На дзвіниці маленької мурованої каплички в селищі Двохсот Сорока, куди абат Жуар приходив щонеділі правити службу божу, вибила одинадцята година. Побіч церкви стояла також мурована школа; дарма що вікна її були щільно зачинені, надворі чутно було невиразне дудніння дитячих голосів. На широких вулицях та по невеличких садочках, що щільно притулилися один до одного, було зовсім порожньо. Ці садки між чотирма великими кварталами одноманітних шахтарських будиночків спустошив зимовий холод, вони світили своїми голими грядками з рештками пожовклої городини. По всіх хатах варили юшку. З димарів курів димок. З часу до часу десь грюкали двері, яка-небудь жінка визирала на вулицю і знову ховалася. Дощ уже не падав, але в сірому небі стільки було вологи, що в діжки, які було розставлено під ринвами на пішоходах, безперестанку капотіла вода. Єдина краса цього селища, збудованого за одним заходом на розлогій холмовині, окраяній, мов жалобною габою, чорними шляхами, були рівні ряди червоних черепичних дахів, що аж виблискували під дивними дощами.

Йдучи додому, Маедиха трохи звернула, зайшла до жінки одного наглядача купити картоплі; в тої ще трохи залишилося з власного городу.

За шерегою ріденьких тополь – єдиних дерев, що ростуть на цій голій рівнині – стояла трохи на відшибі окрема купка домочків, побудованих по чотири в ряд. Компанія призначила ці нові кращі житла з окремими садками тільки штейгерам та наглядачам. Добродушно глузуючи з власних злиднів, шахтарі прозвали цю частину селища кутком «Шовкових панчіх», а свій куток – «Плати свої борги».

– Уф! Нарешті долізли, – зітхнула обтяжена пакунками Маедиха, штовхаючи поперед себе до хати задрипаних Ленору й Анрі, що ледве волочили стомлені ноженята.

Перед каміном сиділа Альзіра й колисала на руках Естеллу. Цукру більше не було, і немовлятко аж посиніло з крику. Не знаючи, як би його зацитькати, дівчинка вдавала, що годує його, – це часто допомагало; але на цей раз вона марно розстебнула суконьку й марно тулила немовля до своїх скалічених дитячих грудей; дитина ще дужче лютувала, кусаючи беззубими щелепами її худеньке тіло і не висмоктуючи нічого.

– Ось я її візьму, – закричала мати, поклавши на стіл пакунки. – Вона не дасть нам і словом перемовитись.

Маедиха розстебнула свою кофту й витягла важку, мов налитий бурдюк, грудь; верескуха відразу замовкла й жерцем впилася в неї. Тільки тепер можна було заговорити. А проте все було гаразд, маленька господиня не дала погаснути вогню, добре підмела й прибрала в господі. У кімнаті стало зовсім тихо, і тільки згори долітав ритмічний невпинний хропіт старого Безсмертного.

– Ой, скільки тут всякої всячини! – прошепотіла Альзіра, поглядаючи на харчі й усміхаючися. – Коли хочеш, мамо, я зварю юшку.

На столі лежали дві буханки хліба, картопля, масло, кава, цикорій, півфунта свинини та ще й пакунок з теплою одежею.

– Ага! Юшка! – втомлено промовила Маедиха. – Треба було б нарвати щавлю та порею… Ні, я зварю її пізніше чоловікам… А ти постав-но варити картоплю, ми попоїмо її з масельцем… І кава! Ти ж не забудь і кави зварити.

Тут мати раптом згадала про бабку, але в руках у Ленори та в Анрі, що вже тим часом трохи перепочили і знову заходилися вовтузитися на підлозі, не було нічого. Ото кляті прожери, як вони встигли все нишком ум’яти! І вона надавала їм потиличників.

Пораючися з казанком коло вогню, Альзіра заспокоювала її:

– Та годі-бо, мамо! Коли це для мене, то ти ж знаєш, що мені байдуже до тієї бабки. Адже ж вони зголодніли, втомилися.

Вибила дванадцята; по пішоходах зачовгали сабо школярів, що поверталися з школи додому. Картопля закипіла, кава, розбавлена наполовину цикорієм, була також готова, і важкі запашні її краплі поволі спадали в горнятко крізь ситечко.

