ДОЛИНА ПРЕДКIВ
      Цiлу нiч Рожевий i Яворович iшли без перепочинку. Обходячи i селища, заглиблювалися в хащi, полохали сонних тварин, i тодi Петро милувався жовтогарячим свiтiнням їхнiх очей. Iнколи золотi горошини креслили траєкторiю в повiтрi - то розбудженi птахи перелiтали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комiр сорочки, а згодом i зовсiм її скинув. Але втома не брала його, i вiн подумав, що Венера таки має менше тяжiння, бо на Землi вiн би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кiлометрiв!
      По тому, що рожеве свiтiння одягу венерiйця помiтно поблiдло, Петро здогадався, що починає свiтати. I справдi, повiтря поволi свiтлiло, наче хтось фiльтрував його, вiддiляючи темну густину. Тепер уже можна було розрiзнити чорно-синi стовбури дерев, якi виринали з жовтавої iмли. Темрява ще чигала в гущавинi, а там, де лiс рiдший, ставало зовсiм видно.
      В гайку карликових дерев, що сягали Петровi до колiн, венерiєць зупинився. Петро втомлено стежив, що вiн робитиме. Рожевий, вiдхиляючи цупке гiлля, дивився на коренi дерев. Ось вiн обережно взяв якийсь плiд, схожий на товстелезного опенька, тiльки без голiвки, i пiднiс його Петровi. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню i почав роздивлятися. Тим часом венерiєць знайшов ще одного такого "опенька" i показав Петровi, як зняти тоненьку плiвочку, що вкриває м'якиш. Почистили. Венерiєць почав потроху вiдкушувати i смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив i собi i вiд задоволення аж прицмокнув. М'якiть цього "опенька" танула на язицi, а сiк нагадував шампанське Здалося, маленькi бульбашки якогось газу вибухають у ротi, i прохолода ллється в груди. Яворович вiдчував, як його покидає втома, як м'язи наливаються новою силою.
      Другого "опенька" знайшов уже сам - вони туляться внизу стовбурiв, i не розбереш, чи ростуть з грунту, чи на деревi. "От планета - справжня теплиця! Якби знаття як його садити, - подумав Петро, жадiбно кусаючи, - може б, прийнялося на Землi..."
      Хотiв поласувати ще одним, але венерiєць жестами показав, що бiльше, не радить. Тiльки тепер Яворович вiдчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче вiд легкого сп'янiння.
      - Ну, гаразд, - обiзвався до Рожевого, - соком почастував, тепер давай їсти!
      Той нiби зрозумiв жарт, бо як тiльки вони вийшли з плантацiї карликових дерев, нарвав довгастих плодiв, на смак не то банани, не то грушi, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.
      В розпалi жовтавого безтiнного дня вступили в гiрську мiсцевiсть.
      Стежка в'юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, камiння, вкрите густою сiткою рослинностi. Взагалi, рослини на Венерi надзвичайно активнi вони вкривають усе: i горби, i долини. Ото тiльки не ростуть на прибережному пiску, а то всюди буяють та ще й у кiлька поверхiв: однi вистелюють грунт, iншi здiймаються над ними на 2-3 метри, ще iншi - сягають у височiнь. Планета й справдi нагадує теплицю, в якiй природа поставила гiгантський експеримент по вирощуванню найрiзноманiтнiших рослин.
      На поворотi Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рiдколiсся вiн побачив роззявленi пащi гiгантських рибин, а в них помiтив постатi венерiйцiв. Навiщо ж туди йти? Вiн i так увесь час вiдчуває себе втiкачем, а тепер...
      Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий вiдразу вiдчув, що вiн не йде, i обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерiєць пiдiйшов, торкнувся його нiг i пiшов уперед. Петровi нiчого не лишалося, як iти слiдом.
