Події, що змінили Україну

С. K. Зубков, В. Л. Карнацевич, А. Ю. Хорошевський

Події, що змінили Україну

Виникнення трипільської культури

Трипільська цивілізація – це умовне найменування племен, що мешкали на території нинішніх України, Молдови і частини Румунії з 5400 по 2750 рік до н. є. Трипілля було одним з найбільш ранніх центрів розвитку людської цивілізації. Сфера розповсюдження трипільської культури охоплювала величезний простір від Трансільванії до середнього Дніпра, від Волині до побережжя Чорного моря. У зв'язку з цим слід зазначити, що назва «Трипілля» вельми умовна. Вона виникла завдяки місцю під Києвом, де чеський археолог Вікентій Хвойка в 1897 році виявив перші сліди цієї культури. У Румунії, наприклад, та сама культура називається Кукутені.

Трипільці в основному були селянами. Господарський комплекс належав одній родині. Поширений тип поселення – «хутір», складався з семи – п'ятнадцати родин, найімовірніше родичів. Такий спосіб життя мало чим відрізнявся від устрою інших розвинених суспільств того часу – Дворіччя, Північної Африки, Центральної Америки.

Один з найцікавіших трипільських феноменів – це величезні міста з чіткими рядами двоповерхових будинків, грамотно спланованими вулицями, широкими площами. Скопіювати трипільцям подібне містобудування було нізвідки, адже європейські міста того часу були в десятки разів менше. Трипільські ж поселення налічували близько 10 000 жителів. Недивно, що багато дослідників вважають саме трипільців творцями першої в світовій історії міської цивілізації.

Як уже згадувалося, перші трипільські поселення з'явилися в 5400-х роках до н. є. Через півтори тисячі років на ці землі хлинув могутній потік переселенців з Карпат, з Центральної Європи й Азії. У результаті швидко зросла кількість поселень, виникли міста, з'явилися культові архітектурні споруди, витвори мистецтва, протописемність, коротше кажучи, були створені реальні передумови для того, щоб говорити про виникнення цивілізації.

У той самий період на Землі відбувалася так звана землеробська революція – перехід від збирарання і полювання до власне землеробства і розведення тварин. Племена трипільської культури якщо не першими, то у будь-якому випадку набагато раніше, ніж жителі більшості регіонів планети, перейшли до головної статті своєї економіки – сільськогосподарському виробництву. Умови для цього тут були близькі до оптимальних, невипадково дотепер український чорнозем вважається одним з кращих.

Обробляючи землю, трипільці жили на одному місці протягом двох-трьох поколінь до 70 років. Після того як земля виснажувалася, вони переміщалися на сусідню територію. Сучасні дослідники вважають, що трипільська цивілізація є одним з перших землеробських суспільств, що вирішили проблему продовольства. Сільське господарство було настільки розвинене, що продукції вистачало не тільки для себе: у величезних кількостях вона експортувалася іншим цивілізаціям того часу – на Кавказ, до Єгипту, в Месопотамію, Малу Азію, на Балкани та Крит.

Розквіт трипільської культури, ремесел і металообробки припав на IV тисячоліття до н. є.

Трипільці були не тільки досвідченими землеробами, але і талановитими ремісниками. На початкових етапах більшість знарядь праці трипільців були кам'яними, проте вже до середини IV тисячоліття до н. є. вони мали в своєму розпорядженні майстрових по обробці головної за часів неоліту сировини кременю, що використовувався для виготовлення практично всіх необхідних у господарстві інструментів.

Зараз вважається, що обробка бронзи була освоєна в кінці III тисячоліття до н. ер Проте деякі трипільські бронзові вироби датуються IV тисячоліттям. Уже тоді в Трипіллі було створено велику кількість знарядь високої якості, в яких не було ні газової пористості, ні тріщин, ні інших серйозних дефектів.

На створених у V тисячолітті трипільських керамічних фігурках можна знайти зображення колеса, хоча серед істориків очолює думка, що колесо було винайдене в кінці IV тисячоліття в Шумерові. Та і зображення коня в матеріалах Трипілля зустрічається набагато частіше, ніж в інших культурах того періоду. Так само як і статуетки інших домашніх тварин – корів, биків, свиней, кішок, собак.

Зразки знаменитої трипільської кераміки

Починаючи з 3200-х років за невідомих поки причин трипільська цивілізація стала згасати, припинили існування міста, спростилася суспільна структура, зникли ремесла.

Дотепер активно обговорюється питання про те, чи були трипільці предками українців? З одного боку, українці не можуть бути віднесені до трипільців по суто антропологічних ознаках. Це помітно в порівнянні характерного українського типажу з трипільськими статуетками, властиві українцям риси для трипільців не властиві.

З другого боку, при згадці трипільців мається на увазі не нація, а сукупність різних племен, що створили на території України свою цивілізацію. Жителі цієї цивілізації не були представниками якогось конкретного етносу, але були носіями загального, більш-менш єдиного менталітету.

Ще один, досить вагомий аргумент, що ставить під сумнів причетність українців до трипільської культури, зводиться до того, що протягом 3,5-тисячолітнього проміжку між зникненням трипільської цивілізації і появою перших українців на цій землі відбулося дуже багато подій, щоб можна було говорити про трипільський вплив. На це є заперечення, що трипільці були першими на території України осілим населенням. Вони залишалися тут впродовж багатьох поколінь тому, що знайшли оптимальну для сільського господарства землю. Йти з цієї території та шукати кращої родючої землі, було безглуздо. Тому, незважаючи на всі катаклізми, нащадки трипільців продовжували жити там, де жили, вирощували хліб і розводили домашніх тварин.

І ще. Якщо поглянути на вироби племен наступних поколінь, що жили на території сучасної України – культур бронзового століття, – можна побачити, що на їх посуді присутні трипільські символи. Вони ж виразно проявляються і в кераміці залізного століття, на сірих вазах Черняхівської культури. Той самий орнамент, ті самі, що дожили до епохи Київської Русі, сільськогосподарські технології, ті самі, пов'язані із збором урожаю, обряди.

Навіть зараз в Україні можна зустріти обмазані глиною, розфарбовані яскравими фарбами «трипільські» мазанки, а українські узори на рушниках і сорочках мають прямі прообрази в трипільських керамічних розписах. Більше двохсот поколінь, що відокремлюють нас від трипільців, насправді достатньо повно передали нам безліч духовних цінностей, вірувань і традицій.

Еллінізація Причорномор'я

Більшість античних міст у Північному Причорномор'ї виникли в VI–V століттях до н. є. Власне, перші відвідини греками Чорноморського побережжя відносяться до другої половини II тисячоліття до н. є., але постійний зв'язок налагодився лише наприкінці VII століття до н. є., коли на північному березі Чорного моря виникли грецькі торгові станції. Греків привертали сюди родючі землі, велика кількість риби в гирлах річок, а також можливість вести широку торгівлю з племенами північночорноморських степів – скіфами, синдами, меотами.

Перша колонія греків у Північному Причорномор'ї з'явилася в середині VII століття до н. є. на острові Березань. У VI столітті до н. є. на північному і східному берегах Чорного моря створювалися міста, засновані переселенцями з Іонії, Малої Азії і з островів Егейського моря: Тиру, Ольвії, Феодосії, Пантикапея, Німфея, Киммеріку, Тірітаки, Мирмекія, Фанагорії, Гермонасси, Кепи, Горгиппії, Діоскуріади, Фасису Найвидатнішими культурними центрами на Кримському півострові стали два могутні міста-держави, що визначили багато в чому політичну історію цього регіону в епоху античності, – Херсонес і Пантикапей. Основну роль в утворенні колоній у Причорномор'ї грав найбільший центр Іонії – Мілет.

Причорноморські колонії вели самостійний спосіб життя, підтримуючи зі своїми метрополіями не тільки торгові, але і культурні відносини. Величезне значення в їх економічному житті мала торгівля з містами Греції і Малої Азії і, одночасно, з племенами причорноморських степів. З Егейського моря в колонії завозили вино, маслинову олію, метали, мармур і вироби з них, кераміку, дорогі тканини, а вивозили хліб, худобу, шкіри, солону рибу і рабів. Головними в господарстві колоній були промисли, ремесла, землеробство і скотарство. Значення різних галузей у різних містах було неоднакове, наприклад, в Ольвії велику роль грала торгівля, у Херсонесі основний натиск робився на хліборобство, особливо ж на виноградарство. По соціальному і політичному устрою всі колонії Північного Причорномор'я спочатку були рабовласницькими полісами, причому значення рабської праці в порівнянні з працею вільних у перші сторіччя існування міст поступово зростало.

Херсонес підпорядкував собі великі території на заході і південному заході Криму, а також Керкинітиду і Прекрасну Гавань. Деякі міста, розташовані навкруги Керченської протоки, вже до 480 року до н. є. об'єдналися навколо Пантикапея в достатньо могутню Боспорську державу. До середини IV століття до н. є. воно міцно оволоділо всім Керченським, включаючи Феодосію, і Таманським півостровами; до Боспорської держави були приєднані також племена Нижнього Прикубання і Східного Приазов'я аж до Дону (Танаїса). В результаті Боспор став найбільшою рабовласницькою державою в Північному Причорномор'ї, що відрізнялася від інших грецьких колоній своїм політичним устроєм.

Розквіт грецьких причорноморських колоній припав на IV століття до н. є., коли вони були найважливішими постачальниками продуктів харчування і сировини для багатьох міст Греції і Малої Азії. Більшість міст, особливо тих, що входили до складу Боспорської держави, й Ольвія підтримували тісні контакти з місцевим населенням. Менше був пов'язаний з племенами, що оточували його, Херсонес, найближчими сусідами якого були порівняно відсталі племена тавров.

Античні міста робили економічний і культурний вплив на племена місцевого населення, сприяли розкладанню у них родового ладу, розвитку майнових відносин і швидкому переходу до класових відносин. У свою чергу, і самі грецькі колонії випробовували всю зростаючу культурну дію з боку місцевого населення. У зв'язку з цим спочатку антична культура Північного Причорномор'я придбала багато рис, нехарактерних для її класичних зразків. Це отримало свої прояви в архітектурі, скульптурі, живописі, в ювелірних виробах (те, що зараз називається «золотом сарматів», насправді вироблялося грецькими майстрами) всіх античних причорноморських міст, особливо міст Боспорської держави. У культурному житті Боспора й інших держав Причорномор'я нерозривно переплелися елементи грецької, скіфської, меотської, сармаської і таврської культур. Це позначилося і на релігійних уявленнях мешканців грецьких колоній, в яких, разом з чисто грецькими божествами (Аполлон, Деметра, Діоніс), набули поширення і культи місцевих божеств.

У III столітті до н. є. чорноморські колонії почали випробовувати економічні проблеми, пов'язані з ослабленням торгових зв'язків із Грецією. Основною причиною цього було витіснення боспорського хліба на грецькому ринку дешевшим хлібом з Єгипту. Не можна не відзначити і загальне ускладнення обстановки в Північному Причорномор'ї: скіфи, що витісняються з придонських і придніпровських степів сарматами, почали чинити активний тиск на міста побережжя, в Криму виникло навіть Скіфське царство.

У II столітті до н. є. скіфський цар Скилур захопив Ольвію, що ослабіла, а його син Палак відібрав володіння у Херсонеса. Жителі Херсонеса звернулися за допомогою до понтійського царя Мітридата VI Евпатора, полководець якого Діофант відбив загрозу скіфів, але внаслідок цього Херсонес потрапив під владу понтійського царя. Боспорський цар Перисад V, не маючи сил для надання відсічі зростаючому натиску з боку навколишніх племен, передав владу Мітридату VI. З часом під владу Мітридата потрапила і Ольвія. Таким чином, Мітридат оволодів всіма грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї. У протистоянні Мітридата з Римом (89–63 роки до н. є.) Причорномор'я використовувалося ним як база для постачання його армій і поповнення його військ.

Важкі побори Мітридата і його намісників, блокада Чорного моря римським флотом украй негативно відбилися на економічному стані північно-чорноморських міст. Внаслідок того були численні спроби відділення деяких поселень від Мітридата і прямого повстання боспорських міст проти нього в 63 році до н. є. Після загибелі Мітридата VI Евпатора на Боспорі почалася запекла боротьба за престол, в яку не забарилися втрутитися не тільки римляни, але і вожді більшості оточуючих Боспор племен. У ході цих подій боспорські міста, постраждалі незадовго до того від сильного землетрусу, були сильно зруйновані і прийшли в занепад.

У перших століттях вже нашої ери в грецьких колоніях у Північному Причорномор'ї знов почався період підйому. Ольвія, яка була повністю зруйнована гетами в середині І століття до н. є., почала підніматися з руїн, але це була бліда тінь колишнього міста. У другій половині І століття н. є. вона підкорялася скіфським царям, а в II столітті потрапила під владу Римської імперії. Херсонес залежав по черзі то від Боспорської держави, то від Риму. У другій половині І століття на його території був поставлений римський гарнізон, а в акваторії херсонесської гавані базувалися кораблі римської військової ескадри. Недалеко від нинішньої Ялти була побудована римська фортеця Харакс – один з основних опорних пунктів римлян на Південному березі Криму. Рим прагнув підпорядкувати своєму впливу Боспор, але фактично той зберігав незалежність.

Надалі в економічному, політичному і культурному житті грецьких колоній все більшу роль стали грати представники місцевого населення, головним чином сармати. Почав стрімко скорочуватися зв'язок колоній із Середземномор'ям, в основному відносини (головним чином, торгові) підтримувалися з містами Південного Причорномор'я. У середині III століття античні міста піддалися спустошливому нашестю готів. Ольвія прийшла до повного занепаду і більше так і не змогла піднятися. На Боспорі готи і союзні їм племена тимчасово захопили владу і зробили його базою для набігів на побережжя Чорного і Егейського морів. Успішніше чинив опір готам Херсонес, який, мабуть, наприкінці III століття увійшов до складу Римської імперії. Приблизно в той самий час почався стрімкий занепад Боспорської держави, катастрофічно скоротилися об'єми торгівлі, почали «вмирати» ремесла, відбулася натуралізація господарства. Нарешті в IV столітті на Північне Причорномор'я обрушилися спустошливі загарбницькі походи гунів, які і довершили занепад причорноморських колоній.

Античні міста на території Північного Причорномор'я зіграли величезну роль в історії не тільки України, але і народів Східної Європи в цілому. Вони послужили своєрідними провідниками найбільш передових для того часу соціально-економічних відносин і культури, «зв'язковими» між місцевими народами і центрами античного світу Середземномор'я.

Заснування Києва

Більшості з нас легенда про заснування Києва Києм, Щеком, Хоривом і сестрою їх Либіддю відома зі шкільних років. Правда, окрім, власне, імен засновників, навіть професійні історики небагато що знають і дотепер не прийшли до єдиної думки з цього питання.

Новгородські літописці XI–XII століть уписали цю легенду в хроніки, віднісши її до 854 року, і зрівняли, таким чином, Київ з іншими містами Стародавньої Русі, а самого князя Кия називали простим мисливцем або перевізником через Дніпро. Київські літописці не залишилися у боргу і відповіли «нетямущим». Перша відповідь була дана в урочистій формі укладачем зведення 1093 року: «Як у давнину був цар Рим (Ромул) і на його честь назване місто Рим. Також Антіох і було (місто) Антиохія… Був також Александр (Македонський) і в ім'я його Александрія. І в багатьох місцях міста були наречені в ім'я царів і князів. Так само і в нашій країні названо було велике місто Київ в ім'я князя Кия».

Через двадцять років найвидатніший російський історик середньовіччя киянин Нестор провів ціле дослідження для з'ясування найдавнішої історії Києва. Він вивчив стародавні оповідання (у той час ще пам'ятали і про походи готів IV століття, і про слов'янського князя Буса, полоненого готами, і про нашестя аварів, і про слов'янські походи на Балкани в VI столітті) і змалював зовнішність Кия докладніше, ніж у короткому переказі. «Якби Кий був перевізником, – писав Нестор, – то не міг би їздити в Царгород. Але Кий був князем у своєму племені і приїжджав до імператора, ім'я якого нам невідоме, але ми знаємо, що від того імператора, до якого він їздив, князь отримав велику честь. По дорозі назад на Дунаї Кий побудував на вподобаному йому місці невелике містечко і припускав осісти в ньому зі своїми одноплемінниками, але місцеві жителі чинили опір. Досі дунайці називають це місце «городища Києвець». Кий же повернувся у своє місто Київ, тут і помер… Після смерті Кия і його братів його династія правила в землі полян». Здавалося б, виходячи з вищесказаного, цих даних досить для точного датування часу діяльності Кия. Але, на жаль, Нестор сам не знав імені візантійського імператора, а наукова сумлінність не дозволила знаменитому киянинові придумувати що-небудь.

З одного боку, дослідження Нестора про князя Кия цілком вписуються у відомий нам хід подій світової історії VI сторіччя. Запрошення слов'янських (антських) князів з їхніми дружинами широко практикувалося імператором Юстиніаном (527–565); саме тоді одні слов'янські племена нападали на імперію, а інші племена, союзні Візантії, її захищали. За часів Юстиніана про «русів – народ богатирів» знали не тільки в Константинополі, але і на тисячу кілометрів південніше, в Сирії, де Псевдо-Захарія Ритор у середині VI століття склав свій опис кочівників причорноморських степів і їх осілих сусідів («народ рос»). Дивує в цьому те, що знаменитий Юстиніан потрапив у розряд невідомих літописцеві Нестору цесарів – адже ще в IX столітті до літопису (який потім продовжив Нестор) були внесені візантійські відомості про комету, що з'явилася в царювання цього імператора. Знали літописці і подальших імператорів Маврикія, Іраклія. Мимоволі виникає питання: чи не могло запрошення Кия в Царгород виходити від іншого, більш раннього і менш відомішого імператора?

Звернення Візантії до слов'ян по допомогу могло мати місце лише тоді, коли слов'яни вже увійшли до контакту з імперією. Довгий час Візантія була відокремлена від слов'янського світу гунами і готами. У 488 році остготський король Теодоріх відвів свої війська з Балкан на захід, почавши завоювання Італії, а через п'ять років, при імператорові Анастасії Дикорові, почалися перші походи слов'ян на Візантію (483, 499, 502 pp.). До речі, у найдавнішій частині Києва (на Замковій горі) були знайдені монети, що чеканилися за часів імператора Анастасія. Виходячи з цього, можна зробити наступний висновок: літописна розповідь Нестора про князя Кия може бути з достатньою переконливістю віднесена не до IX століття, а принаймні на три сотні років раніше – до VI сторіччя. Враховуючи велику популярність імператора Юстиніана в середньовічній християнській літературі, є привід розуміти під «невідомим цесарем» Нестора іншого імператора, наприклад того самого Анастасія.

У цьому питанні вирішальне слово може належати археологічним матеріалам, кількість яких безперервно зростає. Втім, слід відмовитися від думки, що коли-небудь археологічні розкопки відкриють класичне середньовічне місто з кремлем і посадом, з торговими майданами, ремісничими кварталами і декількома лініями укріплень. Таким Київ став лише в пору свого розквіту в X–XIII століттях.

Нумізматичні знахідки римських монет перших століть нашої ери в Києві свідчать про те, що на київських (точніше, «докиївських») висотах вівся торг. Тут, торгуючи, губили монети, а іноді спеціально закопували у вигляді кладу значні скарби. Такий, наприклад, клад, знайдений на Львівському майдані сто років тому: у ньому було близько пуда римських монет і медалей, укладених у відро. Топографічно вони тяжіють до прибережної частини міста, до стародавньої пристані на Дніпрі (Поділ, Замкова гора, яри Глубочици), знайдені вони на Старокиївській горі і в Печерську На місці майбутнього Києва було тоді декілька невеликих слов'янських селищ, і знахідки монет підтверджують думку автора «Слова о полку Ігоревім», що щасливі часи в історії слов'янства пов'язані з «Траяновими століттями». Виходить, що широка торгівля слов'ян з Римом почалася з часів царя Траяна, що правив у 98 – 117 роках н. є.?