Ріжок столу звільнили від пакунків; але за столом їла тільки мати, діти обійшлися власними колінами. Ненажерливе хлоп’я весь час мовчки, але вперто поглядало на свинину, загорнену в масний папір, вона не давала йому спокою. Маедиха помалу ковтала каву, тримаючи склянку обома руками, щоб зігрітися. За кілька хвилин зійшов і старий Безсмертний. Він вставав звичайно пізніше, і сніданок дожидався його на плиті. Сьогодні він розсердився, що нема юшки; а коли невістка відказала йому, що не завжди можна робити так, як хочеш, він відразу затих і мовчки взявся до своєї картоплі. Від часу до часу дід підводився з-за столу й підходив до вогню сплюнути в попіл, щоб не гидити в хаті, а потім знову вгрузав у свій стілець і, понуривши голову, із згаслими очима байдуже розминав беззубими щелепами їжу.

– А я й забула, мамо, – сказала Альзіра, – приходила сусідка…

Мати не дала їй договорити.

– Ет, обридла вона мені!

Вона сердита була на Левачиху, бо та ще вчора бідкалася перед нею, щоб тільки нічого їй не позичати; а проте саме тепер, – Маедиха це добре знала, – вона мала гроші, бо їхній пожилець Бутлу щойно заплатив їм за два тижні наперед. А втім, у селищі люди рідко позичали одне одному.

– До речі! Ти мені нагадала, – провадила Маедиха, – насип-но мені в папірець одну засипку кави. Я віднесу П’єрронисі – ще позавчора в неї позичала.

Коли дівчинка наготувала пакуночок, мати взяла на руки Естеллу й, обіцявши незабаром повернутися й поставити юшку для чоловіків на вогонь, пішла до сусідки; старий Безсмертний жував помалу картоплю, а Ленора з Анрі билися в кутку за лушпайки, що падали на підлогу, – вони збирали їх і їли.

Замість обходити вулицею, Маедиха пішла навпростець через присадки, щоб Левачиха, бува, не гукнула її. Садок Мае був поруч із садком П’єрронів: у баркані було виламано кілька штахетів, і сусіди ходили сюдою один до одного. Недалеко від цієї дірки була криниця, спільна для чотирьох родин. Трохи далі, за кущиком миршавого бузку, стояв низенький сарай із різним старим мотлохом; там же таки вигодовували кролів, щоб мати на свята печеню. Вибила перша година; настав час кавувати, і вулиці немов повимирали. Тільки-но один ремонтний робітник – йому рано ще було йти на роботу – скопував грядки на своєму городі, не підводячи голови. Підійшовши до протилежного дому з вулиці, Маедиха дуже здивувалася: вона побачила біля церкви якогось пана й пані. Маедиха зупинилася й відразу ж пізнала їх: то була пані Енбо, що повела своїх гостей, пана з орденом і пані в хутряному манто, оглядати шахтарське селище.

– Нащо ти турбувалася? – скрикнула П’єррониха, коли Маедиха віддала їй каву. – Адже ж над головою не капає.

П’єрронисі було двадцять вісім років, і в селищі її вважали за першу красуню. Вона мала темне волосся, великі очі, низький лоб, маленький рот і округлі пружні груди, бо в неї ніколи не було дітей; а до того ще й дбала про свою вроду і була охайна, мов та кицька. Її мати, стара Проноза, вдова шахтаря, що загинув під землею, послала свою доньку працювати на фабрику, присягаючись, що повік не віддасть її за вуглекопа; але дочка, що вже давно була на порі, пішла за вдівця П’єррона, у якого від першої жінки зосталася восьмилітня дівчинка, – і це так розлютувало стару, що та й досі не могла цього простити своїй дочці. П’єррони жили дуже щасливо, дарма що по всій копальні ходили плітки про чоловікову поблажливість та про жінчиних полюбовників. П’єррони не мали боргів, двічі на тиждень їли м’ясо, господа в них була охайна, чиста, а посуд так виблискував, що в нього можна було замість дзеркала дивитись. Окрім того, через добру протекцію, Компанія дозволила П’єрронисі торгувати цукерками та печивом, що пишалися в скляних банках на двох поличках за шибками у вікні. Це давало шість або сім су прибутку на день, а в неділю то часом аж дванадцять. Родинну злагоду порушувала тільки стара бунтарка Проноза, що горіла помститися над хазяями за смерть свого чоловіка й не перестаючи кляла всіх і все, та ще мала Лідія, якій завжди перепадали ляпаси від усіх членів родини під час хатньої колотнечі.