      Стежка вивела їх у долину, до пiднiжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що "рибини" видовбанi в скелях, чи, може, то природнi печери, а тiльки вхiд оформлено в традицiйному стилi. Здавалося, величезнi "рибини" видираються з-пiд гiр i нiяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не мiг визначити, але це - перше враження, яке вiн вiдчув, кинувши погляд на широко роззявленi кам'янi пащi. "Рибини" пливуть, хоч i не зрушують з мiсця, пливуть, хоч на їхнiх спинах - важеннi гори. Подiбного Яворовичу ще не доводилось бачити, i вiн у думцi дивувався, що тут є такi будiвничi.
      Спробував полiчити отвори: один, два, три, чотири... Далi не видно було в жовтiй iмлi, може, їх там хто зна й скiльки. Велике мiстечко i - якесь дивне. Постатi венерiйцiв у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, нiхто й не зворухнеться.
      Рожевий раптом зупинився, не дiйшовши до скелi метрiв п'ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потiм обернувся i сiв спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але вiн навiть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усiй його постатi. Особливий настрiй охопив i Яворовича, вiн мимоволi пройнявся урочистiстю хвилиш: I жовтий оцей серпанок, i поза Рожевого, i непорушнiсть отих, що в скелi,- все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. I це була туга неземна, може, це навiть i не туга, а щось iнше торкнулося гарячого серця iнопланетної iстоти.
      Щоб звiльнитися вiд цього почуття, Петро стряснув головою i рушив до ближчої печери.
      В широченнiй пащi - тiсний натовп венерiйцiв, вони нiмо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?
      Яворович пiдступає ближче - не рухаються. Стоять плече в плече, тiльки вузький прохiд посерединi залишили. I те, що по цьому проходу нiхто не рухається, що вiн зяє, як нацiлена в тебе чорна трубка, ще дужче пiдсилює гнiтючiсть моменту.
      Вийняв лiхтаря i, пересилюючи себе, пiдiйшов до самiсiнького входу. Мурашки пробiгли в нього по шкiрi, коли побачив, що ясi цi венерiйцi мертвi. Пiднiс лiхтаря, бризнув слiпучим промiнням в застиглi обличчя - вони тiльки багряно сяйнули сухими очима. Петровi здалося, що на якусь мить мумiї ожили, що вони зараз заворушаться i тодi станеться щось страшне. Але мертвi стояли непорушно.
      Яворович пiшов у прохiд, присвiчуючи собi лiхтарем. Iти було моторошно, але вiн iшов i йшов, наче його магнiтом тягло у темну глибiнь. Поступово заспокоївся, навiть торкав мумiфiкованi постатi. Вони були твердими, як камiнь, жодна мумiя не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вiчнiй вартi воїни Країни Щитiв. "Це i гiгантський мавзолей, - думав Петро, iдучи в глиб печери, - i музей iсторiї. Це ж їхнi герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох столiть..." I скiльки вiн не йшов - перед ним усе зблискували багрянцем їхнi сухi очi. Здається, цiй печерi й кiнця не буде. Яворович вернувся i, вийшовши з цiєї гiгантської гробницi, полегшено зiтхнув.
      Упевнившись, що венерiєць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кiлька жител мертвих. I всюди бачив нескiнченнi лави мумiй. їх тут не тисячi, а, мабуть, мiльйони. Певне, всiх своїх предкiв поселили тут шанобливi венерiйцi Країни Щитiв. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике дiло, прийшов вiддати шану своїм предкам. Про що вiн зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, вiн вбирає в себе їхню вiдвагу i мужнiсть? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасникiв так, як боролися вони?
      Нарештi венерiєць пiдвiвся i твердим кроком пiшов до печери. Повернувся iз сизою трубкою i жмутом стрiл у руцi, за плечима висiв трикутний щит. Петровi кортiло спитати: в кого вiн узяв зброю - у брата? батька? дiда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови...