Указані знахідки монет і речей часто наводили на думку, що історію Києва слід починати з рубежу нашої ери і що столиці України дві тисячі років. При цьому дослідники іноді спиралися на церковну легенду, видуману ігуменом Сильвестром у 1116 році, яка свідчила, що на місці майбутнього міста на високій горі ніби то побував апостол Андрій, спорудив на ній хрест і передбачив, що тут «виникне велике місто». Але навіть якщо прийняти на віру християнський міф, то в І столітті н. є. міста ще не було. Розрізнені слов'янські селища і торжище без фортеці – це передісторія Києва. Таких пунктів було багато, і не від них слід відлічувати долю історичних центрів.

У VI столітті почався грандіозний рух слов'янських племен на південь до Дунаю і на Балкани, що змінило всю етнічну карту Європи. З лісової зони на південь вони могли плисти по Дніпру, Десні, Сожу, Березіні, Прип'яті. Всі ці племена стікалися до Києва, і Київ, як замком, замикав колосальний басейн Дніпра в чверть мільйона квадратних кілометрів. Той князь, який володів київськими висотами в V столітті, був господарем становища: він контролював потік переселенців, міг набирати з нього свою дружину, міг стягувати проїзне мито. І по тих самих шляхах, по яких рухалися слов'яни-колоністи, слава про князя, що володів дніпровською магістраллю, могла дійти і до імператорського палацу в Царгороді. І видимо, дійшла.

Непросто було з'ясувати, де спочатку розташовувалося місто Кия. Археологи ще в 1908 році виявили на Старокиївській горі, усередині так званого «міста Володимира», самостійну невелику фортецю, обнесену валом і ровом. Сучасні київські археологи на підставі кераміки на зразок «корчака» датують це містечко V–VI століттям н. є., що підтверджує припущення про час, який описував Нестор.

Необхідно відзначити, що в літописі мовиться про те, що у Кия спочатку була резиденція в одному місці, а після деякого часу брати зійшли на високу гору з мисливськими угіддями і тут-то і заснували нове місто. Також розповідається про установку в новому місті на горі двох ідолів. Розкопки Вікентія Хвойки в 1908 році виявили свого часу на Старокиївській горі, майже в центрі «городка» Кия, два язичницькі жертовники: один з чотирма виступами точно по сторонах світу (богові Всесвіту Роду, або Сварогу) й інший – круглий (можливо, богові сонця Дажбогу).

То де ж жив Кий спочатку, до споруди верхньої фортеці? Літописний текст свідчить: «І седяше Кий на горі, ідеже нині узвіз Боричів». Боричів «узвіз» починався біля кута верхньої фортеці Кия (недалеко від того місця, де знаходиться Андріївська церква) і виводив за місто на Поділ. На перший погляд все співпадає – фортеця Кия і початок спуску дійсно є сусідами. Але дуже дивує те, що в інших місцях своєї хроніки літописець Нестор, що відмінно знав топографію Києва, згадував територію стародавнього «городка» Кия, але двічі позначав її найпомітнішим орієнтиром: за Десятинною церквою. Первісна ж резиденція Кия позначена спуском і дорогою до Дніпра, що проходить поза містом.

Вона знаходилася дійсно за межами Старокиївської гори, у «Боричева току» (продовжуючого Боричів «узвіз»), це Замкова гора, «Киселівка», омивана течією річки Киянки, в самому імені якої видна близькість до Кия і Києва. Шлях «по Боричеву» з великокнязівського палацу до церкви Пирогощі на Подолі, яким князь Ігор повертався в 1185 році з Києва, пролягав у самої підошви Замкової гори.

Замкова гора – високий берег з крутими, обривистими краями – була заселена вже в V–VI століттях. Більш того, археологи вважають, що саме звідси йшло заселення навколишніх місць, а це повністю підтверджує висловлене вище припущення про первісне місцеперебування князя Кия. Тут, на Замковій горі, був могутній культурний шар, датований візантійськими монетами імператорів Анастасія й Юстиніана.

Як же називався цей «докиївський» Київ? Розповідаючи про те, що човни сходяться до Києва з Новгорода, Смоленська, Чернігова, Константин Багрянородний пише, що всі вони «збираються в київській фортеці, званою Самбатас». Імператор добре знав Київ і згадував його неодноразово, але в даному випадку назвав, очевидно, якусь частину міста, пов'язану з річкою, гаванню, затоном. Це могла бути одна з невеликих гір, розташованих поблизу Подолу. Етимологія назви точно не ясна.

Місто Кия на горі не розросталося у той час: тоді була пора не будівництва, а походів, не виробництва, а трофеїв. Але історична роль Києва починаючи з цього часу безперервно зростає. Ймовірно, саме в цей час відбувається злиття в один великий союз декількох лісостепових слов'янських племен: руси (по річках Роси і Дніпру), мешканців (по Десні і Сейму) півночі і полян, що жили північніше, навколо Києва. Всі вони входять у загальне поняття Русь. Це майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тисяч квадратних кілометрів і що тягнувся на 700 кілометрів на північ, аж до Західної Двіни, або вже був справжньою державою, або ставав нею.

Київським історикам середньовіччя було чим гордитися, коли вони порівнювали місто з Римом і Александрією – Київ був столицею найбільшої в Європі феодальної держави; Київ успішно захистив слов'янські народи від наїздів кочівників; Київ приймав товари різних країн і сам налагодив постійні зв'язки з Візантією, Арабським халіфатом і Західною Європою. Київські князі поріднилися з імператорськими і королівськими будинками Візантії, Угорщини, Франції, Польщі, Англії, Швеції, Норвегії.

Так чи інакше, очевидно, що заснування Києва стало однією з відправних точок формування Українського й інших слов'янських держав. Недивно, що всю історію Русі київський літописець починає з відповіді на питання: «Звідки почалася Руська земля, і хто в Києві почав перший княжити?»

Покликання варягів на Київську Русь

«Земля наша багата, порядку тільки немає» – ці сакраментальні слова були нібито вимовлені новгородськими боярами, що запросили до себе княжити варязького князя Рюрика. Навколо питання про роль норманів в становленні Київської Русі, про те, як ця подія через століття вплинула на розвиток України, було зламано немало списів. Чи не є руси з середньовічних хронік власне варягами, чи прийняли сіверяни звичаї слов'ян або, навпаки, нав'язали місцевому населенню свої правові і державні норми. Цілком імовірно, що встановлення варязького владарювання на Русі носило такий самий характер, як в Англії. Культура, цивілізація східних слов'ян розвивалися і самі по собі по висхідній. Нормани склали привілейовану, правлячу верству і дійсно зіграли велику роль у створенні ранньофеодальної держави, об'єднавши східнослов'янські землі, що належали різним племенам, але до кінця IX століття вже мало чим відрізнялися від своїх підданих щодо мови, віри, зовнішності.

Становлення держави у східних слов'ян проходило в непростих зовнішніх умовах. У середині IX століття свого роду федерація союзів племен, що склалася на півночі Східної Європи, в яку разом із слов'янами (словенами і кривичами) входили неслов'янські етноси (чудь, меря), платила дань скандинавам (на Русі їх називали варягами); поляни, сіверяни, радимичі і в'ятичі були данниками хозар (тюркського племені, що в середині VII століття створив власну державу каганат).

Прагнення варягів і хозар підпорядкувати східнослов'янські союзи племен багато в чому пояснювалося бажанням контролювати найважливіші міжнародні торгові траси шлях, що складався в IX столітті, з «варяг у греки» і волзький. Згідно літопису, в 862 році члени північної федерації союзів племен вигнали варягів і припинили їм виплату дані. Проте потім усередині федерації виникла гостра, аж до озброєної, боротьба за владу. Антиварязьку партію очолював Вадим Хоробрий. У цих умовах з Новгорода «за море до варягів, до русі» було направлено посольство з метою запросити як князя одного з тамтешніх правителів і тим вирішити конфліктну ситуацію.

Прийти на княжіння погодилися три брати Рюрик, Синеус і Трувор, перший з яких княжив в Новгороді, другий – в Білоозері, третій – в Ізборську До цього Рюрик правив, ймовірно, в місті Ладога, що знаходилося від Новгорода всього в двохстах кілометрах вниз за течією річки Волхов, як ватажок найманої варязької дружини, запрошеної туди новгородськими старійшинами під час внутрішніх усобиць. Рюрик швидко подавив виступи Вадима, стратив його самого і його соратників.

882 рік прийнято вважати роком створення Староруської держави із столицею в Києві.

Після смерті Рюрика в 879 році новгородським князем став його родич Олег. У 882 році, спустившись по дорозі «з варяг у греки», Олег хитрістю захопив Київ і убив Аскольда і Діра, що княжили там (по літопису також «мужів» Рюрика).

Олегу вдалося об'єднати в своїх руках всі найголовніші міста по великому водному шляху. Це була його перша мета. З Києва він продовжував свою об'єднавчу діяльність: ходив на древлян, потім на сіверян, далі підпорядкував собі радимичів. Під його владою опинилися, таким чином, всі найважливіші племена руських слов'ян, окрім околичних, і всі найголовніші руські міста. Київ звільнив руські племена від залежності хозара. Скинувши ярмо хозара, Олег прагнув укріпити свою країну фортецями з боку східних кочівників (як хозар, так і печенігів) і будував міста по межі степу.

Але об'єднанням слов'ян Олег не обмежився. За прикладом своїх київських попередників Аскольда і Діра, що зробили набіг на Візантію, Олег ходив походом на греків. З великим військом «на конях і на кораблях» він у 907 році підійшов до Константинополя, спустошив його околиці й обложив місто. Греки погодилися на переговори, дали Олегу «дань» і уклали з Руссю договір, повторно підтверджений ув 912 році.

Після Олега в Києві правив Ігор, якого Нестор у «Повісті минулих літ», швидше за все помилково, називає сином Рюрика. Його таланти були куди скромнішими, ніж у попередника, хоча і він здійснював дальні військові походи на Кавказ і також до Візантії. Тривалість правління Ігоря Древнього дозволяє деяким історикам стверджувати, що у той час правили два Ігоря. Так чи інакше, у 945 році Ігор, що правив на той момент, був убитий повсталими древлянами за дуже часте вимагання з них дані. Княжий престол зайняла його дружина Ольга.

Місія Кирила і Мефодія

Біографія цих найвидатніших просвітителів VIII століття насичена й яскрава. Брати багато подорожували, змінили декілька видів діяльності і стали ініціаторами серйозних перетворень у місіонерській доктрині католицизму. Особливо великий вклад вони внесли до християнізації слов'ян. Залучення до церкви у той час часто означало і культурну освіту, діяльність кліру багато в чому визначала розвиток літератури і науки, і ці дві області церковної діяльності широко освічених візантійських священиків цікавили не менше чим чисто теологічні питання. Українці, росіяни, болгари, серби пов'язують з діяльністю Кирила і Мефодія появу азбуки-кирилиці, якою ці народи користуються дотепер. Тільки за одне це брати, звичайно, гідні шанування. Парадокс цієї історії в тому, що Кирило і Мефодій кирилиці не винаходили.

Кирило (мірське ім'я – Костянтин[1]) і Мефодій (відомо тільки це його чернече ім'я) народилися у Фессалоніках (або в Солуні, нинішніх Салоніках) у родині великого воєначальника. Отже обом було уготовано блискуче майбуття. Обидва вони здобули престижну освіту. Так, відомо, що Костянтин вчився в Константинополі, де його викладачами були Лев Математик і Фотій – майбутній патріарх. Коли встало питання про посаду при дворі, молода людина несподівано висловила бажання бути бібліотекарем патріарха. Мефодій же далеко просунувся по цивільній службі, якийсь час був навіть управителем великої області на Балканах, але після вбивства високопоставленого покровителя родини прийняв постриг і відправився в один із монастирів у Малій Азії. Здібності «солунських братів» були добре відомі і державним мужам, і церковникам, тому їх часто привертали до виконання відповідальних доручень. Так, Костянтин Філософ брав участь у візантійській місії в Арабський халіфат. У 861 році разом з Мефодієм він побував у Хозарії. Видно, брати намагалися підготувати ґрунт для ухвалення каганом християнства, але зробити цього не вдалося, хоча зустрінуті вони були з почестями. Під час своєї подорожі Костянтин і Мефодій нібито виявили в Херсонесі останки папи Климента, які незабаром зіграли важливу роль в їх спілкуванні з Римом.

У 862 році до Константинополя прибуло посольство правителя Великої Моравії Ростислава, який шукав священиків для країни, що недавно прийняла християнство. Насправді князь хотів створити певну противагу німецьким духівникам, що захопили церковні справи в свої руки. Імператор призначив до Великої Моравії заслужених місіонерів Костянтина і Мефодія.

Брати резонно розсудили, що поширювати світло християнського віровчення серед слов'ян зручніше на місцевому говору, а не на грецькому або латині. Слід було перекласти слов'янською мовою церковні книги. Тому перш ніж відправитися до Ростислава, вони і створили азбуку, що відображає фонетичні особливості слов'янської мови. Більшість учених зараз схиляються до тієї думки, що це була зовсім недобре знайома нам кирилиця, а глаголиця, – яка набагато більш специфічна і сильно відрізняється від грецького алфавіту. Після створення нової азбуки брати перевели на слов'янську збірку євангельських текстів і, ймовірно, Псалтир. У Великій Моравії просвітителі з'явилися в 863 році. Тут була переведена літургія, богослужіння брати проводили на слов'янській мові. Костянтин написав «Проглас» – перший великий поетичний текст на слов'янській мові і «Написання про праву віру» – перший досвід викладання на слов'янській мові християнської догматики. У відкритій братами слов'янській школі у Велиградові було виховано близько 200 учнів.

Цілком природно, що діяльність візантійських місіонерів викликала протест з боку німецького духівництва країни. Для того, щоб зробити священиками своїх учнів, у 867 році Костянтину і Мефодію довелося виїхати з Моравії і відправитися через Венецію до Константинополя. Але з італійського міста брати відправилися не до Другого Риму, а в Перший. Велася складна дипломатична гра. Папа боявся втратити Велику Моравію, віддавши її гнучкішій Візантії, Костянтин же використовував урочисте повернення останків св. Климента, щоб добитися від папи потрібного рішення. Той освятив слов'янські книги, учні братів стали священиками і дияконами. На жаль, сам Костянтин в Римі захворів і 14 лютого 869 року помер у віці 42 років. Мефодію ж ще належало багато працювати і боротися за ідеї, свої і брата. Того самого 869 року він був висвячений на архієпископа Паннонії, а фактично – Великої Моравії, яка набувала тим самим церковної самостійності. Новий архієпископ боровся за можливість вести богослужіння на слов'янській мові і, всупереч строгим правилам католицької церкви, добився в цьому напрямі певних успіхів.

Поява кирилиці вплинула на розвиток не тільки української мови. Як основа алфавіту і письма кирилиця використовується або використовувалася більш ніжу 110 мовах.

У 870 році Велика Моравія була окупована військами Східно-Франкського королівства, Мефодія заточили в один з монастирів. Але повстання і втручання папи дозволили князеві Святополку звільнити архієпископа. Для заспокоєння німців понтифік заборонив слов'янську літургію, але в 880 році Мефодій, побувавши в Римі, добився відміни цієї заборони. Самим архієпископом і його учнями були зроблені переклади багатьох церковних книг, написані нові твори і канони. Помер Мефодій у 885 році, коли йому було 70 років. Школа, яка трималася в Моравії на його авторитеті, зразу же розвалилася. Учні були вигнані і знайшли притулок у Болгарії. У Преславі зібралася плеяда книжників – послідовників Кирила і Мефодія. Тут же на основі грецького алфавіту і була створена, видно, добре знайома нам кирилиця. Послідовники «солунських братів» через півстоліття після їх смерті, погодившись з фонетичним складом глаголиці, створили нову азбуку. Графічну основу «протокирилиці» склали 24 букви грецького класичного алфавіту, ці букви були доповнені глаголичними графемами, що передали слов'янські звуки типу Ж, Ч, Ш, Щ, Ы, Ъ (єр), Ь (єрь), ЮСИ (великий і малий) і ін. «Першокирилиця» як вид слов'янського письма, на який стали в Болгарії перекладати глаголичні тексти і грецькі твори, веде свій відлік з 893 року. У кирилицю вона перетворилася в першій половині X століття. І кирилиця, і глаголиця знаходилися у вживанні паралельно до XI–XII століть. Потім кирилиця, що мала простіші за формою букви, близькі до грецького статутного письма, поступово витіснила глаголицю. Графіка кирилиці зазнавала змін, що знайшло віддзеркалення в різних видах кирилівського письма – устав, півустав, скоропис, в'язь.

Вбивство князя Ігоря древлянами

Перша згадка про древлян зустрічається в недатованій частині «Повісті минулих літ». Згідно літопису, древляни жили на захід від Дніпра, на території нинішніх Коростенського, Овруцького й Олевського районів Житомирської області. їх столиця знаходилася в Іскоростені (зараз – Коростень). Київ – на той момент ще не мати міст руських – лежав на межі володінь полян і древлян.

Відповідно літопису, відразу по смерті Кия поляни були переможені, древлянами. Аскольд, що княжив у Києві з 859 по 882 рік, після ухвалення ним християнства, мабуть, почав втрачати авторитет у місцевої знаті. Як результат, у 882 році на віче було винесено питання про покликання на престол варягів. Прибулий до Києва Олег Новгородський привіз із собою і зовсім ще молодого тоді Ігоря, сина Рюрика. Саме Ігор був проголошений «справжнім князем», хоча де-факто вся влада знаходилася в руках Олега. На самому початку свого княжіння Олег не тільки убив Аскольда, але і пішов війною на древлян, переміг їх і змусив платити дань Києву. Багато чого ще встиг зробити Олег, поки не помер восени 912 року.

Про князя Ігоря достовірно відомо дуже небагато. Виникає відчуття, що відразу після загибелі він став жертвою могутньої PR-акції. З одного боку, він згадується чи не у всіх обов'язкових джерелах і документах того часу (все ж таки офіційно Ігор керував державою більше 60 років), але з іншого – у такому ж контексті, як зараз пишуть про дружин президентів: «Рюрік відправив Олега зі своїм сином Ігорем», «Ольга, помстивши за смерть свого чоловіка», «відправляючись в Царьгород, Олег залишив у Києві Ігоря» і т. д.

Відразу ж після смерті князя, в 913 році, древляни, що підкорялися йому, напали на Київ. Дружина Ігоря, що тільки-но зійшов на престол, потерпіла поразку. Князь звернувся за підтримкою до родичів-норманів. Отримавши допомогу, Ігор у наступному, 914 року завдав нищівної поразки древлянам і обклав їх набагато більшою данню. Мабуть, саме разом з норманською дружиною прийшов до Києва воєвода Свенельд. Після придушення древлян він відправився на південь, воювати з уличами. Провівши в походах три роки й узявши уличське місто Пересечен, він повернувся до Києва. Ігор відправив Свенельда з дружиною в Коростень для управління непокірною землею і збору дані. Про самого ж князя відомо, що в 915–920 роках він воював з печенігами.

Дивно, але події подальших 20 років (до 941 року) й участь у них Ігоря в літописах не згадуються. Важко собі уявити, що майже цілу чверть століття князь Київської Русі нічого не робив. Доводиться звернутися до арабських істориків. Так, Ібн Хаукаль, сучасник Ігоря, називає печенігів «вістрям у руках руських». Крім того, згадується, що в 920 році князь Ігор «воював печенігів». Інакше кажучи, Ігор, відбивши набіги печенігів на Київ у 915 році, у 920-у сам пішов на них походом. Що саме там відбувалося, нам, мабуть, вже не дізнатися, але треба визнати, що з печенігами Ігор якось «домовився». А якщо вірити історикам того часу, з печенігами можна було говорити тільки мовою зброї. Як це вдалося Ігорю невідомо, але факт залишається фактом: не тільки при його житті, але і протягом двадцяти трьох років після його смерті, до 968 року, набігів не було. Більше того, печенізька орда склала значну частину війська Ігоря в його другому грецькому поході.

У 941 році Ігор пішов походом на Візантію. Цар Роман був завчасно попереджений болгарами про вторгнення руських, але відразу нічого зробити не встиг, оскільки вів війни в інших місцях. Коли ж візантійці підтягай свіжі сили, війська Ігоря, що воювали до цього на побережжі, спробували піти морем. Там їх зустрів флот хеландій – візантійських кораблів, озброєних «грецьким вогнем». Недаремно багато істориків називають «грецький вогонь» середньовічним напалмом – порятунку від нього не було, суміш горіла навіть на воді. Ігор уцілів у тій битві і, вивівши залишки війська з полум'я, повернувся з ними до Києва.

