Події, що змінили Україну

Місія Кирила і Мефодія

Біографія цих найвидатніших просвітителів VIII століття насичена й яскрава. Брати багато подорожували, змінили декілька видів діяльності і стали ініціаторами серйозних перетворень у місіонерській доктрині католицизму. Особливо великий вклад вони внесли до християнізації слов'ян. Залучення до церкви у той час часто означало і культурну освіту, діяльність кліру багато в чому визначала розвиток літератури і науки, і ці дві області церковної діяльності широко освічених візантійських священиків цікавили не менше чим чисто теологічні питання. Українці, росіяни, болгари, серби пов'язують з діяльністю Кирила і Мефодія появу азбуки-кирилиці, якою ці народи користуються дотепер. Тільки за одне це брати, звичайно, гідні шанування. Парадокс цієї історії в тому, що Кирило і Мефодій кирилиці не винаходили.

Кирило (мірське ім'я – Костянтин[1]) і Мефодій (відомо тільки це його чернече ім'я) народилися у Фессалоніках (або в Солуні, нинішніх Салоніках) у родині великого воєначальника. Отже обом було уготовано блискуче майбуття. Обидва вони здобули престижну освіту. Так, відомо, що Костянтин вчився в Константинополі, де його викладачами були Лев Математик і Фотій – майбутній патріарх. Коли встало питання про посаду при дворі, молода людина несподівано висловила бажання бути бібліотекарем патріарха. Мефодій же далеко просунувся по цивільній службі, якийсь час був навіть управителем великої області на Балканах, але після вбивства високопоставленого покровителя родини прийняв постриг і відправився в один із монастирів у Малій Азії. Здібності «солунських братів» були добре відомі і державним мужам, і церковникам, тому їх часто привертали до виконання відповідальних доручень. Так, Костянтин Філософ брав участь у візантійській місії в Арабський халіфат. У 861 році разом з Мефодієм він побував у Хозарії. Видно, брати намагалися підготувати ґрунт для ухвалення каганом християнства, але зробити цього не вдалося, хоча зустрінуті вони були з почестями. Під час своєї подорожі Костянтин і Мефодій нібито виявили в Херсонесі останки папи Климента, які незабаром зіграли важливу роль в їх спілкуванні з Римом.

У 862 році до Константинополя прибуло посольство правителя Великої Моравії Ростислава, який шукав священиків для країни, що недавно прийняла християнство. Насправді князь хотів створити певну противагу німецьким духівникам, що захопили церковні справи в свої руки. Імператор призначив до Великої Моравії заслужених місіонерів Костянтина і Мефодія.

Брати резонно розсудили, що поширювати світло християнського віровчення серед слов'ян зручніше на місцевому говору, а не на грецькому або латині. Слід було перекласти слов'янською мовою церковні книги. Тому перш ніж відправитися до Ростислава, вони і створили азбуку, що відображає фонетичні особливості слов'янської мови. Більшість учених зараз схиляються до тієї думки, що це була зовсім недобре знайома нам кирилиця, а глаголиця, – яка набагато більш специфічна і сильно відрізняється від грецького алфавіту. Після створення нової азбуки брати перевели на слов'янську збірку євангельських текстів і, ймовірно, Псалтир. У Великій Моравії просвітителі з'явилися в 863 році. Тут була переведена літургія, богослужіння брати проводили на слов'янській мові. Костянтин написав «Проглас» – перший великий поетичний текст на слов'янській мові і «Написання про праву віру» – перший досвід викладання на слов'янській мові християнської догматики. У відкритій братами слов'янській школі у Велиградові було виховано близько 200 учнів.

