Жерміналь

– Ото ще гад! Сили менше, як у дівки!.. Працює, мов три дні хліба не їв! Та чи ж будеш ти, нарешті, навантажувати як слід свою вагонетку? Ручок шкода? Га? А сто чортів! Пам’ятай! Я в тебе десять су заберу, як через тебе нам хоч одну вагонетку забракують.

Етьєн стримував себе і не хотів відповідати; він ще й досі страшенно радів, що дістав роботу, хоч яка каторжна вона була, і залюбки скорявся перед суворою ієрархією праці та брутальністю старшого робітника. Проте покривавлені ноги не слухали вже його, руки зводили корчі, поперек мов залізним обручем оперезало. На щастя, вже була десята година, і Мае сказав, що час снідати.

Мае мав годинника, але навіть не глянув на нього. На дні цієї темної, як ніч, печери він ніколи не помилявся й на п’ять хвилин. Вибійники знову поодягали сорочки та куртки, повилазили з своїх дірок і посідали напочіпки, притиснувши лікті й підпираючи п’ятами зад. Таке положення настільки шахтарям звичне, що навіть поза копальнею вони можуть сидіти так, обходячись любісінько без каменя чи колоди. Усі повитягали свої сніданки і взялися до них, поволі відкушуючи шмат за шматом, перекидаючись словом-другим про сьогоднішню роботу. Катріна їла стоячи; трохи згодом вона підійшла до Етьєна, що простягся трохи далі поміж рейками, приткнувшися до балок. Тут було більш-менш сухо.

– Ти не їси? – спитала вона, уминаючи свій хліб, але в ту ж мить збагнула, що хлопець тинявся цілу ніч без грошей в кишені і, може, й без шматка хліба. – Хочеш, я поділюся з тобою?

Він відмовився, запевняючи, що не голодний, але голос його аж тремтів, так йому зводило в порожньому шлунку.

– Може, гидуєш? Постривай! Я кусала тільки з того боку, а тобі дам ось з цього, – сказала вона весело і вже переломила надвоє свій хліб.

Беручи хліб, хлопець ледве стримував себе, щоб не проковтнути його відразу, і навіть притиснув руки до стегон, щоб Катріна не помітила, як вони йому тремтять. Просто, по-товариському простяглася вона на животі поруч нього, спершись підборіддям на одну руку, а в другій тримаючи свій окрайчик хліба. Вона їла помалу, поважно. Світло лампочок, що стояли між ними, падало на них.

Кілька секунд Катріна дивилася мовчки на Етьєна. Цей чорновусий хлопець з тонкими рисами обличчя, мабуть, здавався їй гарним, і вона несвідомо задоволено всміхалася.

– То ти, кажеш, механік, і тебе прогнали з залізниці… За що?

– За те, що я дав ляпаса начальникові.

Вона остовпіла: це було щось цілком незрозуміле для її пасивної психології, психології спадкової вікової покори, що ввійшла з діда-прадіда в її кров.

– Треба сказати, що я був тоді п’яний, – провадив він, – а коли я вип’ю, то зразу скаженію, мене пориває тоді пожерти себе самого, пожерти всіх… Досить мені випити дві малесенькі чарочки, і відразу в мене прокидається бажання зжерти людину… А після того я ходжу два дні зовсім хворий.

– Пиячити не слід, – поважно зауважила Катріна.

– Еге, не журись, я себе знаю!

Він хитнув головою. Так, він ненавидів горілку всією ненавистю останнього нащадку роду п’яниць, що цілою своєю істотою відчуває на собі це жахливе тавро своїх скалічених, отруєних алкоголем предків; одна крапля горілки була йому гірша за отруту.

– Матері шкода… тільки тому й жаль бере, що мене викинули на вулицю, – промовив він, проковтнувши кусень хліба. – Матері не з медом живеться, і я посилав їй коли-не-коли трошки грошей.

– А де живе твоя мати?

– У Парижі… на вулиці Гут-д’Ор… Вона праля.

Етьєн замовк.