Три роки знадобилося на те, щоб підготуватися до наступного походу. Зібравши військо з полян, кривичів, тевирців, вихідців із варягів, князь Ігор найняв печенігів і пішов на Візантію на конях і на човнах. Дізнавшись про це від жителів кримських колоній, Роман вислав назустріч Ігорю бояр з пропозицією «узяти дань, яку брав Олег і ще більше». Після ради з дружиною Ігор погодився і, узявши дань коштовностями і тканинами на всіх воїнів, повернувся до Києва. Згідно літопису, кожен воїн отримав порядка 2,5 кг срібла. Болгар, втім, Ігор не пробачив, і печенізька орда відправилася «воювати Болгарську землю». У 944 році Ігорем був підписаний договір з Візантією, який істотно розширив руським купцям можливості для торгівлі з Візантією.

У тому самому році дружинники звернулися до Ігоря: «Отроки Свенельда убрані зброєю й одягом, а ми нагі. Підемо, князю, з нами за данню, та і ти добудеш, і ми». Річ у тім, що на території внутрішньої Русі (землях найближчих народів) князь зазвичай сам збирав дань. Константин Багрянородний писав про це так: «Коли настане листопад місяць, у той самий час їх князі виходять зі всіма дружинниками з Києва і відправляються в оброк, який називається «кружлянням», а саме в Славії, древлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов'ян, які є данниками росів. Харчуючись там впродовж всієї зими, вони, коли розтане лід на річці Дніпро, повертаються до Києва».

Зібравши дань, набагато більшу, ніж раніше, Ігор з дружиною повертався додому. Але по дорозі, як говорить літопис, князь звернувся до дружини, сказавши: «Ідіть ви з данню додому, а я повернуся і походжу ще». Дружина відправилася до Києва, а Ігор з невеликим загоном повернувся в древлянські землі. Дізнавшись про повернення князя, древляни, зібравшись на раду, вирішили: «Якщо повадиться вовк до овець, то повиносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і цей, якщо не уб'ємо його, то він всіх нас погубить». Древляни послали назустріч Ігорю своїх представників, які запитали: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав всю свою дань». Але не послухав їх Ігор. Джерело свідчить: «І древляни, вийшовши напроти з града Іскоростеня, убили Ігоря і дружину його, оскільки їх було мало». Згідно опису грецького історика Льва Діакона, князя Ігоря прив'язали за ноги до двох беріз і розірвали навпіл. Це відбулося на скелях правого берега річки Уж у районі нинішнього села Немирівка.

У відносинах Ігоря з дружиною дивують декілька моментів. Перше: більшу частину війська Ігоря в другому поході складали поганини (навіть не рахуючи вже згадуваних печенігів, які пішли «воювати болгар»). А для них військовий похід не тільки можливість нажитися, але ще і привід для багатющого жертвопринесення. Чому ж вони не пішли на Візантію, враховуючи, що греки самі підтвердили власну слабкість? Друге: навіщо дружинникам знадобилося підбивати Ігоря на збір дані? Року не пройшло з тієї пори, як дружина повернулася з походу, принісши коштовності і тканини. У грошовому еквіваленті на кожного воїна припало по 12 гривень. Для порівняння: бойовий кінь у той час коштував 2 гривні. Дань же з древлян, як випливає з літописів, отримували натуральними продуктами, – воском, медом і хутром. Третє: що змусило Ігоря повернутися на тільки що обібрані землі, та ще відпустивши при цьому дружину? Напевно, не треба уточнювати, що там його і так не дуже любили. І, нарешті, четверте: неможливо уявити, що дружина (хто б це не був: поляни або найманці, або ті ж вікінги) залишила князя. Адже це не слуги, яким можна наказати або змусити силою. І князь не господар, а тільки «перший з рівних». А накази подібного роду обговорюються радою завжди (пригадайте другий похід на Візантію або пропозицію дружини йти збирати дань). Не кажучи вже про те, що кодекс честі воїна не дозволить їм повернутися додому, поки «старший» ризикує життям.

На приведені вище суперечності звертали увагу багато поколінь дослідників того періоду. Оскільки інформації цілком достатньо для створення образу Ігоря у загальних рисах, але недостатньо для виникнення однозначної оцінки ситуації, що склалася, в різні часи представниками різних шкіл пропонувався весь спектр версій про підґрунтя того, що трапилося. На початку минулого століття йшли спори про те, хто ж був убивцею Ігоря бунтівні древляни, що мріяли посадити в Києві на княжий престол одного з древлянських ватажків – Мала, чия дочка Малуша пізніше стала матір'ю Володимира, або воєвода Свенельд, що забажав власті. Мов, убивством керував Мстислав Лютий, син Свенельда, тоді як останній «забезпечував собі алібі», знаходячись у Києві. Історики радянської пори «домовилися», що основною причиною древлянського повстання було економічне пригноблення трудящих древлян київськими князями, і на цьому заспокоїлися. Зараз же обговорюється величезна кількість версій події, від знаходження підтверджень уже існуючим гіпотезам до конспірологічних теорій християнської змови і детективних шедеврів, в яких княгиня Ольга, що «замовила» чоловіка, прибирая можливих свідків, знищила декілька тисяч древлян.

Події, що послідували за вбивством Ігоря, популярні значно більше, ніж події його життя. Відомо і про сватання вже згадуваного Мала до овдовілої Ольги, і про помсту Ольги древлянам (син Ігоря Святослав був ще дуже малий для цього), і про хрещення самої Ольги.

Що ж до ролі князя Ігоря в історії держави, то слід зазначити не тільки економічні досягнення (придушення усобиці всередині країни, укладання вигідніших і перспективніших домовленостей з Візантією), але і геополітичні завоювання. Людина, що забезпечила для своїх підданих півстоліття без набігів печенігів, державний діяч, при якому Дон почав називатися «Руською річкою», а Чорне море – «Руським, тому що по ньому, окрім русів, ніхто не сміє плавати», гідний більшого, ніж сумнівна слава бездарного полководця або авантюриста, що зарвався.

Розгром Хозарського каганату князем Святославом

Перші згадки про хозарів відносяться до другої половини VI століття, коли вони брали участь у походах тюркютів у Закавказзі. Більшість істориків сходяться на думці, що до кінця VI століття хозари стали наймогутнішою силою в Східному Предкавказзі, знаходячись при цьому під владою Тюркського каганату. Після краху в 50-х роках VII століття Західно-тюркського каганату хозари знайшли незалежність. З того часу і можна говорити про початок Хозарського каганату. Глава хозар проголосив себе главою всіх тюркських і кочових племен Євразії, інакше кажучи каганом.

Наприкінці VII століття хозари помітно посилилися за рахунок перемоги над іншим крупним союзом того часу – Великою Булгарією. В результаті «під хозарами» опинилися все Північне Причорномор'я, більша частина Криму, Приазов'я, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя і Прикаспійське Заволжя, а також лісостепова частина майбутньої Київської Русі. Спогади про це збереглися в «Повісті минулих літ» у розповіді про отримання хозарами дані з полян. З самого початку свого існування Хозарія утвердила свою владу над найважливішими торговими шляхами з Східної Європи в країни Передньої Азії. Найбільш великими містами каганату були Тмутаракань у Керченській протоці, Біла Вежа (або Саркел) на Переволку з Дону на Волгу й Ітіль на Нижній Волзі.

Значну частину доходів складала стягувана на заставах у вузлових місцях сухопутних, річкових і морських шляхів десятина. Крім торгових мит, хозари отримували дань різного роду товарами або грошима зі скорених народів і племен. Окрім сплати дані переможені племена зобов'язані були на вимогу хозарського правителя виставляти допоміжне військо.

Влада кагана трималася на військовій могутності і на глибокій пошані, якою він користувався у тюркських і інших кочових племен. Хозарський каган був запорукою благополуччя народу. Якщо траплялося яке-небудь нещастя – засуха, голод чи поразка на війні, – то вважалося, що це відбулося із-за духовної слабкості кагана, і тоді народ або знать могли зажадати його смерті.

Згідно обряду, що існував у тюрків, при зведенні нового кагана на престол йому накидали на шию шовкову петлю і тиснули доти, поки він не починав задихатися. Тоді його питали, скільки років він бажає царювати. Після того, як напівзадушений каган називав те чи інше число, його зводили на престол. Якщо, процарювавши названий їм самим час, каган не вмирав своєю смертю, його вбивали. У будь-якому випадку правитель не міг царювати більше 40 років. Після закінчення цього терміну його вбивали, оскільки, на переконання хозар, його розум слабів і розладнувався, його божественна сила йшла, і він не міг приносити користь своєму народу.

Через два роки після успішного походу хозар у Закавказзя, в 732–733 роках, арабський полководець Маслама очолив відповідний похід і завдав нищівної поразки хозарському війську під Дербентом. А ще через п'ять років новий полководець арабів Мерван, зібравши 150-тисячне військо, вторгся на територію Хозарії. Каган тікав, добірне військо хозар в 40 тисяч чоловік переважно було знищено, а частково розсіяно. На перемир'я Мерван зважився за умови прийняття каганом ісламу. Хозарський правитель погодився, але, очевидно, для годиться. Дві страшні поразки, нанесені хозарам арабами, і спустошення країни давали достатньо приводів для того, щоб зажадати убити кагана.

Але тут втрутилася обставина, про яку ми ще не згадували. Річ у тому, що близько 730 року (згідно думці більшості дослідників Хозарії) частина хозарської аристократії прийняла змінений іудаїзм. Серед них слід особливо відзначити воєначальника Булана. В обмін на збереження життя каган, мабуть, погодився прийняти іудейську віру і надати деякі привілеї силам, що стояли за Буланом. Положенням, що створилося, скористався нащадок Булана, воєначальник Обадія, що зробив державний переворот і позбавив кагана реальної влади. Обадія здійснив у державі ряд перетворень, у результаті яких каган був зведений до положення номінального володаря. Насправді ж влада в Хозарії стала належати другій особі в державі – царю або, по-арабськи, беку. Він міг не тільки призначати кагана на власний вибір, але у будь-який час і усувати його.

Кінець VIII – початок IX століття наголошується сучасниками як момент офіційного ухвалення хозарами іудаїзму. Багато в чому це пов'язано із зміною положення іудеїв у всій Європі і підтримці їх правлячими дворами провідних європейських держав. До цього часу можна віднести перенесення столиці Хозарії з прикавказського Семендера в Ітіль на Волзі. До IX століття відноситься і зміцнення хозарами двох інших важливих у торговому відношенні і вузлових міст – Тмутаракані в Керченській протоці і Білої Вежі (Саркела) на Доні. Хозарія до цього часу перетворилася з держави чисто воєнної, що займалася збором дані зі скорених народів, в державу торгову. Хозарське військо стає, в основному, найманим.

Звільнення полян від хозарського ярма починається на рубежі VIII–IX століть. Ставши князем у 882 році (і отримавши, таким чином, контроль над шляхом «з варяг у греки»), Олег почав війну з Хозарським каганатом, добиваючись звільнення з-під хозарського гніту слов'янських племен і об'єднання їх у рамках своєї держави. За часів правління Ігоря зіткнення Русі з Хозарським каганатом відбувалися в 913 і 943 роках. Каменем спотикання була неможливість проходу київських дружин до Каспійського моря і далі, в Закавказзя. Фінальна ж крапка в цьому протистоянні була поставлена сином Ігоря, князем Святославом.

Уперше він згадується в літописі близько 945 року, коли Ольга, відправляючись мстити древлянам за смерть Ігоря, взяла з собою зовсім ще маленького Святослава. Коли київське і древлянське війська зійшлися, Святослав кинув (правда, зовсім недалеко) у бік древлян спис. Тільки після цього київські воєводи вимовили фразу, що стала крилатою: «Князь почав, тепер підемо слідом, дружино, за князем». Згідно звичаю русів, тільки князь, незалежно від його віку, міг починати битву.

Варяг Асмуд і київський воєвода Свенельд з дитинства виховували Святослава як воїна. Поки Святослав був малий, князівством правила його мати Ольга, початок же самостійного правління Святослава зазвичай датують серединою 60-х років X століття. Перші його походи – до вятичів і хозарів – датуються 964 і 965 роками відповідно. Руські літописи, що розповідають про це, вельми скупі, і крім того, що в 965 році Святослав розбив хозар (а разом з ними й ясов з косогами) і узяв Білу Вежу, не говорять практично нічого. Східні літописці більш багатослівні, але факти висловлюють ті самі: мов, прийшов і переміг.

Востаннє в руських літописах хазари згадуються в 1079 році, коли вони спільно з половцями полонили і видали Візантії Олега Святославича.

Дотепер учені сперечаються про кількість походів і про їх маршрути. Найбільш правдоподібною стає версія, згідно якої похід на Хозарію був один, але зайняв декілька років. Почавши його з середньої Волги, Святослав пройшов по Лівобережжю, спустошивши Булгар і Хозаран, і вийшов до Північного Кавказу, де захопив Семендер. Після цього князь відправився до Дону, узяв Білу Вежу і повернувся на Волгу, де загарбував Ітіль. Те, що в літописі згадується тільки Біла Вежа, свідчить про те, що Булгар, Ітіль і Семендер, що були ставками правителів, не мали фортець і містами вважатися не могли. Піднімаючись після цього по правому берегу Волги, Святослав спустошив землі булгар, хозар і буртасів, а вийшовши до Оці, обклав данню вятичів.

Кінець Хозарського каганату мав три наслідки, важливі для подальшого становлення Київської Русі. По-перше, він дозволяв об'єднати в єдиній державі більшу частину східнослов'янських племен. По-друге, за рахунок перемоги над хозарами Русь отримала безперешкодний вихід на схід – до Хорезму, Закавказзя і Каспія. І, нарешті, перемога над хозарами, що сповідали іудаїзм, зробила вплив на вибір релігії. Так, при виборі релігії Володимир відмовився від іудаїзму саме через те, що у його прихильників не було сильної держави.

Хрещення Русі

«Четверте ж хрещення бисть руські землі. Егда князь Великий Володимир київський і всея Русі, хрестися в Херсоні граді. У літо шість тысящь 496. І наречений бисть у святому хрещенні Василь. І в друге літо після хрещення свого приіде до Києва града, зі всім причтом церковним. І носячи з собою всю посудину церковния, і святі ікони, і приватні хрести. І тако повеле хреститися всій землі русстей. У літо шість тысящь 497. Від святих патріарх, від Николи Хрусоверта, або від Сисинія. Або від Сергія, архієпископа Новгородського, при Михайлові, митрополитові Київському, й інших архієреях. Крестіша ж ся людіє раніше в Києві, на Почайне реце, також і всюди. Сіє ж бисть у четвертий час, руським людем хрещення, під час царів, Царя града братії рідних, Василя і Костянтина. По хрещенні ж, егда прозре Великий князь Володимир, і сестру їх Анну поя собі в дружину…»

Тисячу років назад була невелика річечка, що спокійно несла свої води через Київ. А з часом вона зникла. Так буває з річками – чи то клімат змінюється, чи то людина втручається, але пропадає річка з лиця землі. От так і річка Почайна. Текла-текла через Київ, а потім зникла. І здавалося б, хто про неї пригадає? Але цій назві призначено навіки залишитися в історії. Адже саме тут, «на Почайне реце», як оповідає літопис, князь Володимир у 988 році хрестив Русь. Значення цієї події для України, як і для інших слов'янських народів і держав, важко переоцінити. Це було початком нової епохи, епохи абсолютно нового геополітичного і культурного розвитку величезних територій, заселених слов'янами.

Звичайно, процес християнізації слов'янських народів почався задовго до 988 року і продовжувався після цього ще немало років. Більшість істориків схильна вести відлік появи християнства в Київській Русі з часів правління в Києві князів Аскольда і Діра. «Повість минулих літ» оповідає нам про те, як Аскольд і Дір, будучи ще язичниками, намагалися узяти Константинополь. Руси прибули до столиці Візантії на 200 човнах, тоді як візантійська армія в той момент воювала з арабами і була далеко від міста. Здавалося, нічого вже не врятує Константинополь. Але імператор Михайло III і патріарх Фотій звернулися з молитвою до Бога. До моря з Влахернської церкви була віднесена Риза Богородиці, що зберігалася там. І як тільки торкнулася свята реліквія води, розбушувалося море, піднялася буря небаченої сили, розкидала і потопила кораблі русів, так що небагатьом вдалося врятуватися. Аскольд і Дір, побачивши таку силу і гнів Божий, прислали послів до Константинополя і попросили хрестити їх.

Після цих подій Аскольд і Дір правили в Києві ще 16 років. Будучи вже християнами, вони, проте, не звели християнство в ранг державної релігії, і тому в Києві дотримувалися як християнських, так і язичницьких звичаїв. Проте після вбивства Аскольда і Діра і запанування в Києві язичника князя Олега християни почали піддаватися гонінням і переслідуванням. Ситуація змінилася з приходом до влади князя Ігоря. Його правління відрізнялося віротерпимістю. Хоча він і залишався язичником, при ньому не тільки припинилися гоніння на християн, але їм виявлялося усіляке сприяння. Після вбивства Ігоря формально княжити в Києві почав його малолітній син Святослав, але реально влада належала його матері княгині Ользі. Після загибелі чоловіка вона відправилася до Константинополя, де прийняла християнство.

Проте Ользі, яка, по висловленню літописця, була «як зоря перед сходом – хрещенням Русі», не вдалося прищепити любов до Христа своєму синові Святославові. Він був не просто язичником – Святослав люто ненавидів християн, руйнував храми і розгоняв християнські общини. Життя своє він провів у безперестанних походах проти сусідів, причому походи ці здебільшого були невдалими. Князь постійно ворогував з Візантією, до того ж жерці змогли вселити йому, що всі його поразки – це кара за відступ від батьківської віри і для того, щоб язичницькі боги змилувалися, необхідно остаточно знищити християн. Що Святослав і намагався зробити, але, на щастя, не встиг. У 972 році він був убитий під час чергового походу. Політика ж Ярополка, що змінив його на княжому престолі, була схожа на дії його предка князя Ігоря. Ярополк, будучи язичником, відносився до християн прихильно, саме при ньому Київ уперше відвідало посольство католицького Риму.

У 978 році київський престол зайняв князь Володимир (за деякими даними, насправді це відбулося на два роки пізніше). Саме він і зробив крок, що остаточно привів Русь у лоно християнства.

Зі шкільної лави нам відома історія про те, як Володимир приймав у себе послів, що прагнули обернути могутнього князя в свою релігію і таким чином придбати впливового союзника. А київський князь, що прагнув підпорядкувати не тільки Київ, але і навколишні слов'янські землі, розумів, що язичество не сприятиме перетворенню Києва на єдиний політичний і культурний центр Русі. І тому чекав інших пропозицій.

Першим до князя прийшли представники мусульман, а саме посли волзьких булгар. «У рік 6494 (986). Прийшли болгари магометанської віри, кажучи: "Ти, князю, мудрий і розумний, а закону не знаєш, увіруй у закон наш і поклонися Магомету". І запитав Володимир: "Яка ж віра ваша?" Вони ж відповіли: "Віруємо Богові, й учить нас Магомет так: здійснювати обрізання, неїсти свинини, не пити вина, зате по смерті, говорить, можна творити розпусту з дружинами. Дасть Магомет кожному по сімдесяти красивих дружин, і вибере одну з них красиву, і покладе на неї красу всіх; та і буде йому дружиною…" Володимир же слухав їх, оскільки і сам любив дружин і всяку розпусту; тому і слухав їх усмак. Але що було йому неприємно: обрізання і невживання від свинячого м'яса, а про пиття сказав він: "Русі є веселощі пити: не можемо без того бути"». Як видно, для Володимира, відомого цінителя жіночої краси, деякі аспекти ісламу виглядали вельми привабливо. Проте заборона інших, скажімо так, людських слабкостей не сподобалася князеві, і у результаті мусульманам було відмовлено.

В. Васнецов. «Хрещення Русі».

Ескіз розпису для Володимирського собору в Києві (1890 р.)

