20000 льє під водою

Жуль Верн

20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ

Навколосвітня подорож морськими глибинами

(Науково-фантастичний роман)

Частина перша

Розділ перший

Невловимий риф

Знаменним був 1866 рік: неймовірне явище сколихнуло світ і залишилося у пам'яті багатьох. Поголос про нього, що зі швидкістю звуку ширився приморськими містами і континентами, посіяв тривогу навіть у безстрашних душах бувалих у бувальцях моряків. Подиву гідне явище стурбувало весь світ, воно стало загадкою і проблемою для купців, власників суден, капітанів кораблів, шкіперів Європи й Америки, моряків військового флоту всіх морських країн і навіть для урядовців держав Нового і Старого Світу.

Що ж змусило людей так хвилюватися? Справа в тім, що дедалі більше кораблів на просторах відкритого океану натрапляли на щось довжелезне, веретеноподібне і невловиме. Ба більше, невідомий об'єкт люмінесціював.

Це щось було значно більшим і прудкішим за морського велетня – синього кита. Про таке ніхто зроду навіть і не чув.

Нотатки бортових журналів різних суден загалом збігалися щодо опису загадкової істоти чи незнаного предмета, його блискавичної швидкості й особливостей поведінки. Та все ж розбіжності були, і стосувалися вони здебільшого розмірів морського дива.

Заради об'єктивності ми визначимо золоту середину між надто скромними оцінками, згідно з якими славнозвісна істота сягала не більше двох футів завдовжки, та очевидними перебільшеннями (хто боїться, тому в очах двоїться), коли про неї писали як про якогось неймовірного гіганта. Якщо повірити у сам факт існування диво-істоти, то стає очевидним, що вона значно перевершувала максимальні розміри, зафіксовані тогочасними зоологами.

Можна було б припустити, що це якесь китоподібне, та в існування такого феномена жодний з учених не повірив би, не побачивши його на власні очі.

Більшість смертних із легкістю сприймають усе неймовірне, тож поява прудкого морського велетня неабияк схвилювала людей. На всіх континентах почали думати-гадати, що ж це за тварюка.

Думки з цього приводу розділилися. Дехто наполягав на тому, що ця історія – плід фантазії, себто вигадка, та даремно! Феномен все ж існував, незалежно від того, вірили у нього люди чи ні.

Двадцятого липня 1866 року на судні «Гавернор Хіґґінсон», що належало пароплавній компанії «Калькутта енд Барнах», спостерігали за велетенською пливучою масою. Це сталося на відстані п'яти миль від східних берегів Австралії. Досвідчений капітан Бейкер спершу подумав, що бачить риф, досі не нанесений на мапи. Він заходився було визначати його координати, аж раптом зсередини темної глиби вирвалося два стовпи води, які зі свистом злетіли десь на півтораста футів над морем. Що це таке? Можливо, виверження гейзерів нуртують підводний риф? Чи все набагато простіше: якийсь морський ссавець разом із повітрям випустив через ніздрі струмені води?

Того ж року 23 липня подібне сталося у водах Тихого океану. Це явище спостерігали із судна «Крістобал Колон», що належало Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Тоді собі й уявити, щоб китоподібне могло так швидко переміщатися! За якихось три доби його зустріли два судна – «Гавернор Хіґґінсон» та «Крістобал Колон», що перебували на відстані семисот морських льє [1] один від одного!

Два тижні потому за дві тисячі льє від згаданого вище місця судна «Ґельвеція» Національної пароплавної компанії та «Шанон» пароплавної компанії «Роял-Мейл», які зустрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, виявили морське чудовисько під 42°15? північної широти і 60°35? довготи, на захід від Гринвіцького меридіана. Капітани обох суден на око визначили, що його довжина має сягати щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів. Спосіб, у який вони встановили такий розмір, простий: обидва судна були по сто метрів завдовжки, однак виглядали меншими за тварину. Навіть найбільші кити, які плавають поблизу Алеутських островів, за своїми розмірами не перевищують п'ятдесяти шести метрів.

