Iстина поруч (на украинском языке)

      Потiм Яворович пригадав собi луки - в мiрiадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяженi яблуками - юнак труснув стовбур (а це ж вiн, Петро, в материному саду), i на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскравi Сонця...
      "Так що ж таке Сонце?" - знову мовчазно спитав Головатий.
      "Сонце - велика Iстина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею", - вiдповiв Петро.
      "Iстину ми вiдкрили, i образ її не диск, а хвиля".
      Петро уявив дiючу модель Сонячної системи: рухається в просторi свiтна сонячна куля, а навколо неї меншi кульки - планети - Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон...
      Голова спокiйно-величаво сприймала уявнi Петровi картини i схеми, потiм заронила йому думку:
      "Система ця досить чiтка, але звiдки вона з'явилась у твоїй пам'ятi? В глибинах нашої мудростi таких легенд немає. Ти - феномен i будеш доброю поживою для мозку. ("Поживою?"-Петро стиснув корпус мазера). Чого по всiй твоїй структурi побiгли струми? Поживою - значить об'єктом для вивчення".
      - I я хочу вивчати, - сказав Яворович.
      "Яблуко яблуню?"
      Петро подумав i вiдповiв:
      - А хоча б i так. Адже яблуко має в собi яблуню в потенцiї.
      "Якийсь могутнiй розум виткав тебе - оригiнальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю".
      - Добре, - промовив Яворович. - Тепер дайте менi уявлення про себе: хто ви i що ви, яке ваше мiсце на цiй планетi?
      Деякий час вiдповiдi не було: чи Велика Голова не бажала вiдповiдати, чи, може, збиралась з думками. Нарештi Яворович одержав бiопередачу:
      "Ми - центр усього навколишнього свiту, джерело i мета, першопричина i наслiдок".
      "Ого!.. - щиро здивувався Петро. - Першопричина i наслiдок... А iншi народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?"
      "Подивися вдалину по колу".
      Яворович почав дивитися. Спочатку нiчого, крiм сувоїв хмар i жовтої iмли, не бачив. Та ось, наче крiзь сiтку якогось величезного екрана, почали вирiзьблюватися далекi натовпи венерiйцiв - усiх отих Синiв Риби, Нащадкiв Тигра, Дiтей Грому - вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далi i бачив серед лiсiв, понад рiчками, вздовж морських берегiв скупчення їхнiх жител, - нiби пролiтав над планетою. Упiзнав i Країну Щитiв, побачив i високоволосих, якi спочатку хотiли вбити його, а згодом шанували, як посланця долi. Скрiзь, куди б не кидав погляд, помiчав дiяльних, невтомних iстот. Багато їх лiсовими стежками прямувало до Захмарної Країни, i плечi їхнi згиналися пiд тягарем нош.
      "Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони - на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.
      Враз усi, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни i вклякнули на колiна. I тi, що в селищах, i тi, що в лiсах, i тi, що в дорозi,- всi побожно опустилися на колiна.
      "Та вони моляться вам, як богу! - вигукнув Яворович. - Тiльки он тi, довговолосi, не зiгнулися!.." - додав, не приховуючи радостi.
      "Неймовiрно, але це так: довговолосi роботи вийшли з-пiд контролю... В них розвинувся iнстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора".
      Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину вiн стояв мовчки. Далекi обрiї затьмарились, i тепер перед його зором були самi жовтавi хмари.
      "Та невже планета заселена роботами?" - скрикнув, дивлячись у напiвзаплющенi очi Голови.
      "Так, усi вони - витвiр нашого iнтелекту".
      "Але ж я бачив їх зблизька, це живi iстоти! - заперечив Петро. - Вони мають не тiльки розум, а й емоцiї".