Наступними були німецькі посли, що пропонували Володимиру прийняти християнство по римському зразку. «Потім прийшли іноземці з Риму і сказали: "Прийшли ми, послані папою"», і звернулися до Володимира: «Так говорить тобі папа: "Земля твоя така сама як і наша, а віра ваша не схожа на віру нашу, оскільки наша віра – світло; кланяємося ми Богові, що створив небо і землю, зірки і місяць і все, що дихає, а ваші боги – просто дерево"». Володимир же запитав їх: «У чому заповідь ваша?» І відповіли вони: «Пост по силі: "Якщо хто п'є або їсть, то все це в славу Божію", як сказав вчитель наш Павло». Сказав же Володимир німцям: "Ідіть, звідки прийшли, бо батьки наші не прийняли цього"». Цікаво, що в літописі немає прямої вказівки на те, чому ж Володимир відмовив католикам, навряд чи можна задовольнитися розпливчатою фразою «батьки наші не прийняли цього». Швидше за все, Володимира не влаштовувала необхідність у разі ухвалення католицтва визнання пріоритету Папи Римського не тільки в питаннях віри, але і в політичних і навіть воєнних питаннях.

Не знайшли розуміння у київського князя й іудеї. «Прийшли хозарські євреї і сказали: "Чули ми, що приходили болгари і християни, учивши тебе кожен своїй вірі. Християни ж вірують у того, кого ми розіпнули, а ми віруємо в єдиного Бога Авраамова, Ісаакова і Іаковля"». І запитав Володимир: «Що у вас за закон?» Вони ж відповіли: «Обрізатися, неїсти свинини і заячини, дотримуватися суботи». Він же запитав: «А де земля ваша?» Вони ж сказали: «В Єрусалимі». А він запитав: «Чи точно вона там?» І відповіли: «Розгнівався Бог на батьків наших і розсіяв нас по різних країнах за гріхи наші, а землю нашу віддав християнам». Сказав на це Володимир: "Як же ви інших учите, а самі знехтувані Богом і розсіяні? Якби Бог любив вас і закон ваш, то не були б ви розсіяні по чужих землях. Чи і нам того ж хочете?"»

І нарешті настала черга православних. Як свідчать літописи, до Володимира прибула делегація грецьких православних християн на чолі з якимсь філософом, ім'я якого в джерелах не згадується. Природно, що бесіді князя і невідомого філософа в літописі відведено більше всього місця. Філософ висловлює Володимиру сенс і зміст Священного Писання, князь час від часу просить свого співбесідника пояснити той або інший момент. Закінчилася ж ця бесіда таким чином: «Коли апостоли учили по всесвіту вірувати Богові, учення їх і ми, греки, прийняли, всесвіт вірує їхньому ученню. Встановив же Бог і день єдиний, в який, зійшовши з небес, судитиме живих і мертвих і відплатить кожному по справах його: праведникам – царство небесне, красу несказанну, веселощі без кінця і безсмертя вічне; грішникам же – мучення вогненне, черв'як неусипний і мука без кінця. Такі будуть муки тим, хто не вірить Богові нашому Ісусові Христу: мучитимуться у вогні ті, хто не хреститься». І, сказавши це, філософ показав Володимиру завісу, на якій зображено було судилище Господнє, вказав йому на праведних справа, у веселощах вони йдуть у рай, а грішників зліва, що йдуть на мучення. Володимир же, зітхнувши, сказав: «Добре тим, хто справа, горе ж тим, хто зліва». Філософ же сказав: «Якщо хочеш з праведниками справа стати, то хрестися». Володимиру ж запало це в серці, і сказав він: «Почекаю ще трохи», бажаючи довідатися про всі віри. І дав йому Володимир багато дарів і відпустив його з честю великою».

Як видно, бесіда з філософом справила на Володимира велике враження. Одначе і православ'я приймати він не поспішав, мовляв, «почекаю ще».

Князь уже зрозумів, що йому, щоб укріпити свою владу, пора «зав'язувати» з язичницьким многобожжям і переходити на монотеїстську релігію (поклонятися єдиному Богові). Але яку саме? З одного боку, Володимир стояв перед нелегким вибором, але з другого – він розумів: у переговорах з тими, хто хотів бачити його своїм союзником, м'яч, виражаючись сучасним штампом, був на його стороні. Навіть могутня Візантія, держава, яка ще недавно була лідером у величезному регіоні, шукала союзу з київським князем. Врешті-решт, саме у бік Константинополя і повернув Володимир вектор своєї політики.

Згідно «Повісті минулих літ», під час хрещення князь Володимир вимовив наступну молитву: «Боже великий, сотворивий небо і землю! Прізрі на новия люди ця і даждь ним, Господи, уведети Тобі, истиннаго Бога, якоже уведеша Тя країни хри-стианския, і утверди в них віру праву і несовратну, і мені помоги, Господи, на супротивнаго ворога, та надеяся на Тя і Твою державу, побежю підступи його!»

Першим кроком на шляху християнізації Русі стало хрещення самого київського князя. Треба сказати, що в літописних джерелах і серед істориків немає єдиної думки з приводу того, коли і за яких обставин це відбулося. Згідно з одними даними, Володимир хрестився в 987 році в Києві, за іншою версією в тому самому році, але в місті Василеві недалеко від Києва, третя версія припускає, що князь прийняв хрещення в 988 році в грецькому місті Корсунь, що в Криму. Остання версія й є найбільш поширеною. Причому цікаво, що Володимир відправився до Криму не просто так, спочатку він мав намір захопити Корсунь.

Сталося так, що незадовго до цього візантійський імператор Василь II попросив у князя Володимира військової допомоги для придушення хвилювань усередині країни. Той погодився, оскільки взамен візантійський монарх обіцяв видати за Володимира свою сестру Анну Київський князь свої обіцянки виконав, а Василь II зовсім не поспішав виконувати свої. Що, природно, ніяк не влаштовувало Володимира, який до того моменту вже чудово усвідомлював свою силу. Бажаючи продемонструвати її Візантії, він і відправився захоплювати Корсунь. І треба сказати, захопив би, але в цій ситуації Василь II зрозумів, що жарти погані і треба виконувати умови договору. Він погодився видати за Володимира сестру Анну за умови, що князь прийме православ'я. Володимир цю умову прийняв.

Після повернення до Києва Володимир задумав охрестити всю Київську Русь. Спочатку він хрестив 12 своїх синів і декількох особливо наближених бояр, а потім, 1 серпня 988 року (це найбільш поширена дата хрещення; деякі джерела віддають перевагу 989 або 990 року), відбулося хрещення киян у місці впадіння річки Почайни до Дніпра.

Треба сказати, що масовість хрещення забезпечувалася, так би мовити, «добровільно-примусовими» методами. «Якщо хто не прийде – буде мені ворог», – сказав князь Володимир, і ці слова сталі відомі кожному жителеві Києва. Природно, що серед киян знайшлися небагато смільчаків, які не побоялися потрапити в число ворогів великого князя, тим більше, що Володимир особливим милосердям до своїх ворогів ніколи не відрізнявся. Правда, в Києві хрещення пройшло спокійно, але, наприклад, у Новгороді спроба хрестити народ закінчилася народним повстанням, яке було жорстоко придушено. Відбувалися бунти і в інших містах. Та все ж вибір був зроблений. Вибір нелегкий, вибір, який був обумовлений не тільки (і навіть не стільки) якимись моральними принципами, а швидше, прагматичними цілями. Але це, загалом, і не так важливо. Християнство прийшло в Київську Русь, прийшло навіки.

Заснування Києво-Печерської лаври

За часів княжіння Ярослава Мудрого на правому високому березі Дніпра священик кліра княжої церкви на Берестові Іларіон «іскопа печерку малу двусажену», де в самоті проводив час у благодатних молитвах. Князь Ярослав, бажаючи відстояти свою незалежність як у справах державних, так і в справах церковних, намірився призначити на пост київського митрополита свого, руського священика. Вибір упав на Іларіона, наближеного до князя і відомого своїми богоугодними справами. Але після смерті Ярослава в 1054 році митрополит Іларіон був зміщений зі свого поста і замінений присланим з Царгорода митрополитом-греком. Позбувшись свого сану, Іларіон назавжди переселився в печеру на березі Дніпра.

У той самий час на святій горі Афон ченцеві Антонію, уродженцю міста Любеч, з'явилася у ведінні Цариця Небесна, яка повеліла влаштувати на дніпровських берегах нову обитель. Виклопотавши благословення в ігумена монастиря Афонського, Антоній відправився до Києва, де поселився в печері Іларіона. Благочестя і духовний подвиг Антонія привернули до нього послідовників. Незабаром число ченців зросло до дванадцяти, і вони влаштували підземну обитель, в якій розташовувалася церква і декілька келій.

Антоній, що прагнув до відлюдництва, в 1062 році викопав у сусідній горі печеру, де й усамітнився для благодатних молитов (ця печера стала початком Ближніх, або Антонієвих, печер, названих так у протилежність колишнім, Дальнім, Феодосієвим). Замість себе він поставив управляти братією преподобного Варлаама, який став першим печерським ігуменом. Братія швидко розросталася. Щоб розмістити ченців, що приходять в обитель, перед відходом у печеру преподобний Антоній виклопотав у князя Ізяслава Ярославича, сина Ярослава Мудрого, дозволу зайняти гору над печерами. Князь не тільки дав дозвіл, але і пожертвував кошти на будівництво наземного монастиря, куди незабаром з печер і переселилася братія.

Так починалася історія Печерського (від староруського слова «печора» – печера) монастиря, що отримав у 1688 році статус Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.[2] Історія, яка вимірюється вже не роками, а сторіччями. Ось вже без малого тисячу років Лавра осяває своїм світлом береги Дніпра. Лавра це не просто монастир, не просто історико-архітектурний пам'ятник. Лавра це душа Києва і всієї України…

Коли преподобний Варлаам був призначений настоятелем побудованого князем Ізяславом Свято-Дмитрієвського монастиря, Антоній благословив на ігуменство в Печерській обителі преподобного Феодосія Курського. Цей час став періодом розквіту Печерського монастиря, ігумен Феодосій турбувався не тільки про справи духовні, але і про економічну незалежність обителі. Але не про себе піклувалися брати, не для благ мирських трудилися вони вдень і вночі. У монастирі був влаштований будинок для прочан, притулок для нужденних і убогих, на потреби якого виділялася десята частина доходів. Щосуботи преподобний Феодосій посилав віз хліба ув'язненим у темницях. Часто ігумен виступав захисником простих мирян, оберігаючи їх від свавілля знаті. Авторитет Феодосія був настільки високий, що князь Ізяслав нерідко звертався до нього за порадою в справах як духовних, так і мирських. І так само робив Святослав, брат і суперник князя в боротьбі за київський престол. Незважаючи на ворожнечу, обидва брати протегували Печерському монастирю.

За часів ігуменства святого Феодосія над Дальніми печерами був споруджений дерев'яний монастир. А за рік до смерті ігумена, в 1073 році, був закладений перший камінь собору Успенії Божієй Матері. Храм будувався без малого 15 років, до 1089 року була повністю завершена обробка будівлі фресковим розписом і мозаїкою. Розписували храм константинопольські майстри, а також київський художник чернець Аліпій, який вважається родоначальником особливого, відмінного від грецького, іконописного мистецтва. У 1091 році в Успенському соборі були поміщені мощі преподобного Феодосія. Преподобний Антоній, згідно заповіту, був похований у Ближніх печерах.

Велика дзвіниця, творіння архітектора Г. І. Шеделя, цікава тим, що вона в деякій мірі нагадує знамениту Пізанську башту. Велика Лаврська дзвіниця нахилена на 62 см від осьової лінії в північно-східному напрямі. Правда, на відміну від башти в Пізі, нахил дзвіниці Печерського монастиря з часом не змінюється.

Крім Успенського собору, на території Печерського монастиря були побудовані Троїцька надбрамна і Трапезна церкви (1108 рік, будівлі, на жаль, не збереглися), церква Всіх святих (1696–1698), церква Воздвижения на Ближніх (1700) і церква Різдва Богородиці (1696) на Дальніх печерах, церква Іоакима і Анни (XVI століття; перебудована в 1810 році), Велика дзвіниця (1731–1745) – найвища (96,5 метра) на той момент у Російській імперії. У 1616 році на території Печерського монастиря відкрилася перша в Києві друкарня, а в 1631-му митрополит Петро Могила заснував братську школу, яка послужила початком Києво-Могилянської академії.

Багато що довелося пережити за своє життя як Успенському собору, так і всьому Печерському монастирю. Не раз він руйнувався супостатами, що йшли війною на київську землю. Варвари залишаються варварами незалежно від часу, чи були вони в столітті XI чи в XXI. Вперше монастир сильно постраждав у 1096 році після набігу на Київ половців. Довелося братам піклуватися про захист обителі, в 1182–1187 роках церква була захищена муром завтовшки більше двох метрів, заввишки п'яти метрів і завдовжки близько кілометра. По всій її довжині вгорі були розміщені бойові майданчики. Проте такі могутні для свого часу укріплення не врятували Печерський монастир від нашестя татаро-монгольських орд хана Батия в 1240 році. Повністю був зруйнований Успенський собор, сильно постраждали інші споруди монастиря. Одні ченці були убиті, інші ж були вимушені ховатися в навколишніх лісах.

Життя в обителі незабаром поновилося, знову відбудували Успенський собор. Але монгольські орди не залишали в спокої Київ і його святині. У 1399 і 1416 роках Печерський монастир знову був практично повністю зруйнований військами хана Едигея. У 1470 році київський князь Симеон Олелькович відновив і по-новому прикрасив Печерський монастир. Проте праці майстрів були знову знищені. У 1483 році кримський хан Менглі-Гірей під час набігу на Київ спалив і пограбував монастир. А через чотири з гаком сторіччя у Батия, Едигея і Менглі-Гірея знайшлися «гідні послідовники». Більшовики Лавру хоч і не руйнували, проте розпоряджалися нею по-своєму. 29 вересня 1926 року ВУЦВК і Рада Народних Комісарів У PCP прийняли ухвалу «Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнське музейне містечко». До 1929 року братія була повністю виселена з монастиря, багато хто з ченців були розстріляні.

Все-таки Києво-Печерській лаврі якоюсь мірою пощастило. її не спіткала доля тисяч монастирів і храмів, зруйнованих за роки радянської влади. У 30-х роках XX століття на її території розташовувалися найбільші музеї України: книги і книгодрукування, українського народного декоративно-прикладного мистецтва, театрального, музичного і кіномистецтва України. Але на що не зважилися більшовики, зробили гітлерівські загарбники. З листопада 1941 року німецькі окупанти розграбували і висадили в повітря Успенський собор.

У 1942 році діяльність Печерського монастиря була відновлена (хоча лавра в той момент лежала практично в руїнах). Якийсь час радянська влада «милостиво» не чіпала лавру, але в 1961 році монастир знов був закритий.

1988 рік став роком відродження Києво-Печерської лаври. У зв'язку зі святкуванням 1000-річного ювілею Хрещення Київської Русі згідно з ухвалою Ради міністрів УРСР українському екзархату Російської православної церкви була передана – територія Дальніх печер зі всіма наземними і підземними спорудами, а через два роки територія Ближніх печер. А в 2000 році був нарешті повністю відновлений Успенський собор, що лежав в руїнах майже шістдесят років.

Але повернемося назад, до витоків становлення Києво-Печерської лаври. Як ми вже говорили, в 1060-х роках братія перейшла з викопаних на схилах Дніпра печер у наземний дерев'яний монастир. Проте печери не тільки не втратили свого значення для життя монастиря і його мешканців, а постійно розширювалися.

«Преподобниї і богоносниї батьки наші Печерськиі, тут телеси вашими на ложах почивающиї, молитвениці про весь світ преславниї, молите Бога про мене грішного, та збереже мя Своєю благодатію, і та прояснить потмарений гріхами розум мій світлом божественного пізнання, і по кончині моїй та сподобить мя Царства Свого Небеснаго». Цю молитву повинна прочитати кожна людина при виході з печер. Після завершення будівництва Успенського собору Ближні і Дальні печери стали місцем самоти подвижників і місцем поховання ченців, що закінчили свій земний шлях. У Ближніх печерах першим був похований у 1073 році преподобний Антоній, а в Дальніх – преподобний Феодосій у 1074 році.

Під час Батиєва нашестя в 1240 році, коли Печерський монастир був практично повністю зруйнований, печери знов стали місцем проживання ченців. Треба сказати, що відомості про печери, які відносяться до періоду від другої половини XIII і до кінця XVI століття, дуже мізерні. Лише на рубежі XVI і XVII століть печери почали відкривати свої таємниці. Найцікавіші відомості про лаврські підземелля залишили посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Лясота, що побував у Києві в 1594 році, і лаврський чернець Опанас Кальфонійський у виданій у 1638 році книзі «Тератургима». Вони немало помандрували у супроводі ченців по печерах і залишили вельми цікаві спогади. Зокрема, Лясота писав: «Печери ці бувають на зріст як людина, а подекуди такі низькі, що треба нагинатися, але вони такі широкі, що двоє можуть розминутися… Вхід оброблений майже так само, як це буває при входах у шахти». А в книзі Опанаса Кальфонійського було вперше представлено докладний опис печер і їх схематичний план.

Нині підземелля Києво-Печерської лаври залежно від їх призначення прийнято ділити на декілька видів: власне печери, що служили притулком для пустельників, чернечим кладовищем і місцем паломництва; потайні ходи під монастирськими кріпосними спорудами; багаторівневі господарські льохи, а також інженерні комунікації, опалювальні і водовідвідні канали.

Києво-Печерська лавра здавна була центром культури, староруського літопису і літератури, де цінувалося не тільки слово Божіє, але і книжкове. «Се повісті минулих літ, звідки і пішла Руська земля, хто в Києві начав вперше княжити і звідки Руська земля стала» – так починається «Повість минулих літ», найдавніший літописний пам'ятник Київської Русі, один з найзначніших творів світової писемності. Найвідомішим літописцем, що працював у лаврі, був преподобний Нестор. На початку 70-х років XI століття він прийшов у Печерську обитель і став її послушником. Виконуючи послух літописця, він створив «Читання про житіє і згублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» і «Житіє преподобного Феодосія Печерського». Головною ж роботою Нестора-літописця стало упорядкування до 1112 або 1113 року «Повісті минулих літ». Преподобний не тільки копітко записував хроніку подій, яким був свідком. «Повість минулих літ» – це, по суті, історія Київської Русі, складена на основі безлічі історичних документів.

Для написання своєї монументальної праці преподобний Нестор використовував літописи його попередників, візантійські хроніки, руські складання та билини, письмові свідоцтва воїнів і мандрівників. У «Повісті минулих літ» міститься дата (866 рік) першої згадки руського народу в церковних документах, відомості про створення слов'янської грамоти святими рівноапостольним Кирилом і Мефодієм, про хрещення святої рівноапостольної Ольги в Константинополі, хрещенні Русі святим рівноапостольним князем Володимиром.

Продовжувачами справи Нестора-літописця були ігумени Сильвестр і Мойсей Видубицький, що доповнили і надали сучасного вигляду «Повісті минулих літ», а також ігумен Лаврентій, що склав до 1377 року знаменитий Лаврентієвський літопис.

Ще одним славетним пам'ятником староруської літератури, створеним у Печерському монастирі, є Києво-Печерський патерик.[3] Із створених у Київській Русі патериков Києво-Печерський є найстародавнішим з тих, що дійшли до нашого часу, і найбільш відомим. Життєпис лаврських подвижників був початий ще в XI столітті, а як єдина книга Києво-Печерський патерик склався вже пізніше, на рубежі XIV–XV століть.

Створення «Руської правди»

Син Володимира Червоне Сонечко Ярослав був посаджений князем у Новгороді. Утвердившись там, Ярослав перестав платити дань Києву. Насувалася війна між сином і батьком, але в 1015 році Володимир помер.

Владу в Києві захопив пасинок Володимира Святополк Окаянний. Побоюючись суперництва, він почав усувати братів. Були убиті Борис, Гліб і Святослав. Проте в тривалій війні проти Ярослава він потерпів поразку. З 1019 року Ярослав правив у Києві, тоді як землями на схід від Дніпра володів його брат Мстислав. Лише у 1036 році після смерті останнього Ярослав став самовладним правителем Київської Русі.