Коли він згадував про це, в його чорних очах відразу ставав туман; у ці хвилини жахлива думка про непевне майбутнє опанувала його, бо, загалом кажучи, він – дужий, здоровий, молодий – рідко зазирав у будучину. Він уп’яв очі в чорний морок копальні і лежав так мовчки кілька хвилин. Чомусь тут, у цій темній задусі, під незмірним тягарем землі, перед ним промайнуло його дитинство… Тоді ще вродлива й бадьора мати… Батько був покинув її, а потім, коли вона стала жити з другим, знову вернувся до неї. Етьєн згадував її життя з тими двома чоловіками, як знущалися вони з неї, як з ними вона пиячила й барложилася по канавах, в багні, заливаючи очі горілкою. Він пригадав з найменшими дрібницями ту вуличку, де жили вони, купи брудного шмаття посеред пральні, несусвітне пияцтво, квартиру, що просмерділася алкоголем, ляпаси, що від них аж щелепи тріщали.

– А тепер, – промовив він тихо, – на мої тридцять су я їй багато гостинців не надаюся… Пропаде вона десь з голоду, знаю…

І, знизавши безнадійно плечима, він відкусив шматок хліба.

– Хочеш пити? – спитала Катріна, відтикаючи свою фляжку. – Це кава! Не бійся, вона тобі не завадить… Треба запити, а то сухим можна й удавитися.

Етьєн рішуче відмовився: досить вже й того, що він забрав у дівчини половину її сніданку. Але вона щиро змагалася з ним і хотіла його все-таки переконати.

– Гаразд! То я вип’ю перша, коли ти вже такий чемний… – сказала вона. – А тепер ти вже не можеш відмовитись, – це було б просто гидко з твого боку.

Катріна простягла йому свою фляжку; Етьєн побачив тоді зовсім близько від себе цю дівчину; вона стояла тепер навколішках, і світло від двох лампочок падало просто на неї. Чому вона здалася йому спершу негарною? Тепер, коли її личко припало чорним, дрібним вугляним порохом, вона видалася йому дивно принадною. Як сніг білі, її зуби аж блищали, відтіняючи темне обличчя, зеленкуваті очі здавалися більшими й глибшими, і в них, мов у кицьки в очах, перебігали якісь іскорки. Пасмо рудого волосся, що вибилося з-під чепчика, лоскотало її за вухом, і вона весело сміялася. Вона вже не здавалася йому такою малолітньою, – їй могло бути навіть років чотирнадцять.

– Хіба щоб зробити тобі приємність, – відповів Етьєн, сьорбнувши трохи кави, і віддав їй фляжку.

Катріна сьорбнула й собі і примусила його випити ще, щоб було «нарівно», як вона казала. Вони пили й тішилися: їх смішила ця процедура напування – тоненька шийка фляжки так кумедно переходила від рота до рота.

Раптом Етьєнові непереможно захотілося схопити в обійми цю дівчину й поцілувати її в губи, в ці повні блідо-рожеві губи, що здавалися свіжішими на тлі присипаного чорним порохом обличчя і щораз дужче вабили й спокушали його. Але він не наважувався і ніяковів, не знаючи, як приступитися до порядної дівчини-робітниці, що жила ще в родині з батьками, бо ж досі у Ліллі йому доводилося мати справу лише з повіями.

– Тобі вже, мабуть, є чотирнадцять? – спитав він, знову беручися до свого хліба.

Вона здивувалася, мало не розсердилась.

– Як то чотирнадцять! Та мені вже цілих п’ятнадцять!.. Так, я не дуже висока на зріст, але ж у нас дівчата ростуть взагалі помалу.

Етьєн її розпитував, і Катріна розповідала йому все без зухвальства, але й не соромлячись. Вона знала все. Для неї не було жодної таємниці щодо взаємин чоловіка і жінки, а проте він відчував, що тілом і душею вона ще дівчина, дитина, що розвиток її затримали нездорові умови, в яких їй доводилося жити: повсякденна втома та важке повітря. Коли він завів розмову про Мукетту, навмисне, щоб засоромити її, Катріна почала розповідати йому жахливі речі, але цілком спокійно, весело регочучись. Еге, Мукетта зух-баба, у бувальцях бувала! А коли Етьєн спитав її, чи немає в неї самої коханця, Катріна, жартуючи, відповіла, що не хоче чинити прикрості матері, але колись однаково це станеться. Плечі її зігнулись, вона здригалася в своїй змокрілій від поту одежі й дивилася покірно та ніжно, готова на те, щоб покоритися обставинам і людям.