      "Хтось вклав у твою пам'ять примiтивне поняття про роботiв як про механiчнi допомiжнi пристрої. От i зараз ти уявляєш собi незграбнi механiзми на зразок оцього твого робота. А насправдi найдосконалiшi роботи конструкцiї, створенi на бiологiчнiй молекулярнiй основi. Так, це живi iстоти, здатнi до розмноження i удосконалення. Вони творять свою культуру точнi науки, етику, естетику, фiлософiю. Але нiхто з них, навiть найрозвиненiшi екземпляри, не знає, що вони - роботи. Трапляються окремi генiальнi одиницi, яким вдається прочинити дверi Iстини, але їх вважають божевiльними i замикають за iстиннi дверi. I чим бiльше вони гукають: "Ми роботи", тим пильнiше їх стережуть. Бо самосвiдомiсть основної маси роботiв не може сягнути такого рiвня. Це ти знаєш i по собi.
      Яворович був такий приголомшений цими вiдкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану iронiю Голови. Потiм змiст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свiдомостi. "Знаєш по собi"... Що це означає? Виходить, що вiн...
      - Нiчого мене морочити! - розсердився Петро. - Я не робот, чуєш, я людина!
      "Називай себе як хочеш. Але деякi можливостi в тебе навiть меншi, нiж у наших звичайних роботiв. Твiй голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий - їх сприймати".
      "Он воно що! - аж зрадiв Петро. - Значить вони розмовляють за допомогою ультразвукiв! А я думав: нiмi..."
      "Якщо бажаєш - я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший дiапазон звукових хвиль, бачитимеш iнфрачервону i ультрафiолетову гаму променiв. I це буде моя вiдповiдь тому, хто тебе прислав, твоєму авторовi".
      - Дивуюсь я, - спокiйно, з гiднiстю промовив Яворович, - невже отакий могутнiй розум не може осягнути тiєї iстини, що Всесвiт не обмежується однiєю планетою, що живуть i розвиваються iншi цивiлiзацiї...
      "Ти вагаєшся. Твоя пам'ять - мозаїка. Дуже сильний iнстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою бiологiчну схему я не буду, так навiть цiкавiше, авжеж цiкавiше. А тепер я мушу весь свiй об'єм спрямувати на iнше".
      Пелюстки величезної квiтки ожили i почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника вiд Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову бiлiла куля - велична i загадкова.
      "ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?"
      Стомлений повернувся до свого лiтака Петро Яворович. I втома ця була не дуже приємна, зовсiм неприємна. Не тiльки руки й ноги обважнiли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрiлася вiд високої напруги, i хотiлося її охолодити.
      Важко пiдiймався вiн до кабiни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию - темно-синя шкiра, он i дрiбнi зморшки лягли з бокiв до пiдборiддя, безперечно, що це - жива тканина. I дихає - значить газовий обмiн... То який же це робот? Бiологiчна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивiлiзацiю?..
      Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого i на бiлу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.
      Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Нiжна дiвоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотiли на вухо: "Ковтнеш, як стомишся". I рука й вуста порушили залiзний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а вiн тодi крадькома поцiлував i ту руку i тi вуста.
      Нетерпляче дiстав пляшечку. Ковток обпiк йому горло i вогнем поплив по жилах. Тисячi запахiв землi вдарили йому в голову - запахи тiєї самої реальної Землi, яка виростила i його, i його предкiв, народила мiльярди людей! Нi, вiн нiскiлечки не сп'янiв, вiн тiльки вiдчув свою рiдну Землю. I цього вiдчуття було досить, щоб збудити в ньому енергiю. Скiльки дивовижного розповiсть вiн своїм товаришам!
      Поклав Рожевому руку на плече.
      - Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!
      Той пiдвiв голову, розплющив свої сухi очi i сказав:
      - Я знаю, що вона гарна.
      Вiн вимовив цi слова не зовсiм упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так вiн скрикнув:
      - Звiдки ж ти знаєш?
      - Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що вирiс тут, враження дитинства i юностi наповнюють мене. I водночас я наче був десь там... на якiйсь Землi. Дивний сон. Я ж спав, i менi приснилось, що я став iншим юнаком...
      - Яким же?
      - Iм'я якесь чудне: Петро Яворович. Снились менi зовсiм iншi простори вони залитi бiлим слiпучим свiтлом, аж у мене очi болiли, i рослини дивовижнi: з кружальцями на гiлках i всi зеленi. Ранiше менi не снилось таке нiколи.