Про таємниче чудовисько надійшли повідомлення з борту трансатлантичного корабля «Перер», а із судна «Етна» навіть сповістили про зіткнення з ним. Його офіцерами, а також офіцерами французької фрегати «Нормандія» був складений акт, а комодор Фітс Джеймс з борту «Лорда Клайда» подав докладний звіт – усе це не на жарт збурило суспільство. Цей феномен став невичерпною темою для жартів у недалекоглядних і несерйозно налаштованих країнах, а от у практичних, провідних країнах світу, зокрема в Англії, Америці, Німеччині, дуже зацікавилися тим, що відбувається у водних просторах.

Морське страховисько стало модною темою в усіх столицях світу: про нього складали пісеньки, які вечорами горлали відвідувачі кожної кав'ярні, над ним посміювалися у пресі, його навіть виводили на театральні сцени. Найбільше поява такого героя тішила журналістів. Для них це була чудова нагода витягти на світ божий усіх можливих фантастичних гігантів. Газети рябіли статтями про білого кита, страшного Мобі Діка, про жахливих спрутів, які буцімто з легкістю можуть обплутати своїми щупальцями судно, водотоннажність якого становить п'ятсот тонн, і потягнути його на океанське дно. Журналісти не полінувалися попорпатися в архівах і стерти порох із друкованих і рукописних праць древніх мудреців. І вони таки знайшли потрібне в Аристотеля і Плінія: авторитетні мислителі припускали існування морських страховиськ. Це засвідчували і розповіді норвезького єпископа Понтопідана, відомості, підписані Полем Ґеґґердом, і врешті-решт повідомлення Харінгтона (а він напевне не гаяв би часу на поширення вигадок) про те, що в 1857 році, перебуваючи на борті «Кастіллана», він на власні очі бачив страшного змія, який раніше плавав хіба лише бездонними водами пліток, друкованих у газеті з сумнівною репутацією «Конститьюсонель».

А у колах вчених мужів, а отже, і на сторінках наукових журналів розпалилася тривала полеміка між тими, що вірили в існування морського страховиська, і тими, що не вірили. А поза тим новий житель морських глибин ставав дедалі популярнішим. Журналісти, звеличники науки, у боротьбі зі своїми опонентами, що їли хліб виключно завдяки своїй дотепності, під час епопеї з морським страховиськом пролили ріки чорнила, а дехто й кілька крапель крові, бо хто не міг довести своєї точки зору словами, пускав у хід кулаки!

Ця війна тривала добрих півроку. Причому періодично брали верх то ентузіасти, то скептики. Бульварна преса незмінно відповідала невичерпними кпинами на серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонського інституту у Вашингтоні, і на дискусії в авторитетних журналах «Індіан Архіпелаго», «Космос» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петермана, навіть на наукові дописи солідних французьких та іноземних газет.

Журнальні скализуби спародіювали вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників існування чудовиська, вони твердили, що «природа не породжує йолопів» і закликали сучасників не очорняти матінку-природу, не навішувати їй створення химерних спрутів, морських зміїв, усіляких мобі-діків, бо вони існують лише в хворобливій уяві моряків. І от нарешті відомий письменник на шпальтах популярного сатиричного журналу накинувся на морське страховисько силою свого таланту. Під загальний регіт він наніс йому останній удар пером. Так на якийсь час дотепність здолала науку.

У перші місяці 1867 року про воскресіння цієї теми ніхто й не думав. Та вже незабаром суспільство отримало нові факти у «справі» морського страховиська. Щоправда, тепер ішлося не просто про розв'язання цікавої наукової проблеми, а про серйозну і реальну небезпеку. І висвітлювали цю тему в зовсім іншому ракурсі. Так гігантський морський ссавець перетворився на острів, скелю, риф (кому як до вподоби), але неодмінно пливучий, невловимий і, звичайно ж, загадковий!

