки. Проходить якась секунда, невидимі магніти (чи щось інше, сховане під пластиком) збирають клоуна у ціле і піднімають на вежу для нового стрибка.

«Якась суїцидальна іграшка!» — дивується Корват. Він підходить до намету. Молода дівчина продає шкільне причандалля: зошити, щоденники, олівці. Корват питає продавця, вказуючи на іграшку:

— То, певне, польський імпорт?

— Румунський.

— А продається?

— Ні. Це в нас — елемент реклами.

— Школярикам подобається?

— Ви щось купувати будете?

— А своїй дитині Ви б таку іграшку купили?

— Якби мала гроші! — дівчина посміхається. Клоун вчергове розлітається на шматки.

Корват відходить від намету і несподівано приймає рішення: він не буде сьогодні читати лекцію про літературний архетип запліднення. До дупи всі безсмертні зародки і письменницькі глюки про містичні зачаття! Сьогодні він прочитає віддавна плекану лекцію про літературне відлуння самогубства. Експромтом виникає академічна назва лекції: «Випадок Зенона: тлумачення суїцидальної оповідальності». На слух назва видається кострубатою, але він вирішує відшліфувати її перед початком пари. Дивиться на годинник.

«Встигаю».

8

Авдиторія університету.

П'ятнадцять хвилин по другій.

Корват розкладає на викладацькому столику пасьянс списаних цитатами різнокольорових аркушів. Блакитні — виписки з часопису «Огляд сучасної психіатрії», рожеві — вибірки з Дерріди, Варта, Стендаля, жовті — з Андруховича, Іздрика, білі — видруки з Інтернету, дбайливо розсортовані Трахом. Мине кілька хвилин, дурнувато зареве пристрій, котрий тут називають «дзвоником», почнеться пара, і слова почнуть випорхувати з аркушів, застрибувати в лектора, а вже з нього — вайлувато стрибати в авдиторію, немов в затерплі пасажири з переповненого автобуса.

До Корвата підходить студентка. Він не пам'ятає її імені. Прізвище, здається, починається літерою «ц» (десь наприкінці залікової відомості). Натомість він пам'ятає, з якої вона групи: ПР-42.

Подвійний чубок звисає на обличчя Ц-ПР-42 лакованими крилами втомленого кажанчика. Футболка кольору бичачої жовчі, курточка і штани з лакованої шкіри, стягнутий масивною пряжкою чорний широкий Саlvin Кlein, круглі окуляри з жовтими шкельцями, мідний саморобний расіfіс на шкіряній поворозці. Тоненькі ніжки з'єднані з громіздкими платформами взуття непереконливими, затягненими у білі шкарпетки, шарнірами.

Двадцятидворічний персонаж андеґраундного передання.

Темна лінія спектру.

Ц— ПР-42 відхиляє пасмо лакованого волосся від жовтого шкла і звертається до Корвата мікшованим голоском. У дитячій анімації так говорять виповзлі з мушель молюски:

— Аристиде Михайловичу, хочу Вас запитати…

— Прошу.

— Ви в минулій лекції розповідали про модерністичне сприйняття світу. Ви казали, що комунізм і фашизм були найбільш вдалими модерністичними проектами. Я цього якось не можу зрозуміти. Нам професор Боровчук казав, що модернізм — то напрям у мистецтві, але ж фашизм не був мистецькою течією. Може Ви поясните якимось прикладом…

— Охоче, — Корват завважує вузьку талію, розвинуті стегна і груди Ц-ПР-42. — Я Вам розповім притчу.

«Чогось мене повело нині на анекдоти», — констатує він подумки: «Певне, старий Стасьо зурочив… А цю пацифістку треба буде втягати по перездачах. Може й вийде з того якась пригода. Все ж таки кажанчик на четвертому курсі, а обручки ще нема…»

— Уявіть собі, — починає він притчу, — сенаторський палац часів Римської імперії. Величезний, населений павичами, пеліканами і мармуровими статуями, палацовий парк. Сенатор виходить на ранкову прогулянку у супроводі цілого натовпу рабів з віялами, наложниць, посіпак, найманих поетів, акторів, бретерів, друзів дому, номенклаторів, радників і родичів. Найманий поет (який-небудь Луцій Мальвій Маґон, співець патріархального села і військових традицій, далекий нащадок Катіліни і Долабели) декламує щойно створений панегірик, що прославляє щедрість і могутність сенатора. Посіпаки вітають оплесками кожну гіперболу і метафору, наложниці пошепки обговорюють чоловічі здібності акторів і бретерів (такий величезний! я ледь не вмерла…), друзі дому озираються навколо з надією щось поцупити… Величне видовище! Могутній володар! Раптом сенатор зупиняється і запитує поета: «Чи не здається тобі, мій любий Луцію, що мій парк щойно залишила наша втіха, срібнонога золотоока Гармонія?» «Так, о нездоланна підпоро Вітчизни, окрасо Сенату, жаху сарматів і персів! — миттєво знаходиться поет. — Прийшла весна і тут тепер забагато зеленого кольору. Це не сподобалось лілейнокрилій Гармонії!» Сенатор хвилину дивиться на Луція (посіпаки вже починають нервуватись), потім викликає з почту юну наложницю. Щаслива увагою володаря, красуня підбігає до свого пана, а той дає умовний знак бретерові. Одним професійним порухом меча найманець зносить наложниці голову. Злива паруючої крови фарбує блискучий мармуровий пісок доріжки в червоне. «Червоним врівноважено зелене! — радісно сповіщає поет. — Гармонія повернулась! Слава нашому володареві!» Почет аплодує… Так-от, — Корват поглядом обмацує опуклості під футболкою, — я б визначив так: у цього уявленого нами сенатора модерне світосприйняття; себто у його, так би мовити, дискурсивному полі естетична потреба є більш вартісною, аніж моральні приписи і настанови… У пріоритеті естетичного, ірраціонального над етичним і впорядкованим і криється глибинна сутність модернізму…

— Підар гнойний, етот ваш сенатор, — раптом переходить на російську Ц-ПР-42, повертається і йде геть.

«Вона таке мені сказала? Не може такого бути!… Причулось?…» — Корват ошелешено спостерігає потилицю Ц-ПР-42. Серед пустелі розгублено-верескливих коротеньких кочових думок (помсти! помсти!) Палестиною спокою народжується припущення: «Це ж, напевне, знову атенолол грає мої збаранілі рецептори… Фармацевтичне зґвалтування реальности… Не могла ж вона дійсно сказати мені, викладачеві, таке…» Реве «дзвоник».

Авдиторія швидко наповнюється строкатим рухом, запахами дезодорантів, парфумів, поту, перегару, тютюнового і конопляного диму, ароматичних добавок до пральних порошків. Хвилею здіймається і відразу спадає стишене стакато дискантів і контральто. Шелестіння конспектів і спідниць. Нахабнючка Ц-ПР-42 умощується поряд із цибатою білявкою Магдою, щось їй захоплено розповідає, сміється. Білявка (блакитноокий екземпляр Ното europeans nordicus) обдаровує лаковану batlasse чарівною посмішкою, нахиляється до неї і цілує.

«Лесбійки!» — вирішує Корват. Недбалим помахом руки (сідайте ж уже!) він вітає авдиторію.

Тиша. Аристид Михайлович Корват, приборкавши хтиві фантазії та відігнавши холодну примару атенололовоі млосності, починає:

— Запишіть тему сьогоднішньої лекції. Минулого разу я розповідав вам про архетип Народження Божества, присутній у давній літературі. А також ми з вами говорили про його модерне і постмодерністичне відлуння у сучасних художніх текстах. Сьогоднішня лекція присвячена архетипу Самогубства. Отже записуйте: «Випадок Зенона: інтерпретація суїциду в літературних текстах». Записали? Швидше записуйте… З літератури я даю вам тільки одне джерело: D.Cettor Еssai sur lа narration dа suісіdе. Часопис NERVURЕ, 1999, число п'яте… Записали? Що? Так, французькою мовою… То ваші проблеми.

Отже суїцид. Самогубство. Ніхто з присутніх не пробував покінчити зі своїм існуванням? Ні? Вельми втішений… А проте, від часів самогубства Зенона Кітіонського (про котрого зокрема піде в нас мова далі) до фатального стрибка з вікна французького філософа Жіля Дельоза (1995 року) практики суїциду вплетені вибагливим візерунком у знакову, ритуальну, оповідальну тканину світової культурної матриці… Чи бачили ви фільм «Матриця»? Ну то тоді знаєте, про що я кажу… На перший погляд, нескладною, прозорою уявляється етимологія самого слова «суїцид». Але вже десь на кордоні звукового навіювання, так би мовити, шаманського проговорювання «сууйтцид» нам чується англійське swing — ритми барабанів, банджо, смертоносні танці негритянських жерців, пурпурові присмерки джезу… Латинське слово sui — «себе» ми зустрічаємо у сталевих періодах Цицеронових трактатів — sui conservandi causa — «задля власного врятування». Не відомий історії слово-творець темних століть долаштував до цього слова корінь caedo — «бити, різати, нищити»… Встигаєте записувати? Напишу вам на дошці… Крейда знов волога! Коли ви вже навчитесь готувати авдиторію до лекції?… Хто староста курсу?

Корват пам'ятає, що старостою четвертого курсу є валькірія Магда. Він не відмовляє собі у задоволенні відправити її за сухою крейдою у деканат, помилуватись дефілядою хижого спортивного тіла. Краєм ока він обмацує розкішний вигин її стегон, блиск плоті у розрізі темно-синьої спідниці. «Нащо ж було вдягати до такої спідниці яскраво-червоне взуття? Відразу видно, наслідки спілкування з лохами», — співчуває дівчині лектор.

— … Марк Туллій, — продовжує він, отримавши суху крейду з рук Магди (довгі пещені пальці, перстень з жовтим топазом), — застосовує слово, утворене від вказаного кореня у значенні «офірного заклання» — іnter саеsа et роrrcta — між закланням жертви і покладенням її на жертовник. До речі, будь-хто з вас може собі побавитись і увести до українського лексикону нове словоутворення інтерцидний у значенні «міжжертовний, недоофірований». Не бажаєте? Ну, це жарт… Продовжуємо… Знавець древньо-грецької може відчути у слові «суїцид» відблиск мілітарного заліза, присутність прямого еллінського меча — sіdеrіоn, котрим Софоклів Аякс перерубує нитку свого героїчного і звитяжного чину. Ось такими конотаціями облаштована фонетика самогубства.

Розповідь про самогубство яко подію, або випадковий уривок життєвої історії, відбувається вже після суїцидаль-ного акту. Розмови друзів, родичів, сусідів самогубця формують оповідальність особливого типу. Вам, певне, відомо, що самогубців колись не дозволяли ховати на християнських цвинтарях, позаяк самогубство — гріх проти Бога. Так само «поховання у слові», віртуальна панахида розмов, пліток, спогадів близьких, оправдальні монологи справжніх і уявних винуватців відбуваються через оповідальність особливого типу, яка знаходиться поза межами звичайного побутового анекдота. «Мовчання, безумовне мовчання оточує факт самогубства», — писав у 13-му столітті славетний схоласт і радник двох Вселенських соборів, світоч середньовічної ерудиції Сиґер Брабантський. На думку багатьох психологів і психоаналітиків, те, що про самогубця говорять інакше, підкреслює позамежність його смертної практики, підкреслює, що кожен акт самогубства ховає в собі Послання, адресоване, зрештою, нам усім. Це Послання про неповноцінність життя взагалі, про невдячність і жорстокість близьких, про неминучість оплати всіх авансованих нам радостей буття, про безжальність або байдужість коханої істоти, справжнє єднання з якою можливе лише на теренах, де стають безглуздими всі прояви егоїзму («я зійду у могилу, щоб тебе обійняти», пише Гайне у «Ліричному інтермецо»), про Вигнання з уявного світу (Варт), про заколот друзів, про несправедливість Творця, який створив недосконале тіло (зависоке, занизьке, надто худе, товсте, клишоноге, з плямою на носі тощо), про вперте мовчання телефона, про нестерпну легкість буття, про невиліковність СНІДу (ату її, цю завжди невсихаючу науку!), про Порожню Фортецю Бруно Беттельгайма, побачену у наркотичному видінні, про примарних монстрів (цатоґванів) Лавкрафта і Вілсона, що при повному Місяці висотують нашу свідомість… Чи не помітили ви того, що, заглиблюючись у послання самогубця, я стаю нестерпно літературним? Даруйте, але є підозра, що не всі люди мають однаковий стиль мислення — уявіть собі, що дехто навіть у момент затягування петлі може думати про Лавкрафта… Пречудовий дослідник кордонів людського-занадто-людського Ролан Барт так описує створення Послання: «Я стягую на себе роль: я той, хто буде плакати, і цю роль я граю перед собою — і від неї я плачу: я сам собі власний театр. І, бачучи себе у сльозах, я плачу від цього ще сильніше; якщо ж вологий потік з очей підупадає, я швиденько повторюю адресовані собі різкі слова, від котрих вони потечуть знову… У такому подвоєному промовлянні, що ведеться до фінальної какофонії (клоунська сцена), міститься задоволення певного штибу». Принагідно згадаємо Вертера, що описує Шарлотті образ своєї майбутньої могили… Життя для самогубця перетворюється на співмірний з його особистою проблемою предмет, він крутить його у руці, дивуючись: таке нікчемне! Він залишає цей м'ячик нам у спадок: бавтеся, Добродії, я набавився вже. Він уявляє, як м'ячик розгорнеться у ляпас і навідліг вдарить по щоці ту сизу імлу, якою поступово постаємо ми всі в уяві самогубця, розгорнеться у прокляття, котрим і розпочнеться Армаґедон. Аureoir, my frend, aureoir! Це адресовано всьому світові! Суїцид, таким чином, виявляється чимось більшим за подію. Більшим за ситуативне переконання. Це — релігія смерті яко свідомого вибору. Це — виклик Творцеві від тваринної істоти: «Ти сотворив життя, а я сотворю смерть і урівняюсь із Тобою!» Під цим кутом зору самогубство не є апофеозом стоїків, а, радше, квінтесенцією всіх стильових пошуків післямодерної доби…

Зенон Кітіонський.

Діоген Лаертій зауважує, що від Зенона Елійського, учня і коханця славетного Парменида, в Елладі було аж вісім філософів з цим ім'ям. Можемо говорити'про найулюбленіше чоловіче ім'я Передвічної Софії. Кітіонець з того загону однойменників був третім, мешкав у четвертому столітті до Різдва Христового, був калічним від самого народження і покінчив життя настільки достойно, що поп-біографи античності перетворили його у найвзірцевішого самогубця давнього людства. Він зробив свій останній вибір, отримавши Знак — зламаний мізинець. Невиправний цинік Родольфо Картенат жартує, що виглядає правдивим припущення: цей мізинець був останньою цілою і функціонуючою частиною Зенонового тіла. Так чи не так, але Провидіння, у котре давньогрецький філософ (при всіх тодішніх теїстичних сумнівах) мав би вірити, вказало йому: життя втратило лінійність (а разом з лінійністю сенс) і перетворилось на дурне коло ситуативних повторень.

Ми б сказали: Grounhog's Day [18].

Зенон добровільно залишає життя, стає героєм, йому споруджують статуї. Адже для античного світу у Посланні самогубця ще немає нічого непристойного. Радше навпаки: дисонанс старості із вічно юним, безсмертним світом (упроявлений у знищенні улюбленого мізинця) є зрозумілим античній людині, і взірцевий мудрець не чекає ганебного здитинення (безпомічність, маразм, знущальні жарти дітлахів, презирливі погляди красунь, зламані пальці). Він лише заповіт, напучує друзів досвідом своїх помилок і мандрів, дефлорує щойно куплену п'ятнадцятирічну рабиню (та верещить під натиском могутніх чресел старця), роздає бідним мідяки, дякує архонтові і народним зборам за їх громадські чесноти, приносить тлусті жертви всім богам і відправляється за допомогою шляхетної отрути (або через кратер сицилійського вулкана, як у випадку Емпедокла) на береги Стіксу. Як високо підноситься це світле і прозоре видіння античної суїцидальности над невротичним зведенням порахунків з власним «я» у закопченому фабричними трубами, прагматичному, сіро-жовтому, як сторінка радянського шкільного підручника з портретом Маркса, дев'ятнадцятому столітті. Барон Стендаль пише: «Людина, котра аж сорок п'ять хвилин роздумувала про самовбивство, вже влізла на стілець і зняла з книжкової полиці каталог дзеркал сен-гобенської фабрики». Цитата з «Арманс». Ви записуєте? «Сен-Ґобен» пишеться через «о»… Добре, почекаю… Отже, з'являється романіст, котрий бере на себе ролю адресата Послання. У своїх сентиментальних вчительських оповідках він перетворюється на невтішного зашмарканого родича всіх самогубців і узагальнює, і повчає, і ототожнює, і розповідає і, нарешті, вбиває бідну мадам Боварі… А потім, у «Максимі» чи «Мулен Ружі», доїдаючи охолоджене суфле з абрикосами (ґарсон, я замовляв бордо!), повідомляє вухатому потенціальному біографові: «Мадам Боварі — це я!» Зрозумійте мене вірно, тут і тепер я кажу не про Флобера (мир його пам'яті!), а радше про Метафлобера, деконструктора соціальних (вибачте за банальність) причин самогубства.

Доктор Дідьє Сеттю зауважує: «Зіткнувшись із самогубством, ми доконечно знаємо результат, але одночасно передчуваємо таке розмаїття всеможливих причин, що не можемо призупинитись на жодній; а, разом із тим, якесь відчуття — редукція незнання, або безсилля — підштовхує нас до ситуації, коли кожна з можливих причин є правдивою». Перед такою непевністю можна надовго загубити позитивне сприйняття життя, перефарбуватись у ніцшеанця, підштовхнути ближнього, не питаючи, з якого такого добра той похитнувсь… Самогубець актом власної волі перетворює лінію особистої історії на коло, повертаючись до арійського світосприйняття предків. Може тому серед євреїв так мало самогубців? Цикл замикається в особистому Вічному Поверненні. Він каже нам: я забираю весь свій світ без винятку і частину вашого світу із собою…

Аристид Михайлович на хвилину відривається від кольорових аркушів і оглядає авдиторію. Повний безлад. На задніх лавах йде жваве обговорення якихось позалекційних подій. Ц-ПР-42, притулившись до оголеної руки Магди, зануривши кирпатий носик у золотаві хвилі її волосся, щось щебече у вушко валькірії. Рука нахабнючки майже обіймає її стегна. Магда, впіймавши Корватів погляд, хтиво посміхається. Ц-ПР-42 теж обертається до кафедри, дивиться на лектора вкрай недружньо. «Поламав лесбійський кайф пацифістці!», — підлувата радість припливає до Корватового обличчя рожевою барвочкою. З несподівано приємним відчуттям Корват повертається до лекційної вправи.

Авдиторією блукають студентські записки.

1) Галина Яремків — Ц-ПР-42: «Ти бачила, як Пампух дививсь на Магду? В нього аж слина на черево текла! Не ревнуєш?»

2) Галина Самар — Магді: «Якщо ти, соска, зраджуєш мені з Чорною Жабою, тою, котра тебе зараз обнімає недоробленими дистрофічними кістлявими граблями, я тобі, соска мала, після пар виберу очиська. Зрозуміла?»

3)Магда — Галині Самар: «Хочеш мене, пісюхо?»

4)Ц— ПР-42 -Галині Яремків: «Ревную. Дуже!!! А Пампух такий сексуальний. Особливо це неголене підборіддячко. Так би й вкусила, щоб аж кров пішла. А потім трахнула (разом з Магдою, бутербродом, як у тому журналі)!!!»

5) Галина Самар — Магді: «А ти як думаєш? Правильно!»

6) Магда — Галині Оленчук: «Галиночко, кицьо, включи, будь) ласочка, плеєр. Нехай Пампух трохи поскаче. Нудно, як на молдаванській панахиді».

«Суїцидальна література 20-го століття, — продовжує Аристид Михайлович, — отримує у спадок від попередньої епохи небагато якісних рефлексій. Хіба що передсмертну записку бідної Олі із недоладно-геніальним словом «дебют» (Достоєвський) та агонію Емми Боварі… Модерністичне мислення нової доби відмовляється визнати самогубство трагедією. Цитований вже французький психіатр пише: «Ми звертаємось до оповіді романіста саме тому, що через літературу виявляється багато потаємного, окультного, «Боварі — це я!» багаторазово було трактоване текстознавцями. Але ризикнемо запропонувати ще один варіант: ми бачимо в цьому прикладі ознаку вдалого псевдоніма. Вдалого, позаяк він вичерпує собою самогубство». У наведеній цитаті для модерніста слово «вдале» важливіше за «самогубство». Модерніст мислить проектно, тому

Послання самогубця він бачить у якості оригінального, але припустимого способу пошлюбити літературну славу.

Найблискучіший приклад такого модерніста — французький письменник російського походження Ромен Ґарі, автор одного з найкращих (як на мій смак) романів 20-го століття — «Коріння неба». Його літературне життя позначене псевдонімами-самогубцями. Починаючи з першого роману (у той час йому було дев'ятнадцять років), він підписувався «Люсьєн Брюлар» Потому підписи різноманітнішають: Фоско Сицибальді, Шате Боґа. Низка історій, понаписаних під егідою «псевдоніми», у яких герой закінчує самогубством, дозволяє собі померти, ставлячи нас перед знаком суїциду. Відтак у творах Ґарі оформлюється псевдонімічна серія «Еміль Ажар» У лабіринтному романі «Псевдо» Еміля Ажара його персонаж Тонтон Макут — Р.Ґарі? — вбиває себе. Пароксизм нестерпної особистості: «Ажар» насправді існує у тому вимірі, котрий ми звикли називати «реальністю» (це літературне псевдо Павловича, молодшого двоюрідного брата Ґарі, якого він, за звичкою старого фальсифікатора, рекомендував світові яко небожа!). І шельма Ґарі хоче переконати у цьому своїх читачів. Він пише «Псевдо» для того, щоб проголосити дійсне існування Ажара і заперечити існування себе самого. Але це, як і досі, наскрізне, тотальне (переможне у своїй повсюдності) псевдо. Стриманість критики запалює інтригу: особистий світ Ґарі стає ще більш потаємним. Все здається псевдонімічним, складається враження, що немає нічого реально існуючого. Під ім'ям Ажара Ґарі отримує другу Ґонкурівську премію (єдиний в історії, позаяк статут премії не передбачає можливості повторного нагородження). Можливо, саме псевдо стало зобов'язуючим символом утримання від розпаду його нелітературного життя… Але таємниця поступово розкривається, і Ґарі встромлює собі до рота карабін…

7) Галина Оленчук — Магді: «Якщо я включу плеєр, то що мені за це хорошого буде, Магдочко?»

8) Магда — Галині Оленчук: «Дівки, ви що, всі подуріли? Ти теж мене хочеш?»

9) Ц— ПР-42 -Галині Оленчук: «Будеш чіплятися до

Магди — тобі піздєц!»

10) Галина Оленчук — Магді: «Це не я, це ви там подуріли, лесбіянки кончені. Домовляємось: я включаю плеєр, а ви мені виставляєте в буфеті сік, каву і тістечко. Але не те маленьке, а велике, з кремом! Р.5. Магдо, скажи тій дурній своїй подрузі, що за базар треба відповідати. Нехай подумає і вибачиться. Я чекаю».

…Дещо інший шлях, — перевертає чергову картку Корват, — брав відомий вітчизняний прозаїк Юрій Андрухович, роман якого «Перверзія» є, перш за все, наскрізною оповідкою суїцидального типу відлік внутрішнього романного часу йде від 11 березня 1993-го року. Коли покінчує життя самогубством (або імітує цей акт) Стас Перфецький, персонаж-гібрид, химерне поєднання акег е§о самого ддруховича і романтизованого образу київського режисера Сергія Проскурні. Якщо згадати, що день народження (тобто єдина для живої людини безсумнівна дата) автора роману — 13 березня, маємо доконечно вибудуваного гностичного змія, що кусає себе за хвіст. Гадаю, що в окультній символіці немає більш суїцидальної потвори. Самогубство Перфецького Андрухович описує так: «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках… Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня». Тут подибуємо спробу постмодерністського письма реставрувати той світлий, естетизований чин припинення топтання рясту часів античності, котрий оприявлено у біографії Зенона. Але знов усе псує іронія. У шостому пункті «заповіту Перфецького» читаємо про його борги у сумі «27 тис.730 ам. доларів». Зелене капустяне шурхотіння затуляє обрій чистої естетики. І знов недосяжним виявляється чин Кітіонського старця…

На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук.

Музичка.

Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі.

«Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!» — Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до стола, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Всі записи присутні.

«Упс!» — дивується він. — Щось не так? — запитує нахабнючка. Магда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. «Ось чому в неї червоне взуття!» — здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком.

«Стаєш імпотентом, Аристиде!» — повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту.

— Ви постійно вдвох розмовляєте, — робить він зауваження Магді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки:

— Ми розмовляємо, бо Ваша лекція нецікава.

Корват реагує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції, виготовлені на згубу Ц-ПР-42, залишаються застряглими у горлі: краєм ока він помічає як правиця нахабнючки відтягує гумку Магдиних трусиків і щезає під бганками спідниці. Магда вдоволено мружиться. Корват готовий поклястися, що бачить миттєвий рожевий спалах «гусячої шкіри» на оголених раменах валькірії.

Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко:

— Чому це Вам нецікаво?

— Непереконливо, — каже лакована дівчина.

— А Ви самі колись пробували покінчити з життям? — питає примружена Магда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. «Що це сьогодні зі мною коїться?» — він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі.

— А наявність такого досвіду Ви вважаєте для лектора обов'язковою?

— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.

«То вони обидві проти мене!»

— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…

Авдиторія сміється. Один — один.

— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…

— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?

— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.

— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»

Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:

— Мені можна вийти на кафедру?

— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?

— Спробую.

«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.

— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:

— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?

Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:

— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.

— Мене не попереджали.

— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.

— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.

— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».

— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!

Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.

— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.

— Гошовська Галина!

Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.

— Сідайте. Ошевич Магда!

— Я тут, — нордична посмішка валькірії.

— Оленчук Галина!

«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».

— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».

— Цап Галина!

Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:

— Я не Галина, я — Катря.

— Вибачте… Цирлик Олена!

— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.

«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:

— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…

— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».

— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.

Альона починає:

— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…

— Цікаво! То Ви феміністка?

— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!

— За що ж нас так?…

— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки

самозакохані і цинічні.

— Ха! — сміється Корват. — Мені пригадується один з героїв Достоєвського. Він казав, що ненавидить жінок тільки за те, що вони собі на, вибачаюсь, тилові частини наліплюють «фру-фру», щоб виглядати «бельфам»!

— Дуже дотепно! — приходить на допомогу подрузі Магда. — Можна сміятись?

— Я Вас перервав, Альоно. Вибачте, — чемно відступає куртуазний друг реввоєнгакера. Його все більше збуджує радикальна відмінність у зовнішності цих двох дівчат, безкомпромісний шарм Альони і нордична досконалість я подруги. Його фантазія, звільнена атенололом від корд і кордонів, малює видива сплетених тіл, чорні губи неформалки, заблукані у рожево-золотих хащах між ногами валькірії…

— Мені видається, — пояснює Альона, — що чоловіки живуть у більш відкритому світі, аніж жінки. А якщо світ відкритий, то самогубство не відбудеться… Перед тим, як вирішити піти з життя, людина має відчути, що все навколо зачинено, що небо стало цератою, що воно вже не відкрите, повітряне, але ніби ляда, накривка, медицинська ширма. Чоловік ніколи не відчує цього так, як відчуває жінка… Все має бути зачинено: і глупі книжечки, де все брешуть літератори, і має бути ображеним усяке незграбне звірятко, і будиночки мають бути помальовані нетверезими фарбочками, і має бути подзьобане волооке зернятко, і кохання має квітнути кишками назовні… А оце: Who kills it? feelі it [19], — це ж жінка написала… А чоловіки… Вони ж завжди спроможні переключати себе ніби на інші програми. На кар'єру, друзів. А коли зрадять жінку, то вона буде у всіх речах, людях, книжках бачити тільки ту зраду і більш нічого. Все стає отруйним. І телевізор стає отруйним. І ліжко. І холодильник. І будинок, і вулиця теж… Вона йде тою вулицею і згадує: ось тут ми призначали побачення, тут цілувались, тут він мені розповів про своїх батьків, у цій каварні ми їли тістечка… І у цьому всьому — сто пудів найотрутнішої отрути. В чоловіків ніколи не болить тіло, коли їх зрадять, а в жінки все тіло болить. Чоловіки собі вигадують причини для самогубства, а жінка ріже собі вени, бо просто не може жити, їсти. Хто з вас це зрозуміє?… І ляда закривається, і під нею нема чим дихати. Немає повітря… От Ви, Аристиде Михайловичу, у позаминулій лекції розповідали нам про від'ємне мислення. Про «ніщо». Про авангард говорили нам. Про Чорний Квадрат. А жінка це Ваше «ніщо» завжди відчуває, непотрібно їй для цього відчуття жадних мистецьких образів. От Ви знімали коли-небудь взимку з дротів замерзлі, затверділі на морозі простирадла? Ні? От, коли ви торкаєтесь цих простирадел, вони ніби як трупи на доторк. Коли тебе зрадять, то все навколо стає таким на доторк — холодним, твердим, трупним. Речі стають трупами речей, а книжки — трупами книжок, а слова — трупами слів… Це тільки ви, чоловіки, завжди такі позитивні, налаштовані на «щось». Звідси й всі ваші розмови про якесь Послання! Кому його заадресувати, якщо світ постав трупом? Якщо тебе вивертає назовні зеленим блювотинням від смороду тої потвори, того паскудного байдужого звіра, з яким ти зачинена разом в одній клітці, в одній кімнаті, в одній собачій будці, в одному цьому затраханому світі?… Я так Вам скажу: насправді немає ніякого Послання, є тільки дурні нотатки, що нічого не варті. Словами-трупами нічого не напишеш…

Вона замовкає, перегортає конспект, ніби шукає там продовження виступу.

Павза.

В судинах Корвата вибухає чергова вакуумна міна, підкладена атенололом. У ліве вухо залітає хмарка співучої комашні, у правому оселяється картавий суфлер, котрий вичавлює на слухові рецептори Аристида Михайловича бурмотливе суфле: «Профанність, профанність, окресли ж, дурню ти, її профанність, фанність, анність…». Світ навколо починає відходити, наче потяг, комашня гудить вже не зумером — паротягом. Очі Корвата шукають в авдиторному просторі рятівне коло, стоп-кран, будь-що непорушне і зупиняються на жовтому топазі Магди. Він зауважує, що камінь оброблено у каноні фасетної огранки, непритаманної цитринам: Flover Cats, невмируща знахідка амстердамця Ґабріеля Толковскі, одяг найшляхетніших діамантів. «Може це не топаз, а жовтий феаніт?», — припускає він. Погляд його, знову зрушений у мандри цим припущенням, заходить до конспекту Галі Яремків (сніжно-білий папір, широкі марґінеси, чіткий канцелярський почерк з химерною «ж» i свинячими хвостиками на закінченнях слів). Він бачить огорнутий текстом малюнок: карикатурний чоловічок (він впізнає себе завдяки гофрованому коміру гольфа) висить у зашморзі, кумедно висолопивши язика. Напис поряд; «Пампух». Зашморг долаштовано до ретельно накресленого мотузяно-блочного пристрою, штурвал котрого бадьоро крутить гермафродит з расsfiс'ом на шиї. Погляд дрейфує далі, до Ультіма Туле млосного урвища і зустрічає там очі торпеди-відмінниці, прозорі і жовті. Кольору танзанійських геліодорів! Вологі очі, сповнені несприйняттям Хаосу. Дрейф зупинено. Лектор вдячно посміхається торпеді (а вона ж небайдужа до мене!), а та відзивається на посміх спалахом крізь нещільні світлі вії, вибагливим вигином хтивих бганок під крильцями гострого носика. Адреналін на півмиті прориває атенололову греблю, і Корват відчуває змужніння причинної плоті назустріч цим бганкам. Він майже впевнений, що у цьому вибуху дикого пустельного порозуміння здригаються тілесні надра Галини Гошовської, і гарячий вихлюп зволожує її затверділий клітор.

