Рожевий прибiг до Гiлки швидше, нiж посланi Великим Розпорядником Голомозi. Дiвчина лежала, розкинувши руки, але в руках нiчого не було...
      Голомозi потупцювали бiля неї, а тодi враз кинулись у той бiк, де зникла таємнича iстота.
      Яворович оглядав грунт навколо - може, впустила? Але мазера нiде не було...
      Рожевий пiдвiв свою наречену - вона ледве трималася на ногах.
      - Ну, що? - не втерпiв Яворович. - Що вона каже?
      - "Забрав", "забрав". А хто - не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона пiде зi мною.
      - Поспiшайте. - Петро взяв i по-земному мiцно потиснув Рожевому руку. Бажаю успiху, друже!
      Коли вони зникли за кущами, Петро спокiйно оглянувся навколо. Так, чи йти до лiтака, чи... податися по слiдах тiєї загадкової iстоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але вiн вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втiм, усе це - дурницi, треба йти й шукати!
      I Яворович пiшов у той бiк, де зникла невiдома iстота i куди потрухикали Голомозi iз своїми списами.
      ХРАМ ЗОЛОТОГО СВIТИЛА
      Яворович довго iшов по слiдах, протоптаних Голомозими в податливому грунтi. Слiди петляли помiж кущами, в деяких мiсцях завертали назад i, перетнувшись, iшли вбiк. Чим далi, тим усе менше бiлiло бутонiв Головатих, замiсть жовтих кущiв з явилась низькоросла рослиннiсть, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантацiя, бо, як помiтив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, пiдчахнув сизу гiлку, з якої закапав прозорий сiк, але їсти передумав, може, зашкодить?
      Слiди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, i так лежали, наче до чогось дослухаючись.
      Яворович, обережно ступаючи, обiйшов їх i почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся - чи не йдуть слiдом? Голомозi лежали непорушно, зовсiм непорушно. Петро вернувся, пiдiйшов до них - мертвi, всi до одного. I списи валяються поруч...
      Постояв у нерiшучостi. Може, пiти назад? А то натрапиш на засiдку...
      Вирiшив iти вперед. Очевидно, це дiють вороги Великого Розпорядника, це по-перше; а по-друге, - не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.
      Вiдшукавши слiд ("Iшов один, той, що забрав мазера!"), Яворович покрокував по схилу. Внизу темнiли гаї, i щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, вiн без вагання пiшов помiж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Вiн iшов зовсiм беззбройний, не мав навiть мисливського ножа, та проте не вiдчував страху, серце билося ритмiчно, i в усьому тiлi вiбрувала сила.
      Там i сям у лiсi почали попадатися занадто товстi дерева, наче роздутi знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, i потiм не побачив отворiв. Що це - природнi дупла, чи венерiйцi таки вирощують свої житла? Але жодної живої душi не видно, навiть гам. де цi житла стоять порiвняно густо.
      - Агей! - гукнув на всю силу своїх легень, i тiльки луна вiдповiла йому: - Е-е-й...
      Усмiхнувся: природнi ж венерiйцi взагалi, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть "почути" думку...
      Мабуть, воно так i сталося, бо невдовзi навстрiч Петровi вийшов зеленотiлий юнак, мовчки взяв його за руку i повiв по однiй iз стежок у хащi Яворович у думцi запитував його: "Куди ми йдемо?" Але вiдповiдi, здається, не було чи, може, вiн її не вловлював.
      Так i йшли мовчки, вiрнiше, не йшли, а продиралися крiзь гущавину, i весь час юнак не випускав Петрової руки.
      Велетенське примiщення вiдкрилося якось одразу, несподiвано Яворович ступнув крок - i опинився всерединi. У сутiнках гущавини вiн не помiтив широкого входу, можливо, через те, що бiльше дивився пiд ноги, боячись спiткнутись. Тепер, пiдвiвши голову, побачив... свiтло! Висока свiтла колона, вужча знизу i ширша вгорi, пiдпирає перламутрове склепiння Петро одразу догадався: ввiмкнули його лiхтар! Але яке щастя, що вони не зацiкавились другим вмикачем... Тiсним безмовним натовпом стоять венерiйцi, серед дорослих багато й дiтей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучi сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне свiтло просто рiже їм очi, чи радiсть або горе витискують сльози?