П'ятого березня 1867 року судно «Моравія», що належало Монреальській океанській компанії, під 27°30? широти і 72°15? довготи на повному ходу врізалося у підводну скелю, не зазначену на жодній штурманській мапі. Завдяки попутному вітру і потужності в чотириста кінських сил судно йшло зі швидкістю тринадцять вузлів[2]. Удар виявився надзвичайно сильним.

Та на щастя двохсот тридцяти семи людей, що прямували з Канади, корпус «Моравії» був дуже міцний, і лише це допомогло уникнути катастрофи. Менш стійке судно пішло б на дно разом із людьми.

Зіткнення сталося на світанку, близько п'ятої години. Вартові кинулися на корму і ретельно оглянули океанську поверхню довкола судна. Проте нічого загрозливого вони не помітили, лише величезну хвилю, яка здійнялася над водою на відстані трьох кабельтових[3] від судна. Капітан встановив координати, і «Моравія» продовжила свій шлях без явних ознак аварії. То що ж сталося насправді: корабель наскочив на підводний риф чи на остов затонулого судна? Цього ніхто не знав. Лише згодом у доку, під час огляду підводної частини корабля, з'ясувалося, що пошкоджено частину кіля.

Про цю подію, ймовірно, швидко забули б, якби вона не повторилася за подібних обставин через три тижні. Завдяки тому, що постраждале судно йшло під прапором впливової країни і належало крупній пароплавній компанії, нещасний випадок набув розголосу.

Ім'я англійського судновласника К'юнарда всякий знає. Цей меткий підприємець уславився тим, що в 1840 році запровадив регулярні поштові рейси між Ліверпулем і Галіфаксом, маючи лише три дерев'яні колісні пароплави, сумарна потужність яких становила чотириста кінських сил, а водотоннажність – тисячу сто шістдесят дві тонни.

Упродовж восьми років йому вдалося збільшити кількість суден своєї компанії на чотири одиниці, їхня сумарна потужність становила шістсот п'ятдесят кінських сил, а водотоннажність – тисячу вісімсот двадцять тонн. Ще через два роки він докупив два нових судна, ще потужніших і з більшим тоннажем. У 1853 році пароплавна компанія К'юнарда стала провідною у сфері перевезення термінової пошти, а згодом поповнила свою флотилію чудовими новими суднами: «Аравія», «Персія», «Китай», «Шотландія», «Ява», «Росія». Всі вони були швидкохідними, а розмірами поступалися лише «Ґрейт Істерну». У 1867 році ця пароплавна компанія володіла вже дванадцятьма суднами, вісім із яких були колісними, а чотири – гвинтовими.

Упродовж двадцяти шести років судна К'юнарда перетнули Атлантичний океан дві тисячі разів. При цьому компанія не скасувала жодного рейсу, її судна завжди прибували точно за розкладом, за весь час плавання не було загублено жодного листа, жодної людини, жодної шлюпки! І досі пасажири, як свідчать офіційні документи останніх років, надають перевагу пароплавній компанії К'юнарда, незважаючи на жорстку конкуренцію з боку Франції. Тож неважко уявити, який зчинився галас навколо аварії, що зазнало одне з найкращих її суден.

Тринадцятого квітня 1867 року «Шотландія» перебувала під 15°12? довготи і 45°37? широти. На морі був штиль, повівав легенький вітерець. Потужна машина рухалася зі швидкістю тринадцять цілих, сорок три сотих вузла. Колеса пароплава рівномірно розсікали морські хвилі. Осадка судна становила шість метрів сімдесят сантиметрів, а його водотоннажність – шість тисяч шістсот двадцять чотири кубічних метри.

О четвертій годині сімнадцять хвилин пополудні (пасажири саме підвечіркували в кают-компанії) корпус пароплава здригнувся від легкого удару в кормову частину трохи позаду колеса лівого борту.

