20000 льє під водою

Жуль Верн

20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ

Навколосвітня подорож морськими глибинами

(Науково-фантастичний роман)

Частина перша

Розділ перший

Невловимий риф

Знаменним був 1866 рік: неймовірне явище сколихнуло світ і залишилося у пам'яті багатьох. Поголос про нього, що зі швидкістю звуку ширився приморськими містами і континентами, посіяв тривогу навіть у безстрашних душах бувалих у бувальцях моряків. Подиву гідне явище стурбувало весь світ, воно стало загадкою і проблемою для купців, власників суден, капітанів кораблів, шкіперів Європи й Америки, моряків військового флоту всіх морських країн і навіть для урядовців держав Нового і Старого Світу.

Що ж змусило людей так хвилюватися? Справа в тім, що дедалі більше кораблів на просторах відкритого океану натрапляли на щось довжелезне, веретеноподібне і невловиме. Ба більше, невідомий об'єкт люмінесціював.

Це щось було значно більшим і прудкішим за морського велетня – синього кита. Про таке ніхто зроду навіть і не чув.

Нотатки бортових журналів різних суден загалом збігалися щодо опису загадкової істоти чи незнаного предмета, його блискавичної швидкості й особливостей поведінки. Та все ж розбіжності були, і стосувалися вони здебільшого розмірів морського дива.

Заради об'єктивності ми визначимо золоту середину між надто скромними оцінками, згідно з якими славнозвісна істота сягала не більше двох футів завдовжки, та очевидними перебільшеннями (хто боїться, тому в очах двоїться), коли про неї писали як про якогось неймовірного гіганта. Якщо повірити у сам факт існування диво-істоти, то стає очевидним, що вона значно перевершувала максимальні розміри, зафіксовані тогочасними зоологами.

Можна було б припустити, що це якесь китоподібне, та в існування такого феномена жодний з учених не повірив би, не побачивши його на власні очі.

Більшість смертних із легкістю сприймають усе неймовірне, тож поява прудкого морського велетня неабияк схвилювала людей. На всіх континентах почали думати-гадати, що ж це за тварюка.

Думки з цього приводу розділилися. Дехто наполягав на тому, що ця історія – плід фантазії, себто вигадка, та даремно! Феномен все ж існував, незалежно від того, вірили у нього люди чи ні.

Двадцятого липня 1866 року на судні «Гавернор Хіґґінсон», що належало пароплавній компанії «Калькутта енд Барнах», спостерігали за велетенською пливучою масою. Це сталося на відстані п'яти миль від східних берегів Австралії. Досвідчений капітан Бейкер спершу подумав, що бачить риф, досі не нанесений на мапи. Він заходився було визначати його координати, аж раптом зсередини темної глиби вирвалося два стовпи води, які зі свистом злетіли десь на півтораста футів над морем. Що це таке? Можливо, виверження гейзерів нуртують підводний риф? Чи все набагато простіше: якийсь морський ссавець разом із повітрям випустив через ніздрі струмені води?

Того ж року 23 липня подібне сталося у водах Тихого океану. Це явище спостерігали із судна «Крістобал Колон», що належало Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Тоді собі й уявити, щоб китоподібне могло так швидко переміщатися! За якихось три доби його зустріли два судна – «Гавернор Хіґґінсон» та «Крістобал Колон», що перебували на відстані семисот морських льє [1] один від одного!

Два тижні потому за дві тисячі льє від згаданого вище місця судна «Ґельвеція» Національної пароплавної компанії та «Шанон» пароплавної компанії «Роял-Мейл», які зустрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, виявили морське чудовисько під 42°15? північної широти і 60°35? довготи, на захід від Гринвіцького меридіана. Капітани обох суден на око визначили, що його довжина має сягати щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів. Спосіб, у який вони встановили такий розмір, простий: обидва судна були по сто метрів завдовжки, однак виглядали меншими за тварину. Навіть найбільші кити, які плавають поблизу Алеутських островів, за своїми розмірами не перевищують п'ятдесяти шести метрів.

Про таємниче чудовисько надійшли повідомлення з борту трансатлантичного корабля «Перер», а із судна «Етна» навіть сповістили про зіткнення з ним. Його офіцерами, а також офіцерами французької фрегати «Нормандія» був складений акт, а комодор Фітс Джеймс з борту «Лорда Клайда» подав докладний звіт – усе це не на жарт збурило суспільство. Цей феномен став невичерпною темою для жартів у недалекоглядних і несерйозно налаштованих країнах, а от у практичних, провідних країнах світу, зокрема в Англії, Америці, Німеччині, дуже зацікавилися тим, що відбувається у водних просторах.

Морське страховисько стало модною темою в усіх столицях світу: про нього складали пісеньки, які вечорами горлали відвідувачі кожної кав'ярні, над ним посміювалися у пресі, його навіть виводили на театральні сцени. Найбільше поява такого героя тішила журналістів. Для них це була чудова нагода витягти на світ божий усіх можливих фантастичних гігантів. Газети рябіли статтями про білого кита, страшного Мобі Діка, про жахливих спрутів, які буцімто з легкістю можуть обплутати своїми щупальцями судно, водотоннажність якого становить п'ятсот тонн, і потягнути його на океанське дно. Журналісти не полінувалися попорпатися в архівах і стерти порох із друкованих і рукописних праць древніх мудреців. І вони таки знайшли потрібне в Аристотеля і Плінія: авторитетні мислителі припускали існування морських страховиськ. Це засвідчували і розповіді норвезького єпископа Понтопідана, відомості, підписані Полем Ґеґґердом, і врешті-решт повідомлення Харінгтона (а він напевне не гаяв би часу на поширення вигадок) про те, що в 1857 році, перебуваючи на борті «Кастіллана», він на власні очі бачив страшного змія, який раніше плавав хіба лише бездонними водами пліток, друкованих у газеті з сумнівною репутацією «Конститьюсонель».

А у колах вчених мужів, а отже, і на сторінках наукових журналів розпалилася тривала полеміка між тими, що вірили в існування морського страховиська, і тими, що не вірили. А поза тим новий житель морських глибин ставав дедалі популярнішим. Журналісти, звеличники науки, у боротьбі зі своїми опонентами, що їли хліб виключно завдяки своїй дотепності, під час епопеї з морським страховиськом пролили ріки чорнила, а дехто й кілька крапель крові, бо хто не міг довести своєї точки зору словами, пускав у хід кулаки!

Ця війна тривала добрих півроку. Причому періодично брали верх то ентузіасти, то скептики. Бульварна преса незмінно відповідала невичерпними кпинами на серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонського інституту у Вашингтоні, і на дискусії в авторитетних журналах «Індіан Архіпелаго», «Космос» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петермана, навіть на наукові дописи солідних французьких та іноземних газет.

Журнальні скализуби спародіювали вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників існування чудовиська, вони твердили, що «природа не породжує йолопів» і закликали сучасників не очорняти матінку-природу, не навішувати їй створення химерних спрутів, морських зміїв, усіляких мобі-діків, бо вони існують лише в хворобливій уяві моряків. І от нарешті відомий письменник на шпальтах популярного сатиричного журналу накинувся на морське страховисько силою свого таланту. Під загальний регіт він наніс йому останній удар пером. Так на якийсь час дотепність здолала науку.

У перші місяці 1867 року про воскресіння цієї теми ніхто й не думав. Та вже незабаром суспільство отримало нові факти у «справі» морського страховиська. Щоправда, тепер ішлося не просто про розв'язання цікавої наукової проблеми, а про серйозну і реальну небезпеку. І висвітлювали цю тему в зовсім іншому ракурсі. Так гігантський морський ссавець перетворився на острів, скелю, риф (кому як до вподоби), але неодмінно пливучий, невловимий і, звичайно ж, загадковий!

П'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30? широти і 72°15? довготи на повному ходу врізалося у підводну скелю, не зазначену на жодній штурманській мапі. Завдяки попутному вітру і потужності в чотириста кінських сил судно йшло зі швидкістю тринадцять вузлів[2]. Удар виявився надзвичайно сильним.

Та на щастя двохсот тридцяти семи людей, що прямували з Канади, корпус «Моравії» був дуже міцний, і лише це допомогло уникнути катастрофи. Менш стійке судно пішло б на дно разом із людьми.

Зіткнення сталося на світанку, близько п'ятої години. Вартові кинулися на корму і ретельно оглянули океанську поверхню довкола судна. Проте нічого загрозливого вони не помітили, лише величезну хвилю, яка здійнялася над водою на відстані трьох кабельтових[3] від судна. Капітан встановив координати, і «Моравія» продовжила свій шлях без явних ознак аварії. То що ж сталося насправді: корабель наскочив на підводний риф чи на остов затонулого судна? Цього ніхто не знав. Лише згодом у доку, під час огляду підводної частини корабля, з'ясувалося, що пошкоджено частину кіля.

Про цю подію, ймовірно, швидко забули б, якби вона не повторилася за подібних обставин через три тижні. Завдяки тому, що постраждале судно йшло під прапором впливової країни і належало крупній пароплавній компанії, нещасний випадок набув розголосу.

Ім'я англійського судновласника К'юнарда всякий знає. Цей меткий підприємець уславився тим, що в 1840 році запровадив регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи лише три дерев'яні колісні пароплави, сумарна потужність яких становила чотириста кінських сил, а водотоннажність – тисячу сто шістдесят дві тонни.

