Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун лiтака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали i Голомозi i Довговолосi. Одних вiн радував, а iнших приголомшував.
      Яворовим лiтав од селища до селища i скрiзь наганяв жаху на жорстоких нападникiв. Поодинокi Головатi, що керували знищенням Країни Щитiв, не витримували таких сильних звукових вихорiв i падали мертвi. Голомозi страшенно боялися прожекторiв.
      Бiльше десятка мiстечок врятував Яворович, але багато згорiло дотла. Вiн нiколи б не подумав, що ця вiйна на знищення набере такого розмаху. I, головне - вогонь, вогонь... На лiсових стежках помiчав довгi низки Синiв Риби, що прямували в глиб країни. Вiн одразу впiзнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. "Молодцi, не вiддали себе у пащу смертi, - думав, здiймаючись угору. - Виховали силу волi всупереч задумовi своїх творцiв... То хiба ж вони роботи?" Здумав свого друга - Рожевого. Де-то вiн зараз? Може, серед оцих що пiшли в передгiр'я? А може, полiг у нерiвнiй боротьбi...
      З якоюсь нестямою налiтав Яворович на Голомозих, сiючи погибель i жах... Його лiтак орлом ширяв у венерiйському небi, то здiймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звукiв i слiпила, наче блискавка.
      Раптом звуки обiрвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади i обмер: скiнчилось пальне. Мотор заглух. Внизу - лiси, лiси... Втримуючи апарат вiд падiння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої мiсцини, вiльної вiд дерев... I морського берега не видно - на воду було б найкраще...
      Висота рiзко падала.
      "Може, стрибнути з парашутом? Он де вiн лежить..." Цю думку Яворович одiгнав, i не тому, що парашута не було на ньому, - вiн би стрибнув, тримаючись за ремiнь, а тому, що не хотiв кидати напризволяще апарат...
      200 метрiв... 150... 100...
      Вiн робить великi кола, машина слухається, наче вiдчуває: iнакше загибель.
      Злiва помiтив чималу плантацiю якихось низькорослих рослин. Вирiшив сiдати там.
      Ще одне коло, ще... Апарат плавно iде на посадку.
      "Турбiна... турбiна пiдйому, видно, розкрутилася, пiдтримує" - встиг подумати Яворович i враз вiдчув, як шасi ударилося об м'який грунт, лiтак пострибав iще з пiвсотню метрiв i зупинився.
      Петро витер пiт з чола, полегшено зiтхнув.
      "Порядок, порядок... - дзвенiло в головi. - Який порядок? Що машина цiла? Ну, й що з того? Пального нi грама, рацiя не працює... Ну, та чого там, треба подивитися, що за мiсцевiсть..."
      Втомлено вилiз на крило, стрибнув на грунт. Озирнувся навколо - тиша, нiде анi шелесне. Плантацiю обступає густий лiс, а тут - карликовi, по колiна, деревця. Петро нахилився i одразу ж знайшов м'ясистого "опенька". Почистив i почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освiжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантацiя? Цiлком iмовiрно. Тодi, значить, десь не дуже далеко Долина предкiв... Так-так, вiн же бачив i гори...
      Вирвав ще одного "опенька". Вiдкушував потроху, обмiрковуючи становище.
      ВОГНЯНЕ КIЛЬЦЕ
      Дерева пiдступали аж на самiсiнький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що дiється там, внизу.
      Так, без сумнiву, це - Долина предкiв. Он лiворуч, де прямовисний бiк скелi вигинається дугою, видно отвори печер. Бiля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойовi обладунки мумiй. Уся велика долина вкрита трупами, звiдси, правда, важко розiбрати, кого бiльше полягло - Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину пiвкiльцем, притиснувши загони Синiв Риби до скель. Вал вогню, хоч i повiльно, але насувається, насувається...
