Iстина поруч (на украинском языке)

      - Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!
      "Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".
      - Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера. - Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...
      "Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник. - Говори, говори".
      - Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...
      "Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".
      А Петро, запалившись, продовжував:
      - Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...
      "Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:
      - Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...
      Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.
      - Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.
      - Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро. - Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!
      Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.
      Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.
      Як вирватися з оцих цупких обiймiв?
      ХАРЧ СПОКОЮ
      Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:
      - Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.
      Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.
      "Що ж робити? - думав Петро. - Невже отак i сидiти в кабiнi?"
      I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!
      Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.
      Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.
      Око блимнуло ще яскравiше.
      "Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."
      Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.
      Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.
      Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...
      Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...
      Пiдвiв голову- що таке?! З того боку знову пiднялися рослини! Так, так, доки вiн вирубував тут, - вони виростали там. Це було неймовiрно. Петро обiйшов апарат i почав мацати руками гнучкi жилавi рослини.
      А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скiльки вiн порався з того боку - хвилин з десять? Не бiльше. А бач, як знову заросло!
      Деякий час стояв розгублений, тiльки дивився, як цi клятi рослини оповивали лiтака. А тодi кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тiльки цурпалки летiли.
      Але це була Сiзiфова праця: лiани виростали вслiд, i, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабiни. Там уже сидiла Гiлка i годувала свого коханого великими бiластими плодами. Юнак жадiбно кусав м'якiть, з якої аж капав сiк. Тiльки тепер Яворович вiдчув, як йому хочеться їсти. Гiлка, нiби вгадавши його бажання, подала "яблуко".
      - Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.
      Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.
      Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.
      - Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...
      I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.
      "Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"
      Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.
      Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?
      Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.
      - Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.
      - Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.
      - Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?
      - Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...
      Яворовичу не хотiлося навiть розмовляти, сидiв розморений i байдужий до всього.
      Тi двоє, не поспiшаючи, вибралися з кабiни i зникли десь у темрявi. Петро позiхнув, зручнiше вмостився на своєму сидiннi i невдовзi вже спав спокiйним, глибоким сном.
      "ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ"
      Наступного дня Рожевий i Гiлка навiдались до Яворовича. Гiлка знову почастувала його плодами спокою, i тепер вони здалися Петровi ще смачнiшими.
      Гiлка, через свого нареченого, запропонувала пiти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував - iти то йти. Щоб легше було ходити, навiть скафандра зняв - недбало кинув на сидiння i вибрався а кабiни. Ковзнув байдужим поглядом по бiлiй кулi Великого Розпорядника i почовгав услiд за Гiлкою i Рожевим. Про небезпеку навiть не подумав.
      Довгенько iшли вони, минаючи бiлi кулi, оточенi жовтими їжакуватими кущами. Нарештi зупинилися над урвищем. Тут кiнчалося оце високогiрне плато, заселене бiлими кулями, а там. внизу, у срiбному маревi розкинулася величезна країна, звiдки й походять Головатi. Петро бачив бiлi стрiчки рiчок, темнi гаї, рiвно прокресленi шляхи, що губилися на обрiї серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самiй атмосферi вiдчувається добробут, щедрiсть природи, якесь iдилiчне щастя.
      Внизу помiтив довгу процесiю, яка повiльно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у бiлому, за ними вслiд - у золотистому такому, як Гiлка. Все вiдбувалося так, як у нiмому фiльмi: постатi рухалися беззвучно, нiби й не йшли, а пливли в густому маревi.
      Гiлка повела Петра i Рожевого понад урвищем далi, i процесiя то зникала з очей, то з'являлася знову, але все ближче i ближче. Нарештi пiдiйшли так близько, що можна було розрiзнити окремi постатi. Це були жiнки, i передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них - ну, точнiсiнько, як на Землi! Жiнки в бiлому дуже нагадували йому земних жiнок, важко було повiрити, що це iстоти з iншої планети.
      Тiльки пiдiйшовши ще ближче i побачивши, що тiло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це - венерiйки. Собою гарнi, пропорцiйно складенi, вони викликали симпатiю. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, i це нагадало Петровi "Мадонну з дитям" Леонардо да Вiнчi.
      Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
      - Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
      - Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
      - Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
      Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
      - Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
      "Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
      Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
      - Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
      - Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
      "Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
      Тим часом Рожевий вiв далi:
      - I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.
      Яворович усвiдомлював, що це рабська психологiя, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебнiсть таких думок. Що ж, коли йому подобається бути "тiнню" - нехай собi...
      "Мадонна", як у думцi назвав її Петро, зупинилася над урвищем i рвучко пiднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона мiцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутнiй мудрець, мабуть, бiльше не побачить.