Можливо, саме атенололовий сейф рятує Корвата від вульгарного поспіху викладацьких конотацій, від приступу ерудиції, і він не намагається зіпсувати це миттєве об'явлення конвульсивною красою Бретона, судомними синусоїдами Батая, іншими екскурсами на літературне звалище і цим перемагає.

— У Вас все? — питає він Альону.

Альона мовчки хитає головою. Вона невдоволена собою, своєю неспроможністю підшукати більш точні і влучні слова, образи, сентенції, повідомити Магді, студентам, занудному викладачеві про справжнє, котре так легко відчувається без слів-посередників. У своєму зніяковінні вона приваблива і сексуальна — красиве зграбне інтерцидне звірятко, розлючене невдалим стрибком. Вона зустрічає вдячний погляд Магди і заспокоюється, сходить з кафедри.

«Цікаво, — думає Корват, — коли вона дивиться на Магду крізь ці кумедні жовті окуляри, якого кольору бачиться їй Магдина шкіра? Жовтого? Помаранчевого? Стронціанового? Їй це подобається?»

9

… Автобус з жовтими номерами, жукоподібний від надлишку тонованого скла, заповзає на розжарену білу пательню Центральної автобусної станції Єрусалиму. Дві його пасажирки, Анджела і Джипсі, спостерігають за навчаннями антитерористичної групи: шестеро солдат у важких обладунках тягнуть до галерей півсферу проти вибухового маніпулятора.

— Як вони ще не спеклись, у тих скафандрах, — співчуває солдатам Анджела.

— Але ж, у випадку чого, залишаться живими, — передбачає Джипсі. — Хіба що руки-ноги повідриває…

її організм стискає мимовільна нутряна істерика: за хвилину треба виходити з автобуса; з прохолоди кондиціонованого повітря у ворожу гіперборейцям спеку, що висушує нирки і наповнює голову дурнуватою важкістю. Джипсі витягає пляшку з водою і робить тривкий ковток. Вода тепла, з ледь відчутним содовим присмаком.

«Гидота яка», — проноситься в голові Джипсі, вона витягає дзеркальце і відновлює поруйновану вентилятором зачіску…

Вібруюче прозоре сяйво автостанції, розцяцьковані кварцовими спалахами поверхні бетонних споруд.

За три хвилини жінки піднімаються сходами на тротуар Джаффи, довгої вулиці, збудованої на останніх кілометрах прадавнього паломницького шляху від порту Яффо до християнських, юдейських і мусульманських святинь Давидового міста.

Щільний потік машин.

Сліпуче сяйво скляних площин готелів Араrtоtеl і Саеsаr.

Джипсі мружиться, від невблаганних променів не рятують навіть захисні окуляри. Неприємна легкість охоплює її живіт і щось настирливо-орієнтальне починає дзвеніти між вухами. Вона робить ще один ковток і запитує в Анджели:

— То пішки підемо?

— Звісно. Робимо ж собі екскурсію. Не що-небудь…

— Спека.

— То тільки після автобуса. Потім, у Старому місті, вип'ємо чогось прохолодного. Вип'ємо холоднющого пива.

Джипсі приречено зітхає.

Вдвох вони відганяють настирливого неохайного (засмальцьована докерська сорочка, шкіряні штани колоніального фасону, кеди) таксиста і вирушають в бік Ціонської площі, пришикувавшись до чоти розгодованих францисканських ченців.

— Диви яке! — Джипсі звертає погляд Анджели на трансформації жирових обсягів під коричневою рясою велетенського послідовника святого Франциска. — Як слон!

Жінки стиха хихочуть і майже забувають про спеку.

Навколо них тим часом відбувається архітектурне здрібніння. Стамбульсько-житомирська магазинна забудова заступає місце американістичних готелів-монстрів. Двері магазинчиків відкриті. Між полицями з пральними засобами та столярним інструментом сидять старезні олім [20], зморшкуваті і медитативні, з чіпкими очима людей трефної долі.

Анджела йде попереду, майже торкаючись коричневих крил слоноподібного монаха, і Джипсі заздрісно поціновує її сліпучо-білі джинси з велетенським червоним лейблом, що ритмічно коливається на стегні. «Чому я, дурна, не купила такі самі? Копійки ж коштують!» — картає себе Джипсі, і легкість під паском розсмоктується з приємною сверблячкою.

Біля Ціонської площі знову виростають вежі готелів, а натовп насичується американськими туристами до межі кристалізації. Строката студентська зграя (Wоw! Оh, lа-lа! Wоw!) відносить на тротуарні марґінеси навіть незворушних, твердих у змаганнях з вуличної штовханини хасидів. Францисканці, виконуючи коротку німецьку команду ватажка, перебудовують свій загін у тевтонську «свиню» і могутнім притиском розштовхують вавкаючу каліфорнійську молодь. Джипсі не відмовляє собі у задоволенні допомогти ченцям; вона обирає жертвою товстеньку студентку з картатим наплічником і підкоченими штанятками. З бойовим шепотом «Вlооdу gіrl!» Джипсі штовхає студентку. Та відлітає до вітрини, наповненої різнокольоровими горішками. Чорно-білий хасид здивовано дивиться на агресивну Джипсі. Та шаріється.

Зліва, у проймі провулка, відкривається корабель православного собору.

— Бачиш тую церкву? — показує на храм Анджела. — Це російська катедра, там повінчались Пуґачова з Кіркоровим.

— Зайдемо?

— Краще довше походимо Старим містом. Там багато цікавого.

— Твій Циппо міг би нас підвезти машиною. Мали б набагато більше часу.

— Він такий самий жлоб, як і твій Йосі.

— Йосі? — сміється Джипсі. — Ти бачила його тачку? Вона до Нацрет Ілліту [21] не доїде, не те що до Ершалайму. Ми минулого тижня їздили до його родичів у Капернаум, так мотор пчихав, як хворий дідько. То ж розвалюха…

— А кілько Йосі твоєму років? — перебиває Анджела.

— Він не каже. Мабуть, шістдесятка вже є.

— Мав би тебе возити, старий козел. Ти до нього поблажлива.

Джипсі не відповідає. На лінії вуличної перспективи з'являються стіни Старого міста і Яффська брама. Шоколадного кольору тіні підкреслюють кожну западину і каверну в епідермісі середньовічних стін, складених з шафранового єрусалимського каменю.

Жінки проходять браму і йдуть вузьким фортечним провулком вглиб вірменського кварталу. Зграйка туристів фотографує резиденцію католикоса, бездоганно сюрреалістичну (велетенські печериці, вмонтовані у накривки скелястих скринь) у спекотній марі, що запаковує до вібруючої лялечки жовтий прямокутник Давидового міста. Настає той літній, регулярний палестинський полудень, коли небо, немов пересичене кобальтом, бірюзою, ультрамарином, обвиває себе ледь помітною мерехтливою сірою плівкою, і безодня небесної лінзи глибшає до парабол космічного урвища, до відкритості стратосферного фіолету, до кольорової схеми з астрономічного календаря.

Вулиця виводить на заповнену сувенірними кіосками площу, де жінки заглиблюються у півторагодинне передивляння невичерпної орієнтальної біжутерії, у блиск і мерехтіння цирконів, хризолітів, халцедонів, циммофанів, яшми, ельбаїтів, хромдіопсидів, танзанитів, ставролитів, сардонів, селенітів, агатів, парпараджі, кварцу, мохового каменя, гематитів, гранатів та їх різноякісних підробок. Зрештою, купивши чудове ортоклазове намисто із справжнім солярним каменем-кулоном і три дешеві підробки з метакрилового шкла та полівінілацетату, відчувши немарність першої частини своєї пригоди, вони сідають відпочити у каварні, обладнаній мокротливим кондиціонером.

— Яка дурна спека! — каже Джипсі, витираючи рясний піт. — Що замовимо?

Після недовгих блукань багатомовним меню жінки замовляють фруктової горілки і пляшку охолодженого тоніку.

— Не розвезе? — хвилюється Джипсі.

— Не бійся, мала. Тут увесь алкоголь випаровується з потом. Миттєво. Особливо цей сухенький «кеґлевич», — Анджела зустрічає принесену пляшку вузьким вказівним тестом. — Господи! Як би я зараз напилась нашої з перцем!

— А я любила самогон з тоніком, — признається раптом Джипсі, розбовтуючи жовтуватий коктейль.

— За все те і всіх, що і кого ми любили!

Жінки п'ють.

— Занадто солодке вийшло, — констатує Анджела.

— Ніяк не можу все ж таки второпати, — продовжує признаватись Джипсі, — нащо тобі, Ангельо, потрібно було сюди приїжджати. Ну, зі мною більш-менш зрозуміло: безробітна, з пустою філологічною освітою, нікому там не потрібною, без хати, і в Аріка зарозумілий батечко-прохвесор. Жодних перспектив нормального існування. Декрет, прання, каструлі, орендовані квартири і копняки від господарів. Циганський факультет… А ти? Мала ж роботу, працювала як дипломований інженер… Своя власна хата. Вадим твій теж чоловік далеко не бідний. Через роки три — дочку заміж, і вільна пташка! Нащо тобі здалася ця вся заробітчанська нелегальщина? Ця спека?

— Нащо починаєш?

— А коли нам ще з тобою поговорити? В кімнаті завжди або ще три дівки, або твій дурнуватий Циппо.

— Зате твій Йосі такий великий розумник, аж пре…

— Принаймні наш, з України. А той твій бандит — румун. Двох слів без бессарабського мата не скаже.

— Давай ще, — пропонує Анджела.

— Ху, — видихає Джипсі. — Я б чимось і закусила. Якимось коржиком гарячим…

— А яку ти мову вчила?

— Українська філологія.

— А ще якісь мови?

— Трохи англійську знаю. Спеціалізовану школу закінчила.

— Я помітила, — хитає головою Анджела. — Позаздрити Добре знати мови…

— Авжеж…

— Хочеш коржик?

— Краще щось вафельне.

— Питаєш мене, чому це я сюди приїхала?… А я сама тепер не знаю. Але там, у Станіславі, все здавалось таким сірим і нікчемним… Таким уродським. Тоді все набридло мені страшенно… Одні й ті ж люди, одні і ті ж розмови про те, хто що і скільки де вкрав. Хто кого трахнув… З одним тільки Вадимом можна було поговорити по-людськи. Колись, років з десять тому, було якось інакше, була впевненість якась, д може я просто була тоді молодшою… Не знаю. А потім я собі подумала: у чому сенс життя, хто я така? Мені тридцять. Ну, ще років десять, і що далі? І все. Нічого не бачила, далі Москви і Кракова нікуди не їздила… Це така в людини психологія, напевне. Коли всі почали кудись їхати — в Англію на заробітки, в Італію, шукати «зелені картки», то стало якось тоскно. Коли хтось кудись їде, то тобі здається, що він їде у справжнє життя. У якесь таке чисте велике місто на вершині пагорба, де живуть заможні, культурні люди. А ти лишаєшся унизу, в ярузі, в смердючій ямі, поміж лохів і невдах. Але ж останнім часом у Станіславі направду все якось спорожніло, багато виїхало друзів, цікавих людей. Порожньо стало… В тебе не було такого відчуття?

— Трохи було…

— Отож… Жодної перспективи. Що далі? Батьки будуть собі хворіти, скиглити. Доньці самі лише дискотеки в голові. Набридло. А тут хоч все яскраве навколо, яскраве небо, барви. Пальми ростуть.

— І спека. І теж немає з ким слова сказати.

— Як виявилось. Ен гевдєл [22].

— Миємо офіси за копійки… Ну то що, Ангельо? За місто на вершині пагорба! Десь воно ж є… Але ми з тобою вп'ємося ж сьогодні, ой, Анджелочко, вп'ємося…

Джипсі голосно сміється. Бармен у синій шапочці-кіпі придивляється до неї.

_ Кен [23], — погоджується Анджела. — За пагорб. На якому немає. Шум давар [24]… А ти, подруго, сподіваєшся все ж, твій старий козел тебе тут натуралізує? Не сподівайся. Багато хто сподівався.

— Кен. Він нікчема. Я зароблю і повернусь через депортацію. Нехай буде що буде… Фіолетово.

,_ Буде що буде? Маємо що маємо…А ти знаєш, подруго, у Станіславі про нас с тобою говорять? Кажуть про нас, що ми в махоні працюємо.

— В махоні? — Джипсі регоче. — А чому не топ-моделями?… В наших тамтешніх пліткарів конкретна уява. Зовсім конкретна…

— Тобі байдуже?

— Кен! Байдуже! Вони там всі такі правильні, у Станіславі, аж блювати хочеться… По вуха у гімні, у злиднях сидять від своєї правильності… Може то хтось з наших цнотливих краян бачив нас у Тель-Авіві, у тому барі?

— Хто нас там міг бачити, сама подумай? То надто дорогий кабак для олім, там лише багаті ізери.

— А якби і бачили… До одного місця мені їх бачення!

— А ти Арікові про Йосі розповіси?

— Розповім. А чого ж ні? Мені байдуже. А для нього це ще й доброю наукою буде. Моя сеструня-шльондра таки мала рацію. Він невдаха. Всі чоловіки — невдахи!.

— І про Тель-Авів розповіси? Джипсі не відповідає.

— Я повернусь, — раптом каже Анджела, — повіддаю всі борги, лишу батькам штуку баксів і поїду до Америки.

— Спочатку треба повернутись. Наші ж паспорти у твого Циппо-румуна. Якби, до речі, ти, подруго моя шановна, його не знайшла…

— То ми й досі б сиділи без роботи. І я його не шукала, мала, зовсім не шукала. Я ж розповідала тобі.

— Так, розповідала. Про пляж…

— Кен, кен… Той чортів пляж, та чортова Хайфа…Вип'ємо мала…

Анджела п'є, не розбавляючи. Джипсі помічає, що її колежанка поблідла, під очима, розгладжуючи бганки окреслились сині канальчики артерій.

— А якщо він зовсім не віддасть нам паспортів? — питає Джипсі.

— Віддасть. Півтора року відпрацюємо, віддамо йому аванс плюс ті двадцять відсотків і ту страхівку, то куди він дінеться…

— А ти з ним ще поїдеш до Тель-Авіву?

Анджела недобре посміхається.

— Як захочу. Я не рабиня.

— Може не віддати.

— Віддасть… Минулого шабату у Тель-Авіві було не дуже весело. А Циппо…Вони тут самі всього бояться. Самі лише понти, ланцюги золоті… Ми б їх, навіть без прикриття, всіх би давно послали. Одна біда, що ми нелеґалки… Але тут демократія. Ми теж за себе можемо постояти.

— Улай [25].

— Кен, мала… Кен! — Анджела куйовдить Джипсину зачіску. Гладить її вушко. — Ти гарна дівка, Джипсі! Красива, молода, здорова… А якщо Йосі жениться на тобі, що будеш тут робити?

— Піду в ульпан [26]. Вивчу мову. Може, піду в коледж готельного бізнесу. Йосина небога там зараз вчиться, я за неї ніяк не дурніша… А, зрештою, маючи оранжевий паспорт, можна і до Америки, і куди завгодно… Світ великий.

— Так тільки здається, мала…

— Світ великий і добрий, — з несподіваною впевненістю говорить Джипсі.

— Світ злий. Я от дивлюся на тих, хто тут вже років десять, п'ятнадцять. Вони ж ніби всі вже влаштовані. Дехто отримав квіют [27] , заробляє непогані (та що я кажу, дуже й дуже непогані!) гроші, все в них нібито добре. Але є в них, сидить середині, щось таке… Таке дивне, що я, напевне, словами навіть сказати не зможу… Ти Соню Михайлівну, в якої ми у Хайфі жили, коли тільки приїхали, пам'ятаєш? Вона ж, Соня, з алії початку сімдесятих. Так вона розповідала мені про сон, що тепер став постійно їй снитися. Вона навіть порахувала, скільки той сон їй снився: вісімдесят три рази. Вона боїться, що коли сто разів присниться, то збудеться… Направду боїться!

— Страшний сон?

— Їй сниться війна. Але не та, що була, а ніби майбутня. Сниться, що десь поряд арабські війська (вона знає, що поряд, за спиною, але не обертається: гірше за смерть обернутись). Вона ніби, в тому сні, вантажить на човен дітей, онуків, ручники, чемодани, постійно втікає кіт, і вона просить спіймати його, бо ж араби приб'ють ізерського кота. І весь сон вона дивиться тільки і лише у бік моря, ніколи не обертається. Але вона ніби заднім оком все одно бачить за спиною арабський танк. Вона навіть змалювала мені той танк: темно-зелений, з написом «Хезболла» на півкруглій башті. Такий тлустий білий напис, де літери вертикальні, як патики, і автомат Калашникова зверху намальований. Той танк стоїть на набережній і його гармата повертається в бік човна. Дуже повільно повертається, як годинникова стрілка. Я тоді з неї сміялась: де, кажу, ті арабські танки? В Лівані, далеко. Соня теж ніби сміється, а сама каже: де тепер той затятий молодий Ізраїль, яким він був у часи Війни Судного дня (вона ж ще пам'ятає сімдесят третій рік), не той він тепер. Впав, каже, національний дух в народі, не та вже молодь, а прем'єр Барак [28], каже, — так це ж ізерський Ґорбачов, він все розвалить своїми договорами. А молодь, каже Соня, зовсім стала невойовнича. Хоче самих лише розваг мандрів світами, не хоче до армії. Найздібніші тікають до Америки, Франції. І народ спаскудився від останніх переселень… В Самарії позавчора олім підпалили будинок рабина…

— Наші совки що хочеш спаскудять, — погоджується Джипсі. — Але, як на мене (я, подруго, теж дещо спостерігаю), араби ще менш войовничі. Принаймні у нас, в Тверії, так справжнісінькі зайці. Мають ізерські паспорти, гендлюють собі…

— З пустелі можуть прийти інші, войовничі.

— То так тільки сказати можна красиво: з пустелі прийдуть… В пустелях тепер теж не кочові дикі орди, а цивілізація. Навіть бедуїни не підтримують партизан… Може Соня така налякана, бо вже колись бачила війну, бачила, як бомби падають. А молодь то все бачить переважно в телевізорі. Народам теж треба колись розслаблятись… Вони всі впевнені: ЦАХАЛ [29] завжди перемагав, і знов переможе. Вони ж тепер мають атомну бомбу.

— Але тут всі постійно у напрузі, і ніби переконують одне одного: все, мовляв, добре і класно, зроста процент жирів у маслі… Якщо все так добре, нащо ж тоді весь цей самогіпноз.

— В них свої проблеми, у нас — свої. На наш вік Ізраїлю вистачить, — каже Джипсі, розливаючи залишок спиртного.

— От я і кажу: світ злий. Найкращі шляхи нормальним людям, таким, як ми з тобою, закриті, твердо закриті. Везе лише збоченцям, лесбіянкам усяким, бандюганам.

— А може це ми лише злі і невдячні, а світ насправді добрий?

— Ти п'яна, мала. Яка ж ти, в дідька лисого-кривого, п'яна…

— Льо! [30]Я не п'яна. Ти гониш, мамцьо!

— Ти в Бога віруєш?

— Ти на мене гониш, що за питання?… Звісно, вірую.

— Справді?

— Кен.

— Чому Він нас так карає? Всіх? Я там через день плакала і тут через день плачу. Чому? За що?… Я, коли від'їжджала, то було немов самогубство. Я зо всіма тоді назавжди попрощалась. Назавжди! Я таки вперта кобіта. Ти, мала, навіть уявити собі не годна, яка Твардовська вперта кобіта. Як сто впертих ослів. Може тому так все і виходить в мене, що я така вперта і зарозуміла… Так. То було класне самогубство, і та найперша вперта Твардовська більше ніц не жіє. Але хіба це погано, бути такою впертою? Що, невже краще, щоб тобою, немов ганчіркою, кожен козел витирався?

Краще, мала?

— Щось тебе, мамцьо, потягло на філософію від того «кеґлевича». Ти хочеш назад, до Вадима? Я тебе, мамцю, тепер зрозуміла. Я права?

— Не знаю. Нічого не знаю… Павза.

Анджела раптом встає.

— Ходімо!

— Куди?

— До церкви. Молитись.

— П'яні до церкви підемо? Здуріла, чи що?

— А мені один хєр… Не хочеш, то можеш лишатись тут.

— Льо. Я з тобою, Ангельо, однозначно…

На виході з каварні Анджела зауважує рекламний туристичний плакат. На ньому вміщено фото: вид давньої частини Єрусалиму з гелікоптера. їй несподівано ввижається, що Старе місто — це жовта квадратна монета, останній з кодрантів зниклого назавжди світу, інклюз з глибоким рельєфом прямокутних літер-будинків і золотою діркою на місці мечеті Омара. Вона уявляє себе і Джипсі у об'явленому видінням масштабі: дві мікроскопічні блощиці блукають кавернами тисячолітнього інклюза, дві комашки стомлюють незримого всюдисущого багатойменного невичерпного Бога повзанням поверхнею його нерозмінної монети.

Вона починає реготати і мало не падає, зашпортавшись на стертих кам'яних сходах.

— Мала, ми з тобою — як дві дурні блощиці! — повідомляє вона Джипсі.

— Мамцьо, Ви в дупу сі впили, хтіла б я Вам сказати…

— Кен! — весело погоджується Анджела. — Але де тут найголовніша церква?

— Ми такі п'яні, що ніц тепер не знайдемо.

— Знайдемо! Ти ще, мала, не знаєш, яка Ангеліна Твардовська вперта кобіта.

Вони проходять вузькою критою вулицею, заповненою вуличними торгівцями. Торговий люд пхає в обличчя їм намиста, парфуми і мазі у пласких бляшанках, арабські хустки-арафатки, кольорові шмати, скалічені профанічною насічкою кальяни, аґатові і сердолікові скриньки, сувеніри з емблемами всіх можливих культів.

Ґвалт і вереск.

«Геверет [31]! Класавіца! Кьюпі суавенір!»

«Звідки ці бедуїни знають, що ми олім?» — дивується Джипсі крамарям, а потім собі: «Яка ж це я олім? Просто совкиня-шмірачка…» Вулиця-базар пливе перед її очима, вона ледве ухиляється від величезних коліс завантаженого помаранчами і авокадо візка. Торгівці регочуть.

Анджела протискується у напрямі бородатого православного ченця, котрий перебирає лоток зелених цитрин.

— Рardon! Where situated main Orthodox temple? [32]

— Бон там, — відповідає чернець російською. — Как пройдьотє лютєранскую школу, повєрпьотє налєво. Проход за фонтаном.

— Спасіба.

Анджела повертається до Джипсі:

— Бачиш, мала! Язик до Києва доведе.

Вузький прохід (металеві двері у кам'яному мурі) виводить жінок на подвір'я Церкви Гробу Господнього. Велична базиліка урбічною горою підноситься понад екскурсійними зграйками, розповзлими заплитченим

подвір'ям.

— Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішну! — хреститься Анджела на підперті колонами вхідні арки. — От ми й прийшли, мала…

10

«Yоu and mе? What does that mean?

Always, what does that mean?» — підспівує саундтрекові Лупатий Трах, коли чує дзеленчання вхідного дзвінка. Перший сигнал — короткий, через павзу — два довгих.

«Wow! Хтось з наших. Гості, гості, гості… Правий був адмірал Нахімов: Лучшє підар на реє, чем акула в трюме!».

Нечутним конспіративним кроком реввоєнгакер підкрадається до вічка і повертає щиток бронзулета. Крізь запальцьоване шкельце він бачить тріснутий козирок зеленого блайзера і широко розставлені очі молодої дівчини, відомої у революційних колах під псевдами «Холодна Хвиля», «Лінкуска» і «Фіона»…

Москва. 1995 рік.

ВАЖКО БУТИ ҐОБЛІНОМ.

Фіона прив'язує до брами Нєскушного Саду транспарант «РУКИ ПРОЧЬ ОТ УКРАИНСКОГО САЛА!!!». Вісім національно свідомих ельфів, п'ятеро обкурених гномів, одинадцять гобітів і двійко авітамінозних ґоблінів під керівництвом Печерного Каннабіса з останніх сил стримують на непровокативній віддалі від брами міліцейського підполковника, кумедно потовщеного панцирним жилетом. Сауронів посіпака кричить омонівцям, що сунуть з боку Ротонди: «Скорєй! Єбіть вашу!… Снімітє ету сучку с ворот, нємедлєнно!…» Пальці Холодної Хвилі замерзли, вона відчайдушно намагається відірвати від скотчевого котка смужку-липучку. Порив вітру розгортає транспарант, перетворює його на довгий білий прапор. Тріпотіння транспаранта гіпнотизує обкуреного ґнома Лупатого Траха (ця біла-біла тканина на тлі білого, білого неба). Ґном Лупатий Трах на мить забуває (таким забуванням, котре перебиває маруху, яко туз шістку) і про ОМОН, і про томську батальну долю. Він бачить тільки хвилясте буття довгого крила, розгорнутого за вітром, % дівчину, розіп'яту тим самим вітром на ґратчастій брамі Йому стає тепло-тепло, як не було ніколи у житті, так тепло, як буває при поверненні додому і при здачі в полон представникам великої мудрої держави, з якою чомусь воювалось сто втрачених років. Він відчуває безмежну і звільняючу вдячність до ґоблінки Фіони за нірванічну свободу, що раптом тече з усіх отворів і капілярів ґномового тіла, тече потоком від'ємного диму, сухої, розжареної вологи, висвітлюючого туману, більш прозорого, аніж сама реальність між землею і білим-білим небом Москви. Він сміється назустріч цьому звільненню, назустріч Холодній Хвилі, яку, розігріті бійкою, розпашілі до бурячкової частини спектру, омонівці вже стягують з ґратів, назустріч беззубому цибатому гіпі, якого луплять демократизатором по спині, а він кричить шакалам: «Лабіринт зачинено, падли!» Ґнома Лупатого Траха кидають у калюжу, товчуть ногами, потім мокрого, потовченого і веселого втягують до великого металевого фургона, набитого полоненими гобітами та ельфами, і він знову бачить Фіону, але чомусь вже голу, з червоними смугами на тілі, і Печерний Каннабіс кричить в заґратоване віконце машини: «Ми будемо свідчити! Ми бачили! Ви її ґвалтували!» А Лупатий Трах знову сміється, йому знову тепло, і прапор-транспарант тріпоче десь усередині його щойно знайденої батьківщини, і він сповнений планетарною вдячністю до всіх істот всіх населених рівнів реальности. Він знімає синтипонову куртку і загортає в неї Фіону, навіть не зі співчуття, а просто тому, що у від'ємних батьківщинах куртки не мають жодного корисного призначення…

Трах відчиняє двері.

Прапор-транспарант розгортається на прикордонних щоглах його нірванічної від'ємності. Щогли теж, здається, розгортаються.

— Ти сам? — заглядає за його плече Лінкуска.

— Вдвох із Залізним Братом. Привіт, Фіоно.

— Привіт. А Залізний Бра…

— Компутер.

В очах Холодної Хвилі згасає вогник напруги. Вона стає м'якою і ніжною, дозволяє Траховї обійняти себе і тільки в останню мить ухиляється від поцілунку.

— Я щойно з потяга. Тобі великі вітання від Офтальмолога.

— Він теж у Станіславі?

— Вчора поїхав до Мінська. Контора арештувала хлопців фармазонова.

— Чілік?

— І Чіліка теж. Кажуть, що арешти санкціоновані президентом… Як я стомилась, якби хто знав!…

Холодна Хвиля знімає шкірянку і розтікається ліжком. Вона озброєна: на жовтих, перекинутих через рамена, широких ременях висить кобура зі сталевим начинням. Три роки тому Трах тримав у руках цю зброю, саморобну двоствольну волину з нарізними (під патрон ТТ) люфами. Він так і не спромігся зрозуміти, як неміцної статури дівчина витримує скажений відбій такої іграшки.

Лупатий Трах сідає на ліжко поряд з лагідно-стомленою Лінкускою.

Чорно— біле хутро за видовженими смаглявими вушками.

Запах дорогого купе (шкіра? мускус лінкусний? турецький тютюн? балафре? єврохімчистка? все разом?).

— Вірші! — тихо сміється Фіона. — Драйвери підбираєш до мене, ґном? Почекай, ще наспіваємось ето єсть наш послєдній.

Вона проводить вказівним пальцем неголеною щокою реввоєнгакера, виймає волину з кобури і повідомляє:

— Я лишаюсь в тебе до ранку. Що поробиш: у вашій провінції пристойній дівчині нема де й переночувати…

— Ура! Врагі трєпєщуті — Трах цілує Холодну Хвилю у шию.

— Зніми з мене цю кляту збрую.

Трах обережно і шанобливо звільняє дівчину від мілітарного обладнання. Впродовж цієї процедури він марно намагається стягнути з Фіони джинси і футболку. Вона пручається і нарешті досить боляче кусає реввоєнгакера.

— Звірррюка! — перекошено сміється найкращий друг Аристида Михайловича.

Холодна Хвиля складає різблені губи у рурку, запускає руку в його волосся і куйовдить перисті спіралі:

— Ню-ню, маленькому боляче зробила зла противна тьолка. Терпи. Ще не вечір, капітане Батлере…

— Не капітан я, не ворог…

Реввоєнгакер обціловує коротко обстрижені плямисті нігті смаглявих рук.

— Я Лоцман Залізної річки, моє шалене циганча. В кімнаті западає тиша.

Рука Лупатого Траха занурюється під футболку і повертається, тримаючи зіжмаканий бюстгальтер.

— Може, я хоча б помиюсь після вагона?

— Ти класно пахнеш. Дуже збудливо.

— Збоченець! — Лінкуска зістрибує з ліжка. — Де в тебе ванна?

— Облом, — розводить руками Лоцман, — ванна, звісно ж, є, але вона не працює: бак пробіт, хвост горіт, но машіна лєтіт…

— А в кого працює?

— У ворогів.

Холодна Хвиля витікає у коридор, знаходить ванну і обстежує пробій.

— У тебе є паяльник для бляхи?

— Це такий плаский, подібний до сокири?

— Атож.

— Є, — Лупатий Трах йде шукати паяльник, наспівуючи:

«Титан» відремонтовано за годину.

— Так, — каже Фіона, — до роботи. Поки бак промивається від іржі, треба зробити одне маленьке розкодування…

— Упс! В такому настрої? Потім, кицьо, потім, потім… Спочатку ванна, масаж… Я ж уже півгодини розминаю долоні, щоб зробити тобі справжній тайський масаж…

— Дивись, щоб мозоля не виросла. По машинах! — Фіона, сміючись, штовхає його у крісло перед монітором. — В тебе прикольний скрінсервер.

