Жерміналь

Але над усіх підприємців того часу не було завзятішого й досвідченішого за барона Дерюмо. Цілих сорок років він невтомно боровся, дарма що натрапляв на різні перешкоди, що повсякчасно мав збитки. Його перші спроби не дали жодних наслідків; по довгих місяцях тяжкої, напруженої роботи доводилося залишати копальні, закладати нові; галереї завалювалися, повідь поглинала робітників, і сотні тисяч франків гинули в землі; до цього приєднувалася тяганина з адміністрацією, вічні сварки з панічними акціонерами, боротьба з землевласниками, що ніяк не хотіли визнавати королівських концесій і вимагали, щоб підприємці порозумівалися спершу з ними особисто, – ось серед яких умов розпочинав він свою діяльність. Кінець кінцем йому поталанило закласти «Товариство Дерюмо, Фокенуа та К°», що мало експлуатувати поклади вугілля в Монсу; копальні вже почали навіть давати певний, незначний правда, прибуток, коли нараз двоє нових підприємств – поруч копальні «Куньї», що належали графу де Куньї, та копальні «Жуазель», що належали товариству «Корніль та Женар», – мало не розчавили його своєю величезною конкуренцією. На щастя, 25 серпня 1760 року троє цих підприємств порозумілися між собою і об’єдналися в Компанію кам’яновугільних копалень у Монсу, що існує під такою назвою аж до наших днів. Спільне майно акціонерів розподілили на двадцять чотири паї, так звані «су», а кожне су поділили на дванадцять часток – «деньє», отже – усіх деньє вийшло разом двісті вісімдесят вісім; вартість кожного деньє було визначено в десять тисяч франків. Таким чином, увесь капітал Компанії становив майже три мільйони. Знесилений вкрай Дерюмо, що виборов собі, проте, перемогу, одержав кінець кінцем шість су та три деньє.

В ті роки барон був власником Піолени і мав триста гектарів землі; за управителя в нього був Оноре Грегуар з Пікардії, прадід Леона Грегуара, батька Сесілі. На ту пору, як засновано було об’єднану акціонерну Компанію, Оноре зібрав собі вже про чорний день п’ятдесят тисяч франків і держав їх у запічку в панчосі; кінець кінцем він піддався непохитній вірі свого пана в блискуче майбутнє його підприємства і, умліваючи й жахаючись, що обкрадає своїх рідних дітей, витяг з панчохи десять тисяч ліврів блискучими екю й купив одно деньє. Та й справді, його син, Ежен, одержував дуже невеличкий дивіденд; а що він зажив по-панському, а до того ще необачно вклав решту батьківської спадщини – сорок тисяч франків – у якесь невдале підприємство, то життя йому випало досить мізерне. Але дивіденд на деньє потроху зростав, і добробут Грегуарів пустив незабаром паростки. Фелісьєн Грегуар міг уже нарешті здійснити мрію свого діда, колишнього управителя, що її той навівав йому змалку: він купив Піолену. Щоправда, це вже була не та колишня величезна Піолена, але він дістав її за дурничку, бо на той час вона вже стала національною власністю. Наступні роки були бурхливі, неспокійні й принесли за собою багато збитків; вибухла революція, а потім довелося ще переждати кривавий кінець Наполеона. І тільки аж Леон Грегуар скористувався з надзвичайного росту невеличкого паю свого прадіда, що його вклав той з таким острахом у непевне підприємство.

Злиденні ті десять тисяч франків зростали, розбухали разом з великими зисками Компанії. З року 1820-го капітал Грегуарів почав приносити сто відсотків, тобто десять тисяч франків на рік. У 1844 році ті десять тисяч франків дали вже двадцять тисяч франків; у 1850 році – сорок тисяч. Врешті було два роки, коли дивіденд досяг дуже значної суми – п’ятдесяти тисяч франків. Номінальна ціна одного деньє була на Лілльській біржі мільйон франків, – за сто років вона виросла в сто разів.

Коли панові Грегуару радили продати свій мільйонний пай, він тільки поблажливо всміхався та хитав головою. За півроку через промислову кризу ціна деньє впала до шестисот тисяч франків. Але Грегуар так само ласкаво всміхався й анітрохи не шкодував, що був відмовився його продати, бо тепер рід Грегуарів непохитно вже вірив у шахту. Незабаром курс знову підскочить; у цілому світі немає нічого певнішого за їхні акції. Окрім того, до цієї побожної віри прилучилося ще почуття глибокої вдячності до цього папірця, що ось уже ціле століття годував усю родину і давав їй можливість жити згорнувши руки.