– Диви, як вона виросла, – сказала П’єррониха, бавлячись з Естеллою.

– Ох, а клопоту з ними скільки, – не кажи краще! – зітхнула Маедиха. – Ти щаслива, що не знаєш цього лиха, зате ж і кімната в тебе – як лялечка!

Хоч у Маедихи в господі теж було чисто і щосуботи вона все старанно змивала й прибирала, а проте вона глянула заздрісним оком доброї господині на цю світлу, привітну кімнату, навіть причепурену, з позолоченими вазами на буфеті, дзеркалом, трьома гравюрами в рамках.

П’єррониха якраз наварила собі кави й пила її сама, бо вся її сім’я була в шахті.

– Вип’ємо разом по скляночці, – сказала вона.

– Ні, спасибі, я допіру пила в себе.

– Хіба ж вона тобі завадить?

Звісно, кава не могла завадити, і обидві жінки почали поволі кавувати.

Крізь вікно між скляних банок з солодощами видно було на протилежному боці причілки шахтарських будинків з чистішими й бруднішими завісками на віконцях; ці завіски свідчили про охайність господинь, можна було й до хати не зазирати – здалеку ще видно було, які там люди живуть. Попиваючи каву, сусідки дивилися на вулицю. На вікнах у Леваків завіски були дуже брудні, не завіски, а справжні заяложені ганчірки, немовби ними від сажі казанки обтирали.

– Не знаю, як це можна жити в такому барлозі! – тихенько сказала П’єррониха.

Маедиха ніби цього тільки й чекала і як почала, то вже не могла перестати. Коли б їй отакого пожильця, як Бутлу, вона б знала, як господарювати! Треба тільки як слід до діла взятися – і пожилець той, як знахідка, буде. Тільки ніколи не слід його за полюбовника собі брати. Через те ото чоловік і запиває, б’є жінку та бігає до кафешантанних співачок у Монсу.

П’єррониха з огидою скривилася. Ет, оті співачки! Від них тільки хвороби набратися можна. У Жуазелі була одна така – то від неї пішла зараза по всій копальні.

– Як же ти дозволила твоєму синові зв’язатися з їхньою дочкою, я цього просто не второпаю! – спитала П’єррониха.

– Еге! Дозволила! А як же ти не дозволиш, хотіла б я знати?.. Їхній садок межує з нашим. Влітку води набрати не можна було, ступня ступити, так-таки й наткнешся на Захарі з Філоменою: десь під бузком отаборяться. І хоч би тобі посоромилися людей та в сараї сховалися… Де там – і гадки не мають!

Це була звичайнісінька історія серед тутешньої молоді – хлопці й дівчата чи не змалку розтлівали одне одного; примощувалися десь на даху якогось низенького сарая, тільки-но починало смеркатися, і ні на кого не вважали. Усі відкатниці й родили у тому ж таки сараї свою першу дитину, коли не хотіли йти для цього до Рекійяра або в жита. Ніхто за це нікого не ганив; потім вони все одно брали шлюб, і тільки матері сердилися, коли їхні сини починали жити занадто рано, бо жонатий син вже про батьків не дбає.

– Як на мене, то я б краще цьому поклала край, – провадила розсудливо П’єррониха. – У Філомени вже від твого Захарі двійко, нема що робити – не розрадиш, однаково бачитимуться… А грошенята твої за водою попливли.

Маедиха сердито стиснула кулаки.

– Прокляну! Хіба ми не батьки Захарі? Хіба він не повинен нас шанувати? Адже він нам грошей коштував? Хай спершу відробить те, що з’їв, а тоді вже й жінку бере… Скажи-но мені, куди ж нам подітися, як усі наші діти відразу на інших підуть заробляти? Руки скласти й подихати, чи що?

Вона трохи заспокоїлася.

– Це я кажу так собі… Побачимо, як воно буде… А в тебе добра кава: ти засипаєш як слід.