– Коли жити отак разом, укупі, то полюбовників довго шукати не доводиться. Правда?

– Авжеж.

– І потім, це ж нікому не вадить… Кюре нічого про це не кажуть.

– Е, кюре – то пусте! Начхати мені на нього!.. Але в нас тут є Чорний чоловік.

– Який це Чорний чоловік?

– Старий шахтар, що навертається до шахти і скручує в’язи розпусним дівчатам.

Він здивовано глянув на неї, – чи не глузує вона з нього часом?

– Невже ти віриш цій дурниці? То ти так-таки нічого й не знаєш?

– Чи ба! Я письменна. Вмію читати й писати… І це нам часто стає в пригоді; а коли тато й мама були малі, їх цього не вчили.

Вона таки й справді дуже гарненька. І Етьєн вирішив, – тільки-но скінчить вона снідати, він обійме її і поцілує просто в її повні рожеві губи. Етьєн був соромливий, думка про насильство стискала йому горло. Це хлоп’яче вбрання, ці куртка й штани на її дівочому тілі розпаляли і разом з тим стримували його. Він проковтнув останній шматок, випив з фляжки і віддав її Катріні, щоб вона допила. Надійшла слушна хвилина; неспокійно кинув він оком на шахтарів, що сиділи осторонь, – коли це раптом якась тінь виринула з глибини галереї і заступила прохід. Шаваль уже кілька хвилин дивився на них здалеку. Він підійшов ближче і озирнувся, щоб упевнитися, що Мае його звідси не бачить; Катріна сиділа на землі; Шаваль схопив її за плечі, перекинув її голову назад і впився в губи брутальним поцілунком. Він зробив це цілком спокійно, вдаючи, що не звертає жодної уваги на Етьєна. У цьому поцілункові почувалося право власника, якийсь ревнивий порив. Дівчина обурилась.

– Пусти мене, чуєш!

Шаваль не випускав її голови і вдивлявся їй глибоко в вічі. Його вогненно-руді вуса й борідка палахкотіли на чорному обличчі з довгим, великим носом, як дзьоб у орла. Нарешті він випустив її і мовчки подався назад.

Холодний дрож перебіг в Етьєна поза плечима. Який він дурний, нащо було чекати! Тепер він її вже не поцілує, ні, нізащо; хай вона не подумає, що він хоче зробити так само, як і той. Самолюбство його було боляче вражене, йому було справді тяжко.

– Нащо ти збрехала? – тихо спитав він. – Це твій коханець?

– Та ні, їй-богу! – скрикнула вона. – У мене з ним нічого такого немає. То він іноді жартома підійде… Він навіть не тутешній. З Па-де-Кале приїхав тільки шість місяців тому.

Обоє підвелися: треба було братися до роботи. Катріна почувала, що Етьєн відразу став якийсь чужий, холодний, і це її засмутило. Він здавався їй багато гарнішим за Шаваля… Може, вона справді вибрала б його… Їй хотілося сказати Етьєнові щось приємне, але не вміла. Помітивши, як він здивовано дивиться на свою лампочку, Катріна спробувала хоч розважити його; полум’я було зовсім синє з білою смужкою навколо, і він не розумів, що це таке.

– Ходи, я тобі щось покажу, – сказала вона ласкаво тихим голосом.

Вона повела Етьєна в глиб забою і показала йому розколину в шарі вугілля, звідки виривався якийсь тихий дивний звук, мов пташиний посвист.

– Просунь туди руку! Почуваєш, як там дме?.. Це рудниковий газ.

Етьєн остовпів. Невже цей тоненький струмінь і є те страховище, що вмить може висадити їх усіх у повітря? Катріна засміялась і сказала, що сьогодні газу більше, ніж звичайно, бо полум’я в лампочках дуже синє.

– Чи довго ви баляси точитимите, ледацюги! – сердито гукнув Мае.

Катріна з Етьєном слухняно взялися до роботи, і знову почалося те саме: мало не плазом, з нахиленими спинами під низьким навислим склепінням вони покотили до похилої галереї свої навантажені вагонетки. За другим разом вони вже обливалися потом, і суглоби їм аж хрустіли.