На чорному екрані «Целерона» кожні тридцять секунд вибухає і розлітається кольоровим феєрверком зображення американського прапора.

— Це розкодування — завдання від Офтальмолога?

— Від мене.

Лоцман Залізної річки тяжко крекче й активує Залізного Брата.

— Ось, — партизанка дає реввоєнгакерові дискету. — Цей флопік треба відкрити.

— Відкриваємо… Тут тільки якась мережова адреса і два слова: НЕВСИТИМА ПІВНІЧ.

— Це пароль. Знайди в Мережі заадресовану сторінку і відкрий цим паролем.

— Ото і все? Нецікаво. А я ж був готовий здійснити заради твоїх сталевих оченят несамовитий подвиг, розкодувати і понищити тридцять три рівні захисту, вдертись в базу даних ЦРУ… А тут? Вже і пароль є… Нецікаво.

— Довго чекати?

— Провінційні проблеми з лініями. За три хвилини отримаємо титульну сторінку ворожого сайта. Такий анекдот один гакер каже іншому: «Старий, маю одну проблему. Хочу зробити паролем доступу ім'я свого песика, але ж мене всі переконують, що не рекомендовано». «Так, — підтверджує другий гакер, — ім'я песика буде занадто простою фішкою. Такий пароль шакали зламують за дві секунди». «Але ж я так люблю це ім'я: 35fуD|'/';[;V!»

— Це він так песика назвав? — не розуміє Лінкуска.

— Самітникам веб-пустелі подобаються такі маньєрис-тичні імена.

— Бідний, бідний песик…

Холодна Хвиля піднімає з підлоги книгу (господар квартири третій день перескакує через неї, але забуває підняти), читає на обкладинці: «Аліса у Графстві Сполоханих Прийменників». Вона нащось нюхає книгу: чоловічий запах предмета, довший час замкненого у шкіряному «дипломаті» разом з дезодорантом і пачкою ароматизованих презервативів. «Це не запах Траха!» — визначає дівчина. Wow! Вона мружиться від легенького хтивого поштовху у між-ніжжі…

— Соnnected!

На екрані з'являється знак, складений з переплетених свастик. Під ним, у пащі апокаліптичного звіра, мерехтить паролеве вікно.

— Фашисти? — дивується Трах.

— Уводи парольку.

— Гоп! — каже Лоцман, відкриваючи наступну сторінку сайта. — Але цей факаний смітник повен шифрованої чортівні… Цифрові квадрати…В тебе до цих ребусів теж є паролі?

— Немає. Жодного. Спробуй щось зробити, поки я відмокну у ванні. Це дуже важливо для справи. — Фіона цілує реввоєнгакера у потилицю. — В жізні всєгда єсть мєсто подвіґу, таваріщ Лупатий Трах…

11

«Форд» пригальмовує напроти ампірного амбару з бляшаними дракончиками абортальних ринв. Жура показує Корватові на дубові двері:

— Кафе «Пінґвін». Ти тут бував колись?

— Колись…

Його пам'ять розгортає ледь вибдяклу, ще не роздерту часом на окремі запахи, звуки, плями, ще подібну до панорамного сну, жовто-зелену світлину зали з дерев'яними панелями і шпалерами кольору свіжого пальмового листя. На столі — велетенська піца і горщики з окрошкою. А напроти — шатенка в чорній сукні, ЇЇ ледь скошені очі і губи: неспокійні, потріскані, припухлі від оральних надмірностей

шаленства…

Корват відганяє даліанське видиво відокремлених від обличчя, вставлених у прозору плівку минулого, губ; фронтально оглядає залу: багато відвідувачів, дві проститутки за кутовим столиком («Там, там ми тоді сиділи!» — знову йде в наступ пам'ять), цибата офіціантка зістрибує з барного табурета настільки вправно, що встигає задемонструвати і шляхетну взуту у «човник» стопу і смужку чорного бюстгальтера (бісектрису трикутного декольте).

— Коньяк в тебе палений? — питає її Жура.

Очі офіціантки вужчають. Атракційним порухом вона виймає з кишеньки блокнот, вигинає спину (окреслюються видовжені стегна) і спалахує відчуттям конкретного клієнта.

— Є найсправжнісінький Аlехаnder. Але він дорогий…

— А хіба я питав про ваші ціни?

— Вибачте, — посміхається офіціантка і обертається в бік бару. Бармен, отримавши від неї невловимий знак, ствердно хитає головою.

— Ось є для Вас вільний столик, — посмішка офіціантки яскравішає. — Меню я зараз вам покладу.

Корват і Жура сідають.

— Наразі замовимо піцу? — питає Вадим Борисович отримуючи меню. — Тут вони роблять непогану піцу «Бісмарк» називається.

— Коньяк Аlехаndеr, піца Віsmark, — смакує Корват назви. У нас так вийде ціла «континентальна вечеря». Один, нині вже спочилий у Бозі, російській літератор присвятив цьому словосполученню аж три довгі романи…

— Літератор! — розуміє Вадим Борисович. — Асоціації, гіперболи, метафори, цитати… Сидів би з нами тут нормальний бандит, мав би ти з ним довгі понятійні проблеми… — гортає меню. — Якщо ти літератор, то маєш бути хорошим психологом. От психолога мені якраз і потрібно.

— Якесь приватне дослідження?

— Майже.

— «Королівське м'ясо», «м'ясо по-мексиканськи», — вивчає перелік других страв Корват. — Забув! Тож ще триває піст…

Меню вщерть наповнене м'ясом.

Осеаnus Noх скоромного погріховіння.

— Я людина доросла (можна сказати: дуже доросла), ділова і прагматична, — визначає Вадим Борисович. — Ти, наскільки я бачу, теж дорослий, дечого досяг у цьому житті, і ми маємо вирішити з тобою сьогодні цю справу. З поїздкою за нашими жінками до Ізраїлю. Маємо вирішити тепер і остаточно… Мені тому потрібен добрий психолог, що хочу зрозуміти вчинки Анджели, щоб я знав: як і що робити. Може вона змінилась там, стала іншою. Певні моменти потрібно знати наперед, для оцінки ситуації. Інакше ми наштовхнемось на таке, чого не розуміємо, а часу для обмислювання, тим більше змін, вже не буде. Така поїздка — ніби десантна операція: має бути план місцевості і визначена мета, а під час десантування робитись все буде швидко, згідно з визначеним порядком денним. Інакше будемо мати великі неприємності з тамтешньою братвою. В нашому випадку має бути чіткий план, так би мовити, психологічної місцевості. Така собі програма мінімум, де все чітко враховано. Розумієш мене?

— Так.

Офіціантка ставить на стіл пляшку.

— Це не Аlехаndеr, — розглядає етикетку Жура, — це якийсь Аrtizan.

Він відкручує кришку з червоною корковою затичкою. Навіть на відстані Корват відчуває аромат. Коньячний аромат консервованого літнього полудня, застиглого спекою і комашиним дзиготінням над виноградниками південної долини.

— Пахне непогано, — констатує Жура. — Зрештою, я дуже сумніваюсь, що в нашому Станіславі є фірмовий Аlехаndеr-Меtаха. Кажуть, що жодної справжньої «метакси» Україна за останні десять років не купувала. А що тут написано… Ти французькою володієш?

— Les Тrois Сygnes. «Три лебеді», якщо не помиляюсь… Напевне, якийсь сертифікатний символ…

— Напевне… Ось вони тут навіть намальовані, ці лебеді. — Джура розвертає пляшку етикеткою до Корвата. — Колись був непоганий молдавський коньяк «Бєлий аїст». Коли я працював у комсомолі, це була найпопулярніша марка. А тепер «Бєлий аїст» — денатурат, фарбований чаєм… А що значить назва «Артізан»?

— Митець, робітник майстерні, крафтман, або щось таке.

— Бачиш, як вони, ці пінгвіни, тут вгадали! Ти — митець. І конина такої ж назви… За зустріч! — піднімає фужер Вадим Борисович.

Три лебеді дружно влітають Корватові у горлянку. Двохсотграмовий фужер пекучого густого питва легко (підозріло легко!) змиває його полуденні фармакологічні страхи. Він сам подивований такій жвавості.

— Як пожежник на суботнику! — сміється Жура. — Ти ж не квапся так. Ще ж розмовляти будемо. Про психологію… Ми будем долґо ґнать вєлосіпєд…

Корват якось відразу п'янішає. По Дєрібасовской надо ходіть постєпєнно. Він підморгує Журі:

— Психологією, кажете? No рroblem… Є такий давній тубільний анекдот. Сидить старий гуцул, пасе вівці, курить люльку. Аж бачить: виліта з ущелини здоровезний дракон і кричить: «На суботнік! На суботнік!» Гуцул хита головою, вийма з рота люльку і каже: «От клята тварюка, знов комсомольців сі нажерла!»

— Нормально! Видно, що ти — психолог, — знов сміється Вадим Борисович. — Я тобі про комсомол багато чого понараскажу, для твоїх романів. Чого там тільки не було!

— I небо в алмазах!

— Взути мене прагнеш?

— Я?… Та ж ні, аllоns dоns [33]. Жодним чином, — розводить руками найкращий друг реввоєнгакера, — слово «комсомолець» у даному типі (щоб не сказати, перепрошую на слові, топосі) висловлювання грає ролю роіntе аssаssіnе, тобто такої риски літературного твору, що є питомо згубною для його художньої вартості. Пхе, trouvaille 34 [34] …

— Вас, літераторів, важко зрозуміти, якісь ви занадто химерні, — погоджується з «trouvaille» Жура і зупиняє офіціантку широким владним жестом:

— Шановна, ми замовили м'ясо по-мексиканськи. Щось ви довго там…

Офіціантка обдаровує клієнтів циферблатною посмішкою:

— Зачекайте, будь ласка, ще п'ять хвилин! Вже готується…

«Коли ж це ми встигли замовити м'ясо?» — намагається пригадати Корват. Він знову починає підозрювати свої рецептори у збаранінні: «Невже алкоголь активізує атенолол? А, може, при їх сполученні виникають якісь ліві алко-лоїди?… Так недовго вщент спупіти…»

— Так, Вадиме Борисовичу, маєте рацію, я досить непоганий психолог, — каже він уголос — Оmbers et соuleurs! [35]

Тіні суїцидальних, змучених трупними словами душ! Сутін-ки нахабнючок і лесбіянок! Я їх всіх наскрізь бачу… А Ви хороша людина, Борисовичу, ось що маю вам сказати. Хороша, розумна людина…

Жура уважно спостерігає за Корватом.

— Доброє слово і кошкє пріятно, — погоджується він.

— Це не комплімент, Борисовичу, зрозумійте мене правильно. Це — констатація факту…

«Що я таке верзу?» — дивується друг реввоєнгакера. Жура виймає з кишені конверт:

— Це лист, котрого три місяці тому отримав від Анджели. Прочитай і скажи мені, що ти про цей лист думаєш. Що за людина, на твою думку, його написала… Хочу почути

психолога.

— Щодо?…

— Правду вона пише, чи ні.

— Qui le sait [36] Я спробую щось прояснити. Корват розгортає аркуші, читає.

«Привіт, любий!

Нарешті отримала твій лист (заказний), це єдиний поки лист від тебе, дякую! Дуже вдала фотографія, де ти її зробив? Коли? Мені подобається. Я поставила фотку на кріслі і коли переодягалась, то краєчком ока глянула на неї — ти підглядаєш! Якимось чином фото зроблено так, що куди я не стану, твій погляд завжди звернений на мене. Цікаве явище, а може це мені так здається? Бог є на світі, я так хотіла отримати лист від тебе саме у п'ятницю, і хоч це неможливо, бо пошта не працює у п'ятницю і суботу, я отримала його саме у п'ятницю. З 19.00 в мене починається вихідний і можна побути самій, наодинці зі своїми думками. Хочеш знати результат? Сльози. Чому я так багато плачу? Вадіку, я дуже змінилась, стала сприймати життя інакше, таким, як воно є. Я дійсно більше ні на кого не розраховую, зовсім не тому, що залишилась без тебе, без підтримки близьких та небайдужих щирих людей. Просто я зрозуміла: прийшов мій час йти по цій землі самій, і, якщо спочатку від цих думок мені ставало страшно, то тепер це мене не лякає. (Ти не звертай увагу на форму написання листа, мені здається, що яз тобою просто розмовляю, а ти уважно слухаєш.) Пам'ятаєш, я завжди була трохи дивна, я це сама знаю. Ти мені про це казав, ще коли я жила у Симферополі, а ти приїжджав до мене і ми ховались по готелях. В мене більше романтизму, ніж потрібно на 10 чоловік, але це добре. Читала уважно твій лист, нюхала, притискала до себе — просто комедія якась, а потім розплакалась. Плакала так довго і так щиро, що аж полегшало. А потім мені сяйнуло: я так довго не могла це зрозуміти, я зрозуміла, чому приїхала сюди, чому втекла від тебе. Виявляється, це просто образа, ти образив мене. Ти не міг зрозуміти (або ж не хотів) елементарних людських почуттів. Якби тільки існували такі слова, якими можна було б передати те, що я відчуваю до тебе. Ти був моїм життям 24 години на добу, я ладна була залишити все: дочку, батьків, чоловіка. Наплювати на друзів. Але виявилось, що все це тобі не потрібно. Ти далі жив своїм поняттям, тебе влаштовував такий перебіг подій, ти знав, що я вірна тобі, як собака, і навіть гордився цим. А тепер я маю, власне кажучи, нічого. Перед від'їздом сюди я все добре зважила. Ти погано знаєш мене: посмішка, оптимізм — це все тільки гра. Я була готова до такого життя і я його приймаю тепер з розкритими обіймами, і не скаржусь на труднощі. По приїзді в Ізраель часто задавала собі одне і те саме запитання: що я тут роблю? Тепер я знаю відповідь: спокутую гріхи свої в прямому розумінні цього слова. Кожен день перед сном я дякую Господу за дарований мені день, за те, що Він не покинув мене у важку хвилину, і прошу сили та терпіння на другий день. Я повністю відреклась від меркантильних інтересів, мені потрібно очистити свою душу від будь-якої залежності. А при нагоді обов'язково поїхати в Єрусалим, багато чула про це місто, там є що подивитись і, кажуть, на душі стає легше. Тепер я знаю: я тут не випадково. В житті, напевно, взагалі не буває випадковості. Ти був післаний мені для того, щоб я, твоя вперта Ангеля, опинилась тут. Коли я змирилась з думкою, що це моя дорога, то стало відразу легше на душі, тепер мені навіть тут подобається. Особливо пальми. Велетенські яскраво-зелені пальми на тлі червоного піску і бірюзового неба, і вже не так дістає спека. Здається, що у всьому світі така сама погода і немає ніде ні дощу, ні снігу.

Вадиме, любий мій, не треба мене жаліти. Ніколи не плутай жалість з коханням. Я не маю іншого виходу. Якщо б ти дійсно хотів залишитись зі мною, то ніколи б мене не відпустив. Ти зараз сумуєш не за мною, а за своїм життям, за тим життям, якого не мав, але хотів би мати. Ти віддав своїй родині чверть віку, виховав дітей, пережив з дружиною багато щасливих і тривожних хвилин, скоро станеш дідусем. Нікуди ти від них не підеш, а якщо і підеш, то будеш за ними глибоко сумувати. Я не можу навіть припустити такої думки, що ти хоч на хвилину пожалкуєш про те, що зв'язав свою долю з моєю. Ми не можемо принести так багато горя людям. Я не хочу, щоб мене прокляли. Тут, на Святій Землі, прокляття мають іншу вагу, аніж у нас, в Станіславі. Тут такі речі відчутніші, вони ніби знаходять собі тут тіло, як і молитви. Я тепер знаю, що прокляття — це молитва навпаки, і, якщо воно щире, нехай Бог рятує. Я знаю, що для твоєї родини ти завжди будеш жертвою, а я — курвою. Але не думай, що я більше не люблю тебе. Це абсурд. Це навіть більше, аніж абсурд. Тільки безвихідь і біль у серці змусили мене залишити все і поїхати світ за очі. Що я відчуваю тепер? Навіть не знаю. Як коли. Деколи сум і біль, деколи живу спогадами, деколи нестерпно боляче від того, що втратила дочку. Вадиме, ти зрозумій, що я втратила все. Я вчинила ніби самогубство. Але ти мені ніколи по-справжньому не належав. Частіше всього не покидає відчуття порожнечі, абсолютної порожнечі: ні жалю, ні болю, ні сліз, ні бажань. Але природа не витримує порожнечі, і все у житті, як в організмі, має бути заповнене. Чим я заповню своє провалля, навіть не знаю. Можливо роботою, можливо чимось іншим. Якщо я буду в Єрусалимі то помолюсь за тебе.

Любий мій, біда і щастя моє, як мені прожити без тебе? Я сприймаю життя гостро. З повною палітрою барв, хочу, щоб усе було повноцінно і красиво, а в результаті завдаю собі та іншим біль. Може, я просто не вмію кохати? Якщо кохання — справа двох, то чому я завжди — донор? Тільки тепер я починаю розуміти, як треба кохати, жити, вибачати, терпіти. Надто пізно ми з тобою зустрілись, радість моя. Надто пізно.

Цілую тебе, любий. Люблю і сумую.

Ангеля».

Корват відривається від тексту. Він зауважує перед собою величезний товченик з салатовою габою і паруючими картоплинами.

— Ти швидко читаєш, — посміхається Жура. — Ну як тобі лист?

— Всі жінки, безперечно, трохи акторки, — повільно підбирає слова друг реввоєнгакера, — але тут, мабуть, достатній відсоток справжнього, щирого почуття. Мені, принаймні, так здається. Вона кохає і цікаво рефлексує текстом… Особливо ця екстраполяція проблеми самогубства на від'їзд до Ізраїлю. Цікавий аспект суїцидальної проблеми…

— Виходить, що не бреше?

— Лист дуже переконливий. В ньому відчувається присутність внутрішнього субдискурсу.

— Діалог із собою?

— Притлумлений і замаскований під розмову з кореспондентом.

Жура хитає головою. Мовчить. Потім каже:

— Давай їсти, бо вистигне…

М'ясо після швидкого коньячного дебюту здається напрочуд ніжним і соковитим. Корват відразу знищує дві величезні картоплини, дві третини товченика, захоплено і похапливо хрумтить салатом.

Музика. Селін Діон тягне на довгій мотузці саундтреку потопаючий «Титанік». Офіціантки зсувають столики.

— Тут планується якась тягла учта, — коментує їхні дії Жура.

— Атож… А лист все ж таки прецікавий. В неї вища освіта?

— Так, лікар за фахом… Я відчуваю, що вона дійсно змінилась там, в Ізраїлі. Стала іншою, більш жорсткою… Тому я зовсім не здивувався, що вона працює в махоні.

— Це ж, перепрошую, наскільки я розумію, ще не цілком з'ясовано.

— От і треба все вияснити. Там, беспрсередньо на місці…

— Все тече, все змінюється. Ми ж маємо толерувати наслідки незворотного плину часу, бути поблажливими.

— Хіба така кастрацька філософія когось тішить? Принаймні я так не здамся. І тобі здаватися, або як ти кажеш — «толерувати», не раджу. Будь сильним чоловіком, воїном, борися за своє кохання. І не спирайся на минуле. На нього спираються лише невдахи і старі пердуни.

«Пафосі» — усміхається сам собі Корват. Вголос він каже:

— Але ж це правда: світ змінюється, люди стають іншими… Падають імперії і кумири, підносяться нові імена та царства…

— Щодо впалої імперії: її довго штовхали такі-от розумники… Не ображайся, пане літераторе, я ж узагальнюю, без конкретики, боронь Боже… До речі, про мистецтво. Я нещодавно був у Києві, на виставці живопису. — Жура витягає нотатник, шукає. — Ось… В мене тут записано. Картина якогось Веніаміна Кушніра. Я спеціально записав прізвище, бо це ще та картинка. Там зображено: йде натовп, такі ялові сірі совки, із схиленими головами, з консервними банками в авоськах. А назустріч цьому потокові суне босий хлоп, бородатий, з малярською течкою під пахвою, із свічкою в руці. Такий собі натхненний шукач істини, страшенно духовний, у стилі шістдесятих-сімдесятих років…

— Андеґраундовий чувак, — допомагає Корват.

— Саме так… Той ще стиль… Дисидентство, кухонні розмови, Параджанов, мистецьке підпілля немите, нечесане, фільми Тарковського, радіо «Свобода»: весь той набір, від якого навіть наші міськкомівські соски окропом пісяли. Шукали істини, свободи шукали. А що знайшли? Хто тепер щасливий від тої свободи? Ти? Богема ваша напівголодна? Ну, нехай, в мене відібрали кар'єру, мету життєву… Я не скаржусь, я тепер бізнесмен, видавець, власник: стара школа не пропаде… Але нащо ж відібрали цяцьку в малих сих? Нащо ж повели тих незрящих гречкосіїв до свободи, відкритого суспільства, ринку, ще якоїсь матні, а, натомість, завели в темний ліс і відібрали Велику Цяцьку? Імперію. Нащо? Вона ж гріла тих гречкосіїв, колисала, красти давала.

— Так нібито ніхто за нею особливо й не плаче.

— Плачуть, шановний, ще й як плачуть! Розліпи вуха і почуєш народний стогін нестерпучий. Ще Достоєвський про це казав. В мене записано… — видавець знову гортає нотатник. — От, слухай: «Але шукає людина вклякнути перед тим, що є безсумнівним, настільки безсумнівним, щоб усі люди разом погодились на соборне перед ним вклякання. Адже турбота цих жалюгідних створінь тільки у тому, щоб відшукати щось, перед чим можна вклякнути, але таке, у що всі увірують, і щоб обов'язково всі разом».

— Ну, це, здається, слова Івана Карамазова, тобто негідника, виродка кончєного і соціаліста…

— Чиї б не були, але ж правда.

— Про вклякання? А я бачив інше вклякання. Бачив, бачив… Позаминулого року Джипсі мене затягнула до Одеси, на фестиваль якоїсь дистриб'юторської фірми. Розповсюдження мережовим способом якихось лікувальних засобів, чи щось таке подібне. Зібрали там на стадіоні десять тисяч людей, порозвішували кольорові кульки, плакати з гаслами засновника фірми, ще якусь муйню. І от виходить на арену ведуча фестивалю і виводить туди ж за руку лоха в костюмчику. І кричить в мікрофон: «Цей розповсюджувач досяг п'ятого рівня і заробляє вісім тисяч доларів на місяць!!!» Увесь стадіон скажено аплодує. Потім ще одного, ще… А потім вийшов німець, котрий заробляє сто двадцять тісяч і вже на дев'ятому рівні, і має титул «чотиризіркового чемпіона». Так ті, на трибунах, ледь не понадривались від екстазу. Чим вам не нова цяцька? І біла, і пухнаста всім нашим подобається… Релігія продукту і менеджерського успіху.

— Секта, а не релігія! Імперія ж, чоловіче, побудована й освячена, як Церква. Імперія продукує воїна і ритуал, а не пройдисвіта-дистриб'ютора. Ця твоя фірма — звичайнісінька секта… Але я зовсім не дивуюсь, що люди йдуть туди. Важко і нашому поколінню, і вашому також… Я так бачу, що тепер є у нас три основні генерації: слуги колишньої імперії (але ми скоро відійдемо, наші швидко вмирають: інфаркти, інсульти, виразки…), діти імперії (тобто ти і твоє покоління, і вам теж гаплик, бо ви більше перелякані свободою, аніж ми) і третє — мауґлі бензозаправок, як я їх називаю…

— Петрольні мауґлі, — сміється Корват.

— Весело?… Я так не думаю. Особливо вашому поколінню скоро захочеться лизати шершавим язиком гарячі зуби. Ох, як запрагнеться, забажається! Бо ці петрольні мауґлі підсмажать вам яйця, аж дим піде! Згадаєте ще ленінскіе зачьоти.

— Федір Михайлович! — позіхає друг реввоєнгакера. — Невмирущий Федір Михайлович… Судомний співець ситцевих істерик та ідейних підлітків… А я не хочу бути ідейним, я хочу бути поетом, вільним скальдом у сутінках богів. Вип'ємо ж за сутінки, Борисовичу!

— В країні землеробів встидно бути поетом.

— Вчера вєчером мартовскім я умер от метафори внєма-точной. — проголошує Корват і наповнює фужер до вінця. — Я, Борисовичу, хочу жити у власній реальності, де не смердить жодним землеробом… І, взагалі, як писав один театральний критик у вісімнадцятому пролетарському році: майбуття все одно за сінематографом! За майбутнє!

Хвиля густого напою охолоджує гарячі зуби. — Але ж ти нудний, чоловіче. Як тебе студенти витримують? Мордуються, певне…

«Кайф!» — мружиться Корват, ковтаючи. — «Нудний, кажеш? Був би я нудним, такі б гроші заробляв… Але ж як тобі це поясниш…»

— Щодо імперії, — зауважує Жура, спорожнивши фужер. — Вона ж не вмерла, аж ніяк. Вона спати пішла.

— Бай, бай, бабцьо…

— Чуєш, як хропить?

— Ні, не чую.

— А я чую! І ти побіля мене навчишся чути. Я тебе навчу… А потім, коли ти відчуєш на власній шкурі всі лохівські радощі петрольних мауґлі, ти напишеш поему «Спляча імперія» і присвятиш цю поему її майбутньому пробудженню.

Він обертається до бару:

— Ще пляшку Аrtizan'у!

— Я вже написав одну повістинку, — каже Корват. — Називається «Море Ясности»…

Він раптом злішає. Вежа агресії постає в ньому, немов весь той адреналін, котрий від ранку накопичувався за атенололовою греблею, тепер суне судинами на перелякані органи, зносить дамби і тромби, повінню заливає сірі вулиці мозку, розриває труби очних капілярів, напружує запітнілий фалос і засвічує пурпуровим полум'ям кінчик носа. Він говорить голосно, жестикулює:

— Реалізм, Борисовичу, це останній притулок переляканих селюків! Чим ближче людина до справжнього аристократизму, тим радикальніше зневажає вона будь-яку, кожну реальність! Тим більше вона занурюється у істинну природу речей, у досконалість занепадання, у Ніщо!

— Хіба ж я проти? — дивується цьому спалахові Жура. — Ось, пане літераторе, нам вже несуть й другу пляшку. Зараз ми з тобою зневажимо всі реальності до повного, межового, тлустого і глибокого аристократизму. Так зневажимо, що… — він несподівано сміється. — А чи пам'ятаєш ти, що слово «реалізм» було улюбленим словом Міті Карамазова?

— Достоєвщіна… Ненавиджу… — бурмоче Корват.

— Шкільна програма.

— Все 'дно — ненавиджу…

Наповнюються і відразу осушуються фужери.

— Чому це я — зрадник? — питає Корват порожнечу за вікном.

— Все буде добре, ти не зрадник, пане літераторе, — заспокоює розчервонілого Пампуха Вадим Борисович.

— Отож-бо! — повчально і нетвердо вимовляє друг реввоєнгакера і починає несамовито терти ліве око, бурячкове, корундове і рубінисте від розірваних капілярів.

— Але ж ти й не воїн, — каже Жура. — Хочеш стати воїном?

— Так, — Корват раптом згадує виступ нахабнючки Цирлик (все має бути зачиненої), і повторює вже нечутно, для ІНШОГО СВІДКА: «Так!»

— А раптом… — вголос розмірковує Жура. — Сказано ж у Святому Письмі: «Дух віє, де хоче!». Але ж от проблема: допоки імперія спить, воїн-як-самурай неможливий. Можливий тільки воїн-як-процедура.

— А ти з біса грамотний чувак, Борисовичу! — раптом мудрішає Пампух, пережовуючи разом із останньою третиною товченика звуки «ч», «в», «к». Голосні вилітають з нього разом із гикавкою.

— Комсомольська школа! — посміхається видавець. — Всі найкращі книжки продавались у ті часи на звітно-виборних конференціях, у перервах перед голосуванням. А ти що, мав мене за лоха? Послухай мене, чоловіче, не заповзай усередину себе, будь ближче до шкіри, до бганки… Там, у бганках, життя…

— Життя мікробів? Нецікаво. А от «воїн-як-процедура» — це тлуста фішка! Майже як тост…

— Не майже, а тост! — входить у смак Вадим Борисович. — За воїна!

Довгий ковток.

Корват відчуває шалене серцебиття.

— Світ, Борисовичу, швидко змінюється, — каже він, — і мова мусить тепер йти про неквапливого воїна-ченця, котрий зустрічає все нове, що приходить у цей світ, яко свого особистого супротивника і, одночасно, як схід непереможного Сонця. Це найголовніше — raison d'etrе, виправдання буття. Порівняно з цим все інше — бздури, постмодернізм партенократія і карнавал! За процедуру зустрічі!

— За неї! — підтримує Жура. — Але по половині. Я тебе дмашини нести не буду… Поїдемо до Ізраїлю, там побачимо хто до чого воїн…

— Ми поїдемо визволяти наших коханих! — шаленіє в Корватових судинах надлишок розконьяченого адреналіну. — Виправа на Схід! Як козаки, як хрестоносці! Стрибок з абсолютного минулого в абсолютну батьківщину!

— Ти що, єврей?

— Абсолютна батьківщина — Ніщо!

— А… Стрибай, стрибай… — Жура ховає під стіл другу порожню пляшку. — Геть покійничка з тейблу!

До «Пінгвіна» прибуває нова компанія.

До зали заходять художник Чарнота, доценти Матіяш і Міттельроб, циганкуватий аспірант і дві свіжі брюнетки у коротких шкіряних спідницях.

Міттельроб зауважує Корвата.

— Аристиде!

Друг реввоєнгакера вітає колегу вузьким помахом затерплої руки. Міттельроб відривається від компанії і м'якою ходою педагога підходить до столика.

— Олександр, — відрекомендовується він Журі.

— Вадим.

— Вадиме, Ви не будете проти, якщо я на півхвилини позичу у Вас нашого високошанованого Аристида Михайловича.

— Не буду. Зичте.

— Шо сі стало? — питає очманілий Корват.

— Маленька розмова, Аристиде, на суто університетські теми. На півхвилини.

— Dupa do gury!

— У вас нині, бачимо, свято? — цікавиться Вадим Борисович.

— Костянтину Костянтиновичу, — Міттельроб очима оказує на Чарноту, — присуджена медаль Римської

Aкадемії…

— Обмиваєте, — розуміє Жура.

Корват радикальним зусиллям відриває свої тилові частини від стільця. Він зауважує набряклість шкіри навколо годинникового браслета і затерплість ніг. Тільки тепер він усвідомлює, як конче його організм потребує WС.

12

Глибинні відмінності світів та речей упроявлюються у деталях та ритмах їхнього руйнування. Кинутий напризволяще завод у Харкові перетворюється на руйновище іншим способом смерті, в іншій послідовності спрощення, за іншими законами здрібніння і здичавіння конструкцій, аніж подібний до нього завод в американському Портленді: розпад і розлад оголюють відмінності у найдрібніших модулях (гвинтах, цвяхах, тиньку) на первісних рівнях конструктивної з'єднаності.