      Рожевий говорив так голосно, наче тут нiкого й не було:
      - Гiлка менi сказала, що це поганий знак: на обличчi матерi немає радостi.
      Петро придивився до обличчя "Мадонни", i йому здалося, що на ньому зблисли дрiбнi сльозинки, неначе ""роса на зеленому листi. "А певне ж, подумав, - якiй же матерi буде радiсно назавжди розлучатися з дитям?"
      - Це велике для неї щастя, каже Гiлка, що її первiсток займе мiсце серед наймудрiших! - гукає Рожевий Петровi, наче глухому. - А вона засмучена.
      Петро дивиться на пiднятi руки матерi, на дитину, що глипає оченятами в широкий свiт, i йому самому робиться тоскно. Вiн вiдчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрiзь однакове - на Землi i далеких планетах?
      "Мадонна" знову пригорнула дитину i пiшла, не оглядаючись, помiж колючих густих кущiв оцього високогiрного плато. Всi рушили слiдом - i володарки, i їхнi "тiнi". Пiшли й нашi мандрiвники.
      Обряд завершився бiля одної з розкритих квiток "лотоса". Обiйшовши квiтку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гнiздо, постояла трохи бiля неї та й вiдiйшла. Ти пiднесли чорне тоненьке стебло, i вона його швидко зжувала. До квiтки одразу ж приступили рабинi, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро мiг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрiбне для харчування майбутнього мудреця.
      Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її нiжки опинилася на лiвому паху, а лiвої - навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося вiд болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафiксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп'янок був хоч куди, тiльки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрiбниць буде регламентовано, малюк ростиме згiдно рецепта, вивiреного найгенiальнiшими мозками суспiльства. З цiєї самої митi кожна клiтина його крихiтного органiзму береться пiд контроль, усi життєвi процеси спрямовуються до однiєї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.
      Учасницi процесiї оточили "Мадонну", очевидно, втiшаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона вiдсторонила їх владним жестом i... рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його "нетутешнiсть", його вiдмiннiсть вiд Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, нiби пiзнаючи знайомого. Петро також не вiдводив погляду вiд неї, але нiяк не мiг визначити кольору її великих овальних очей. Першої митi вони здалися йому свiтло-голубими, але одразу потемнiли, зробилися фiолетовими, а потiм темними, як нiч. Згодом вiн дiзнався, що очi цих венерiйцiв випромiнюють свiтло, i колiр цього випромiнювання залежить вiд настрою, вiд iнтенсивностi душевного збудження. "Промениста...- подумав Яворович. - Нагадує молоду iндiанку".
      Жiнка зупинилася крокiв за два перед Петром, повнi губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув - наче жiнка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:
      - Тут такий звичай, каже Гiлка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.
      I вiн одразу став на колiна. Яворович наче й не чув того, невiдривно дивився на Матiр, i бачив на її зеленому обличчi знаки страждання, глибоко захованого в серцi болю.
      Мабуть. Гiлка розповiла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче i поклала йому руку долонею на чоло.
      Петровi здалося, що пальцi її злегка тремтять, вiбрують. Що ш треба? Стояв нi в сих нi в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жiнка тримала руку на його чолi з хвилину чи бiльше. Тонка бiла тканина здiймалася на її грудях, i Петро нiяк не мiг перебороти враження, що перед ним людина, яка навiщось пофарбувала шкiру в зелене.
      "Ти дуже схожий на всiх наших, - вловив її думку Яворович, - але я вiрю в записи твоєї пам'ятi". Вона опустила руку i схилила голову, ждучи, що вiн скаже.
      "Є така планета - Земля..."
      "Це записано в твоїй пам'ятi".
      "Люди... Люди... - вiн уявив першотравневу демонстрацiю на Хрещатику в Києвi. - Люди послали нас".
      "В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край i потiм розповiв людям".
      "Побачити - це, звичайно, для мене цiкаво, - подумав Яворович, - а от розповiсти людям про це, мабуть, не вдасться".
      "Чому?"
      "Бо я не можу стартувати".
      Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокiйну:
      "Ходiм до нас, тут зимно".
      Всi рушили за нею - i владарки, i "тiнi" - тiєю самою дорогою вниз. Пiшов i Яворович iз своїми друзями. Деякi натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цiкавiсть. "В мене ще є трохи часу..." "Тут зимно..." Що все це означає?
      А внизу й справдi було набагато теплiше. Густе повiтря насичене ароматом буйної рослинностi, i хоч спершу Яворович вiдчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше i легше. Дерева й тут стояли безлистi, але це справжнi хащi. Бачив, що там i сям сколихуються гiлки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тiльки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечi.