У своєму егоїзмові Грегуари вважали цей папірець за якесь божество – вклонялися йому, як якійсь добрій чарівниці їхнього родинного вогнища, що вколисувала їх на пухких широких ліжках і частувала їх ласими та ситими стравами. Так велося від батька до сина, – нащо ж гнівати долю недовір’ям? Але крім цієї непохитної віри, глибоко в їхній душі жив ще якийсь марновірний жах, що мільйон їхній умить попливе за водою, скоро вони обернуть своє дорогоцінне деньє на гроші і замкнуть їх до шухляди. Вони вважали, що мільйонові цьому багато краще лежати в землі, звідки його видобувають шахтарі, – покоління виснажених людей від батька до сина, – видобувають для них потроху на щоденні їхні потреби.

Та й взагалі це була незвичайно щаслива родина. Пан Грегуар одружився ще за молодих літ з дочкою марш’єннського аптекаря – бідною, негарною дівчиною, яку він, проте, щиро покохав. Вона платила йому тим же й принесла йому повне щастя.

Пані Грегуар поринула з головою в своє господарство, молилася на свого чоловіка і не знала інших бажань, окрім його волі; в них були спільні погляди й смаки, між ними ніколи не виникало жодних суперечок, і в них обох був лише один ідеал – сите, спокійне існування; вони й жили ось уже сорок років цим затишним життям, пестуючи одне одного, одне одним турбуючись. Життя їхнє йшло дуже тихо й одноманітно; ощадно витрачали вони свої сорок тисяч франків, а всі заощадження йшли на Сесіль. Пізнє її народження похитнуло було трохи їхній бюджет. Але тепер вони потурали усім її примхам: купили другого коня, два нових екіпажі і всі туалети її виписували з Парижа. Все це тішило їх; на цілому світі, гадали вони, не було нічого занадто гарного для їхньої доньки. Самі ж вони не кохалися в розкошах, одягалися ще за модою своїх молодих літ, жили дуже ощадно і кожну зайву витрату вважали за справжнє безглуздя.

Зненацька двері відчинилися, і чийсь гучний голос скрикнув:

– Маєте! Так-таки без мене й снідають!

Це була Сесіль; вона допіру скочила з ліжка, недбало закрутила на потилиці косу, накинула на плечі білий шерстяний пеньюар і з запухлими ще зі сну очима з’явилася до їдальні.

– Та ні-бо, дитино, ти ж бачиш, ми на тебе чекаємо… – озвалася мати. – Мабуть, цей страшний вітер не давав тобі спати, бідна моя крихітко!

Дівчина глянула на неї дуже здивовано.

– Хіба був вітер?.. А я й не чула, я цілісіньку ніч не поворухнулася.

Це здалося всім трьом надзвичайно кумедним, і всі весело засміялися; служниці, що саме внесли сніданок, зареготалися й собі: думка, що панночка проспала не прокидаючись, дванадцять годин підряд, звеселила всіх. А коли на столі з’явилася рум’яна запашна бабка, всі обличчя розквітли вкрай.

– Невже, невже вона так швидко спеклася? – раділа Сесіль. – Оце сюрприз! Яка розкіш!.. Свіжа, гаряча бабка до шоколаду!

Всі нарешті посідали до столу; запашний шоколад приємно парував у чашках, і довгий час було тільки й розмови, що про бабку.

Мелані з Оноріною докладно розповідали, як вона пеклася; вони дивилися на панів, як ті, з масними губами, запихалися солодким тістом і запевняли, що пекти тісто – то справжня втіха, коли бачиш, з якою охотою їдять його хазяї.

Раптом надворі шалено загавкали собаки; всі вирішили, що це, мабуть, учителька музики, що приходила з Марш’єнна двічі на тиждень, щопонеділка й щоп’ятниці. Окрім неї, приходив ще вчитель письменства. Дівчина діставала освіту вдома, у Піолені, і била байдики на дозвіллі, не турбуючись своїм неуцтвом; вона робила все, що їй заманеться, і, мов розбещена дитина, любісінько викидала книжку за вікно, скоро вона їй надокучала.