Найшляхетніше виглядає руйнівна тяглість пірамід та церков. Вони спроможні надовго — на цілі оберемки століть — застигати на тих естетичних щаблях руйнації, котрим від часів Присутності подаровано право присмеркової краси, тихого поліття і теплих сутінків цілісності перед Виповненням Часів.

Храм Гробу Господнього.

Тихі сутінки єрусалимського каменю.

З— поміж всіх храмів християнської ойкумени ця базиліка, напевне, найщільніше наповнена приєднаними до споруд іменами, каплицями і вівтарями, кожен камінь і закуток котрих просякнутий славою подвижників і кров'ю мучеників, молитвами мільйонів прочан. Майже нічого не залишилось від тої, найпершої, Базиліки, котру христолюбивий авґуст Костянтин побудував яко молитовний корабель тонучої світової Імперії. Тричі зруйнована прибульцями зі Сходу, вона одяглась у свою теперішню форму за часів Костянтина Дев'ятого Мономаха, який звів над Голгофою та кенотафом [37] Боголюдини два величезні куполи —Омфалос Всесвіту і величну баню Ротонди Аnanstasis, що її бездоганна круглястість злякала і відігнала від Святого Граду страхітливу лихоносну, пророчу і чумну комету часів Селіма Третього подвійний маніхейський хвіст якої загрожував християнським народам чи то черговою навалою тартарійських номад чи то спустошливою пандемією з берегів Жовтого моря. Дах святої базиліки Вселенський Патріарх тоді ж віддав суворим ченцям-мовчальникам афонського вишколу, і цей дивний і таємничий горішній монастир пережив усі бурі та стратегічні зніяковіння, котрі пронеслися Святою Землею за останню тисячу років.

… Червоний ґраніт, мармурова рослинність, лики, німби, сакоси і вертогради візантійських мозаїк щільним покровом вкрили пагорб, з якого знісся колись під престол Творця знаконосний і знакозможний Хрест. Відтоді верхівка Голгофи перетворилась на прямокутну платформу другого поверху святилища. Тепер, на її мармурових плитах, поряд із мініатюрною чорною аркою вівтаря Stabat Mater, вклякли у молитві захустчені Анджела і Джипсі.

Товстезні стіни огортають їх сухою прохолодою.

Шурхіт і стишений спів піднімаються сюди разом із ревними тінями невгасимих ромейських святих, засмаглих і висохлих на спекотних пустельних стовпах, разом із бальзамом небесних апостольских трапез, разом із поскручуваним у жовті ґвинти полум'ям печерних смолоскипів, запалених від Фаворського світла мандрованими Сповідниками Сходу.

Унизу, перед вівтарем Марії Магдалини, правлять службу Божу францисканці.

Шурхіт і спів.

Дзвінка латинська молитва.

До жінок підходить православний чернець. Говорить ламаною російською:

— Тут будєт православая севіс, слюжба. Ві отсюда віходіть, пожалста. Всє віходіть.

Анджела і Джипсі чемно відходять, вузькими сходами залишають поверх Голгофи і потрапляють до безлюдного, захаращеного реставраційним причандаллям, простору Католикону — центрального храму базиліки Гробу Господнього. Вони, немов у гіпнотичному трансі, роздивляються вирізьблений з червоного мармуру, стрімкий, з колонами коринфського ордеру, іконостас, такий неподібний на золочених псевдобарочних українських родичів, химерну мозаїчну підлогу і зупиняються під Омфалосом, зачудовані грою світла на крилах гігантських архангелів, що ніби підтримують на півсотметровій висоті визолочену півсферу

Світового Пупа.

Навіть не відаючи, що стоять на нульовій відмітці меридіанів всіх середньовічних мап і прощ, жінки вдихають, разом із ладаново-солодким візантійським повітрям Католикону, світлий пафос передвічної скорботи, поселеної у кам'яному череві кита-базиліки, немов молитву Богоспасенного Йони серед нутрощів монстра.

Жінки майже налякані цим відчуттям, як іноді до плачу та істерики лякаються маленькі діти, задерши голову і уздрівши раптом мерехтку зоряну велич серпневого неба, ледь усвідомивши — а радше відчувши — свою мікроскопічну марнотну минущість та комашину знищинність перед галактичним форматом мільярдолітнього Невситимого Космосу.

«Грішна, грішна, грішна, грішна я, Господи, грішна!» — скоромовкою шепоче Джипсі, жмакаючи стягнуту з голови хустину, витираючи спітнілу долоню джинсовою сумкою, де хрумтять сувенірні пакетики.

— Мала, а ти за всіх своїх встигла помолитись? — чомусь пошепки (Католикон навколо все ще безлюдний) питає Анджела.

Джипсі ствердно хитає головою. Спазмові кульки прокочуються її горлом. Вона відчуває потребу вибігти з-під золотого сяйва Омфалосу, ніби затятий злочинець-втікач з-під прожекторного променя, спрямованого баштовим вертухаєм. Вона сильно, до відчуття зім'ятої плоті, стискає плече подруги і тягне її до виходу з Католикону.

Крізь тонкий і ламкий простір Латинського Хору жінки просотуються до Ротонди Аnanstasis — круглої циклопічної споруди, що накриває срібною банею Кувіклію — мармуровий кораблик, вкритий тріщинами і стягнений докупи кліткою з оксидованих швелерів. У надрах кораблика жевріють срібні лампади і товстезні фарбовані свічки, не допускаючи темряву (та її відвічного Князя) до Гробу Господнього. Довга черга різнокалібрових та різнокольорових прочан і туристів, керована ченцями з горішнього монастиря, спіраллю овиває Кувіклію.

Джипсі все ще важко дихає і боїться озирнутись на арку за Латинським Хором. Але людський гомін і туристська метушня поступово заспокоюють внутрішнього втікача, зіжмаканий у розчавлюху демон самоповаги знов розгортає помиті «кеґлевичем» крильця, і Джипсі занурюється в екскурсійний настрій, як у хвилі теплого моря. Вона роздивляється екзотичних коптів, позавішаних ладанками, амулетами та паперовими квітами, босих чорних бразилійських ченців у джутових рясах, почорнілих від жебрацького чину та нескінченних воєн, православних прочан з Кавказу, німецьких єпископів з дорогими «олімпусами» на черевах, переповнених враженнями рожевих товстеньких американських дітлахів з оберемками найдорожчих свічок, метушливих індійських черниць з портретами Матері Терези, вмонтованими у важкі срібні медальйони з барочними бульбашками і завиванцями, дисциплінованих японців у коротких штанятах (довгих шортах?), цибатих скандинавів з шкіряними торбами на плечах, «нових русскіх» в чорних окулярах і важких, розрахованих на зиму і чергову панахиду по застреленому братану, откутюрних костюмах, щебетливих (навіть при святині) волооких арабських школярок з ліцею Апостола Якова, всіх інших язиків і народів, оточивших вселенським собором Святу Кувіклію.

— Ходімо назад, — раптом чує вона голос Анджели. — Куди це, мамцю?

— Туди, де ми щойно були.

— Нащо?

— Хочу поворожити на Біблії, — каже Анджела, тягнучи ошелешену Джипсі в бік Католикону. — Там зараз немає нікого, а на поставці біля іконостасу, я помітила, лежить велика храмова Біблія. Я її відкрию навмання, і що буде у першому рядку зліва, те й має збутись…

— Ви геть здуріли, мамцьо, то ж гріх — ворожити на Біблії.

— Нехай.

Джипсі вже не впирається.

Жінки перетинають лунке черево Католикону і підходять до металевого поставця. їм доводиться стати навшпиньки, щоб дотягнутись до книги.

— Казала ж, що нічого не вийде. Вона грецькою написана, — втішено звідомлює Джипсі.

— Не тринди, мала. Хочеш, і тобі поворожимо? -Ні.

— Чому?

— Бо так.

— Боїшся?

— Так.

— Кари Божої?

— Я собі знаю.

— Ти теж вперта? Так?

— Ні, я не вперта.

— А я вперта. Я поворожу.

Анджела відкриває книгу, витягає блокнот і переписує до нього верхній рядок лівої сторінки.

— Зараз знайдемо грецького монаха, — каже вона, — він нам за два шекелі перекладе російською. Вони тут всі знають російську. Не сци, мала…

— Не кажи такого в церкві.

— Я вперта, — знов повторює Анджела. — Господи Боже, яка ж я вперта!

— Це вже точно, — пошепки погоджується Джипсі, і дрібні бганки вкривають її кирпатий, постріляний ластовинням, носик.

13

… Толька пакойнік не сцит в рукамойнікі — проголощує Корват, спираючись лівою рукою на плече Міттельроба. — Лажа якась, лажа повна…

Вони стоять у закутку побіля WС, напроти великого, темного і відчутно здеформованого дзеркала. Поза Пізанської вежі, у яку зігнуто розслабленого сечовиділенням Пампуха, у дзеркалі набуває ще більш Гротескового нахилу, ускладнюється зламом і бганкою, дичавішає.

— Обережно, не впади, — підтримує колегу Міттельроб.

— Все одно лажа! — наполягає Корват. Він підозрює, що занадто поспішливо припинив клозетну вправу, і ексодус вод спідніх невпинно продовжується й при защепленому одязі. Відчуття, що лівою ногою линуть теплі, щільно мінералізовані струмені, наповнює Пампуха драстичним відчуттям власної нікчемності (wow, wow, wow! ти лажанувся, малий!).

— Чуєш мене, Аристиде? — турбується про нього колега.

— Авжеж… Чую тебе, друже мій, чую… Лажа, кажу тобі, повна, нецивільна…

— Є маленька, але конкретна розмова.

— Так, — каже Корват, — слухаю.

Теплі струмені досягають лівої шкарпетки.

Всі сподівання Корватової самоповаги сконцентровані тепер на манжеті тої шкарпетки. На сповільненні тороїдальної змокрілості.

— Я чув, — каже Міттельроб, — що в тебе під час сьогоднішньої лекції виникли певні непорозуміння з Магдою Ошевич…

— Ха! — каже Корват.

— …Мені, ну скажімо так, не зовсім байдужо до справ цієї дівчини. Чи ти мене розумієш?

— Авжеж…

— Це дуже порядна дівчина з дуже порядної родини моїх добрих знайомих…

— Смокче тобі?…

— Ти впився! — обурюється колега.

— Вибач мені, Сашко, я свиня остатня, — погоджується друг реввоєнгакера. — Жодних коментарів! Уважно тебе слухаю. У-важ-но!

— У Магди в дитинстві були проблеми, — ретельно підбирає слова Міттельроб. — її батьки тимчасово тоді розлучились і три роки жили окремо. Мати мала другого чоловіка, іншого, військового… І той, інший, він ліз до Магди, навчав малу усякої гидоти…

— Іncesto thalamos noverсае! — погрожує Корват дзеркалові, де виламуються червонопикі потвори. — Лажа ганебна інцестуальна!

— Ти ж розумієш, це в наші часи непоодинокий випадок. Мені один тутешній священик казав, що, сповідаючи, майже щотижня чує від жінок як їхні чоловіки сплять із доньками…

— Іncestari filiam!

— Дитина таке пережила, її потім рік тримали на еленіумі. Ти ж повинен розуміти ситуацію. Неадекватна реакція…

— Так, — підморгує Корват дзеркальному двійникові Міттельроба. — Я, друже мій, усе чудово розумію. Чи ти вважаєш мене п'яним? Вважаєш?… То добре, що не вважаєш, а то я теж ображуся зара… Я все, Сашко, про неадекватну реакцію адекватно розумію…

— Мова йде про те, — подвійний Олександр Міттельроб раптом ширшає і займає весь кордон між дзеркалом і реальністю, — що малій потрібна стипендія. Вона страшенно вразлива дитина, пише вірші…

Струмені на лівій нозі Пампуха тоншають, нуднішають, втрачають повноту ознак і сходять у взуття.

— Яка розумная цьому альтернатива!? — зітхає друu реввоєнгакера.

— Себто?

— Сашку, друже мій, вона ж нас, дурнів старих, зневажає Вона мене зневажає…

— Магда?

— Вона ж, Сашко, найсправжнісінький монстр!

— Магда, — з чемною впертістю наполягає Міттельроб, -. порядна і дуже вродлива дівчина, перспективна поетка. Її вірші професор Боровчук відібрав…

— Монстр! Відрижка темряви і мороку поріддя! — Корват показує на своє відображення у дзеркалі. — Ти не пробував фотографувати Магду оголеною? Ні?… А ти взагалі вмієш фотографувати? Я тобі дам класичний підручник Чібісова, в мене є ще сталінське видання. Так… А ти знаєш, що таке процес фотографування? Це ж процес видобування чистого срібла з арґентум хлору, здається… Край півлітри непочатий, батьківщина забуття… Ти бачив, бува, ті фото, що робив Микола Другий на пластинах. Перший і останній імператор-фотограф! От в кого було чисте срібло для фотоемульсії, родове, фамільне… Звідси й якість зображення… Уявляєш, Сашко: літо, Кримське узбережжя коло Фороса, імператорська яхта «Лівадія», велика княжна Анастасія грається м'ячиком, пустує, а цар-батечко біля такого триногого величезного мейзлерського «Гаранта» налаштовує вкриті емульсією пластини… В мене, Сашко, є старовинний — чи не Катерини Другої — срібний рубель, як найчистісіньськіше російське імператорське срібло справжнє… Я з того рубля зроблю для нас із тобою, Сашко, суперову емульсію, і ми сфотографуємо твою найкращу, найкрасивішу подругу Магду голою-голісінькою з її найкращою подругою, теж голою, у різних позах. На таку пластину…

— Пояснюю тобі ж, що Магда порядна дівчина.

— Та вона ж трахається з тою… Цирлик. Чи ти не знав? Не знав… А мене вона зневажає… Як останнього старого поца…

Павза.

Міттельроб кривиться і відвертається до дзеркала, яке вправно спотворює і процес його обертання, і те миттєве Мимовільне напруження, котре виникає у м'язах обличчя кожної людини перед настанням власного відображення. Він вужчає, втрачає подвійність, очі його згасають. Спостерігаючи за цими перетвореннями повного Міттельроба на скороченого, Корват починає реготати.

Скорочений Міттельроб теж посміхається, але якось знуджено, нервово, непереконливо.

— Не ображайся, друже, нема ж на кого ображатись… Між вовком і вовком лише порожнеча, — каже друг реввоєнгакера, намагаючись обійняти колегу, але той випручується і виходить з простору дзеркального закутка.

Непевною ходою Корват йде за ним.

У проході, що веде до зали, він ледве не збиває офіціантку. На мить йому здається, що вона знає, або, принаймні, здогадується про вологу шкарпетку, і що саме це містичне знання малює на її обличчі — нижче сірих насмішкуватих очей — вузенькі літографічні бганки відрази.

— Занюхала, — притискує він офіціантку до стіни, дихає коньячним перегаром їй в обличчя, — то мовчи! Мовчи!

Він облизує зуби, входить до зали і відразу завважує, що Жура приєднався до академічної компанії.

Підходячи до столика, він чує скрипливий голос Матіяша:

— …Нові світові ідеї прийдуть зі Сходу, їх принесуть жовті зашкарублі люди з вузькими очима. Наш теперішній триб життя є сутінковим, приреченим на морд, бо суспільні організми білих народів скорочуються…

— Навколо смерть, розруха! — Корват нависає над Матіяшем.

— Сідай з нами, Михайловичу, — запрошує Чарнота друга реввоєнгакера. — Ти ж в нас визначний культуролог, роз-повіш нам щось цікаве.

Корват обережно сідає, намагаючись підгорнути під стілець ліву ногу. Перед ним ставлять і наповнюють чимось прозорим фужер. «Горілочка!» — кажуть йому. «Монстр монстр…» — шепоче він у відповідь, і у його уяві виникають рожеві хащі планети, наповнені броньованими рогатими страховиськами і голими студентками, а потім нове видіння («Пінґвін» річної давності — золотавий, вермутовий) заступає хащі, і він у тій золотавості цілує юну брюнетку глибоке її декольте, що абрисом нагадує лист рослинки kalanchoe pinnata, чорні смужки бюстгальтера, плечі напружену шию, причинне чоло з плямами плинного кольору, запах офісних меблів на чолі і запах ванілі на плечах, її очі (шестиденні біблійні павзи поміж ліловим і сірим, вицвіле тло мініатюр епохи Хейан, невловимий відтінок старого кедрового лаку на циферблаті церковного годинника), зграйку чортенят на срібному кульчику і пальці, найсмачніші у світі пальці, вимащені соком курячого стегенця…

Він виринає зі спогадів безпосередньо у сяючий простір осушеного фужера і відводить його від обличчя, немов запальцьовані окуляри. Він оглядає застілля і запитує всіх присутніх:

— Нащо ж ви, похапливі і нетерплячі карацупи, шукаєте яблук десь у дідьковій, перепрошую, сраці, десь у пустелі Гобі, коли тут, поряд із вами, невдячними, росте-цвіте розкішний яблуневий сад? Чому не бачите, чому не хочете бачити, чому ви втупились в анальний анклав анатомії і поціновуєте мертве? Схаменіться, людиська, сподобтеся, нарешті ж, цивільності і фанатизму, повного упослідження ваших розперезаних, смердючих, обернених на потворність свою і на потворність цієї потворності, на фуфлозу і пофіґізмус монстрів… Сашко, Борисовичу, люди добрі і недобрі, і всілякі-кольорові, чи чуєте ви мене? Не все, кажу вам, ще втрачено. Під склепінням цих тлінних небес можлива ще перемога… Чи розумієте мене, вухаті діти скотобази?…

Ігноруючи всі можливі відповіді, він знову занурюється у видіння.

…Планета з чемним помаранчевим сонцем, захвильо-аним фіолетовим океаном і чорним піском узбережжя. Сині пальми з барилястими стовбурами застигли біля підніжжя темно-сірих шпаристих гір. Антрацитовим берегом підбігають оголені дівчата — Магда і Альона. Його відразу, без вступу і попередження, бере у полон, гіпнотизує і збуджує (до печії у каналах настовбурченого прутня) їхня повна несхожість: видовжені, елеґантно вмонтовані у вигин талії, стегна Магди і химерне, з пухнастим хребтовим рівчаком, урвище вузької засмаглої спини нахабнючки. Заціпенілий, він довго-довго (всю помаранчеву вічність цієї планети) спостерігає, як пружні спортивні тіла дівчат з'єднуються і повільно щезають у воді. Спочатку у чорнильні хвилі занурюються переплетені ноги, гострі коліна, що лоскочуть і тиснуть вистрижені міжніжжя, потім — долоні, з пальцями, заведеними в анальні отвори і стиснутими мускулястими, напруженими до з'яви на шкірі вибагливого мережива з дрібних ромбічних бганок, сідницями, потім — пообкусані, зім'яті і набряклі груди і, останньою чергою, злиті у безконечному хижому поцілунку голови…

— …Отямся, чоловіче, і послухай, що каже розумна людина, академік, — тормосить Корватове плече Жура. — Послухай же, воїне.

— …Мова йде про «натуральну людину», — каже Чарнота. — Про людину ландшафтну, людину горизонтальну. Ландшафтник завжди мріє про особливий та особистий зв'язок із Космосом, із сакральним, містичним, поганським Космосом пращурів; тільки він, цей зв'язок, спроможний дати натуральній людині відчуття повноти і завершеності. Відчуття, як я це визначаю, особистої соборності. Тільки він… Але, насправді, ландшафтній горизонтальній людині той зв'язок — недосяжний… Зась! Бо на заваді тій особистій соборності завше стоїть бажання щось вкрасти і втекти на хутір, завжди стоїть якась битовуха. Тільки сталева воля великих обраних харизматів і великих митців спроможна повести натуральних людей до великої мети, до такої мети, котра є вищою за їхню жлобську справедливість, відірвати їх від гною і ґрунту, кинути на терен історії. На штурм неба! На смерть і перемогу. Тоді, нагло зірвані і кинуті у вир світового тану, ландшафтники дивуються самі собі і проклинають той плеканий у селянських піснях Космос, з котрим їх зв'язала накинута і незламна чужа воля. Воля імперій володарів, митців. А проклинають вони цю волю тому, що справедливість імперій інакша, аніж справедливість жлобів… Наймудрішим із володарів-харизматів був Чинґіз-Хан, котрий заборонив своїм степовим лохам навіть згадувати своє ім'я і місце своєї могили. Інакше б викопали і пограбували свого мертвого володаря — натуральні люди мислять горизонтально…

Жура раптом пригортає до себе очманілого Корвата і шепоче йому на вухо:

— Я прийняв рішення. Ми з тобою летимо до Ізраїлю. Завтра домовляємося з нашим центральним офісом про візову підтримку і беремо квитки до Києва…

ЧАСТИНА ДРУГА

14

Фіона дочитує про пригоди Аліси у Графстві Сполоханих прийменників. Дочитує квапливо-діагонально, доповнюючи перегортання сторінок зауваженнями. Лише завдяки напруженому дослуховуванню Трахові вдається почути щось на кшталт «фіґня кончєна», «піпіки ригані некошерні» і «попандоза мутна». Знуджено позіхаючи, Холодна Хвиля перегортає тлустий шматок сторінкового обсягу і бачить наприкінці книги «Синопсис Графства». Вона знову вголос згадує «піпіків» і читає передостанні глоси:

ЦИГАНСЬКА БІБЛІЯ — в «Історії порожнечі» Цабатая Габлера (відомого як автора серії необов'язкових досліджень під загальним гаслом «Становлення, розвиток і занепад середньовічної китайської авіації 6-13 століть») згадується сакральний текст, нібито відлитий на поверхні великих стародавніх скляних пляшок для наснажуючих напоїв і священної соми. Одну таку пляшку бачив у басарабському шинку німецький етнограф і мандрівник Карл Шеєрбарт, першовідкривач утаємненого народу задністровських криптоберладників і жертва їхнього поганського офірування страхопудній богині Звінці. Шинкар Кульгавий Мандяла розповів Шеєрбартові про таємничі і хвороботворні написи на пляшці, які він назвав «циганською біблією». Написи буцімто розповідали про вигнання циган з Індії прадавнім арійським пророком Каногою. Фрагмент одної з пляшок зберігається нині у колекції львівської мисткині Ольги Погрібної-Кох (народ. 10 квітня 1970 року). Фрагмент має форму сполученого з шестикутною призмою денця, він темно-брунатового кольору, напівпрозорий. Написові передує зображення людиноподібного андрогіна з фалічним символом у руці та вареникоподібним артефактом замість голови. Сучасні екзегети розтлумачили напис на фрагменті як давньоромальський текст, записаний у 12 столітті нашої ери північноіранською клинцево-гачковою абеткою з діакритичними знаками, притаманними написам у Захеданській ущелині. Текст містить детальний факультативний опис процесів, які подібні до сучасних уявлень про спосіб самовідтворення швидкісних модемів.

ШКАРПЕТКИ АРХІТЕКТОРА СЕН МОРА — ?

ШКАРПЕТКИ ЗУРБАҐАНСЬКОГО КОМЕНДАНТА — див. глосу ТВОРЧІСТЬ ПАЦИКІВСЬКИХ ҐНОМІВ.

ШКАРПЕТКИ МАЗОХІСТИ — до перепризначення це поняття відповідало змісту «особливих приміщень окультних лабораторій на півдні Апеннінського півострова» Номінативне затвердження даної дефініції в окремих дискурсивних галузях поп-мистецтва відбулось завдяки культовому кінофільму режисера Метью Лізвака Рovetry апd Shame—2 (1997). Як відомо, майже 24 хвилини екранного часу фільму Лізвак присвятив каскадній презентації автокатівні на шасі Тоуоіа WSТ213А. У первісному сценарії Рovetry… (автори: оригінального концепту Рой Портман, розгорненої текстури — Джині Вассербальк) шкарпетки головного героя, водія і власника автокатівні, маніяка, педофіла і садиста, перестарілого фана групи А sing of relief, ренегата гард-року і симпатяги Доббіса, котрий звитяжно кидає кривавий виклик поп-культурі, буржуазному занепаду і навіженому мондіалізмові адміністрації Клінтона, не прались з часів поразки 68-го року і набули трупного кольору. 24 хвилини ненав'язливого відчуття специфічного запаху виявились спроможними трансформувати уявлення та конвенції гуманітарних стратегів та естетів метаманьєристичного напряму у мистецтві так само, як у свій час постріл незрівнянної Фанні Каплан трансформував і довів до ірраціональної вишуканості та стилістичної довершеності репресивні практики більшовизму.

ЩУР КАРЛОСА КАСТАНЕДИ — теплокровна містична тваринка, знайдена Великими Наґвалями у безплідних мексиканських пустелях. Єдиний з відомих сучасній зоографії екстремальних ссавців, що харчується виключно рослинним змістом крейзікактусів. Ексклюзивна згадка про цю сіросталеву, неймовірно витривалу андеґраундну, напівокультну і придатну до споживання навіть необробленою істоту зустрічається також в ораторії неформального поета, аутисти, копрофіла й мозаїчника Романа Гупала «Чабани ще не вмерлих мурзилок» (авторська назва «Аhother means / Мудодзвонні мурзилок мурйопні мудмани»):

Фіона закриває, відкидає на підлогу книгу.

— Шпок! — каже прилиплий до дисплея Трах. — Ще один квадратик. Ще один волохатий сейф. Недарма пітніла і жмакалась наша одіж…

— Чому волохатий?

— Цей образ — упроявнення моїх дитячих сексуальних фобій, ґвалтівно придушених неосвіченими і малокультурними, по прічінє бєзмотівного піянствія, батьками.

— Розповіси психіатрові, коли закінчиш. Скільки ще там «сейфів»?

— Вісім.

Фіона закочує очі і зневажливо пирхає.

— Маленька, в тебе жовті білки. Не виключено — це не жарт — наявність гепатиту… Тут складний шифр, моя люба, — виправдовується творець «Візантійського Полковника». — Але ж, прошу панство ретельно і з присутністю толерації зауважити: ми з кожним днем невблаганно та неспинно просуваємось вперед. У нас, науково висловлюючись, реґулярні успіхи. Престіж крєпчаєт, мощно возрастаєт процент…

— Словесний пронос в тебе регулярний, більше нічого. Ти — баклан. Я чую ці фуфлові відмазки вже п'ятий тиждень. Чи ти вже так мене маєш за останню вівцю? Ненавиджу таких гнилих пацанів. І базари ваші гнилі ненавиджу.

— Упс, красунечко… Геном людини розшифровували п'ятдесят років.

— Це ти мене так втішаєш? Чи себе?

— Тебе.

— Який ти чуйний.

— І розумний. І щирий. І красивий.

— Мене чекають з результатом, щирий мій. Люди чекають. Люди! Не баклани дешеві… Не в'їхав ще, ні?

— Вибач, кашалотику. Як мешканець симулякрів не годний я дорости до твого фанатизму. Та й фанатизм тут не зарадить. Сідай за комп, спробуй…

Фіона виходить з кімнати, грюкає дверима.

Трах відчуває себе винним. А коли Трах відчуває себе винним перед невблаганним судом непарадоксальної жіночої логіки, він починає нестримно фантазувати.

… Ти дуже терпляча дівчинка, мала приколістка Фіонка. Дуже. Хто б міг сподіватись, що ти така терпляча до такого гнилого баклана, як я… Коли ми закінчимо нарешті (бо все на цьому світі нарешті закінчується) мудохкатися з цим твоїм фашистівським майндпойнтментом, я поведу тебе до найкращих станиславівських каварень. Спочатку ми завітаємо до «Мосяжного вітрильника» по вулиці Вільде, і ти питатимеш мене, що таке «мосяжний», а я розповім тобі про шляхетну фурнітурну латунь, про стару жовту мідь, якими прикрашали старовинні карети спадкові станиславівські ґранд-крафтмани Мейзман і Салтисян. А потім, либонь після пляшки «Прикарпатського бальзаму», перемішаної з пляшкою паленої «банкетної» і пакетом не менш паленого грейпфрутового соку, ми з тобою підемо на вулицю Марії Склодовської до «Мусянджового коляборанти», вип'ємо у тій пурєдній ресторації подвійної кави і подивимося нещадно покоцане затятою галицькою міллю, споряджене балалайкою і одягнене у касаваротку опудало північного ведмедя, котре подарував міському голові розчулений троїстими музиками, сувенірними пасками і красунями модельного агентства «Тайстра» мер Верхнього Тагілу. Ми довго будемо пити каву, а може навіть легенький закарпатський коньяк, слухати маразматичні, нафталінові, старосвітські романси у виконанні підтоптаної інтерактивної співачки Зіни Чумової, знайомитись з легендарними, бородатими і медитативними до вошей у волоссі, до лилуватого кольору очей зависайлами богемних загумінків, говорити про революційний рух у під'їздах, про помилки київських анархо-синдикалістів, про Лівий та Гіперлівий ренесанс, про безпринципну потвору Кон-Бендіта, про зраду червоних братів з угрупування ХАЗ, про тренди геополітики і серед того говоріння повторювати сто і тисячу разів, що все фіґня, окрім хрестоматійних бджіл, і хрестоматійні бджоли (якщо розібратись на рівні базису і продукуючих сил наявного у цьому зрізі реальності індустріально-аграрного суспільства) також виявляються повною фіґнею, якщо навіть гудуть. І я прочитаю тобі свій забздурений зимовий вірш, тихо-тихо:

Але ні, цей вірш занадто вульгарний (а також занадто зимовий). Ти насвариш мене за цей вірш і ще двадцять два рази назвеш бакланом і невдахою. Ліпше я прочитаю тобі оцей, із присмаком питомо здорового нигілізму (він витверезить нас на виході з «Коляборанти», щоб ми змогли більш-менш зграбно дочалапати до наступного склепу з музичкою і зависайлами):

…Крізь мрійливі тумани станиславівських каварень Траха досягає мурмотіння Фіони:

— …Не називай мене кашалотиком.

— Не буду, сонечко… Ти подивись, що ховалось за цим квадратом. Ні, ти тільки подивись. Прикол. Подарунок волохатого сейфа.

На екрані мерехтить текст:

Ти, задрочений юний вояче, хочеш зруйнувати просмерділу демократією державу? Тобі до сверблячки кортить витопити тол з іржавого гарматного набою, вкрутити у нього запал, зроблений з латунної гільзи у шкільній майстерні, і підірвати до дідька той базар, де твоя мати-алкашка продає зубну пасту за два відсотки від виручки. Якщо я правий, тоді ти — кінчений поц! Тебе схоплять найманці олігархів, перш ніж ти підбереш довгі шмарки, що звисають з твого революційного носа. Базар не здохне ніколи, бо він не є ані спорудою, ані місцем, він не є, навіть, організацією суспільства. Базар — це горизонтальний спосіб висловлювання. І не дивуйся з того, що на пасовиськах ідіотів усі вруна приносять лише розчарування. Адже ти, юначе, — тільки машина безвідповідальності, а тебе жере-виригує і ще раз жере Машина вживання і вживлення. Твоє місце — це завжди місце твоєї поразки, виключно Місце Твоєї Поразки. Твої вороги сміються з тебе. Чуєш їхній ситий вдоволений непереможний регіт? Я чую, юначе. І саме тому я кажу тобі: Нехай вибухне Лінґварна Бомба!

В Євангелії від Філіппа говориться, будьте уважні: «67. Істина не прийшла у цей світ голою, вона прийшла в знаках і образах. Світ не отримає її інакше». Повторимо тобі, юначе, щонайбанальнішу з істин: світ і зміст світу існують у вигляді текстів і упроявлені через гливку, задубілу від вживання марнотного, факану-бадану мову.