      Там, де стежка повертає в хащi, Петро оглянувся на Долину предкiв, повиту жовтавою iмлою. "Рибини", як i перше, виривалися iз скель у широкий свiт... Помiтив i групу венерiйцiв, що йшли внизу - мабуть, принесли ще когось iз полеглих. "Цiкаво, як вони мумiфiкують? - подумав Яворович. - При нагодi треба дiзнатися".
      Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи мiсцевiсть, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.
      Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той лiс, куди вiн упав i де його поранили завзятi сини Країни Щитiв! Тепер трубчастi дерева оточували їх з усiх бокiв. Молодець Рожевий - привiв! Але чому вiн так скрадається, як леопард? Навiщо вiн затис пiд пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту iмлу, сподiваючись побачити крило лiтака, i груди йому розпирало хвилювання. Думав про свiй апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв'язок з "Астероїдом"...
      Нарештi крiзь густий серпанок помiж темно-синiми трубами дерев забiлiло крило його лiтака! Петровi нараз привидiлось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, вiд того, що вiн так швидко iде... Он воно бiлiє, наче сонячне вiтрило!
      СВIТЛО ПРОТИ СПИСIВ
      Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повiтрi i бiля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур i пiд його прикриттям почав одстрiлюватись iз своєї трубки.
      Яворович став за товсте дерево, вийняв iз скафандра лiхтаря. У вiдповiдь на стрiли Рожевого летiли списи. Придивившись, Петро помiтив Голомозих, що ховалися за деревами метрiв за п'ятнадцять звiдси. "Чого їм тут треба? - тривожно подумав Яворович. - Невже й вони дiзналися про лiтак?" Перебiг до iншого дерева, ближче. Виглянув - так i є, цiлий натовп порається бiля апарата, а цi, що зi списами, очевидно, прикривають їх. Там i сям помiж деревами лежать убитi - i Голомозi i Волосатi, видно, бiй зав'язався перед приходом Петра i Рожевого. От клятi, вирiшили захопити лiтака!
      Яворович дiяв обачно, але рiшуче. Оглянувся - його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить... Пiдняв лiхтаря i ввiмкнув свiтло, не мазера, а рефлектор Слiпуче промiння просвiтило лiс, i вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтiч. Деякi натикалися на дерева, стукались об них .своїми голими головами, i Петро з жалем подумав, що цi - ослiпли. З жалем, бо вiн не хотiв їх калiчити, а тiльки налякати. Блиснув ще раз, ще, i свiтло погнало голомозих воїнiв так, як ото вiтер жене пушину. Охопленi безмовним жахом, вони забiгли, мабуть, безвiсти.
      Петро, а за ним i його супутник, пiдiйшли ближче до лiтака. Тi, що порались бiля нього, певне, не помiчали їх. Рожевий спрямував туди трубку, i коли б Яворович вчасно не зупинив його - отруйна стрiла вразила б чиєсь сухорляве тiло. А навiщо це - адже вони без списiв, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть лiтака...
      Ставши за деревами, Яворович i Рожевий мовчки спостерiгали за роботою. "А цiкаво, що вiн подумав, коли я розiгнав голомозих? - мiркував Петро. Та, правда, вiн не повинен дивуватися, адже я для них - Могутнiй Захисник..."
      Голомозi робiтники працювали мляво, але методично, без метушнi. Одна група вибирала грунт бiля загрузлого крила, а iнша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помiтно схитнулося, опустилося трохи i знову стало непорушним. Плетиво мотузкiв натягнулося струнами.
      "Нiчого, дiло йде... - радо подумав Петро. - Налягайте, налягайте, якби тiльки вашi шворки не порвалися. А поставите так як слiд, я вам продемонструю його лiтальнi якостi, довiку не забудете!"
      Пiдiйшов ще ближче - хотiлося краще розглянути цих нещасних, що колись були вiльними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхнi застиглi, як маски, обличчя i думав про Головатих, думав з якоюсь ворожiстю i тривогою. Хотiлося бiльше дiзнатись про них, навiть вивчити їхнє життя, але водночас внутрiшнiй голос застерiгав од цього. Подих небезпеки холодив серце.