      Юнак пробирається попереду i, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, i знову змикається за ним. Так вони пiдiйшли до середини храму, де на якомусь круглому пiдвищеннi стояв лiхтар. Слiпуче коло на перламутровiй стелi було тепер над Петровою головою. Побiля свiтляної колони, що здiймалася з лiнзи лiхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать срiблястi колючки. "А їй личить цей вiнок, - мимоволi подумав Яворович. - Гарна". Та це були не тi слова. Вона стояла поряд iз сизуватим свiтлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петровi чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертiтi, дружини фараона Ехнатона, - лебедина шия i мигдалевi очi.
      Юнка ступила крок до Петра i так само, як i Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, i почала "розмовляти" думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тiльки вiн не встигає помiтити, як вони вимовляються.
      "О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!.."
      "Я мало не розбився..." - подумав Петро.
      "...Ти принiс не лише звiстку про Золоте Свiтило, а й саме свiтло, про яке ми досi знали тiльки з переказiв i легенд. Ось воно - чудо iз чудес, прекрасне свiтло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далi за всяку рослину, воно обiймає всесвiт..."
      Вона ходила навколо лiхтаря, i щось величне було в її поставi, в її розмiрених неквапливих кроках.
      "...Свiтло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючi осколки? Це щоб освiтити найтемнiшi мiсця простору. I настане час, коли свiтло освiтить усю нашу планету, i велика Правда постане в усьому своєму блиску. I ми не будемо насилувати закони матерi Природи, а житимемо i розвиватимемось у злагодi з ними".
      Проповiдниця трохи помовчала, дивлячись в заплаканi лиця, а потiм проголосила:
      "Нехай кожний пiдiйде i помиє руки свої у свiтлi i омиє свiтлом своє лице".
      З цими словами вона простягла руки до свiтляного стовпа, занурила в нього долонi i потiм провела ними по обличчю. За нею пiдiйшов чоловiк, потiм жiнка пiдвела двох дiтей, потiм знову чоловiк... I Петровi здалося, що лиця їхнi стають гарнiшими, а в очах з'являється вираз доброти.
      Один тiльки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев'янiлий. На обличчi в нього не вiдбивалося нiяких емоцiй. Одне за одним пiдходили венерiйцi до свiтла, лише вiн стояв стовпом, звiсивши довгi руки.
      Поступово храм порожнiв, бо, виконавши ритуал, венерiйцi виходили. Зрештою бiля проповiдницi залишилося кiлька старших чоловiкiв i жiнок та ще той байдужий. Усi вони, за винятком Байдужого, з цiкавiстю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхнi обличчя, постатi. Повнi губи, великi очi. Пiд балахонами окреслюються покатi плечi; руки й ноги мають по п'ять пальцiв.
      Якби замiсть зеленої була каштанова шкiра, можна б подумати, що вони з Iндiї чи Лаосу; дуже схожi на тамошнiх людей.
      "О Людино, ми багато вже чули про тебе, - звернулася в думцi проповiдниця, - i тепер маємо щастя побачити тебе зблизька".
      Великi очi їхнi блищали вiд слiз.
      "Менi також дуже цiкаво. - подумав Петро. - Буде про що розповiсти... От тiльки шкода, що не прихопив з собою кiноапарата, ну за те ви менi дасте щось, щоб я мiг показати товаришам-космонавтам, та й людям на Землi..."
      "Хiба ти пiдеш вiд нас? - тривожно подумала Проповiдниця. - А оцей символ Золотого Свiтила?!" -Вона вказала на лiхтар.
      "Я мушу повернутися до тих. що послали мене, а цей лiхтар менi просто необхiдний. - Побачивши переляк на обличчях венерiйцiв, Яворович додав: Зрозумiйте, це моя зброя".