Нехай вибухне Лінґварна Бомба!

Із державою, юний воїне, із цим горизонтальним монстром Впорядкованого, треба поводитись, як із текстом. Як з великою, розгалуженою до апаратного переситу, до потворності, до мертвості всіх знаків і всіх носіїв знаків, цитатою. Всі держави виникли, як затвердіння помилок, накопичених у первинному тексті. Держава — величезні надими слів. Не мова обслуговує державу, а держава мешкає у Домі Мови, як оскаженілий Мінотавр у Лабіринті. Потвора ходить, бігає, повзає фонетичними коридорами, вигризаючи з їхніх мурів бюрократичні сленґи і кайдани дебільних правописів, правила вмирання і брехливі означення, якими прикриває свою драконячу шкіру. Потвора не здогадується, що кожної миті в неї під ногами може вибухнути Лінґварна Бомба!

Ми створили Бомбу як малу Машину вживання і вжив-лення, замаскували її літературою і голодну випустили на суржикові пасовиська держави-потвори. Література колись породила цю державу (оповідально-сентиментальну, наскрізь літературну, немов педагогічна рада в гуманітарному ліцеї), література її вб'є, відправить панахиду над її прорідженим хробаками фейлетонним трупом і поховає під купою театрального мотлоху.

Історичний час — тяглість розрізнення і розділення. Тому кожна історична мова ховає у своїх зморшках і отворах Чорну Троянду Антихристового Словника. Що ж таке пост-сучасність, у якій ми живемо з тобою, юначе? Теплохолодність і попущення від Учнів Володаря на розквіт Чорної Троянди!

Ви шукаєте проявів, слідів, знаків правічної і страхітливої, як безодня, «таємниці беззаконня»? Хіба може Щось упроявнитись у цьому світі, не створивши для Себе словника? Адже й людина володіє лише тим, що спроможна назвати. Називання — перша передумова влади. Словник — найдовший її нагай. «Ворога не висловлено», — кажуть задовбані еленіумом і маріхуаною носії саморобних істин. Ми, тверезі та незламні, відповідаємо їм:

Нехай вибухне Лінґварна Бомба!

Чому ми спроможні зрозуміти один одного, якщо говоримо мовою, слова якої поліморфні? Пророк Чорної Троянди відповідає: «Від початку всі можливі сенси Сущого співвіднесені з лінійним континуумом Кантора — з числовою віссю «М», що на ній (у зростанні їхніх величин) розташовані всі речовинні числа. Інакшими словами, сенси Сущого спресовані так, як защільнені числа на дійсній вісі. Ущільненість і стисненість сенсів — це й є нерозпакований, пеупроявлений світ. Це — семантичний вакуум. Семантика кожного конкретного тексту (тексту-держави також!) задається функцією розподілення «р(М)». Загально можемо говорити про текст, що визначається цією функцією, котра задається у багатовимірному просторі. Ця функція — вікно; крізь яке ми вдивляємось у строкатість семантичного світу, дивимось на вічно плинне Подвір'я Хаосу, кидаймо у фейлетонну твань суспільного говоріння Лінґварну Бомбу. Еволюція тексту пов'язана із спонтанним випірнанням у певній ситуації «У» фільтра р(Y/М), мультиплікативно пов'язаного з функцією «р(М)». Хто виявиться спроможним накинути свою волю до влади на фільтр, той заволодіє червоною кнопкою Бомби, той колись підірве державу-текст, зітре семантичною ґумкою неоковирну цитату, зліплену конституційними нічвидами з позичених приписів. Нехай усі зрозуміють, що кожне осягнення сенсу — це Переосягнення. Ми володіємо фільтром і МИ ДАЄМО НОВІ НАЗВИ!

Ми дамо вам нову мову, звільнену від родових імен!

Ми навчимо вас Чорного Словника Справжности!

Він зробить вас вільними!

Ви почуєте розквіт Чорної Троянди!

Ви вклякнете перед її метафорами!

Післямодерна Машина вживання і вживлення входить у вашу свідомість нечутною ходою тихого переможця, якому стара мова може протиставити лише кумедну безпорадну старосвітськість. Машина розгортає ваш мозок ключем під назвою «відкритість» і починає вирощувати там Чорну Троянду.

Як рука входить у ґумову рукавичку, наша Бомба увійде в тіло традиційної мови, розірве її товсте, переповнене прикметниками, черево і вистрибне звідти Чужим — апофатичним апокаліптичним апостатичним звіром. Звір посміхнеться недоумкуватості своїх ворогів і відкладе яйця у роззявлені інтелекти продажних псевдоеліт, не спроможних на чин Воїна.

Складена з могутніх кодів, Бомба зруйнує тонкий шар правил і приписів і породить монстрів свавілля. Нова мова буде кохати чудовиськ, і монстри заговорять нею на вулицях наших міст! Письмо стане ліфтом до глибинних печерних схованок етнічної свідомості. Туди чудовиська відправлять на збереження свої ембріони — у первинний епос, у гранітні підвалини єства. Там народиться незнищенний і досконалий паразит, що буде харчуватись відмінністю між добром і злом. З посліду цього паразита ми зберемо колись НОВИЙ СПОСІБ ВИСЛОВЛЮВАННЯ, і тільки тоді Базар загине…

— Зрозуміло, — каже Трах, — С чєго начінаєтся Родіна, с ашібок в твойом букварє…

— С пратівних махнатєнькіх ґоблінов, жівущіх в сасєднем дварє… А мене цей текст чомусь збуджує, — раптом визнає Фіона. — Аж у матці щось скубоче.

— Що ж тут може скуботати? — дивується реввоєнгакер. — Найзвичайнісіньськіша маячня, напомпована забіяцькими претензіями. На сайтах «Червона флора», «Н-18», АNАRН. RU такого розводняка цистернами… Тільки на людських пілінґах немає шифрів.

— Все одно скубоче.

— Може тобі до лікаря треба?

— Риггу!

— Добре що не «баклан».

— А чи існує така ймовірність, — питає Холодна Хвиля, — що вони якимось робом відстежать оце твоє копирсання?

— Сумнівно. При спробі мене вирахувати вони знайдуть лише віртуальну примару гЬаЬоп.сот.

— Що таке «жабонком»?

— Жабон — це великий такий жаб, чоловічої статі.

— Прррррфу!… А якщо вони — профі?

— Якщо за нас візьметься справжня контора, тоді… — Трах підморгує Фіоні крізь тлусті лінзи, і дівчина здригається від глипання глибоководного ока. — Напрасна старушка ждьот дочку дамой, єй скажут — ана заридаєт…

Павза.

— Не бійся, кашалотику, гальмуй адреналін, все буде добре, — перериває мовчанку реввоєнгакер. — Будь ради-кальнішою. Крутим пацанам (таким, як я) подобаються рішучі і безстрашні жінки в стилі Сігурні Вівер. Ми з тобою, мала, ще побачимо нєбо в алмазах…

— Просила ж не називати мене кашалотиком! Лохман! Віззі По!

— Wow! Щось новеньке! — Трах робить Фіоні «козу». — Признавайся, потворо, що таке «віззі по»?

— Скорочення таке. «Візантійський Полковник»… Фіона зістрибує з ліжка і лізе під шафу.

— Обережно! — схоплюється реввоєнгакер. — Дискетки мені потовчеш… Ховаєшся від контори?

— Тут нова ничка в мене… Хочу цурес дунути.

Дівчина витягає зі схованки пакет із шмалярним причандаллям, видобуває з нього люльку, бляшанки з тютюном і ґанджею. Знову застрибує на ліжко. Сріблястим вертким товкачиком трамбує суміш (перехоплений за поперек, товкачик аж танцює над люлькою Холодної Хвилі). Вона нахиляється над черешневим хоботком, втягуючи у завантажений кайф-реактор полум'я запальнички. Завмирає із закритими очима.

— Цурес — це святе, — погоджується Трах і повертається до екрана.

— Нємєєт бошечка, нємєєт… — шепоче дівчина, видихає хмарку і розплющує очі. — Ху! Майже як попустило… Вперед, лохмане Віззі По! Нєбо, кажеш, увідім в алмазах?…

15

Корватові сняться сни.

Він стоїть на пласкому дашку чорної мікросхеми посеред Вселенської Плати. Монтажна збірка недбала, неоковирна, шмаркотлива. Ніжки транзисторів КТ-315 повигинались у п'яному танцюризмі. Зліва — комуністична навала червоних прапорцевих конденсаторів і кілоомних резисторів МЛТ. Над обрієм підноситься радіатор П-212-го, блискучого і величного, як інопланетний корабель. Між діодами тягнеться стежка. Корват посрібленою пелюсткою сповзає з мікросхеми і простує до радіатора, оминаючи озерця застиглої каніфолі. Радіатор оточено нестерпною спекою, але Корват чомусь вперто йде до нього, перестрибуючи і переповзаючи пагорби затвердлої пасти. Від стовбурів реле відокремлюється старий приятель Корвата — величезний павук — серійна нічна примара, з котрою — немов з невиліковною хронічною хворобою — друг реввоєнгакера вже навчився співіснувати. При перших відвідинах павук був збитошнішим: тримав у нещадній облозі будинки й міста, якими блукав переляканий дух Аристида Михайловича, дерся крізь вікна і вентиляцію, народжував соймики поганючих павучат, шкрябав дах і шарудів у пивниці. Потім павук помудрішав, став повільним, статечним, металево-дзеркальним. У це сновидіння павук випірнув у всій своїй зірчасто-симетричній величі — космічною комахою, аборигеном металевих хащ і живицевих озер Плати. «Привіт!» — каже павукові Корват: «Ти якраз вчасно. Тут не дуже приємний світ, і з тобою мені веселіше. Вдвох ми обов'язково подолаємо увесь цей діодно-транзисторний фестиваль, ці слизькі каніфольні відмінки площин, цих припайних оnеwау'них бероузників, цю розчепіреність емітерних ніжок, ми загорнемо це все у… До речі, а де тут трьохсот-вольтовий струм, щоб спалити весь цей мотлох нафіґ?…» Павук не відповідає (у цьому сні він німий), пробігає повз радіатор, червоніє, втрачає металевий блиск, кулястішає і зникає під циліндром електроліту. Спека і задуха застрибують на Корвата разом і раптом. Одяг набрякає вологою.

Він на мить пробуджується, затуляє обличчя від нападу блукаючих світлових плям і знову падає в сон, де на тлі струменів мороку висить скуйовджена туманність світного газу, край хмари темної матерії, підсвіченої густим вогнем метрополії синьо-сапфірового сяйва. На тлі хмари з'являється танцівниця. Вона оголена й темношкіра. Просякнуте сріблястим мерехтінням тло уподібнює її до статуї чорного металу; лише зуби і білки очей спалахують платиновим і сніжним. Танцівниця сплесковим рухом піднімає руки і різко вигинає стегно. її ноги напружуються, м'язами стегон і живота пробігає спазматичне хвиля, що підкочується до перс, напинає їх вітрилами хоті і розгладжує бганки навколо сосків. Танцівниця повертає голову. Корват бачить ЇЇ профіль, бездоганну будову довгастого лівійського черепа, різьблену мушлю вушка і набряклу, нез'єднану спраглу плоть напіврозтулених губ. У такт нечутному ритмові танець починається швидкими пасами рук і жорстко-різкими напівобертами торса. Груди кружляють і рухаються окремо, немов кулясті одноокі істоти, заполонені шкірою. Танцівниця різко присідає, закидує голову так, що кадик виходить з напружених м'язів шиї трикутним виступом, а руки починають безупинно відхиляти невидиме гілляччя, нависле над обличчям. Різкий рух стегон уперед, і порослий волоссям вівтар Божества Оргазмів розкриває свої пелюстки поміж струнами закам'янілих м'язів. Білі звірині зуби стискаються, дівчина стрибає, злітаючи над шерехатим кордоном, і рвучко обертається, відкриваючи сновидцю спину з глибоким хребтовим рівчаком й кальдерами рамен. Спина починає танцювати над завмерлими стегнами, ритм швидшає, хвилі тепер котяться униз, до сідниць і занурюються у рухливу темряву між ними. Корват відчуває спеку, що випромінює чорне тіло, розжарене танцем, і твердий притиск кубелець, котрі вже поряд. Його чоловіче єство напружується назустріч спеці й притиску і витягає його, ніби рибину, у реальність.

Тут, в реальності, його марно збуджене тіло огорнено наскрізь промоклим простирадлом, нічною задухою травневої Галілеї, шкрябанням і шарудінням.

— Кляті голуби… — чути з темряви голос Жури.

На горищі прибудови живе чимала колонія сизих тіверійських голубів. Шарудіння й сморід удвічі знижують орендну плату, але господар твердо забороняє заїжджим зачіпати птахів і вигрібати з горища послід (Божі сотворіння приносять будівлям талан і благословення Правічного).

— Краще б заплатили за готель, — мурмоче Жура, сідаючи біля вікна курити.

— Готель коштує втричі дорожче, — резонує Корват.

— Треба було пошукати дешевший. Ми ж, окрім «Шератону», ніде не питали.

— Йдемо зараз?

— Спи…

— Я ніби вже виспався.

— Щойно дзвонив до «Ла Стради», до центрального офісу. Нічого конкретного. Тільки спалив купу юнітів. Може поліція тут робить «дах» нелеґалам? Всі крутять, не дають інформації.

— Однозначно.

— З тим номером, що в оголошенні знайшли, теж нічого…

— Дзвонив?

— Це не та Анджела.

— Ти казав, що оголошення написане її почерком.

— Ну…Уявляєш… Такі співпадіння. Почерк, місто, ім'я…

— Знаки. -Які?

— Треба чухати звідсіля. Поки не прожились до останньої копійки.

— Чекай ще. Перельман обіцяв попитати в бандитів.

— Та він вже питав.

— Він питав тутешніх ізерів. А тепер спитає арабів і назаретських ізерів. З Ілліту.

— Ще назаретських бандитів нам не ставало. Для повного кайфу.

— Ти б розповів щось, — пропонує видавець. — А то тільки спиш і розводиш панічні настрої.

— А що ж тобі розповісти?

— Вірші ж пишеш, напевне? Запердоль що-небудь.

— Я своїх не пам'ятаю.

— А з Франка що-небудь?

— Не смішно, батьку. Прочитаю тільки один вірш. Як то каже наш професор Боровчук, з тематичною прив'язкою. Про нещасну долю жіночу. Це вірш талановитої та нестримно перспективної дівчини. Затятої трансміґрантки та германофілки:

— Жіноче єство тяжіє до розбещеності, — роздумливо прорікає Жура. — Так само, як і жіноча творчість…

— Ну, не погоджуюсь, Борисовичу. Жіноча література, як підказує досвід, утримує в собі преференції цнотливості навіть краще за чоловічу. А цей вірш, до речі, отримав почесну відзнаку одної з модерних літературних академій.

— Як казав один механік: ані там, в ставкє Гітлєра, все малахольпиє… А мій досвід мені підказує: всі жінки — курви…

— Маю з собою текст нової повісті, — перериває мовчанку Корват. — Хочеш почитаю? Все одно ці шкрябучі тварюки нам спати не дадуть.

— Не дадуть… — погоджується Жура. — Ти цю повість постійно з собою тягаєш?

— Постійно. Маленька така письменницька шиза.

— Приймається. Теж про курвів?

— Про лицарів.

— Хто ж це читати буде? Ти б краще про курвів писав.

— Послухай спочатку.

— А про курвів в тебе нічого немає?

— Будеш слухати?

— Хіба маю вибір?

— Тоді не буду читати.

— Не ображайся, Аристиде Михайловичу. Вже й пожартувати не можна. Тонка, я бачу, у тебе письменницька натура!

— Анє…

— Читай.

— Не хочу.

— Я прошу.

Корват витягає стос листів а-четвертого формату, підсувається ближче до нічника і починає читати.

Сливе як баси, ці зненавиджені тонкощами хмари, влежалі, означені, ранкові, що ледь випростались з-під тягаря Мардукового Шляху, ще не зігріті Сонцем, вологі на доторк погляду, зашпилені зеленкуватими скошеними променями, сподобились вивільнити центр небокраю і розбрестися надобрійною отарою.

Розбитий Всесвіт — Молох чавлених крашанок — застиг під цим розгромадженим небом, зростаючись після нічного поскиблення, після щоопівнічної аварії буття, коли шестерик Нічних Богів розрізає дишлем сплетені темрявою стихії і чорною хвищею проноситься Сущим, вкриваючи потом зсохлі гросмейстерські тіла таємних володарів підсоння.

На пупці Всесвіту, на вершечку пагорба, подібного до врослого у землю велетенського кадуба, серед ранкової вегетативної сили, котра напинає деревами і травами вітрила збитошної змуленої життєвої послідовності, стояв 23 липня 1649 року старий китаєць Чунь.

Він був одягнений у теплий засмальцьований халат і оновлені гостроносі чоботи: на лівому була латка з видубленої шкіри рабина Тойва, на правому — із свіжої шкіри костянтинівського ксьондза Коцького. Повстяний капелюшок прикривав укладену спіраллю сиву косу і волосяну схованку з діамантом, поцупленим з вівтаря Барської Катедри.

Чунь дивився на північ, де перед мурами Збаража сходила чадом руїна козацького гуляй-города — великого п'ятиповерхового белюарду [38], названого гетьманом Хмельницьким Reqiem'ом. За димовою завісою гострі очі степовика бачили земляний насип і дерев'яну закопчену вежку із штандартом подільського воєводи коронного хорунжого Конєцпольського.

Ближче до пагорба розкинувся строкатий ординський табір, захищений з фронту трьома лініями громіздких маж [39]. На сусідньому узвишші, оточені шкіряними наметами панцерних охоронців-джур, стояли великі кольорові юрти най-шляхетніших ватажків: біла — Великого хана Іслам Ґірея, зелена із золотом — шадхана Чингізида Амурата, червоно-біла, бунчужна — мурзи Тугай-бея, жовта — Карач-мурзи і срібно-чорна — тархана Ісмет-бея. В таборі палали багаття, верещали дівки, ржали коні, сварились перекупники, і сморід виходив з того табору разом з життями конаючих від ран татарських багатурів, у черговий раз відкинутих від контрескарпів упертої польської фортеці.

Китаєць Чунь несхвально похитав головою: така була багата країна, а тепер Небесний Володар Нефритового палацу невдоволений і карає страшними карами — бунтом рабів та ординською навалою — зарозумілих, непоштивих і заблуканих у неправдах місцевих князьків. Всюди одне й те саме. На всіх берегах Великого Степу.

Чунь нахилився і продовжив свою щоранкову справу — збирання корисних і сильних духом трав для Ісмет-бея, для гостей і жінок могутнього господаря срібно-чорної юрти та його шляхетних бранців, постраждалих у цій небаченій за лютістю і зрушеннями посполитих юрмищ війні. Досвітня зволожена герба сама тяглась до шерехатих рук травника; шляхетні трави повставали зустрічати Сонце і піднесли стеблини над сонним та ледачим рослинним непотребом. Ось він підрізав на висоті трьох пальців над ґрунтом Chelidonium majus, ластовине зілля або чистотіл — жовті субтильні хрестики квітів посеред сивуватої порості. Корінь чистотілу Чунь витягнув із землі окремо, проказавши перед тим, як корінь побачить Небо, молитву до володаря лікарських рослин Жовтого Шень-нуна. Потім попростував до лілуватих вінчиків золототисячника. Обережно кам'яним ножем навкіс перерізав стебло, славлячи упівголосу Вісім Безсмертних і, окремо та особливо, Лі Те-гуая, кульгавого і довгокосого батька хінських травників. З сумом згадав, що закінчуються запаси калганового настою, котрим зберігалось від отрут та несвіжого м'ясного духу дорогоцінне тіло тархана. Але де тут знайдеш калган…

Травник зітхнув (коротко-стимано, на хінський штиб) і завернув до табору. З-під найближчої мажі раптом виліз величезний заспаний козарлюга — з предовгим, заплетеним гарматним лонтом [40], оселедцем і товстезним (з католицького паникадила знятим) срібним ланцюгом на волохатих грудях. Козак випростався, перехрестився на схід Сонця і привітав китайця запитанням:

— Все нишпориш, ханська формозо?

Замість травника йому відповів недорізаний алектор [41] з фортечного муру Збаража. Малий Чунь оббіг велетня, а той, обернувшись в бік табору, побачив, як до намету Великого хана суне юрба, протискуючись крізь поставлені сторчма тулумбаси, юрти, загони для ясирних й худоби:

— Га! Диви! Гетьман! — здивувався лицар, забув про китайця і почав чухати груди під ланцюгом.

Хмельницький ішов пішки, у крислатому шведському капелюсі і блискучому панцирі, випереджаючи на три кроки Пушкаря, Зорку та довготелесого Ганжу. Охоронці з відбірної сотні Пушкаревого полку розкидували перед ним войлоки сплячих ординців і розганяли худобу з гетьманового шляху. Обличчя полковників, тверезі та злі, здавались мертвотно-зеленкуватими у рефлексах ранкового світла.

Чунь терпляче перечекав процесію гетьманового почту і прошмигнув до вогнища перед срібно-чорним наметом. Затягнуті у шкіряні панцири найманці-уртаси тільки блиснули очима з-під сталевих мізирок — тарханів травник статечно пройшов між ними у передпокій величезної шістнадцятистовпової юрти, де, впоперек проходу, спав старший охоронець Ісмет-бея Енлюй. Китаєць спритно перескочив через гору м'язів, заліза та вовчого хутра. Гора спросонку спробувала схопити його за ногу, але верткий травник в останню мить висмикнувся із сталевого кільця пазурячистих пальців.

— Старий лис! — схвально промурмотів Енлюй і знов заснув.

Чунь шанобливо привідкрив повстяну завісу.

Тархан, як личить воєначальникові Великого Непереможного хана, вже прокинувся, зробив ранковий намаз і приймав ушанування від наймолодших наложниць.

Нечутно, й ніби зменшуючись, травник пройшов бічним ковдряним проходом до ложа, де відпочивав хворий гість Ісмет-бея — людина з блідим видовженим обличчям, одягнутий у чорний дорожній одяг заможного європейця. Пальці обидвох рук хворого прикрашало з півдюжини великих і чудернацьких перснів з кольоровими каменями й загрозливими містичними символами. Від дорогих простирадел (алтабас, щільний трапезонський вісон, блакитна камка), на котрих лежав гість, смерділо. Чунь запалив ароматичні палички і прислухався крізь подвійну турецьку ковдру: у центральному відсіку юрти наложниця грала на лютні, інша вдоволено хихотіла. Травник відкрив свою скриню, витяг срібний млинок і став перетирати ластовине зілля.

З— за іншої ковдри (червоної кафської) донісся приглушений жіночий вереск. Як завжди, дівчата сварились за подарунки, а п'яний євнух занедбував службу і спав.

Хворий проснувся, застогнав.

Чунь на мить припинив розтирання, глянув на хворого і знову закрутив млинок.

— В ім'я Трипелюсткової Лілії, за що мені все це? — прошепотів власник перснів.

— Fiat voluntas Тuа! [42] — відповів йому веселий молодий голос.

— Міserere mеі! [43] — відізвався хворий. — Невимовно радий Вас бачити й чути, високосяйний пане Ладаре.

Нобільний бранець Ісмет-бея, підкоморій Спіжський Ладар Казуман увійшов до Чуневої лічниці бічним проходом, що вів до його особистого намету. Підкоморія, родича Семиградського деспота Павула і претендента на валаський престол, тархан полонив чи не в перший день облоги і передбачав повернути славетній фамілії не менш як за три тисячі повноважних папських цехінів; тому тримав на правах почесного мілітарного трофею й майже гостя. Ладар не відзначався войовничою вдачею, але родовід вів від Альбанських дуків і князів Колонна.

— Хто-хто, а Ви таки напевне відаєте, мій високовчений і таємничий друже, пане Ґермаго, що я ще не втік з цього смердючого, вбогого й дикунського кубла до славного легіону непереможного Вишневецького тільки з одної причини. Й ця преференційна причина — Ви, мій друже, й та незрівнянна насолода, яку маю від бесід з Вами й від долучення до гідних подиву, безмежних та глибинних знань Вашої честі, — повідомив куртуазний нащадок дуків, підгортаючи під своє широке сідалище величеньку циліндричну подушку з фунтовими китицями.

— На жаль, — відповів на це Ґермаго, підводячись на ліктях і намагаючись хоча б якось вклонитись шляхетному співрозмовникові, — я поки що спроможний лише згущувати сморід у цій вбогій оселі і не заслуговую й на грам тої істинно царської уваги, якою Ваша високоосвічена милість так щедро і милосердно обдаровує упослідженого й невдатного учня справді великих Майстрів Таємного Роблення. Але всі мої знання й уміння з цього часу у повному й нероздільному розпорядженні Вашої милості.

— Не напружуйтесь, мій друже, — підкоморій посміхнувся привітно і щиро, легеньким нахилом голови дозволяючи хворому лягти в його присутності. — Я сподіваюсь, що після перемоги над ордою і хлопами Ви станете бажаним і почесним гостем у моїх володіннях і там задемонструєте всі знання світського етикету, котрі для Вас, людини досвідченої і прийнятої при дворі Імператора Фердинанда, не є таємницею (у чому я щоденно переконуюсь навіть тепер, у гіркому полоні, котрий підлаштувала мені — і Вам у певний спосіб — для випробувань твердосерда Фортуна).

— А для мене, Ваша милосте, цей гіркий полон став солодшим за халву і перські шербети, завдяки зустрічі з таким блискучим співрозмовником і цінителем Прекрасного, як Ви.

— Як поціновувач Прекрасного, мій друже, я скажу Вам, що всі скарби хана не вартують скарбів Вашої пам'яті і Ваших герметичних вмінь. Я вже тепер не можу дочекатись тої миті, коли Ви проведете у моєму палаці повний Ритуал Хімічних Заручин за чином Монсегюрського Майстра. Думаю також, що мої думки щодо Ваших здібностей та знань повністю співпадають з таємними думками нашого теперішнього господаря-тархана, який готовий заплатити велику ціну за доторк до Скарбниці Первісних Знаків.

— Це правда, — погодився хворий і очима показав у бік китайця. — Але я тепер не маю достатньої сили не тільки для Ритуалу, але й для найпростіших чоловічих виправ, які щохвилинно доступні найостаннішому із задрипанців Хмельницького. Навіть якщо незрівнянні ліки цього травника подолають нутряну хворобу, яка жере мій шлунок, то пройде немало часу, доки це слабе тіло, цей прах тванного світу, спроможеться стати достойним вмістилищем неплотських Сил, здатних притягти до Ритуалу ангелів і монстрів Потойбіччя. Жодний мечний двобій з найпотужнішим лицарем Речі Посполитої чи Імперії не відбирає у Майстра стільки сил і життєвої енергії (котру послідовники кабаліста Батауса також іменують вітальною еманацією єства), як кілька миттєвостей спілкування з істотами, яким дозволено за мить перелітати Всесвіт і свідчити перед Паргадом — завісою Господа. Кожна така зустріч відбирає у містаґоґа три-чотири роки життя, і я не помилюся, якщо скажу, що милістю Кетера, Вінця Господнього, це мізерна плата за ті таємниці, які відкриваються у форотичному сяйві і блаженному тріпотінні райдужних ангельських крил!

— Чи не має серед цих дивовижних і наснажуючих таємниць пізнання таємних шляхів, накреслених шляхетній крові у ристалищах світу сього?

— Так, — посміхнувся Ґермаго усмішкою передбачливого розуміння. — Шляхи крові обраних Богом для престолів земних відкриті істотам Потойбіччя, як людині рядки Книги Царств, написаної богонатхненим пророком Самуїлом. Вже тепер накреслені незримі і незнищенні знаки харизми на чолах і долонях тих, хто посяде престоли земних царств майбутнього віку.

— Чи розпізнаються ці Знаки без здійснення містичного Ритуалу?

— Ніколи.

— Тоді я приготую для відновлення Ваших вітальних сил найкращих лікарів, найкрасивіших дівчат і хлопчиків у моїх володіннях. В їхніх гарячих тілах струменить та незборима воскресаюча міць, котрою наснажувався Орфей, цілуючи і пестячи юну Еврідіку.

— Всі ці схованки та вмістилища життєвої енергії дійсно можуть знадобитись для Ритуалу. Перед досконалою світанковою красою юних земних істот схиляються навіть наймогутніші і найстрахітливіші із Князів Потойбіччя.

— Коли Ви побачите цих дівчат, Ви зрозумієте, що я недарма вважаюсь поціновувачем Прекрасного, — гордовито промовив підкоморій. — Наложниці і наложники Великого хана настільки ж поступаються вродою перлинам моєї колекції, наскільки корови поступаються Грацією ланям з імператорського парку.

Ладар Казуман раптом нахилився над ложем хворого і пошепки запитав:

— А Ви ж можете наслати чуму на весь цей охлос [44].

— Реtіtо рrіnсіріі [45], ваша милість.

— Аж ніяк, мій любий друже. Мені відомий Ваш ступінь посвяти. Про Вас свідчив високошановний доктор Теодор Асмус, Великий Коен Трансильванії, який в часи мого перебування в Парижі надавав суто конфіденційні послуги королеві Анні. Я навіть знаю, що в одному з Ваших пречудових перснів заховано краплину крові Гуґо де Пейна [46], а в інший заплавлено попіл з вогнища, на котрому було спалено Великого Магістра Храмовників Жака де Моле.

— Теодор Асмус! — посміхнувся Ґермаго. — Балакучий товстун, який не може вилікувати сам себе від французької хвороби, підчепленої у Луврі… Але, як би там не було, Ваша милість з гідною подиву ретельністю убезпечує себе від пройдисвітів.

Підкоморій розсміявся.

— Якщо Ви, мій високопосвячений друже, вже спроможні дратуватись, то цей дикун-травник, що сидить у кутку і шпигує за нами, недарма їсть ханські пляцки. Ви на шляху до одужання. Моїм красуням і красунчикам варто вже зараз купити нові притирання і гребені. Шкода, що поштові кур'єри не забредають до цього вертепу. Я б офірував талярів десять, щоб попередити свій гарем.

— Щодо чуми, — перейшов на шепіт Ґермаго, — то це було б небезпечно передовсім для Вас.

— Я не страхополох, мій друже, — набундючився підкоморій. — Я нащадок войовничих готських королів і хрестоносців! Невже Ви думаєте, що я не схотів би врятувати мого сюзерена і благотворця Яна Казиміра ціною власного життя?

— Вибачте, Ваша милосте. Бог мені свідком, що мав я, недорікуватий учень славетних риторів, на увазі тільки те, що особи, передбачені у Вищих Промислах для змін земних, не повинні наражатись на небезпеку зайвий раз і тим випробовувати Милосердя Боже.

— А звідки Вам вже тепер може бути відомо, що саме мене, Ладара Домініка-Евстагія Казумана-Альбана, призначено для великої долі? — насторожився шляхтич. — Ви ж самі казали, мій посвячений друже, що таємниці майбуття відкриваються лише під час Ритуалів.

— Я не відмовляюсь від виголошеного ніколи, Ваша милосте, але загальновідомо, що ті, у чиїх жилах тече шляхетна кров, вже є обранцями долі, і при накресленні шляхів народів і царств їх згадано у першу чергу.