Сусідки набалакалися досхочу, і за чверть години Маедиха почала хутко збиратися додому – згадала, що треба швидше юшку чоловікам варити.

Малеча вже знову посунула до школи, кілька жінок визирнуло на вулицю. Вздовж шахтарських будиночків ішла пані Енбо з своїми гостями; вона показувала на селище, про щось їм розповідаючи. Гості ці всіх дуже зацікавили. Копач відірвався на хвилину від лопати, дві сполохані курки кинулися в кущі.

Вертаючись додому, Маедиха наскочила на Левачиху, що чекала на лікаря Вандерхагена, який був на посаді при копальнях; цей маленький, заклопотаний, вкрай обтяжений працею чоловік завжди кудись поспішав, свої поради хворим він давав похапцем на вулиці.

– Пане, щось мені не спиться, всеньке тіло ниє… – скаржилася Левачиха. – Треба б мені порадитися з вами.

Він звертався до всіх на «ти» і відповів не зупиняючись:

– Дай мені спокій! Ти п’єш забагато кави. Ото й усього.

– Треба було б вам оглянути й мого чоловіка, – додала й собі Маедиха. – У нього все ноги болять.

– Це в нього через тебе. Дай мені спокій!

Обидві жінки знизали безпорадно плечима та й так і лишилися посеред дороги, дивлячись лікареві вслід.

– Заходь, – сказала Левачиха, – є щось новеньке… Та й кави вип’єш. Допіру наварила.

Маедиха хотіла відмовитись, але спокуса була надто велика:

– Що ж, хіба трошечки, щоб не образити сусідку! – І вона зайшла.

Господа в Леваків аж почорніла від пороху та павутиння; по стінах, на підлозі скрізь рябіли масні плями; стіл, буфет були загиджені, заяложені; усе просмерділося важким, гірким духом, що аж дихати було важко; не почувалося господарської руки. Перед вогнищем, лежачи ліктями на столі, спустивши носа в миску, сидів Бутлу і повагом сьорбав свою юшку. Це був кремезний, добродушний чоловік; на свої тридцять п’ять років він здавався ще зовсім молодий; малий Ахілл, Філоменин первак, – йому вже пішов третій рік, – стояв проти Бутлу і мовчки дивився на нього благальним поглядом голодного звірятка. Пожилець – людина лагідна, дарма що борода в нього була густа і темна, – коли-не-коли пхав малому в рот шматки м’яса.

– Стривай, мабуть, вона не досить солодка, – сказала Левачиха, підсипаючи в каву дрібного цукру.

Левачиха була тільки на шість років старша за Бутлу, а на неї було просто гидко дивитися. Це була дуже підтоптана жінка з обвислими грудьми і з таким же обвислим животом, плескатим обличчям і завжди скуйовдженими сивуватими патлами. Бутлу, мабуть, вважав, що іншою вона не може бути, і не придивлявся до її вад, так само, як не придивлявся й до її юшки, де завжди плавали волосинки, та до білизни на ліжку, якої вона не міняла по три місяці.

– Та ось слухай, що я хотіла тобі сказати, – цокотіла господиня. – Учора ввечері П’єррониху бачили коло «Шовкових панчіх», вона там швендяла, а відомий тобі панок чекав на неї за Расснеровою пивницею; звідти вони подалися геть удвох, пішли кудись уздовж каналу… Ба як! Чи ж годиться це заміжній жінці?

– Звісно, – сказала Маедиха, – до шлюбу П’єррон частував штейгера кролями, а тепер йому далеко дешевше частувати власною жінкою.

Бутлу аж затрусився зо сміху і кинув шматочок хліба з підливою Ахіллові в рот.

І обидві жінки заходилися пересуджувати П’єррониху, – ач, яка кокетка! У голові вітер, з себе не краща за інших, а тільки й думки в неї, що облизуватись, та обмиватися, та помадою маститися. А проте це вже чоловікова справа: як йому до вподоби такий заробіток, то хай заробляє. Звичайно, бувають такі честолюбні люди, що вони, здається, ладні підтирати за начальством, що на все готові за одне панське «спасибі».