Упродовж восьми років йому вдалося збільшити кількість суден своєї компанії на чотири одиниці, їхня сумарна потужність становила шістсот п'ятдесят кінських сил, а водотоннажність – тисячу вісімсот двадцять тонн. Ще через два роки він докупив два нових судна, ще потужніших і з більшим тоннажем. У 1853 році пароплавна компанія К'юнарда стала провідною у сфері перевезення термінової пошти, а згодом поповнила свою флотилію чудовими новими суднами: «Аравія», «Персія», «Китай», «Шотландія», «Ява», «Росія». Всі вони були швидкохідними, а розмірами поступалися лише «Ґрейт Істерну». У 1867 році ця пароплавна компанія володіла вже дванадцятьма суднами, вісім із яких були колісними, а чотири – гвинтовими.

Упродовж двадцяти шести років судна К'юнарда перетнули Атлантичний океан дві тисячі разів. При цьому компанія не скасувала жодного рейсу, її судна завжди прибували точно за розкладом, за весь час плавання не було загублено жодного листа, жодної людини, жодної шлюпки! І досі пасажири, як свідчать офіційні документи останніх років, надають перевагу пароплавній компанії К'юнарда, незважаючи на жорстку конкуренцію з боку Франції. Тож неважко уявити, який зчинився галас навколо аварії, що зазнало одне з найкращих її суден.

Тринадцятого квітня 1867 року «Шотландія» перебувала під 15°12? довготи і 45°37? широти. На морі був штиль, повівав легенький вітерець. Потужна машина рухалася зі швидкістю тринадцять цілих, сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно розсікали морські хвилі. Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність – шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні (пасажири саме підвечіркували в кают-компанії) корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину трохи позаду колеса лівого борту.

Судячи з характеру поштовху можна було припустити, що удар нанесено якимсь гострим предметом. До того ж поштовх був настільки слабким, що ніхто на борту не звернув на це уваги. Тож пасажири нічого й не дізналися б, якби кочегари не вибігли на палубу і не закричали:

– Теча у трюмі! Теча у трюмі!

Спершу пасажири, звичайно ж, запанікували, але досвідченому капітанові Андерсону вдалося швидко їх заспокоїти. Загалом судну нічого не загрожувало: воно було розділене на сім відсіків водонепроникними перегородками, тож пробоїна не могла призвести до лиха.

Заспокоївши пасажирів, капітан Андерсон спустився у трюм. Він з'ясував, що п'ятий відсік залитий водою, і судячи з того, якими темпами прибувала вода, зробив висновок, що пробоїна доволі велика. На щастя, у цьому відсіку не було парових котлів, бо інакше вода миттєво загасила б печі.

Капітан розпорядився зупинити машину і наказав одному досвідченому матросу оглянути пробоїну. За кілька хвилин з'ясувалося, що в підводній частині пароплава є пробоїна діаметром два метри. Таку велику пробоїну залатати на ходу було неможливо, і ушкоджена «Шотландія» з наполовину зануреними у воду колесами поволі продовжувала свій шлях. Аварія відбулася за триста миль від мису Клір. Саме тоді судно пароплавної компанії з бездоганною репутацією вперше не прибуло вчасно до місця призначення. У Ліверпульському порту на нього чекали аж три дні. Про цю подію відразу ж стало відомо у широких колах.

Пароплав поставили у сухий док, де кращі інженери компанії оглянули його. Вони не повірили власним очам: у корпусі судна, на два з половиною метри нижче ватерлінії, зяяла пробоїна у формі рівностороннього трикутника. Краї пробоїни були рівнесенькі, ніби вирізані різцем. Вочевидь знаряддя, яке пробило корпус судна, було якесь особливе. Тим паче, що пробивши листове залізо завширшки чотири сантиметри, воно вивільнилося з пробоїни! Це неможливо було пояснити.

Відтоді в усіх морських катастрофах, причини яких не вдавалося з'ясувати, почали звинувачувати морське страховисько. Міфічному звірові приписували скоєння чималої кількості аварій у великих водах. А кораблів, які вважалися «зниклими безвісти», дедалі більшало: щонайменше дві сотні із трьох тисяч, про загибель яких щорічно повідомлялося у «Бюро Верітас»[4].

Через таку сумну статистику морських катастроф, основним винуватцем яких називалося морське страховисько, сполучення між материками стали вважати вкрай небезпечним. Громадськість вимагала від урядів своїх країн звільнити водний простір від жахливого китоподібного.

Розділ другий

Гроза морів: хтось чи щось?

У той час, коли відбувалися описані вище події, я повертався до Франції з тривалої подорожі по штату Небраска (Північна Америка). її метою було вивчення цього незвіданого краю. Французький уряд відрядив мене до наукової експедиції як ад'юнкт-професора при Паризькому музеї природничих наук. За шість місяців мандрівок по Небрасці я зібрав багаті колекції. Наприкінці березня я прибув до Нью-Йорка, маючи намір виїхати до Франції на початку травня. Як бачите, до від'їзду в мене ще залишався час для відпочинку. Та я присвятив його класифікації моїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних скарбів. Моє перебування у Нью-Йорку збіглося у часі з аварією, якої зазнало судно «Шотландія».

Звісно, я був у курсі подій, які так схвилювали суспільство. Та хіба могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але вони, на жаль, не прояснювали питання, яке стало нав'язливою ідеєю для всіх небайдужих: як позбутися морського страховиська. Таємнича історія мене дуже зацікавила. У пошуках істини я кидався у своїх припущеннях від однієї крайності до іншої. Ця справа справді була таємничою.

Отже, у Нью-Йорку я опинився в час найзапекліших суперечок навколо цієї події. Версії малокомпетентних осіб про блукаючий острів, невловимий риф і подібні нісенітниці були врешті-решт відкинуті. Цікаво, як мав би пересуватися горезвісний риф з такою швидкістю? Щось же мусило бути його рушійною силою! Відкинута була і гіпотеза про блукаючий остов затонулого гігантського корабля. Обидві версії скидалися на містику чи фантастику, тому й не витримували критики.

Найбільш правдоподібним було припущення про те, що моря розсікає надсучасне підводне судно. Але в ході розслідування, проведеного в обох півкулях, довелося відмовитись і від нього. Питання стосовно того, що таким судном володіє приватна особа, навіть не обговорювали. Де і хто зміг би його спорудити, уникнувши пильних сторонніх очей?

Лише держава була в змозі створити механізм, наділений такою руйнівною силою. У нашу епоху людський розум проектує смертоносні знаряддя, люди знищують собі подібних і дедалі більше вдосконалюються у майстерності скоєння цього гріха. Цілком імовірно, що якась країна таємно створила і тепер випробовувала цю грізну машину, можливо, щоб запустити серійне виробництво. Після рушниць Шаспо[5] люди проти людей вигадали торпеди, після торпед – підводні тарани, а потім запала тиша.

Так, бодай, здавалося.

Можливо, судно-страховисько з'явилось у морських просторах саме для того, щоб зчинити бурю, якої, як відомо, слід очікувати після затишшя. Але один по одному уряди всіх впливових країн офіційно заявили про свою непричетність до цієї справи. У правдивості урядових заяв можна було не сумніватися, оскільки небезпека загрожувала міжнародним трансокеанським сполученням. До того ж спорудження гігантського судна не могло залишитися непоміченим. Зберігати таємницю міжнародної значущості за таких виняткових обставин надзвичайно важко приватній особі і практично неможливо окремій державі, за кожним кроком якої пильно стежать могутні держави-конкуренти.

Отже, після того як міжнародними організаціями було проведено відповідні перевірки в Англії, Франції, Пруссії, Росії, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Греції, гіпотеза про підводне судно відпала.

І, попри глузування бульварної преси, горезвісне морське чудовисько знову стало притчею во язиціх. Збуджена уява суспільства малювала найбезглуздіші образи, гідні іхтіологічної фантастики.

Коли я прибув до Нью-Йорка, багато хто робив мені честь, консультуючись щодо цього непізнаного явища. Освічені люди пам'ятали мою книгу з претензійною назвою «Таємниці підводного світу», видану в двох томах Іn-guarto[6]. Я опублікував її ще у Франції. Оскільки цю книгу схвально зустріли в науковому світі, мене почали сприймати як доку в порівняно маловивченій царині природничих наук. Логічно, що тепер мене просили висловити свою точку зору з цього питання. Я ж скільки міг ухилявся від будь-яких коментарів, оскільки не мав у своєму розпорядженні жодного фактичного матеріалу. Я віднікувався, чесно пояснюючи своє мовчання абсолютною необізнаністю в цій проблемі. Мене залишили у спокої на деякий час, та врешті-решт настав момент, коли справою честі було висловитися.

«Шановний П'єр Аронакс, професор Паризького музею природничих наук» (а саме так до мене звернулися репортери «Нью-Йорк-Геральда» з проханням «сформулювати свої судження») нарешті здався і заговорив, бо мовчати далі було щонайменше непристойно. Я поставився до цього питання дуже серйозно і детально вивчив його як з політичної, так і з наукової точки зору. До вашої уваги уривок з моєї статті, яка вийшла у світ 30 квітня в щойно згаданій газеті:

«Отже, – писав я, – після ретельного аналізу всіх гіпотез і за відсутності більш гідних версій мені залишається одне: припустити ймовірність існування морської тварини, наділеної нечуваною силою і прудкістю.