Здолавши всіх ворогів зовнішніх (печенігів) і внутрішніх, Ярослав зайнявся державними справами. Під час його княжіння Київська Русь досягла вершини своєї могутності. Величезна країна була об'єднана, руська культура знаходилася чи не на більш високому рівні розвитку, чим в європейських країнах. Київ активно будувався і вражав чужоземців широкими вулицями і прекрасними храмами (зокрема, величним Софійським собором). Князь сприяв посиленню Руської церкви, заснував першу бібліотеку.

В області зовнішньої політики Ярослав добивався зміцнення міжнародного авторитету Староруської держави. За його ініціативою новгородський князь Володимир І Ярославич у 1043 році зробив останній великий похід Русі на Візантію, який, проте, закінчився невдачею. Близько 1050 року в Києві був поставлений перший митрополит з руських – Іларіон, що відстоював незалежність Руської єпархії від Константинополя. Крім того, багато дітей Ярослава було зв'язано родинними узами з представниками правлячих династій Центральної і Західної Європи: королі Франції, Норвегії, Данії, Угорщини визнали за честь узяти в дружини дочок київського князя.

У правління Ярослава Мудрого був уведений писаний звід законів «Руська правда». її складання часто приписується самому князеві, хоча насправді це цілий ряд документів, що відносяться до різного часу. Лише частина їх була написана в 30-ті роки XI століття. Як і інші подібні зведення того часу, «Руська правда» містила в першу чергу вже сталі норми звичайного господарського, кримінального, цивільного права. її значення було саме у фіксації цих норм на папері, що сприяло розвитку права і держави як такої. Вона містила немало пережитків родового ладу наприклад, вирішувала кровну помсту. Але, коло тих, що мали право мстити таким чином звужувався в порівнянні з попередніми звичаями.

«Руська правда» мала величезне значення для подальшого розвитку українського, руського, білоруського, а частково і литовського права. Вона зберігала свою правову силу протягом декількох століть і набагато пережила Староруську державу, в якій вона виникла.

До наших днів дійшло більше ста списків «Руської правди». Всі вони розпадаються на дві основні редакції: «Коротку» і «Розширену». Більшість дослідників вважають, що найдавнішою редакцією (підготовленою не пізніше за 1054 рік) є «Коротка правда», яка складається з «Правди Ярослава», «Правди Ярославичів» (прийнята в Києві на з'їзді князів і найкрупніших феодалів після придушення повстання низів 1086 року), «Покона вірного», «Уроку мостникам». «Розширена редакція» виникла не раніше 1113 року. її поява пов'язана з ім'ям Володимира Мономаха. Вона розділяється на «Суд Ярослава» і «Статут Володимира Мономаха». Окрім звичаїв до «Руської правди» увійшли записи окремих судових рішень, княжі статути, або уроки, запозичені з Візантії правові норми.

Як всяке феодальне право, староруське право було правом-привілеєм, т. є. закон прямо передбачав нерівноправна людей, що належать до різних соціальних груп. Так, холоп не мав майже ніяких людських прав. Вельми обмежена була правоздатність смерда, закупа. Зате права і привілеї верхівки феодального суспільства посилено охоронялися. Це позначалося як встановлення того чи іншого покарання (наприклад, штрафу) за вбивство представників різних станів, як норм на спадкоємство власності, у вигляді встановлення повинностей.

«Руська правда» у всіх її редакціях і списках є пам'ятником величезного історичного значення. Впродовж декількох століть вона служила основним посібником при судовому розгляді. Природно, для істориків це безцінний документ. Сама згадка в ній соціальних категорій, посад і інших термінів, власне, і дозволяє досліджувати економічну, політичну, соціальну історію Староруської держави, простежувати її розвиток незалежно від літописів, які, як правило, тенденційні і звертають увагу тільки на політичні події і біографії правителів.

Любецький з'їзд князів

Перед смертю князь Ярослав Мудрий поділив руську землю між своїми синами, тим самим поклавши початок феодальної роздробленості. Старшому синові Ізяславу Ярослав дав Київ і Новгород, другому синові Святославу Чернігів, третьому – Всеволоду Переяслав (недалеко від Києва), четвертому – В'ячеславу – Смоленськ, п'ятому – Ігорю – Володимир-Волинський.

В Ізяслава, Святослава і Всеволода були і свої діти. Почалися постійні усобиці між дядьками і племінниками. Кожен розраховував збільшити свою долю. Від постійних воєн страждав, звичайно, в першу чергу простий народ, наступив смутний і кривавий час. Об'єктом суперечок став і великокнязівський престол. Коротко бурхлива історія того періоду виглядає так. Ізяслав не зумів підтримати свій авторитет, настроїв проти себе киян, які і вигнали його із столиці. Повернувшись потім до Києва, Ізяслав був повторно вигнаний звідти вже власними братами; він утік до Польщі, а київський престол зайняв Святослав і княжив там до смерті. Потім Київ знову перейшов у руки до Ізяслава, а Чернігів у цей час дістався Всеволоду. Після смерті Ізяслава київський престол зайняв Всеволод, а друге місто Чернігів – Всеволод віддав своєму старшому синові Володимиру (майбутньому Мономаху). Дітей Святослава Всеволод зовсім викреслив із загальної спадщини, як ізгоїв, що не мали права на великокнязівський престол, оскільки й їх батько не міг би стати великим князем, якби дотримувався принципу старшинства і не прогнав з престолу старшого брата. Ця зневага інтересами Святославичів стала причиною подальшої боротьби.

У 1093 році Всеволод помер, залишивши після себе сина Володимира, прозваного Мономахом – по імені свого діда з боку матері. Володимир не зустрів би перешкод зі сторони киян, якби захотів зайняти великокнязівський престол, але, будучи, поза сумнівом, стриманою і розумною людиною і не бажаючи нових усобиць, Мономах надав київський престол старшому зі своїх двоюрідних братів Святополку Ізяславичу Цей князь, проте, не користувався прихильностю ні серед киян, ні серед князів. Свавілля бояр і лихварів у столиці привело свого часу (1113 р.) після смерті Святополка до повстання. У часи княжіння Святополка Святославичі почали добиватися повноправності і заявили домагання на чернігівський стіл, зайнятий Мономахом.

Особливо страшні стали усобиці після того, як син чернігівського князя Святослава Олег зав'язав відносини з половцями і неодноразово приводив їх загони на Русь для своєкорисливого вирішення міжкнязівських проблем. Володимир Мономах вимушений був відмовитися від Чернігова і повернутися в Переяслав. Незабаром він почав широкомасштабну війну з половцями.

У 1096 році Святополк Ізяславич київський і Володимир Мономах запропонували Олегу Святославичу об'єднати сили в боротьбі з половцями і приїхати до Києва на всерусський князівський з'їзд, щоб розібратися у всіх образах і укласти договір про порядок на Русі. Олег відповів зарозумілою відмовою. Тоді об'єднане київсько-переяславське військо рушило на Чернігів. У дорозі до них приєднався волинський князь Давид Ігоревич. Не сподіваючись на вірність чернігівців, які засуджували його за те, що він підтримував відносини з половцями, чернігівський князь утік у Стародуб. Після довгої облоги, повної блокади міста і декількох нападів городяни зажадали від Олега піти на мирову з братами.

Родичі відняли в Олега Чернігів і запропонували з'явитися на загальний з'їзд руських князів. Незабаром почалася війна з половцями, які напали і на Переяславль, і на Київ. Олег знову виступив проти братів і двоюрідних племінників. Він узяв Муром, Суздаль, Ростов. Готувався до походу на Новгород. Проти Олега піднявся весь дім Мономаха, і його вибили з північних руських міст. Тепер він присягнувся прибути на з'їзд князів.

Цей форум відбувся в 1097 році в Любечі – родовому замку Мономаха. Прибули всі найкрупніші руські князі, внуки і правнуки Ярослава Мудрого: Святополк Київський; Володимир Мономах, князь переяславський; брати Святославичі Олег і Давид; Давид Ігоревич із Володимира-Волинського; Василько Ростиславич, князь теребовльський, що ворогував на Волині з Давидом Ігоревичем; інші князі, їх бояри і дружинники.

Князі домовилися: «кожен та держить отчину свою». За порушення цього порядку князям-відступникам загрожувало покарання з боку решти князів. Святополку Ізяславичу, як старшому, був залишений Київ з Туровим і Пінськом і титул великого князя; Володимиру Мономаху – Переяславське князівство, Суздальско-Ростовська земля, Смоленськ і Білоозеро; Олегу і Давиду Святославичам – Чернігів і Сіверська земля, Рязань, Муром і Тму-таракань; Давиду Ігоревичу – Володимир-Волинський з Луцьком; Васильку Ростиславичу (з братом) Теребовль, Червен, Перемишль. З'їзд проголосив принцип спадкоємства князями земель своїх батьків. Це рішення констатувала наявність нового політичного устрою в Київській Русі, основою якого було створене крупне феодальне землеволодіння.

Ухвалене рішення говорило про те, що колись єдина держава тепер розпадається на окремі землі. Навіть великий київський князь не міг «утрутитися» в чужу вотчину. Втім, захистити новий порядок було майже неможливо, оскільки в його основі лежала незалежність кожного від кожного, що спирається на зрослу господарську і військову могутність окремих земель і міст. Ледве князі роз'їхалися по домівках, як Святополк і Давид Ігоревич у Києві схопили, а потім оліпили князя Василька. Місто Теребовль і довколишні землі, що належали Васильку, були захоплені Давидом.

Мономах вирішив покарати князів-відступників. Велике військо, що складалося з дружин самого Мономаха, його синів, Олега і Давида Святославичів, які цього разу підкорялися Любецькому договору, рушило на Київ. Місто було обложене, в ньому почалися виступи проти Святополка, і той був вимушений прийняти ультиматум Мономаха – відправитися в сумісний похід проти володимиро-волинського князя Давида Ігоревича. Той прохав князів не карати його, оскільки він звільнив Василька, і все закінчилося миром.

Звільнившись з-під варти, Василько незабаром почав разом зі своїм братом війну проти Давида. Брати повернули собі всі свої землі.

Об'єднання Галицького і Волинського князівств

Південно-західні князівства Київської Русі – Волинське і Галицьке, на території яких з давніх часів проживали слов'янські племена дулебів, тиверців, хорватів, бужан, увійшли до складу Київської Русі в кінці X століття за часів правління Володимира Святославича.

На цих землях з їх родючими ґрунтами і м'яким кліматом швидко розвивалося землеробство і скотарство, активно формувалися також промислове господарство і ремесла. Сплавні торгові шляхи через територію Волині і Галичини проходили по Віслі, Бугу і Дністру і вели з Балтики в Чорне море, а сухопутні – у країни Південно-Східної Європи. Залежність Дністровсько-Дунайської низової землі від Галича дозволило останньому контролювати судноплавний торговий шлях по Дунаю. Це було єдине місце на руській території Київської Русі, де добували сіль. Все це зумовило швидке зростання ремесла і торгівлі в цих землях, появу багатих і самостійних міст, найбільш великою з яких була резиденція намісників великого київського князя Володимир-Волинський, а також Червен, Берестя, Холм, Галич, Перемишль, Дорогобуж, Теребовль і Луцьк.

Необхідно відзначити, що політика київських князів відносно цих земель не знаходила підтримки серед місцевої знаті, і вже з кінця XI сторіччя почалася боротьба за відособлення цих князівств, хоча Волинська земля традиційно мала дуже тісні зв'язки з Києвом. Нею, як правило, управляли безпосередньо з Києва, або, бувало, на володимирському престолі сиділи київські ставленики.

Формування Галицького князівства відбувалося в другій половині XI століття. Цей процес пов'язаний з правлінням засновника Галицької династії князя Ростислава Володимировича, внука Ярослава Мудрого. До середини XII століття Галицька земля була розділена на декілька дрібних удільних князівств, поки в 1141 році перемишльський князь Володимир Володаревич не об'єднав їх із столицею в Галичі. Розквіт Галицького князівства припав у пору правління Ярослава Володимировича Осмомисла (1153–1187). Цей князь відрізнявся незаперечним авторитетом як у внутрішніх справах, так і в міжнародних, а також встигав протистояти угорцям, і полякам, що насідали на нього, і вести запеклу боротьбу проти боярства. Після смерті Ярослава Осмомисла Галицька земля стала полем довгої міжусобної боротьби місцевих князів з місцевим же боярством. Тривалість і складність цього протистояння пояснюються порівняльною слабкістю галицьких князів, землеволодіння яких сильно поступалися в своїх розмірах боярським. Величезні наділи галицьких бояр і численні слуги і васали дозволяли їм вести боротьбу з неугодними їм князями, оскільки останні мали меншу вотчину і не могли із-за браку земель збільшувати кількість служивих людей і інших прихильників.

Інакше справа йшла у Волинській землі. До середини XII століття вона не мала власної династії князів, а потім стала родовим володінням нащадків Ізяслава Мстиславича. Тут рано склалася досить могутня князівська вотчина. Збільшуючи за рахунок роздачі земель число служивих людей, волинські князі почали боротьбу з боярством за об'єднання галицьких і волинських земель, а також зміцнювання своєї влади.

У 1189 році волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галицьку і Волинську землі. Після смерті сина Осмомисла Володимира Ярославича династія Ростиславичів припинила своє існування. У 1199 році Роман Мстиславич знов оволодів Галицьким князівством і знов об'єднав галицькі і волинські землі в єдине Галицько-Волинське князівство. Побідоносні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет.

Роман помер у 1205 році, залишивши двох синів: чотирилітнього Данила і дворічного Василька. На галицький престол було багато претендентів як серед руських князів, так і серед сусідів – угорців і поляків. Важливу роль у подіях, що наступили, зіграли бояри. Вони не стали на сторону Романовичів як із-за давнішньої ворожнечі з Романом, так і тому, що Романовичі могли претендувати на Галич як на свою вотчину, а бояри прагнули зробити «посаду» князя виборчою. Тільки к 1249 року Данилу Романовичу вдалося перемогти останніх своїх супротивників. Період княжіння Данила, що почався з того часу, продовжувався 15 років і був часом найбільшого розквіту Галицької землі.

У першу половину княжіння Данила відбулося захоплення Русі монголами. Монгольське ярмо набагато легше позначилося на Галичині і Волині, ніж на решті всієї Русі. Правда, татари під час походу на Угорщину спустошили і Волинь, і Галич, але тут вони не проводили перепису для збору дані і не присилали сюди своїх баскаків. З літопису не видно навіть, щоб Галич платив певну дань, Данило був вимушений тільки допомагати татарам військами.

Лише через декілька років після татарського нашестя Данило поїхав в Орду на поклін. Там його прийняли з найбільшою шаною, ніж інших князів. Від князя зажадали тільки здачі татарам декількох фортець і виставляння допоміжних військ у тому разі, якщо війна. Утім, як ні легка (порівняно) була залежність Галича від татар, але все-таки Данило обтяжувався нею, і метою подальшої діяльності князя стала звільнення від татар. Щоб забезпечити свою державу, Данило старанно почав укріплювати міста. Татари спочатку не звертали на це уваги, але коли князь почав поводитися по відношенню до них зухвалим чином, то новопризначений татарський темник Бурундай з'явився на чолі великої орди і зажадав у Данила зриття фортець і виставляння допоміжних військ проти союзної йому Литви. Данило повинен був підкорятися.

Скоро внутрішні нелади відвернули увагу татар, і вони залишили Галич у спокої. Князь Данило втратив тільки південну частину своїх володінь: жителі Пониззя вважали за краще підкорятися безпосередньо татарам. Такі ж прагнення виявили жителі східних околиць князівства, але вони вимушені були покорятися Данилу.

На відміну від Галицько-Волинського, Київське і Чернігівське князівства набагато сильніше постраждали від нашестя татар і не могли вже змагатися з Данилом. По відношенню до Польщі Галицько-Волинський князь продовжував традиційну політику своїх попередників – підтримував слабких і віддалених мазовецьких князів проти сильніших краківських. Втрутившись у польські справи, Данило захопив Люблінську землю, що вагалася між Руссю і Польщею.

На північно-східних границях Галицько-Волинського князівства в цей час піднімалася дуже сильна Литовська держава. Син Данила, Роман, отримав Чорну Русь (деякі білоруські землі) з умовою визнавати верховну владу литовського князя Міндовга. Угорський король відмовився від домагань на Галич і навіть поріднився з Данилом, видавши дочку за його сина Льва. Інший син Данила, Роман, був одружений на сестрі австрійського герцога; цей брак дав привід Роману, при припиненні чоловічої лінії австрійських герцогів, претендувати на їх володіння.

Данило вступив у переговори і з Римським Папою, розраховуючи отримати від нього допомогу для боротьби з татарами. У 1255 році він визнав духовне верховенство Риму, і папа Інокентій IV дарував Данилу королівський титул. Але через два роки Данило, розчарувавшись у надіях на папську допомогу, відмовився визнавати папу главою церкви; королівський титул він, проте, за собою зберіг.

У той час Данило як і раніше не користувався прихильністю бояр. Для підтримки своєї влади йому доводилося іноді удаватися до воєнної сили. Татарське нашестя і набіги литовців сильно підірвали могутність Галицької Русі. Значна частина населення тікала до Карпат, де і чекала, поки мине небезпека, щоб повернутися на своє попелище. Данило приклав багато зусиль, щоб заселити знову спустошені землі. Він побудував цілий ряд міст, з яких особливо виділяються Львів і Холм, який князь зробив своєю столицею.

Часті контакти із Заходом, як у попередній час, так і в епоху правління самого Данила, не пройшли безслідно для Галицької Русі. Відрізана від решти Русі в результаті татарського нашестя, Галичина почала тісніше примикати до Заходу і перейняла багато що із західної культури. Релігійних упереджень проти західних європейців тут не було, проте Галицька Русь зберегла православну віру, що сприяло і збереженню народності.

Із смертю Данила Галицького в 1264 році закінчився найбільш яскравий період історії Галича. Відтепер Галицько-Волинське князівство хилиться до занепаду і врешті-решт втрачає самостійність. На межах Галицької землі продовжували зміцнюватися держави, в яких успішно протікав процес об'єднання (Литва і Польща), вони ж і поглинули Галицько-Волинську Русь.

Заснування Львова

Львів повною мірою пережив на собі бурхливу історію Галицької землі. Зовнішній вигляд забудови міста, кількісний і національний склад населення, так само як і рід їх занять, культура і життєві цінності мінялися не тільки під впливом перебігу часу, але і внаслідок безперервних історико-політичних змін, які були особливо «уважні» до цього регіону. Як результат, у наші дні Львів – одна з візитних карток України, неповторний коктейль практично всіх середньовічних архітектурних стилів.

Львів відноситься до старих, але не до стародавніших міст Галицької землі. Задовго до того, як він був закладений, вже існували Галич і Звенигород, а на околицях теперішнього Львова – менші укріплені міста, такі як Підгородище, Завадов, Грибовичі, Страдч, Щекотин та інші, розташовані на прибережних горбах Полтви або на схилах північного берега Поділля. Археологічні дослідження свідчать, що і на місці сучасного Львова (у районі майдану Старий Ринок, на території Онуфрієвського монастиря, костьолу Яна Хрестителя і Вірменської вулиці) ще в XII столітті існувало поселення, вік якого мінімум на 100 років більше літописної дати.

Засновником Львова був Данило Романович, що дав йому ім'я на честь свого сина Льва. Те, що Львів був заснований саме в середині XIII століття, наводить на думку про те, що основною причиною його створення були цілі військово-стратегічні і вже потім економічні і господарські. Дійсно, в цей самий час Данило, як уже згадувалося, основну увагу приділяв захисту своїх земель від татарських набігів, створенню нових фортець і зміцненню тих, що вже існували. Зрозуміло, що достатньо велике і добре укріплене місто повинне було стати важливим пунктом на перетині безлічі річкових і сухопутних торгових шляхів, що проходили тоді по галицьких землях. Утім, це не зменшує заслуг Данила Романовича, що вибрав місце заснування на вододілі Дніпра, Дністра та Вісли і одночасно у «воротах», ведучих з Східної до Західної Європи і з Прибалтики до Чорного моря.