– Це пан Денелен, – промовила Оноріна, повертаючись до їдальні.

Слідом за нею з’явився без жодних церемоній і сам Денелен, кузен пана Грегуара; він увійшов до кімнати, голосно розмовляючи, жваво жестикулюючи, замашистою ходою колишнього кавалерійського офіцера. Хоч йому вже пішло на шостий десяток, його коротко підстрижене волосся та довгі вуса були ще зовсім чорні.

– Так, це я, добридень!.. Будь ласка, не турбуйтеся!

Він сів, а Грегуари, що зустріли його різними вигуками, знову понахилялися до свого шоколаду.

– Ти маєш мені щось сказати? – запитав пан Грегуар.

– Ні, ні, нічого, – швиденько заперечив Денелен. – Я виїхав з дому верхи, щоб подихати трохи свіжим повітрям, і, проїжджаючи повз вашу господу, вирішив зазирнути до вас на хвилинку.

Сесіль почала розпитувати його про Жанну й Люсі, його дочок. Обидві почували себе чудесно: одна захопилася малюванням, а друга, старша, сидить з ранку до смерку за піаніно й співає своїх вокалізів. Проте Денеленів голос трохи тремтів; видно було, що за його веселим сміхом криється якась турбота.

– Ну, а на шахті все гаразд? – спитав знову пан Грегуар.

– Де там! Мені, як і всім моїм колегам, ця проклята криза аж у печінки в’їлася… Що ж! Платімося за щасливі роки! Занадто багато набудували тих заводів, занадто багато провели залізниць, занадто багато капіталу вклали в них, сподіваючись на величезну продукцію. А тепер грошей ні в кого немає, все загнали в нерухоме майно, і немає сили зрушити його з місця… На щастя, становище тим часом ще не безнадійне; я, в усякому разі, якось викручусь.

Денелен, як і його кузен, дістав у спадщину одну акцію – деньє кам’яновугільних копалень у Монсу. Але він був людина жвава, а до того ще й заповзятливий інженер, і тому продав свій пай, скоро ціна його досягла мільйона. Вже давно плекав він у душі один сміливий план. Його дружина дістала по дядькові невеличку концесію у Вандамі, де було відкрито лише дві шахти: «Жан-Бар» та «Гастон-Марі»; але вони були такі занехаяні, так погано опоряджені й давали до того так мало вугілля, що ледве-ледве повертали витрати. Отже, Денелен мріяв відремонтувати «Жан-Бар», поставити нову машину, розширити штольні, щоб у них могла працювати більша кількість шахтарів, не чіпаючи поки що шахти «Гастон-Марі». Він запевняв, що тоді можна буде золото лопатами загрібати. Думка його була цілком вірна. Та, на жаль, увесь мільйон пішов на нове устаткування, і саме на той час, коли мали з’явитися великі прибутки, вибухла ця клята промислова криза. До того ж, адміністратор був з нього невдалий, він поводився з робітниками грубо, але поблажливо, і після смерті дружини давав себе кожному обкрадати; він також попускав усім примхам своїх дочок; старша мріяла вступити до театру, а молодша здумала, що вона художниця, хоч три її пейзажі й не прийняли до Салону. Обидві вони були веселі, легкодухі, не журилися грізним привидом майбутніх злиднів, а до того виявили дуже тонкий господарський хист, що мав їм стати в пригоді, як, бува, трапиться нещастя.

– От бачиш, Леоне, – казав далі нерішуче Денелен, – ти прогадав, що не продав, як і я, свого паю. Тепер усе летить шкереберть, і ти можеш зійти ні на що… А якби ти довірив на мене свої гроші, я б тобі показав, що можна зробити з наших Вандамських копалень!

Пан Грегуар допив свій шоколад.

– Ні в світі!.. – спокійно відповів він. – Ти добре знаєш, що я не люблю спекулювати. Я живу, як у Бога за дверима; навіщо мені морочити собі голову різними справами та турботами. А щодо «Монсу», то хай собі акції падають, – на наш вік вистачить і того, що ми маємо. Не можна бути таким ненажерливим. А до того згадай моє слово: тобі, а не мені доведеться колись кусати собі пальці з досади – «Монсу» знову стане на ноги, і внуки Сесілі діставатимуть з нього гроші на білий хліб.