      Ще раз схитнулося крило, ще, помiтно опустилося.
      Якiсь вони жорстокi, бездушнi iстоти, отi Головатi. Пiдкорили собi всю планету, навiщо їм iще Країна Щитiв? Мабуть, щоб не було прикладу для iнших, не iнакше. Яворович вiдчував, як у ньому накопичується i закипає ненависть до поневолювачiв. Ще жодного з них вiн не бачив, а вже ненавидiв їх всiєю душею.
      Крило осiдає, осiдає, лiтак вирiвнюється.
      Петро наче дивиться нiму кiнокартину - Голомозi працюють мовчки.
      Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.
      Яворович оглянувся на свого товариша - Рожевий наче прикипiв до темно-синього стовбура. Але як тiльки Петро рушив до ракетоплана, вiн почапав за ним, немов тiнь. Трубка його темнiла пiд лiвою пахвою, готова почастувати стрiлою кожного, хто стане на завадi. Але оцi Голомозi були беззбройними. Вони нiби й не бачили Яворовича i його супутника продовжували поратись бiля апарата.
      Радiсними, енергiйними кроками пiдiйшов Петро до кабiни - наче до свого дому. Та воно ж так i було: лiтак - це не просто собi засiб транспорту, це те, що зв'язує його з Землею, це, власне, часточка рiдної планети, її осколок.
      Вслiд за Петром до кабiни легко вскочив i Рожевий.
      - Ну як? - обернувся до нього Яворовим. - Подобається? А ось як встановлю турбiну вертикального пiдйому - отодi побачиш!
      Рожевий у вiдповiдь беззвучно поворушив тонкими губами i почав стежити за Голомозими.
      А вони зняли своє мотуззя з крила i вовтузились бiля носа лiтака.
      Яворович на них не зважав, у нього був свiй клопiт. Витяг ящика з турбiною, дiстав iнструменти. Робота хоч i не складна, але кропiтка. По-перше, треба змонтувати два диски турбiни, по-друге - вертикально встановити вал, що передаватиме до неї зусилля мотора, по-третє - прикрiпити турбiну до кронштейна. Флянцi, фi-радо, прокладки - все це треба старанно пiдiгнати, добре закрiпити. В кабiнi тiсно, не розвернешся, та ще й Рожевий... Ну, нiчого, Петро натренований, справиться.
      Працював гарячково, пожадливо. Нарештi вiн таки вирветься до своїх! Розвiдає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потiм кулею шугне у високостi i, набравши першої космiчної швидкостi, вийде на орбiту супутника. Це все так, але ж не так просто знайти i наздогнати "Астероїда"...
      Зiгнувшись у три погибелi i насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки i мiркував про те, що без радiозв'язку не обiйдешся, що без попереднього обчислення траєкторiї польоту можна вискочити на орбiту, але не на ту... А пального... де вiзьмеш пального для нових спроб? Зв'язок, зв'язок - iнакше на Землю не повернешся. А життя поза рiдною Землею, поза своїм суспiльством - це, власне, i не-життя, це загибель.
      Нарештi з флянцем упорався. Тепер треба встановити кронштейн iз запресованою втулкою. Всi цi деталi легкi, з синтетичних матерiалiв. Але чому Петро нiяк не може поцiлити лапою кронштейна в гнiздо? Вiн же тримає його без напруження, легко... Тiльки тепер помiтив - лiтак похитується! Це здивувало Яворовича. Вiн пiдвiв голову i здивувався ще бiльше: апарат не просто похитується, вiн рухається! Повiльно, iз швидкiстю пiшохода, але сунеться вперед по широкiй просiцi ("I коли вони її прорубали!").
      Венерiєць зiщулився, як звiрок, що потрапив у пастку. Петро вибрався з кабiни, поглянув пiд фюзеляж - Голомозi позгинали голови i, пiдставивши плечi пiд срiблясте тiло лiтака, несуть його на собi. Де в них стiльки сили взялося?