Однією з найстаріших будов міста вважається церква Святого Миколи. Згадка про неї вперше зустрічається в 1292 році в грамоті князя Льва. В кінці XIII століття був побудований костьол Марії Сніжної, який зараз вважається найстарішим Львівським костьолом. До тих самих часів відноситься і поява церкви і монастиря Святого Онуфрія. Саме у цьому монастирі в 1573 році Іван Федоров заснував свою першу друкарню.

Стародавній Львів, як і більшість тодішніх укріплених міст, складався з трьох частин: дитинця, тобто укріпленого міста, підгороддя (що оточує місто) і пригородів. Дитинець знаходився на Княжій горі (у XV столітті вона була відома як Горай, а в XVII – як Лиса гора) і був відокремлений від Високого Замку глибоким яром, в 1830 – 1840-і роки засипаним. Дитинець був добре укріплений валами, засіками і частоколом, так що витримував численні напади. Тут, ймовірно, знаходився «стовп» – оборонна башта, будинок князя і його дружини, сховища для їжі і, можливо, каплиця.

По північно-західному схилу гори розташовувалося підгородде, яке було також укріплено валами і частоколами. В основному тут знаходилися княжі тереми (вище за церкву Святого Миколая, на горбі, який називався Вудильниця), від яких вела круто вниз дорога до торжища (нині площа Старий Ринок). Пригороди займали правий берег заводі річки Полтви та схили гори і тягнулися півколом по західній, північній і південній сторонах Княжої гори. Вони не були укріплені, ймовірно, захищалися тільки валами або частоколом, а у разі озброєного ворожого нападу жителі разом зі своїм майном шукали захисту в підгородді і дитинці. Окремо, на горі, стояв укріплений монастир Святого Юра.

Княже місто створювалося на торговому шляху, що проходив від Чорного моря через Галич, Львів і Холм до Балтики. Цей шлях пролягав через Старий Ринок і мимо численних церков і монастирів, з яких до нашого часу збереглися (в основному, побудовані наново на старих місцях або фундаментах) церкви Святої Парасковії, Святого Онуфрія і Святого Миколая, а також костьоли Іоанна Хрестителя і Марії Сніжної.

Львів досить швидко став торговим і економічним центром князівства і всього регіону. Вигідне розташування сприяло його бурхливому розвитку, що окрім зростання чисто економічного добробуту також обумовлювало приплив татар, німців, угорців і поляків. Всі вони вносили до життя міста частину своєї культури, тому архітектура Львова – вельми своєрідна суміш готики, бароко, ренесансу, романського стилю, не говорячи вже про суто національні елементи.

Княже місто було багатолюдне (окрім місцевого населення тут були німецька, вірменська і татарська колонії) і досить просторе, з численними будинками і господарськими спорудами, городами і садами. Його загальна територія складала близько 50 га. Поля і косовиці знаходилися в основному на іншому березі Полтви.

У 1272 році князь Лев Данилович переїхав з Галича до Львова і переніс туди ж столицю Галицько-Волинського князівства. Після того, як урвався рід Романовичів, як намісник литовського князя Люберта Львовом почав правити Дмитро Детько. Після захоплення Львова польським королем Казимиром III Великим у 1349 році центр міста був перенесений на південь. Нове планування Львова більше відповідало західноєвропейським зразкам: центральна площа, потім, навколо неї, житлові квартали і лінія укріплень. Так утворився міжгород, або «місто серед стін». Його межі визначаються сучасними вулицями Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців і проспектом Свободи. Міський простір оточували два ряди стін – Висока і Низька, рів з водою і насипний земляний вал. Висока стіна мала двоє в'їзних воріт, Галицькі і Краківські, а також дві хвіртки – Босяцьку і Ієзуїтську, і 18 оборонних башт.

Той самий Казимир III у 1356 році дарував Львову магдебурзьке право, що не могло не вплинути на новий виток розвитку ремесел і збільшення привабливості для переселенців. У результаті ухвалення магдебурзького права Львів перестав бути залежним від королівської адміністрації і почав підкорятися безпосередньо королю.

Монголо-татарське нашестя. Зруйнування Києва

Битва на річці Калці (травень 1223 року), у ході якої об'єднане русько-половецьке військо було наголову розбите монголами, принесла багато горя руським землям: загинув цвіт воїнства, князі знову пересварилися. Але це був тільки перший дзвінок. Монголи тимчасово пішли на схід. Вони повернулися в кінці 1230-х років і вже надовго. У новий наступ орду вів Бату-хан, він же Батий.

Батий був сином Джучі, старшого синаЧингісхана. Ще в 1229 році, після курултаю, що вибрав Угедея, на великоханський престол, Батий попрямував для завоювання західних земель – Персії і середньоазіатських областей. У 1235 році за ухвалою курултаю Угедея Батий на чолі великого числа царевичів Чингізидів із нащадків хана Джучі відправився на завоювання Східної Європи і половецького степу. Остання незабаром стала стійким спадковим володінням нащадків Джучі-хана.

У 1236 році Батий на чолі туменів[4] монгольської кінноти завойовує землі Східної Булгарії і Башкири. У зимовому поході 1237/38 року Батий декількома швидкими рейдами проходить через цілий ряд міст староруських князівств у басейні Волги і Оки. За короткий строк розрізнені сили руських князів опинилися розбиті по частинах, були захоплені і розорені міста Рязань, Коломна, Москва, Володимир, Суздаль… 4 березня 1238 року під час битви на річці Ситі загинув великий князь Володимирський Юрій Всеволодович.

Весною 1238 року війська Батия пройшли в степ по новому шляху. Він проходив і через Чернігівське князівство, яке більше всіх постраждало від нашестя. Новий наступ під керівництвом Батия здійснюється в 1239 році. Татаро-монголи зробили набіг на Південну Русь. При цьому вони пішли тим шляхом, яким ходили половці. Був узятий Переяслав-Півден-ний, адже, окрім татаро-монголів, ще нікому не вдавалося загарбати це місто.

Наступний удар татаро-монголи направили на Чернігів. 18 жовтня 1239 року і цей стародавній центр був узятий. Потім кочівники спустошили землі по річках Десна і Сейм, зруйнували Путивль, Глухів і інші міста.

Восени 1240 року, форсувавши Дніпро, татаро-монголи подолали опір загадкового народу «чорні клобуки», що захищав укріплену лінію по річці Рось. Наприкінці листопада того самого року татаро-монголи підійшли до Києва. Батий послав на розвідку передовий загін на чолі з внуком Чингісхана Менгу. От як описує ці події Іпатіївський літопис: «Прийшов Батий і зупинився у містечка Пісочного і, побачивши Київ, був уражений його красою і величиною; відправив він послів до князя Михайла Всеволодовича Чернігівського, бажаючи його обдурити. Але князь Михайло послів убив, а сам утік з Києва услід за сином в Угорську землю; а в Києві зійшов на престол Ростислав Михайлович, внук Давида Смоленського. Але Данило Романович, внук Мстислава Ізяславича, виступив проти Ростислава й узяв його в полон; а Київ доручив обороняти проти безбожних татар своєму посаднику Дмитру».

Таким чином, до кінця 1240 року Києвом офіційно володів сильний руський князь Данило Романович Галицький. Фактично ж «матір'ю міст руських» управляв його воєвода Дмитро Ейкович. Героїчна оборона Києва почалася 11 грудня (за іншими даними трохи раніше). З боку, де ліс примикав до міських воріт, татари почали використовувати стінобитні знаряддя. У результаті стіни звалилися і татаро-монголи увірвалися в місто після дев'ятиденної облоги.

За ніч кияни побудували нову стіну навколо Десятинної церкви. Супротивник прорвав і цю оборону. Багато жителів сховалися в самій церкві. Монголи не стали штурмувати храм, а просто зруйнували його таранами. Повалені стіни похоронили під собою всіх, хто шукав у церкві притулку. У місті йшов грабіж, все горіло. У живих залишали тільки тих, кого можна було забрати в полон, у тому числі і ремісників з їх родинами. Через деякий час західні мандрівники, що проїздили в ставку хана через Київ, були уражені картиною запустіння в колись квітучому місті.

Після взяття Києва татаро-монголи рушили далі на захід. Вони вторглися в Галицько-Волинські землі. Армія царевичів Чингізидів двома потоками попрямувала до Польщі, а сам Батий – до Угорщини. Через Угорщину, Тис і Дунай монгольські війська дійшли до Адріатичного моря, але потім у 1241 році Угедей відкликав царевичів на черговий курултай. Батий на нього не поїхав, але не став малими силами продовжувати західні завоювання і повернувся в Поволзькі землі, де близько 1243 року заклав первісну столицю Білої, або, за західноєвропейськими джерелами, Золотої Орди, що стала його постійною ханською ставкою.

Битва у Синіх Вод. Включення значної частини території України до складу Великого князівства Литовського

Свого часу Велике князівство Литовське було однією з найсильніших держав Європи. Це зараз Литва часто «позначена на карті цифрою», а в XIV столітті ця країна охоплювала території нинішніх Литви, Білорусі і значної частини України.

Посилення великокнязівської влади в Литві привело до об'єднання основних литовських земель у Велике князівство Литовське під владою Міндовга (середина 30-х років XIII в. – 1263), що захопив також деякі білоруські землі (Чорну Русь). Утворення Великого князівства Литовського було прискорено необхідністю об'єднатися для боротьби з агресією німецьких хрестоносців, що посилилася з початку XIII століття. Литовські війська здобули великі перемоги над лицарями в битвах при Шяуляї (1236) і Дурбі (1260).

До територіальних загарбань на ослабленій усобицями і боротьбою з монголами Русі Литовська держава приступила в середині XIII століття, після того, як у її складі була об'єднана основна частина власне литовських земель. Треба сказати, що литовці, легко приймаючі місцеві звичаї, мову і релігію, що зберігали привілеї місцевих правлячих верств, здавалися слов'янському населенню прийнятнішими господарями, ніж жорстокі азіати. Власне, Велике князівство Литовське стало єдиною в Східній Європі організованою силою, яка могла дати відсіч Орді.

У княжіння Гедиміна (1316–1341), Ольгерда (1345–1377) і Кейстута (1345–1382) Велике князівство Литовське значно розширило свої володіння. На початку XIV століття Литві вже належала вся Західна Русь: князівства Полоцьке, Мінське, Вітебське. Одночасно об'єктами феодальної експансії стали землі Південно-Західної Русі. У 20 – 30-ті роки XIV століття в результаті декількох завойовних походів вплив Литви був поширений на Володимир-Волинський, Галич і Київ.

Зимою 1344/45 року внаслідок двірського перевороту Великим князем Литовським став вітебський князь Ольгерд Гедимінович. За угодою 1352 року Галицько-Волинська Русь була розділена між Казимиром III і Ольгердом. Польщі дісталася Галицька земля і частина Поділля, а князівству Литовському – Волинь.

Схема битви у Синіх Вод

10-й великий князь Литовський Ольгерд (1296–1377)

У середині 50-х років XIV століття активізується експансія литовських феодалів у Середньому Подніпров'ї. Цьому сприяло тимчасове ослаблення Москви, що також претендувала на південні землі. Межі володінь Литви впритул підійшли до території Київського князівства і Чернігово-Сіверщини не тільки з боку Волині, але і з півночі, що полегшило литовським феодалам остаточне утвердження своєї влади і в цьому регіоні. У цей самий час починається занепад Золотої Орди. Монгольська держава теж почала переживати період усобиць. По суті, відділяються від Орди хани Дніпровського Правобережжя.

У 1362 році Ольгерд перейшов у наступ на Київську і Чернігово-Сіверську землю і приєднав ці території до своєї держави. Рішучого удару по пануванню Золотої Орди в Східній Європі завдали в межиріччі Дністра і Дніпра. Тут у битві у Синіх Вод (річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) була підірвана влада Ординської держави над Південно-Західною Руссю.

Історики не сумніваються в самому факті битви у Синіх Вод, проте час і місце битви впродовж XIX–XX століть були предметом дискусій. Наприклад, Володимир Антонович, Михайло Ясинський і Федір Леонтович уважали, що битва відбулася в 1362 році, на думку ж Матвія Любавського і Михайла Грушевського, вона відбулася в 1363 році.

До осені 1362 року склалася найбільш сприятлива обстановка для розгортання наступу Великого князівства Литовського в Подільській землі. З Польським королівством воно знаходилося в мирних відносинах. Трохи ослабів натиск хрестоносців на корінну Литву. Орду стрясали міжусобні війни. Основну масу військ Ольгерда, що виступили проти ординців, склали феодальні ополчення князівств Південно-Західної Русі, незадовго до цього сприяючі ліквідації залежності населення Середнього Подніпров'я від Орди і приєднанню його до Великого князівства Литовського. Місцем збору і операційною базою військ Ольгерда став Київ. Підтримку Ольгерду подали подільські князі Коріатовичі і волинський князь Дмитро-Любарт Гедимінович.

Зустріч литовсько-руських військ з об'єднаними силами трьох орд Північного Причорномор'я (Кримської, Перекопської й Ямболукської) відбулася на берегах річки Синюхи. (Точна дата битви невідома.) Ольгерд розставив війська так, щоб запобігти їх обходу монгольською кіннотою з флангів. Це йому цілком вдалося. Послідував фронтальний удар литовських і руських воїнів, підтриманий наступом на фланги ординців, що і вирішило результат битви у Синіх Вод. Переслідуючи супротивника, литовські і руські ратники захопили його обози з майном.

У результаті битви у Синіх Вод межі підвладній Орді території в Північно-Західному Причорномор'ї були відсунуті до прибережної зони в низовьях Дністра і Південного Бугу, а на Дніпрі – до його порогів. Знизилося воєнно-політичне значення орд, що розміщувалися на захід від Дніпра. Без допомоги з центральних районів Ординської держави вони вже не могли протистояти натиску земель Південно-Західної Русі, Польському королівству і Молдавському князівству, що ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Розширилися володіння Великого князівства Литовського на півдні: до гирла Дніпра і Дністра, в його складі закріпилися Київська земля, Поділля, Чернігівщина. Важливу роль у цьому зіграло прагнення місцевого населення звільнитися від тягаря ординського ярма.

Кревська унія (1386)

Період литовського владицтва на українських землях вітчизняні історики іноді називають «золотим століттям». Литовці переймали культуру, мову, віру місцевого населення. Проте боротьба з могутніми сусідами, в першу чергу з Тевтонським орденом, змусила литовські власті піти на угоду зі своїми вічними суперниками в боротьбі за владу в Західній Україні поляками. Протягом двох століть Литовська держава і Польща зробили назустріч один одному декілька вирішальних кроків, що закінчилися об'єднанням цих країн в одну державу. Першим таким кроком стала Кревська унія.

У 1370 році помер, не залишивши спадкоємців чоловічої статі, польський король Казимир Великий. Престол успадкувала його малолітня внучка Ядвіга. Польща шукала союзників у боротьбі проти сусідів, зокрема проти тевтонів і угорців. Поляки звернули увагу на сина видатного литовського князя Ольгерда – Ягайло. Врешті-решт йому і була запропонована в дружини 12-річна Ядвіга. Литовський князь охоче пішов на переговори. Йому також необхідно було боротися з німецькими лицарями, крім того, не цілком міцним було його положення усередині країни. Умираючи (1377), Ольгерд заповідав йому трон, хоча Ягайло був молодшим сином, та ще і від другої дружини. У ході зміцнення своєї влади новий литовський князь наказав убити свого дядька Кейстута лідера язичницької партії, що ставило Ягайло в опозицію значної частини етнічної Литви, особливо її північно-західній частині – Жемайтії. Союз із Польщею давав князеві можливість не так сильно залежати від цих земель і людей, що проживали там.

На початку літа 1385 року три посольства – Великого князівства Литовського, Польщі й Угорщини – зібралися в замку Крево (нині Гродненська область, Білорусь). Переговори йшли довго, лише на 14 серпня були вироблені зобов'язання Ягайла, які він повинен був виконати, щоб отримати королівську корону. Великий князь обіцяв прийняти католицтво й обернути в цю віру своїх родичів і підданих, покрити нанесений Польщі збиток, відвоювати всі захоплені іншими країнами польські землі і «країни свої Литву і Русь навіки приєднати до корони королівства Польського». Була серед домовленостей ще одна. У 1378 році при підписанні договору про одруження Вільгельма Габсбурга на Ядвігі сторони умовилися про виплату компенсації в 200 тисяч флоринів стороною, яка відмовиться від браку. У Крево і цю величезну суму Ягайло зобов'язався заплатити за поляків.

На з'їзді у Волковиську в 1385 році були схвалені такі умови унії: об'єднаними державами повинна управляти одна людина, що поєднує функції короля і великого князя, спочатку таким буде Ягайло, а потім – прямий нащадок його й Ядвіги; ведення зовнішньополітичних справ, що стосуються обох держав, а також захист території повинні бути сумісними; внутрішнє управління в кожній з країн – роздільне; і у Польщі, і у Великому князівстві Литовському – свої війська, уряди і окрема казна. Білоруському населенню була залишена свобода сповідання східно-християнської віри. Казна Великого князівства Литовського в значній мірі прямувала на польські потреби.

2 лютого 1386 року в Любліні представники «народу шляхетського» заявили Ягайлу, що вибирають його своїм «паном». Тільки після цього процесія на чолі з Ягайло попрямувала до Кракова.

Молоду королеву переконали, що для користі держави вона повинна погодитися з Кревськими умовами. Наступного року після висновку унії Ягайло зробив державною релігією Литви католицтво. Таким чином він вибив грунт з-під ніг тевтонських «місіонерів», але з другого боку – значно ускладнив життя східнослов'янським народам, що знаходилися під його владою. Поляки обернулися проти угорців, вигнали їх з Галичини. Почалася політика полонізації і католичення місцевого населення. Польські феодали почали проникати і в інші українські і білоруські землі.

Умови Кревської унії (у 1401 році уточнені Віленсько-Радомською унією) діяли впродовж 184 років, аж до 1569 року, коли Литва і Польща підписали Люблінську унію.

Ягайлу вдалося отримати серед крупних литовських магнатів грамоти про те, що вони будуть вірні йому й як польському королю. У той час феодальна вірність була важливіша за будь-які національні інтереси, це і намагалися використовувати ініціатори унії. Угода ця була, загалом, особиста і торкалася самого Ягайла, але через нього можна було приєднати до Польщі і землі всіх його васалів. Проте далеко не всі крупні литовські землевласники і, тим більше, корінне «руське» православне населення були задоволені положенням, що склалося, вони розуміли, що потрапляють у перспективі в підлегле положення до польських панів. Фактично самостійність Великого князівства Литовського не була втрачена, проте Ягайло видавав закони, що дають особливі привілеї феодалам-католикам. Задоволений його успіхами, Папа Римський весною 1388 року прислав Ягайлу і Ядвігі своє благословення і вітальну буллу. Це означало, що литовсько-білоруський великий князь, що став королем польським, признавався рівним королям інших держав.

Ще продовжувалися коронаційні торжества, як із Полоцька поступило повідомлення: брат Ягайла, князь Андрій Ольгердович, набравши інфлянтських лицарів і латгальських воїнів, за підтримки князя смоленського Святослава напав на Велике князівство Литовське. Зібравши військо, князі трокський Скиргайло, брестсько-гродненський Вітовт, новгород-сіверський Корибут виступили до Мстиславля, який облягали війська Святослава. У запеклій битві смоляне були розгромлені. Після цього війська Великого князівства Литовського пішли на Полоцьк і взяли його. У Полоцьку почав княжити Скиргайло, в смоленському князівстві залишився його ставленик.

Незабаром незадоволеність «новою польською політикою» використав кузен великого князя Вітовт. Очоливши антикревський рух, він добився для себе від Ягайла права на управління у Великому князівстві Литовському як намісник. У 1400 році Вітовт і Ягайло уклали договір, згідно якому Великим князем Литовським ставав Вітовт, Литва залишалася окремою державою, але князь номінально підкорявся верховній владі Ягайла і його спадкоємців на польському престолі.