Цілком природно, що діяльність візантійських місіонерів викликала протест з боку німецького духівництва країни. Для того, щоб зробити священиками своїх учнів, у 867 році Костянтину і Мефодію довелося виїхати з Моравії і відправитися через Венецію до Константинополя. Але з італійського міста брати відправилися не до Другого Риму, а в Перший. Велася складна дипломатична гра. Папа боявся втратити Велику Моравію, віддавши її гнучкішій Візантії, Костянтин же використовував урочисте повернення останків св. Климента, щоб добитися від папи потрібного рішення. Той освятив слов'янські книги, учні братів стали священиками і дияконами. На жаль, сам Костянтин в Римі захворів і 14 лютого 869 року помер у віці 42 років. Мефодію ж ще належало багато працювати і боротися за ідеї, свої і брата. Того самого 869 року він був висвячений на архієпископа Паннонії, а фактично – Великої Моравії, яка набувала тим самим церковної самостійності. Новий архієпископ боровся за можливість вести богослужіння на слов'янській мові і, всупереч строгим правилам католицької церкви, добився в цьому напрямі певних успіхів.

Поява кирилиці вплинула на розвиток не тільки української мови. Як основа алфавіту і письма кирилиця використовується або використовувалася більш ніжу 110 мовах.

У 870 році Велика Моравія була окупована військами Східно-Франкського королівства, Мефодія заточили в один з монастирів. Але повстання і втручання папи дозволили князеві Святополку звільнити архієпископа. Для заспокоєння німців понтифік заборонив слов'янську літургію, але в 880 році Мефодій, побувавши в Римі, добився відміни цієї заборони. Самим архієпископом і його учнями були зроблені переклади багатьох церковних книг, написані нові твори і канони. Помер Мефодій у 885 році, коли йому було 70 років. Школа, яка трималася в Моравії на його авторитеті, зразу же розвалилася. Учні були вигнані і знайшли притулок у Болгарії. У Преславі зібралася плеяда книжників – послідовників Кирила і Мефодія. Тут же на основі грецького алфавіту і була створена, видно, добре знайома нам кирилиця. Послідовники «солунських братів» через півстоліття після їх смерті, погодившись з фонетичним складом глаголиці, створили нову азбуку. Графічну основу «протокирилиці» склали 24 букви грецького класичного алфавіту, ці букви були доповнені глаголичними графемами, що передали слов'янські звуки типу Ж, Ч, Ш, Щ, Ы, Ъ (єр), Ь (єрь), ЮСИ (великий і малий) і ін. «Першокирилиця» як вид слов'янського письма, на який стали в Болгарії перекладати глаголичні тексти і грецькі твори, веде свій відлік з 893 року. У кирилицю вона перетворилася в першій половині X століття. І кирилиця, і глаголиця знаходилися у вживанні паралельно до XI–XII століть. Потім кирилиця, що мала простіші за формою букви, близькі до грецького статутного письма, поступово витіснила глаголицю. Графіка кирилиці зазнавала змін, що знайшло віддзеркалення в різних видах кирилівського письма – устав, півустав, скоропис, в'язь.

Вбивство князя Ігоря древлянами

Перша згадка про древлян зустрічається в недатованій частині «Повісті минулих літ». Згідно літопису, древляни жили на захід від Дніпра, на території нинішніх Коростенського, Овруцького й Олевського районів Житомирської області. їх столиця знаходилася в Іскоростені (зараз – Коростень). Київ – на той момент ще не мати міст руських – лежав на межі володінь полян і древлян.

Відповідно літопису, відразу по смерті Кия поляни були переможені, древлянами. Аскольд, що княжив у Києві з 859 по 882 рік, після ухвалення ним християнства, мабуть, почав втрачати авторитет у місцевої знаті. Як результат, у 882 році на віче було винесено питання про покликання на престол варягів. Прибулий до Києва Олег Новгородський привіз із собою і зовсім ще молодого тоді Ігоря, сина Рюрика. Саме Ігор був проголошений «справжнім князем», хоча де-факто вся влада знаходилася в руках Олега. На самому початку свого княжіння Олег не тільки убив Аскольда, але і пішов війною на древлян, переміг їх і змусив платити дань Києву. Багато чого ще встиг зробити Олег, поки не помер восени 912 року.