      "Друге народження... Друге народження..." - спливала думка в головi, i вiн спiвчутливо поглядав на бiлу постать Променистої.
      СВIТЛОПОКЛОННИКИ
      Стiни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колiр їх мiнився, як i очi господарки, хоча це залежало вiд точки, з якої дивишся, - то зблисне бiлим, то фiолетовим то рожевим... Петро не мав сумнiву, що матерiал цей органiчного, а точнiше - рослинного походження, можливо навiть, що й примiщення оцi не будуються, а виростають згiдно бiомолекулярної програми,- адже кути в залi згладженi, стiни, поступово закруглюючись, переходять у нерiвномiрно вигнуту стелю, розмiри якiсь змiщенi, прямих лiнiй нема. Коли вони заходили сюди крiзь гущавину, йому здалося, що перед ними темнiли не дверi, а дупло велетенського дерева. Гiлка i Рожевий лишилися в гаю бiля шляху.
      Зайшовши до примiщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича i знову, дiткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокiйний потiк.
      "Будь уважним, чужинце, будь насторожi в оцiй країнi горя i зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай бiльше харчу спокою - харчу безвiлля, покори i байдужостi! Це просто щастя, що ти з'явився на нашiй планетi, i ти не мусиш загинути, розумiєш - не мусиш! А спокiй i байдужiсть - це ж загибель, i загибель духу. Та хiба ж є щось страшнiше, ганебнiше вiд цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лiнiю, що вiддiляє наше фiзичне iснування вiд духовного, я поспiшаю, а то б розповiла усю нашу iсторiю..."
      "Це жахливо - самому поспiшати до загибелi!.." - подумав Петро, i вона одразу ж вiдповiла: "Дух мiй не загине, вiн же невмирущий. А тiло приречене".
      "Будемо боротись!"
      "Думай про свiй рятунок. Слухай уважно..."
      В Петровiй уявi помчали один за одним зримi образи, наче кадри кiнофiльму, i мчали вони з такою швидкiстю, що вiн ледве встигав фiксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослiдовно, й хто б мiг вимагати спокiйного, логiчного викладу вiд iстоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта "сортував" iнформацiю, i в Яворовича склалась бiльш-менш цiльна картина.
      Те, про що вiн дiзнався, було неймовiрним. Влада Великого Розпорядника, яку той здiйснює за допомогою цiлої касти Головатих, мiцно спутує усе суспiльство. Вiн контролює психiку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерiєць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення - до безсмертя. Один тiльки орган венерiйця - мозок - має розвиватися, всi iншi - тимчасовi, допомiжнi i мусять вiдмирати. I цi велетенськi мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємнiшi таємницi природи. Вони керують ростом рослин i тварин, можуть накопичувати потрiбнi елементи в рослинних органiзмах, одне слово - лiплять природу так, як вважають за потрiбне.
      Населили планету бiологiчними роботами, мiсiя яких - обслуговувати Головатих. Природнi ж венерiйцi мусять "пiднятися на вищий щабель еволюцiї" i всi, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв'язати проблему народження, на випадок несподiваної загибелi мудрих. Над оцим завданням тепер i працює Великий Розпорядник i безчисленнi його помiчники. Саме тому ще й лишилися звичайнi венерiйцi, що генiям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони пiд гнiтом страху, дух їхнiй не має змоги розвиватися вiльно, вiн запертий в тiснi камери обережностi, i це завдає венерiйцям невимовного болю; радiсть буття проривається тiльки в таємних мiсцях, куди не проникають бiохвилi центрального мозку.
      Старi розповiдають красивi легенди. Нiбито колись було синє небо i по ньому котилося Золоте Свiтило, i жилося тодi венерiйцям весела i радiсно. Були вони дiтьми природи, i хоч рослини давали не такi концентрованi соки, а все одно живлющi. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибинi якого сяяли iншi Венери. Розквiтало мистецтво - спiвцi видобували свої пiснi з самiсiнького серця, художники вкрили скелi малюнками, на яких вигравали фарбами i дикi тварини, i дерева та птахи, i жiнки та дiти.
      Кожне поколiння прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудовi зразки мистецтва. "Культура Одноокого Бика", "Культура Чорного Дерева", "Культура Двох Крил"... - усе це епохи, якi продовжувались, як на земнi масштаби, тисячi, а то й бiльше рокiв. I венерiйцi тодi були iнакшi - мали меншi очi i свiтлий колiр шкiри.