Заснування Кримського ханства і його перехід у васальну залежність від Османської імперії

Поява татар у Криму доводиться на першу половину XIII століття. Отримавши перемогу на Калці, хан Субетай привів сюди на відпочинок свої орди. Спустошивши долину Судака, де тоді жили генуезці і греки, і не дочекавшись тут хана Джучи, татари пішли назад в Азію. Через 15 років вони повернулися до Тавриди, оволоділи кримськими степами і знову розорили прибережні міста: Сурож (Судак), Херсонес і Кафу (Феодосію). З часом жителі Криму призвичаїлися до нової влади, тим більше що татари, тоді ще колишні язичники, опинилися достатньо віротерпимими і часто самі переходили в християнство.

Наступна хвиля завойовників прийшла до Криму через майже сторіччя. Великий князь Литовський Ольгерд, розбивши кримсько-татарські орди в 1363 році біля гирла Дніпра, вторгся до Криму і спустошив Херсонес. Його наступник Вітовт у 1397 році пішов на Крим, дійшов до Кафи, зруйнував Херсонес і забрав до Литви значну кількість татар. Через два роки Вітовт був розбитий еміром Тиімур-Кутлуком на берегах Ворскли й уклав мир з тодішнім ханом Едигеєм.

Окрім вторгнення завойовників з другої половини XIV століття в Золотій Орді почався період внутрішніх заколотів і усобиць. Проте в Кримському улусі Золотоординської імперії в цей самий час тільки зароджувалася епоха розквіту. Багато в чому це було обумовлено тим, що через Кримський півострів почали проходити жваві торгові шляхи. Як часто буває, економічне процвітання створило передумови для створення в Криму окремої держави.

Остаточно влада до першого незалежного від Орди правителя Кримського ханства – Хаджі-Гірея – перейшла в другій чверті XV століття. Він був нащадком ординських намісників Криму, які походили з роду самого Чингісхана і, отже, мали спадкове право на носіння монаршого титулу. Власне ім'я у нього було Девлет, мусульманське Бірді, а прізвиська Хаджі і Гірей він прийняв після другого заняття престолу. Згодом прізвисько Гірей було прийнято і його сином Менглі, ставши, таким чином, династичним ім'ям кримських ханів.

До складу Кримського ханства окрім Криму увійшли землі між Дунаєм і Дніпром, а також Приазов'я і частина Кубані. Ця територія була за площею значно більшою, ніж володіння ханства на півострові. Але точно встановити її межі, особливо північні, досить важко, оскільки численні кочові і напівкочові народи, що проживали на землях Причорномор'я, часто міняли місця кочівлі, а то і просто виходили з-під влади хана.

Весь ланцюжок подій, що привів Хаджі-Гірея на трон, незрозумілий дотепер, чітко визначені лише деякі моменти. Відомо, що він почав боротися за владу ще в середині 1420-х років. При цьому йому доводилося битися як з ординськими правителями, так і з іншими конкурентами, що претендовали на престол. Завдяки підтримці Польсько-Литовської держави, де він провів у вигнанні юність, Хаджі-Гірей отримав престол у 1428 році. Незабаром позбувшись влади, вдруге він зміг захопити престол через шість років, але знову не зміг його утримати. І лише в 1443 році татари вручили йому владу (нібито після смерті іншого, бездітного хана), яку Хаджі-Гірей не віддавав до самої смерті, що наступила в 1466 році.

Після завоювання Константинополя в 1453 році практично необмежену владу на Чорному морі отримала Туреччина. У цей самий період у зв'язку із смертю Хаджі-Девлет-Гірея почалася боротьба за владу між його синами. Переміг у ній четвертий з них – Менглі, який і зайняв ханський престол.

Проявивши неймовірну завзятість, турецький султан Магомет II захопив південне чорноморське побережжя з Синопом і Трапезундом, після чого узяв Керч і влитку 1475 року морем підійшов до Кафи. Через чотири дні артилерійського обстрілу місто було захоплене, величезна частина італійського і грецького населення перебита, а представники знаті відправлені до Константинополя. Менглі і Гірей, що спробував чинити опір туркам, був узятий у полон. Хан провів три роки в заручниках у Стамбулі, поки не був повернений на престол з умовою визнання верховенства Туреччини. Потім турками були захоплені й інші італійські колонії в Тавриді, останнім з яких був узятий голодним змором Судак. Туреччині відійшов весь Південний берег Криму і гірська частина аж до річки Качі. Татари, зберігши за собою степи і передгір'я, визнали над собою владу турецького султана, який, у свою чергу, був зобов'язаний призначати нащадків Гірея з роду Чингісхана правителями Кримського ханства.

Влада хана стала віддзеркаленням султанської, хоча умови залежності ханів від Туреччини ніколи не були сформульовані яким-небудь договором і ґрунтувалися в основному на традиції. Періодично енергійніші хани намагалися ослабити свою залежність від Туреччини, не підкорялися вимогам султана, але це вдавалося їм рідко. Постійно існувала загроза усунення хана з престолу при щонайменшому прояві непокори і заміна його іншим представником роду Гиреїв серед декількох десятків осіб, що зазвичай знаходилися в Стамбулі у вигляді заручників.

Менглі-Гірей підтримував дружні відносини з Великим князем Іваном III і діяв з ним вкупі проти Литви, бажаючи при його допомозі самому оволодіти землями Золотої Орди. Таким чином, він сприяв звільненню Русі від монгольського ярма. Правда, після смерті Івана III Менглі-Гірей змінив свою політику щодо Московської держави і почав дружити з Литвою, а з Василя III і наступника Менглі Мухаммед-Гірея і почалася тривала і безперервна боротьба Кримського ханства з Москвою і Литвою, залежно від того, коли та чи інша були вигідніші правителю Криму.

Позбавлення автономії Київського князівства

Ми залишили історію Київського князівства на етапі татаро-монгольського нашестя. У 1236 році при появі монголів в Європі Ярослав Всеволодович Новгородський захопив Київ, тим самим припинивши протистояння смоленських і чернігівських князів за нього. Вторгшись на територію Північно-Східної Русі в кінці 1237 року, монголи залишили чверть війська в степах. У березні 1238 року Юрій Всеволодович Володимирський, не дочекавшись полків брата, загинув разом з військом в битві на річці Ситі.

На початку 1240 року після розорення Чернігово-Сіверського князівства монголи стали на лівому березі Дніпра напроти Києва і направили в місто посольство з вимогою про здачу. Посольство було знищене киянами. Оборону від монголів очолив тисяцький Данила Дмитр. Місто чинило опір об'єднаним військам монголів з 5 вересня по б грудня. Зовнішня фортеця упала ще 19 листопада, останнім рубежем оборони стала Десятинна церква, стіни якої звалилися під тяжкістю людей.

У 1243 році Батий віддав розорений Київ володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу, визнаному «стареі всім князем у Руському язьще». У 40-х рокахXIII століття в Києві сидів боярин цього князя – Дмитр Ейкович. Після смерті Ярослава місто було передане його синові, Олександру Невському Це останній випадок, коли Київ згадується в літописі як центр Руської землі. З середини XIII – до середини XIV століття князівство продовжувало контролюватися в основному володимирськими намісниками і ординськими баскаками.

У 1331 році в літописі згадується київський князь Федір. Приблизно в цей час Київське князівство входить до складу Литовсько-Руської держави. Відносно дати цієї події думки розходяться: одні приймають як дату 1320 рік, інші відносять завоювання Києва Гедиміном до 1333 року, нарешті, треті зовсім відкидають факт завоювання Києва Гедиміном і приписують його Ольгерду, датуючи подію 1362 роком. Після 1362 року в Києві знаходився син Ольгерда, Володимир. Він, очевидно, не подобався ні Ягайлу, ні Вітовту, і в 1392 році був замінений іншим Ольгердовичем, Скиргайлом. Але і Скиргайло був настроєний проруськи, при ньому Київ став центром руської партії в литовській державі. Скиргайло незабаром помер, і Великий князь Литовський Вітовт не став віддавати Київ кому-небудь в уділ, а призначив туди намісника.

У 30-х роках XV століття Київ знаходився в центрі достатньо складних політичних подій. В основі їх лежала визвольна боротьба населення підлеглих Литві українських, білоруських і руських земель, головну роль в якій грали феодали. На сумісному сеймі у Вільно вони вибрали Великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича. Його кандидатуру спочатку підтримали і литовські магнати, проте незабаром вони, переглянувши свою позицію, встановили зв'язок з польськими магнатами і проголосили великим князем Сигізмунда Кейстутовича. Між Свидригайлом і Сигізмундом, підтримуваними різними політичними угрупуваннями, розгорілася боротьба.

Українські, білоруські і руські феодали на чолі зі Свидригайлом, використовуючи народно-визвольний рух, об'єднали багато земель у Велике княжіння Руське, куди увійшло і колишнє Київське князівство. Якийсь час у Києві знаходилася резиденція Свидригайла. У 1437 році послане Сигізмундом на Київ військо було розбите міським ополченням, очолюваним київським воєводою Юршою. Православні феодали, що отримали згідно «привилеям» 1432 і 1434 років рівні економічні права з литовськими феодалами-католиками, почали переходити на сторону Сигізмунда. Цей перехід прискорив намір Свидригайла поступово передати підвладну йому територію України (у тому числі і київські землі) Польщі.

У 1440 році литовський уряд, подавивши повстання на Київщині і в суміжних землях, вимушений був все ж таки погодитися на відновлення Київського удільного князівства. Воно визнало династичні права Олександра (Олелька) Володимировича, сина колишнього київського князя Володимира Ольгердовича, передавши під його владу Київщину, Переяславщину, Остерський і Путивльський повіти Чернігово-Сіверщини. Київські князі Олександр Володимирович і його син Симеон Олександрович добивалися політичної консолідації князівства і виступали в захист його незалежності. Вони виражали інтереси досить великої верстви українських і білоруських феодалів, які, підтримуючи литовських магнатів в їх боротьбі з Польщею за незалежність, одночасно орієнтувалася на Московське велике князівство. У 1449 році активний діяч об'єднувальної політики Москви митрополит Іона став і митрополитом Київським (Литовським). Проте через 10 років Київська митрополія надовго відокремилася від Московської.

У другій половині XV століття, особливо в період княжіння Симеона Олександровича, Київ поступово забудовувався. Він складався з трьох окремих частин – укріпленого земляним валом з дерев'яною стіною Подолу, де жила основна частина міського населення; оточеного стародавніми валами Верхнього міста, яке з'єднувалося з Подолом Боричевим узвозом і дорогою, що йшла уподовж Киянки, і Глибочиці; і, нарешті, Печерська, де жили головним чином ченці і залежні від монастиря люди. Навколо Києва поселення розміщувалися в районах Приорки, Корчуватого, в долині Либеді. На лівому березі Дніпра, напроти Подолу, поблизу річки Радунки, був зведений замок князя Симеона.

Зростання політичного значення Києва починало турбувати литовських феодалів, через те вони і прагнули ліквідувати Київське князівство. Спочатку уряд Литви зробив невдалу спробу поставити князя Симеона Олександровича у становище великокнязівського намісника. А після його смерті король польський і Великий князь Литовський Казимир IV Ягайлович за наполяганням литовських магнатів у 1471 році ліквідував удільно-княжу владу на Київщині і призначив до Києва воєводою Мартина Гаштольда. Кияни відмовилися прийняти його, і лише за допомогою литовського війська він зміг увійти до міста. «І звідси, – відзначив літописець, – на Києві князі престаша биті, а замість князів воєводи насташа». Таким чином, Київ став центром однойменного воєводства. Адміністративна влада і управління містом зосередилися в руках воєводи.

Перший Литовський статут

На початок XVI століття Литовське князівство не мало кодифікаційного законодавства і управлялося окрім місцевих установ і жалуваних грамот згідно місцевим звичаям. Княжий уряд мав намір звести разом всі «права», проте здійснення це відкладалося. З ініціативою кодифікування виступили представники шляхти, яка в цей час набирала силу. її представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб той дав писані права і закони. На сеймі 1522 року це питання було підняте знову. Проект Статуту складався юристами великокнязівської канцелярії. При цьому враховувалися норми звичайного права, Судебника Казимира 1468 року, а також привілеї 1447-го, 1492-го й інших років, римське, польське і німецьке право. Дослідники цього Статуту простежують також його зв'язок із староруським правом, особливо з «Руською правдою».

Звід законів феодального права, відомий зараз як перший Статут Великого князівства Литовського, був затверджений і вступив у дію 29 вересня 1529 року. Тоді цей документ іменувався «Права писані дани панству Великому князівству Литовському, руському, жомойтському й іншим через наяснійшого пана Жикгимонта, з божої милості короля польського, великого князя литовського, руського, пруського, жомойтського, мазовецького й інших 1529 p.». Він був написаний на староруській мові і визначав цю мову як державну на всій території Литовського князівства, для всіх документів, судів і адміністративних рішень. Тоді це була єдина мова для українських, руських і білоруських земель. Перший Литовський статут не був надрукований, для практичного застосування його переписували. Цим пояснюється зокрема те, що в списках, які дійшли до наших днів, зустрічаються різні виправлення і доповнення.

Тоді границі Великого князівства Литовського проходили на схід від Смоленська, Чернігова, Брянська і включали Україну і Білорусію, в пам'яті населення яких ще живі були часи Київської Русі. У зв'язку з цим можна стверджувати, що справою великої ваги було гарантування лояльності населення цих областей, особливо у разі можливого конфлікту з Москвою, яка засвоїла основні культурні і політичні традиції Києва. Так, наприклад, історія Брянська, який не тільки без опору здався московському війську (це трапилося під час війни короля Олександра з Москвою), але й активно боровся проти литовсько-польського війська, був тим самим «тривожним дзвінком», що показав, коли у випадку продовження польсько-католицької агресії на литовських землях подібне можливо і надалі.

Перший Литовський статут, відомий також під назвою «Старий», складається з 13 розділів, що включають 282 артикули (статті). Перший розділ трактувало питання про верховну владу і відношення до неї населення. Другий – про «земську оборону», тобто про організацію військової служби. Третій – про права і вільності шляхти. Четвертий – про суди і про суддів. Решту розділів містили норми цивільного і кримінального права, а також порядок судочинства. Статут був, безперечно, підсумком боротьби між панами-магнатами і шляхтою і закріплював ту сукупність прав і привілеїв, які добула собі шляхта. До ухвалення Статуту у Великому князівстві Литовському панувало свавілля і насильство. На шляхетські маєтки періодично практикувалися «ґвалт» і «наїзди», крім того, законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини.

Перший Литовський статут виражав прагнення правлячого класу і робив його лояльним по відношенню до держави, яку очолював король Сигізмунд, католик по вірі і поляк по культурі. Згідно Статуту, магнатам і шляхті Великого князівства Литовського гарантувалися їх старі права і привілеї, вільне сповідання православної віри і рівноправ'я з магнатами і шляхтичами-католиками. Таким чином, закріплювалися права шляхти, яка схильна була в Литві ввести соціально-політичний лад Польщі з його безмежною владою дворянства і безправ'ям нижчих верств, які були позбавлені і тих небагатьох прав, що мали раніш.

Шляхті було гарантовано наступне: її не можна карати без публічного судового процесу, у шляхтича не можна відібрати землю, відповідальність за злочини встановлювалася індивідуально. Також шляхта отримала право подачі апеляцій на вирішення суду воєводи або старости самому великому князеві і право вільного виїзду за кордон. «Благородні» звільнялися від усіляких податків і повинностей. За вбивство шляхтича шляхтич платив 100 коп грошей «головщини» родині убитого і стільки ж «провини» – великому князеві. За вбивство ж шляхтича холоп повинен був поплатитися головою.

Згідно положенням Статуту, скасовувалися виборні селянські суди в селах. Селяни повністю підпадали під юрисдикцію шляхти, яка, у свою чергу, ніяк не контролювалася державою. Статутом вводилася панщина, що зобов'язувала селян, які і до цього були прикріплені до землі і віддавали оброк, трудитися на землях феодалів. Спочатку вона обмежувалася одним днем у тиждень, але з часом цей строк все збільшувався. А оскільки в 1518 році король відмовився від свого права розгляду скарг селян на шляхту, скаржитися селянам було нікому.

Міщани знаходилися в трохи кращому положенні. Щоб завоювати їх симпатії, багатьом містам Сигізмунд дарував магдебурзьке право, що гарантувало міським жителям деяку захищеність від беззаконня шляхти. Нагадаємо, що магдебурзьке право мало на увазі можливість самоврядування городян, в основному ремісників, об'єднаних у цехи.

Неухильне дотримання Сигізмундом такої політики принесло свої плоди: взаємини народів, які входили до складу князівства, стабілізувалися, це дозволило йому з меншим побоюванням вести війни з Москвою, яка претендувала на повернення земель, що входили колись до складу Київської Русі. Ці війни, триваючі три десятиліття, приносили успіх то одній, то іншій стороні. Після першої за Москвою залишився Любеч з навколишніми землями, після другої до Московського царства відійшов Смоленськ, а після третьої поляки відвоювали у московитів захоплений ними раніше Гомель з прилеглими територіями.

Відома спроба підняти повстання, зроблена орієнтованим на Москву Михайлом Глинським. Незважаючи на симпатії селян, нижчого духівництва і навіть частини шляхти, спроба провалилася, після чого Глинський утік до Москви. Дуже характерна реакція на це повстання вищого православного духівництва, яке не проявило ніякої зацікавленості в об'єднанні з московськими єдиновірцями. Небажання потрапити в підлеглість московському митрополитові було сильніше, ніж страх перед католицькою агресією. Тим паче, що католики в той момент були поглинені боротьбою з внутрішнім розколом лютерани і кальвіністи якраз набирали силу.

Деяке полегшення для православного населення Польсько-Литовської унії, яким можна відзначити правління Сигізмунда, не торкнулося Галичині, Буковини і Карпатської Русі. Перша з перерахованих уходила до складу Польського королівства під ім'ям «Руського воєводства», друга знаходилася під владою Молдавії, а третя – Угорщини. Для решти територій, що входили до складу Польсько-Литовської унії, Литовський статут і його подальші редакції продовжували діяти до XVIII, а місцями і до середини XIX століття.

Створення Запорізької Січі

У 1397 році хан Тохтамиш передав київські, чернігівські, подільські землі і частину Дикого поля литовському князеві Вітовту в обмін на обіцянку захисту від Тамерлана. Останні території, що знаходяться південніше, належали свого часу Золотій Орді, фактично були нічийними, придатними тільки для кочовища. Із-за частих набігів татар ці землі вважалися небезпечним месцем і не користувалися популярністю у переселенців. Невелика кількість населення обумовило багаті звіриний і рибний промисли, які з часом почали привертати сюди козаків.

Відразу слід обмовитися, що під словом «Запоріжжя» необхідно розуміти не територію, на якій зараз розташований однойменний обласний центр, а Дніпро нижче за пороги. Враховуючи, що за 250 років існування Запорізька Січ вісім разів міняла місце, під Запоріжжям розуміють Подніпров'я на території нинішніх Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей.

Звідки ж виникло слово «козак», і, власне кажучи, коли цим словом почали називати вольних людей, що жили в приазовських степах? Треба сказати, що серед істориків, як це часто буває, немає єдиної думки про етимологію слова «козак». Можливо, слово це походить від дієслів «каз», що означає «рити укріплення», «кез» – «поневірятися» або ж «кач» – «бігти, рятуватися». Є також версії, що «козак» – це похідне від монгольського слова «касак-терген», що означало вид воза, або ж від самоназви якогось племені «касог». Більшість дослідників сходяться в одному: слово «козак» має тюркське походження. І це не випадково. Адже першими вільними людьми, що поселилися в Запоріжжі, були представники тюркських народів, і лише потім, через роки, серед козаків почали переважати слов'яни.

Етимологію слова «січ» багато дослідників виводять від слов'янського кореня «секти», тобто різати, рубати. За однією з версій, назва пов'язана із загостреним (висіченим) частоколом, яким була обнесена перша козацька столиця. Згідно іншої версії, Січ була названа так із-за вирубки великої кількості чагарника, що ріс у тих місцях.