      "Цiкаво, чи тут Рожевий? - придивлявся Петро. - Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предкiв, то значить це останнiй вiдчайдушний бiй, тут вирiшується доля народу i всiєї Країни Щитiв. А хiба ж вiн може бути в iншому мiсцi?" Але як не дивився Петро, вiдшукати його не мiг. Коли б оце був бiнокль...
      Кортiло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мiшанина, каша, що вiн боявся разом з ворогами знищити i своїх. "От уже й своїми стали... - подумав. - А чому, хiба менi, людинi, не однаково?.. Виходить, що нi. Я за справедливiсть, а справедливiсть на боцi Довговолосих".
      (Останнiм часом Яворович звик розмовляти сам iз собою i не лише в думцi, а й уголос. Критикував себе за це - i даремно, бо як же iнакше боротися з самотнiстю?)
      "Де ж їхнiй... ну, штаб чи що, вiрнiше - мозковий центр? Десь же є... Мабуть, десь збоку i на пiдвищеннi, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену..."
      Почав оглядати "другий план", обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камiнь. Густа жовта мла дуже заважає, але коли придивитись... Так i є, на одному з пласких каменiв, приблизно навпроти середини долини, помiтив величезну голову з кривавим кружальцем - бач, чого деякi постатi Довговолосих корчаться в пилюцi: їх убиває промiння! Отже, не тiльки бiохвилi, а й променi... Зажди ж, кате...
      Вiд того мiсця на високiй скелi, де лежав нiким не помiчений Яворович, i до того каменя внизу, де сидiв Головатий, блискавично напнулась червона струна. За Головатим щось пихнуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там слiпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. I не то що вiд Головатого, а навiть i од каменя не лишилося й слiду.
      Петро вимкнув мазера.
      В долинi зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозi кинулися врозтiч. Переднi напирали на заднiх, збивали з нiг. Сотнi їх падали, враженi стрiлами Синiв Риби; уся маса нападникiв одхлинула з Долини, а за ними по п'ятах бiгли Довговолосi.
      I все це, як у нiмому кiно. До Петра не долинало жодного звуку.
      "Ну, все, - подумав пiдводячись, - бiй виграно, ворог у панiцi тiкає".
      Але це ще було далеко не все. Раптом втiкачi зупинилися, схитнулися, як од сильного вiтру, i кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптанi смолоскипи i наїжачились списи.
      "Ти диви... - здивувався Петро. - Ех, чорт!.."
      Лише тепер здумав, що мiг не винищити всiх... Адже тiкали таким густим натовпом!
      - Вояка називається... Ану ж, де той режисер, що змусив акторiв вернутися на сцену?
      Крiзь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помiтив якусь вiдокремлену групку, а придивившись пильнiше, переконався, що там, серед Голомозих, видiляється величезна голова, мабуть, ще бiльша, нiж у того, на каменi. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.
      Яворович прилiг, добре прицiлився i, затримавши вiддих, натиснув на гудзичка. Страшна енергiя, що її понiс червоний промiнчик, зiткнулася з перешкодою, i те мiсце так i пихнуло.
      Тепер Голомозi знову кинулись навтьоки.
      Встав, зiгнувся, щоб обтрусити колiна, та так i застиг. Навколо горить лiс! Полум'я йде суцiльним фронтом, дугою, кiнцi якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповненi нафтою, бризкають на всi боки вогнем, i тому палає навiть грунт. Вогняна стiна повiльно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже вiдчуває подих жару на обличчi.
      В першу мить вiн просто розгубився. Це була для нього така несподiванка, що вiн не знав, що й подумати. Вiн звик до власної безпеки i, якщо й вживав деяких заходiв, то лише iнстинктивно. Тим бiльше, що найбiльший його ворог уже не iснує.
      "Хоча б лiтака не спалили... - подумав i тут же заперечив: - Що там лiтак, ти ось викрутись сам!"
      Одiйшов на край скелi. З-пiд нiг посипалось, далi - жодного сантиметра. Кинув погляд униз - вiрна загибель. Побiгти через вогонь? Смерть у тяжких муках.