У шахті вибійники стали також до роботи. Вони часто снідали похапцем, щоб не застудитися; і їхні бутерброди, що вони їх пожадливо глитали мовчки, далеко від сонячного світла, залягали їм оловом у шлунок. Тепер, щоб навантажити якнайбільше вагонеток, вони з подвійною силою цокали й цокали своїми кайлами. Напружена гонитва за мізерним тяжким заробітком, що поглинала всі їхні

думки, почалася, і вони перестали помічати, як дзюрчить вода, від якої набрякало їхнє тіло, не почували, як мліють їм руки й ноги, не почували задухи чорних сутінок, де вони марніли й блідли, мов рослини в льоху. Дедалі повітря ставало важче і нагрівалося від чадних лампочок та видихів людських грудей; від отруйного задушного газу, що туманив очі, мов павутинням спирало дух, бо свіжого повітря напускали сюди тільки вночі…

Розпалені груди ледве здіймалися, а шахтарі, мов ті кроти, зарившися в темні нори, глибоко в землі невпинно цокали й цокали своїми кайлами.

Не дивлячись на годинника, що лишився в куртці, Мае припинив роботу й сказав:

– Скоро перша… Захарі, ти скінчив?

Хлопець уже кілька хвилин кріпив склепіння і тепер, лежачи на спині з замріяними очима, згадував учорашню гру. Батьків голос розвіяв його задуму.

– Скінчив, поки що годі, завтра побачимо, як воно буде.

І Захарі вернувся на своє місце в забої. Тим часом Левак і Шаваль покидали на хвильку свої кайла, – треба було трохи віддихатись. Вибійники обтирали голими руками спітнілі обличчя, дивлячись на порепану брилу, що нависала згори; вони говорили тільки про свою роботу.

– Ет, оце таке нам щастя! – пробубонів Шаваль. – Треба ж було натрапити на таку породу; диви, як осипається!.. Як умовлялися, то, звичайно, не взяли цього до уваги.

– Шахраї! – вилаявся Левак. – Тільки й думки в них, як би то нас ошукати.

Захарі засміявся. Йому було все дарма, і робота його мало цікавила, але він любив, коли лаяли Компанію. Мае почав спокійно пояснювати, що якість породи міняється що двадцять метрів. Нащо даремно на людей пеню зводити, адже передбачити цього вони не могли. Але як Шаваль з Леваком не слухали його й не переставали лаяти начальство, то він кінець кінцем занепокоївся й стурбовано глянув навколо:

– Цитьте! Годі вам!

– Правда твоя, – відказав, стишуючи голос, Левак. – Це небезпечно.

Навіть тут, на дні цієї чорної безодні, їх переслідували примари незримих шпигунів, немовби поклади кам’яного вугілля, що належали акціонерам, мали вуха.

– А мені байдуже! – гукнув задирикувато Шаваль. – Коли це стерво Дансар ще раз зі мною так заговорить, я загилю йому каменюкою по череві… Я ж йому не заважаю переводити гроші на білявих блудяжок з тендітною шкірою.

На цей раз навіть Захарі не стерпів і голосно зареготав. Любощі головного штейгера з П’єрронихою – то була вічна тема для шахтарських дотепів.

Навіть Катріна, що стояла внизу штольні, спершись на свою лопату, теж рвала боки зо сміху; вона пояснила Етьєнові кількома словами, в чому річ. Мае розсердився і вже не намагався навіть приховати свої турботи:

– Чи довго ще ти патякатимеш?.. Гляди, попадешся ти мені колись сам на сам.

Не встиг він цього сказати, як понад головами, у горішній галереї, почувся шум кроків. І через хвилину в проході з’явився тутешній інженер, «малюк Негрель», як його прозвали шахтарі поміж себе, а за ним показався й головний штейгер Дансар.

– А що я казав! – пробубонів Мае. – Незчуєшся, як уже котрийсь наче з-під землі вискочить.

Поль Негрель, небіж пана Енбо, був стрункий, вродливий, невеличкий на зріст юнак з кучерявим волоссям і темними вусами, йому могло бути років із двадцять шість. Своїм гострим носом та метким поглядом він скидався на тхора. Негрель був розумний, трохи скептик, але в своїх стосунках з робітниками додержував владного, гордовитого тону. На роботу він одягав шахтарське вбрання, чорний порох вкривав його з голови до п’ят, як і вуглекопів; щоб підтримати перед ними свій авторитет, він виявляв шалену відвагу, ризикуючи скрутити собі в’язи; продирався перший найнебезпечнішими переходами і перед усіма поспішав до галереї, де, бува, траплялося якесь нещастя – завал чи вибух рудникового газу.