Довгенько вони отако базікали, аж ось надійшла сусідка з дев’ятимісячною дівчинкою Дезіре, другою дитиною Філомени. Сама Філомена снідала в сортувальні і домовилася з сусідкою, щоб та приносила їй дитину на роботу; там вона й годувала її похапцем, примостившися на купі вугілля.

– А от моєї й на хвилину не можу залишити: такий галас зчиняє, що хоч з хати тікай, – промовила Маедиха, дивлячись на Естеллу, що задрімала в неї на руках.

Але ж не вдалося їй ухилитися від відповіді на запитання, яке прочитала вона в очах у Левачихи.

– Треба б уже якось кінчати, що ти на це скажеш?

Спочатку обидві матері, навіть не порозуміваючись, були проти шлюбу їхніх дітей. Якщо мати Захарі хотіла якнайдовше користуватися синовим заробітком, то й Філоменина мати так само лютувала, що доведеться втратити доччині гроші. Над головою не горіло, і Левачиха навіть воліла держати в себе онука, поки інших дітей не було; але тепер, коли хлопчик підростав, почав їсти хліб, та ще й дівчинка знайшлася, це вже йшло не в руку і вона всіма силами вимагала шлюбу.

– Захарі уже тягнув жеребок, – казала вона далі, – і тепер більше немає перешкод… То чого ж чекати?

– Відкладемо до кращих часів, – відповіла ніяковіючи Маедиха. – Ну, та й морока! Хіба ж таки не могли вони потерпіти, доки не звінчаються! Щоб я з цього місця не зійшла, – отак і знай, – власними руками задушу Катріну, коли дізнаюся, що й вона цю дурницю зробила!

Левачиха знизала плечима.

– Е! Що там казати! Свого часу зробить і вона, як усі!

Бутлу спокійно, як людина, що почуває себе в своїй хаті, підійшов до буфета взяти шматок хліба. На другому кінці стола разом із лушпинням лежали картопля та порей на Левакову юшку; господиня разів із десять бралася вже до городини і кидала її щохвилини, захоплюючись балачками. Вона знову взяла ніж у руки, але через хвилинку кинула його й метнулася до вікна.

– Що воно таке?.. Диви! Пані Енбо з якимись панами. Ось вони до П’єрронихи пішли.

І обидві знову зацокотіли про жінку П’єррона. Звісно, то не первина! Як Компанія захоче комусь показати селище, то гостей ведуть відразу просто до П’єрронихи, бо в неї чисто. Гостям, звичайно, нічого не розповідають про її історію з головним штейгером. Не штука бути чистьохою, коли маєш полюбовників, що заробляють по три тисячі франків на рік, не кажучи вже про казенну квартиру, опалення та подарунки. Зверху, може, й чисто, зате всередині паскудство. І весь час, поки гості сиділи у П’єрронихи, сусідки наввипередки судили її.

– О, вже виходять, – сказала нарешті Левачиха. – Диви, повертають… Та вони, здається, до тебе, голубонько!

Маедиха злякалася. Хто його знає, може, Альзіра не витерла стола? А юшка! Юшки ж вона ще не ставила! Враз схопилася і, промимривши «до побачення», вона кинулася прожогом додому.

Але вдома все було гаразд, – кухня аж блищала. Альзіра дуже поважно запнулася ганчіркою й почала варити юшку, бо ж мати забарилася. Вона висмикнула з грядки останній порей, нарвала щавлю і почала старанно чистити городину; а тим часом на вогні у великому казані підігрівалася вода чоловікам, що завжди милися після роботи. Анрі та Ленора були навдивовижу слухняні, мабуть випадково, і, сидячи в кутку, ретельно дерли на шматочки старий календар. Дід Безсмертний мовчки курив люльку.

Не встигла Маедиха відсапатися, як у двері постукала пані Енбо.

– Можна зайти, голубонько? Ви дозволяєте?

Це була пишна блондинка, трохи обважніла, хоч дуже гарна на свої сорок років; вона силувано всміхалася, і видно було, що вона боїться забруднити свою шовкову сукню бронзового кольору та чорну оксамитову мантилью; тільки вона це старанно й досить вдало ховала.