Про князя Ігоря достовірно відомо дуже небагато. Виникає відчуття, що відразу після загибелі він став жертвою могутньої PR-акції. З одного боку, він згадується чи не у всіх обов'язкових джерелах і документах того часу (все ж таки офіційно Ігор керував державою більше 60 років), але з іншого – у такому ж контексті, як зараз пишуть про дружин президентів: «Рюрік відправив Олега зі своїм сином Ігорем», «Ольга, помстивши за смерть свого чоловіка», «відправляючись в Царьгород, Олег залишив у Києві Ігоря» і т. д.

Відразу ж після смерті князя, в 913 році, древляни, що підкорялися йому, напали на Київ. Дружина Ігоря, що тільки-но зійшов на престол, потерпіла поразку. Князь звернувся за підтримкою до родичів-норманів. Отримавши допомогу, Ігор у наступному, 914 року завдав нищівної поразки древлянам і обклав їх набагато більшою данню. Мабуть, саме разом з норманською дружиною прийшов до Києва воєвода Свенельд. Після придушення древлян він відправився на південь, воювати з уличами. Провівши в походах три роки й узявши уличське місто Пересечен, він повернувся до Києва. Ігор відправив Свенельда з дружиною в Коростень для управління непокірною землею і збору дані. Про самого ж князя відомо, що в 915–920 роках він воював з печенігами.

Дивно, але події подальших 20 років (до 941 року) й участь у них Ігоря в літописах не згадуються. Важко собі уявити, що майже цілу чверть століття князь Київської Русі нічого не робив. Доводиться звернутися до арабських істориків. Так, Ібн Хаукаль, сучасник Ігоря, називає печенігів «вістрям у руках руських». Крім того, згадується, що в 920 році князь Ігор «воював печенігів». Інакше кажучи, Ігор, відбивши набіги печенігів на Київ у 915 році, у 920-у сам пішов на них походом. Що саме там відбувалося, нам, мабуть, вже не дізнатися, але треба визнати, що з печенігами Ігор якось «домовився». А якщо вірити історикам того часу, з печенігами можна було говорити тільки мовою зброї. Як це вдалося Ігорю невідомо, але факт залишається фактом: не тільки при його житті, але і протягом двадцяти трьох років після його смерті, до 968 року, набігів не було. Більше того, печенізька орда склала значну частину війська Ігоря в його другому грецькому поході.

У 941 році Ігор пішов походом на Візантію. Цар Роман був завчасно попереджений болгарами про вторгнення руських, але відразу нічого зробити не встиг, оскільки вів війни в інших місцях. Коли ж візантійці підтягай свіжі сили, війська Ігоря, що воювали до цього на побережжі, спробували піти морем. Там їх зустрів флот хеландій – візантійських кораблів, озброєних «грецьким вогнем». Недаремно багато істориків називають «грецький вогонь» середньовічним напалмом – порятунку від нього не було, суміш горіла навіть на воді. Ігор уцілів у тій битві і, вивівши залишки війська з полум'я, повернувся з ними до Києва.

Три роки знадобилося на те, щоб підготуватися до наступного походу. Зібравши військо з полян, кривичів, тевирців, вихідців із варягів, князь Ігор найняв печенігів і пішов на Візантію на конях і на човнах. Дізнавшись про це від жителів кримських колоній, Роман вислав назустріч Ігорю бояр з пропозицією «узяти дань, яку брав Олег і ще більше». Після ради з дружиною Ігор погодився і, узявши дань коштовностями і тканинами на всіх воїнів, повернувся до Києва. Згідно літопису, кожен воїн отримав порядка 2,5 кг срібла. Болгар, втім, Ігор не пробачив, і печенізька орда відправилася «воювати Болгарську землю». У 944 році Ігорем був підписаний договір з Візантією, який істотно розширив руським купцям можливості для торгівлі з Візантією.