– Це тут? Так, Дансаре? – спитав він.

Головний штейгер, повновидий бельгієць з товстим носом та похітливими ніздрями, відповів перебільшено чемно:

– Так, пане Негрель… Оце той чоловік, що його найняли сьогодні вранці.

Обоє спустилися на середину штольні. Покликали Етьєна.

Інженер підніс свою лампочку і мовчки оглянув його.

– Гаразд! – мовив він. – Тільки, ви ж знаєте, я не люблю, щоб до шахти набирали різних приблуд з битого шляху… Будь ласка, щоб цього більше не було.

Він не хотів слухати жодних пояснень про наглу потребу замістити померлу робітницю, про бажання Компанії замінити жінок-відкатниць чоловіками і почав оглядати склепіння штольні; тим часом шахтарі взялися знову до роботи:

– Слухайте, Мае, – скрикнув він раптом. – По якому це ви робите? Смієтеся, чи що? Та ви ж усі тут зостанетесь, на цьому місці, бодай вас!

– Ого, воно ще міцне, – спокійно відповів робітник.

– Що? Міцне?.. Земля он як осіла, а у вас підпірки більш як за два метри одна від одної… Дерева вам шкода, чи що? Ет, усі ви однакові, волієте головами накласти, аби тільки кайла з руки не випустити та не кріпити!.. Прошу негайно поставити брусів удвоє більше та як слід підперти!

Шахтарі почали відмагатися й заперечувати, що вони самі більше дбають про свою безпеку; Негрель розлютився.

– Ет, годі! Коли вам розчавить голови, то хіба це на вас окошиться? Ще б пак! Вам що? А ось Компанії доведеться виплачувати вам чи вашим жінкам пенсії, допомоги… Кажу вам, ви в мене всі як на долоні! За те, щоб видобути на день дві зайві вагонетки, ви ладні віддати власну шкуру.

Гнів уже брав за серце Мае, але він відповідав ще спокійно:

– Якби нам платили досить, ми й кріпили б краще.

Інженер знизав плечима й нічого не сказав. Він пройшов усю штольню і гукнув уже знизу:

– Маєте ще годину, беріться хутко до діла, попереджаю – з вас три франки штрафу.

Шахтарі щось сердито пробурмотіли, їх стримувала лише ієрархічна сила та майже військова дисципліна, що примушувала всіх, починаючи від підручного шахтаря і кінчаючи головним наглядачем, коритися один одному. Шаваль з Леваком люто стиснули кулаки; Мае вгамував їх поглядом, а Захарі тільки недбало знизав плечима. Але найбільше, здається, схвилювався Етьєн. Відколи він опинився на дні цього пекла, мовчазне обурення почало потроху зростати в ньому. Він дивився на Катріну; та стояла, покірно зігнувшись. Невже можливо, щоб людина, вкорочуючи собі віку цією каторжною роботою, серед цієї вічної темряви, не заробляла собі навіть на свій хліб щоденний і все терпіла?

Тим часом Негрель з Дансаром, що раз у раз схвально кивав головою, подалися далі. Аж ось вони загомоніли голосніше. Вони спинилися й почали оглядати підпірки галереї на десять метрів нижче від того місця, де працювали вибійники.

– Чи ж не казав я вам, що їм усе дарма! – кричав інженер. – А ви самі в бісового батька як наглядаєте!

– Наглядаю, наглядаю, – пролопотів головний штейгер. – Аж язик болить – товчеш, товчеш їм усе те саме, а їм як горох об стіну.

– Мае! Мае! – сердито покликав Негрель.

Усі спустилися. Він провадив далі:

– Ну, гляньте самі, чи ж воно держиться?.. Усе абияк, прихватком! Добра мені робота! Он як підпірки порозсувались. Казна-що! Тепер я розумію, чому нам так дорого коштує ремонт. Аби продержалося, доки ви відповідаєте, а там байдуже! Так? Так? Хай завалиться все, Компанія за все заплатить! А Компанії доводиться наймати цілу армію робітників та лагодити вашу шкоду… Ось гляньте-бо туди, – та це ж неминуча смерть!