      "Невже все?" Зцiпив зуби, стиснув кулаки. Вiдчув у руцi гофрований цилiндр свого лiхтаря. I це вiдчуття наче пiдштовхнуло його.
      - Нi, не все, ми ще поборемось! - скрикнув Петро i, виставивши вперед мазера, кинувся навстрiч вогню. Пiдбiг якомога ближче i почав шмагати полум'я червоним батогом. Секунда-друга, i вогонь наче вiтром здуло! Iшов уперед, прокладаючи собi широкий коридор у вируючому полум'ї, i, тiльки вибравшись на згарище, помiтив, що одяг на ньому затлiвся. Та це були дрiбницi. Хотiлось пити, але навколо все вигорiло, не було жодного стебельця.
      Озирнувся - свiчками догоряли дерева понад самим урвищем - там, звiдки вiн обстрiлював Головатих. Значить, помiтили, виробили план... Отже, пожежа ця не випадкова...
      I, наче на пiдтвердження цiєї думки, в густiй жовтiй iмлi, метрiв за п'ятдесят вiд Петра, сковзнула якась постать. Стежать?
      Петро швидко пiшов у той бiк i знову помiтив постать. Вона поспiшала вниз, явно обходячи Долину предкiв. I, головне, важко було визначити Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дiстав би його, та Яворович боявся помилитися...
      Навперерiз загадковiй постатi кинулось кiлька iнших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очiкуючи, чим воно закiнчиться. I який же вiн був радий, коли вся група пiдiйшла до нього i вiн упiзнав Рожевого!
      - Петре! - гукнув той. - Ось ми пiймали злочинця...
      - Пити, дай менi пити, - сказав Яворович, облизуючи пошерхлi губи. Злочинець його не цiкавив.
      - Зараз, принесуть, - пообiцяв Рожевий, i один з його воїнiв швидко побiг через згарище.
      Рожевий тим часом говорив:
      - Отже, правду сказали нашi мудрецi: ти - Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитiв загинула б. На знак нашої вдячностi ми поставимо твою мумiю на найпочеснiшому мiсцi в Долинi предкiв.
      Яворович подивився на нього пильним оком:
      - Я хочу ще довго жити.
      - Живи, тiльки нiколи не залишай нашої країни.
      Принесли дуже смачних плодiв, з яких так i пирскав сiк. Петро жадiбно їв, поглядаючи на чубатих воїнiв. Нарештi, глянув i на бранця. Зелена шкiра, застиглий вираз обличчя, довгi руки. Десь вiн його бачив...
      - Вiн принiс вогонь! - вказав на нього Рожевий, i Петро пригадав храм сонцепоклонникiв. - Ми поставимо цього слугу Головатих перед очi наших мудрецiв. Щоб вiн усвiдомив свою ницiсть i презирство Синiв Риби.
      Яворович подумав: "От тобi й роботи! Чим вони гiршi вiд своїх творцiв?"
      - Ось! - Рожевий вихопив iз складок одягу Зеленого сiрникову коробочку i подав Яворовичу. В нiй лишився один сiрник.
      Той стояв, звiсивши довгi руки, з таким самим дерев'яним лицем, як i тодi, у храмi. Яворовичу не хотiлось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:
      - От що, проведи мене, друже, до лiтака.
      Воїни потягли Зеленого в Долину предкiв, а Рожевий i Яворович пiшли до тiєї плантацiї, де стояв ракетоплан.
      "А що ж, може, воно так i буде... - подумав Петро про свою власну мумiю, - адже пального нi грама..."
      ЗАГИБЕЛЬ БОГIВ I ДАРУНОК НЕБА
      Щось наче найшло на Яворовича - уперше за весь час експедицiї його пройняв препоганий настрiй. На душi зробилося важко, наче груди наповнились свинцем i нiяк дихати. Моментами жалiв себе i одразу ж висмiював i за цi жалощi, i за нерозумнi вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не вiдвернути, - i сама думка про це здавалась жалюгiдною, губи його кривила презирлива посмiшка. "Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втiшати - ну, й що? Сидиш на якорi з порожнiми баками... борець за справедливiсть. А хiба справедливо забути про головне - про свої обов'язки перед тими, хто тебе послав?"