У тому самому році дружинники звернулися до Ігоря: «Отроки Свенельда убрані зброєю й одягом, а ми нагі. Підемо, князю, з нами за данню, та і ти добудеш, і ми». Річ у тім, що на території внутрішньої Русі (землях найближчих народів) князь зазвичай сам збирав дань. Константин Багрянородний писав про це так: «Коли настане листопад місяць, у той самий час їх князі виходять зі всіма дружинниками з Києва і відправляються в оброк, який називається «кружлянням», а саме в Славії, древлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов'ян, які є данниками росів. Харчуючись там впродовж всієї зими, вони, коли розтане лід на річці Дніпро, повертаються до Києва».

Зібравши дань, набагато більшу, ніж раніше, Ігор з дружиною повертався додому. Але по дорозі, як говорить літопис, князь звернувся до дружини, сказавши: «Ідіть ви з данню додому, а я повернуся і походжу ще». Дружина відправилася до Києва, а Ігор з невеликим загоном повернувся в древлянські землі. Дізнавшись про повернення князя, древляни, зібравшись на раду, вирішили: «Якщо повадиться вовк до овець, то повиносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і цей, якщо не уб'ємо його, то він всіх нас погубить». Древляни послали назустріч Ігорю своїх представників, які запитали: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав всю свою дань». Але не послухав їх Ігор. Джерело свідчить: «І древляни, вийшовши напроти з града Іскоростеня, убили Ігоря і дружину його, оскільки їх було мало». Згідно опису грецького історика Льва Діакона, князя Ігоря прив'язали за ноги до двох беріз і розірвали навпіл. Це відбулося на скелях правого берега річки Уж у районі нинішнього села Немирівка.

У відносинах Ігоря з дружиною дивують декілька моментів. Перше: більшу частину війська Ігоря в другому поході складали поганини (навіть не рахуючи вже згадуваних печенігів, які пішли «воювати болгар»). А для них військовий похід не тільки можливість нажитися, але ще і привід для багатющого жертвопринесення. Чому ж вони не пішли на Візантію, враховуючи, що греки самі підтвердили власну слабкість? Друге: навіщо дружинникам знадобилося підбивати Ігоря на збір дані? Року не пройшло з тієї пори, як дружина повернулася з походу, принісши коштовності і тканини. У грошовому еквіваленті на кожного воїна припало по 12 гривень. Для порівняння: бойовий кінь у той час коштував 2 гривні. Дань же з древлян, як випливає з літописів, отримували натуральними продуктами, – воском, медом і хутром. Третє: що змусило Ігоря повернутися на тільки що обібрані землі, та ще відпустивши при цьому дружину? Напевно, не треба уточнювати, що там його і так не дуже любили. І, нарешті, четверте: неможливо уявити, що дружина (хто б це не був: поляни або найманці, або ті ж вікінги) залишила князя. Адже це не слуги, яким можна наказати або змусити силою. І князь не господар, а тільки «перший з рівних». А накази подібного роду обговорюються радою завжди (пригадайте другий похід на Візантію або пропозицію дружини йти збирати дань). Не кажучи вже про те, що кодекс честі воїна не дозволить їм повернутися додому, поки «старший» ризикує життям.

На приведені вище суперечності звертали увагу багато поколінь дослідників того періоду. Оскільки інформації цілком достатньо для створення образу Ігоря у загальних рисах, але недостатньо для виникнення однозначної оцінки ситуації, що склалася, в різні часи представниками різних шкіл пропонувався весь спектр версій про підґрунтя того, що трапилося. На початку минулого століття йшли спори про те, хто ж був убивцею Ігоря бунтівні древляни, що мріяли посадити в Києві на княжий престол одного з древлянських ватажків – Мала, чия дочка Малуша пізніше стала матір'ю Володимира, або воєвода Свенельд, що забажав власті. Мов, убивством керував Мстислав Лютий, син Свенельда, тоді як останній «забезпечував собі алібі», знаходячись у Києві. Історики радянської пори «домовилися», що основною причиною древлянського повстання було економічне пригноблення трудящих древлян київськими князями, і на цьому заспокоїлися. Зараз же обговорюється величезна кількість версій події, від знаходження підтверджень уже існуючим гіпотезам до конспірологічних теорій християнської змови і детективних шедеврів, в яких княгиня Ольга, що «замовила» чоловіка, прибирая можливих свідків, знищила декілька тисяч древлян.