— Мій друже, — зітхнув нащадок хрестоносців. — Уже під час цієї баталії мені довелося бачити стількох синів шляхетних фамілій, безглуздо зарізаних захланними рабами, безрідними чабанами і рільниками з собачими прізвиськами, що вже й не дуже вірю Вашим куртуазним передбаченням. Нехай замість пристрасних смертних слово своє скажуть досконало обізнані Вищі Судді. А я підкорюсь волі Безсмертних істот. Принаймні я сподіваюсь під час Ритуалу на власні очі побачити одну з них і на власні вуха почути про той престол, який уготований моїй дупі.

— Ви шляхетні навіть у недовірі.

Після недовгого мовчання Казуман сказав:

— Хочу нанести візит тарханові. У Вас немає дзеркала?

— Ось воно, — Ґермаго вказав підкоморію на полірований срібний дискос біля ложа.

— Ця річ була в церковному вжитку, мій друже. Чи не гріхом використовувати її як дзеркало?

— Не думаю, Ваша милосте, що я перший перепризначив цю тацю.

Підкоморій перехрестився, поставив перед собою дискос і взявся поправляти мережаного комірця.

— Чи є у Вашої милості новини про осаду Збаража? — поцікавився хворий.

— Волею Викупителя гріхів наших, на штиб мого теперішнього поводження з церковним причандаллям, преславний vis major [47] лицар Ярема [48] і реґіментарії [49] відбили найжорстокіший штурм, який бачили з часів оборони Родоса. Кажуть, що в бою загинув великий воїн Хмельницького полковник Бурляй і що сарацинський канцлер Шафір Кассіяґа третій день пиячить з хлопчиками і цілонічно плаче, позаяк нетривка сарацинська Фортуна показала його непереможному ханові дупу. А жиди втричі підняли ціну викупу за своїх, і у таборі від того велика радість та ясирний торг. Кажуть також, що найясніший наш король (нехай Господь і Матір Божа примножать його перемоги!) вже у Топорові і готовий кинути тридцять тисяч одної тільки шляхетської кінноти на сарацинів і Хмельницького. З ним до нас на допомогу йдуть найкращі полководці Речі Посполитої і серед них мій славний родич коронний канцлер Оссолінський! Як писав премудрий Теренціус: «Fortes fоrtuna аdjurat!» [50]

— Вельми втішні реляції, Ваша милосте, хоча яко лицар Трипелюскової Лілії я відношу звістки про очікуваний і невідворотний морд стількох християнських душ до звісток скорботного чину…

— Сойм небесний прийме до свого лона усіх праведників, мій друже. Нам, воякам, пристало тішитись земними перемогами…

Завіса у проході несподівано відхилилась і з'явилось лискуче і кругле, немов мідна таця, обличчя старшого євнуха. Він заштовхнув до лічниці перелякане напівголе дівчисько років дванадцяти і щез у повстяному лабіринті.

— … І земними насолодами, — додав підкоморій, підхоплюючи дівчинку під пахви. Швидким рухом він розв'язав шнур на її шовкових шароварах, стягнув їх і поплескав по кругленькій гепі. — Ви тільки подивіться, мій любий друже, яку газелю знайшов Махмуд всього за тринадцять обрізаних талярів. Яке вмістилище вітальних еманацій, життєвої сили! Тепер візит до тархана невідворотно відкладається. Орфей прагне Еврідіки… Яке м'яке волосся! Поцінуйте, мій друже, помацайте! Це ж справжня Королева для Ритуалу. Я вже уявляю її на жертовнику. Біла шкіра, руде волоссячко і холодний безжальний чорний мармур, що прагне крові… О, вона ще й незаймана! Помацайте, мій друже, це ж найсправжнісінька знахідка! Навіть наш незворушний дикун витріщився на таке диво.

Чунь справді перервав своє заняття і з цікавістю спостерігав за маніпуляціями Казумана. Як на його смак, дівчисько було захуде і надто доросле. А на нозі було видно пляму підозрілого кольору, наче лишайну. Хитрий Махмуд явно заощадив чотири таляри. Як лікар Чунь ніколи б не порадив цю доньку немитих скотарів для гарему господаря. В неї ж, напевно, й глисти є… Але цим зарозумілим варварам лише б дірку… Чунь повернувся до млинка.

— Незайманість не завжди є ниткою Аріадни у лабіринті Ритуалу. Я б віддав перевагу дівчинці, зануреній у безодню гріха і розпусти. Наявність цноти може роздратувати певний вид астральних істот (лабіринти потойбіччя населені мінотаврами), особливо тих, що живляться струменями темних інфернальних енергій… Вона часом не юдейка?

— Махмуд казав, що полька. А щодо безодні розпусти, друже мій, то ми зараз зануримо це сотворіння туди якнайглибше, — пообіцяв нащадок готських королів, витягаючи з-під кафтана якесь шкіряне знаряддя. — Ось, мій незрівнянний друже, пречудовий і кумедний пристрій Аrs Venus, котрий винайшов один стомлений жінками і хлопчиками алжирський принц. Це, як бачите, шкіряна маска з отворами для очей і руркою для рота. От ми надягаємо цю машкару на обличчя нашої красуні… Не сіпайся, бо приб'ю!… Застібаємо на потилиці ремінці, і готово…

— Якась музикальна машина?

— О! Ваша здогадливість, мій друже, може скласти неабияку конкуренцію Вашій освіченості. Ви направду вгадали. Зазвичай незаймані дівки у мить дефлорації, коли могутній лицар мечем кохання розширює їм отвір Венери, пищать і кричать. З цією маскою ми убезпечені від таких неприємних звуків. Рурка створена так, що трансформує всі писки і крики у приємну смішну мелодію. Дуже зручно у таких наметах, як цей. Я буду занурювати цю милу дівчинку у безодню гріха (мені сподобався цей Ваш вислів), а наш господар за ковдрами почує лише спів флояри. Як можете бачити, мій любий друже, справжній шляхтич має бути несамовито вигадливим задля куртуазного поводження з рівними йому за родоводом і рангом володарями. Особливо якщо перебуває у них в полоні.

— Що робить неабияку честь Вашій милості. Казуман тим часом дефлорував дівчину, і з рурки вилітала хриплива трель.

— Голосніше! — засміявся підкоморій.

— Щось подібне до циганської флейти, — зауважив Ґермаго.

— Флейта темнонародженої Ліліт!

— Але чи не занадто профанічне тіло ми вибрали для Ритуалу, Ваша милосте? Мені згадується вірш великого Горація:

— Ми ще нічого не вибрали, мій любий Ґермаго. Тіло юної наложниці, як шляхетне золото, розтягується під Довбнею Роблення у прозору й придатну до розгладження найсубтильніших бганок і зморщок сухозлітну плівку…

— Мушу зауважити, Ваша милосте, що такої ж радикальної й небезпідставної думки притримувався відомий серед Посвячених Маґус Одилон, котрий був Магістром Ритуалів при Його ексцеленції кардиналі де Рогані. П'ять років тому (у часи спокійної течії енергетичних рік, що з волі Творця еманують руслами астрального світу) Одилон знайшов чергову Королеву у кишлі біля Нельської вежі. Мені розповідали, що більш розпусної, нестримної, несамовито-похітливої і заблуканої на стежках страхітливих збоченств повії світ не бачив з часів Аґрипини й Каліґули. її нечуваною і лютою розпустою Одилон намагався образити (і тим завести на кін Ритуалу) ангела-охоронця дівчини, що грала роль Містичної Імператриці і була досконало цнотливою. Він передбачив, що при замкненні Арканів, коли Королева підніметься разом з Містичною Імператрицею на Шлюбний Вівтар, образа світлих захисників Трансцендентного Чину, обурених таким нечуваним блюзнірством і упослідженням цноти, викличе енергетичний вихор такої незборимої та фундаментохитної сили, що відкриється Брама Посуття! Насправді ж вульгарність, вікова недозрілість і профанна розпусність тої видатної курви все зіпсували. Вона з такою люттю напала на Містичну Імператрицю, що та незайманиця, від переляку й передбачень щодо наслідків ґвалтовного мацання, знепритомніла, вибудувані з нечуваною ретельністю і передбачливістю ієрархії Ритуалу зруйнувались. У залі, де все це відбувалось, матеріалізувався потворний, пріапічний і волохатий демон, котрий відкусив Одилонові голову! Віконтеса Сен Прей, жінка надзвичайно гострого розуму і незалежних від традиційної думки поглядів, яка була присутньою на Ритуалі (в якості Містичної Герцогині Таро), розповідала мені, що бідолашний невдаха Одилон ще якийсь час бігав залою, шукаючи власну голову і обливаючи присутніх вельмож паруючою кров'ю (а серед численних високошляхетних, присутніх на Ритуалі хімічних Заручин, володарів і меценатів був, Ваша милосте, сам найсяйніший принц Конті!). Від цього моторошного і повчального видовища раптового демоноз'явного убезголовлення віконтеса захворіла і відмовилась від світського життя. Тепер мені розповідають люди надійні й перевірені у відсутності спотворюючих істину перебільшень, що вона приймає у своєму маєтку авіньйонських єзуїтів і щонеділі ходить до Святого Причастя…

— О! Мій друже, Ви розповідаєте такі прецікаві й ґраціяльні речі, що я ніяк не можу ощасливити зрошенням це юне тіло…

— Я замовкаю, Ваша милосте…

Павза. Через хвилину підкоморій почав вдоволено стогнати.

— Вітаю Вашу милість! — сказав Ґермаго. — Завдяки вам ця істота зробила перший крок з небуття до трону Королеви Ритуалу. Ви упослідили Мечем Ніжності пекельний hоrrоr vасuі [52]…

Телефонний дзвоник перериває читання Корватової повісті.

Перед тим, як підняти слухавку, Жура показує авторові піднятий догори великий палець: «А ти казав, що не про курвів!»

16

— Ні, ти чула, мала, вони за нами приїхали! — розлючена Анджела кидає подушку через всю кімнату. — Дві собачки, диви, втекли, а добрі хазяї їх таки відшукали…

— Рекордер скинете, мамцьо, не нервуйте так… — Джипсі вмикає праску і розгортає ще вологу після прання спідницю на складеному вчетверо коцику. — Все нормально. А, може, навіть й добре. За тими обіззянами, — киває на сусідню кімнату, де дивляться телевізор, хихочуть і гризуть горішки молоді заробітчанки, — їхні васі-вані ніколи сюди не приїдуть. Якби вони й поздихали над сральниками…

— Тішся.

— Напудилась, мамцьо, що Циппо про це довідається? Але ж він давно до тебе не заходить.

— Здадуть вони нас поліції, мала, і депортують нас звідси…

— Хто здасть?

— Наші прибулі кавалери.

— Очі вишкребу.

— Пізно буде.

До кімнати заглядає одна з «обіззян».

— Що тобі, Свєта? — питає Джипсі.

— Таблетки якоїсь від голови не маєте?

— Тобі не від голови, а від іншого місця треба, — Джипсі виймає коробку з ліками. — Ви б хоч своїм хлопам задниці накривали, коли ми з мамцею з роботи вертаємось. На ваші п'яні стриптизи гидко дивитись.

— Так свято було.

— У вас би щодня таке «свято», лише б шекелі були, — каже Анджела. — Ви в своїх Черкасах теж так чорно блядували?

«Обіззяна» ображено грюкає дверима.

— Ненавидять нас, — констатує Анджела.

— Ну. Кажуть між собою, що ми «бандерівки». Джипсі оглядає попрасовану спідницю. Повідомляє:

— По радіо казали, що завтра хамсин [53] почнеться. От в неї голова і болить.

— Пляцок жужмом, — бурмоче Анджела.

— Ма? [54]

— Так, нічого.

— А мені уві сні школа наснилась.

— Школа? Щасливе дитинство, кен, мала?

— Так собі дитинство. Як у всіх простих радянських дітей. Але, ніде правди діти, було трохи приколів по малолєтці.

— Розкажи.

— Знаєш, який найбільший у моєму житті був конфуз? Це у школі сталось, в десятому класі. В мене були дві дуже класні подружки: Ірка і Янка. Ми такі були затяті колежанки-партизанки, що ладні були одна за одну будь-кого загризти. І гризли таки часом, бувало. Пацани нас боялись, навіть вуличні такі фраєра, кримінальники. У Янки батько у прокуратурі працював, крута родина… Так от, розказую, наприкінці десятого класу (спекотний був тоді дуже день, середина травня, наука до голови не лізла) ми втікли з першого уроку до парку, випили там дві пляшки пива, поговорили про траханину. А потім, від голови дурної, вирішили піти назад у школу без трусів. Стягли їх з себе там, у парку. А ми всі тоді ходили у переробленій шкільній формі — у таких супермініспідницях, трошки плісе, ну зовсім трошки. Пішли аж на третій урок, такі веселі-веселі. На перерві зайшли до класу, а там прибирають, вікна відкриті, протяг страшнючий. В Ірки спідниця задерлась, всі все побачили. Так вона, паскуда, щоб не самій-одній пропадати, позадирала нам з Янкою спідниці теж. Ну ми її бити почали, шнобель розбили на пляцок. Ледве нас розтягнули. Батьків до школи! Ганьба! Скільки пройшло часу, а як згадаю, вуха червоніють, гарячими стають.

— У вас була якась вар'яцька школа.

— Стрьомна школа. Бандитська. Діти з заводського містечка вчились. Нащадки переможного пролетаріату.

— Мене б за таке батько вбив би. Наша фамілія ведеться від католицьких ксьондзів. Діда мого до Казахстану засилали.

— А ти тепер на храмовій Біблії ворожиш, ніби якась прилошена вівця. Нєхарашо.

— Знаю, що роблю. Не вчи мене, Джипсеня.

— Беседер [55].

— А я колись бачила дійсно катастрофічний конфуз, — каже Анджела. — У Симферопольському цирку, у вісімдесят шостому. Тоді з моїм першим чоловіком (він був військовим льотчиком, підполковником, я тобі казала) ми жили в Криму, у «поштовій скриньці». Офіцерським дружинам командування давало абонемент до цирку. Там слонів показували дресированих. Коли вони тільки на арену повиходили, видно було, що черева в них якісь роздуті. Як цистерни, отакі пуза!… А потім вони потроху почали пердіти. Відчутно так. Всі так реготали… А потім там номер такий був: слони повилазили на великі такі барабани, стали на задні ноги і задерли догори хоботи. Всі три слоняри. А дресирувальник між ними стоїть, під хвостами, «оле!» кричить чи щось таке. І тут уся трійця хоботата почала дристати на нього — то видовище було, мала, — всі гроші! Такий жухнув сморід, що ми затисли носи і мерщій з того цирку…

— Напевне, звірів чимось нагодували перед виступом. Подляну зробили дресирувальникові.

— Напевне. Там, у цирку, свої інтриги…

— І свої обіззяни. Жінки сміються.

— Не розповідайте, мамцьо, мені такі жахи, — крізь сміх каже Джипсі. — Я з дитинства на такі речі психозлива. Як одного разу подивилася фільм «Чужий», так потім не могла на вагітних дивитись: увесь час здавалося, що з животів потвори повилазять зубаті… Так що будемо робити?

— З чим?

— З нашими прибульцями.

— Станемо на задні лапки і скажемо: «Гав, гав! Ми чемні слухняні собачки. Трахайте нас, забирайте нас!»

— А якщо без гегів?

— А без гегів, мала, буде так: якщо так їм вже кортить нас, блудних овець нєщаснєнькіх, побачити й почути, нехай. Зустрінемось. Але не більше.

— Сюди їх не можна приводити, еге ж?

— Так хто ж каже їх сюди вести? До обіззян? -А де?

— Це питаннячко…

— У Йосі є одна заникана криївочка. Він щосуботи їздить до Капернауму. Там, за містом, є церква з рожевими банями. Він там замовляє службу Божу…

— Він хіба християнин?

— Його жінка покійна була християнкою. Поминає її. Там місце надійне, ніхто нас не побачить.

— А Йосі не пробалакається?

— Буде мовчати, як короп. Як риба святого Петра.

— Це твій базар, мала. Пам'ятай!

— Я за нього відповідаю. А твій любий друг дурниць нам не наробить?

— Ти за своїм прохвесором пильнуй, мала…

17

— Ось тут живуть якісь дівчата з України, — каже Елі Перельман, паркуючи «субару» під білим муром. — Будинок у дворику.

— Корват і Жура обсервують мур. В нього врізані вузькі металеві двері, щільно заклеєні яскравими передвиборними агітками і рекламою парфумів з напіврозтуленою Дженіфер Лопес. З-за муру, чорний на тлі розжареного левантійського неба, виглядає плаский дах двоповерхової будівлі, з потворними гіпсовими амфорами і нагрівальними бачками.

— Не подобається мені тут, — невпевнено мимрить Корват.

— Вперед, воїне! — Жура виштовхує друга реввоєигакера з авта. — Елі, почекаєш нас тут.

— Ви надовго?

— Як вийде.

— Беседер. Будьте обережні.

Жура натискає кнопку біля дверей, прислуховується. 3-за муру чути гавкіт псів, пищання мобільника. В будинку працює телевізор, диктор говорить російською. За хвилину двері відчиняють. Корват зауважує, що вони добре змащені — важкий металевий прямокутник повертається майже безгучно. У проймі з'являється тінейджерська мармиза під кошлатою кучмою нечесаного волосся.

Жура показує хлопцеві фотографію Анджели.

— Ета жєнщіна тут жівьот?

— Нє поніма по рускі, — швидко відповідає той, намагаючись зачинити двері.

— Чекай, хлопче, — Жура ногою фіксує двері у напіврозчиненій позиції. — Хазяїна сюда давай, шестьорка. Боса давай.

— Let me introduce myself. We are here members of right-guard delegation [56], — втручається Корват.

Хлопець підозріло оглядає його непрасовану сорочку, запитує:

— Аrе уо'n Russians?

Користуючись його миттєвою розгубленістю, Жура протискується у дворик.

— Льо!

— Кен! — Жура відштовхує хлопця. Той відводить очі і здає лінію оборони.

На терасі перед будинком за пластмасовим столиком сидять п'ятеро колоритних фацетів. Всі вони смагляві, циганкуваті, одягнені у потерті джинси, чорні футболки і (незважаючи на спеку) короткі шкірянки. Вуха, пальці, зап'ястки та шиї циганкуватих прикрашені важким золотом: дуті серги, ланцюжки, звиті браслети, гіпертрофовані до фурункульної незручності, стилізовані під скарабеїв, персні з вставками чорного аравійського шкла. Найближче до входу вмостився відразливий покруч з рахітичною поставою, довгими комашиними кінцівками і слинявим ротом. Він першим повертається до прибульців, хилить довгасту голову, розтягуючи нелюдськи гнучке підборіддя. Чорні окуляри сповзають на кінчик носа, і відкриваються навдивовиж глибокі розумні очі.

— It's nice to see… — вітається Корват. — How are you doing? [57]

— Not sо bad [58], — відповідає здоровезний смаглявець з кучерявим волоссям, зібраним у хвіст. — Русскіє?

— Ми з України, — каже Жура і кладе на стіл, поряд із пивними бляшанками, фотографію. — Она здєсь?

Один з господарів нахиляється над фото, але хвостатий різким жестом зупиняє його і каже, не дивлячись на прибульців:

— Ето прайвет теріторія. Вам здєсь нєльзя. Уходітє.

— Ти здєсь бос?

Хвостатий не відповідає. Покруч химерно вигинає шию і вказує очима на сивого чолов'ягу з худим басарабським обличчям. Він сидить навпроти хвостатого і пестить величезного пса з кудлатою мордою. Жура повертається до сивого і наштовхується на байдужий погляд вибляклих водявих очей, оточених різкими зморшками. Журі ці очі здаються посудинами, з котрих колись давно вилили барви разом із здатністю дивуватися. Він вже розтуляє рота для запитання, коли сивий кидає:

— Она здєсь нєт.

— Ви єйо знаєте?

— Она здєсь нєт.

Корват шарпає видавця за рукав: «Ходімо звідси, Борисовичу!»

— Чекай! — відмахується від нього Жура.

Сивий щось каже хвостатому. Той підводиться із загрозливим розворотом кремезного корпуса. Рукав короткої куртки підскакує й оголює волохату праву руку з кольоровим татуюванням і браслетом. Жура різко повертається до металевих дверей і виходить, заклавши руки до кишень. Хвостатий ствердно хитає головою і повертає Хорватові фотографію. Той бере знімок і ще раз зустрічається з очима покруча. На мить йому здається, що в цих очах він помічає щось важливе, якесь химерне попередження. Він здригається від профанного несмаку, від книжності цього стрімкого відчуття. «Як у тупому детективі!» — посміхається він до себе. Вже біля дверей зауважує переможно-єхидну мармизу воротаря…

Елі виходить їм назустріч.

— Долбані молдавани, — спльовує Жура. — Щось знають, але не кажуть.

— Бандити, — погоджується Корват. Він чує, як важко гупає серце.

— Фотографію забрав?

— Ось вона.

— Ризикові ви пацани, — посміхається Перельман. — їх навіть поліція боїться.

— Ти бачив, як вони одягнені? Ланці золоті… — не може заспокоїтись Жура.

— Одяг — це текст, — каже Корват, масуючи скроні, і згадує дизайнерку, від якої почув цю сентенцію. Дизайнерка була молода, освічена, з претензіями на стильність і знання Барта…

Як він тоді прокоментував її розмишлізми? Здається, зацитував якогось московського герменевтика: «Притягувати побутуючий світ в якості мови є некоректною операцією». А вона ж тоді притягувала до свідчень не світ. Не мову… Хімічні Заручини. Не вийшло тоді переспати з дизайнеркою, побачити її голою, встромити у її тіло хоч якогось свідка. Оголеність — звільнений від метафізики текст… Яке було татуювання на руці у хвостатого молдаванина? Оголена цицьката жінка, череп, лаврове листячко… І ще було попередження про щось. В очах покруча. Треба тікати, Аристиде.

18

Увечері 1 травня 1650 року Залу Лицарських Посвят родового палацу Казуманів освітлювало вісім тисяч свічок. Семикутні знаки Walpurgisnacht [59], сплетені з ґнота місцевими відьмами і просочені олією та сіркою, горіли повільним синюватим полум'ям. Його оточували золотаві відблиски від оніксових колон, тлустих путі, деревовидних канделябрів, стародавньої зброї, відполірованих до дзеркального блиску кірас, Гардин з важкої індійської парчі, відрестав-рованих атласом і генуезькою ниткою там, де особливо ревно попрацювала міль. Кубічний вівтар був накритий чорним оксамитом з орлами — символами присутності на Ритуалі носіїв переднайвищого Дев'ятого Градуса.

На вівтарі лежали Хрест і Лілія.

Навколо вівтаря потрійним колом розташувались двадцять дві постаті містаґоґів та містафанів: дорослі у важких, гаптованих золотом і коштовностями, плащах кольору маренго з конічними каптурами і напівоголені підлітки з намащеними лискучими тілами, у пірамідальних напудрених перуках. Серед парчевих завіс застигли помічники Магістра і палацові охоронці з нагостреними до блакитного сяйва алебардами. Всі вікна і двері було ретельно зачинено і запечатано освяченими печатками. Найвідданіші Казума-нові посіпаки нишпорили навколо палацу, відганяючи підозрілих, серед яких, за передбаченням Магістра Ґермаго, могли виявитись вороже налаштовані відьми, підпилі сільські ворожбити, заздрісні окультисти, перевдягнені єзуїти, або ж (й такого не виключав передбачливий і досвідчений Верховний Містаґоґ) демонічні привиди та істоти, притягнуті до палацу невгасимою енергетичною спрагою. Для остаточної переконаності у містичній безпеці. Ґермаго протягом трьох годин начакловував Кабалічну Дамбу, спрямовану проти потужних і завзятих архидемонів Півночі, що, як відомо навіть географам, мешкають у крижаних печерах Уральських гір і мають фантастично чуйні рецептори.

Нарешті згас і зійшов димом найменший із семикутних знаків. Містафанка, одягнена Жрицею, сплеснула долонями, і до вівтаря наблизився перший з каптуроносців. Він прочитав Ключове закляття Маати і відкинув каптур. Присутні побачили сивіючі скроні і видовжене бліде обличчя Ґермаго. Магістр був схвильований і напружений: у запалих очах палав вогонь майбутньої перемоги.

Одна з жінок у маренґо (у світі знана як панна Катажина Барлоцька, наречена хорунжого Чарити) схилила голову до сусідньої закаптурованої особи (панни Роксани, дочки і спадкоємиці бунчужного воєводи Мешкула) і прошепотіла:

— Він дивовижний чоловік.

— На нього вже поклала око удова Калиновського, — відповіла Роксана.

— Та стара сова?

— За тою совою сімдесят ординарних маєтків і три чверті маєстатних прибутків у Пнівському каштелянстві.

Панна Барлоцька розчаровано зітхнула і спрямувала увагу на те, і^,о діялось побіля вівтаря. А там Магістр підняв руки з долонями, обернутими до святинь на оксамитовому антемінсі, і прорік гучним голосом:

— Я, Майстер Перфектного Правосуддя, свідчу перед Силами та Ієрархіями буття: рівнина Закону заколихана, піднімаються Гори Жаху, Плоскогір'я Хаосу. Світ закінчиться дивною громовицею, що насунеться з Півночі, стираючи згріховані осередки людські й числа тих осередків. Бачу це, і обрані бачать моїми очима!

З протилежного кінця зали виступила інша містерійна постать і відкинула каптур. Відкрились посріблена баштоподібна перука з вплетеними діамантами і потиньковане до вапняної сніжності обличчя молодої жінки. Присутні аристократи впізнали офіційну коханку Казумана Домініку Паланецьку, шляхтянку герба Абданк. Катажина Барлоцька поцінувала приблизну вартість діамантів на її перуці, і очі її зволожилися.

— Я — Вірго, — оголосила чарівна Домініка голосом акторки, звиклої грати привидів і воскреслих упирів, — найкраща подруга й охоронниця Хімічної Нареченої! Я владарюю над містичною Лілією і свідчу про непорочність Нареченої! Я шукаю трьох Капітанів!

— Матір Божа! Як вона виє, ця дурнувата полька! — прошепотіла Роксана. — Краще б підкоморій найняв одну з тих жидівок, які співають у Королівському театрі… В них хоча б не видно гнилих зубів, коли відкривають рота…

Катажина ледве втрималась, щоб не підтримати подругу веселим реготом. Вона теж помітила стоматичні втрати найкращої подруги Хімічної Нареченої.

Тим часом до Домініки-Вірго підійшли три хлопчики з гарему підкоморія, яким відведені були ролі Капітанів. Наближаючись до вівтаря, вони по-жіночому крутили розвинутими стегнами і мружили з-під величезних перук насурмлені очі.

— Три Капітани будуть трьома Філософськими Свідками Вірго, трьома Птахами-Адептами непорочної Лілії! — виголосив Ґермаго, Магістр Правосуддя. — їхні свідчення стануть останніми свідченнями Малого Часу у віднайдені Каменя. Цих свідчень будуть шукати мудрі, до Капітанів прийдуть Ті, Що Зважують полонених.

Третя маренґова постать наблизилась до вівтаря і відкинула каптур. Всі побачили стару жінку з владним різьбленим обличчям у смарагдовій діадемі.

— Хто це? — спитала у подруги Катажина.

— Дружина коронного мечника Мантшиковського, Хотинського каштеляна, ктитора Заборови, — прошепотіла Роксана. — Та ще сука.

— Багата?

— Не дуже, але вельми небезпечна тварюка. Стережись ворогувати із нею. Кажуть, що разом з коханцем вона отруїла власного чоловіка. Відьма. Для відмолоджування п'є кров замордованих хлопчиків та з'їдає сирими їхнє причандалля. Ще й пише вірші…

— Яка потвора…

— Дідькове страхопудисько…

Удова коронного мечника тим часом видобула з одягу довгий ніж з дорогоцінним руків'ям й проголосила із зловісним присвистуванням старої відьми:

— Я Герцогиня Передвічного Хаосу, Принцеса Таблиці, охоронниця ложа Імператора Сходу! Я вела німф і списоносців чорної Вежі у Битві Драбин. Я народила Глобуса, батька Хімічної Нареченої, і сестру його Амальгаму! Я знайшла Первісні Камені й дала тим Каменям назви! Я випила зливу і врятувала гніздо Фенікса! Я зупинила форми і відігнала хтивого Південного Дракона у шлюбну ніч Амальгами, моєї доньки! Хто з вас, присутніх, спроможний відповісти на мої запитання?

Четверта маренґова постать наблизилась до вівтаря і вікрила голову. Всі присутні побачили підкоморія Казумана у діамантовій короні з рубіновим глобусом на вершечку. Світло тисяч свічок наповнювало величезні рубіни кривавим полум'ям. Катажина засопіла від захоплення.

— Я — Протоцензор Заходу, — назвався підкоморій, — уповноважений Вищими Ієрархіями відповідати на твої запитання, Принцесо Таблиці! Я відповім на всі сім твоїх запитань, і про мене свідчитимуть три Капітани. Я знайду наречену для нашого вівтаря і Королеву для Малої Праці! Я допоможу їй народити яйце Білої Змії. Нехай Магістр Правосуддя, носій вищих ступенів посвяти закличе трьох Капітанів і Старого Вартового до свідчень!

— Старий Вартовий! Тебе викликає для свідчень Магістр Правосуддя! — голосно покликав Ґермаго.

Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:

— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.

Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.

— Перше запитання! — оголосила Вірго.

— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.

— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.

— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.

— Друге запитання! — оголосила Вірго.

— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?

— Того, котрого шліфуємо нині!

— Свідчимо!…

У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії. Козак прицілився, згадав Сили Небесні, підпалив порох кресалом і вистрілив у посланця диявола. Потворисько відгукнулось несамовитим вереском, добірною мадярською лайкою (що на мить здивувало охоронця) і цівкою ядучої рідини, влучно пущеної Атаназичеві в обличчя. Той закричав від раптового болю, упустив пістоля й охопив долонями вилиці, котрі почали розповзатися і сходити димом під дією концентрованої кислоти. Біль був настільки сильний, що охоронець заточився і впав. Потвора моторно відбігла у темний закуток парку, розщепила волохату шкіру, і з машкарадної личини виліз захеканий заздрісний окультиста Асмус.

— Захланний найманець! — люто засичав Великий Коен Трансильванії. — Прострілив мені каптана й камізельку! Де я тепер знайду таку атракційну камізельку? А якби я не натяг братового панцира? Він би вбив мене, засранець!…

Відсапавшись, Асмус підхопив кислотний сифон і навшпиньки рушив до палацових вікон.