      Намагався заглушити в собi думки, але вони зовсiм не пiдкорялися його волi, виринали невiдомо звiдки i як, сперечалися, крутилися, вертiлися, зникали, натомiсть з'являлися новi й новi. Хотiв визначити форму думки, простежити, як саме вона з'являється, - але цей процес невловимий для свiдомостi.
      Тодi вiн подумав, що увесь цей джаз вiд того, що в нього просто болить голова. Дiстав з аптечки порошок, проковтнув i, пiдклавши пiд голову скафандр, прилiг на сидiннях.
      Нiби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. "Вiн принiс вогонь!" Звичайно, цей Зелений - злочинець, але, по-справедливостi, разом iз ним "перед очима мудрецiв" мусив би стати i вiн, Петро Яворович. I коли б вони спитали:
      - Ти принiс оце лихо на нашу планету?
      Вiн би вiдповiв:
      - А нащо?
      - Та вже ж не на те, щоб пiдтримувати забобон чи палити житла... Вогонь - це ж чудо природи, i поводитися з ним треба обережно...
      - Але ж це завдало нам лиха.
      I ото вони могли б справедливо вирiшити:
      - За те, що ти принiс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, вiддати тебе стрiлi. А за те, що ти захистив нас i врятував вiд знищення, поставити твою мумiю на чiльному мiсцi в Долинi предкiв.
      - Мазер! - гукнув Петро, i обличчя його освiтилося такою радiсною усмiшкою, наче вiн щось знайшов, те, що давно i довго шукав. - Мазер! Вони б же не вiддали, ось у чому причина...
      Здавалося, виправдався перед своїм сумлiнням - будь веселим. Але усмiшка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнiчувало усвiдомлення невиконаного обов'язку. Другого лiтака на "Астероїдi" нема... Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору - аж до прибуття нової експедицiї iз Землi? При однiй лише гадцi про роль Робiнзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п'ять чи десять рокiв йому вдалося б нагромадити багато цiкавих фактiв, спостережень... Та хоча б же хоч повiдомити! Хоча б... Ех, ти... ти-и...
      Що за мана? Вiн уже не каже "ти", а воно звучить! Пiдвiвся - перестало. Тiльки лiг, знову:
      - Ти-и... ти-и...
      Сiв, провiв долонею по чолу. Так i збожеволiти можна. Прислухався - не чути нiчого, схилився до скафандра - звучить! Невже запрацював мiсцевий зв'язок?!
      Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так i є!
      - Ти-и... ти-и... ти-и...
      В цьому слабенькому, приглушеному звуковi було все: радiсть земного життя, люди, сонце!
      Похапцем вiдчепив шолом, натягнув на голову i вискочив iз кабiни. Тiло пружинило, втоми як не було.
      Звiдки сигнали? Те, що не з "Астероїда" - сумнiву не було, мiсцевий зв'язок охоплює вiдстань до 40-50 кiлометрiв. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно...
      Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирiшив, обравши лiтак за вiдправну точку, вiддалятися по черзi в рiзнi боки, визначаючи силу звуку.
      Пiшов чомусь спочатку вiд хвоста. Вiдрахувавши тисячу крокiв, зупинився, прислухався. Сигнал нiбито послабшав. Тодi вiдмiряв кiлометр вiд носової частини лiтака. Сигнал видався сильнiшим, а особливо, якщо порiвняти з вiддаллю у два кiлометри.
      Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотiв так i йти, але передумав. Повернувся до лiтака, взяв необхiдне спорядження, усе перевiрив, добре закрив кабiну i тiльки тодi пiшов. Та недалеко й вiдiйшов - може, кiлометра пiвтора - як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабiнi, але хiба вiн тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзiв, а вiн ляже спати?!