Шаваль хотів був щось сказати, але інженер не дав.

– Знаю я, знаю все, що ви скажете. Щоб вам більше платили – правда? Гаразд! То слухайте, що я вам скажу – попереджаю вас, – ви примусите дирекцію зробити ось що: вам платитимуть за кріплення окремо, але відповідно зменшать плату за кожну вагонетку. Побачимо, чи з того вам полегшає… А тим часом переробіть усе це негайно. Я завтра огляну.

Нагнавши страху на шахтарів, він пішов. Дансар, що стояв перед ним такий покірливий, відстав на кілька кроків і грубо сказав робітникам:

– Через вас, клятих, мене лають… Трьома франками ви від мене не відкрутитесь! Начувайтесь!

Коли він відійшов, Мае й собі розлютувався:

– А хай йому! Що не по правді, то не по правді! Я люблю говорити спокійно, – лише так можна чогось дійти; але ж кінчається тим, що людині вривають терпець… Чули?

Зменшити плату за вагонетку і платити за кріплення окремо! Нова вигадка, щоб витягти в нас гроші!.. Прокляті, прокляті!

Мае треба було зігнати гнів на комусь, і якраз на цю хвилю погляд його впав на Етьєна з Катріною, що стояли згорнувши руки.

– Подавайте дерево, нероби! Чого роти пороззявляли?.. Як загилю я вам по потилиці, так аж каганці в очах засвітяться!

Етьєн пішов мовчки по бруси, не ображаючись на цю грубість; у цю мить в ньому самому кипіла така лють проти начальства, що шахтарі здалися йому занадто добросердими.

Левак із Шавалем розважили серце крутою лайкою. Усі, навіть Захарі, взялися завзято кріпити штольню. З півгодини чути було тільки, як тріщить дерево під їхніми молотками. Вони забивали бруси в тверду породу мовчки, важко дихаючи, з упертим розпачем, – вони б це склепіння, здається, власними плечима пробили й підперли, якби могли.

– Годі вже! – промовив нарешті Мае, украй знесилений від утоми та гніву. – Пів на другу… Ну, та й хороший день! І п’ятдесят су не виробили! Я йду, мені все остогидло!

Дарма що працювати ще треба було півгодини – він почав одягатися. Решта зробили те саме. Самі стіни в копальні були їм огидні. Відкатниця ще не кинула роботи, і вони гукнули на неї; їх дратувала її старанність; надокучило це вугілля, чорт його не візьме!

Всі шестеро подалися з інструментами під пахвою назад тією ж дорогою, що й прийшли; до шахтового колодязя треба було йти два кілометри. Етьєн з Катріною відбилися від гурту у вузькому переході. Тут вони зустріли малу Лідію; вона зупинилася, щоб дати їм пройти, й оповіла, що з годину тому Мукетта нараз кудись зникла, – в неї буцімто так потекла кров з носа, що вона пішла обмитися, а куди, хто його зна.

Катріна з Етьєном пішли далі, а дівчинка знову взялася до своєї вагонетки, знеможена, брудна, напружуючи через силу свої тоненькі руки й ноги, схожа на чорну комашку, що тягне на собі надмірно важку ношу. А Етьєн з Катріною спускалися на спині, втягаючи голову в плечі, щоб не здерти шкіри з лоба; вони летіли по відполірованому шахтарськими задами схилу так швидко, що мусили від часу до часу хапатися за балки, щоб їхні сідала не зайнялися, як вони жартували.

Вибійники на них не чекали. Червоні плямки лампочок зникли далеко за поворотом галереї. Веселий настрій Етьєна й Катріни нараз увірвався, і вони пішли важкою, стомленою ходою – дівчина попереду, а він позаду. Вогники тьмяно миготіли, він її ледве бачив з-за чадної заслони; думка, що вона дівчина, була йому неприємна; який він йолоп, що не він її цілував, а зробив це той, інший. Вона йому, безумовно, збрехала: той рудий її коханець, і, напевно, вони валяються десь по всіх закутках; і хода в неї розпусна, он як вона вихиляється… Етьєн дувся на неї, і цілком безпідставно, немовби вона його зрадила. А Катріна оберталася до нього раз у раз і уважно застерігала про кожну вибоїну або прискалок, немов хотіла запобігти його ласки. Нікого коло них немає, можна було б так добре, від щирого серця посміятися!.. Нарешті вони вийшли в головну галерею з рейками, і Етьєнові відразу мов світ розв’язався: ця нерішучість страшенно мучила його, а дівчина сумно востаннє зазирнула йому в вічі, і в погляді її немов промайнув жаль за втраченим щастям, що вже ніколи більше не вернеться.