Глибинні води океану майже не досліджені. Туди ще не спускався жоден зонд. Що відбувається у незвіданих безоднях? Які істоти живуть чи можуть жити на глибині дванадцяти чи п'ятнадцяти миль під рівнем вод? Які ці тварини? Хай хто що казав – все це було лише припущенням.

Задачу, що постала перед нами, можна буде успішно розв'язати лише тоді, коли науковці скинуть шапку перед природою, забудуть про амбіції і визнають: людям відомі далеко не всі види істот, які живуть на нашій планеті. Ймовірно, що в царині іхтіології природа досі зберігає свої таємниці. Отже, немає підстав заперечувати ймовірність існування риб, китоподібних чи якихось інших невідомих нам видів (або й родів) особливих організмів – таких, що пристосовані до глибоководного життя завдяки якимось фізичним законам і лише зрідка й невідомо з якою метою піднімаються на поверхню океану.

Коли ж самовпевнено наполягати на тому, що науці відомі всі види живих істот на планеті Земля, тоді є сенс пошукати тварину, про яку йдеться, серед уже відомих морських тварин. У такому разі я готовий припустити існування гігантського нарвала.

Середньостатистичний нарвал, більше відомий як одно-ріг, досягає шістдесяти футів завдовжки. Якщо помножити його розміри на п'ять чи десять, наділити силою, пропорційною розмірам, відповідно збільшити його бивень, то отримаємо опис морського страховиська! Так, ця тварина набуде розмірів, вказаних офіцерами «Шанона», озброїться бивнем, здатним зробити двометрову пробоїну у добротному пароплаві «Шотландія», і матиме силу, достатню для того, аби протаранити корпус океанського судна.

Нарвал і справді має бивень, дещо схожий на кістяну шпагу, алебарду, як висловлюються окремі натуралісти. Це величезний ріг, твердий як сталь. Сліди від поранень ним часто-густо виявляли на тілах китів, які регулярно стають жертвами нарвалів. Траплялися випадки, коли уламки бивня нарвала витягали з дерев'яних корпусів суден, які він продірявлював наскрізь. Музей паризького медичного факультету пишається рідкісним експонатом – бивнем нарвала завдовжки два метри двадцять п'ять сантиметрів і діаметром в основі сорок вісім сантиметрів.

Тож уявімо собі бивень удесятеро більший, тварину вдесятеро сильнішу, припустімо, що вона пересувається зі швидкістю двадцять миль за годину, і помножимо масу тварини на швидкість – у такому разі можна буде пояснити причину катастроф, які трапляються нині.

Отже, на підставі усієї зібраної на цей момент інформації я схильний припустити, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним не просто алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати та інші військові судна, до того ж не менш масивним, ніж вони, і наділеним не меншою пересувною силою.

Саме так я пояснюю це явище за умови, що воно дійсно існує, а не було породжене хворобливою уявою окремих осіб, що також можливо».

Тепер можу зізнатися, що останні слова були написані мною з метою підстрахуватися: я хотів зберегти своє добре ім'я науковця і не дати приводу для глузувань американцям, які полюбляють робити посміховиська з усіх і вся. Так я підготував собі місток для відступу, хоча насправді був упевнений в існуванні «морського страховиська». Невже природа, яка створила людину, дурніша за неї? Людина ж конструює залізні гіганти, то чому б не могло бути живої істоти, здатної помірятися силою з витворами людських рук?

Моя стаття стала приводом до запеклих дискусій. У мене навіть з'явилися однодумці. Версія, яку я опублікував, була виграшною хоча б тому, що давала цілковиту свободу уяві. Людський розум наділений схильністю створювати образи всіляких гігантів. А велика вода здатна слугувати саме тим простором, тією єдиною стихією, де можуть народжуватися неймовірні істоти, а наземні гіганти, як от слони й носороги, – просто пігмеї. Водне середовище вирощує величезних ссавців, і, можливо, там живуть велетенські молюски, жахливі ракоподібні, стометрові омари чи краби вагою хоч би й двісті тонн! А хто в змозі це спростувати? Колись наземні тварини, сучасники геологічних епох – чотириногі, чотирирукі, плазуни, птиці – мали гігантські розміри, і лише час підкоротив їхніх нащадків. Що дивного в припущенні, ніби вода у своїх незвіданих глибинах зберегла зразки життя окремих давніх епох (такі собі живі, не музейні, експонати), адже там не відбувається жодних епохальних змін, в той час коли земна кора постійно потерпає від них? Що мало б завадити океану зберегти у своєму лоні останні види титанічних істот, роки яких вимірюються століттями, а століття – тисячоліттями?

Так чи не так, а природа незвичайного явища сумнівів більше не викликала, суспільство визнало існування підводного диво-звіра, який, проте, не мав нічого спільного з казковими морськими зміями.

Безсумнівно, ця таємнича історія була цікавою для наукового світу. Але для країн практичних, особливо для Америки й Англії, важливішим було убезпечити трансокеанські сполучення від нападів морського страховиська. Тож слід було очистити океан від страшного звіра. Преса, яка представляла інтереси промислових і фінансових верств суспільства, розглядала це питання саме з практичного боку. «Шилінг енд Меркентайль ґезет», «Ллойд», «Пакетбол», «Рев'ю-маритім-колоніаль» – усі зазначені періодичні видання, фінансовані страховими компаніями, які погрожували підвищити страхові ставки, висловилися з цього приводу одноголосно.

Суспільна думка, насамперед у Сполучених Штатах Америки, загалом підтримала ініціативу страхових організацій. У Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, яка повинна була вирушити в путь із чітко визначеною метою: впіймати і знешкодити нарвала. Найближчим часом в море мав вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Капітаном було призначено підкованого на всі ноги у морській справі моряка Фараґута. Оскільки двері військових складів для нього були відчинені, капітан дуже швидко споряджав свій фрегат.

Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.

Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.

Це повідомлення справило на всіх неабияке враження. Капітан Фараґут не зміг випросити навіть двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію, завбачливо заготовлену заздалегідь, негайно завантажили на борт «Авраама Лінкольна». Трюми доверху наповнили вугіллям. За лічені години команда була в зборі. Залишалося лише піддати пари і відчалити! Капітану не пробачили б навіть кількох годин зволікання! До того ж він сам мріяв лише про одне – якомога скоріше вийти в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили лист із міністерською печаткою такого змісту:

«Панові Аронаксу, професору Паризького музею природничих наук Іотель «П'ята авеню» Нью-Йорк

Вельмишановний пане професоре!

Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті «Авраам Лінкольн», уряд Сполучених Штатів Америки висловить своє задоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у важливій справі міжнародного значення – звільненні морів від нарвала. Капітан Фараґут радо надасть у Ваше розпорядження зручну каюту

Моє велике шанування Вам,

Морський міністр Дж. Б. Гобсон».

Розділ третій

Як завгодно панові професору

Отримавши такого листа, та ще й від міністра Гобсона, будь-хто, мабуть, розгубився б. Вимушений зізнатися, що до цього моменту я думав про полювання на однорога не більше, ніж про спробу прорватися через льодяні простори Північно-Західного проходу. Але прочитавши лист-запрошення, я пройнявся думкою, що моє справжнє покликання, сенс усього мого життя, полягає саме у тому щоб знищити цю небезпечну тварину і таким чином визволити від неї світ.

Нагадаю, що я тільки-но повернувся з виснажливої подорожі, був страшенно втомлений і потребував тривалого відпочинку. Як я мріяв повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до любих моєму серцю, безцінних колекцій! Але навіть це не могло мене стримати від участі в експедиції. В одну мить я забув про втому, друзів і колекції та не роздумуючи прийняв запрошення американського уряду!

«Так чи інакше, – розмірковував я, – всі дороги ведуть до Європи! Одноріг, мабуть, буде такий люб'язний, що приведе мене до берегів рідної Франції! Ця поважна тварина не пошкодує для мене хоча б півметра своєї кістяної алебарди… А я привезу її на батьківщину, і в Паризькому музеї природничих наук з'явиться новий безцінний експонат».

Та перш ніж це станеться, я мусив вистежувати нарвала у північних водах Тихого океану – іншими словами, пливти у протилежний від Франції бік. Але ж перспектива була такою заманливою… Начувайся, нарвале!

– Конселю! – гукнув я нетерпляче. Тепер я не хотів гаяти жодної хвилини.

Консель, мій бездоганний слуга, супроводжував мене в усіх моїх мандрах. Я любив його, і він вірно служив мені. Мій помічник був флегматичний від природи, принципово порядний, старанний. Цей з виду простак по-філософськи сприймав несподівані повороти долі, завжди був готовий услужити і всупереч своєму імені[7] ніколи не давав жодних порад, навіть тоді, коли його про це просили.