      Ввiмкнув лiхтар i, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.
      - Ти-и... ти-и... - гукало все голоснiше й голоснiше.
      - Iду! Iду! - кричав, як несамовитий, Петро i ступав ще ширше.
      А йти доводилось здебiльшого хащами, стежки попадались дуже рiдко. I як тiльки, йдучи стежкою, Петро помiчав, що сигнал слабшає,- одразу ж звертав i без вагання простував помiж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через рiчки.
      Iшов доти, поки почав спотикатися. Тодi тiльки до його свiдомостi дiйшло: втомився, ноги вiдмовляються служити.
      Присiв пiд деревом, така думка - трохи вiдпочину та й пiду. Але незчувсь, як i заснув. Схопився уже на свiтанку, його розбудило:
      - Ти-и... ти-и...
      - Ех, бодай йому! Проспав...
      Десь у глибинi душi ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?
      Навiть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.
      Скiльки вiн уже пройшов - п'ятдесят, сiмдесят кiлометрiв? Сигнал помiтно подужчав, i це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, бiг бiгом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду озеро чи скелю.
      I ось вiн пiдiйшов до узгiр'я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так i є - високогiрне плато, але що тут сталося? Не видно жодної бiлої кулi, навiть жовтi кущi повиривано, наче тут пройшов смерч!
      Яворович зупинився, роздивляючись на всi боки. Забув навiть про сигнал, що марно кликав i кликав голосом мембрани. Уся мiсцевiсть вкрита трупами, i особливо багато - Синiв Риби. Лежать i поодинцi, ї густими лавами, але всi головами туди, де були кулi Головатих, тобто вперед. Бiй, очевидно, вiдбувся цiєї ночi, i хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, - Головатих знищено до ноги.
      Петро довго блукав помiж купами трупiв i шматками ще недавно всесильних мозкiв. Жодного живого Головатого! Мабуть, i малолiтнi загинули у цiй страшнiй сiчi... От тобi й роботи... Повалили, знищили своїх творцiв, своїх жорстоких богiв! Загинула, зникла тиранiя.
      Нацiлюючи кiноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об'єктив Рожевий? I не хотiв надибати на нього вбитого, i чомусь вiдчував, що саме тут скiнчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повiв довговолосих вiн, Рожевий, i якщо вже полiг увесь його загiн, то... А може, вiн якимось чудом уцiлiв?
      Пройшовши ще з кiлометр по плато, Яворович побачив якiсь постатi. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих i несуть їх вниз, певно, в Долину предкiв лежить їхнiй шлях.
      - А де Рожевий? - закричав Яворович. - Де Рожевий?
      Нiхто, звичайно, йому не вiдповiв. Тодi Петро почав зупиняти їх i показувати жестами. Вони нiчого не зрозумiли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли вiн повертав чи просто заходив наперед, - тiльки дивилися на нього своїми великими очима.
      Переконавшись, що спроби цi марнi, Петро махнув рукою i пiшов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звiдси був здiйснений зв'язок з "Астероїдом"?
      Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкiрих свiтлопоклонникiв.
      Яворовим оглянувся на сплюндроване плато i почав спускатися вниз. Навушники так "затикали", що довелося скинути шолом. Дорога в'юнилася зигзагами. Петро пригадав урочисту процесiю, Променисту...
      В хащах зустрiв багато венерiйцiв, i, мабуть, вони вiдразу повiдомили своїй жрицi, бо не пройшов i з пiвсотнi крокiв, як вона вже поспiшала йому назустрiч. На головi тьмянiє золотистий обручик, похитуються срiблястi колючки. За нею ледве встигають "тiнi".
      "О людино, - почала вона, наблизившись, - певно, ти йдеш за тим, що тобi послало небо".
      "Так. Де воно лежить?"
      "Дарунок неба зовсiм недалеко, ходiм".
      Вона пiшла попереду, - спритна, можна сказати, - навiть грацiозна, трохи схиливши свою лебедину шию i притримуючи зеленою долонею своє одiння, щоб не зачепитись. "Тiнi" десь зникли.