      Але що таке зброя вони не розумiли, а Петро не схотiв детально роз'яснювати, щоб не налякати їх, щоб не подумали, що вбивати - одна iз досконалiших професiй на Землi.
      Вони обступили лiхтар, i Петро вловив щось нове у виразi їхнiх облич. Нетерпляче поморщився. Ну. як вони не розумiють, що ця рiч його i що вона йому просто необхiдна?! Стримуючись, пояснив, що ця штука, хоча б вiн i залишив її, довго свiтити не буде, "сяде" батарея i все. Це мало втiшало венерiйцiв, може, вони й не повiрили, бо легенди їхнi оспiвували вiчнiсть свiтла.
      I тодi в Петра з'явилася iдея запалити їм вогонь. Це ж дуже просто: нехай пiдкидають дровець, i все. Буде їм хоч якась робота Адже вони, власне, зовсiм не працюють, бо взяти вирощене природою - хiба ж то праця?
      Вогонь... Вони ще не бачили вогню. Певне, атмосфера ховає блискавки в глибинi хмар. А первiсним людям на Землi вогонь таки справдi дало небо: блискавка розчахувала i запалювала дерева...
      Дикi люди, мабуть, вважали вогонь добрим духом, оберiгали його, навiть обожнювали Але чи добрий вiн - вогонь? Чи не наробить вiн тут, на Венерi. ще бiльше лиха, нiж на Землi?
      Завагався Петро, але зрештою вирiшив, що все залежить вiд того, як використовувати вогонь Якщо розумно - вiн корисний, а коли нi, то... самi будуть виннi.
      В нього була в кишенi коробочка сiрникiв, але наскiльки її вистачить? Треба навчити їх самим добувати вогонь, вирiшив Яворович, це певнiше. Кресало зробити нi з чого. Попросив принести сухого палiччя, i коли перед ним поклали добрий оберемок, сказав:
      - У кожному з оцих цурупалок є прихований вогонь...
      Вмостившись на пiдлозi, довшу суху палицю обiпер об пояс i затиснув ногами, коротшу взяв обома руками i почав швидке терти. Венерiйцi стали колом, спостерiгаючи за його рухами. Довго тер Яворович, палицi нагрiлися, вiн сподiвався, що ось-ось затлiються, пiде димок, схопиться язичок полум'я... Але вогонь не з'являвся. Пiт зросив йому чоло, а палицi навiть не потемнiли! "А нехай їй всячина, отакiй технiцi!" - подумав Петро i вийняв з кишенi сiрникову коробочку. Так буде легше. Чиркнув сiрником, запалив хмиз, i коли заклубочився дим, венерiйцi злякано вiдiйшли. Про свiтло вони чули, а про дим. певне, немає нiчого в їхнiх легендах. Та ось сухi дровця запалали чистим вогнем. Проповiдниця рушила до нього, простягаючи руки, i коли б Петро не зупинив її, то, мабуть, згорiла б.
      - Це свiтло пече! - гукнув Яворович. Одiрвав у Байдужого - вiн якраз близько стояв - клапоть балахона i простягнув до вогню. Клапоть так i пихнув.
      А вогонь танцював на дровах, наче торжествуючи своє народження, перламутровi стiни нiби ожили, вiддзеркалюючи рухливе сяйво Цей каскад свiтла ще пояскравiшав, коли Петро взяв до рук лiхтаря i вимкнув його. Вiн i сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття i думав: "Хоча б же ця сила природи принесла їм користь..."
      Тицьнув коробочку сiрникiв у зелену долоню Проповiдницi, розповiв, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що вiн мав справу з дiтьми.
      - Можете запалити багаття десь у долинi i весь час пiдтримувати його... Тiльки будьте обережнi: щоб вогонь не пожер ваших лiсiв i будiвель. Вiн боїться води, якщо почне шкодити - заливайте водою.