Тепер навкруги них кипіло підземне життя; валки з навантаженими й порожніми вагонетками гуркотіли по підземних галереях, шмигляли штейгери, то там, то тут спалахували в темряві червоні зірочки ламп. Катріні й Етьєнові доводилося раз у раз притискуватися щільно до стін штольні, щоб дати дорогу людям і коням, що їх гаряче дихання обдавало їм обличчя.

Біжачи босоніж за своєю валкою, Жанлен крикнув їм щось непристойне, але колеса зчиняли такий гуркіт, що вони не розібрали слів. Катріна йшла мовчки, замислена, Етьєн теж мовчав і йшов за нею, не пізнаючи тепер тих перехрестків та галерей, що ними він проходив уранці; йому ввижалося, що дівчина веде його кудись у безвість, у темні надра землі. Але найбільше непокоїв Етьєна той холод, що поняв їх, скоро вони вилізли з забою; щодалі ставало холодніше; холод проймав до кісток. Вітер бився між стін, завивав і шалів у довгих вузьких галереях. Етьєн уже й не сподівався дійти до виходу, коли відразу щось заясніло, і раптом він опинився в просторій залі, куди спускалися кліті.

Шаваль скоса глянув на них і підозріливо скривив губи. Спітнілі, розпарені Мае, Левак і Захарі стояли побіч нього на шаленому вітрі, мовчазні, як і він, ховаючи в собі гнів.

Вони прийшли занадто рано й почули, що раніш як за півгодини їх не піднімуть нагору, тим паче що зараз мають спустити до шахти коня і для того нагорі старанно готувалися. Вантажники вкочували на платформи клітей сповнені вагонетки, старі залізні засуви стугоніли під ними, кліті звивалися вгору і зникали під ливним дощем, що хлющав з чорної діри. А знизу, з глибокого риштака, куди стікала ця вода, тхнуло вогкістю та тванюкою. Навколо шахтового колодязя під стовпом водяного пилу метушилися люди в мокрій як хлющ одежі, сіпали сигнальні вірьовки, натискали на важелі. Ця велика зала, залита яскравим червонастим світлом з трьох великих ліхтарів, з довгими рухливими тінями в глибині, скидалася на якусь розбійницьку печеру, на якийсь бандитський вертеп десь на скелі, над бурхливим потоком.

Мае спробував востаннє і звернувся до П’єррона, що був черговим тут з шостої години:

– Слухай-но, ти ж можеш пустити нас нагору.

Але вантажник – вродливий чоловік з кремезним тілом та привітним обличчям – перелякано відмахнувся рукою.

– Неможливо, попрохай штейгера… Мене оштрафують.

Шахтарям довелося ще раз затамувати обурення.

– Ходімо, я тобі покажу стайню, – побачиш, як там хороше! – прошепотіла Етьєнові на вухо Катріна.

Вони проскочили до стайні непомітно, бо ходити туди було заборонено. Стайня містилася в кінці короткої галереї. То була видовбана в землі, обмурована цеглою печера двадцять п’ять метрів завдовжки й чотири метри заввишки, розрахована на двадцятеро коней. Тут було справді дуже затишно. Від кінських тіл ішов приємний теплий дух, приємно пахли чисті, свіжі підстилки. Одинока лампа блимала в глибині м’яким світлом, мов нічний каганець. У стайні відпочивало кілька коней; вони спокійно повернули голови, дивлячись великими дитячими очима, а потім знову взялися до свого вівса, не хапаючись, мов угодовані, добрі робітники, яких усі люблять і шанують. На цинкових дощечках були накреслені назви коней; Катріна ходила поміж ясел, читала вголос ці назви, але нараз боязко скрикнула: просто перед нею, мов з-під землі; виринула якась людська постать. То була перелякана Мукетта, вона заснула тут на соломі й тепер прокинулася. Щопонеділка, не прочумавшись як слід після недільної гульні, вона била себе кулаком по носі і потім, щоб ніби обмити з лиця кров, тікала з копальні й залазила сюди до скотини на теплі, м’які підстилки. Батько її, конюх, старий Мук, що дуже любив свою доньку, попускав цьому, дарма що міг накликати на себе великі неприємності.