      "Ти вже знаєш, людино, - продовжувала, не спиняючи ходи, - яка доля спiткала Великого Розпорядника i всю його касту. Це тому, що вiн одiбрав у нас твiй вогонь..."
      "Вогонь - велика небезпека, - замислився Петро. - Можуть знову з'явитись узурпатори..."
      "О нi, людино, з цим уже покiнчено! А вогонь, свiтло нам потрiбнi як символ нашого iдеалу, живе нагадування про мету. Адже без iдеалу живуть лише тварини i рослини... А ось i дарунок неба".
      На зламаних деревах важко лежав великий цилiндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв помiж стовбурами i скидався на зiжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацiкавило. "Мабуть, продукти, - мелькнула думка. - А що ж тут - невже... невже пальне?!" Аж руки в нього затремтiли.
      Так, у контейнерi було пальне, а в ящику, крiм продуктiв, - запасна рацiя. Справдi, дарунок неба!
      ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ
      У ящику був i лист. Не без хвилювання розiрвав Яворович конверта - адже це перший лист, одержаний на Венерi. Товаришi з "Астероїда" писали:
      "Дорогий Петре!
      Ми всi дуже стривоженi твоєю вимушеною посадкою. Певне, рацiя дуже пошкоджена, що за довгий час тобi вдалося передати лише одне коротке повiдомлення, та й то на межi чутностi апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без вiдпочинку. Ми розумiємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час iще є, не хвилюйся, наш старт - через два тижнi, але ми все одно нi в якому разi не залишимо тебе. Якщо тобi не вдасться встановити зв'язок i ти не повернешся через три днi..."
      - Чи давно лежить тут цей дарунок?- спиав Яворович свiтлопоклонницю, що здивовано поглядала на бiлий аркуш.
      "Другий день, як упало. А що то на аркушi? Думки?"
      - Так, слова, думки.
      "Дивно. А ми думки зберiгаємо в пам'ятi".
      "...доведеться посадити на планету "Астероїда". Орiєнтовне мiсце можливої посадки - район, звiдки ти подав останнiй сигнал.
      За нашими пiдрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.
      Ждемо, ждемо зв'язку!
      Обнiмаємо й цiлуємо тебе всi",- i три пiдписи.
      Чи треба розповiдати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кiлька разiв, а тодi, схаменувшись, запхав його в кишеню i кинувся настроювати рацiю. "Зв'язок, зв'язок!" - ось що зараз найпотрiбнiше.
      Жриця з головою Нефертiтi бачила, що Людина нiби стала iнакшою, в очах з'явилося сяйво, хоч обличчя i нахмурене.
      А Петро, здається, зовсiм забув про неї. Встановивши трапецiю антени, ввiмкнув апарат, надiв навушники i почав гукати в мiкрофон:
      - Астероїд! Астероїд! Я - Метеор... - А тодi, почувши вiдповiдь, скрикнув, як несамовитий: - Люда, ти? Людочка, Людусь... Увiмкнула? Записує? Поспiшила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тiльки рослини, тут...
      Яворович почав швидко i досить-таки безладно розповiдати про все бачене i пережите. Згодом, коли плiвка iз записом його слiв i дихання була доставлена на Землю i передавалася всiма радiостанцiями свiту, нiхто й уваги не звернув на хаотичнiсть розповiдi - такий неймовiрно фантастичний був її змiст.
      - Тепер передi мною нелегке завдання: доставити пальне до лiтака. Але я... ми впораємось (вiн подивився на жрицю i чомусь усмiхнувся). Рацiю перенесу на лiтак. Як тiльки буду готовий до старту - повiдомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробiмо перерву. Та так, може, на пiвгодини чи на годину. До побачення. Обнiмаю i цiлую всiх! Ех, як я за вами скучив...
      Клацнув вимикач, погасло зелене око iндикатора.