      Ошелешений Петро сiв у своє крiсло. Вiн не знав, що робити. Завести мотор - небезпечно. I їх поб'є, i машину. Вискочити та розiгнати їх за допомогою лiхтаря? Це, мабуть, найкраще.
      Вилiз з кабiни, постояв на крилi - воно ритмiчно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз - сковзнув на м'який грунт i забiг наперед.
      - Стiйте! - закричав з усiєї сили.
      А вони йдуть, наче це їх i не стосується. Петро бачить сотнi напружених нiг, наче вони приросли до апарата i тепер носитимуть його вiчно.
      - Стiйте! - Петро пiднiс над головою руку. Голомозi не зупинялися.
      - Ну, що ж, - говорив сам до себе космонавт, - я вас попередив.
      Пiдняв лiхтаря i ввiмкнув свiтло.
      Слiпучий снiп сизуватого промiння освiтив переднi постатi, але голови в них дуже нахиленi, аж до грудей, i Голомозi, мабуть, побачили тiльки блiдi вiдсвiти.
      Яворовим вiдходив задом i все бив i бив їх промiнням, але лiтак не зупинявся. Трохи похитуючись, вiн сунув просто на Петра, i пiлотовi довелося вiдступити набiк.
      Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли вiн хотiв пустити в дiю мазера. Але схаменувся, помiркував i вирiшив, що ще встигне. Цiкаво, куди вони прямують?
      Знову зайшов наперед, нагнувся i присвiтив їм прямо в обличчя, в сухi блискучi очi. Нiхто не зупинився, навiть не клiпнув. I Петро помiтив якусь автоматичнiсть їхнiх рухiв, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхнiх напружених лиць i охнув: усi цi Голомозi загiпнотизованi! Якась стороння могутня воля керує їхнiми рухами... Яворович мимоволi озирнувся навколо. Нiде нiкого. Тiльки жовтава мла сповиває оцей дивовижний лiс та розмiрено шурхають кроки:
      - Шу-у-рх, шу-у-рх...
      - А хай вам грець! - вигукнув Петро. - Побачу, що буде далi.
      Залiз у кабiну. Венерiєць похитувався, наче п'яний, грiзна трубка його i стрiли валялися на пiдлозi. Придивившись, Петро помiтив - Рожевий притупує ногами i не безладно, а в такт, як отi, що несуть лiтака, - шу-у-рх, шу-у-рх... "I його захопило... - подумав Яворович. - А мене все-таки не бере, не бере... Може, дати йому нюхнути нашатиря?" Вiн уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, пiдвестися, а йому не схотiлось. Та й навiщо розбуркувати бiдолашного? Адже вiн, мабуть, дуже стомився - ого, скiльки вони з ним протюпали...
      - Шу-у-рх, шу-у-рх...
      Заколисує. Петровi теж хочеться подрiмати пiд оцей шурхiт, руки й ноги якось обважнiли, потерпли. Вiн зручнiше вмощується в сидiннi, простягає ноги. Згадує, що не закiнчив монтувати турбiну, але ця думка ковзнула по його свiдомостi, як легка хмарина в чистому небi. Встигне, вiн ще встигне, хай тiльки несуть. Бач, як плавно похитується лiтак:
      - Шу-у-рх... шу-у-рх...
      Ноги його починають вiдбивати такт - спочатку помаленьку, а потiм дужче i дужче. Так продовжується доти, доки вiн не цокнув каблуком по чомусь металiчному. Цей цокiт порвав павутину зацiпенiння - Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, i штукарi! Мало й його не приспали... Чи, може, це просто втома?
      Поспiшаючи, щоб не передумати, Яворович дiстав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потiм тицьнув пiд нiс венерiйцевi. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопiло озираючись навколо, а тодi швиденько схопив трубку i стрiли. Озброївшись, витяг iз складок своєї одежi два "гриби" одного подав Петровi, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу вiдсвiжила Яворовича. Кожен м'яз у нього забринiв силою, думки з'являлися чiткi, як блискавки.