Події, що послідували за вбивством Ігоря, популярні значно більше, ніж події його життя. Відомо і про сватання вже згадуваного Мала до овдовілої Ольги, і про помсту Ольги древлянам (син Ігоря Святослав був ще дуже малий для цього), і про хрещення самої Ольги.

Що ж до ролі князя Ігоря в історії держави, то слід зазначити не тільки економічні досягнення (придушення усобиці всередині країни, укладання вигідніших і перспективніших домовленостей з Візантією), але і геополітичні завоювання. Людина, що забезпечила для своїх підданих півстоліття без набігів печенігів, державний діяч, при якому Дон почав називатися «Руською річкою», а Чорне море – «Руським, тому що по ньому, окрім русів, ніхто не сміє плавати», гідний більшого, ніж сумнівна слава бездарного полководця або авантюриста, що зарвався.

Розгром Хозарського каганату князем Святославом

Перші згадки про хозарів відносяться до другої половини VI століття, коли вони брали участь у походах тюркютів у Закавказзі. Більшість істориків сходяться на думці, що до кінця VI століття хозари стали наймогутнішою силою в Східному Предкавказзі, знаходячись при цьому під владою Тюркського каганату. Після краху в 50-х роках VII століття Західно-тюркського каганату хозари знайшли незалежність. З того часу і можна говорити про початок Хозарського каганату. Глава хозар проголосив себе главою всіх тюркських і кочових племен Євразії, інакше кажучи каганом.

Наприкінці VII століття хозари помітно посилилися за рахунок перемоги над іншим крупним союзом того часу – Великою Булгарією. В результаті «під хозарами» опинилися все Північне Причорномор'я, більша частина Криму, Приазов'я, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя і Прикаспійське Заволжя, а також лісостепова частина майбутньої Київської Русі. Спогади про це збереглися в «Повісті минулих літ» у розповіді про отримання хозарами дані з полян. З самого початку свого існування Хозарія утвердила свою владу над найважливішими торговими шляхами з Східної Європи в країни Передньої Азії. Найбільш великими містами каганату були Тмутаракань у Керченській протоці, Біла Вежа (або Саркел) на Переволку з Дону на Волгу й Ітіль на Нижній Волзі.

Значну частину доходів складала стягувана на заставах у вузлових місцях сухопутних, річкових і морських шляхів десятина. Крім торгових мит, хозари отримували дань різного роду товарами або грошима зі скорених народів і племен. Окрім сплати дані переможені племена зобов'язані були на вимогу хозарського правителя виставляти допоміжне військо.

Влада кагана трималася на військовій могутності і на глибокій пошані, якою він користувався у тюркських і інших кочових племен. Хозарський каган був запорукою благополуччя народу. Якщо траплялося яке-небудь нещастя – засуха, голод чи поразка на війні, – то вважалося, що це відбулося із-за духовної слабкості кагана, і тоді народ або знать могли зажадати його смерті.

Згідно обряду, що існував у тюрків, при зведенні нового кагана на престол йому накидали на шию шовкову петлю і тиснули доти, поки він не починав задихатися. Тоді його питали, скільки років він бажає царювати. Після того, як напівзадушений каган називав те чи інше число, його зводили на престол. Якщо, процарювавши названий їм самим час, каган не вмирав своєю смертю, його вбивали. У будь-якому випадку правитель не міг царювати більше 40 років. Після закінчення цього терміну його вбивали, оскільки, на переконання хозар, його розум слабів і розладнувався, його божественна сила йшла, і він не міг приносити користь своєму народу.