      Обернувся до жрицi - вона сидiла в глибокiй задумi.
      - Тут - їжа для моєї птицi, - поклав долоню на металевий бiк балона з пальним. - Чи зможуть вашi... тобто... допомогти перенести далеко-далеко... до лiтака.
      "Я зрозумiла. Ми допоможемо, але..."
      - Що?
      "Повiдомлю потiм".
      I як вiн не допитувавсь, що означає оте "але", - не призналась. Зрештою вiн махнув рукою i почав обговорювати конкретнi можливостi транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботiв? Петровi чомусь не хотiлось цього робити.
      Мабуть, на мовчазний поклик своєї жрицi до контейнера пiдiйшло кiлька юнакiв. Нехотя, без особливого ентузiазму подивилися, але жоден з них навiть не доторкнувся до балона.
      "Скажи куди, - звернулася в думцi жриця, - доставимо".
      - Але ж вiн дуже важкий!
      "Не має значення".
      - Вiддаль величезна, треба йти щонайменше цiлий день...
      "Перемiстимо хоч до антиподiв".
      - Антиподи? - здивувався Петро. Вiн думав, що все вже на Венерi знає. Якi вони?
      "Це... - жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотiла. - Це... такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, i побачиш".
      Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навiть тепер... Але чому вона не хоче сказати? Петровi спало на думку, що експедицiя ж їхня може вiльно затриматись на рiк! От повернеться вiн на "Астероїд", доповiсть керманичу... Атмосфера придатна для життя, навiть запасу продуктiв не треба. А можна лишити тут наукову станцiю... з людьми. Так. Але балон все-таки необхiдно перетягти до лiтака...
      Вiн почав пояснювати жрицi, де стоїть апарат. Головний орiєнтир Долина предкiв у Країнi Щитiв. Усе вона зрозумiла якнайкраще, мабуть, в її пам'ятi є детальна карта.
      Юнаки пiд час розмови стояли мовчазнi, потiм, очевидно за її наказом, пiшли. Невдовзi повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, i вони скидалися на довгi ночви.
      Петро з цiкавiстю ждав, що вони робитимуть далi.
      Поклали одну половинку торцем до балона, пiдсунули пiд нього, i вiн лежав тепер, як торпеда перед пострiлом. Один (один!) юнак нахилився i почав легко пхати, балон посунувся до другого кiнця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку вiн легко сковзнув... Уже був метрiв за п'ять чи шiсть вiд того мiсця, де лежав спочатку! Деревину, яка звiльнилася, перенесли наперед, i все повторилося знову.
      Яворович помацав "люльку" - внутрiшня поверхня ковзька, нiби змащена якимось спецiальним мастилом. Здорово, молодцi!
      - А плато? - обернувся до жрицi. - Як же через високогiрне плато?
      "Через плато переносити не будемо".
      От тобi й на!
      - А як же?
      "Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птицi".
      Юнакiв з балоном уже не видно було за деревами.
      "Ти дивись... - ворухнулось у Яворовича. - Вмiють працювати, хоч i необхiдностi не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, якi-небудь греблi... Та навiть збирання готових плодiв..."
      "Ти маєш рацiю, людино, ми вмiємо працювати Розум не може iснувати без працi".
      Петро подивився на неї з повагою. Вона пiдвелася i пiшла в той бiк, куди юнаки попхали балон. "Щось вона замислила"... - подумав Петро.
      Знову ввiмкнув рацiю i, почувши мелодiйний голос Людмили, розповiв про спосiб транспортування балона, про свої сподiвання продовжити експедицiю... Там, на "Астероїдi", в радiорубцi зiбрався увесь екiпаж, i всi вiтали Петра. Керманич наприкiнцi сказав:
      - Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обмiркуємо.
      Людмила ще пожартувала про "Венерiйську русалку", а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станцiї, то тут уже гордовита Людусь... А що тут - i сам не знав. "Дурницi в голову лiзуть!".
      Попрощавшись, почав складати рацiю. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?