      Але планету спiткала страшна катастрофа - вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стiна, вода ринула на неї, i заклубочилися густi, безконечнi хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рiвень океану дуже понизився, виступили з води захованi там гори, пiднялися стрiмкi береги. Нарештi таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, i вони так щiльно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Свiтило... Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невiдомостi. Розвиваючи орган мислення - мозок, мудрецi надумали усе невiдоме зробити вiдомим, вони хочуть перемудрувати саму матiр Природу i домогтися Безсмертя. А навiщо воно? Адже смерть - це перехiд до iнших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.
      Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерiйця. перекази про отi давнi культури - то вигадки, мiфи. Але все-таки йому не вдалося зовсiм стерти слiди цих спогадiв у пам'ятi. Туманнi, неяснi i розпливчастi, вони, коли збуджувати пам'ять, чiткiшають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течiя прихильникiв Золотого Свiтила. Вони вiрять, що Свiтило є, що без його живлющого промiння загинуло б життя... Свiтлопоклонники збираються в таких примiщеннях, куди не проникають бiохвилi Великого Розпорядника, i тiльки через роботiв вiн дiзнався про цей рух. Але знищити свiтлолюбiв йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидiяти бiохвилям Великого Розпорядника.
      "Я бачу в твоїй пам'ятi прекрасний образ Свiтила, - звернулася Промениста. - Скажи менi: воно справдi є?"
      На обличчi в неї вiдбилися одночасно i тривога, i страх, i надiя; очi випромiнювали всi вiдтiнки блакитi.
      - Є, є! - радiсно загукав Петро. - Є Золоте Свiтило, i воно поруч, недалеко вiд вас!
      "Ти його бачив, чужинце?"
      "Бачив. Але це така палаюча iстина, така слiпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо заслiпить".
      "Тепер я можу спокiйно йти до Межi, я щаслива, бо знаю, що омрiяне Свiтило є..."
      Петро схопив її за руку, скрикнув:
      - Навiщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!
      Мабуть, дiя "харчу спокою" вже скiнчилася, Петро вiдчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тiльки допомогли йому свiтлолюбцi...
      "Там, на тому плато, менi дали стебельце..."
      "Невже отрута? "
      "Отрута, чужинце... Такий звичай здавна... I добре, бо тяжко менi було б жити, знаючи, що син мiй спотворений, що вiн боротиметься проти моїх однодумцiв..."
      Вона захиталася, наче п'яна, ступнула кiлька крокiв i звiльна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.
      "Iди вже, Людино... Дух мiй спокiйно залишить тiлесну оболонку. Адже правда, що Золоте Свiтило є?.."
      - Правда, правда, - прошепотiв Яворович, не вiдриваючи болiсного погляду вiд цiєї далекої i водночас чимось уже близької iстоти. Напруженням волi уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрiї. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж нiби ожила.
      "Бачу, бачу... Прощай".
      Петро повернувся i покрокував до виходу. Навстрiч уже йшли жiнки у бiлому - урочистi, зосередженi. Вони спiвали. їхнi уста розтулялися i стулялися. Коли б Яворович мiг сприймати їхнi звуки, вiн почув би "Пiсню прощання". Та вiн iшов крiзь цi звуки, як ходив на землi крiзь радiохвилi. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалiснi, а потiм веселi слова наповнювали примiщення, вiдбивалися вiд блискучих стiн. Але Петро нiкого не чув, окрiм гупання своїх крокiв i калатання серця. Хвилювався в передчуттi боротьби.
      БУДЕМО БОРОТИСЯ
      Коли Петро пiдiйшов до своїх друзiв, якi сидiли бiля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гiлка чистила бiлi "яблука спокою", а Рожевий уже тримав одно в руцi, збираючись кусати.
      - Не смiй, не смiй їсти! - гукнув Яворович i шулiкою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те "яблуко", розмахнувся i закинув його в гущавину. - Це ж опiй, отрута, розумiєш - отрута! - Рожевий, ще не зовсiм збагнувши в чiм рiч, поглядав то на свою кохану, яка застигла з бiластим "яблуком" у руцi, то на Петра, що розмахував руками i кричав з усiєї сили: Хiба ти ще не отямився, не зрозумiв, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свiй народ!
      Рожевий, наче прокидаючись вiд сну, провiв долонею по обличчю, приглушено сказав:
      - Справдi... Цi плоди затуманили менi голову. Так, так... Може, моя Країна Щитiв уже вкрита трупами, а я тут...