Судячи з характеру поштовху можна було припустити, що удар нанесено якимсь гострим предметом. До того ж поштовх був настільки слабким, що ніхто на борту не звернув на це уваги. Тож пасажири нічого й не дізналися б, якби кочегари не вибігли на палубу і не закричали:

– Теча у трюмі! Теча у трюмі!

Спершу пасажири, звичайно ж, запанікували, але досвідченому капітанові Андерсону вдалося швидко їх заспокоїти. Загалом судну нічого не загрожувало: воно було розділене на сім відсіків водонепроникними перегородками, тож пробоїна не могла призвести до лиха.

Заспокоївши пасажирів, капітан Андерсон спустився у трюм. Він з'ясував, що п'ятий відсік залитий водою, і судячи з того, якими темпами прибувала вода, зробив висновок, що пробоїна доволі велика. На щастя, у цьому відсіку не було парових котлів, бо інакше вода миттєво загасила б печі.

Капітан розпорядився зупинити машину і наказав одному досвідченому матросу оглянути пробоїну. За кілька хвилин з'ясувалося, що в підводній частині пароплава є пробоїна діаметром два метри. Таку велику пробоїну залатати на ходу було неможливо, і ушкоджена «Шотландія» з наполовину зануреними у воду колесами поволі продовжувала свій шлях. Аварія відбулася за триста миль від мису Клір. Саме тоді судно пароплавної компанії з бездоганною репутацією вперше не прибуло вчасно до місця призначення. У Ліверпульському порту на нього чекали аж три дні. Про цю подію відразу ж стало відомо у широких колах.

Пароплав поставили у сухий док, де кращі інженери компанії оглянули його. Вони не повірили власним очам: у корпусі судна, на два з половиною метри нижче ватерлінії, зяяла пробоїна у формі рівностороннього трикутника. Краї пробоїни були рівнесенькі, ніби вирізані різцем. Вочевидь знаряддя, яке пробило корпус судна, було якесь особливе. Тим паче, що пробивши листове залізо завширшки чотири сантиметри, воно вивільнилося з пробоїни! Це неможливо було пояснити.

Відтоді в усіх морських катастрофах, причини яких не вдавалося з'ясувати, почали звинувачувати морське страховисько. Міфічному звірові приписували скоєння чималої кількості аварій у великих водах. А кораблів, які вважалися «зниклими безвісти», дедалі більшало: щонайменше дві сотні із трьох тисяч, про загибель яких щорічно повідомлялося у «Бюро Верітас»[4].

Через таку сумну статистику морських катастроф, основним винуватцем яких називалося морське страховисько, сполучення між материками стали вважати вкрай небезпечним. Громадськість вимагала від урядів своїх країн звільнити водний простір від жахливого китоподібного.

Розділ другий

Гроза морів: хтось чи щось?

У той час, коли відбувалися описані вище події, я повертався до Франції з тривалої подорожі по штату Небраска (Північна Америка). її метою було вивчення цього незвіданого краю. Французький уряд відрядив мене до наукової експедиції як ад'юнкт-професора при Паризькому музеї природничих наук. За шість місяців мандрівок по Небрасці я зібрав багаті колекції. Наприкінці березня я прибув до Нью-Йорка, маючи намір виїхати до Франції на початку травня. Як бачите, до від'їзду в мене ще залишався час для відпочинку. Та я присвятив його класифікації моїх мінералогічних, ботанічних і зоологічних скарбів. Моє перебування у Нью-Йорку збіглося у часі з аварією, якої зазнало судно «Шотландія».

Звісно, я був у курсі подій, які так схвилювали суспільство. Та хіба могло бути інакше? Я читав і перечитував усі американські та європейські газети, але вони, на жаль, не прояснювали питання, яке стало нав'язливою ідеєю для всіх небайдужих: як позбутися морського страховиська. Таємнича історія мене дуже зацікавила. У пошуках істини я кидався у своїх припущеннях від однієї крайності до іншої. Ця справа справді була таємничою.