      ОСТАННЯ ЗУСТРIЧ З РОЖЕВИМ
      Настрiй у Яворовича був пiднесений. Iшлося легко, навiть ящик iз рацiєю не здавався важким, хоч i вiдтягував плечi. Скоро, скоро "Астероїд", товаришi-друзi, а там i Земля!.. Коли б тiльки доправити балон та зарядити баки... Земля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рiк чи два працювати на станцiї. Йому здавалось, що вiн пробув на Венерi принаймнi сотню лiт - без прозорого повiтря, без яскравого Сонця, без людських голосiв! I ось незабаром вiн вирветься у безмежнiсть, пройняту промiнням, у простiр, який можна оглядати в радiусi мiльярдiв свiтлових рокiв,- нi, як же, скажiть, не радiти?
      Венерiйцi пересували балон спритно i без "перекурiв". Коли Яворович наздогнав їх по слiду, то аж здивувався, що за балоном iшов цiлий натовп. Згодом, придивившись, вiн помiтив, що вони працюють по черзi, очевидно, пiдмiнюючи втомлених. Заднi несли ще двi "люльки", причому не на плечах, а пiд пахвами, притискуючи до бокiв. Певне, деревина ця була зовсiм не важка.
      Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усiх iде, рiвно ступаючи i високо тримаючи свою гарну голову, жриця. По її слiду юнаки попихають балон, i вiн нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстатi, де замiсть кросен - чорнi стовбури. "Невже вони без неї не знають напрямку? подумав Петро i тут же сам собi вiдповiв: - Певно, що не знають, iнакше чого б вона йшла таку даль?"
      Йому хотiлося зупинитись, настроїти рацiю i передати на "Астероїд", що транспортування iде успiшно, що вони вже наближаються до гiрського плато, он уже починається i яр, по якому вони перетнуть цей високо пiднятий п'єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирiшив радiювати уже вiд лiтака, та й то тiльки тодi, коли пальне буде в баках.
      Яр був широкий i глибокий, це, власне, одна iз численних долин, що перерiзають плато. Мабуть, в певнi перiоди року ця Долина стає рiчищем, бо крiзь густу щiтку низької рослинностi помiтно пiсок i дрiбне, обшлiфоване водою, камiння. Долина звертала то в один, то в другий бiк, але все ж таки неухильно вела до цiлi.
      I раптом затримка. Всi зупинились. Петро пiдвiв голову i побачив на схилi такий знайомий i такий несподiваний пiсля всього, що трапилось, жовтий кущ з великою бiлою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажеврiло червоне око - наче закритий семафор. Яворович i здивувався i... зрадiв. Здивувався, бо думав, що всi цi голови, до одної, загинули пiд ударами Довговолосих, а зрадiв тому, що хоч один екземпляр лишився i його можна буде показати iншим членам експедицiї.
      Та екземпляр цей, мабуть, не хотiв стати експонатом для цiкавих землян. Вiн послав навстрiч свiтлопоклонникам чималий загiн Голомозих iз списами в руках, а сам, бач, засвiтив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера i пройшов наперед.
      Жриця простягла руку, щоб зупинити роботiв, але вони тiльки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, i продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильнiша.
      Вiдстань зменшувалась, свiтлолюбцi збились у тiсний гурт. "От як повтiкають, - подумав Яворович, - коли я тодi сам упораюсь?" I нацiлив на роботiв мазера... Але ввiмкнув тiльки прожектора i добре зробив. Заслiпленi яскравим свiтлом, Голомозi кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались i бiгли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрiзати цей "кущ"?
      Петро звернувся до жрицi:
      - Прошу передати...
      Але вiн не встиг докiнчити фрази, як червоне око погасло, i бiлi пелюстки закрили голову.
      "Не треба гнiватись, Людино, вiн подумав, що це вороги. Далi перешкод не буде нiяких, i ви безпечно дiстанетесь до птицi. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де ранiше стояла твоя птиця".