Консель постійно крутився біля нашого вченого товариства при Ботанічному саду, тож і сам дечому навчився. Він спеціалізувався на природничо-науковій класифікації, натренувався зі швидкістю справного спортсмена долати східці всіх типів, груп, класів, підкласів, рядів, родин, родів, підродів, видів і підвидів живих організмів. Та це була його вершина. Класифікація справді стала його стихією, а далі він і не намагався йти. Обізнаний у теорії класифікації, він був погано підкований практично, я навіть сумніваюся, чи зумів би він відрізнити кашалота від вусатого кита! Та попри свою доволі обмежену освіченість він був хороший хлопець! Я міг беззастережно покластися на нього у побуті, до того ж він добре зарекомендував себе як помічник науковця.

Ось уже десять років Консель супроводжував мене в усіх наукових експедиціях. І я жодного разу не чув від нього скарг на те, що подорож затягувалася або що вона виявилася занадто важкою. Консель завжди був готовий слідувати за мною буквально на край світу. До того ж здоров'я дозволяло йому їздити куди завгодно – хвороби його обминали десятою дорогою, він не боявся ні спеки, ні холоду, мав міцні м'язи і, здавалося, взагалі не мав нервів. На момент описуваних подій Конселю було тридцять років, його вік стосовно віку його пана становив «п'ятнадцять до двадцяти». Прошу вибачення за складність викладу, але це лише тому, що пану Аронаксу важко було прямо зізнатися: «Мені вже сорок років!»

Та як і кожна жива людина, Консель все ж мав ваду. Я говорю про його невиправний формалізм. Уявляєте, він завжди звертався до мене у третій особі! Я ніяк не міг до цього звикнути – та що там звикнути, мене це дратувало: «Пан професор те, пан професор се…» Та всі ми не бездоганні…

– Конселю! – вдруге покликав я слугу, заходячись мов у лихоманці готуватися до від'їзду.

У відданості Конселя я не сумнівався. Зазвичай я не цікавився, чи згоден він супроводжувати мене у тій чи іншій поїздці. Але цього разу йшлося про експедицію, яка могла затягнутися на невизначений термін, до того ж подорож була небезпечною, навіть ризикованою, адже розпочиналося полювання на тварину, здатну перевернути наш фрегат як горіхову шкаралупку! Тут вже було над чим замислитися навіть такому байдужому флегматикові, як мій незворушний слуга.

– Конселю! – крикнув я втретє. Консель з'явився на порозі кімнати.

– Пан професор мене кликали?

– Так, мій друже, збирай мої речі і збирайся сам. Ми від'їжджаємо через дві години.

– Як завгодно панові професору, – відповів Консель спокійно.

– Уклади хутчій у валізу мої дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки, усього якнайбільше!

– А як щодо колекції пана професора? – поцікавився Консель.

– Нею ми займемося пізніше.

– Як же це так! А архіотерії, гіракотерії, ореодони, геропотамуси та інші викопні рештки кістяків…

– Вони залишаться на зберіганні у готелі.

– А бабіруса?!

– її годуватимуть, поки нас не буде. Хоча… треба розпорядитися, щоб усі наші скарби відправили до Франції. Там про них подбають.

– А хіба ми їдемо не до Парижа? – запитав Консель.

– Так… звичайно… от тільки спочатку доведеться зробити невеликий гак…

– Як завгодно панові професору. Так, то й так!

– Невеличкий! Ми лише трішки звернемо з прямого шляху, тільки і всього… Ми попливемо на фрегаті «Авраам Лінкольн».

– Як завгодно панові професору, – покірно відповів Консель.

– Знаєш, друже… йдеться про страховисько… про відомого нарвала. Ми очистимо від нього моря! Автор двотомної книги «Таємниці підводного світу» не може відмовитися супроводжувати в експедиції капітана Фа-раґута. Ця місія почесна, але й не менш… небезпечна! Доведеться діяти наосліп. Тварина може виявитися з вибриками! Але що буде, те й буде! Наш капітан не схибить!

– Куди пан професор, туди і я, – відповів Консель.

– Подумай, добре подумай! Я не хочу приховувати від тебе, наскільки все небезпечно. Буває, що з таких експедицій не повертаються.

– Як завгодно панові професору, – повторив Консель. Я знав, що Консель мене не розчарує. Вже за п'ятнадцять хвилин валізи були спаковані. Консель хутко впорався зі своїм завданням. Я міг бути впевнений, що він нічого не забув, адже він так само бездоганно класифікував білизну і одяг, як птахів і ссавців.

Наші речі перенесли у вестибюль готелю. Я стрімголов кинувся сходами на перший поверх. Поспіхом розрахувався за перебування в готелі в адміністрації, де завжди юрмилися приїжджі.

Я також розпорядився, щоб клунки з препарованими тваринами були відправлені до Франції на адресу Музею природничих наук. Залишалася ще одна важлива справа – подбати про свою бабірусу – гордість останньої експедиції. Для неї я відкрив щедрий кредит. Тепер можна було їхати. Консель услід за мною вскочив в екіпаж.

За двадцять франків нас повезли по Бродвею до Юніон-сквер, далі по Четвертій авеню до перехрестя з Боуері-Стріт, далі по Кетрін-стріт. Екіпаж зупинився біля Тридцять четвертого пірса. Звідси нас – людей, коней і карету – доставили у Бруклін, головне передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Іст-Рівер. За кілька хвилин наш екіпаж уже був біля причалу, де стояв «Авраам Лінкольн» і закопчував небо, випускаючи з двох труб густі хмари.

Наш багаж негайно перенесли на палубу. Я вибіг трапом на борт корабля, запитав капітана Фараґута, і матрос провів мене на ют[8]. Там мене зустрів офіцер, який мав бездоганний вигляд і такі самі манери.

Простягнувши мені руку для привітання, він запитав:

– Пан П'єр Аронакс?

– Саме так, – відповів я і у свою чергу запитав: – Капітан Фараґут?

– Власною персоною! Ласкаво просимо, пане професоре! В мене не було ані найменшого сумніву, що ви погодитеся. Ваша каюта готова.

Я відкланявся і не став відволікати капітана від клопотів, пов'язаних із відплиттям, а лише довідався про розташування призначеної для мене каюти і повідомив, що маю с собою слугу.

«Авраам Лінкольн» був чудово пристосований до подорожі, у відповідності до свого нового призначення. Це був швидкісний фрегат, оснащений найсучаснішими машинами, які працювали при тиску до семи атмосфер. Завдяки цьому середня швидкість «Авраама Лінкольна» складала вісімнадцять і три десятих милі за годину. Зазначу що така швидкість була високою для плавання, але, на жаль, занизькою на випадок переслідування гігантського китоподібного.

Внутрішнє оздоблення фрегата не поступалося його морехідним якостям. Я був задоволений своєю каютою, що розташовувалась у кормовій частині судна і сполучалася з кают-компанією.

– Нам тут буде зручно, – сказав я Конселю.

– Еге ж, я б сказав, так само зручно, як раку-самітнику у мушлі молюска-сурмача, з дозволу пана професора! – відповів він.

Я залишив Конселя у каюті розпаковувати валізи, а сам піднявся на палубу, щоб спостерігати за останніми приготуваннями до відплиття.

Щойно я ступив на палубу, як капітан Фераґут наказав віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінського причалу. Затримайся я на якісь п'ятнадцять або навіть на десять хвилин, і фрегат відплив би у море, а я був би позбавлений можливості брати участь у цій незвичайній, почесній і, не побоюся цього слова, фантастичній експедиції. Так, є усі підстави вважати цю кампанію «справжньою вигадкою», навіть попри найдокладніший опис перебігу її подій. Та вона розпочалася. І я брав у ній участь!

Капітан Фераґут квапився, бо прагнув якомога швидше дістатися тих морів, у водах яких востаннє було помічено єдинорога.

Він викликав головного механіка.

– З тиском усе гаразд? – поцікавився капітан.

– Авжеж, – вдоволено відповів механік.

– Уперед! – розпорядився капітан Фераґут.

Наказ, якого екіпаж чекав з таким нетерпінням, негайно передали у машинний відділ. Механіки повернули важіль. Пара зі свистом ринула в золотники, поршні почали обертати гребний вал. Лопаті закрутилися, набираючи обертів, і «Авраам Лінкольн» величаво рушив у небезпечну путь.

Фрегат, притримуючись мальовничого правого берега, уздовж Нью-Джерсі, густо забудованого віллами, пройшов повз форти, звідки його вітали салютами з найбільших гармат. «Авраам Лінкольн» у відповідь тричі опускав і піднімав американський стяг із зірками, які вдень і вночі майоріли на гафелі[9] бізань-щогли[10].

О третій годині пополудню лоцман полишив свій місток, сів у шлюпку, якою дістався на шхуну, що чекала його під вітром. Матроси додали пари, лопаті гребного вала розсікали воду дедалі швидше. Фрегат пройшов уздовж піщаного низького берега Лонг-Айленду і о восьмій годині зник у темних водах Атлантичного океану.

Розділ четвертий

Нед Ленд

Капітан Фераґут – досвідчений моряк, гідний командувати таким красивим фрегатом. Він був єдиним цілим зі своїм судном, був його душею. Він повірив в існування морського страховиська з того самого моменту відколи почув про нього вперше. Капітан Фераґут різко обривав будь-які розмови про те, що, можливо, вони вийшли на лови примари. Він вірив в існування тварини, як більшість бабусь вірять у біблійного Левіафана – не розумом, а серцем. Чудовисько існує, і він звільнить від нього моря, це справа його капітанської честі, адже він заприсягнувся в цьому! Тепер він почувався родоським рицарем, своєрідним Д'Єдоне де [озоном, який оголосив війну драконові за те, що той спустошив його острів.