Отже, у Нью-Йорку я опинився в час найзапекліших суперечок навколо цієї події. Версії малокомпетентних осіб про блукаючий острів, невловимий риф і подібні нісенітниці були врешті-решт відкинуті. Цікаво, як мав би пересуватися горезвісний риф з такою швидкістю? Щось же мусило бути його рушійною силою! Відкинута була і гіпотеза про блукаючий остов затонулого гігантського корабля. Обидві версії скидалися на містику чи фантастику, тому й не витримували критики.

Найбільш правдоподібним було припущення про те, що моря розсікає надсучасне підводне судно. Але в ході розслідування, проведеного в обох півкулях, довелося відмовитись і від нього. Питання стосовно того, що таким судном володіє приватна особа, навіть не обговорювали. Де і хто зміг би його спорудити, уникнувши пильних сторонніх очей?

Лише держава була в змозі створити механізм, наділений такою руйнівною силою. У нашу епоху людський розум проектує смертоносні знаряддя, люди знищують собі подібних і дедалі більше вдосконалюються у майстерності скоєння цього гріха. Цілком імовірно, що якась країна таємно створила і тепер випробовувала цю грізну машину, можливо, щоб запустити серійне виробництво. Після рушниць Шаспо[5] люди проти людей вигадали торпеди, після торпед – підводні тарани, а потім запала тиша.

Так, бодай, здавалося.

Можливо, судно-страховисько з'явилось у морських просторах саме для того, щоб зчинити бурю, якої, як відомо, слід очікувати після затишшя. Але один по одному уряди всіх впливових країн офіційно заявили про свою непричетність до цієї справи. У правдивості урядових заяв можна було не сумніватися, оскільки небезпека загрожувала міжнародним трансокеанським сполученням. До того ж спорудження гігантського судна не могло залишитися непоміченим. Зберігати таємницю міжнародної значущості за таких виняткових обставин надзвичайно важко приватній особі і практично неможливо окремій державі, за кожним кроком якої пильно стежать могутні держави-конкуренти.

Отже, після того як міжнародними організаціями було проведено відповідні перевірки в Англії, Франції, Пруссії, Росії, Іспанії, Італії, Америці і навіть у Греції, гіпотеза про підводне судно відпала.

І, попри глузування бульварної преси, горезвісне морське чудовисько знову стало притчею во язиціх. Збуджена уява суспільства малювала найбезглуздіші образи, гідні іхтіологічної фантастики.

Коли я прибув до Нью-Йорка, багато хто робив мені честь, консультуючись щодо цього непізнаного явища. Освічені люди пам'ятали мою книгу з претензійною назвою «Таємниці підводного світу», видану в двох томах Іn-guarto[6]. Я опублікував її ще у Франції. Оскільки цю книгу схвально зустріли в науковому світі, мене почали сприймати як доку в порівняно маловивченій царині природничих наук. Логічно, що тепер мене просили висловити свою точку зору з цього питання. Я ж скільки міг ухилявся від будь-яких коментарів, оскільки не мав у своєму розпорядженні жодного фактичного матеріалу. Я віднікувався, чесно пояснюючи своє мовчання абсолютною необізнаністю в цій проблемі. Мене залишили у спокої на деякий час, та врешті-решт настав момент, коли справою честі було висловитися.

«Шановний П'єр Аронакс, професор Паризького музею природничих наук» (а саме так до мене звернулися репортери «Нью-Йорк-Геральда» з проханням «сформулювати свої судження») нарешті здався і заговорив, бо мовчати далі було щонайменше непристойно. Я поставився до цього питання дуже серйозно і детально вивчив його як з політичної, так і з наукової точки зору. До вашої уваги уривок з моєї статті, яка вийшла у світ 30 квітня в щойно згаданій газеті:

«Отже, – писав я, – після ретельного аналізу всіх гіпотез і за відсутності більш гідних версій мені залишається одне: припустити ймовірність існування морської тварини, наділеної нечуваною силою і прудкістю.