Денелен слухав його, ніяково посміхаючись.

– То виходить, – промовив він, – якби я запропонував тобі вкласти сто тисяч франків у моє підприємство, ти б відмовився?

Але помітивши переляк на обличчях у Грегуарів, він пожалкував, що наскочив на них так зопалу; питання про позичку довелося відкласти надалі, коли в тому буде неминуча потреба.

– Не турбуйся! Справа стоїть ще не так кепсько! Я жартую… А проте хтозна, може, ти й маєш рацію: чужими руками легше жар загрібати, з чужої роботи найкраще будеш ситий.

Розмова перейшла на іншу тему. Сесіль знову стала розпитувати про своїх кузин, – взагалі вона їх ганила за ексцентричність, проте вони її дуже цікавили. Пані Грегуар обіцяла повезти доньку побачитися з її любими сестричками не пізніш, як першого сонячного дня. Тим часом пан Грегуар замислився і не брав участі в розмові. Та ось він голосно сказав:

– Як на мене, то я б більше не стояв на своєму і якось там порозумівся б із «Монсу»… Вони дуже цього хочуть, і ти повернеш любісінько собі всі свої гроші.

Грегуар натякав на давню ворожнечу між компанією «Монсу» та власником Вандамської шахти.

Дарма, що Вандамська шахта не мала великої ваги, її могутня сусідка аж шипіла з думки, що в їхні безмежні землі врізається цей чотирикутний клаптик чужої землі. Довго усякими способами намагалася Компанія розчавити «Жан-Бар», але марно, і кінець кінцем вирішила купити Вандамську шахту за дурничку, тільки-но підприємство Денелена збанкрутує. Війна не затихала ані на хвилю; підземні галереї обох шахт мало вже не зливалися, поміж ними було якихось дві сотні метрів усього. Це була запекла боротьба до останньої краплі крові, хоча директори та інженери ворожих шахт були начебто у чемних між собою стосунках.

Денеленові очі спалахнули.

– Ніколи! – скрикнув він і собі. – Доки я живий, «Монсу» не матиме «Вандаму»… В четвер я обідав у Енбо. Ти думаєш, я не помітив, як він намагався мене обкрутити. Ще минулого року, восени, коли всі оці великі особи з’їхалися в Правління, як вони запобігали тоді моєї ласки… Так, так, я добре знаю їх, усіх отих маркізів та герцогів, генералів та міністрів! Грабіжники, що здеруть з тебе останню сорочку на битім шляху!

Він уже не міг погамувати свого гніву. А втім, пан Грегуар не захищав Правління копалень «Монсу», що за статутом 1760 року складалося з шістьох директорів, які деспотично керували всіма справами Компанії; а коли один з них помирав, то решта обирала натомість шостого члена з найбагатших та найвпливовіших акціонерів. На думку розсудливого й поміркованого власника Піолени, ці панове й справді часом не знали міри в своїй ненажерливій гонитві за зиском.

Мелані прийшла прибрати зі столу. Надворі знову загавкали собаки; Оноріна побігла відчиняти, але Сесіль, якій уже кров ударила в голову від задухи й ситого сніданку, підвелася з-за столу:

– Постривай, це, мабуть, учителька, я відчиню сама.

Денелен підвівся й собі. Він глянув небозі вслід і, всміхаючись, спитав:

– Ну, а коли ж весілля з молодим Негрелем?

– Поки що нічого певного, – відказала пані Грегуар. – Це ще тільки так, кружляє в повітрі… Треба поміркувати.

– Аякже, – згодився він, двозначно посміхаючись. – Здається, що тітка й небіж… Але найбільше дивує мене те, що пані Енбо так чіпляється Сесілі на шию.

Пан Грегуар обурився. Хіба можна говорити таке про таку поважну пані, до того ж, вона на чотирнадцять років старша за юнака! Це щось нечуване… Він не любить, щоб у його присутності так жартували. Денелен, так само всміхаючись, стиснув йому руку й подався.

– Ні, не вона, – промовила, входячи до їдальні, Сесіль. – Це та жінка з двома дітьми, знаєш, мамо, дружина того шахтаря, що ми колись зустріли… Пустити їх сюди?