На цю хвилину Мук саме навернувся до стайні. Це був присадкуватий, лисий, підтоптаний чоловік років на п’ятдесят, дуже гладкий, що трапляється не часто серед старих шахтарів. Відколи його настановили конюхом, йому так припав до смаку тютюн, що він жував його цілісінький день, аж кров з чорних ясен просочувалася. Побачивши чужих біля дочки, він розсердився.

– І чого це ви тут усі вештаєтеся? Геть звідси, щоб і духу вашого не було! Шльондри! Як ви смієте сюди принаджувати хлопців?.. Як ви смієте свої паскудства на моїй соломі робити?

Мукетті ці слова здалися дуже смішні, і вона аж за боки схопилась; Етьєна вони неприємно вразили, і він вийшов із стайні, а Катріна тільки привітно всміхнулася йому й пішла за ним слідом. Повертаючись утрьох до великої зали, вони зустріли Бебера й Жанлена, що теж простували з валкою вагонеток до шахтового колодязя й зупинилися, чекаючи, щоб скінчилося маневрування клітей. Катріна підійшла до їхнього коня й почала його гладити та розповідати про нього Етьєнові. Це була Батай, найстарша в шахті коняка, білої масті; вона вже десять років живе під землею, десять років спить у своєму постійному закутку в стайні, – відколи її сюди спустили, вона не бачила денного світла.

Ця гладка, добряча тварина, з чистою лискучою шерстю жила тут, здавалося, спокійним життям мудреця, далекого від земних турбот та злигоднів. Серед віковічної темряви вона стала дуже кмітлива. Кінець кінцем тварина так добре вивчила свою щоденну дорогу, що сама відчиняла головою вентиляційні двері й нахилялася там, де склепіння нависало занадто низько. Вона також навчилася, мабуть, рахувати ті переходи, що їй доводилося їх робити, бо, повернувшись певну кількість разів від шахтового колодязя до похилого штреку, рішуче опиналася й ні за що в світі не хотіла більше працювати, – отже, доводилося вести її назад до стайні. Але надходила старість, і конячі очі її часом обгортав якийсь смуток. Може, в голові її снувалися неясні спогади про млин біля Марш’єнна, де вона народилася, про той млин на березі Скарпи[4], де зелені дерева коливали своїм віттям на вітрі. Там, над головою, просто в повітрі, палала якась величезна лампа, але пригадати, яка вона, коняка добре не могла. Вона стояла похнюплена на своїх розбитих старих ногах, марно силкуючись згадати, яке то воно, те сонце.

Тим часом у шахтовому колодязі тривала підготовка; сигнальний молот ударив чотири рази: у шахту спускали нового коня. Ця подія завжди всіх дуже хвилювала, бо чорна прірва наганяла на коней такого жаху, що з кліті їх часто витягали вже мертвими. Нагорі, обплутаний сіткою, кінь шалено борсався, але тільки-но тверда земля зникала з-під його ніг, він мов зомлівав і поринав у чорну глибінь шахти з нерухомим скам’янілим поглядом. Цей кінь, що його спускали сьогодні, був занадто великий і не вміщувався в підйомникові; його довелося підв’язати під кліть, а щоб він не крутив головою, то йому пригнули шию набік і обв’язали її вірьовками. Його спускали аж три хвилини, бо боялися пускати машину повним ходом. Внизу хвилювалися: невже вони залишили його висіти над безоднею напівдорозі? Але нарешті нещасна тварина з нерухомими, величезними з жаху очима опинилася на дні шахти. Це була гніда кобила, трилітка, на ймення Тромпет.

– Обе-реж-но! – гукав старий Мук, що мав прийняти на стайню нову коняку. – Тягніть її, та вірьовок ще не розв’язуйте!