Глибинні води океану майже не досліджені. Туди ще не спускався жоден зонд. Що відбувається у незвіданих безоднях? Які істоти живуть чи можуть жити на глибині дванадцяти чи п'ятнадцяти миль під рівнем вод? Які ці тварини? Хай хто що казав – все це було лише припущенням.

Задачу, що постала перед нами, можна буде успішно розв'язати лише тоді, коли науковці скинуть шапку перед природою, забудуть про амбіції і визнають: людям відомі далеко не всі види істот, які живуть на нашій планеті. Ймовірно, що в царині іхтіології природа досі зберігає свої таємниці. Отже, немає підстав заперечувати ймовірність існування риб, китоподібних чи якихось інших невідомих нам видів (або й родів) особливих організмів – таких, що пристосовані до глибоководного життя завдяки якимось фізичним законам і лише зрідка й невідомо з якою метою піднімаються на поверхню океану.

Коли ж самовпевнено наполягати на тому, що науці відомі всі види живих істот на планеті Земля, тоді є сенс пошукати тварину, про яку йдеться, серед уже відомих морських тварин. У такому разі я готовий припустити існування гігантського нарвала.

Середньостатистичний нарвал, більше відомий як одно-ріг, досягає шістдесяти футів завдовжки. Якщо помножити його розміри на п'ять чи десять, наділити силою, пропорційною розмірам, відповідно збільшити його бивень, то отримаємо опис морського страховиська! Так, ця тварина набуде розмірів, вказаних офіцерами «Шанона», озброїться бивнем, здатним зробити двометрову пробоїну у добротному пароплаві «Шотландія», і матиме силу, достатню для того, аби протаранити корпус океанського судна.

Нарвал і справді має бивень, дещо схожий на кістяну шпагу, алебарду, як висловлюються окремі натуралісти. Це величезний ріг, твердий як сталь. Сліди від поранень ним часто-густо виявляли на тілах китів, які регулярно стають жертвами нарвалів. Траплялися випадки, коли уламки бивня нарвала витягали з дерев'яних корпусів суден, які він продірявлював наскрізь. Музей паризького медичного факультету пишається рідкісним експонатом – бивнем нарвала завдовжки два метри двадцять п'ять сантиметрів і діаметром в основі сорок вісім сантиметрів.

Тож уявімо собі бивень удесятеро більший, тварину вдесятеро сильнішу, припустімо, що вона пересувається зі швидкістю двадцять миль за годину, і помножимо масу тварини на швидкість – у такому разі можна буде пояснити причину катастроф, які трапляються нині.

Отже, на підставі усієї зібраної на цей момент інформації я схильний припустити, що ми маємо справу з морським єдинорогом гігантських розмірів, озброєним не просто алебардою, а справжнім тараном, як броненосні фрегати та інші військові судна, до того ж не менш масивним, ніж вони, і наділеним не меншою пересувною силою.

Саме так я пояснюю це явище за умови, що воно дійсно існує, а не було породжене хворобливою уявою окремих осіб, що також можливо».

Тепер можу зізнатися, що останні слова були написані мною з метою підстрахуватися: я хотів зберегти своє добре ім'я науковця і не дати приводу для глузувань американцям, які полюбляють робити посміховиська з усіх і вся. Так я підготував собі місток для відступу, хоча насправді був упевнений в існуванні «морського страховиська». Невже природа, яка створила людину, дурніша за неї? Людина ж конструює залізні гіганти, то чому б не могло бути живої істоти, здатної помірятися силою з витворами людських рук?