Грегуари вагались. Чи не брудні вони часом? Ні, вони не дуже брудні; а сабо вони покинуть на ґанку. Батько й мати вже знову пірнули в свої глибокі, м’які крісла, щоб спокійно перетравити сніданок; їм не хотілося зрушитися з місця, і вони дали свою згоду.

– Приведіть їх сюди, Оноріно.

До їдальні ввійшла жінка Мае з дітьми; голодні й перемерзлі, вони сторопіли, опинившись у цій великій кімнаті, де було так тепло й так смачно пахло здобною бабкою.

У зачинену кімнату почали потроху пробиватися крізь ґратчасті віконниці сірі смуги блідого ранку і віялом стелилися по стелі. Повітря стало ще важче, а проте всі міцно спали: Ленора з Анрі лежали так само обнявшись, Альзіра закинула голову назад і спала горілиць на своїм горбі, а старий Безсмертний розкинувся сам на ліжку Захарі й Жанлена і хропів на всі заставки, роззявивши рота. У коридорі теж було тихо. Маедиха знову задрімала, годуючи Естеллу; немовлятко лежало впоперек на її животі і також заснуло під м’якими теплими грудьми, наївшись досита материним молоком.

На годиннику внизу кукавка прокувала шість годин. По всьому селищу загрюкали двері, застукотіли сабо на камінних пішоходах; то поспішали до шахти сортувальниці. І знову все стихло аж до сьомої години. О сьомій почали розчинятися віконниці, і крізь тонкі стіни чути було позіхання та кашель. Десь поблизу давно вже рипів млинок до кави, а в кімнаті у Мае ще й досі ніхто не прокидався.

Нараз якийсь далекий галас та дзвінкі ляпаси збудили Альзіру. Вона схаменулася, що вже пізно, і кинулася босоніж будити матір.

– Мамо, мамо, пора! Ти ж хотіла йти… Обережно! Задушиш Естеллу.

І вона витягла напівпридушене немовля з-під величезних обвислих материних грудей.

– Ой лишенько! – бубоніла Маедиха, протираючи очі. – Намучишся, втомишся так, що, здається, спала б цілісінький день… Одягни Ленору та Анрі, я їх візьму з собою; а Естеллу ти доглянеш, – не хочу я тягати її з собою, ще застудиться; ач, яка клята негода!

Вона вмилася нашвидкуруч, одягнула стару синю спідницю, свою найчистішу, та сіру шерстяну кофту, що на неї вона ще вчора поклала дві латки.

– Ой лишенько! А як же з тією юшкою! – знову пробубоніла вона.

В той час, коли її мати спускалася вниз, важко ступаючи по сходах, Альзіра вернулася до кімнати, несучи Естеллу, що вже знову заходилася верещати. Але восьмилітнє дівчатко звикло до крику малої, знало всі ті маленькі хитрощі, що ними дорослі жінки вміють зацитькувати та розважати немовлят. Вона обережно поклала сестричку на своє ще тепле ліжко, заколисала її і дала їй ссати свій палець. Дитина, на щастя, втихомирилася; але за кілька хвилин зчинився новий галас, і Альзірі довелося мирити Ленору з Анрі, що нарешті прокинулися. Брат і сестра ніжно обнімалися лише вночі. Тільки-но продерши очі, шестилітня дівчинка кидалася лупцювати на два роки молодшого за неї брата, що не міг ще відповідати на її ляпаси.

В обох дітей були занадто великі, немов роздуті голови з рудим скуйовдженим волоссям. Альзіра відтягла сестру за ноги, настрахавши її, що дасть їй березової каші. Потім почалося нове горе: треба було вмити й одягти дітей, що з криком та плачем відбивалися від неї. Віконниць не розчиняли, щоб не збудити Безсмертного, що спокійно хропів, дарма що малеча зчинила неймовірний гармидер.

– У мене все готове! Чи скоро ви там, нагорі? – закричала знизу мати.