      Проповiдниця вийняла сiрника з коробочки i довго дивилася на нього, як на якесь неймовiрне чудо. Поклала назад, засунула, передала коробочку сусiдовi, а той, роздивившись, вiддав iншому - аж поки коробочка не потрапила в довгу руку Байдужого Петро бачив, як той, навiть не глянувши, затис її в своїй широкiй долонi.
      Усi дивилися на вогонь, немов загiпнотизованi, особливо малеча.
      Петро, стискуючи в руцi гофрований цилiндр лiхтаря, помалу пiшов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, вiн покаже, як дiє мазер!
      Оглянувся - венерiйцi все ще стояли коло багаття, як завороженi, на їхнiх зелених обличчях танцювали вiдсвiти. Та ось Проповiдниця неначе прокинулась, швидко пiдiйшла до Яворовича, i вiн сприйняв її думку:
      "Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми допоможемо тобi звiльнити свою птицю. Тобi дадуть трубки iз соком - поллєш ним тi рослини, що обвивають птицю, i вони зiв'януть".
      - Оце по-дружньому! - вигукнув Петро i потряс здивованiй жiнцi руку,
      З лiсу вiн виходив, несучи за плечима чималу в'язанку трубок iз соком. Здавалося, безлистi темнi дерева насторожено стежать за гостем iз далекої Землi.
      ЗУСТРIЧ IЗ САМИМ СОБОЮ
      На плато було тихо й спокiйно. Жовтi кущi й величезнi бiлi бутони в них стоять непорушно, як i ранiше; Голомозих сновигає начебто ще менше, на Петра вони не звертають нiякiсiнької уваги, нiбито це йде також робот, хоч трохи й iнакший.
      "Ну й добре, - подумав Яворович, - значить вiн..." Схаменувшись, Петро обiрвав думку, хоч уже й знав її всю: добре, що Великий Розпорядник не контролює, не здогадується про трубки. I, незважаючи на цю заспокiйливу думку, Петро вiдчув, як десь у глибинi його єства виникає неспокiй. Почав озиратися навколо. Нiде нiчого пiдозрiлого, нiяких змiн. А проте ставало тривожно.
      Проходячи мимо плантацiї їстiвних рослин, згадав, що давно вже не їв. Обережно поклав свою ношу, сiв, i, вiдламавши кiлька гiлочок, почав їсти. Подумав про "Астероїд". Тепер вони знають - живий. А як будуть розпитувати, як здивуються, що на Венерi отаке життя Ну, що ж, природа щедра на форми... Треба тiльки бiльше на кiноплiвку, а то ще ж чимало касет Але ж дiйсно, якi можливостi мозкової речовини! Цiкаво, чи вона така, як у нас?
      Пiдвiв голову - коли б оце прозора атмосфера, то "Астероїд" сяяв би яскравою зiркою, видно було б i вдень. Та якби тут атмосфера була прозорою iнакше б розвивалася i цивiлiзацiя. З їхньої свiдомостi виключено космос Головатi не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землi бiльшiсть людей не звертає нiякої уваги на космос, ба навiть серед тих, що помiчають його, працюють для нього,- i то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простiр, безмежжя, а в тому безмежжi - газовi кулi, тобто зорi, можна одержати їхнi спектри, визначити маси, швидкiсть, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу i на тому заспокоїтись Якщо ж буде помiчено якiсь неправильностi руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабiнетне вивчення - i таки вiдкрити бiля розпечених газових тiл твердi кулi - планети.. Поки що, в основному, йде нагромадження фактiв.
      Смакуючи соковиту м'якiть венерiйських рослин, Яворович подумав, що й досi не знає, як вени звуться, i усмiхнувся: хiба це має якесь значення?
      Побувають тут бiологи, то все розкласифiкують. А цiкаво, як розмножуються оцi рослини? Адже нiякого насiння, жодного стручка вiн ще не бачив.
      Попоївши, Петро рушив далi Невдовзi побачив i свiй апарат, обплутаний лiанами, i бiлу кулю Розпорядника. Нiде нiкого. Отже, тiльки лiквiдувати клятi рослини - i полiт, полiт...