Через два роки після успішного походу хозар у Закавказзя, в 732–733 роках, арабський полководець Маслама очолив відповідний похід і завдав нищівної поразки хозарському війську під Дербентом. А ще через п'ять років новий полководець арабів Мерван, зібравши 150-тисячне військо, вторгся на територію Хозарії. Каган тікав, добірне військо хозар в 40 тисяч чоловік переважно було знищено, а частково розсіяно. На перемир'я Мерван зважився за умови прийняття каганом ісламу. Хозарський правитель погодився, але, очевидно, для годиться. Дві страшні поразки, нанесені хозарам арабами, і спустошення країни давали достатньо приводів для того, щоб зажадати убити кагана.

Але тут втрутилася обставина, про яку ми ще не згадували. Річ у тому, що близько 730 року (згідно думці більшості дослідників Хозарії) частина хозарської аристократії прийняла змінений іудаїзм. Серед них слід особливо відзначити воєначальника Булана. В обмін на збереження життя каган, мабуть, погодився прийняти іудейську віру і надати деякі привілеї силам, що стояли за Буланом. Положенням, що створилося, скористався нащадок Булана, воєначальник Обадія, що зробив державний переворот і позбавив кагана реальної влади. Обадія здійснив у державі ряд перетворень, у результаті яких каган був зведений до положення номінального володаря. Насправді ж влада в Хозарії стала належати другій особі в державі – царю або, по-арабськи, беку. Він міг не тільки призначати кагана на власний вибір, але у будь-який час і усувати його.

Кінець VIII – початок IX століття наголошується сучасниками як момент офіційного ухвалення хозарами іудаїзму. Багато в чому це пов'язано із зміною положення іудеїв у всій Європі і підтримці їх правлячими дворами провідних європейських держав. До цього часу можна віднести перенесення столиці Хозарії з прикавказського Семендера в Ітіль на Волзі. До IX століття відноситься і зміцнення хозарами двох інших важливих у торговому відношенні і вузлових міст – Тмутаракані в Керченській протоці і Білої Вежі (Саркела) на Доні. Хозарія до цього часу перетворилася з держави чисто воєнної, що займалася збором дані зі скорених народів, в державу торгову. Хозарське військо стає, в основному, найманим.

Звільнення полян від хозарського ярма починається на рубежі VIII–IX століть. Ставши князем у 882 році (і отримавши, таким чином, контроль над шляхом «з варяг у греки»), Олег почав війну з Хозарським каганатом, добиваючись звільнення з-під хозарського гніту слов'янських племен і об'єднання їх у рамках своєї держави. За часів правління Ігоря зіткнення Русі з Хозарським каганатом відбувалися в 913 і 943 роках. Каменем спотикання була неможливість проходу київських дружин до Каспійського моря і далі, в Закавказзя. Фінальна ж крапка в цьому протистоянні була поставлена сином Ігоря, князем Святославом.

Уперше він згадується в літописі близько 945 року, коли Ольга, відправляючись мстити древлянам за смерть Ігоря, взяла з собою зовсім ще маленького Святослава. Коли київське і древлянське війська зійшлися, Святослав кинув (правда, зовсім недалеко) у бік древлян спис. Тільки після цього київські воєводи вимовили фразу, що стала крилатою: «Князь почав, тепер підемо слідом, дружино, за князем». Згідно звичаю русів, тільки князь, незалежно від його віку, міг починати битву.

Варяг Асмуд і київський воєвода Свенельд з дитинства виховували Святослава як воїна. Поки Святослав був малий, князівством правила його мати Ольга, початок же самостійного правління Святослава зазвичай датують серединою 60-х років X століття. Перші його походи – до вятичів і хозарів – датуються 964 і 965 роками відповідно. Руські літописи, що розповідають про це, вельми скупі, і крім того, що в 965 році Святослав розбив хозар (а разом з ними й ясов з косогами) і узяв Білу Вежу, не говорять практично нічого. Східні літописці більш багатослівні, але факти висловлюють ті самі: мов, прийшов і переміг.