Моя стаття стала приводом до запеклих дискусій. У мене навіть з'явилися однодумці. Версія, яку я опублікував, була виграшною хоча б тому, що давала цілковиту свободу уяві. Людський розум наділений схильністю створювати образи всіляких гігантів. А велика вода здатна слугувати саме тим простором, тією єдиною стихією, де можуть народжуватися неймовірні істоти, а наземні гіганти, як от слони й носороги, – просто пігмеї. Водне середовище вирощує величезних ссавців, і, можливо, там живуть велетенські молюски, жахливі ракоподібні, стометрові омари чи краби вагою хоч би й двісті тонн! А хто в змозі це спростувати? Колись наземні тварини, сучасники геологічних епох – чотириногі, чотирирукі, плазуни, птиці – мали гігантські розміри, і лише час підкоротив їхніх нащадків. Що дивного в припущенні, ніби вода у своїх незвіданих глибинах зберегла зразки життя окремих давніх епох (такі собі живі, не музейні, експонати), адже там не відбувається жодних епохальних змін, в той час коли земна кора постійно потерпає від них? Що мало б завадити океану зберегти у своєму лоні останні види титанічних істот, роки яких вимірюються століттями, а століття – тисячоліттями?

Так чи не так, а природа незвичайного явища сумнівів більше не викликала, суспільство визнало існування підводного диво-звіра, який, проте, не мав нічого спільного з казковими морськими зміями.

Безсумнівно, ця таємнича історія була цікавою для наукового світу. Але для країн практичних, особливо для Америки й Англії, важливішим було убезпечити трансокеанські сполучення від нападів морського страховиська. Тож слід було очистити океан від страшного звіра. Преса, яка представляла інтереси промислових і фінансових верств суспільства, розглядала це питання саме з практичного боку. «Шилінг енд Меркентайль ґезет», «Ллойд», «Пакетбол», «Рев'ю-маритім-колоніаль» – усі зазначені періодичні видання, фінансовані страховими компаніями, які погрожували підвищити страхові ставки, висловилися з цього приводу одноголосно.

Суспільна думка, насамперед у Сполучених Штатах Америки, загалом підтримала ініціативу страхових організацій. У Нью-Йорку почали готуватися до експедиції, яка повинна була вирушити в путь із чітко визначеною метою: впіймати і знешкодити нарвала. Найближчим часом в море мав вийти швидкохідний фрегат «Авраам Лінкольн». Капітаном було призначено підкованого на всі ноги у морській справі моряка Фараґута. Оскільки двері військових складів для нього були відчинені, капітан дуже швидко споряджав свій фрегат.

Але (чомусь так нерідко трапляється) саме в той час, коли було вирішено спорядити експедицію, тварина причаїлася. Вона зникла майже на два місяці, принаймні жодне судно не зіткнулося з нею за цей час. Єдиноріг мовби відчув, що на нього готується облава. Цей факт обговорювався дуже жваво! Країни зв'язувалися між собою за допомогою трансатлантичного підводного кабелю (про нього у цій розповіді йтиметься докладніше). Дотепники жартували, що цей хитрун перехопив якусь секретну телеграму і вжив надзвичайних заходів для власної безпеки.

Поки страховисько бавилося з суднами у піжмурки, фрегат, готовий до тривалого дальнього плавання і озброєний до зубів, чекав на нього. Але куди йому вирушати, не знав ніхто. Коли тривожне чекання дійшло до точки кипіння, несподівано 2 червня промайнула чутка, що пароплав «Тампіко», який здійснював рейси між Сан-Франциско і Шанхаєм, зо три тижні тому зустрів однорога у північних водах Тихого океану.

Це повідомлення справило на всіх неабияке враження. Капітан Фараґут не зміг випросити навіть двадцяти чотирьох годин відстрочки. Провізію, завбачливо заготовлену заздалегідь, негайно завантажили на борт «Авраама Лінкольна». Трюми доверху наповнили вугіллям. За лічені години команда була в зборі. Залишалося лише піддати пари і відчалити! Капітану не пробачили б навіть кількох годин зволікання! До того ж він сам мріяв лише про одне – якомога скоріше вийти в море.