      Вiн узявся старанно поливати соком "клятi лiани". Надрiзував кiнець еластичної трубки i, перебираючи долонями, витискував iз неї сiк. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато i надрiз швидко затягується досить мiцною плiвкою. А як тиснути, то сiк б'є з трубки, наче з насоса. Петро цiлився пiд корiння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавленi трубки вiдкидав геть i брав усе новi й новi, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.
      Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густiше, полив удруге.
      А рослини стояли так само, як i ранiш.
      Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напруженi руки ламати, трощити!
      Але руки не могли вхопити нiчого - розчепiренi пальцi стискували... повiтря.
      В першу мить вiн не мiг нiчого зрозумiти i намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вiльно пройшли крiзь нього, i лiва п'ятiрня вчепилась у праву. "Галюцинацiя! Витвiр уяви! - промайнуло в його свiдомостi. - Але ж..." Що "але ж" - вiн i сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, i важко було повiрити в його нереальнiсть. Петро пiшов просто на лiтак i пройшов крiзь нього. "Ага, он ти як... - подумав. - Хочеш збити мене з пантелику галюцинацiями? Нi, нi, не вдасться!"
      Одвернувся i пiшов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутенiти. Незабаром побачив знайомi слiди, минув з десяток жовтих кущiв i вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама мiсцевiсть, вiн упiзнав її. А все-таки, пiдiйшовши до свого апарата, помацав лiани рукою i аж зрадiв, коли впевнився, що вони реальнi. Проте радiти було нiчого: адже рятiвного соку вже нема!
      Петро зiтхнув, скоса поглянув на бiлу кулю Розпорядника. "I чому цей генiальний мозок такий... дурний! - подумав з досадою. - Як йому довести, що я - людина?"
      Постояв, походив навколо в задумi, приглядаючись до лiан, що оточували лiтак, а потiм пiшов назад. Вирiшив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечорiло, але вiн не мiг вiдкладати. У нього є лiхтар, i дорогу вiн знайде.
      Спочатку йшов так, а коли вже зовсiм стемнiло - ввiмкнув прожектора. Спустившись iз плато, зустрiв у лiсi якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.
      Довго блудив Яворович у лiсi - аж ноги заболiли. Пробивав собi свiтлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисiв дерев, сподiваючись вiдшукати храм, - але все марно. Тиша i темрява налягали, душили. Хотiлося впасти i заснути, але Петро змушував себе iти.
      В одному мiсцi вiн зупинився - його оточували гiнкi тоненькi стовбури. "Вони, вони! - зрадiв, дiстаючи ножа. - Ось нарiжу".
      Як i завжди, iз зрiзiв спочатку полився сiк, а потiм отвiр затягнуло плiвкою. I товщина стебел, i густина соку були наче такими самими "От i добре, - заспокоївся Яворович. - Тепер не спiймає мене своїми галюцинацiями..."
      Нарiзав цих стебел стiльки, що ледве нiс. Здавалися такими важкими, наче були металевi.
      Лiс довго не хотiв випускати Яворовича iз своїх темних нетрiв Космонавт потрапляв у такi хащi, що наледве вибрався iз своєю ношею. Коли вiн вийшов на плато - почав сiрiти свiтанок.
      Сiв трохи перепочити, i лише тепер помiтив, що потрапив на це плоскогiр'я зовсiм не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко вiд того мiсця. Незабаром вiн переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Бiлi кулi тут були набагато меншi i стояли густiше. Здавалось, їм не буде кiнця й краю Траплялися трiщини в грунтi, через якi доводилось перескакувати, заростi.
      Десь уже в другiй половинi дня голод i спрага змучили його зовсiм. I на довершення всього - коли вiн уже надвечiр, страшенно втомлений i розбитий, натрапив на тi трубки, що так невдало вчора використав, i порiвняв їх з тими, що нiс, - виявилося, що нарiзав вiн зовсiм не тих. Аж застогнав з досади. Стiльки працi i, головне, часу пропало марно!