Востаннє в руських літописах хазари згадуються в 1079 році, коли вони спільно з половцями полонили і видали Візантії Олега Святославича.

Дотепер учені сперечаються про кількість походів і про їх маршрути. Найбільш правдоподібною стає версія, згідно якої похід на Хозарію був один, але зайняв декілька років. Почавши його з середньої Волги, Святослав пройшов по Лівобережжю, спустошивши Булгар і Хозаран, і вийшов до Північного Кавказу, де захопив Семендер. Після цього князь відправився до Дону, узяв Білу Вежу і повернувся на Волгу, де загарбував Ітіль. Те, що в літописі згадується тільки Біла Вежа, свідчить про те, що Булгар, Ітіль і Семендер, що були ставками правителів, не мали фортець і містами вважатися не могли. Піднімаючись після цього по правому берегу Волги, Святослав спустошив землі булгар, хозар і буртасів, а вийшовши до Оці, обклав данню вятичів.

Кінець Хозарського каганату мав три наслідки, важливі для подальшого становлення Київської Русі. По-перше, він дозволяв об'єднати в єдиній державі більшу частину східнослов'янських племен. По-друге, за рахунок перемоги над хозарами Русь отримала безперешкодний вихід на схід – до Хорезму, Закавказзя і Каспія. І, нарешті, перемога над хозарами, що сповідали іудаїзм, зробила вплив на вибір релігії. Так, при виборі релігії Володимир відмовився від іудаїзму саме через те, що у його прихильників не було сильної держави.

Хрещення Русі

«Четверте ж хрещення бисть руські землі. Егда князь Великий Володимир київський і всея Русі, хрестися в Херсоні граді. У літо шість тысящь 496. І наречений бисть у святому хрещенні Василь. І в друге літо після хрещення свого приіде до Києва града, зі всім причтом церковним. І носячи з собою всю посудину церковния, і святі ікони, і приватні хрести. І тако повеле хреститися всій землі русстей. У літо шість тысящь 497. Від святих патріарх, від Николи Хрусоверта, або від Сисинія. Або від Сергія, архієпископа Новгородського, при Михайлові, митрополитові Київському, й інших архієреях. Крестіша ж ся людіє раніше в Києві, на Почайне реце, також і всюди. Сіє ж бисть у четвертий час, руським людем хрещення, під час царів, Царя града братії рідних, Василя і Костянтина. По хрещенні ж, егда прозре Великий князь Володимир, і сестру їх Анну поя собі в дружину…»

Тисячу років назад була невелика річечка, що спокійно несла свої води через Київ. А з часом вона зникла. Так буває з річками – чи то клімат змінюється, чи то людина втручається, але пропадає річка з лиця землі. От так і річка Почайна. Текла-текла через Київ, а потім зникла. І здавалося б, хто про неї пригадає? Але цій назві призначено навіки залишитися в історії. Адже саме тут, «на Почайне реце», як оповідає літопис, князь Володимир у 988 році хрестив Русь. Значення цієї події для України, як і для інших слов'янських народів і держав, важко переоцінити. Це було початком нової епохи, епохи абсолютно нового геополітичного і культурного розвитку величезних територій, заселених слов'янами.

Звичайно, процес християнізації слов'янських народів почався задовго до 988 року і продовжувався після цього ще немало років. Більшість істориків схильна вести відлік появи християнства в Київській Русі з часів правління в Києві князів Аскольда і Діра. «Повість минулих літ» оповідає нам про те, як Аскольд і Дір, будучи ще язичниками, намагалися узяти Константинополь. Руси прибули до столиці Візантії на 200 човнах, тоді як візантійська армія в той момент воювала з арабами і була далеко від міста. Здавалося, нічого вже не врятує Константинополь. Але імператор Михайло III і патріарх Фотій звернулися з молитвою до Бога. До моря з Влахернської церкви була віднесена Риза Богородиці, що зберігалася там. І як тільки торкнулася свята реліквія води, розбушувалося море, піднялася буря небаченої сили, розкидала і потопила кораблі русів, так що небагатьом вдалося врятуватися. Аскольд і Дір, побачивши таку силу і гнів Божий, прислали послів до Константинополя і попросили хрестити їх.