Офіцери повністю підтримували свого капітана. Варто було послухати, з яким ентузіазмом вони обговорювали свої шанси на зустріч з твариною-гігантом: радилися, сперечалися, билися об заклад. А як вони уважно і добросовісно спостерігали за неозорою гладінню океану! Навіть ті з них, хто за звичайних умов йшов на вахту, як на каторгу, тепер радо погоджувалися зайвий раз почергувати. Поки сонце було в зеніті, матроси залазили на щогли і звідти несли вахту, адже дошки на палубі були такі гарячі, що обпікали їм ступні.

Екіпаж, як і вищий склад команди, палав єдиним бажанням: зустріти однорога, загарпунити його, витягнути на борт і розрубати на шматки. За морем спостерігали уважно й безперестанку. Капітан Фераґут призначив премію у дві тисячі доларів тому, хто першим помітить тварину, незалежно від того, хто це буде – юнга, матрос, боцман чи офіцер. Можете собі уявити, як пильно члени екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я також не вилежувався у каюті, а днями стовбичив на палубі. І лише мій дивний слуга Консель не поділяв збудженого настрою на борту, він залишався спокійним і відверто байдужим до всього, що відбувалось навколо нього.

Я вже повідомляв, що капітан Фераґут подбав про те, аби судно було оснащене усіма необхідними засобами для ловлі гігантських китів. Уявити собі краще спорядженого китобійного судна просто неможливо. У нас було все, що тільки може знадобитися у цій справі: від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубреними стрілами і довгих рушниць із розривними кулями. Та й це ще не все! Найголовніше те, що на борту фрегата перебував сам Нед Ленд, король гарпунерів.

Цей чоловік мандруватиме з нами до кінця, тож розповім про нього докладно. Нед Ленд, уродженець Канади, був віртуозним китобоєм, котрий не мав жодного суперника в світі у цьому небезпечному ремеслі. Спритність і холоднокровність, сміливість і кмітливість поєдналися в його особі. Щоб уникнути удару його гарпуна, треба було бути вельми підступним китом або дуже хитрим кашалотом.

Неду Ленду було близько сорока років. Суворий на вигляд чоловік був високим на зріст – більше шести англійських футів, міцної статури. Характер Нед Ленд мав не вельми приємний: нетовариський і мовчазний, до того ж запальний і конфліктний, цей чоловік спалахував гнівом через будь-які дрібниці. Він був статним, але найбільше вражав вольовий вираз очей і особливий погляд, який надавав його обличчю виразності.

Без сумніву, капітан Фераґут мудро вчинив, запросивши його до експедиції: тверда рука і пильні очі гарпунера вартували всього екіпажу. Неда Ленда можна було образно назвати телескопом-гарматою, така собі ідеальна зброя у боротьбі з нарвалами: пильний, влучний і завжди напоготові.

Канадець з Квебека – ну хіба не француз? Можливо, саме тому, попри свій відлюдкуватий норов, Нед Ленд відчув до мене якусь симпатію. Припускаю, цьому я мав завдячувати своїй національності. Тільки зі мною він міг поговорити французькою на цьому кораблі, а я отримав чудову нагоду почути ту стару французьку, якою писав Рабле (вона ще збереглася в деяких канадських провінціях). У древньому роду Неда Ленда було чимало сміливих рибалок ще за тих часів, коли місто належало Франції.

З часом Нед розговорився. Я з цікавістю слухав про пережиті ним лихі пригоди у полярних морях. Його розповіді про риболовлю, двобої з китами були дуже романтичними. Повідував він в епічній формі, іноді мені здавалося, що я слухаю сучасного канадського Іомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських країн!

Я описую цю відважну людину такою, якою знаю її. Ми з ним заприятелювали. Так, нас пов'язали нерозривні узи дружби, такої, яка може зародитися і зрости тільки у разі спільного подолання важких життєвих випробувань! Нед – молодчина! Я хотів би жити ще бодай сто років, аби якомога довше згадувати його!

Цікаво, що ж Нед Ленд думав про морське страховисько? Дивно, та він не вірив в існування фантастичного однорога і був єдиним на борту, кого не засліпила надмірна героїка нашої експедиції. Він уникав розмов на цю тему. Та все ж я спробував заговорити з ним про це.

Одного чудового вечора, а саме ЗО червня (це було через три тижні після того, як ми перестали бачити набережні Брукліна), фрегат проходив поблизу мису Бланка, за тридцять миль від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога; ще сімсот миль на південь, і ми побачимо вхід до Магелланової протоки. Ще один тиждень, і «Авраам Лінкольн» розсікатиме води Тихого океану!

Сидячи з Недом Лендом на юті, ми балакали про все на світі, не зводячи при цьому погляду з моря, таємничі глибини якого все ще недоступні людському погляду. Якось непомітно розмова звелася до морського однорога. Я продумував уголос різні можливі випадки, умови і несподіванки, залежно від яких злітали і падали шанси успішного завершення нашої експедиції. Помітивши, що Нед відмовчується і відверто уникає цієї теми, я запитав прямо:

– Як можете ви, Неде, не вірити в існування китоподібного, за яким ми усі полюємо? Які ви маєте підстави сумніватися у безсумнівному? Факти ж, як відомо, річ уперта.

Гарпунер з хвилину дивився на мене мовчки. Перш ніж відповісти, він звиклим жестом ляснув себе по чолі, стулив повіки, ніби збирався з думками, і нарешті повільно вимовив:

– Підстави вагомі, пане Аронаксе.

– Але Неде! Ваша професія – китобій, і вам не раз доводилося мати справу з крупними морськими ссавцями. Вам має бути легше, ніж будь-кому, припустити ймовірність існування гігантського китоподібного. Хай там як, а вам не годиться бути маловіром у цьому питанні!

– Це не резонно, пане професоре, – відповів Нед. – Не вдивовижу, що невіглас вірить, ніби якісь лиховісні комети борознять небо і що у надрах земної кулі водяться допотопні диво-істоти, – це я ще можу зрозуміти! Але астроном чи геолог вважає все те казками. Так само й китобій. Я багато разів полював на китоподібних, загарпунив їх чимало, а багатьох убив, та хай якими великими і сильними були б ці тварини, вони все одно не в змозі ані своїми хвостами, ані бивнями пробити металеву обшивку пароплава.

– Але ж, Неде, це правда, що нарвал зубом протаранював судна наскрізь.

– Дерев'яні, можливо! – відповів канадець. – Але я й такого не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти чи однороги можуть зробити подібні пробоїни.

– Неде…

– Годі, професоре! Все що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут…

– А ця версія ще більш малоймовірна, Неде!

– Чому?!

– Бо спрут – м'якотіла тварина. Його тіло, як лантух. Все, що у нього є, – це голова і щупальця довкола ротового отвору! Навіть якби якийсь спрут і мав хоч би й п'ятсот футів завдовжки, від цього в нього все одно не утворилося б хребта, а отже, ніякої небезпеки для таких суден, як «Шотландія» і «Авраам Лінкольн», він не становив би. Настав час здати в архів байки про подвиги всіляких спрутів і подібних страховиськ!

– Отже, пане природознавцю, – запитав Нед Ленд з нотками іронії у голосі, – ви впевнені в існуванні гігантського китоподібного?

– Абсолютно впевнений, Неде! І моя впевненість небезпідставна, вона ґрунтується на логічному співставленні фактів. Я впевнений в існуванні ссавця – могутнього організму, що, як і кити, кашалоти та дельфіни, належить до підтипу хребетних і наділений кістяним бивнем виняткової міцності.

– Гм! – вимовив мій співбесідник і заперечно похитав головою, що мало б означати сумнів.

– І візьміть до уваги, шановний канадцю, – продовжував я переконувати товариша, – якщо подібна тварина існує і мешкає на глибині кількох миль, то вона, поза всяким сумнівом, повинна мати надзвичайну життєву силу.

– Навіщо ж їй така сила? – поцікавився Нед.

– Сила потрібна, щоб витримувати тиск верхнього шару води.

– Справді? – запитав Нед і подивився на мене, недовірливо примруживши одне око.

– Справді! І доказом цього є цифри.

– Ет! Цифри! – скептично вигукнув Нед. – Ви, вчені, можете оперувати цифрами скільки завгодно!

– Ні, це більше стосується торгашів. А якщо йдеться про науку, то тут усе точно. Вислухайте мене. Уявімо собі тиск, що дорівнює одній атмосфері у вигляді водного стовпа заввишки тридцять два фути. Насправді висота водного стовпа має бути дещо меншою, оскільки морська вода є щільнішою за прісну. Отже, коли ви пірнаєте у воду Неде, ваше тіло витримує тиск стількох атмосфер, інакше кажучи стількох кілограмів, на кожен квадратний сантиметр своєї поверхні, скільки тридцятидвохфутових стовпів води відмежовують вас від поверхні моря. От і виходить, що на глибині трьохсот двадцяти футів тиск становить десять атмосфер, на глибині трьох тисяч двохсот футів – сто атмосфер, а тридцяти двох тисяч футів, себто на глибині двох з половиною льє, – тисячі атмосфер. Тож якби вам вдалося зануритися у такі казкові глибини океану, то кожен квадратний сантиметр вашого тіла зазнавав би тиску в тисячу кілограмів. Чи цікавились ви, шановний Неде, скільки квадратних сантиметрів має ваше тіло?