      - Отож вi снi ти побував у моєму краї, - сказав Яворович i мимоволi поглянув на бiлу кулю Великого Розпорядника.
      - Хiба є такий край насправдi?
      - Я прилетiв звiдтiля.
      - Це неймовiрно. А ще дивнiше, що ти заговорив: ми всi думали, що ти нiмий.
      - А я думав, що ваша країна - збiговисько нiмих i глухих.
      Вони обоє засмiялися, i це одразу зблизило їх. Правда, Петро помiтив, що в Рожевого смiються тiльки губи, а очi залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: "Робот, робот". Але розмовляючи з венерiйцем, чуючи його голос, спостерiгаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу вiдiгнав цю думку. Адже без нiякого сумнiву перед ним жива, мисляча особа!
      Не без "задньої думки" Петро заговорив про походження розумних iстот. Рожевий замислився, на його чолi збiглися зморшки. Потiм промовив скрипучим глухуватим голосом:
      - Головатi твердять, що створили нас... А хто створив їх самих - хiба не мати Невiдомiсть, яка обiймає увесь свiт? I чи вони складаються з iншої речовини, нiж ми? З тiєї самої. I нашi мудрецi вже вирощують могутнi мозки, подiбнi до оцих... - Вiн показав на бiлу кулю. - I вони допоможуть нам у працi, в життi.
      - А хiба вони не всi отакi? - спитав Петро.
      - Це їхнi наймудрiшi. Сидячи в бiлих кулях, вони думкою сягають далеко в Невiдомiсть, а вона манить, заплутує їх i приводить на те саме мiсце, звiдки почався шлях. В деяких вiд цього порушується злагодженiсть, i вони гинуть в страшних муках - їхнiй рев лунає попiд небом днi i ночi. I все ж таки вони вiдмовляються вiд тiла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очi. i таким способом намагаються вiдкрити таємницю таємниць. Голомозi напувають їх "Соком мудростi" - вiд нього сохнуть кiнцiвки, а мозок розростається. Працюють за них iншi, навiть з нами воюють iншi - всiма керує Великий Розпорядник. В iм'я своєї мудростi вiн може винищити безконечнi ряди своїх послушенцiв... Але так довго не буде. Нашi старi вченi побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матiр Невiдомiсть...
      На темно-синьому його обличчi, в сухих очах з'явився вираз екстазу. Вiн провiв долонями по щоках, наче вмиваючись, i усмiхнувся.
      - В чому ж їхня мудрiсть? - спитав Яворович.
      - Не знаю. Може, нам розповiсть моя Гiлка...
      - Це її iм'я?
      - Так.
      Петро почав запитувати про народ Країни Щитiв, про тамтешнi звичаї i культуру. Рожевий охоче розповiдав, у його пам'ятi було безлiч фактiв з життя рiдного народу, iсторiя якого губиться десь в глибинi "днiв i ночей". Але про що б вiн не говорив, а неодмiнно повертався до найцiкавiшої для себе теми: про свою Гiлку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсiм близько... Одного разу Голомозi несподiвано напали на їхнє селище, i вже змiнилася тьма ночей i днiв, як його пара потерпає в оцiй жахнiй країнi Головатих. Ех, коли б її знайти!
      I вони, вийшовши з лiтака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрiчних Голомозих, але нiхто не знав такої. В його рухах, у виразi обличчя з'явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:
      - Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час вiн iшов мовчки, а потiм заговорив - не то до Петра, не то до самого себе:
      - Рiзноколiрне сяйво вночi, тиха музика лiсу... - все на двох, все на двох - увесь свiт.
      Яворович раптом спитав:
      - А ти знаєш, що таке поезiя?
      - Поезiя? - перепитав Рожевий.
      - Так, поезiя.
      Петро насторожено ждав, що вiн скаже. Адже поетичне вiдчуття вiдрiзняє людину вiд тварини...
      - Поезiя... - приглушено заговорив Рожевий, - це коли ми з Гiлкою слухаємо голоси риб у морi, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, i Птиця б'ється в наших грудях... У тебе є Птиця?