      Покинув свою тяжку в'язанку i почвалав до лiтака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он i бiла куля цього тупого Розпорядника, ось i лiтак виднiється... Ще не знав, що робитиме, хотiлось одного - вiдпочити.
      Помiж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, вiдсунув шторку i... остовпiв. У крiслi пiлота сидiв Петро Яворович! "Знову галюцинацiя", - подумав i потер собi очi. Той з цiкавiстю дивився на нього, нiби вичiкуючи. Петро вхопив його за плече.
      - Ну, ну, легше! - сердито вигукнув той.
      "I слухова, ще й слухова галюцинацiя! - подумав Петро.- Що це зi мною дiється? Але ж я вiдчув його плече..."
      - Ану, вилазь! - гукнув несамовито.
      - А ти хто такий? - з притиском спитав той. - Може, познайомимось? - I вiн простяг руку. Петро махнув своєю, сподiваючись, що не наткнеться нi на що, але той пiймав його долоню i стиснув так, що в Петра аж пальцi хруснули. Нi, це не галюцинацiя... "Двiйник!" - спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.
      - Ха-ха-ха! - дурнувато засмiявся двiйник, показуючи його зуби. - Так хто ж ти такий? - уп'явся в Петра очима, враз припинивши смiх.
      - Я - Петро Яворович.
      - Ти - Яворович? - щиро здивувався двiйник. - Перестань виглуплюватись. Яворович - це я!
      "Вiн, певне, ще не дивився в дзеркало i не уявляє своєї зовнiшностi, чомусь подумав Петро. - Зараз покажу".
      - Отам, у нагруднiй кишенi комбiнезона, є дзеркало. Вийми, подивись.
      - А звiдки ти знаєш, що є в моїх кишенях? - спитав двiйник, дiстаючи дзеркало. - Дивно.
      Вiн довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потiм кинув кiлька пильних поглядiв на Петра.
      - Так... - тихо промовив, пiдводячись. -Ти - мiй двiйник... - I схопив Петра за груди. - Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобi треба? Ти хочеш мене знищити?!
      Очi його налилися нелюдським гнiвом, вiн висунувся з кабiни i розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку i так сiпнув до себе, що пiдсковзнувся. Падаючи, потягнув i того. Борсались пiд крилом, тiла їхнi сплелися в клубок, Петро вiдчував, що двiйник дужчий за нього, але не знає прийомiв боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив кулаком, але той вiдбивався з усiєї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-пiд кущiв, схопилися на ноги... I раптом сталося найстрашнiше -двiйник вихопив з Петрової кишенi мазера.
      - А-а... - захарчав, пригнувшись. - Зараз я тобi покажу!
      Пальцi його мацали корпус, шукаючи вмикача, вiн згаяв може секунду чи двi, i це врятувало Яворовича - спритно вiдскочив убiк.
      В ту ж мить сяйнув снiп яскравого промiння, освiтивши велику бiлу кулю Розпорядника, i вдарила червона цiвка... Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петровi здалося, що вiн почув якесь ревище, але чи справдi це було гак, поручитися важко Вiн був, як у чаду, i дiяв машинально.
      Кинувся збоку на двiйника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не змiг вирватись. Стискаючи його в залiзних обiймах, Петро вiдчув, що той зовсiм ослаб. Досить було струснути, i вiн впустив мазера додолу, а потiм i сам почав осiдати. Яворович стрибнув до лiхтаря, вхопив i одразу ж нацiлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки i ледве дихаючи.
      - Що це зi мною? - тихо спитав вiн. - Що зi мною сталося?
      Навiть у вечорових сутiнках помiтно було, як вiн блiдне, як синiють його губи. Раптом вiн пiдвiвся i зашепотiв, наче тут хтось мiг їх почути:
      - Слухай, скажи менi, хто я такий? Скажи...
      I впав мертвий.
      Петро ще постояв, невiдомо чого ждучи, а тодi нацiлив на мертвого двiйника мазер...