– І гадки не маю, пане Аронаксе.

– Близько сімнадцяти тисяч.

– Бути цього не може!

– Еге ж! І оскільки на практиці атмосферний тиск дещо перевищує один кілограм на квадратний сантиметр, то сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла зазнають тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів!

– То чому я цього не помічаю? – здивувався Нед.

– Та тому ви цього не помічаєте, і тому під таким сильним тиском ваше тіло не сплющується, що повітря всередині вас має тиск ідентичної сили. Таким чином абсолютна рівновага між тиском зсередини і тиском зовні взаємно нейтралізується. Але у воді все зовсім по-іншому.

– Зрозуміло, – відповів Нед, який слухав мене дуже уважно. – Вода ж не повітря, вона тисне ззовні, а всередину не проникає.

– Правильно, Неде! На глибині тридцяти двох футів ви перебуватимете під дією тиску сімнадцяти тисяч п'ятисот шістдесяти восьми кілограмів; на глибині трьохсот двадцяти футів цей тиск стане вдесятеро сильнішим, тобто дорівнюватиме ста сімдесяти п'яти тисячам шестистам вісімдесятьом кілограмам; насамкінець, на глибині тридцяти двох тисяч футів тиск збільшиться у тисячу разів, тобто дорівнюватиме сімнадцяти мільйонам п'ятистам шістдесяти вісьмом тисячам кілограмів; тобто від вас і мокрого місця не залишиться, адже цей тиск буде більшим навіть за тиск найпотужнішого гідравлічного преса!

– Тьху, хай йому грець! – вилаявся вражений Нед.

– Саме так! Отже, шановний гарпунере, якщо хребетне, довжина якого має кілька сотень метрів, з відповідною масою, може триматися в таких глибинах, то мільйони квадратних сантиметрів його поверхні зазнають тиску не одного мільярда кілограмів. Якою ж мускульною силою має бути наділена тварина і якою має бути опірність її організму, щоб витримувати такий тиск!

– Напрошується висновок, – думав уголос Нед Ленд, – що на ній обшивка з листового заліза восьмидюймової товщини, як на броненосних фрегатах!

– Мабуть, що так, Неде. Ви лише уявіть, якої руйнації може завдати подібна глиба, ринувшись на корпус корабля зі швидкістю кур'єрського поїзда!

– Гай-гай, оце буде… – промовив канадець, дещо знічений складною математикою, але він явно не бажав здаватися.

– Ну як, я вас переконав?

– Ви мене переконали лише в одному, пане природознавцю: якщо такі тварини насправді існують в незвіданих глибинах, то вони мусять бути такими сильними, як ви кажете.

– Але якщо їх не існує, упертюху ви такий, то чим поясните випадок із пароплавом «Шотландія»?

– Ну, тим… – почав нерішуче Нед.

– Ну ж бо, я уважно слухаю!

– А тим… що все це брехня! – раптово закінчив він. Але така безпорадна відповідь свідчила ні про що інше, як про впертість гарпунера. Я вирішив, що на сьогодні досить, і дав йому спокій. Пригода з пароплавом «Шотландія» сталася – це факт. Пробоїна була настільки великою, що корпус потребував серйозного ремонту. Більш вагомі докази були зайвими, адже не могло таку пробоїну утворити ніщо. Оскільки версії щодо ймовірності удару об підводний риф чи китобійний снаряд виключалися, залишалась лише одна версія: це тварина з таранним органом.

Зіставивши попередні дані, я резюмував, що тварина належить до підтипу хребетних, класу ссавців і ряду китоподібних. Що ж стосується родини, роду і виду, то їх належало ще з'ясувати. Аби це визначити, спершу слід зробити розтин тіла невідомого чудовиська; щоб зробити розтин, треба було його зловити; щоб зловити, необхідно загарпунити, а це вже справа Неда Ленда; щоб загарпунити, треба було його вистежити, що було справою кожного члена екіпажу; а щоб його вистежити, на нього слід натрапити. Останнє було справою випадку!

Розділ п'ятий

Навдалу!

Початок плавання «Авраама Лінкольна» був одноманітним, дуже довго нічого особливого не відбувалося. Лише одного разу випадок дав шанс Недові Ленду проявити свою неймовірну вправність, чим той заслужив повагу всіх на кораблі, від матроса до капітана.

Тридцятого липня на широті Фолклендських островів фрегат зустрівся з американським китобійним судном «Монро». Ми здивувалися, що члени його екіпажу нічого не чули про небезпечного нарвала. Капітан китобійного судна, дізнавшись, що на борту «Авраама Лінкольна» перебуває Нед Ленд, звернувся до нього з проханням допомогти загарпунити кита, якого вони вистежили в тутешніх водах і вже довго й безрезультатно переслідують. Капітан Фераґут дозволив Неду Ленду перейти на борт «Монро» – йому страх як хотілося побачити того у ділі. Полювання було вдалим для нашого канадця: замість одного кита він загарпунив двох: одного прибив одразу, вціливши вістрям гарпуна у самісіньке серце, за другим вимушений був кілька хвилин поганятися!

Після того, що я бачив, я вже хвилювався за життя морського страховиська. Бідний він, якщо зустрінеться з Недом Лендом!

Уздовж південно-східного берега Південної Америки ми йшли з високою швидкістю, і третього липня на довготі мису Дів опинилися нарешті перед входом у Магелланову протоку. Але капітан Фераґут не хотів входити у цей звивистий канал і взяв курс на мис Горн.

Команда одноголосно підтримала рішення капітана. Навіщо витрачати час, адже зустріти нарвала у такій вузькій протоці нереально. Майже всі матроси були переконані, що тварина настільки гладка, що не запливе у таку «щілину».

Шостого липня, близько третьої години дня, «Авраам Лінкольн» за п'ятнадцять миль на південь обігнув видовжений острів, ту скелю на краю Південної Америки, яку голландські моряки назвали на честь свого міста Горн. Обігнувши мис Горн, ми взяли курс на північний захід, і наступного ранку наш фрегат вже перетинав води Тихого океану.

– Будь уважний! Пильно стеж! – нагадували один одному матроси «Авраама Лінкольна».

І вони справді ретельно пильнували. Грошова нагорода була бажаною для кожного. Очі, підзорні труби – все працювало з однією метою: помітити нарвала. Вдень і вночі всі вдивлялися у поверхню океану. Люди, які були наділені здатністю бачити вночі, мали вдвічі більше шансів отримати щедру премію.

Особисто мене премія не вабила, хоча, до слова сказати, це були пристойні гроші. У мене був свій стимул, тож я, як і всі інші, пильно вдивлявся в море. Я похапцем обідав, тривожно спав і, незважаючи на спеку чи зливи, не покидав свого спостережного пункту. Я то перегинався через борт на баку, то, зіпершись об поручні на шканцях, впивався поглядом у запінені гребні бурунів, що прографили морський простір аж ген до небокраю! Скільки ж разів доводилося нам усім хвилюватися, тільки-но над водою показувався краєчок чорної спини кита! Матроси миттю вибігали на палубу. Вся команда спостерігала за твариною, затамувавши подих. Я також дивився, дивився так напружено, що навіть дивно, як не втратив тоді зір! Флегматичний Консель у такі моменти незмінно зауважував:

– Пан професор бачив би значно краще, якби менше напружував очі!

Але наші надії були марними! Бувало, «Авраам Лінкольн», лавіруючи, майже заганяв тварину, яку ми вистежили. Та щоразу виявлялося, що це звичайнісінький кит або кашалот, який намагався втекти, наляканий криками розхвильованої команди.

Погода цілком сприяла плаванню, хоча за календарем мав бути сезон злив, адже у південній півкулі липень відповідає європейському січню. Море було спокійним, видимість чудовою.

Нед Ленд залишався так само скептично налаштованим до наших тривог і надій. Він демонстративно не виходив на палубу, з'являвся там лише у години свого вартування. А шкода, бо він мав орлиний зір. Проте впертий канадець з дванадцяти годин не менше восьми проводив у своїй каюті. Залежно від настрою він то читав, то просто відлежував собі боки на койці. Тисячу разів я докоряв йому за байдужість до загальної справи.