– Заходьте, заходьте, – припрошувала вона своїх гостей. – Ми тут нікому не заважаємо… І тут, бачите, як чисто? А ця мила жінка має аж семеро діток! Наші шахтарські сім’ї всі такі… Я вже вам казала, що Компанія здає їм будиночок за шість франків на місяць. Велика кімната внизу, дві нагорі, льох і садочок.

Пан з орденом та пані в хутряному манто, що приїхали вранці поїздом з Парижа, дивилися здивованими, осовілими очима навколо себе: їх ніби приголомшило це чуже незвичне оточення.

– Навіть садочок… – промовила пані. – Та вони, мабуть, чудово тут живуть, – яка розкіш!

– Ми даємо їм вугілля більше, ніж їм треба, – казала далі пані Енбо. – Двічі на тиждень їх відвідує лікар; а коли вони стають старими, то дістають пенсію, дарма що з платні в них не вираховують на неї.

– Справжня земля обітована! Рай земний! – прошепотів з захопленням пан.

Маедиха кинулася підставляти стільці, але гості відмовилися. Пані Енбо вже набридла ця роль провідника по звіринцю, що нею вона розважалася на першій порі в своєму відлюдді; ці повсякчасні злидні, що ними тхнули навіть найчистіші, найкращі житла, куди вона наважувалася заглядати, неприємно її вражали і, кінець кінцем, псували їй настрій. До того ж, вона лише повторювала уривки чужих фраз і ніколи не цікавилася глибше побутом цього робітничого люду, що працював і страждав обік неї.

– А які хороші діточки! – прошепотіла пані, хоч ці діти з занадто великими головами та настовбурченим жовтим, як солома, волоссям, здавалися їй просто страховищами.

І Маедиха мусила докладно розповісти, скільки кожному з них років; для годиться її спитали ще й про Естеллу. З пошани до гостей старий Безсмертний витяг з рота люльку; він був страшний, цей чоловік, знеможений сорокалітньою працею на дні шахти, з задубілими, як палки, ногами і з землистим кольором обличчя; коли на нього раптом напав жахливий кашель, він хутко вийшов з кімнати, щоб сплюнути надворі, турбуючись, що чорне його харкотиння може неприємно вразити панів.

Найбільш сподобалася Альзіра. Яка гарнесенька маленька господиня, ще й фартушиною запнулася! Відвідачі привітали матір з тим, що вона має, хоч і малу, а вже таку розумну доньку. Горба її наче ніхто й не помічав, але співчутливі погляди, в яких відчувалось якесь зніяковіння, часто зупинялися на бідолашній скаліченій дівчинці.

– Тепер, коли в Парижі вас хто спитає про наші шахтарські селища, ви зможете розповісти багато… – сказала пані Енбо. – Тут завжди так тихо, як ось тепер, – справжній патріархальний побут; усі щасливі й здорові, – ось як бачите; загалом – це місцина, куди й вам слід би було приїхати, щоб підправити здоров’я, подихати чудовим повітрям та пожити серед безтурботної тиші…

– Чудесно, чудесно! – скрикував захоплений паризький гість.

Вони вийшли з будинку з таким виразом на обличчях, який буває в людей, коли виходять вони з паноптикуму. Маедиха провела їх аж за двері й зупинилася на порозі, дивлячись їм услід, а вони пішли помалу до церкви, голосно розмовляючи. З будинків повисипали жінки й поставали купками на вулиці; звістка про приїзд гостей умить облетіла все селище.

Левачиха зачепила коло свого дому П’єррониху, що також прибігла витрішків половити. Обох дратувало те, що пани так довго гостюють у Маедихи, – ночуватимуть вони там, чи що? Чого вони в неї не бачили?

– Нічого за душею нема, – хоч скільки заробляють! Звісно, ніколи не настачиш таким людям!

– Я допіру дізналася, що вона сьогодні ранком ходила жебрати до панів у Піолену, а Мегра ніяк не хотів давати їм хліба, а потім таки дав харчів набір… Ми вже знаємо, чим йому платять, отому Мегра.

– Та вже ж собою не заплатить, – нема дурних… Мабуть, Катріною.

– Ой-ой-ой! А повіриш, оце допіру вона мені присягалася задушити власними руками свою дівку, як та собі кавалера заведе!.. Ач яка! Ніби ніхто й не знає, що той довготелесий Шаваль уже давно її облапав.