      Усе це так приголомшило його, що вiн забрався в кабiну, закрив шторку i довго сидiв заплющивши очi. Намагався нi про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у нiй гудiло i видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрiшнiм зором i зникало. I нiяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку... "Хто я такий? Хто я такий?" Догрався... догрався... Ну, що ж. сам винен...
      Раптом уявився вогонь - танцюють язики полум'я, хочуть лизнути зеленi руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно спiвають бiлi постатi. "А тодi й не чути було..." - подумав Петро, зручнiше вмощуючись у крiслi. Сон поволi затемнив хаос думок i образiв.
      СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ
      Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабiну. Пiдвiв голову i побачив темний силует - хтось намагався вiдсунути шторку. Петро швидко простяг руку i намацав стопор. "Добре, що не забув..." - подумав з радiстю i почав придивлятися до силуета. В постатi було щось знайоме... Гiлка! I як це вiн одразу не впiзнав? Ну, звичайно. Гiлка...
      Петро вiдiмкнув i вiдсунув шторку. Дiвчина проворно, наче кiшка, стрибнула в кабiну i, переступивши через Петровi ноги, сiла праворуч його. Рухи знервованi, швидкi, синi губи її то розтулялися, то стулялися - мабуть, щось казала. Яворович тiльки дивився на неї. Здогадувався - трапилось щось серйозне, раз вона забула, що вiн не сприймає їхньої мови. Раптом дiвчина стала перед ним на колiна.
      - Оце вже нiкуди не годиться... - буркнув Петро. Узяв її пiд пахви i посадив на мiсце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.
      Та Гiлка не хотiла сидiти. Схопилась i випурхнула з кабiни, усiм своїм виглядом запрошуючи i його зробити те саме. Вiн одяг скафандр i незграбно вибрався назовнi. Лiани заважали рухатись, але вiн обома руками вiдхиляв податливi стебла i, обережно ступаючи, щоб не спiткнутись, пройшов крiзь це живе плетиво.
      Уже зовсiм розвиднилось. Почався ще один похмурий венерiйський день без променiв, без тiней. "Отак, мабуть, у нас в океанах на великiй глибинi",-подумав Яворович, оглядаючись навколо. В густому серпанку ледве проступали обриси бiластих куль, оточених кущами "Цiкаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпорядника..." - подумав Петро i тiльки тепер глянув на те мiсце, де ще вчора бiлiла куля безсмертного мозку. Зараз там сiрiла невеличка купка попелу... Яворович пiймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, i здивувався сам собi.
      Гiлка вхопила його за рукав i намагалася купись тягнути. Вона весь час показувала в той бiк, де за темними лiсами лежить Країна Щитiв. З її жестiв Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкiй скрутi, що Сини Риби благають кого. Могутнього Гостя i Доброго Заступника, допомогти. Але вирушати пiшки... чи має вiн право пуститися в таку далеку мандрiвку пiшки? Часу в нього тепер зовсiм мало...
      А Гiлка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як вiд болю. Петро показав на лiтака i, як мiг, розтовкмачив на мигах, що коли б не цi клятi лiани, то вiн би полетiв. Дiвчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмiрковуючи, а тодi шаснула до лiтака. Яворович з цiкавiстю дивився, що вона робитиме.
      Здершись наверх. Гiлка почала розплутувати плетиво гнучких батогiв i закручувати кiнцi донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплiтала! До генiальностi просто - нехай ростуть собi вниз... Ох i молодця!
      Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.
      Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гiлка розплутувала i подавала йому кiнцi, а вiн нахиляв їх якомога нижче i закручував на стовбурах.
      Поступово звiльнили турбiну вертикального пiдйому, а потiм i фюзеляж. Гiлка, дарма що тендiтна, працювала невтомно. Яворович тiльки поглядав на її меткi руки - вони були весь час у русi.
      Лiани давалися, вони стали покiрнi й лагiднi. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?