      - Є, є! - радiсно вiдповiв Петро.
      ЩО РОЗПОВIЛА ГIЛКА
      Вигляд самотнiх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрiй. Фiксуючи на кiнострiчку краєвид, вiн думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оцi Головатi. Якi могутнi сили дрiмають у цих мозках, iзольованих, виключених iз життя... Марнуються на якiсь химери отакi чудовi бiокiбернетичнi комплекснi Цiкаво, над якими ж проблемами замислились оцi генiальнi голови?
      "А чому, власне, генiальнi? - вхопився Петро за останню думку. - Може, тому, що створили бiологiчних роботiв? Але ж головне все-таки мета. Навiщо? - ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?"
      Хотiлося спитати про це у ближчої кулi, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).
      Праворуч i лiворуч, близько й далеко бовванiють бiлi кулi над жовтими кущами. Але всi вони поступаються розмiром кулi Головного Розпорядника, жодної iншої такої Петро не побачив. Деякi зовсiм маленькi - наче пуп'янки.
      Тиша. Цiлковита тиша. Голомозi снують помiж кулями, не звертаючи нiякої уваги на космонавта i його товариша. Рожевий час вiд часу зупиняється i ворушить губами - Петро здогадується, що вiн запитує про свою Гiлочку, але нiяких звукiв не чути. Та ось вiн заметушився, затупцював, обертаючись на всi боки, наче стрiлка компаса помiж магнiтами. Яворович нацiлив на нього апарата, зробив кiлька кадрiв.
      Рожевий глухо пробурмотiв:
      - Я вже вiдчуваю: вона близько, близько...
      Пiшов, як сонний, по боковiй стежцi, жовтi колючi кущi хвиськали його по обличчю, а вiн усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бiгти. Тепер i Яворович побачив ту, яку той називав Гiлочкою. Дiвчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Грацiозна постать її огорнута золотистою матерiєю, i це вiдтiняє її темно-синю шкiру; жмут високого волосся, перев'язаний з самого вершечка, конусом похитується на головi.
      Яворович ледве встиг пiдняти кiноапарата, як вони кинулись навстрiч. Може, за крок вiд Рожевого дiвчина спинилася i повернулась до нього спиною. Вiн пiдняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався i сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони мiж собою в цей час, але стояли отак довго. I, можливо, порушуючи їхнi звичаї, вiн пiдiйшов до закоханих i сам повернув їх обличчям до обличчя. Вiдiйшов i ще зробив кiлька кадрiв. Спохватившись, поглянув на їхнi очi: хотiв побачити сльози, сльози радостi! Але очi в них були сухi, блискучi.
      Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалi не плачуть?
      Дiвчина заспiшила з своєю ношею, не пiшла, а побiгла помiж кущами. Золотистий її одяг зливався iз жовтим фоном.
      - Чого ж ти її вiдпустив? - спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого i намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всi десь у глибинi єства.
      - Сказала: мусить виконати обов'язок, - глухо промовив Рожевий. - Вона ще не знає, що її чекають вищi обов'язки у себе на батькiвщинi.
      Вiн стояв i дивився в той бiк, де важка запона хмар ховала його рiдний край.
      - У вас є таке почуття - любов до батькiвщини?
      - Коли б не було - i ми б опинилися серед Голомозих.
      Гiлка незабаром повернулась i повела їх до свого житла. По дорозi Рожевий, мабуть, розповiдав їй про Яворовича, бо дiвчина частенько повертала свою голiвку в бiк чужинця i поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчi Петро не змiг прочитати нiчого: воно гарне, але нагадує маску.
      Зiйшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворiв. До одного з них завернула Гiлка, i вони опинилися в напiвтемнiй норi. Це було її житло. Щоб не стояти зiгнувшись, Петро сiв на долiвку, встелену якимись шматками.