Озброєна смолоскипами охорона знайшла Атаназича, вжахнулась від небачених уражень його обличчя і повтікала з відчайдушними молитвами до небесних заступників. Найсміливіші зібрались під дашком палацової кузні, де старий характерник Микитка намагався врятувати очі старшому охоронцеві. Микитка мастив опіки цілющою маззю, прицокував язиком і розповідав переляканому товариству, що такі рани спричиняє лише отруйне штрикало демонічної істоти на ймення Абракабар, мешканця випалених сонцем Сарацинських гір. «Догрався наш пан підкоморій, — прирікав характерник, — доволхвувався. Тепер дідько тутка все-все понищить за його чародійства. Недарма він наслав самого Абракабара, переніс його сюдою за тридев'ять земель. Начувайтеся, хлопці! Ой, начувайтеся…» Один з молодих охоронців запропонував попередити Казумана. «Не вийде, — відповіли йому. — Всі двері й отвори зачинено-запечатано, а за вторгнення до Зали Лицарських Посвят підкоморій обіцяв карати на горло!». «Хо! — докинув свого міркування Микитка. — Знає, знає пан, що каже! Ми б увійшли, а всі пани тамка з рогами-хвостами і пекельного цісаря Чугайстренка цілують у сраку…» Хлопці поблідли, перехрестились і зачали щомиті озиратись на темний зловісний парк, де причаївся отруйний Абракабар. Атаназич тихо стогнав, Микитка мастив опіки і пророчив біди, смолоскипи шкварчали і плювались розпеченою смолою… Асмус, тим часом, підкрався до зачиненого вікна, провів пальцем по венеційському шклі й надовго застиг у роздумах. Передбачивши, що Ритуал досягне свого апогею рівно опівночі, заздрісний окультиста врешті-решт вирішив зачекати з помстою ще півгодини: «Будеш знати, шарлатане, як перехоплювати клієнтів у старшого колеги!»

— … Третє запитання!

— Хто приведе Звіра на жердині і принесе Мушлю, розкриту в центрі Всесвіту? Хто потурбує утаємнених Учнів Ізіди і сполошить вічний спокій Піраміди? Кого обере Амальгама у супутники й свідки? Хто залишиться, коли ми підемо?

— Гермафродит. — Свідчимо!

— Четверте запитання!

— Хто буде свідчити від імені Деміурга?

— Я, Протоцензор Заходу, уповноважений Центральними Братами, і мій товариш і захисник Магістр Перфект-ного Правосуддя будемо свідчити від імені всевладного Деміурга!

— Свідчимо!

— П'яте запитання!

— Що відновить цнотливість Хімічної Нареченої, розбещеної ста вісімнадцятьма гріхами?

— Кров Мегалофала, зібрана у Келих Посуття!

— Свідчимо!

— Шосте запитання!

— Чи вибачено буде Бунтівника, того, котрий повстав проти Шести Ритуалів і Десяти Приписів? Того, хто не визнав Центральних Братів і не скорився їхній наставляючій волі? Того, хто погрожував Протоцензорові і викликав демонів?

— Чи дозволена буде довга відповідь на це запитання?

— Прошу довгої відповіді на Шосте запитання! — сказала Синтагма і вклякла перед Герцогинею.

— Твоє прохання, дочко Амальгами і матере Майбутнього Героя, буде виконано. Нехай на Шосте запитання відповідає Магістр Правосуддя, захисник милосердного і невблаганного Протоцензора Заходу! Ми слухаємо довгу відповідь.

— Дозволено! — проголосили три Капітани.

— Всесвіт, за словом Філона Олександрійського, — це Учта, — почав Магістр Ґермаго. — Учта для кожного, хто вміє смакувати радощі життя, учта, що насичує спраглий дух обраних. Гармонійною лірою називав Всесвіт Піфагор, лірою, котра насолоджує та наснажує музикою. Розкішним одягом Несотвореного Монарха називав Всесвіт Тертулліан і солодкою гармонією Божествених Атрибутів — Трисмегіст. Ми долучаємось до цієї гармонії завдяки Шістьом Ритуалам і Десятьом Приписам і не маємо іншого шляху сходження до Істини. Правила Ритуалів незмінні вже три тисячі років, обрані вивчають ці правила впродовж довгих багаторічних мандрівок і прощ. Мова Ритуалів є мовою Присутносте і це -незмінно. Це — граматика для спілкування з істотами, знання яких вивищуються над нашими так само, як сяюча слава Деміурга вивищується над славою серафимів. Усім досвідом пустельних і печерних відлюдників, усіма муками дослідників астралу, мозок й душу котрих зжерли його демонічні охоронці, всією справжністю посивілих над книгами кабалістів, усією вправністю і прихованістю алхіміків, усією гнаністю шляхетних Лицарів Храму і Шотландських Братів, усіма шляхами мандрівників на Схід, усією мудрістю філософів і пророків, усією рішучістю свідків герметичного Потойбіччя, всією красою чаклунок, спалених на вогнищах інквізиції, всією ніжністю дітей, проклятих за окультні прагнення їхніх батьків, усією загубленістю мандрованих містаґоґів, усіма безсонними ночами просвітлених Вчителів-ілюмінатів, усім натхненням поетів Герметичної Школи оплачені наші теперішні спроможності у виконанні Шістьох Ритуалів. Чи забудемо ми про це перед Вічним Судом наших попередників, невидимо присутніх серед нас? Чи відвернемось від всеблагої мудрості Центральних Братів, перелякані погрозами жалюгідного блазня?… Ми наблизились до Брами, і чини Вищих Гієрархій вже зайняли свої невидимі престоли навколо цієї зали і чекають на виконання наших обіцянок. І тут з'являється облесливий Бунтівник і кричить, немов чорний ворон Півночі: все, мовляв, дарма! Ми відповімо Бунтівникові: ми володіємо енергіями, не доступними для профанів. Ми спроможні з ницих і нікчемних людських бажань виплавляти найчистіше золото духобачення. Мої попередники, Великі Майстри Ритуалів, такі як Пліній Цигельгальс, Бруно Кросуорд-молодший, Петер-Неогеніус Ауслендер, Томас Кройц-Граматик, перед якими я упосліджений, немов жалюгідний комедіант перед Будівничими Храму, спроможні були вести вищу гру із силами, для котрих всі шарлатанські закляття Бунтівника, немов пищання підземної комахи для грізного Левіафана. Ми, спадкоємці посвят і вмінь цих незбагненних і незабутніх Вчителів, лишимо Бунтівника за дверима Учти казитись від заздрісного безсилля і не допустимо його до причащення Мушлею і Драбиною. Ми проклянемо його потрійним прокляттям, і чудиська Півночі, до яких він волхвує, зжеруть його тіло і душу, не лишаючи у підсонні ані його жовтих кісток, ані найменшої пам'яті про нього та його безглузді діяння…

Катажина Барлоцька нахилилась до подруги і прошепотіла:

— Стає нудно, як на службі у бернардинів, А мені казали, що тут відбудуться цікаві і вельми збуджуючі видовиська.

— Цей Ґермаго нагадує мені мого сповідника, — погодилась Роксана. — Старенький теж полюбляє настрашувати прикладами невдатних бунтівників і сипати прокляттями. Але найцікавіше — попереду.

— Що саме?

— Побачиш…

— А чи зауважила ти того хлопця з широкими стегнами? — Середнього з трьох Капітанів?

— Так. Він такий гарний у цій високій перуці. Херувимчик. Готова поклястися, що в нього видатний вставунець. Розбухлий і пурпуровий, як корок від «бордо».

— Тихше, нас можуть почути.

— Нехай почують. Я ж бачу, що вони всі витріщаються на Казуманів гарем.

— Так задумано Магістром. Енергія хтивих бажань має линути до вівтаря і трансформуватись у Ключ до Брами. А Казуманові хлопчики мені анітрошки не подобаються. Вони всі розбещені й підлі.

— Ти з кимось знайомилась ближче?

— З отим намащеним пацючком, що буде сьогодні грати Мегалофала. Й мені зовсім не шкода, що його заріжуть на вівтарі, як дурного барана. Він на те заслуговує, нещира, підла, язиката, зрадлива, похітлива потвора. Пхе…

Магістр вже договорив останні слова довгої відповіді, коли раптом задзвеніло шкло вибитої шиби. З темряви витнулось рильце керамічного тензера, з'єднаного із кислотним сифоном. Почулось сичання пристрою, жінки заверещали, алебардники посунули до вікна. Під демонічний регіт невидимого окультисти з тензера вирвався тонкий струмінь

кислоти і вдарив по трьох Капітанах. Вони закричали і побігли залою, перевертаючи канделябри і сірчані символи. Запалали завіси й одяг містафанів. «Це демони!» — перекриваючи капітанський лемент, зойкнула Роксана, уздрівши за розбитою шибою перекошене і вимащене грязюкою обличчя окультисти. Марно намагаючись звільнитись від підпаленого плаща, Катажина нестямно заверещала і вчепилась у бороду алебардника. Той від несподіванки заточився, не втримав зброю, алебарда зробила широкий замах і відрубала голову Герцогині. Покотилась підлогою смарагдова діадема. Тензер повернувся в бік Магістра і рясно обкрапав його кислотою. Казуман підхопив ураженого Ґермаго, але відразу обпік долоні і впустив на підлогу обважніле тіло. Охорона почала алебардами рубати зачинені двері. «Пожежа!» — несамовито кричали гаремні підлітки: «Ми горимо!» Кислотний струмінь спалив обличчя Домініки-Вірго і вдарив по охоронцях. У цю мить впали порубані двері і містафани, божевільно голосячи, побігли до зовнішніх Галерей палацу. Алебардники на мить затримались, але побачивши, як моторно розповзається залою вогонь, теж побігли. У палаючій залі залишились: обезголовлений труп Герцогині, кількоро смертельно обпечених кислотою невдах і розгублений підкоморій. Він підповз до коханки. Домініка вже втратила свідомість: крізь пропалену шкіру її обличчя проступили кістки. Допомога тут була зайва. Здригаючись від болю у долонях, намагаючись не зачепити страшних пропалів і почорнілого м'яса, підкоморій перевернув, на спину Магістра.

Той відкрив очі і прошепотів: — Вибачте, Ваша милосте… Я не розумію…

І вмер.

Асмус відкинув у темряву порожній сифон і вдоволено примружився на зросле полум'я. Потім прислухався до галасу на подвір'ї і побіг до головного виходу, щоб встигти змішатися з натовпом…

19

— В мене погані передчуття. Мені здається, наше місцезнаходження викрите, — повідомляє Фіона лоцманові Залізної річки.

— Синдром психозного підпільника Хо Дідая. Ти потроху стаєш професіоналом. Принаймні щодо страждань від фахових патологій.

Фіона підходить до дзеркала. Вона уважно вивчає шкіру на обличчі, погладжує ніс та вилиці. Каже:

— Єйо ліцо било іспєщрєно порокамі.

— І підозрами, — додає реввоєнгакер.

— Що в телевізорі?

— Серіали. Duryoshka entertaiment:.

— Зараз буду матюкатись.

— Вголос? -Так.

— Не треба.

— Як казав той відморозок у кліпі? Іs уоu Мadonnа?

— Так і казав, лох кончєний. Але я люблю Мolotow Вісh.

— Пацанячий смак.

— Я тебе прошу.

— Всьо фуфло… — Холодна Хвиля підходить до вікна, оглядає двір. — Мені не подобається отой білий фургон «фольксваґен». Він там стоїть вже другу добу. Непереконливо так стоїть. Чистенький такий, з темними вікнами. Непрозорий.

— У нашій провінції техзасоби'стеження не такі екзотичні. Та й кому ми потрібні?

— Не скажи.

— Хо Дідай бачить паперового тигра.

— Смійся, смійся… Тебе ще не пасли по-справжньому…

— А нащо ж нас комусь пасти, сонце моє?

— Там бомба.

— Де?

— За цими шифрами.

— Лінґварна Бомба?

— Та ні. Та Лінґварна Бомба — фіґня. Там у сто разів крутіші речі. Там компромат. На великих босів.

— На дуже великих?

— На дуже-дуже…

— Все це, люба, тільки реальність, сьогодення, тємніца сирая…

— Так.

— А я не живу сьогоденням. Я ж живу переважно сяйвом того світлого, сонячного, святкового дня, коли червонозоряні танки євразійського блоку увірвуться до Страсбургу і розстріляють прямою наводкою Європарламент. Як він буде горіти!

— Дитячі мрії, Віззі По. Дитячі мрії…

— Нехай мрії, нехай… Але ж, чи розумієтесь на очікуванні свят, на передбаченні Перемоги, ви, прагматичні, приземлені, приужитковані, буденні жінки? Згниєте ж у своїй конкретиці, згинете аки обри.

— Маkе hау while… Реальність завжди гаряча. Ти цього не знав?

… Коли вона вперше відчула за собою чабанів Контори? Швидше за все у жовтні дев'яносто восьмого, на цвинтарі біля Санкт-Петербургу. Ховали Цигана, старого бійця з харизматичною біографією (п'ять років у Дніпропетровській психушці, три арешти у Прибалтиці, нелегальні відвідини антиґлобалістського конгресу в Лондоні), котрий примудрився померти від банального передозування чистого продукту. Разом із нею тоді вперше був Офтальмолог — двадцятидворічний хлопець у довгій, до п'ят, шинелі-«дзержинці» (у лівій кишені — томик Троцького з автографом Барбари Нейман, у лівій — саморобна волина з тріснутим й замотаним у скотч руків'ям). У нього було вихудле вузьке і бліде обличчя катакомбного аристократа (батько -спадковий затятий зек у ранзі козирного фраєра і, якщо вірити старому фото, — викапаний Мікі Рурк часів Вullit'а, мати — дочка будівничих Братської ТЕС, невиліковно травмована індустріальними викидами, підлітковим менінгітом і двома згвалтуваннями), нервові довгі пальці і золотий перстень з великим сапфіром невідомого походження. Труну ще тільки почали вивантажували з машини, коли він нахилився до її вушка і прошепотів: «Нас пишуть. Фургон за деревами. Не обертайся». Вона не оберталась.

Вертались від цвинтаря маршруткою. Фургон із затемненими вікнами їхав за ними до Ліґовки. На Ліґовці вони пірнули у метро, блукали станціями, застрибували в останню мить до вагонів, ретельно оглядали попутників на майже порожніх ескалаторах, обговорювали описані у детективах класичні способи «відрубування хвостів». Вже під вечір вони вийшли на поверхню і змінили тему розмови.

Що він тоді їй розповідав?

Щось абстрактне, пристрасно революційне, із заплутаною географією спогадів і передбачень. Вона поступово звикала до його фальцету, до важкого хрипливого дихання наскрізь застудженої людини, до зривно-нахабних обіймів і до запаху заношеного одягу.

Потім розповідала вона.

Потім вони говорили одночасно, перериваючи одне одного, підвищуючи тональність, жестикулюючи.

Потім він подарував їй томик Троцького і запросив до себе. Жив він у дореволюційному будинку з дірявим дореволюційним дахом, серед занедбаного вологого (і теж дореволюційного) парку, на квартирі далеких і непросихаючих батькових родичів. Навколо стояли старі дуби і граби. А між ними виростали непролазні хащі колючих темно-зелених рослин, і повитиця плелась розкиданим моренним камінням. Півострів парку впирався у високий, потемнілий до кольору чорної патини, цегляний паркан військово-морської частини, і там, під парканом, вони ненадовго відволіклись від проблем світової революції.

Потім, у будинку, вона засмажила шматок старого затверділого м'яса і реквізовані з курника яйця.

Потім він раптом запропонував:

— Хочеш, я покажу тобі одне дуже цікаве місце?

Вона погодилась.

Вони пройшли через парк, потім городами, потім дерев'яною галереєю і декоративним мостиком до напівзруйнованого павільйону, широкого, як манеж. Павільйон був накритий скляною стелею, брудною, з вибитими шибами і заржавілим каркасом. Колись розкішний дубовий паркет перегнив на труху і просів під дощовими калюжами. Мармурова окрушка з колон пообсипалась, оголивши, збиті з соснових дощок бочкуваті основи.

— Де ми? — спитала вона, оглядаючи всю оцю зведену до непотребу велич. В аркових прогонах будівлі все ще відчувалися бездоганний смак італійського архітектора і розкішна доцільність давно закатрупленого ситого світу.

— Це літній павільйон Циммергальсів. У 1916 році Темний Учитель Танців задемонстрував у цій залі свій балет «Боротьба магів».

— Як звали Темного Учителя?

— Ґурджіев.

— Він був магом?

— Великим магом Нірріти. Він створив учення про об'єктивну музику.

— І вчив танців?

— Так. Він був всесвітньовідомим Вчителем.

Вона підійшла до стіни, де частково зберігся паркет, присіла, погладила все ще провощені дощечки підлоги. Про що вона тоді хотіла розпитати Офтальмолога? Про Ґурджіева? Пам'ять зберегла лише порожнечу руїни і луну порожнечі, подвійний звук кроків. І великого нахабного кажана, який відволікав їх від прикметників близькості…

Томик Троцького вона залишила у камері схову Станиславївського вокзалу.

20

— Йосі, ти будеш чекати нас тут. Ти ж не ображаєшся, ні? Не ображайся, просто це дуже важлива розмова, — Джипсі робить суворе обличчя і витримує запитальний погляд свого друга.

Йосі (дідок з обсмаженою сонцем і зморшкуватою, немов печене яблуко, лисою головою) тепер дивиться повз Джипсі і слухняно примружує очі. Він все розуміє, він — старий мудрий єврей, зрештою, в нього так багато вільного часу.

— Кен, — каже він і повертається до машини.

— Відкрий багажник, — згадує Джипсі. — Я візьму сакід [60].

Анджела стоїть невіддалік, у затінку напівзруйнованого

глиняного муру часів турецького панування, нервово крутячи солом'яний бриль, і дивиться, як подруга тягне величезний сакід.

— Що ти туди поклала?

— Подарунок хлопцям. Манґо. Вони в Йосі все йдно погниють. Рекордний врожай.

— Гидота.

— Якщо з них зробити сік і змішати його з цитриновим соком, то буде смачно. Я Арікові поясню, як це робити… До речі, я на Вас ображена, мамцю.

— За що, мала?

— Я не хотіла говорити у машині, але тепер скажу тобі. Коли той Перельман повідомив тобі їхній телефон, то чому ти нічого мені не сказала? І дзвонила без мене… Ми ніби колись домовлялись робити все разом.

— Чекай, мала. Я говорила телефоном з Вадимом Борисовичем. Ти ж його майже не знаєш.

— Арік був із ним.

— Ти мені позавчора сказала, що погоджуєшся на зустріч. Що тобі ще треба? Зустрінемось, і ти все своє з Аріком перетреш, як тобі там, подруго, вже вийде. Що ж не так я зробила?

— Може б я телефоном все про все перетерла і через тебе тільки віддала листа батькам. Не люблю я цих рятувальних бесід, плачів і стогонів.

— Тобі не догодиш… Ну поплачете трошки. Все якось потім легше буде… Він приїхав до тебе. За три тисячі кілометрів. Поважай.

— Все не так, — кукситься Джипсі.

— Все буде беседер.

Анджела зазирає за мур.

— Нікого ще немає.

— Чекаєм.

— Курити будемо.

— Льо.

— Я тобі потім жуйку дам.

— Не хочу.

— Не нервуй.

Павза. Чути звук автомобільного двигуна. Джипсі одягає сонцезахисні окуляри, виходить на узвишшя, вдивляється, потім повідомляє:

— Це не вони. Якась військова машина.

Джипсі дивиться на церкву Дванадцяти Апостолів, кораблевидний силует якої тьмяніє на сліпучо-сріблястому тлі Кеннерету — Тіверіадського моря. «Які кумедні бані у цієї церкви. Рожеві! Хто, цікаво, їх помалював у такий колір? Немов отара рожевих слоників».

У хмарі пороху, що волочиться за військовою вантажівкою, з'являється мікроавтобус. Джипсі спостерігає, як з нього висаджуються два пасажири, і впізнає в одному з них Корвата. «Знову начепив цю дурну синю сорочку!» — обурюється дівчина.

Вона вертається до Анджели, принагідно зауваживши, що Йосі вже розстелив коцик і примостився снідати у затінку розлапистого платана. «Флегмат!» — заздрить витримці старого Джипсі.

— Вони приїхали! Let's gо!

21

Асмусові не вдалося змішатись із натовпом переляканих містафанів. На щедро освітленому подвір'ї палацу керував обороною досвідчений сотник Терешкун. Алебардники пильно вдивлялись у темряву, сам сотник тримав у руках ікону Божої Матері. Як тільки Асмус визирнув з-за рогу будівлі, його побачила Роксана. З усіх втікачів лише вона зберігала витримку.

— Ось демон! — закричала донька бунчужного воєводи. — Хапайте його, сотнику!

Асмус не став чекати наслідків цього викриття і мерщій побіг до парку. Поки Терешкун вислухав пояснення Рок-сани, поки алебардники невпевнено, світячи смолоскипами під кожний кущ, потрусили до паркової огорожі, заздрісний окультиста встиг підібрати волохату машкару і перелізти через паркан.

— Що, облизня спіймали, курвині діти?! — зареготав він, залазячи на руду лошицю, сховану у найближчому байраці. -Великий Коен Трансильванії не дасть собі у кашу насрати! Прощавайте, рустикальні профануси!

З пагорба він ще раз обернувся на палаючу твердиню нащадків Альбанського Дому, втішився, погрозив булавою і спрямував шлях до Карпатських гір. Наступного вечора Асмус планував досягти Калуша. Тамтешній каштелян (великий симпатик окультисти, якому завдячував відродженням чоловічих здібностей) вже чекав прибуття Коєна Трансильванії і тримав на подвір'ї споряджену комонною четверицею карету. Два дні тому каштелян дав Асмусові трьох охоронців, які мали чекати його за версту від Казуманового палацу і супроводити до Калуша. Але, коли окультиста доїхав до умовленого місця зустрічі (розстані на березі Дністра), там нікого не виявилось.

Асмус замислився.

Він зрозумів, що у його блискучий, на три чверті вже виконаний, план вкралось щось непередбачене. Три кінні рейтари, здоровезні хлопці з чималим досвідом мілітарних пригод, не могли щезнути від якихось дрібних шляхових випадковостей. Окультиста обстежив роздоріжжя і руїну передбрідного укріплення. Жодних слідів бійки.

У цих краях найнебезпечнішими супротивниками Асмус вважав (і Калуський каштелян був із ним згодний) ватаги повсталих селян, які йшли на північ, на з'єднання з

передовими загонами Хмельницького і Богуна. Для захисту від бунтівних хлопів й були призначені рейтари. Трійко досвідчених і чинно споряджених вояків на відкритому місці (на кшталт Придністровського роздоріжжя) могли розігнати півсотні озброєних вилами й ціпами селюків. Принаймні, прийнявши бій, поклали би трупами з десятку партизанів. Ані трупів, ані крові, ані інших неминучих слідів нічної баталії видно не було, хоча повний місяць давав достатньо світла для детальної обсервації. Рука окультисти потяглася до обережного амулета. Йому пригадались слова Наглядача Тартарійського Ґрона месіра Франческо, з яким шість років тому Асмус мандрував Прикарпатськими землями. Мудрий месір якось зауважив: «Рідко доводилось мені бувати у краях, ґрунт яких був би запліднений яйцями монстрів рясніше, аніж оцей».

«Це ж свята правда! — кинуло у жар окультисту. — Де ще у Європі збереглись мантикори? Де ще є край, на кожному цвинтарі якого живе по три-чотири вовкулаки й по півдесятка привовкулачених варґ? А незруйновані з часів Сварожих поганські капища? А мольфари? А восьмиокє чудисько, яке за часи короля Жиґимонта Третього з'їло цілого папського вікарія Шардонія разом із шістьма охоронцями і буллою Понтифіка? Ото ж втрапив. І сифона немає…»

Він дав лошиці шпори, та пришвидшила біг і хутко проскочила брід. На всяк випадок Асмус витягнув з піхов меча і приторочив його до луки так, щоб петля з держална торкалася наруків'я.

За півгодини, коли Небесний Черпак підштовхнув Ведмедицю до північного обрію, ззаду почулися звуки гонитви. Терешкун остаточно отямився і спорядив ординарну погоню. Асмус прислухався і не почув псячого гавкоту. Погоня була швидка, шляхова. Окультиста обережно з'їхав з гостинця у ліс, заглибився у темряву і накинув м'яку ремінну петлю на морду лошиці. Та збрикнула і завмерла.

Погоня прокотилась з гиком й свистом. Асмус нарахував шість смолоскипів. Він зачекав годину і повернувся на гостинець. Тепер слід було стерегтись засідки. Зупинятись у лісі на ніч йому не дозволяла інтуїція. Асмус ніколи не йшов проти неї, вважаючи дар передбачення дуже образливою харизмою. Він проїхав зо три милі, коли попереду почулись крики і постріли. «Певно наздогнали якусь подорожню валку й зігнали злість, курвині діти» — вирішив Коен Трансильванії. Тепер він їхав зовсім обережно, тулячись до дерев, іноді, якщо дозволяла місцевість, з'їжджаючи з дороги і рухаючись паралельно гостинцеві на чималій відстані. Час від часу Асмус принюхувався. Двічі йому ввижалися то сморід загашених смолоскипів, то запах свіжої кінської сечі; він вичікував і влаштовував піші розвідки. Дарма. Гостинець був навдивовижку мертвим. Навіть нічні птахи не хугали у заростях.

Обрій вже посвітлішав, а місяць зблід, коли посеред гостинця Асмус побачив страхітливе видовище. Погоня була знищена. Шестеро Казуманових посіпак плавали у власній крові, черева коней були розшматовані і кишки розвішані по деревах.

«Мантикора!» — окультиста завмер, прислуховуючись до нічних звуків. Передранкова тиша була мертвою, як пахолки під копитами Асмусової лошиці. Він об'їхав замордованих і побачив серед дерев вогник. Конячка потрусила гостинцем.

Невдовзі з лісу виступили прибудови великого укріпленого хутора. Величезні колоди складали зовнішню оборону лісової фортеці. Низькі дахи були присипані ґрунтом і вже взялися свіжою травою, над ними стриміла неоковирна дерев'яна вежа з різьбленими кониками. Ліс був вирубаний на відстані тридцяти кроків від хутора. До вежі господарі цього укріплення приторочили металевий кошик з олійним казанком. Підпалений ґнотик плавав, мерехтів і пускав дим.

Асмус завагався, марно викликаючи дар передбачення. Можливостей відкрилось декілька.

Можна було їхати далі.

Можна було попроситися у хутір на ночівлю (для небідних заїжджих й будувались при гостинцях такі фортечки, лаштувались в них теплі ложа і запалювались ґнотики на вежах).

Можна також було натягнути хвостату машкару і спробувати захопити хутір силою, розігнавши чоловіків і примучивши захоплених зненацька жінок.

Останній варіант сподобався Асмусові своєю маньєристичною пригодницькою естетикою, але у практичній аспектації не витримував жодної критики. Кількість і мілітарна спроможність мешканців фортечки були поки що невідомими, а при гостинному подвір'ї завше могли виявитись озброєні подорожні лицарського чину.

Напад втоми схилив окультисту до мирного варіанту. «Але ж вони всі тут розбійники, торборізи, шаркані, цупаки, архитаті і харцизяки!» — шепотів глибинний голос. «Така вже, напевно, sigillum [61] мандрівної моєї долі!» — відповіла на те стомлена і настрашена лютою мантикорою неглибинна частина Асмусового глузду. Поважний вік Коєна Трансильванії вже не пробачав двох поспіль безсонних ночей.

Він спрямував коняку до брами, намагаючись зверх неї зазирнути до подвір'я. Марно: брама була висока. Окультиста прошепотів закляття, витягнув булаву і вдарив нею у залізне било на брамі. Важкий гул пішов лісом, забігали-загавкали хуторські пси.

«Хоч би скорше відкрили браму ці неквапливі rustiсаntes [62]. Такий вже нерешпектальний рейвах піднявся, що клята мантикора за десять ліґ почує і прискаче сюди». Він навіть озирнувся: чи не крадеться, бува, за спиною хижа тварюка. Ліс до самого гостинця й за ним, скільки ставало ока й місячної ілюмінації, стояв незворушним муром, немов у прадавні часи, коли Бог ще не приступив до сотворення рухливих істот. Недобрі передчуття випірнули рибинами і заплюскотали хвостами, але відступати було вже запізно. Асмус відчув погляд. Хтось хуторський уважно розглядав прибульця крізь невидиму шпарину.

— Nocowac! Nocleg! [63] — крикнув він і ще раз захитав булавою било.

Браму відкрили.

Старий із сивою ошатною бородою і підозріло правильною, як для мешканця дикого лісового марґінесу, будовою черепа та два молодих леґіні із смолоскипами вийшли з брами. Окультиста зауважив неоковирні тесаки хуторян і величезних псів на подвір'ї.

— Мантикора! Cry to jest zrozumiale? [64] — він розвів руки, показуючи розміри хижака.

— Loquor latine [65], — сказав старий. Латинська вимова в нього була кострубатою, «бурсацькою».

— Як приємно зустріти у цьому дикому запустінні освічену людину! Ви часом не священик? — також перейшов на латину Асмус. Він хутко спішився і кинув повід одному з леґінів. — Відведи!

— Чому вельможний лицар мандрує один уночі? — спитав старий. Ні він, ні його сини (спорідненість Асмус легко визначив по обличчях) не ворухнулись. — Де почет вельможного лицаря?

— Супутників вельможного лицаря, на превелике горе, зжерла богопротивна демонічна істота, відома науці яко карпатська мантикора, — збрехав окультиста і перехрестився. — Я відомий у двох королівствах і в Імперії вчений, особистий лікар і конфідент [66] принца Естерґазі. Я добре заплачу за нічліг і повідомлю каштелянові про Вашу відданість і гостинність… Каштелян Радзієвський — мій друг! -додав він.

Старий жестом вказав на браму. Його сини відігнали псів. Асмус статечно, помахуючи булавою, увійшов на подвір'я. Раптом на голову йому впала густа сітка, а на плечі скочив один з хуторян. Окультиста незграбно махнув булавою і впав, отримавши чимось важким по голові…

22

— Бокер тов! [67] — вітає прибульців Джипсі.

Корват мимрить щось у відповідь. «Якась вона розчер-воніла. Попеклася на сонці, чи п'яна зранку?» — зауважує він і відводить очі.

— Ну, привіт, — каже Жура Анджелі. Він хоче поцілувати її, але та вперто нахиляє голову, і бриль заважає обіймам.

— Рада знов побачити Вас, — звертається до Вадима Борисовича Джипсі. — Анджела мені про Вас так багато розповідала. Я ще вдома їй казала, що Ви дуже симпатичний.

— Дякую.

— Це ж так класно, що ви до нас приїхали, — продовжує наступ Джипсі. — Якраз вчасно. Нам з Анджелою так набридли аборигени і всі ці заробітчанки, з якими ми тут мусимо жити… Найсправжнісіньськіші мавпи!…

— Джипсі! — обурюється Анджела.

— Напевне, їх було у вас забагато… Аборигенів, -припускає Жура.

— Половина Ерец-Ізраїлю! — регоче Джипсі. — Ми тут найпопулярніші. Черги стоять.

— Ходімо до церкви, — пропонує Анджела. — Подякуємо Богові за те, що ви добралися без пригод.

— Так. Це потрібно, — підтримує її Корват. — Така оригінальна церква. Тут, напевне, колись рибалили апостоли.

— Щось ти схуд, Аріку, — посміхається колишньому нареченому Джипсі. — Заглистючив. Страждаєш без мене, певно? Еге ж?

— Він дуже по тобі страждав, — каже Жура і відбирає у Джипсі сакід. — Написав про тебе вірш і цілу повість…

— Там для вас вітаміни, — показує на сакід Джипсі. — Let's go, хлопці! Це ж туристська фішка — ця церква — у всіх путівниках є… Даш почитати вірш? — звертається вона до Корвата.

— Не дам.

— Ну й не треба.

— Ви працюєте разом з Анджелою? — питає Жура.

— Так.

— Де?