Вона відчинила тим часом віконниці у нижній кімнаті, роздмухала вогонь і підсипала вугілля, сподіваючись, що старий не виїв усієї юшки; але як казанок був порожнісінький, то вона зварила жменю локшини, що берегла про запас аж цілі три дні. Їсти її доведеться пісну, бо з тієї грудочки масла, що залишилося від учора, мабуть, і сліду не зосталося; і вона дуже здивувалася, побачивши, що Катріна, наготовлюючи бутерброди, якось примудрилася зробити справжнє чудо – на тарілці лежав шматок масла, завбільшки з горіх. Але крім цього, в буфеті вже нічого не було – ані скоринки, ані якихось недоїдків, ані кісточки, щоб можна було її погризти. Що з ними буде, коли Мегра відмовиться давати їм набір і коли пани в Піолені не дадуть їй сто су? Адже ж, як чоловіки й дочка повернуться з копальні, доведеться ж їх чимсь годувати; бо люди, на жаль, ще й досі не винайшли способу жити без їжі.

– Чи ви, нарешті, прийдете? – крикнула вона, починаючи сердитись. – Мені давно вже час іти.

Альзіра привела дітей, і мати поклала локшину в три маленькі мисочки, кажучи, що сама не голодна. Дарма, що Катріна розбавила водою вчорашню кавову гущу, вона долила її ще раз і випила два великі кухлі кави, такої світлої, що вона більше нагадувала іржаву воду. Це все-таки трохи її підтримає.

– Слухай сюди, – навчала вона Альзіру, – не турбуй діда, гляди, щоб Естелла не скрутила собі в’язів, а коли вона прокинеться й почне дуже репетувати, – маєш тут грудочку цукру, розпустиш у воді й даватимеш їй з ложечки… Я знаю, що ти розумна дівчина і не з’їси її сама.

– Мамо! А школа?

– Пусте! До школи підеш іншим разом… Ти мені сьогодні потрібна.

– Може, зварити юшку, як ти дуже забаришся?

– Юшку?.. Ні, краще почекай на мене.

Альзіра, як і всі маленькі каліки, розвинулася рано і вміла добре варити юшку. Вона, мабуть, усе зрозуміла і не набивалася більше. Тепер уже все селище прокинулося; діти купками сунули до школи, човгаючи своїми сабо по пішоходах. Пробила восьма година, й за стіною у Леваків загомоніли голосніше. Почалася бабська пора, – жінки сідали перед своїми горнятками і попивали собі каву, бралися в боки і мололи, мололи язиками, мов ті млинові жорна. За вікном промайнуло зблякле жіноче обличчя з товстими губами та приплющеним носом і притулилося до шибки.

– Слухай-но сюди! Є щось цікаве! – гукнула жінка.

– Ні, ні, хай потім! – відповіла Маедиха. – Мені ніколи, треба йти.

І, боячись спокуситися запрошенням зайти і випити склянку гарячої кави, вона хутко нагодувала Ленору та Анрі й подалася з ними. Нагорі старий Безсмертний все ще хропів, заколисуючи ритмічним своїм хропінням увесь дім.

Маедиха вийшла з хати і здивувалася: вітер раптом ущух, настала відлига; сіре небо нависло низько над землею; чорна й густа, мов розбовтана сажа, грязюка була така чіпка, що аж засмоктувала сабо. Така грязюка буває тільки в чорних країнах вугілля. Матері довелося відразу надавати ляпасів Ленорі, бо дівчинка вигадала собі погану забавку – почала загрібати болото кінчиками своїх сабо, мов лопаткою.

Вибравшись із селища, Маедиха пройшла вздовж відвалу і пішла набік до каналу. Щоб було ближче, вона подалася навпростець якимись покрученими заулками повз старі, порослі мохом баркани. Далі потяглися темні сараї, довгі заводські будівлі та майстерні й високі димарі, що запльовували чорною сажею безрадісне промислове передмістя. З-за купки тополь виступала зруйнована башта Рекійярської шахти. Маедиха повернула праворуч і вийшла на битий шлях.

– Стривай, стривай, свиното! – закричала вона. – Я тобі покажу, як кульки ліпити!

Тепер з Анрі почався клопіт: він набрав повну жменю грязюки й заходився з насолодою її розминати. Діставши обоє кілька добрих ляпасів, діти втихомирилися й пішли слухняно за матір’ю, скоса озираючись на маленькі сліди, що залишали в грязюці їхні сабо. Сабо вгрузали, треба було витягати щохвилі обважнілі ноги, і діти вже потомилися.