– Даремно ви нервуєте, пане професоре! – відповів Нед на мій черговий закид. – Навіть якщо б цей гігант насправді існував, то чи багато у нас шансів вистежити його? Ми ж діємо навмання, пливемо собі без всякого курсу, не маємо плану! Ми покладаємося на балачки про те, буцімто його бачили у північних морях Тихого океану. Навіть якщо це так і було, то відтоді минуло два місяці. Як ви гадаєте, наш нарвал застиг на місці і чекає, коли ми його впіймаємо? Здається, це не про нього сказано. Він любить подорожувати, чи не так?! Ця тварина, я цитую вас, мій друже, «наділена неймовірною швидкістю руху!» Ви, пане професоре, знаєте краще за мене, що природа не робить нічого безцільно, вона не наділила б ліниве створіння таким даром. Отже, якщо тварина, за якою ми полюємо, існує, то вона вже дуже далеко звідси! Прикро, що ми не знаємо, де саме…

Найсумніше те, що він мав рацію. Ми справді діяли навдалу. А що нам лишалося? Шанси на зустріч з нарвалом дедалі зменшувалися і зменшувалися. Та попри всі логічні доводи ніхто з нас, окрім китобоя і мого слуги, не сумнівався в тому, що нам поталанить. Кожен матрос побився б об заклад з ким завгодно і на яку-завгодно суму, відстоюючи переконання у тому, що тварина існує, і що скоро ми її вистежимо.

Двадцятого липня ми вдруге перетнули тропік Козерога під 105° довготи, а 27 липня перетнули екватор на сто десятому меридіані. Звідси фрегат взяв курс на захід, до центрального басейну Тихого океану. Капітан Фераґут пояснював своє рішення так: є більше шансів зустріти нарвала у глибоководних зонах, подалі від материків і великих островів. Боцман підтакував капітану: «Імовірно, він тримається подалі від суші, бо прибережні води занадто мілкі для нього». Все це було резонно.

Наш фрегат пройшов повз ряд островів – Туамоту, Маркізькі, Сандвічеві[11], перетнув тропік Рака під 132° довготи і тримав курс на Китайські моря.

Тепер ми нарешті дісталися арени останніх показових виступів страховиська! Життя на судні немов завмерло. Серця всіх прискорено билися від хвилювання. Лікарі застерігають, що не можна так себе накручувати, та на нашому фрегаті зібралися самі відчайдухи. Всі ми були схвильовані до краю. Ніхто нічого не їв, сон полишив нас. По двадцять разів на день ми усі зривалися за хибними позовами когось, кому вкотре привидівся нарвал. Нерви наші були натягнуті як тятива: стріла була готова, лучник також – все віщувало, що на видноколі неодмінно з'явиться жертва. Інакше нам усім загрожувало нервове виснаження і збайдужіння.

Оскільки жертва не з'являлася, передбачувана психологами реакція на одноманітну буденність і обмануті надії сталася. Три місяці, цілих три місяці, кожен день з яких нам здавався вічністю, «Авраам Лінкольн» розсікав моря північної частини Тихого океану, ганяючись за китами, круто змінюючи курс, перекидаючись з галса[12] на галс, різко сповільнюючи хід і прискорюючись. Такими маневрами ми ризикували знищити корабель, на якому пливли! Та все дарма!

Ми перевірили кожну точку від Японії до американських берегів. Океанські води були байдужі до наших зусиль і не виказували місцеперебування того, кого ми так прагнули вистежити. Ми не побачили нічого: ані нарвала, ані підводного острова чи рифа, ані остова затонулого судна – навіть натяку на щось подібне. Одне слово, нічого фантастичного!

І екіпаж занепав духом. Ентузіазм і хвилювання, що так довго панували на борті, поступилися гібриду двох змішаних почуттів: сорому і люті. Всі злостилися самі на себе і на кожного, що пошилися в дурні, ганяючись за химерою. Тепер арсенал доказів, який поповнювався впродовж року, для членів екіпажу «Авраама Лінкольна» не існував. Кожен намагався відпочити, докоряючи собі за даремно витрачені сили, емоції та час. Усі без винятку днями били байдики.

Люди схильні впадати у крайнощі, і поведінка членів екіпажу нашого фрегата була зайвим доказом цієї істини: ті, хто з піною на вустах доводили існування нарвала, тепер найбільш скептично відгукувалися про це і так само запекло стали заперечувати ймовірність його існування. Депресивний настрій охопив увесь корабель, від кубрика[13] до кают-компанії. Якби не наполегливість капітана Фераґута, фрегат повернувся б кормою на північ.

Однак даремні пошуки не могли продовжуватися вічно. Екіпаж «Авраама Лінкольна» не звинувачував себе в цій невдачі – ми зробили все можливе і неможливе. Ніколи досі матроси американського флоту не проявляли такого терпіння і наполегливості. Ніхто не був винним у тому, що експедиція не увінчалася успіхом. Настав час повертатися на батьківщину.

Пропозиція такого змісту була висловлена капітанові Фераґуту. Але він твердо стояв на своєму. Матроси не приховували крайнього невдоволення, і, як результат, дисципліна на судні помітно впала. Тоді капітан Фераґут був змушений попросити в екіпажу три дні відстрочки, як колись це зробив Колумб. Було вирішено: якщо впродовж трьох діб страховисько не з'явиться, «Авраам Лінкольн» повернеться носом у напрямку європейських морів.

Цю обіцянку капітан Фераґут дав своїм підлеглим 2 листопада, опівдні. Настрій команди піднявся мов за велінням магічної чарівної палички.

З новими силами усі вглядалися в океанські води. Кожен чомусь повірив, що його останній погляд на море може увінчатися успіхом. Знову підзорні труби стали популярними. Це був останній відчайдушний виклик нарвалу, люди не давали шансу тварині викрутитися: вона мусить явитися на їхній суд!

Два дні минули. «Авраам Лінкольн» ішов поволі. Команда вигадувала тисячі способів привернути увагу тварини чи роздратувати її на той випадок, якщо вона плаває десь неподалік, але не показується над водою. За кормою волочилися величезні шмати сала, їх прив'язували канатними шнурами. Та ними з превеликим задоволенням ласували акули. «Авраам Лінкольн» заліг у дрейф, а шлюпки довкола нього прочісували море вздовж і впоперек, перевіряючи кожну точку його поверхні. Настав вечір 4 листопада, а підводна таємниця все ще залишалася таємницею!

Термін відстрочки спливав 5 листопада опівдні. Після останнього удару годинника капітан Фараґут, який завжди дотримував слова, мав віддати наказ повернути на південний схід і покинути води північної частини Тихого океану.

Фрегат тоді перебував під 31°15? південної широти і 136°42? східної довготи. До японських берегів залишалося якихось дві сотні миль. Споночіло. Ось уже й восьма година. Густі хмари затулили серпоподібний місяць. Вода розбігалася з-під форштевня фрегата легкими хвилями.

Я стояв на баку, обпершись на поручні штирборту[14]. Поряд зі мною – вірний Консель. Він дивився вперед. Матроси позалазили на реї і спостерігали за небокраєм, який через швидке настання темряви звужувався на очах. Офіцери не відривали очей від підзорних труб і біноклів. Вряди-годи місячне проміння просвічувало крізь хмари, сріблило темну поверхню океану.

Але набігали нові хмари і срібний слід зникав у пітьмі.

Я спостерігав за слугою, і мені здалося, що він піддався загальному настрою. Це було так нехарактерно для нього – зацікавитися чимось, але я помітив вогник у його очах, мабуть, уперше, відколи я його знаю. Треба було якось підтримати цю позитивну зміну.

– Ну, Конселю, – промовив я, – не проґав останній шанс заробити дві тисячі доларів!

– Дозволю собі сказати, нехай пан професор не образиться на мене, та я ніколи не розраховував на цю премію. Навіть якби уряд Сполучених Штатів розщедрився і призначив не дві тисячі доларів, а всі сто, він все одно нічого б не втратив.

– На жаль, ти маєш рацію, Конселю! Це якась авантюра! Ми вчинили легковажно, прийнявши запрошення взяти участь у цій експедиції. Згаяно стільки часу! А навіщо було так хвилюватися?! Ти лише подумай, вже півроку тому ми могли б повернутися до Франції…

– У зручну квартиру пана професора, – підхопив Консель, – при музеї! А я б уже класифікував викопні зразки з нових колекцій пана професора! Бабіруса, привезена паном професором з останнього відрядження, сиділа б тепер у клітці в Зоологічному саду, і на неї сходилися б подивитися цікаві з усіх кінців столиці.

– Саме так усе й було б, Конселю! Я навіть думати не хочу про те, як над нами потішатимуться!

– О, посміються від душі! – знущався Консель. – Я думаю, що сміятимуться над паном професором. Навіть сумніваюся, чи казати…

– Та кажи вже, Конселю, не тягни кота за хвоста…

– Скажу… пан професор таки заслужив глузування.

– Будь милосердний! – почав благати я.

– Солідному вченому не варто піддаватися на такі провока…

Консель не закінчив фрази. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Усі впізнали голос Неда Ленда. Китобій кричав:

– Ого-го! То ось кого ми шукаємо! Він же тут, під самим нашим носом!

Розділ шостий

На всіх парах

Всі без винятку стрімголов кинулися до Неда Ленда: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки покинули свої машини, а кочегари – печі. Ми також побігли до нього. Було наказано зупинити судно, тож фрегат рухався лише за інерцією.

Ніч видалася темною, я дуже здивувався, як канадцю вдалося розгледіти бодай щось у такій темряві, це було занадто складно навіть для його орлиного зору. Моє серце, здавалося, от-от проб'є грудну клітку від хвилювання.