      Вiн хотiв пiдвестися, та Гiлка кiшкою кинулася до нього i вхопила за довге волосся. Лiвою рукою стискувала йому жмут на головi, а правою тицяла "яблуко" до рота. Рожевий одвертався, не схотiв їсти, мiцно взяв її лiву руку, так що вона випустила волосся, i пiдвiвся на рiвнi ноги.
      - Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, - пояснив Петровi, хоч той i так добре розумiв, що вiдбувається. - Але тепер я не пiддамся, не пiддамся...
      - Вiрно, друже!
      - Я пiду в Країну Щитiв, ми будемо боротися.
      - Спитай у Гiлки, де вона подiла нашу зброю.
      Петро спостерiгав, як вони розмовляли, бачив на обличчi дiвчини вираз розгубленостi, i вiдчував, як у грудях наростає ненависть до цiєї iстоти, що поставила i його, i Рожевого на краю загибелi. Правда, вiн розумiв, що Гiлка-тiльки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не мiг перебороти неприязнi до неї.
      - Каже, в її житлi, - обiзвався Рожевий.
      - Нехай веде!
      Дiвчина аж зiгнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.
      Ходьба трохи втихомирила Яворовича, вiн зрозумiв, що в цих обставинах йому особливо потрiбна витримка. Нервознiсть нiколи й нiкого не приводила до правильних рiшень. 3усиллям волi намагався ввести думки у рiчище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбiту "Астероїда", прилучитися до своїх... Що для цього треба зробити? Звiльнити "Метеора" вiд чiпких лiан. А коли Великий Розпорядник i далi намагатиметься затримувати? Застосувати мазера... мазера... Хоча б швидше дiйти до її проклятої нори! I навiщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер... Як дiє мазер? От вчепилося слово...
      Саме в цей мент у Петровiй свiдомостi спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дiзнатися, що таке мазер! Пiдслуховує i скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, i Петро погасив його. Тепер вiн сам спрямовуватиме течiю своїх думок. Еге ж., мазер... мазер... Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годi. Коли темно допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає iнфрачервоного промiння... Мазер дає видимий спектр, освiтлює предмети вночi. Це маленьке свiтило в моїх руках, мiнiатюрне сонце...
      Вони вже йшли по високогiрному плато. Тут було прохолоднiше, i Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гiлкою намагалися не вiдстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовтi кущi з бiлими кулями всерединi. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певностi надумав перепитати.
      Оглянувся - Рожевий плентається за ним, а Гiлки нема!
      - Де вона?!
      - Побiгла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.
      - Ходiмо скорiш! В який бiк вона побiгла?
      Рожевий показав трохи лiворуч, i Петро кинувся бiгом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нiчого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав вiн, вiн... Хоча б встигнути... А тодi... тодi вiн зможе добре погратися своєю цяцькою... А що, як вона вiзьме та натисне... Що натисне? Ну, й нехай (Петро вiдчував, що думки скоряються йому, i це заспокоювало).
      Раптом Рожевий крикнув:
      - Онде вона! Я її гукаю - не чує, поспiшає в iнший бiк. Чи оглухла? Чи ослiпла?
      Петро побачив - Гiлка бiжить поза кущами в напрямку... до кулi Великого Розпорядника, бiжить, легко викидаючи вперед тонкi ноги, наче великий трав'яний коник.
      - Швидше навперейми! - наказав Рожевому i сам кинувся бiгти з усiєї сили. Рожевий обiгнав його - бiг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до грунту. Але Гiлка була, мабуть, ще прудкiша. Ось тiльки що її постать майнула лiворуч Петро пробiг, може, з десяток крокiв, як помiтив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!
      Яворович захекався i змушений був збавити крок. А вибiгши на якийсь горбок, вiн зупинився, щоб зорiєнтуватись. Звiдси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, вiддаль мiж ними скорочується коч i повiльно, але певно. Петро полегшено зiтхнув: зараз вiн її спiймає...
      Тiльки подумав це, як помiтив темнi постатi, що поспiшали навстрiч утiкачцi. Мабуть, вислав допомогу... Хто ж встигне скорiше - Рожевий чи вони?! Ну, пiддай же, пiддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобi метрiв сто, а їм... Ех, "їхня" вiддаль скорочується швидше, бо вона ж бiжить до них!..
      I тут сталося несподiване. Збоку на Гiлку налетiла якась темна постать, збила її з нiг i одразу ж кинулась назад, за кущi. Постать зникла з очей так само швидко, як i з'явилася, Петро навiть не встиг роздивитися що воно таке було - робот чи звiр. Але чого б звiр мав повертати саме туди, звiдки вибiг?