      Найперше - треба оберiгати свою свiдомiсть, зосередити силу волi, щоб дiяти, дiяти. Закiнчити монтаж турбiни вертикального пiдйому. Налагодити зв'язок з "Астероїдом".
      I Яворович з подвоєною енергiєю взявся за роботу.
      ЗАХМАРНА КРАЇНА
      Свiтало. Петро розплющив очi i з подивом помiтив, що свiтанок не жовтий, а бiлий. Вiдхилив шолом скафандра, вiдсунув прозору шторку кабiни. Вгорi помалу обертались диски турбiни - вiн таки змонтував її! Загiпнотизованi Голомозi iшли з ракетопланом на плечах, а вiн робив своє дiло. I не подумав про вiдпочинок, доки не встановив турбiни. А тодi закрився в кабiнi i заснув. Рожевий спав i зараз.
      Виглянувши з кабiни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгiр'я. Внизу - суцiльнi сувої хмар, десь пiд ними i сизi лiси, а тут - кам'янистий бiк гори, обплетений голубою сiткою чiпкої рослинностi. Повiтря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершинi гори бiлiють якiсь велетенськi кулi - чи камiння, обшпуговане дощами?
      Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться бiлi кулi, i починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогiрнiй мiсцевостi, вiдгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижнi вiддiляють її бiд поверхнi планети, верхнi - вiд космосу. "Ну, що ж, - думав Петро, вдивляючись в її бiлу стiну, що потроху наближалася i виростала аж до хмар, - побачимо твої дива!.."
      Лiтак ритмiчно похитувався, Голомозi несли його нагору, здається, з такою самою швидкiстю, як i по рiвному. Чи вони вiдпочивали? Чи, може, їм дали змiну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергiї в них, очевидно, невичерпний. Залiзна воля їхнiх господарiв витискує з них стiльки сили, скiльки потрiбно.
      До вершини вже рукою подати.
      Яворович виразно бачить, що то не камiння бiлiє, а якiсь кулi. Ось одна поруч... З якого ж вона матерiалу зроблена? Петро вдивляється в напiвпрозору плiвку, бачить там якiсь розпливчастi плями, але не може роздивитися що то.
      Лiтак уже рухається по рiвному плато. Багато куль бiлiє над жовтими гаями - аж до самiсiнького обрiю. Повiтря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темнiє, нiби замикаючи оцю квiтучу рiвнину, якась зубчаста стiна чи то архiтектурна споруда, чи, може, скелi. Нiжно-жовтi дерева обступають кожну кулю, i здається, що то й не куля, а гiгантська бiла квiтка чи коробочка бавовника. Кулi розташованi досить далеко одна вiд одної; помiж ними снують Голомозi, наче тiнi, наче безтiлеснi примари. I кожен з них несе якийсь вантаж, - що саме - Петровi важко розiбрати.
      Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився i плавно лiг на майданчику, оточеному живою огорожею iз жовтих кущiв, правда, бiльше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здiймається величезна куля. Петро окинув її поглядом i вiдчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокiй, недобре передчуття. "От, значить, i прибули... - подумав, щоб заспокоїти себе. - Цiкаво, цiкаво..." А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши лiтака, гуртувалися осторонь. Очi в них були розплющенi, але Петровi здалося, що цi бiдолашнi ще й досi сплять. Ось вони, як по командi, повернулися в один бiк i пiшли. Заворушився i Рожевий у кабiнi. Поглянувши на кулю, що бiлiла майже над самiсiньким апаратом, вiн затиснув свою чорну трубку пiд лiвою пахвою i схопив стрiлу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишенi металiчний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрiлу, i вона впала пiд ноги. За нею покотилася i чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабiни, i вiн безпорадно мацав її сухенькими руками. "Що це з ним дiється? - здивувався Петро. - Чи не збожеволiв?" Рожевий судорожно вхопився за його лiкоть i притулився до плеча, нiби ховаючись вiд удару. Потiм запустив пальцi у свiй високий чуб i закрив ним чоло. Пiсля цього вiн полегшено зiтхнув, вiдсунувся i, обравши спокiйну позу, затих.