— Ми — метапелети. Ті, що допомагають у сім'ях за гроші. Де неслухняні діти є, наприклад.

— Ґуманітарниє дєвочкі, значіт…

— Угу… Щось на штиб Матері Терези. Чули про таку?

— Ми грамотні, — каже Корват.

— Така мирна прохвесія, — посміхається Жура. — То чого ж ми блукаємо у цих чагарях, як партизани? Від кого ховаємося? Від неслухняних дітей? Зараз би посідали в ресторані, у Тверії. Гроші є… До речі, там, на набережній, чудовий ресторан.

— А хіба ж тут не гарно? — придурюється Джипсі. Вона бере Журу за руку і з ґраційною нахабністю заглядає йому в очі. — Справжній вам парадіз!

— Повітря смачне, — погоджується Корват.

— Може ми не будемо вже зараз входити до храму? Може поговоримо спочатку, — пропонує Жура.

— Маєш рацію, — каже Анджела.

— Нарешті почув твій голос.

— Я не балакуча.

— Ходімо до моря, — пропонує Джипсі. — Я, на відміну від мамці, сьогодні дуже балакуча…

— Занадто, — каже Корват.

— … І як найбалакучіша серед нас буду всім керувати.

— Керувати буду я, — визначає видавець. — Так… Ви, молодята, давайте наліво, а ми з Анджелою підемо до тої гори. Через годину зустрінемось тут і сходимо всі разом до храму.

Корват і Джипсі залишаються удвох.

— Дивись, який чагарник, — каже Джипсі.

— Як тобі тут живеться?

— Добре.

— Коли повертаєшся?

— Колись.

— Себто всі наші домовленості…

— …Котові під хвіст, дорогенький… А ти б хотів, щоб я побіля тебе таким собі зайчиком вухатим скакала, задерши лапки: я козачка твоя, я собачка твоя, пане прохвесоре мій…

— Не кривляйся. Ми ж, окрім всього іншого, були ще й друзями. Ми ж колись розуміли одне одного.

— Все змінюється, Аріку.

— Тобі тут подобається підлоги мити?

— А ти ніколи не думав, що жінки відрізняються від чоловіків ще й тим, що за хороші гроші виконують будь-яку роботу? Й це — нормально. Це з найдавніших часів так ведеться. Гроші дають незалежність.

— Звісно, у жінок специфічне усвідомлення поняття «гідності»…

— Яка ще «гідність» у жебраків? Про що ти кажеш, чоловіче?…

— Не так вже й ти бідувала вдома. Через день сиділа по кав'ярнях.

Вони протискуються між колючих гілок чагарника. Навколо шурхотять сполохані ящірки. Джипсі зупиняється.

— Послухай мене хоч раз у житті, Аріку… Та почекай же ти, туристе, я вже роздерла собі штани тими колючками, дивись яка дірка… Справа ж зовсім не в тому, хто де сидів. Справа у відчутті. Не можна ж все життя мешкати у коридорі, на протязі, у прохідному дворі. Жити без впевненості у майбутньому, без твердого ґрунту. Жити серед неправильних назв, або — як ти любиш казати — «перепризначених понять». Ти ж сам маєш зрозуміти, що суспільство, у якому всевладдя ментів називають демократією, мафіозну тусню — державою, крадіжки — реформами, маячню п'яних неуків — духовністю, не має майбутнього. Все там приречено на катастрофу. Питання лише у її строках, термінах… А я, дорогенький, хочу впевненості. А впевненість — це зелені папірці плюс паспорт пристойної держави… І, зрештою, ти ж ніколи не любив мене по-справжньому… Ти ж сьогодні жодного разу не звернувся до мене на ім'я. Чи може забув, як мене звати? Колись пам'ятав…

Корват мовчки оглядає свій одяг, виколупуючи з нього довгі і назвичайно тверді колючки.

— Як ти вважаєш, — питає він, — Анджела повернеться до Вадима?

— Льо. Не повернеться.

— Чому?

— Вона змінилась. Ми всі тут швидко змінюємось.

— Не в кращий бік.

— Хтозна… Там, у минулому, все якесь сіре, порохняве…

— Тільки тому?

— А ще — вона вперта. — А ти?

— Я теж стаю впертою. Виявилось, що впертість — найнеобхідніша річ для виживання жінки.

— І цинічною.

— Дорослою, Аріку, дорослою… До речі, коли ми з Анджелою були в Єрушалаймі, у Храмі Гробу Господнього, вона ворожила на храмовій Біблії. Нам потім переклали. Ужас сплашной: про мерців, які ховають інших мерців.

— Це з Євангелія.

— Так. Але Анджела Вадимові про це ворожіння не скаже.

— Чому?

— Сам здогадайся… Бачиш, дорогенький: немає на наше повернення благословення… Присядьмо, чи що?

Вони сідають на великий і теплий камінь. Корват намагається впіймати драконисту ящірку, але рептилія виявляється прудкішою за людину. Сірий хвостик щезає під величезним крейдяником. Джипсі показує Корватові язика.

— Чому все так відбувається? — питає він.

— Як?

— Безглуздо.

— А якого глузду шукає пан прохвесор?

— Фундаментального.

Джипсі чмихає, підсовується до нього, починає гладити стрижену голову Пампуха, пестити його неголене обличчя:

— Заріс зовсім, заволохатився… Ти єщьо такой маладой, ти єщьо страдаєш ерундой… Колись в мене був друг, самодіяльний філософ; все ґанджу курив, про Кастанеду гундосив… Він якось розповів мені одну байку…

— Притчу, — шепоче Корват крізь пальці колишньої нареченої.

— Нехай буде. Притчу…

— Анекдот. Про жіночу впертість.

— Не буду розповідати, — сміється Джипсі і відсмикує заслинену руку. — Щось ти занадто розтащився, бебі.

— Твоя шкіра пахне помаранчами.

— Нащо ти приїхав? Та ще й на хвості цього крутелика?

— А ти йому, здається, подобаєшся.

— Я, здається, переважно подобаюсь чоловікам, — Джипсі погладжує свої довгі ноги. — Ти ж завжди мене ревнував. А тепер теж?

— Дражниш мене?

— Просвітлюю.

— Зазлючена ти якась, Олю, неспокійна. No rоsе without а thorn [68].

— Ти ще на щось сподіваєшся? Не сподівайся. Продовження не буде. Цирк згорів, клоуни розбіглись.

— Залишилась лише сумна мавпочка.

— Мавпочка теж втекла. Чалап-чалап. На південь, туди, де тепло і сонячно. Де ростуть на пальмах смачні-пресмачні фініки. Мавпочки люблять тепло і фрукти.

— Це несправедливо.

— Сам казав колись: «Справедливість — це пафос молекул». А твій найкращий друг Лупатий Трах (він ще не з'їхав там із глузду від своєї революційності?) додавав: «Пішій хавают ніжніми чакрами». Так от — я, дорогенький, і є тим піплом, котрий хаває радощі життя найнижчою чакрою. Де ж мені до вас, покликаних та обраних. Мордою вийшла, а чакрою не вийшла.

Каміння стає гарячим, задуха навалюється на чагарі. У небі, що набрякає інтенсивно-синім кольором, з'являються смуги розсіяного білого сяйва, від якого блідішають тіні, і все навколо опановує безжальне світло. Чагарі суворішають, немов воїни в очікуванні облоги.

— Може підемо, скупаємось? — пропонує дівчина.

— Тут можна? — Why not?

— Ще одне запитання. В тебе тут хтось є?

— Хтось є.

— Хто він?

— Це вже друге запитання. Вони сходять до води.

— Забула ж розповісти притчу, — згадує Джипсі. -Слухай. Так от: сидять на дні озера двійко бегемотиків. Один у плетеному капелюшку, а другий капелюшок плете і щось собі під ніс бурмоче. До озера придибує слоненя і кричить у воду: «Гей, бегемотики! У вас там дно кам'яне чи мулисте?» Той бегемотик, котрий плете капелюшок, відповідає: «Мулисте!» Слоненя пірнає в озеро, б'ється головою об каміння, і гаплик слоненяткові. Бегемотик у капелюшку спостерігає все це, а потім питає другого бегемотика: «Нащо ж ти йому сказав, що тут мулисте дно?» «А нащо, — відповідає той, — ти мені вночі капелюшок розплів?»

23

Коли Асмус прийшов до тями, то зауважив розграй світанку. Веселе травневе сонце засмужило тінями лісову галявину. «Чому я такий бовдур? — запитав себе окультиста. — Купився на кухонну латину цього старого харцизяки. Казали ж мені, що у цих лістрігонських хащах навіть ксьондзи живуть розбишацтвом». За мить він усвідомив своє жалюгідне становище: у спідній сорочці і без штанів його прив'язали до дерева товстим мотуззям. Перед ним, на галявині, підносився неоковирний дубовий ідол з непевними ознаками жіночої статі. Зграйка молодих дівчат у довгих гаптованих сорочках, весело щебечучи, відмивала всідою камені, складені під ідолом. Від чого саме відмивали агеоліти селянки, досвідченому в поганському окультному спадку Асмусові здогадатись було неважко. Він ледве відігнав нове знетямлення і почув чоловічі голоси за спиною. Мова нагадувала польську, але розібрати мовлене Асмусові не вдалося. Він й польську знав тільки на рівні шинкових потреб. Але серед слів невидимих ворогів Коен Трансильванії почув знайоме: «офіра», «Марана»; він зрозумів, якій саме богині його збираються закласти у жертву. Років з десять тому Асмус купив у мандрівного ченця рідкісну інкунабулу — власноручні хронікальні записи інквізитора Інувенторіса, котрий за часів Папи Гонорія Третього навертав у християнство язичників Померанії. Перед тим, як спалити поганське капище на острові Плуген, Інувенторіс детально дослідив його архітектуру і пантеон. Серед тринадцяти нечестивих кумирів з кумедними прізвиськами в рукописі згадувалась богиня смерті Марана. На її жертовнику інквізитор знайшов скалки людських кісток, а полонені плуґенські жерці на допитах підтвердили, що саме перед ідолом Марани було зарізано і спалено славетного хрестоносця Зіґфріда фон Ойгендорфа. Тепер доля того лицаря-монаха могла зловісним чином поозначитись із долею архигрішного раба Темних Сил Теодора Асмуса. В окультисти навіть стало мужності посміхнутись такому парадоксові. А потім він згадав, що розбійники відібрали у нього, серед іншого, прикрашений діамантами і великим жовтим топазом портрет королеви Анни, і засумував. Де ж тепер той Париж, таємні лабораторії Руджері у Луврі, прекрасні очі Клеоніди де Ґрей?… Де той прекрасний світ, у якому назви більші від їх носіїв і гра назвами відкриває обійми чарівних precieuses [69], світ, де навіть повітря грайливе і насичене спокусами, а гріхи вибачаються самим місцем їх скоєння?… За довгі тисячу ліґ від цього дикого лісу, де через кілька годин (а може й скорше) йому пустять кров перед позбавленим художньої вартості дерев'яним бовваном! А все завдяки шарлатанові Ґермаго, який нахабно перехопив у справжнього фахівця найбагатішого й найдурнішого (а, окрім того, ще й заздалегідь підготовленого нашіптуваннями відьом) клієнта…

Невтішні міркування окультисти були перервані ще одною жахливою з'явою. З лісу вибігла й застрибнула на ідола істота з тілом великої кішки та обличчям, подібним до людського. «Мантикора!» — вжахнувся Асмус. На його превеликий подив, селянки, що порпались біля жертовника, не звернули ані найменшої уваги на хижу потвору. «Демонічний звір слугує Марані!» — здогадався окультиста.

Тим часом до нього підійшли бородаті жерці на чолі з хутірським знавцем латини. Один з них вів за руку дівчинку років п'ятнадцяти. Асмусові достатньо було одного погляду, аби зрозуміти, що дівчинка сліпа від народження. Характерне для сліпих стягнення лицьових м'язів назавжди спотворило її обличчя. Ватажок поган сказав:

— Ми знаємо, хто ти.

— Я вчений…

— Наша Віщунка, — ватажок показав на дівчинку, — сказала нам про тебе істину. Боги закрили їй очі, але відкрили таємний зір, від якого не сховати справжньої суті. Ти не лікар. На тобі тавро Чорнобога. Ти заклав Чорному Богові багато невинних душ. І ти був серед вбивць тоді, як замордували сестру нашої Перепуги.

До Асмуса не відразу дійшов зміст вказівного жесту ватажка. Він показував на мантикору. Сестра Перепуги? Окультиста згадав мантикору, вбиту прехрабрим Корбуцьким побіля Заболоття шість років тому. Це ж десь поряд із цим капищем! Отже ця Перепуга, що сидить на ідолі і вистромлює довгого рожевого язика, рідна сестра тої закатрупленої потвори? Сили Небесні!

— Чи маєш дітей? — раптом спитав ватажок ошелешеного окультисту.

— Що?

— Чи маєш дітей, жінку, родину?

— Так, — збрехав Асмус.

— Він бреше, — сказала Віщунка, і Коен Трансильванії зрозумів її без перекладу.

— А можеш впорати жінку?

— Як ви, хлопи негідні, насмілились таке питати в імперського шляхтича!? — щиро обурився Асмус. Вас усіх тут…

— Це тепер важливе для тебе питання, слуго Чорного Бога, — перебив ватажок. — В тебе є вибір. Він навряд чи тобі сподобається. Або ми віддамо тебе Перепузі для справедливої помсти, і вона пограється із тобою в ім'я Марани, або ти станеш до скону днів своїх чоловіком Віщунки і даш нашому родові нового Віщуна, улюбленця Справедливої Богині. Віщунка знає, що ти Бунтівник і володієш Силою.

— Чоловіком? Цієї немитої холопки?…

Перепуга загарчала.

Асмус зацьковано подивився на мантикору, на сліпу, підняв очі до світлого ранкового неба і помер від розриву серця.

— Небо його не схотіло. Марана ним погидувала. Чорний Бог забрав його душу до пекла, — промовила Віщунка.

— Шкода, доню, — сказав старший Віщун. — Де ж ми тепер знайдемо чоловіка для тебе? Хто ж продовжить рід Віщунів? Тут ні в кого немає Сили.

— Від вас, батьку, народжу.

Жрець тільки похитав головою…

24

— … Той будинок, де я дивлюся за дитиною, нещодавно пограбували, — розповідає Анджела Журі. — Я ледве встигла схопити дитину і вилізти у вікно.

— А що вкрали?

— Золото. У господині були прикраси. І діаманти, здається, теж.

— Часто тут таке трапляється?

— Не часто, але трапляється.

— Ми тут бачили справжніх бандитів. Молдаван.

— У Тверії?

— Ні, в якомусь містечку. Перельман нас возив. Ми вас шукали.

— Злякались?

— Ні. Коли їдемо додому?

— Не тепер.

— Чому? Я тебе кохаю. Я квартиру нам з тобою купив.

— Я повинна у собі розібратись.

— Ще й досі не розібралась? -Ні.

— Ти вперта.

— Так.

— Знаєш, який день сьогодні?

— Тринадцяте травня.

— У моєму гороскопі написано, що це мій щасливий день. Що у цей день я зустрінусь з людиною, котра постійно думає про мене.

— Все брешуть гороскопи.

— Не брешуть. Ми ж зустрілись саме сьогодні. Це — знак.

— Знак? — Анджела посміхається. — Ми з малою тут до церкви ходили. До могили Христа. Там я навмання відкрила Святе Письмо. Знаєш, що там було?… От в мене записано, — вона видобуває з торбинки зіжмаканого папірця. — «Розділю я Сихем і долину Суккотську поміряю!». Псалом П'ятдесят дев'ятий, вірш восьмий. Це знак розділення.

— Ми ж з тобою не Сихем. Анджела сміється:

— Ти не розумієш. Я рік тому сама себе сьогоднішню не зрозуміла би. Не знаю, як це все назвати…

— Сверблячкою.

— Ні, це як у пісні: бить я хочу і с тобою, і ґдє-то. Особливо «ґдє-то»…

— Ти мене кохаєш?

— То дурне якесь запитання: «кохаєш», «не кохаєш»… Все набагато складніше.

— Бачиш, я тут, біля тебе.

— Це твій вибір.

— А твій?

Анджела не відповідає.

— Я тобі не заважаю?

— Поки що ні.

— Дякую Вам, Ангеліно Тадеївно, за добре, правдиве слово. Втішили Ви мене.

— На здоров'я й Вам, Вадиме Борисовичу.

— Паспорт зараз у тебе?

— На квартирі.

— У бандитів?

— Чому це він має бути у бандитів, хотіла б я знати?

— Борг великий?

— Вже все давно повіддавала.

— Точно?

— Ти що, з маштари [70]? Може тобі ще й присягнути?

Анджела повертається і йде назад, до церкви, її білі джинси палають сніжним полум'ям на тлі червонуватого, вкритого стеблами всохлих рослин, ґрунту. Вона знімає, а потім знову надягає бриля. Жура якийсь час дивить Анджелі услід, потім йде за нею.

— Ангеліно, чекай… Ти вибач… Я все не те говорю. Анджела пришвидшує ходу, перестрибує рівчаки, камені, добігає до берега Кеннерету.

— Чекай!…

— Йди до біса! В мене своє життя, а в тебе своє.

— Ти не була такою.

— Я змінилась.

— Нащо ж було писати ті листи? То все брехня була?

— Ні. Не брехня. Але все змінилось.

— Хочеш, щоб я поїхав звідси?

— Так.

— А ще чого?

— Напитися горілки, — раптом каже Анджела. — Напитися, як свиня. Хорошої дорогої горілки. «Абсолюту».

— Приймається. Я організую.

— Організуй, — стомленим голосом погоджується жінка. — А де наші хлопчики-дівчатка?

— Ми тут!

З чагарів виходять Джипсі з Корватом.

— Щось вирішили? — питає Анджела.

— Так, — каже Корват. — Я вже все зрозумів. Слоникам у жодному випадку не можна пірнати.

25

***

… Корват повертається у реальність серед бганок волохатої на доторк тканини. Темний світ повільно обертається навколо нього, і дуже хочеться пити. Він обережно, щоб не завалити набік світову каруселю, сповзає на вкриту тафтинґом підлогу. Десь далеко виє поліцейська сирена. Він натрапляє на низький столик, захаращений порожніми пляшками, роздертими пакетами і горішками; спираючись на нього, встає. Озирається. На перетвореному на смітник ліжку спить в улюбленій позі фотографів Назїіег'у оголена Джипсі. Біля телевізора — течка з проспектами. Корват навмання бере проспект, йде до туалету, запалює світло. Проспект виявляється російськомовним. Під зображенням молодої ізраїльтянки в уніформі він читає: «Гостиница Four Роіnts. Иерусалим. Самая полная панорама Святого Города из наших окопі». Він надовго застигає у муках згадування. Останнє, що вдається підняти з пам'яті: дволітрова пляшка віскі, придбана у торговому центрі по вулиці Джорджа П'ятого, і розчервоніла Джипсі, що умовляє Журу не купувати страхітливих розмірів торта з шоколадною вежею і попсовими кремовими трояндочками. Корват вертається до кімнати, запалює нічник і переконується, що Жура не послухався дівчини — залишки кондитерського шедевра простежуються всім інтер'єром, включно з гепою і ногами Джипсі. На дні однієї з пляшок друг реввоєнгакера знаходить залишки горілки. Карусель притишує обертання. В іншій пляшці виявляється пиво. З пивом Корват виходить на балкон. Ранкове повітря і звуки пробудження приймають його у свої обійми. Накрапує дощ. За прямокутниками адміністративних будинків і корпусів Університету вид-ніються золоті вогники дороги на Бет-Лехем. Від вулиці Теодора Герцля розповзаються містом яскраві автобуси. Він дивиться на сіро-блакитний південний обрій, захаращений смугами темно-сірих дощових хмар і згадує інший ранок, прикарпатський, грудневий, занурений у нутро північно-західного циклону…

П'ята година ранку. Вокзал.

Потяг Москва — Станиславів затримується.

Різкий, насичений мертвою вологою, вітер несе на схід вітрила і кульові скупчення снігу. Джипсі тулиться до Корватового плеча, ховає носика у надра кролячої шубки. Вітер учергове обмацує будівлю вокзалу, зістрибує з дашків і завіває над коліями каптурясті стовпи снігових монахів. Вони привидами оточують семафор, всотують в себе його синій промінь і весело розбиваються на вокзальному обладунку. Шелестячий танок, горішня частина котрого освітлена сяйвом з вікон касової зали, щоп'ять хвилин прискорюється свіжим нападом вітру, і мацачок завірюхи пролазить між ґудзиками Корватового кожуха. Він здригається і притискає до себе Джипсі.

— Ходімо до зали, Аріку, — просить мала.

— Он вже їде… Бачиш прожектор?

Друг реввоєнгакера витягує з кишені металеву фляжку і дає Джипсі ковтнути теплого коньяку.

— Пахучий який… — шепоче дівчина.

А він раптом відчуває напад млості і, вперше у житті, Межу, за якою безодня. Це триває лише мить між двома калатаннями серця, але він встигає доторкнутись до Потойбіччя і побачити морок, населений тяглістю неісн-вання, якщо тільки слово «тяглість» спроможне означити слизькі темні тунелі, де отвори займають оборону навколо порожнечі. І він відчуває за тою Межею не байдужість, а очікування — безмежне, зловтішне і невідпорне, безгучний і поклик мільярдів слідкуючих істот. Це чекання вдаряє його свідомість вживанням і витісненням його особистої життєвої форми, способом відразливої і безжальної смерті, котра тягнеться до живої істоти крізь затвердіння волі. Він ледве не падає на перон і повертається принишклим і переляканим.

— Що з тобою? — питає Джипсі.

Він не відповідає, слідкуючи за тим, як згасає напад стенокардії.

Поїзд наближається, гуркотить, гальмує…

Тепер, під Єрусалимським дощем, йому знову здається, що Очікуючі наблизились і десь поряд налаштовують невидиме велетенське штрикало, яким колись таки висмокчуть з нього нетривке заблукане існування.

Дзвонить телефон.

Він вертається до кімнати і піднімає слухавку.

— Живий? — питає Жура. — Мала з тобою?

— Спить.

— Анджела поїхала. Лишила записку.

— Що у записці?

— Нічого втішного.

— Хто платив за готель?

— А ти як думаєш?

— У нас ще лишились зелені?

— Доїхати до Бен-Ґуріону. Слава Богу, що квитки не загубив. Я зараз передзвоню, щоб їх переоформили на завтра. Може позичиш у малої сто баксів? Треба забрати речі з Тверії…

— Спробую.

— Я до тебе зайду через годинку.

— Через дві.

Чути хрипкий сміх Вадима Борисовича.

— Гаразд, воїне. Через дві.

Через годину Корват виходить з ванної. Джипсі лежить з розплющеними очима.

— Як самопочуття? — питає її друг реввоєнгакера.

— Це все нічого не означає.

— Ти про що?

— Що ми тепер трахались.

— А ми трахались?

— Між нами все закінчено. Розумієш?

— Так.

— От і добре.

— Авжеж… Ванна вільна.

— Дякую.

Корват залишається у кімнаті наодинці. Він підходить до дзеркала і дивиться на своє рожеве відображення.

— Ти не воїн, — каже він цьому відображенню.

26

— Це коли-небудь закінчиться? — питає Фіона Траха.

— Все коли-небудь закінчується, — неквапно відповідає реввоєнгакер. Дисплеєм пробігають стовпчики цифр і літер. Динаміки вивергають металік.

— Скільки часу повбивано!

— Як стверджував інопланетянин Люка Бессона: «Час не важливий, важливе лише життя». Уйо, мала?

— Уйо, уйо, Віззі По… Тобі треба було відразу сказати, що нічого не вмієш.

— Не люблю брехати. Мама мене вчила, що казати неправду погано… Ти сьогодні напочуд гарно виглядаєш.

— Невже?

— Так. І це — сумно. Перша ознака невідворотного етнічного занепаду — зростання відсотка красивих дівчат у провінційних містах та в пролетарських ареалах мегаполісів.

— Ти б зварив чифірчику, чи що?… Від твоїх філософствувань в мене сверблячка.

— Вже зроблено! — рапортує реввоєнгакер. — Бачиш, який твій друг передбачливий. Треба тільки почекати, поки ніфеля осядуть.

Фіона виймає з шухляди слоїк, на три чверті заповнений таблетками.

— Ось який ніштячок. Назва рецепта: «Смерть старпьора». Інший варіант, ростовський: «Тлєющій фраєр».

— Циклодол? Звідки таке ретро?

— Спадок імперії.

— Поважаю… — Трах йде до кухні заправляти чифір. Відрубаний гучною музикою від решти світу, він не чує, як клацає замок на вхідних дверях. Клямка повільно піднімається. Трах, тим часом, повертається до кімнати.

— Я піду, філіжанки помию, — пропонує Фіона, збираючи з ліжка та підлоги посуд.

Коли вона проминає коридор, вхідні двері рвучко розкриваються, на порозі виникає темна постать. Фіона інстинктивно закриває посудом обличчя. В її шиї з'являється червоний отвір, вона хрипить, падає навзнак, кров бризкає на стіну. Падають і розбиваються філіжанки. Другий отвір виникає в грудях, сиплеться штукатурка. Людина у темному спритно підстрибує до Фіони і безгучно опускає тіло на підлогу, перевіряє очний рефлекс. Дівчина мертва. Людина у темному обережно зазирає до кімнати. Трах сидить перед комп'ютером, спиною до дверей, ревуть на повну потужність динаміки. Людина у темному прицілюється. Як і попередніх, цього пострілу не чути. Куля входить реввоєнгакерові у потилицю, на виході відриває частину голови і пробиває екран дисплея. Іскри, негучний вибух. Трахове чоло із шматком мозку влітає у чорне черево розбитого монітора, кров заливає клавіатуру, принтер, системний блок, динаміки. Людина у темному виймає запальничку і підпалює стос журналів у кутку кімнати. Потім перевіряє інші приміщення, зачиняє вікна. Йде до кухні і відкриває до максимуму газові конфорки. Дивиться на годинник: від уводу операції минуло 29 секунд. Людина faceoff вдоволено видихає повітря і залишає квартиру Лупатого Траха.

Станиславів

Березень 2000 — лютий 2001

Коментари

[1] Комп'ютери погані! (англ.).

[2] Привіт, розумнику! (спотв. англ.).

[3] Роз'єднання (апгл.).

[4] Варезер — професійний руйнівник захисних комп'ютерних програм (сленґ.).

[5] ІRС — віртуальний мультиканальний простір в Інтернеті, де зв'язок відбувається у «живому часі».

[6] На верстаті №26 працював під час виробничої практики вождь корейських трударів тов. Кім Чен Ір.

[7] Слава твоєму батькові і матері твоїй слава! Вони були справжніми дзен-революціонерами, хоча і не розуміли цього, задавлені ревізіоністським радянським побутом. Але вони примножили Хаос, назвавши тебе дурним ім'ям. Перший етап кожної революційної війни — це дозоване введення Хаосу в буття.

[8] Цзаофані (кит.) — «бунтівники». Загони робітничої молоді. Створені згідно з рішенням 11-го Пленуму ЦК Китайської Компартії (1-12 серпня 1966).

[9] 9-й з'їзд КПК проходив з 1 до 24 квітня 1969.

[10] Чхолліма — крилатий кінь корейських казок. За одну мить долає 1000 лі (560 кілометрів). «Чхолліма» — звання (на кшталт радянського «Ударник комуністичної праці»). Присвоюється за трудові досягнення як механізмам, так і трудовим колективам КНДР.

[11] До Тебе звертається все з плоті зроблене (лат.) Псалтир 63, 3.

[12] Підривна проповідь (польс).

[13] «Ла Страда» — міжнародний правозахисний жіночий центр.

[14] Майзлі — південно-східний район Станиславова, відділений від центра промзоною Локомотиворемонтного заводу і залізницею.

[15] Ворона — село південно-східніше Станиславова.

[16] Аякже! (франц.).

[17] Михайло Шот-Хомський (1953-1990) — івано-франківський філософ-герменевтик. Мова Хомського складалась переважно з катахрез, мовних помилок, піднесених до норми вживання. 90% слів містили яко конструктивний елемент часточку «СУ» — «ні, нізащо, навпаки». Залишки змістовності знищувались особливими тропами, котрим Хомський дав назву «емерджентів незмінності». Створити оповідальність мовою Хомського практично неможливо. Це — позаісторична мова, котра у формі проекту є, одночасно, метаісторичною. (З Малої української енциклопедії актуальної літератури, с. 116-117).

[18] День Байбака (англ.).

[19] Хто вбив тебе, зрозумів тебе (англ.).

[20] Олім — прибульці до Ерец-Ізраїлю з пізніх (після війни 1967 р.) хвиль переселення (алій).

[21] Єврейська частина Назарету

[22] Немає різниці (івр.).

[23] Так (івр.).

[24] Нічого (івр.).

[25] Може бути й так (івр.).

[26] Початкова мовна школа для олім (івр.).

[27] Профспілкові пільги для постійно працюючих (івр.).

[28] Розмова відбувається в квітні 2000 року.

[29] Ізраїльські збройні сили.

[30]Ні (івр.).

[31] Пані! (івр.).

[32] Вибачте! Де розташовано головний православний храм? (спотв. англ.).

[33] Та що ви (франц.).

[34] Щаслива знахідка (франц.).

[35] Кольори і тіні (франц.).

[36] Хто ж це може знати! (франц.).

[37] Кенотаф — умовна гробниця, що не містить тіла похованого.

[38] Белюард (франц.) — багатоповерхова бойова вежа для облоги фортечних мурів.

[39] Мажа — стародавній чумацький віз.

[40] Лонт — ґніт, шнур, промочений у запальній речовині (зазвичай у селітряно-сірчаному розчині).

[41] Алектор(лат.) — півень.

[42] Нехай буде воля Твоя! (лат.).

[43] Помилуй мя! (лат.).

[44] Бидло, чернь (грец.).

[45] Передбачення основи для припущення (лат.) — логічна помилка, що передбачає приховане припущення недоведеної основи доказу.

[46] Французький граф, хрестоносець, один з провідників Першого хрестового походу, засновник Ордену Тамплієрів або Храмовників (11 ст.).

[47] Необоримої сили (лат.).

[48] Єремія Вишневецький, князь, магнат Речі Посполитої, воєвода Руський. Найздібніший польський полководець першого періоду україно-польської війни 1648-1667 рр.

[49] Полководці (польс).

[50] «Фортуна допоможе сміливим!» (лат.).

[52] Жах порожнечі {лат.).

[53] Хамсин {араб.) — вітер з пустелі.

[54] Що? (івр.).

[55] Все добре (івр.).

[56] Дозвольте відрекомендуватись. Ми тут знаходимось в якості правозахисної делегації (англ.).

[57] Дуже приємно бачити… як справи? (англ.).

[58] Непогано (англ.).

[59] Вальпурґієва ніч (нім.).

[60] Торбинка, кульок (івр.).

[61] Печатка (лат.).

[62] Селяни (лат.).

[63] Ночівля! Нічліг! (польс.).

[64] Чи то зрозуміло? (польс.).

[65] Я розмовляю латиною {лат.}.

[66] Таємний радник (лат.).

[67] Добрий ранок! (івр.).

[68] 'Жодної троянди без колючок (англ.).

[69] Прециозниці, завсідниці маньєристичних салонів у Парижі середини 17-го ст.(франц.).

[70] Маштара — поліція (івр.).