Від Марш’єнна шосе простяглося на дві милі рівне-рівне, наче вимащена у дьоготь стрічка, на червонастому тлі голих полів. Воно перетинало Монсу навпіл і спускалося далі з розлогого пагорка, де розкинулося місто, на хвилясту рівнину. При північних битих шляхах, що сполучають фабричні міста рівними смугами без раптових поворотів, крутих схилів, виростає сила нових будівель і загрожує обернути цілі департаменти на одне суцільне промислове місто.

З обох боків шосе, аж до самого схилу, поприліплювалися маленькі цегляні будинки, пофарбовані, щоб трохи звеселити похмурий краєвид, різними фарбами: одні – жовтою, другі – синьою, треті – чорною; чорною фарбою, очевидячки, з практичних міркувань, щоб відразу надати їм того кольору, яким тут бралися кінець кінцем усі фарби.

Подекуди суцільну лінію убогих будиночків перерізували великі двоповерхові будівлі, де жило начальство. Мурована церква з чотирикутною дзвіницею, вже почорнілою від вугляного пороху, скидалася на нову модель домни. Серед цукроварень, канатних фабрик та мукомельних заводів майоріли «танцульки», кав’ярні та пивнички, – їх була тут така сила, що на тисячу будинків припадало понад п’ятсот.

Наблизившись до заводських корпусів, що належали Компанії, – довгої шеренги крамниць та майстерень, – Маедиха взяла дітей за руки – Анрі за ліву, Ленору за праву.

Трохи віддаля стояв будинок директора, пана Енбо, що його було збудовано, як велике шале; садибу було відгороджено від вулиці залізними штахетами, за ними стирчали голі дерева ріденького садка. Саме в цю мить до воріт під’їхав екіпаж; з нього вийшов пан із орденом та пані в хутряному манто – мабуть, якісь гості з Парижа, що прибули з марш’єннського вокзалу. Пані Енбо, що з’явилася в напівосвітленому вестибюлі, скрикнула здивовано й радісно, вітаючи їх.

– Та йдіть-бо, ледацюги! – буркнула Маедиха, тягнучи за руки дітей, що загрузли в болоті.

Нарешті вона схвильовано підійшла до дверей крамниці Мегра. Крамар жив поруч з директором, тільки тоненький мур відділяв пишний будинок від його домочка. Поруч стояла довга будівля, – склад товарів, – з крамничкою на кінці, що виходила просто на вулицю. Мегра торгував усякою всячиною: бакалією, ковбасами, фруктами, хлібом, пивом, посудом. Він служив колись у «Воре» за наглядача і розпочав свою діяльність з того, що відкрив невелику пивничку, але з часом, через протекцію начальства, його підприємство поширилося, і він потроху знищив усіх своїх дрібних конкурентів у Монсу. В нього можна було знайти все, чого душа побажає; він мав дуже багато покупців, що йшли до нього з усіх заводських селищ, і тому міг продавати свій крам за дешевшу ціну й давати більше набір. А до того ж, підтримувала його й Компанія, що збудувала для нього і домок, і крамничку.

– Я знов до вас, пане Мегра, – покірно промовила Маедиха, побачивши крамаря, що стояв на порозі своєї крамнички.

Він мовчки глянув на неї. Він був гладкий, холодний і чемний і хизувався тим, що ніколи не міняв свого слова.

– Ви ж мене не проженете, як учора? Треба нам якось перебитися до суботи… Що й казати, ми вам винні ось уже два роки шістдесят франків, та…

Вона говорила уривчасто, з болем. То був старий борг, зроблений за останнього страйку. Не раз давали собі слово Мае поквитувати його, але ніяк не могли спромогтися виплачувати крамареві хоч по сорок су двічі на місяць. А ще позавчора спіткало їх несподіване нещастя – довелося заплатити двадцять франків чоботареві, бо той погрожував їм арештом. Ось чому вони лишилися тепер без однісінького су; якби не це, вони були б дожили до суботи, як і всі інші товариші.

Мегра, випнувши наперед черево й склавши на грудях руки, лише хитав заперечливо головою на всі її благання.

– Тільки два буханці, пане Мегра. Я ж не нахаба, я ж не прошу кави… Тільки-но шість фунтів хліба на день!

– Ні! – гукнув він нарешті щосили.