      Петро обернувся до кулi i невiдривно дивився на її бiлу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цiєю поверхнею, i пильнi, пильнi очi Тi очi дивляться просто в душу, пронизують усе тiло, нiби рентгенiвським промiнням, i Яворович вiдчув, що цi променi переносять думки, що вони освiтлюють кожну клiтину його органiзму, кожну звивину мозку. Променi тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.
      Йому страшенно схотiлося спати. Очi самi заплющуються, голова хилиться, хилиться, i свiдомiсть затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок - все бiльше, густiше... I хтось шепоче: "Спи, спи... Чого ж не поспати, адже ти так натомився... Спи, спи..."
      I вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: "Це ж гiпнотичний сон!" Спалахнула, наче маяк над темними водами, i сонливiсть одразу пропала. "Тримайся, тримайся, Петре! - наказав сам собi. - Ти маєш мiцну волю, ти можеш засвiтити в своєму мозку тисячi маякiв, i вони не дадуть тобi спати!"
      "Спати, спати, спати..." - слово закрутилося в думцi, в уявi з'явилися маленькi друкованi лiтери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу - крутяться, наче колiщата, наближаються, бiльшають, витягуються, i вже перед його внутрiшнiм зором - велетенське коло з цих лiтер - СПАТИ. Вони налягають на свiдомiсть, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, i Петро от-от пуститься берега, порине в iмлу... Але нi - один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тiнi розпливаються. "Ага, он ти як! - думає Петро. - Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? - викидаю! Бадьорiсть, бадьорiсть! Я не хочу... нi, нi, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. I ти облиш цi фокуси, бо я нiколи не змирюся з насильством!"
      Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливостi, хотiв розбуркати i Рожевого, але той був так глибоко загiпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабiнi, а сам вибрався назовнi i шторку закрив.
      Дихнув на повнi груди - повiтря тут якесь приємне, дихати легко - i несподiвано подумав: "А чи я по своїй волi вийшов оце з кабiни? Чи, може, це менi наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?"
      Спритно скочив на крило, вiдсунув шторку i ступив у кабiну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що вiн сам керує своїми вчинками i думками. Почав послiдовно обмiрковувати становище. Вiн може звiдси стартувати, може перелетiти в якусь незаселену мiсцевiсть i там спокiйно налагодити рацiю. Варто лише натиснути на кнопку пуску... Та й справдi, на бiса йому цi Головатi? I так є що розповiсти на "Астероїдi", хiба неправда? Але iнша думка не могла з цим погодитись. Як же це так - ось поруч дивовижнi iстоти, якi пiдкорили собi майже всю планету, i не вивчити їх. навiть не побачити? Це боягузтво. Полетiти - значить вiдступити, втекти!
      Яворович вирiшив не тiкати.
      Вийшов з лiтака i попрямував до кулi. Вiн здогадувався, що Головатi мають якусь велику розумово-бiологiчну силу, що вони дiють через психiку i якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко... Та холодок вiдчайдушностi пiдганяв його вперед. Одну спробу вiн уже вiдбив, це по-перше, а по-друге - навiщо їм боротися з ним?
      Хiба їм самим не цiкаво дiзнатися про iнший свiт?
      Ось вона, бiла куля! Здiймається, як нерозкрита квiтка лотоса, на висоту, може, метрiв десяти чи бiльше. Схожiсть iз квiткою посилюється ще й тим, що вона нiби виростає з якогось кореня - он його добре видно внизу.
      А де ж вхiд? Яворович обiйшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої бiлої поверхнi, але нiякого отвору чи навiть натяку на нього не побачив.