За три години до відплиття «Авраама Лінкольна» мені вручили лист із міністерською печаткою такого змісту:

«Панові Аронаксу, професору Паризького музею природничих наук Іотель «П'ята авеню» Нью-Йорк

Вельмишановний пане професоре!

Якщо Ви побажаєте приєднатися до експедиції на фрегаті «Авраам Лінкольн», уряд Сполучених Штатів Америки висловить своє задоволення, довідавшись, що у Вашій особі Франція взяла участь у важливій справі міжнародного значення – звільненні морів від нарвала. Капітан Фараґут радо надасть у Ваше розпорядження зручну каюту

Моє велике шанування Вам,

Морський міністр Дж. Б. Гобсон».

Розділ третій

Як завгодно панові професору

Отримавши такого листа, та ще й від міністра Гобсона, будь-хто, мабуть, розгубився б. Вимушений зізнатися, що до цього моменту я думав про полювання на однорога не більше, ніж про спробу прорватися через льодяні простори Північно-Західного проходу. Але прочитавши лист-запрошення, я пройнявся думкою, що моє справжнє покликання, сенс усього мого життя, полягає саме у тому щоб знищити цю небезпечну тварину і таким чином визволити від неї світ.

Нагадаю, що я тільки-но повернувся з виснажливої подорожі, був страшенно втомлений і потребував тривалого відпочинку. Як я мріяв повернутися на батьківщину, до своїх друзів, у свою квартиру при Ботанічному саду, до любих моєму серцю, безцінних колекцій! Але навіть це не могло мене стримати від участі в експедиції. В одну мить я забув про втому, друзів і колекції та не роздумуючи прийняв запрошення американського уряду!

«Так чи інакше, – розмірковував я, – всі дороги ведуть до Європи! Одноріг, мабуть, буде такий люб'язний, що приведе мене до берегів рідної Франції! Ця поважна тварина не пошкодує для мене хоча б півметра своєї кістяної алебарди… А я привезу її на батьківщину, і в Паризькому музеї природничих наук з'явиться новий безцінний експонат».

Та перш ніж це станеться, я мусив вистежувати нарвала у північних водах Тихого океану – іншими словами, пливти у протилежний від Франції бік. Але ж перспектива була такою заманливою… Начувайся, нарвале!

– Конселю! – гукнув я нетерпляче. Тепер я не хотів гаяти жодної хвилини.

Консель, мій бездоганний слуга, супроводжував мене в усіх моїх мандрах. Я любив його, і він вірно служив мені. Мій помічник був флегматичний від природи, принципово порядний, старанний. Цей з виду простак по-філософськи сприймав несподівані повороти долі, завжди був готовий услужити і всупереч своєму імені[7] ніколи не давав жодних порад, навіть тоді, коли його про це просили.

Консель постійно крутився біля нашого вченого товариства при Ботанічному саду, тож і сам дечому навчився. Він спеціалізувався на природничо-науковій класифікації, натренувався зі швидкістю справного спортсмена долати східці всіх типів, груп, класів, підкласів, рядів, родин, родів, підродів, видів і підвидів живих організмів. Та це була його вершина. Класифікація справді стала його стихією, а далі він і не намагався йти. Обізнаний у теорії класифікації, він був погано підкований практично, я навіть сумніваюся, чи зумів би він відрізнити кашалота від вусатого кита! Та попри свою доволі обмежену освіченість він був хороший хлопець! Я міг беззастережно покластися на нього у побуті, до того ж він добре зарекомендував себе як помічник науковця.

Ось уже десять років Консель супроводжував мене в усіх наукових експедиціях. І я жодного разу не чув від нього скарг на те, що подорож затягувалася або що вона виявилася занадто важкою.