      "I оце ти тут живеш i не тiкаєш до нашого моря?" - спитав її коханий, i коли б Петро мiг чути цi слова, то вловив би в iнтонацiї бiль, гiркоту, протест. Але вiн не мiг чути їхньої розмови, iнколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський дiапазон. - "Кожна гiлка мусить бути бiля свого дерева!" - патетично продовжував юнак.
      Дiвчина пiдвела його до виходу i вказала на бiлу кулю, що прилiпилася над самiсiньким урвищем. Це було зрозумiло й без слiв. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-iмпульси в усi отвори. Зручна позицiя. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий бiлими пелюстками. Це, власне, пiдстанцiї мозку Великого Розпорядника...
      Рожевий подивився на кулю i одвернувсь.
      "Невже вони нiколи не сплять?" - спитав свою кохану.
      "А хiба що?"- здивувалась вона.
      "Як то що? Сьогоднi ж одразу ми тiкаємо звiдси!"
      "Куди?"
      Це запитання спантеличило Рожевого. Вiн обернувся до Петра i переказав йому розмову.
      - Вона питає куди. Я не знаю, що їй вiдповiсти!
      Петро усмiхнувся:
      - У нас теж буває - не знаєш що сказати жiнцi.
      Гiлка стояла, трохи схиливши голову набiк i з'єднавши руки на поясi. В її постатi було щось iронiчне.
      "Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парi".
      - Вона думає навпаки! - вигукнув Рожевий до Петра.
      Той розвiв руками:
      - У нас, на Землi, жiнки теж часто думають навпаки...
      "Хiба можемо ми, дiти Риби, жити в оцiй норi? - обернувся юнак до дiвчини. - Пригадай нашi простори, нашi лiси й моря, наших ровесникiв i батькiв!"
      "Невдовзi настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рiд Риби. Пiдемо туди - i ми загинемо".
      Юнак вiдступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.
      "Вiн давно обiрвав би наше буття, та не може. Вiд їхнiх бiохвиль нас захищає волосся i високi щити".
      "Тут щось уже таке приготовано, що нi волосся, нi щити не допоможуть. Здiйсниться воля Великого Розпорядника".
      Вони вiдiйшли в куток i притиснулись до стiни - щоб далi вiд входу, далi вiд бiлої кулi.
      "Мiй любий, - сумовито говорила Гiлка, - ти усвiдом i закарбуй собi в пам'ятi те, що зараз почуєш. Досi увесь рiд Синiв Риби тiльки iзолювали, тримали в оточеннi - для якогось великого експерименту. I ось ця епоха минула, Сини Риби випили свiй час, вичерпали його день за нiччю, хоч вiн плинув довжелезною рiкою. Лишилися краплi, бо невблаганна мудрiсть Головатих - творцiв i руйначiв - от-от закриє шлюзи. Завершився iсторичний цикл, i весь народ Країни Щитiв мусить пiти у небуття, розчинитися у Невiдомостi, вернутися туди, звiдки вийшов. Коло замикається. Мусить здiйснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя i небуття. Так-так, мiй любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирiшив знищити Країну Щитiв. Уже завершено пiдготовку, вже зiбрано могутню силу, i вона чекає лише iмпульсу. Безлiч Головатих виробили в собi здатнiсть концентрувати своє випромiнювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну вiдстань бiохвилi такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синiв Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навiть дерева... В тобi хвилями ходить напруга, мiй любий, але ти мусиш скоритися, i, може, Велика Мудрiсть дасть нам днi i ночi, i ми вип'ємо їх разом з тобою, у парi. Це ж безглуздо гнiватись на закони Невiдомостi, адже ми з тобою все одно не вiчнi".
      "Ми не вiчнi, а рiд наш вiчний! - вiдповiв юнак, а в усьому тiлi його наче блискали блискавки i гримiли громи. - Ходiмо до своїх - попередимо, пiдготуємось!.."
      "Марнi поривання, любий".
      "У нас теж велика сила!"
      "Все враховано, проаналiзовано, виверено".
      "Тiкаймо!"
      "Лишайся тут".
      "В оцiй норi?"
      "Законам Невiдомостi треба пiдкорятись".