Після цих подій Аскольд і Дір правили в Києві ще 16 років. Будучи вже християнами, вони, проте, не звели християнство в ранг державної релігії, і тому в Києві дотримувалися як християнських, так і язичницьких звичаїв. Проте після вбивства Аскольда і Діра і запанування в Києві язичника князя Олега християни почали піддаватися гонінням і переслідуванням. Ситуація змінилася з приходом до влади князя Ігоря. Його правління відрізнялося віротерпимістю. Хоча він і залишався язичником, при ньому не тільки припинилися гоніння на християн, але їм виявлялося усіляке сприяння. Після вбивства Ігоря формально княжити в Києві почав його малолітній син Святослав, але реально влада належала його матері княгині Ользі. Після загибелі чоловіка вона відправилася до Константинополя, де прийняла християнство.

Проте Ользі, яка, по висловленню літописця, була «як зоря перед сходом – хрещенням Русі», не вдалося прищепити любов до Христа своєму синові Святославові. Він був не просто язичником – Святослав люто ненавидів християн, руйнував храми і розгоняв християнські общини. Життя своє він провів у безперестанних походах проти сусідів, причому походи ці здебільшого були невдалими. Князь постійно ворогував з Візантією, до того ж жерці змогли вселити йому, що всі його поразки – це кара за відступ від батьківської віри і для того, щоб язичницькі боги змилувалися, необхідно остаточно знищити християн. Що Святослав і намагався зробити, але, на щастя, не встиг. У 972 році він був убитий під час чергового походу. Політика ж Ярополка, що змінив його на княжому престолі, була схожа на дії його предка князя Ігоря. Ярополк, будучи язичником, відносився до християн прихильно, саме при ньому Київ уперше відвідало посольство католицького Риму.

У 978 році київський престол зайняв князь Володимир (за деякими даними, насправді це відбулося на два роки пізніше). Саме він і зробив крок, що остаточно привів Русь у лоно християнства.

Зі шкільної лави нам відома історія про те, як Володимир приймав у себе послів, що прагнули обернути могутнього князя в свою релігію і таким чином придбати впливового союзника. А київський князь, що прагнув підпорядкувати не тільки Київ, але і навколишні слов'янські землі, розумів, що язичество не сприятиме перетворенню Києва на єдиний політичний і культурний центр Русі. І тому чекав інших пропозицій.

Першим до князя прийшли представники мусульман, а саме посли волзьких булгар. «У рік 6494 (986). Прийшли болгари магометанської віри, кажучи: "Ти, князю, мудрий і розумний, а закону не знаєш, увіруй у закон наш і поклонися Магомету". І запитав Володимир: "Яка ж віра ваша?" Вони ж відповіли: "Віруємо Богові, й учить нас Магомет так: здійснювати обрізання, неїсти свинини, не пити вина, зате по смерті, говорить, можна творити розпусту з дружинами. Дасть Магомет кожному по сімдесяти красивих дружин, і вибере одну з них красиву, і покладе на неї красу всіх; та і буде йому дружиною…" Володимир же слухав їх, оскільки і сам любив дружин і всяку розпусту; тому і слухав їх усмак. Але що було йому неприємно: обрізання і невживання від свинячого м'яса, а про пиття сказав він: "Русі є веселощі пити: не можемо без того бути"». Як видно, для Володимира, відомого цінителя жіночої краси, деякі аспекти ісламу виглядали вельми привабливо. Проте заборона інших, скажімо так, людських слабкостей не сподобалася князеві, і у результаті мусульманам було відмовлено.