З-за дверей визирнула його дружина, – затуркане, кволе створіння, – що сиділа день у день над рахунковими книгами, не сміючи підвести голови. Ту ж мить вона зникла, налякана благальним поглядом бідолашної жінки. Ходили чутки, що вона поступалася своєю шлюбною постіллю відкатницям, що купували в її чоловіка. То вже всі знали:

коли шахтар хотів продовжити свій кредит, він мав послати до крамниці свою дочку або жінку, байдуже яку – гарну чи погану, аби тільки вона не дуже опиналася.

Маедиха, що все ще з благанням дивилась на Мегра, раптом зніяковіла; вона помітила, що він не зводить з неї своїх маленьких водянистих очей і мов роздягає її своїм пильним поглядом. Це її обурило: якби вона була принаймні молода і не мала ще сімох дітей, те було б ще зрозуміло, а то…

І вона подалася геть, сердито тягнучи за собою Ленору й Анрі, що почали саме витягати горіхові шкаралупки з канави і розглядати їх.

– Це вам не принесе щастя, пане Мегра! Згадаєте моє слово!

Свою останню надію вона покладала на панів з Піолени. Якщо вони не дадуть їй сотні су – тоді хоч лягай і помирай. Вона повернула ліворуч по дорозі в Жуазель. На розі стояла кам’яниця Правління – справжній палац, куди щоосені приїздили різні вельможні пани з Парижа – князі, генерали та високі урядовці – й справляли тут бучні банкети.

Йдучи, вона розподіляла в думках оті сто су: передусім – хліб; потім кава, потому – чвертка масла, мірка картоплі на ранішню юшку та вечірнє вариво, кінець кінцем, може, трохи свинини, бо батькові без м’яса ніяк не можна.

Назустріч їй простував абат Жуар, кюре з Монсу; він ішов обережно, підібравши свою сутану, мов той випещений, ситий кіт, що боїться замочити свою блискучу шкурку. Він був дуже привітний і вдавав, що ані в що не втручається, щоб не підбурювати проти себе ані робітників, ані господарів.

– Добридень, пане кюре.

Він не зупинився, тільки всміхнувся дітям, пройшов повз неї, що наче прикипіла до місця посеред дороги. Вона не була релігійна, але їй чомусь здалося, що кюре неодмінно дасть їй що-небудь.

За хвилину вона вже знову тьопала далі по чорній липучій грязюці. Треба було пройти ще два кілометри, а стомлена малеча понуро насилу пленталася за матір’ю і більше вже нічим не цікавилась. Праворуч і ліворуч від дороги тяглися ті самі пустирі, обгороджені барканами, ті самі закурені фабричні будівлі з високими чорними димарями.

А за ними розляглася безмежна рівнина, мов якийсь океан бурої землі, і серед цього голого простору аж до фіолетової смуги Вандамського лісу не видно було й одного деревця.

– Візьми мене на руки, мамо.

І Маедиха брала на руки дітей – то дівчинку, то хлопчика. Посеред дороги стояли величезні баюри, і вона підтикала спідницю, щоб не прийти до панів занадто вже задрипаною. Тричі вона мало не впала – таке слизьке було це кляте шосе. Коли нарешті мати з дітьми дісталися до панського ґанку, два величезні пси накинулися на них з таким гавкотом, що діти страшенно заверещали з переляку, – аж кучерові довелося ляснути батогом.

– Залишіть тут свої сабо й заходьте! – закликала їх удруге Оноріна.

Опинившись у теплій, затишній їдальні, Маедиха й діти на хвилю остовпіли й соромливо похнюпилися під цікавими поглядами літнього пана й літньої пані, що так вигідно розвалилися в своїх кріслах.

– Дитино моя! Йди-но виконай свій маленький обов’язок, – промовила пані Грегуар.

Усі пожертви бідним мала давати Сесіль, бо, на думку Грегуарів, цього потребувало добре виховання. Треба бути завжди милосердним, і вони самі звали свій дім «домом Господнім». Вони пишалися тим, що роблять добрі діла розсудливо та обережно, і дуже боялися, щоб часом їх не одурили й не призвели до потурання згубним вадам. Тому вони ніколи не давали грошей, ніколи! Ні десять су, ані два су, – бо то ж річ відома, що скоро в бідняка заведеться в кишені два су, він їх відразу проп’є, прогуляє. Милостиню свою вони подавали завжди натурою, переважно дитячим теплим одягом, роздаючи його взимку бідарям.