      Обiйшов ще раз, обдивився пружки, що меридiанами обхоплюють кулю, входу нiде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулi), пiдiйшов до кореня - знизу теж нiякого отвору нема. То, може, це зовсiм i не житло Головатих, а якась рослина? "Хiба чикнути по нiй гострим ножем?.." Тiльки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одiйшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потiм узявся в боки i гукнув до кулi:
      - А що - ховаєшся?
      "В тебе допитливий iнтелект" - виразно, чiтко вiдчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: вiдчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно i навiть лячно.
      Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нiкого. Та й хто б же тут мiг обiзватися рiдною мовою? Знову кинув погляд на кулю - вона почала танути...
      ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК
      Пелюстки лотоса зробилися вгорi прозорими, як тоненький лiд, i в мiру того, як вони розтавали, - перед враженим Петровим зором проступали контури гiгантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, i тепер наш космонавт мiг бачити всю голову - вона скидалась на голий пуп'янок оцiєї величезної квiтки. Обличчя в цiєї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, нiби роздутий; з-пiд його округлостi поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвiр, мабуть, нiс. а там, де мусив би бути рот, - синiє коротенька рисочка.
      Моторошно було дивитися на цю iстоту, але водночас Петро вiдчував i її велич. Щось притягувало його, наче магнiтом, i вiн одразу ж мобiлiзував захиснi сили свого iнтелекту. "Ти маєш величезний об'єм мозку, - думав Яворович, поглядаючи на олiмпiйськи спокiйну голову, що здiймалася над пелюстками,- але не в цьому головне. Колись кiбернетичнi машини у нас заповнювали цiлi зали, тепер - меншi за людську голову, а працюють незрiвняно краще. Мiй розум розвивається за своїми законами i не намагайся їх порушувати. Згода?"
      "Згода" - вiдчув думку-вiдповiдь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.
      "Ви тут передаєте думки бiохвилями?" - хотiв лише подумати Петро, але таки голосно вимовив цi слова. I одразу ж усвiдомив вiдповiдь:
      "Так економнiше".
      Незвично, ну просто дико - розмовляти мовчки, i Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою i вилiтали, як птицi. Вiн усвiдомлював, що цiй беззвучнiй природнiй радiостанцiї, якою є Голова, звуковi хвилi заважають, але кожного разу, як тiльки хотiв висловитись розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тiльки хапав повiтря. Коли б Головатий умiв смiятися, то, безперечно, насмiявся б уволю. Але на його обличчi не вiдбивалося нiяких емоцiй, здавалось, вiн думав про щось своє i не звертав нiякiсiнької уваги на людину.
      Петро обiйшов кругом. На потилицi в Головатого побачив здоровенну гулю, покриту жовтою плiвкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.
      "Цiкаво, як ви опанували мою мову?"
      "Я заглянув у твiй мислячий апарат i позичив пам'ять".
      "Не точно висловлюєтесь, - зауважив Петро. - Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав".
      "Я скопiював запас ваших символiв".
      "Оце вiрнiше".
      "Розкажи, що ви називаєте Землею", - попросив-наказав Головатий.
      - О, наша Земля - чудова! - пiднесено заговорив Петро, а тодi продовжував у думцi: - Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолiв, гойдає океани, повнi риб, а над поверхнею її - прозора атмосфера, в якiй лiтають птицi, шугають апарати, створенi людиною.
      "Ваше слово "Сонце" означає слiпучий диск. Що це таке?"
      Петро на мить зажмурився i уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живi картини. Ось вiн дивиться з балкона на Київ. Ще тiльки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлi вирiзьблюється золота макiвка Софiї, а внизу темнiє зелень садiв i паркiв. Щебечуть пташки, тiнi прозорiшають, i ось на чиєсь вiкно упав гарячий промiнь!
      Яскравий диск Сонця спливає вище i вище, i здається, що то й не диск, а отвiр у небi, крiзь який переливається океан свiтла, що виграє за голубою сферою...