І Нед Ленд не помилився: незабаром ми всі побачили предмет, на який він показував. На відстані двох кабельтових від «Авраама Лінкольна», позаду штирборту, море світилося зсередини. І це не було звичайне світіння моря, яке виникає завдяки крихітним істотам, що мають унікальну властивість переробляти сонячну енергію на світло. Страховисько, спливши у поверхневі водні шари, відпочивало за декілька туазів[15] під рівнем океану. Це від нього струменіло світло неймовірно чарівливої сили.

Тепер я згадав, що капітани суден, які стрічалися з нарвалом, у своїх описах завжди згадували дивне сяйво. Якою ж неймовірною потужністю мають бути наділені деякі органи живої істоти, щоб випромінювати таке яскраве світло! Під водою було видно контури велетенського овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо потужне, а до країв розсіювалося.

– Та це ж скупчення організмів, що люмінесціюють! – вигукнув один із офіцерів.

– Ви помиляєтеся, пане, – заперечив я рішуче. – Ні фолади, ні сальпи, ні евфаузіїди, жодні інші організми, що люмінесціюють, не виділяють таких яскравих речовин. Це світло має електричне походження… Утім… погляньте, погляньте туди! Світло переміщується! То наближається, то віддаляється. Оце так! Тепер воно насувається на нас!

На палубі зчинився галас.

– Слухай мою команду! – крикнув капітан Фераґут. – Стерно під вітер! Задній хід!

Це допомогло екіпажу організуватися, всі поспішили на свої місця: хто до стерна, хто у машинне відділення. І «Авраам Лінкольн», розвернувшись на бакборт[16], описав півколо.

– Праворуч стерно! Повний вперед! – командував капітан Фераґут.

Всі команди були точно виконані, і фрегат почав швидко віддалятися від небезпечного місця.

Та невдовзі ситуація змінилася на гірше. Тварина помчала за нами зі швидкістю, що перевищувала наш хід.

Ми затамували подих. Навіть не страх прикував нас до місць, а скоріше подив. Тварина, мов бавлячись, ганялася за нашим фрегатом. Вона обпливла довкола судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, опромінила каскадом електричних стріл, а потім миттю опинилася на відстані двох-трьох миль від нас, залишивши на своєму шляху світлий слід, який нагадував блискучі клуби диму, випущені локомотивом кур'єрського поїзда. Ми навіть не встигли полегшено зітхнути, як наш переслідувач розігнався і зі страхітливою швидкістю рвонув просто на «Авраама Лінкольна» з-за темної лінії обрію, куди було відступив. За двадцять футів від борту світло мов вимкнули. Ні, тварина не пішла під воду, тоді яскравість світіння зменшувалася б поступово, а світло погасло враз, немов його джерело в одну мить вичерпалося. Так само, як миттєво згасло, воно з'явилося з протилежного боку судна. Ми не могли зрозуміти, що трапилося: тварина обпливла фрегат чи прослизнула під його корпусом? Та це й не мало значення, важливим було те, що будь-якої миті могло статися фатальне зіткнення.

Те, як відбувалася ця прелюдія сутички, дуже дивувало мене. Корабель рятувався втечею, уникаючи бою. Все мало бути навпаки: фрегат повинен був переслідувати тварину, а тут тварина переслідувала фрегат! Я не посоромився висловити свої міркування капітанові. Незважаючи на цей мій закид, його обличчя, яке завжди було безпристрасним, світилося подивом і нерішучістю.

– Пане Аронаксе, – відповів він, – я не знаю, з чим маю справу, тому й не хочу ризикувати своїм фрегатом і всіма нами у нічній темряві. Може, ви підкажете, як атакувати цю глибу? А як від неї захищатися? От дочекаємося світанку, тоді й поміняємося з тим чудовиськом ролями.

– То ви більше не хвилюєтеся через те, що ганяєтеся за примарою? З ким, на вашу думку, ми тут бавимося у котика і мишку?

– Важко сказати з упевненістю, пане професоре, проте мені здається, що це таки гігантський нарвал, до того ж незвичайний – це електричний нарвал!

– Згоден, – промовив я і додав: – він такий же небезпечний, як електричний скат.

– А якщо у нього ще й органи електричні, то це найстрашніша тварина, яку коли-небудь бачив світ! – відповів капітан Фераґут. – Саме тому я обрав таку обережну, вичікувальну тактику.

Тієї ночі всі були на ногах, про сон взагалі не йшлося. «Авраам Лінкольн» виявився неспроможним змагатися з морською твариною у прудкості, тож збавив швидкість і йшов поволі. Нарвал, неначе підігруючи фрегату, ліниво погойдувався на хвилях і не виявляв бажання покидати поле бою. Близько півночі він все ж зник, точніше кажучи, погас, немов гігантський світлячок. Невже поринув у океанські глибини? Навіть не знаю, що краще: чи щоб він повернувся, чи щоб ми його більше ніколи не побачили. Приблизно о першій годині ночі раптом неподалік фрегата почувся оглушливий свист. Здалося, ніби з глибини десь поблизу вирвався потужний фонтан.

Коли це сталося, капітан Фераґут і Нед Ленд стояли на юті й напружено вдивлялися у нічну пітьму.

– Ви, Неде, часто чули, як кити викидають у повітря воду?

– Так, капітане! Але ще жодного разу я не зустрічав кита, за якого б мені дали премію у дві тисячі доларів, та не за пійманого, а лише за те, що я його побачив!

– Це справді дивина. Ви заслужили премію, Неде! Скажіть, коли кит викидає воду з ніздрів, це супроводжується таким самим свистом?

– Точнісінько таким самим! Тільки цього разу гучніше. Безсумнівно, що це китоподібне, яке водиться в тутешніх водах. З вашого дозволу, капітане, – сказав гарпунер, потираючи руки, – завтра вранці я привітаюся з ним по-своєму.

– Тільки якщо воно виявить бажання вітатися з вами, – з нотками сумніву в голосі відповів капітан Фераґут.

– Коли я підберуся до нього на відстань чотирикратної довжини гарпуна, йому доведеться бути ввічливим!

– А для цього необхідно, щоб я дав вам вельбот[17]? – уточнив капітан.

– Ну звісно!

– Але ж доведеться ризикувати життям веслярів.

– І моїм! – нагадав гарпунер.

Близько другої години ночі, під вітром, за п'ять миль від «Авраама Лінкольна» знову з'явилася світлова пляма. Попри значну відстань, шум вітру і моря, все одно було чути могутній сплеск води і астматичне дихання тварини. Коли цей гігант моря спливав на поверхню і переводив дихання, здавалося, що повітря, неначе в циліндрах машини з силою у дві тисячі кінських сил, вривалося в його могутні легені.

«Оце так кит! – подумав я. – Він може помірятися силою з цілим кавалерійським полком!»

До самого світанку ми були насторожі і готувалися до бою. На борти судна винесли китоловні сіті. Головний помічник капітана наказав підготувати гарпунні гармати, які викидають гарпун на відстань милі, й тримати напоготові рушниці, заряджені розривними кулями, які б'ють наповал навіть наймасивніших тварин. Нед Ленд обмежився лише тим, що як слід нагострив вістря свого гарпуна – ця зброя в його руках ставала смертоносною.

О шостій годині, з першими променями вранішньої зорі, електричне світіння нарвала потьмяніло. О сьомій годині майже цілком розвиднилося, але густий ранішній туман заслав небокрай настільки, що навіть через найкращі підзорні труби було неможливо щось розгледіти. Уявіть собі наше розчарування й лють! Довелося чекати, доки туман розсіється.

Я заліз на бізань-щоглу. Декілька офіцерів подерлися на марси[18].

Лише о восьмій годині у нас з'явилася надія: густі клуби туману попливли над хвилями і почали поволі здійматися. Лінія обрію розширилася.

Несподівано, як і першого разу, почувся голос Неда Ленда.

Примечания

1

Морське льє дорівнює 5 555 метрів. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Вузол – міра швидкості морського транспорту, що дорівнює одній милі за годину (1,852 км/год).

3

Кабельтов – морька міра довжини, яка дорівнює 185,2 метра.

4

«Бюро Верітас» – найбільше транснаціональне технічне товариство, засноване в 1828 році з метою оцінки безпеки, надійності і морехідних якостей суден за дорученням страхових компаній.

5

Шаспо Антуан-Альфонс (1833–1905) – французький винахідник; створив нарізну голчану рушницю, яку широко використовували у франко-пруській війні 1870–1871 рр.

6

Іn-guarto (лат.) – у четверть стандартного аркуша паперу.

7

Консель – сonseil (фр.) – рада.

8

Ют – кормова частина палуби корабля.

9

Гафель – похилий брус, прикріплений нижнім кінцем до щогли, який використовується для піднімання прапорів і сигналів на кораблі.

10

Бізань-щогла – задня щогла.

11

Сандвічеві острови – давнішня назва Гавайських островів.

12

Галс – курс вітрильного судна відносно вітру; якщо вітер дме у правий борт – це правий галс, якщо у лівий – лівий галс.

13

Кубрик – житлове приміщення на судні для команди.

14

Штирборт – правий борт судна.

15

Туаз – міра довжини, становить майже 2 метри.

16

Бакборт – лівий борт судна за його ходом.

17

Вельбот – швидкохідна веслова морська шлюпка із загостреним носом і кормою.

18

Марс – майданчик на щоглі вітрильного корабля, з якого стежать за горизонтом та управляють вітрилами.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.