      За годину чи бiльше Петро з Гiлкою повнiстю звiльнили апарат з їхнiх цупких обiймiв. Навколо срiблястого тiла лiтака стояли чудернацькi стовбури. Якби вони були однакової товщини i висоти, то можна було б подумати, що це вiдполiрованi колони з чорного базальту, встановленi на спомин спiльної працi людини i венерiйки.
      З хвилюванням сiв Яворович у своє пiлотське крiсло. Запустив турбiну, послухав її приглушене гудiння, уважно подивився на прилади. "Все гаразд, подумав задоволено, - можна летiти!" Махнув рукою Гiлцi, щоб iшла до нього, але вона чомусь не рушала з мiсця.
      Петро вимкнув двигуна i нетерпляче вискочив з кабiни. Пробував пояснити їй свiй план, але вона чи не розумiла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, i вiн, махнувши рукою, пiшов до лiтака. А коли виглянув з кабiни - дiвчини вже не було. "Мабуть, подалась стежками... - подумав. Ну, нехай як хоче".
      Знову запустив мотор. Ввiмкнув турбiну, збiльшив оберти. Апарат здригнувся, Петровi груди пройняло таке знайоме i кожного разу несподiване передчуття, що охоплює людину перед польотом.
      Але й цього разу на нього чигала невдача. Лiтак сiпнувся вгору, та не змiг пiднятися й на метр, хоч Петро дав максимальнi оберти. Що за лихо?
      Довелося знову глушити, вилазити з кабiни. Подивився - ну, так i є: не звiльнили шассi! З десяток цупких чорних "канатiв" мiцно обплутало каретки. Потратив ще з пiвгодини, поки "розв'язав" останню петлю. Працювати тут довелося лежачи - то на спинi, то боком. Нарештi вибрався i полегшено зiтхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбiнi, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледiв i аж не вiрив, що машина вiльно здiймається вгору.
      Набравши висоту, Яворовим перейшов на реактивну тягу i з гуркотом i громом помчав у той бiк, де його ждала змучена земля Синiв Риби. "Ех, шкода, що вони не чують цiєї музики! - подумав, дослухаючись до реву дюзи. - Вона б на них справила враження!" Мав на увазi нападникiв, що плюндрують Країну Щитiв. Йому не хотiлось нищити їх, мав намiр тiльки нагнати страху, щоб порозбiгалися.
      Внизу пропливали лiси - вони схожi на темнi хмари, i, здавалось, що пiд ними, десь там у глибинi, є стрiли шляхiв i кубики жител. Помiтивши рiчку, Петро полетiв уздовж неї i незабаром побачив море. Тепер йому легше буде орiєнтуватися Вiн уже летiв над землями Синiв Риби - пiд крилом чорнiли їхнi густi лiси, де вiн ходив.
      Але що то клубочиться на обрiї? Невже дим?!
      Повернув у той бiк i через кiлька хвилин ясно побачив - горить селище. Червонi язики полум'я охопили кiлька довжелезних рибоподiбних будiвель, чорний дим хмарою висне в повiтрi. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петровi серце - вiн, вiн сам дав їм вогонь!.. От i скористалися, великi та мудрi, випалюють непокiрних...
      Помiтив - чималий гурт Голомозих iз тонкими довгими смолоскипами оточує ще цiлу будiвлю. Стиснув штурвал, пiшов у круте пiке. Страшний рев, грiм виповнив увесь простiр, здавалося, сама планета реве од болю i лютi. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замiсть кулемета Петро вистрiлив на них снопами свiтла з прожекторiв.
      Аж засмiявся, коли побачив, як вони попадали з переляку i, тiкаючи, натикались на смолоскипи i спалахували як свiчки,
      - Ага, бандити! - закричав Петро, хоч i сам не чув власного голосу. Так вам i треба!
      Прогуркотiв над самiсiнькими їхнiми головами i коли вийшов з пiке i оглянувся - внизу валялися трупи, деякi горiли. З уцiлiлих жител вискакували Сини Риби i бiгли до лiсу, певне, переслiдуючи рештки ворогiв.