      "Побачиш, я визволю тебе звiдси, Гiлко, визволю тебе вiд твого страху!"
      Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засiб заспокоєння, i з цiкавiстю стежив за рухами дiв чини. Зафiксувати цю сценку на кiнострiчку не змiг: в печерi було напiвтемно.
      "Не заспокоюй мене, Гiлко, бо хiба можна бути спокiйним, коли пiднято спис на батькiв i братiв, на минуле i майбутнє рiдного роду! Я зараз же йду до нього..."
      "До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"
      Рожевий легко вiдштовхнув її i подався з печери. Яворович пiшов за ним. А вслiд поспiшила i Гiлка, схожа на бджолу в своїй золотистiй одежi...
      ЮПIТЕР ГНIВАЄТЬСЯ
      Як не намагалася Гiлка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, вiн смiливо наблизився до Головного Розпорядника. Пiд лiвою пахвою темнiла трубка. Все його єство аж бринiло вiд напруги, вiн був готовий навiть загинути аби тiльки пожбурити оцiй жорстокiй головi свою правду.
      I ось вiн став проти бiлої кулi на вiдстанi польоту стрiли невеличкий, але красивий у своїй рiшучостi.
      "Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"
      "Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".
      Рожевий мiцнiше притиснув трубку, ступив крок уперед.
      "Виходить, правда, що ти замислив знищити Синiв Риби i всю нашу Країну Щитiв?!"
      "Що ти розумiєш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скiльки бiологiчних рiзновидiв менi доводилось виводити з Небуття i повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".
      "Хiба ж це..." - почав Рожевий, але думка його урвалася. Вiн побачив, що з-за бiлої кулi, наче з легкого туману, до нього простує... точнiсiнько i який самий юнак, як вiн. Така постать, така хода, навiть одяг не новий, тiльки що свiжий, не поношений.
      Побачивши двiйника свого коханого, Гiлка затулила очi долонями. Рожевий мимоволi позадкував.
      Та це було лише першої митi. Гордий Син Риби опанував себе i зупинився.
      "О Великий Розпоряднику! - пiдняв вiн руку. - Я визнаю, що ти наш творець, менi не потрiбно доказiв..."
      А двiйник пiдходив ближче - вже видно було, як здiймаються i опускаються його груди при диханнi.
      "...Але нищити своїх дiтей - це жорстоко i безглуздо".
      Точна копiя Рожевого зупинилась перед ним i промовила його ж голосом:
      "Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."
      Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.
      "О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."
      В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!
      "Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом. - Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".
      "Виходить, тiльки для нас цей закон?"- гукнув Рожевий до кулi.
      Але вiдповiв йому новий двiйник:
      "Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."
      "I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"
      "Я такий же, як i ти".
      "Нi, не такий! - заперечив Рожевий. - Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"
      "Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".
      "Нi, не крапля, а велике море!"
      "Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"
      "Чого я хочу? - гукнув Рожевий. - Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"
      "Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."
      Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.
      Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.
      Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...
      Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:
      "Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"
      "Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".
      "Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"
      Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.
      Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.
      "Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.
      Петро поглядав на нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...
      "Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!
      Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.
      - Хочеш говорити - то давай вiдверто!
      Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.
      - Я вiдкидаю твої думки, - сказав уголос Яворович. - I якщо Природа дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собi, Великий Розпоряднику, що хтось iнший експериментує над вами, Головатими?
      Петровi здалося, що синя рисочка рота тiпнулася.
      "Ми завжди були i завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. I ти створений кимось iз наших мудрих. Невже ти не усвiдомлюєш цього? Адже ти один".
      - Нi, я не один, нас дуже багато - людей!
      "Це в твоїй уявi".
      - Можеш переконатися.
      "Як саме?"
      - Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.
      "Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник. - Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".
      На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро. - Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.
      "Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.
      - З якої дiлянки неба? - аж стрепенувся Яворович.
      А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.
      "Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".
      - Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".
      "Добре, хай знають, що я здогадався".
      "Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.
      - Прийняли?!
      "Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".
      - Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...
      "Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."
      - От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро. - Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...
      "Парадокс iз парадоксiв. - подумав Великий Розпорядник. - Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".