Як же ставали козаками? Якщо узяти, скажімо, «досічовий період», тобто коли козацтво ще не мало чіткої організації і структури, стати козаком було дуже просто. Досить тільки втекти від бая, пана або поміщика, загалом, від свого ненависного господаря, поселитися в тих місцях, де Дніпро, пройшовши через буйні пороги, заспокоює свій норов. Правда, якщо збіглого раба ловили, то покарання його чекало страшне – тортури і смерть. Але все одно бігли, незважаючи на страх і ризик бути схопленими, проривалися, як могли, в степ. А вже там… На все воля Божа – якщо пощастить, то чекало козака життя вільне, серед таких же, як і він, відчайдушних людей. Якщо ні… «Двом смертям не бути, а одної не минути». Знали козаки, що стріли і мечі ворожі не дрімають і чекають своєї години, щоб пронизати серце козацьке. Але страшніше за смерть для козака були полон і рабство. У письмових джерелах слово «козак» з'явилося у виданому в 1304 році латинсько-татарському словнику «Codex Cumanicus». A через майже два сторіччя козаками були вперше названі жителі Київського і Черкаського староств, тобто, можна сказати, українці. Кримський хан Менглі-Гірей у листі литовському князеві Олександру закликав того приструнити козаків, що спалили декілька турецьких кораблів.

Точний час утворення Запорізької Січі достовірно не відомий. Отже, перша згадка про вольних козаків відноситься до 1304 року, правда, тоді в цих розбійницьких загонах, як уже мовилося, переважали представники тюркської, а не слов'янської національності. У праці відомого руського історика Василя Татищева можна знайти такі рядки: «Перші козаки, набрід з черкес горських, в Курськом у XIV сторіччі з'явилися; де вони слободу Черкаси побудували і під захистом татарських губернаторів крадіжкою і розбоями промишляли; потім перейшли на Дніпро і місто Черкаси на Дніпрі побудували». Тільки до середини XV століття слов'яни почали переважати в «степовій вольниці», що перетворилася на той час на помітну військову силу, яка ніким не контролювалася і нікому що не підкорялася.

І. Репін. «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1891 р.)

Бувало, звичайно, що козаки відправлялися бити татар, але керувалися вони швидше власними бажаннями і вигодою, ніж чиїми б то не було наказами. Та і вибране козаками місце, здавалося, самою природою було задумано як форпост. З дніпровських островів, більшість з яких зараз сховані під Каховським водосховищем і озером Леніна, відмінно контролювалися пониззя Дніпра, самі ж острови захищали тих, що ховалися на них після степових набігів козаків.

Перша фортеця за Дніпровськими порогами (так званий Хортицький замок, прототип Запорізької Січі) була побудована князем Дмитром Івановичем «Байдою» Вишневецьким в 1553 (згідно іншої версії – в 1556) році на острові Мала Хортиця і проіснувала до 1557 (1558) року. Тепер цей острів носить ім'я Байди. За час існування цієї фортеці козаки відбили напад кримського хана, проте у зв'язку з браком сил вимушені були покинути острів. В останню чверть XVI століття на Запоріжжі вже була постійна козацька варта. З часом, у міру накопичення сил, походи козаків як по суші, так і на козацьких човнах – чайках – на татарські і турецькі володіння стали частішими. Як правило, ці походи носили сезонний характер – влітку козаки збиралися на Січі, а взимку Січ існувала лише як форпост.

Приводом для утворення постійного поселення за дніпровськими порогами послужили заходи польського уряду як по відношенню до південно-руських земель взагалі, так і по відношенню до козацтва зокрема. Люблінська унія 1569 року, в результаті якої з'єдналися Польща і Литва, привела до розповсюдження польських порядків, в тому числі абсолютне закріпачення селян, на українські землі. Незгодні з таким станом речей селяни почали збиратися в низов'ях Дніпра, займаючись тут промислами і війною з татарами. Це було тим більше неминуче внаслідок того, що польський уряд не мав достатньої сили для захисту території України від татарських набігів. Це стихійне військо завдавало польському уряду найбільше мороки не стільки своїми самостійними набігами на сусідів, скільки протидією польській владі. Тому бажання поляків підпорядкувати собі запорожців було цілком закономірним.

Основною заслугою Запорізької Січі був, поза сумнівом, захист земель (причому не можна сказати, що тільки українських) від турецько-татарської агресії. Козаки укріпили фортифікаціями міста, створили військову охоронно-захисну, розвідувально-сторожову систему оборони меж України, що проіснувала впродовж трьох століть. Постійно діяли пости, форпости, сторожові загони, що контролювали степові дороги і річкові переправи, за допомогою оригінальної сигналізації населення попереджалося про просування татарських орд. Якщо говорити про значення козацтва в усесвітньому масштабі, не можна не відзначити воєнне мистецтво, що перевершило існуючі тоді стратегію і тактику феодальних європейських армій.

Люблінська унія 1569 року

Процес об'єднання Польщі і Литви, який був початий укладанням у 1385 році Кревської унії, через двісті років завершився підписанням унії в Любліні. В Україні цей союз оцінюють неоднозначно, враховуючи політику Польщі на належних їй непольських територіях. У будь-якому випадку, заснування в Східній Європі нової колосальної по розмірах держави стало важливою подією епохи не тільки для України і східноєвропейського регіону, але і для всього континенту.

Польща здавна прагнула укласти міцний союз із Литовською державою. Союз із Польщею повинен був допомогти литовським магнатам позбавити вплив магнатів українських і білоруських. З іншого боку, литовці побоювалися опинитися в ролі підлеглої нації.

За такий союз беззастережно виступало місцеве литовське і українське середнє і дрібне дворянство, сподіваючись позбавитися від владицтва крупних землевласників і отримати ті самі традиційні привілеї, якими володіли польські шляхтичі. На той момент Польща була своєрідною дворянською республікою з сеймом і виборним королем, в якій кожен шляхтич міг «устромляти палиці в колеса» самому монарху. У Литві ж вся влада належала магнатам – вони входили у великокнязівську раду, посідали вищі адміністративні посади. Прихильником повної унії був Великий князь Литовський, він же король Польський Сигізмунд Август.

Ситуація в Литві ускладнилася з початком у 1558 році війни між Московією і Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на стороні ордену. У 1563 році руське військо зайняло литовський Полоцьк (Білорусія). Литовська держава опинилася в критичному положенні, для продовження війни були потрібні гроші і військо, а з цим якраз були проблеми.

Наприкінці 1568 року був призначений сейм у Любліні, в якому повинні були взяти участь представники литовських станів. Робота сейму почалася в січні 1569 року. Поляки вимагали спільних засідань, проте литовці не погоджувалися з цією пропозицією. Литовський погляд на унію (із збереженням широкої автономії) не співпадав з польським (із злиттям держав в одну). Посли Литви – крупні магнати Острозький, Ходкевич, Радзивілл – вирішили зірвати з'їзд. Вони таємно покинули Люблін, щоб зібрати ополчення для боротьби проти унії.

У відповідь Сигізмунд Август за підтримки польських магнатів і шляхти обох країн видав універсал про відділення від Литви і приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Незабаром вийшов ще один універсал – про приєднання до Польщі Київщини і Брацлавщини. Фактично правитель обох держав сам собі дарував області, «не києм, то палицею» добившись рішення питання про возз'єднання.

Територія Великого князівства Литовського зменшилася удвічі. Литовські посли, переконавшись у неможливості організувати серйозний озброєний опір, на початку червня повернулися на сейм. Вони просили не відбирати у них маєтку і зберегти певну автономію їх країни. 28 червня була підписана Люблінська унія.

1 липня 1569 року документ був затверджений окремо Польським і Литовським сеймами. Люблінська унія передбачала об'єднання Литви і Польщі в нову державу Річ Посполиту (у перекладі – «Загальна справа», т. є. республіка). Згідно із нею передбачалося обрання сумісно польськими і литовськими феодалами короля, а також загальні сейм (що збирався, правда, тільки в Польщі), казна, грошова одиниця і зовнішня політика. Литва зберегла автономію тільки в місцевому управлінні, організації війська і судочинстві, її державною мовою залишалася руська (білоруська).[5] Перед поїздкою на загальний сейм литовці збиралися на свій Головний сейм, де часто висловлювали свою незадоволеність поведінкою поляків. Де-юре державність Литви була ліквідована конституцією 1791 року.

Зі всіх українських земель під владою Литви залишилися тільки області Берестечка і Пінська, які граничили з Білорусією. Лівонія оголошувалася загальним володінням. Сейм закінчив свою роботу в середині серпня 1569 року.

Що стосується території України, то вона була розділена на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське. Воєводства ділилися на повіти, які очолювали старости, що призначалися польським королем. У кожному повіті вводилися міські і земські суди. У судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського і Київського воєводств застосовувалися норми Литовського статуту 1529 року.

Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал. Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. Князі і магнати мали зрівняння в правах із шляхтою, хоча на практиці, звичайно, володіли більшою силою. Крупні феодали в Україні відчували себе справжніми королями в своїх обширних володіннях. Природно, багато земель потрапило до рук польських феодалів, які влаштували на них звичні фольварки. Король щедро роздавав «нічиї» землі, що насправді належали вільним селянам. Посилювався процес «другого закріпачення селян», який більшою мірою відносився до Східної Європи. Селяни зненавиділи нових господарів, із-за чого почалася масова втеча на схід, за Дніпро. Шляхта ж звільнилася від податків і воєнних зобов'язань.

Створення Острозької академії

Одним із багатющих людей свого часу був князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький. Йому належали понад три тисячі міст і сіл – третина всієї Волині, маєтки в Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському і Черкаському староствах. Також князь володів замками і палацами у Варшаві, Вільно, Турі, Тарнові, торговими домами в Гданську, Львові, Ярославі. Як відзначають історики, по багатству Василь-Костянтин Острозький втричі перевершував самого короля Речі Посполитої. Нащадок одного із знатних родів, він народився в 1526 році і був вихований у православному дусі.

Люблінська унія 1569 року, в результаті якої Литва і Україна були приєднані до Польщі, відкрила дорогу польському католицизму на українські землі. Ідеологічна і культурна експансія торкнулася всіх сфер життя, у тому числі й освіти – в Україні масово почали організовуватися польські школи з досить високим рівнем навчання.

Як повинні були поступити в такій ситуації ті, кому це не подобалося? Звичайно, простіше і спокійніше було плисти за течією – прийняти нову віру – або, принаймні, відійти убік і сповідати віру предків крадькома. Але у князя Острозького була інша думка. Він і його однодумці розуміли, що для боротьби і протистояння католицизму потрібні освічені люди, а значить, школи й академії, де підростаюче покоління виховувалося б у патріотичному дусі і в традиціях православ'я. Острозький дотримувався свого плану розвитку освіти в Україні, він сприяв створенню церковних братств у різних містах, відкриттю при них шкіл і друкарень. Головним його досягненням на цьому терені стала Острозька академія.

Вибір Острога, міста на Волині (нині це Рівненська область), був не випадковий. По-перше, тут знаходилася резиденція князя, по-друге – місто ще до появи академії було інтелектуальним центром, сюди з'їжджалися учені і просвітителі. Нітрохи не зменшуючи заслуг Василя-Костянтина Острозького в створенні в Острозі учбового закладу, необхідно відзначити, що у його витоків стояла племінниця князя Галшка (Єлизавета) Гулевичівна-Острозька (це ім'я ще зустрінеться читачеві в статті про інший видатний учбовий заклад – Києво-Могилянської академії). Навіть у її заповіті був пункт про виділення грошей на будову госпіталю і школи в Острозі.

Перша згадка про Острозьку академію зафіксована в лютому 1577 року (вважається, що академія була заснована роком раніше) в передмові до книги польського письменника єзуїта Петра Скарги «Про єдність костьолу Божого».

В основу системи навчання в Острозькій академії було покладено традиційне для середньовічної Європи, проте достатньо незвичне для української освіти вивчення семи «вільних» наук – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії, а також «вищих» наук – філософії, богослов'я, медицини. Студенти Острозькой академії оволодівали п'ятьма мовами – слов'янською, польською, староєврейською, грецькою, латинню. Унікальністю й оригінальністю цього вищого учбового закладу було і те, що тут вперше з'єдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська.

Крім академії, в Острозі з'явилося найкрупніше в ті часи українське видавництво – кирилична друкарня Івана Федорова (Федоровича). Тут опублікували греко-слов'янський «Буквар» – перший український підручник (1578); Новий Заповіт (1580); «Книжка сьбраніє вєщєй нужнейших…» Тимофія Михайловича – перший в історії кириличної поліграфії покажчик текстів старого друку; «Хронологія» (1581) Андрія Римші – перший в Україні друкарський поетичний твір; шедевр давньоукраинської поліграфії, перша повна слов'яномовна «Острозька Біблія» (1581); видатні полемічні роботи «Ключ Царства Небесного», «Календар римський новий» (1587) Герасима Смотрицького. А пізніше випускник Острозької академії Мелетій Смотрицький написав першу фундаментальну слов'янську «Граматику» (1619), яку М. Ломоносов згодом назвав «брамами ученості».

Титульний аркуш Острозької Біблії

Уже в перші роки свого існування Острозька академія стає унікальним культурно-освітнім центром. У ній викладали діячі різних конфесій і національностей – уже згадувані православні Герасим Смотрицький, Іван Федоров, греки Іммануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі й Евстахій Нафанаїл, Симон Пекалід, протестанти білорус Андрій Рімша і українець Мотовило.

Кінець XVI – 20-ті роки XVII сторіччя – «золотий вік» Острозької академії. Сюди приїжджали багато видатних учених свого часу, що володіли багатим науковим і педагогічним досвідом. Острог, ці «українські Афіни», стає центром і художнього життя краю. Впродовж першого періоду існування академії (1576–1636) її випускниками були, щонайменше, 500 чоловік. Навіть небагато даних, що збереглися, дозволяють стверджувати, що більшість відомих українських і білоруських діячів кінця XVI – начала XVII століття були так чи інакше пов'язані з Острозькою академією.

Занепад академії, що почався в 1620-х роках, багато в чому пов'язаний з діяльністю ордена єзуїтів. Треба сказати, що єзуїти приділяли велику увагу не тільки місіонерській, але і освітній діяльності: створили одну з кращих (а на думку деяких дослідників кращу) систему освіти, активно займалися книгодрукуванням. Проте при цьому єзуїти не приймали сумісного існування конфесій, вважаючи, що право на життя має тільки одна релігія – католицизм.

Незважаючи на численні спроби, єзуїтам не вдалося схилити на свою сторону князя Василя-Костянтина. Проте його спадкоємці виявилися менш твердими в своїх переконаннях. Католиками стали його три сини, і після смерті князя в 1608 році його послідовникам ставало все важчим відстоювати академію. У 1624 році в Острозі був відкритий єзуїтський колегіум. У створених умовах Острозька академія не могла витримати конкуренції і тиску з боку католиків і в 1636 році перестала існувати.

Відродження академії почалося 12 квітня 1994 року, коли Президент України Л. Кравчук підписав указ про створення Острозького колегіуму, а указом від 30 жовтня 2000 року університету «Острозька академія» був привласнений статус національного.

Заснування Львівського Успенського ставропігійського братства

Приблизно з кінця XI – начала XII сторіччя в країнах Західної Європи почали з'являтися братства світських людей. Члени таких братств складали письмовий статут, обирали старшин, збиралися для молитов, спільно ховали померлих, займалися добродійною діяльністю. Також достатньо широко були розповсюджені улаштування братських банкетів і відзначення днів патронованих святих. Ремісничі цехи, по суті, мали форму релігійних братств, але окрім добродійних і церковно-обрядових справ займалися також регламентацією випуску продукції й її збутом. Багато з організаційних форм, перш за все процедуру вибору старшин, братства перейняли з міського самоврядування, разом з тим такі обряди, як присяга нових членів і деякі інші, формувалися під впливом монастирських правил.

Православні братства на території України і Білорусії почали виникати з середини XV століття. У цілому причини їх появи були аналогічні тим, що сприяли появі братств у Західній Європі, проте були і свої, особливі історичні обставини. З часів Великого князя Литовського і польського короля Ягайла і до кінця правління його династії не припинялися постійні спроби Польщі знищити православ'я, яке служило духовною основою українського і білоруського народів. Для захисту віри і народу від утисків католиків і створювалися православні церковні братства. Вперше про існування православного братства згадується в описі справ Лембергського архіву за 1601 рік, згідно якому 1439 роком датована грамота короля Казимира IV. Цей рік можна вважати роком установи Львівського братства, хоча в багатьох джерелах зустрічаються й інші дати, зокрема 1463 рік. Першими керівниками братства й організаторами братського руху у Львові були купці і міщани Юрій і Іван Рогатинці, Іван і Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич.

Успенське братство, як зрозуміло з його назви, діяло при львівському храмі Успіння Пресвятої Богородиці, що знаходився на Руській вулиці. З часом православні братства почали виникати і в інших містах Київщини, Галичини, Волині – Луцьку (з 1483 року), Острозі, Києві, Перемишлі, Тернополі й ін.

Зовнішні організаційні форми, такі як урочиста клятва при вступі до братства і рекомендація тих, що вже перебували в ньому, вибори старшин і їх підзвітність членам організації, наявність письмових статутів, були характерні як для православних, так і для католицьких братств. Проте у католиків при одному храмі нерідко існувало декілька братств, пов'язаних

із специфічними формами культу, разом з ними існували і «архібратства», що об'єднували однотипні братства різних міст. У православних же, як правило, в парафії було лише одне братство, рідше – два: «старше» – для одружених і «молодше» – для неодружених. Пізніше з'явилися і сестринства, діяльність яких найчастіше обмежувалася збором засобів для парафій і допомогою бідним. Проте найважливішим було те, що у католиків починаючи з середини XVI сторіччя діяльність братств носила контр-реформаційний характер, відповідно, була повністю підпорядкована кліру На відміну від них, православні братства, що особливо з'явилися в 80-х роках XVI століття і пізніше, були проявом реформаційних тенденцій і прагнули взяти в свої руки управління церковним майном і освітню діяльність. З часом члени братств все більше почали втручатися в справи церкви, вважаючи себе чимось на зразок «спостерігачів» за дотриманням церковної моралі.

Характерною особливістю Львівської братської школи була її доступність для всіх верств населення. «Убогих» – дітей з неімущих сімей навчали безкоштовно, для останніх же плата була невеликою і вносилася батьками учнів «згідно можливостям кожного».

У цьому плані добре відомий конфлікт між членами Успенського братства і львівським єпископом Гедеоном Балабаном, у ході якого церковний ієрарх називав своїх опонентів єретиками і навіть відлучав від церкви. У результаті конфлікт закінчився перемогою братства. Затверджений у січні 1586 року Антіохійським патріархом Іоакімом статут Львівського братства (у 1589 році аналогічну грамоту видав і константинопольський патріарх Ієремія) встановлював за ним право переваги над іншими братствами і контроль за духівництвом, зокрема єпископами. Незабаром братство добилося права ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Відтоді братство у Львові почало іменуватися Успенським ставропігійським братством.

Активну участь у суспільному житті Львівського братства брали С. Зізаній, Л. Зізаній, К. Ставровецький, І. Борецький, П. Беринда й інші українські діячі культури й освіти. Боротьбу братств проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати, такі як Василь-Костянтин Острозький.

Впродовж багатьох років Успенське ставропігійське братство і братства в інших містах очолювали боротьбу українського населення Галичини проти насильницького впровадження Брестської унії 1596 року, виступали проти соціально-політичного і релігійно-культурного пригноблення з боку польської влади і шляхти. Члени братств мали тісні зв'язки (як по політичних, так і по культурних питаннях) з Молдавією, Московським царством, Грецією, підтримували Національно-визвольну війну 1648–1657 років. Успенському братству належала Львівська братська друкарня, за його рахунок утримувалася Львовська братська школа – друга на території України (після Острозькой академії) з вищим, ніж початковий, рівнем освіти. Крім того, братство організувало у Львові госпіталь – притулок для непрацездатних, допомагало матеріально своїм неімущим членам. Значну увагу члени братств приділяли розвитку українського образотворчого мистецтва.

Серед інших своїх завдань Львівське братство бачило створення у Львові міського самоврядування, незалежного від польських властей. Проте з середини XVII сторіччя керівництво в братстві захопили багаті купці, що мали декілька інші цілі. Постійні утиски з боку шляхти і розорення братства в 1704 році шведськими загарбниками привели до його занепаду і зменшення ролі в суспільному і культурному житті Галичини. У 1708 році під тиском католицької церкви воно було вимушене прийняти унію, а через вісімдесят років, згідно за указом австрійського уряду, Львівське братство було ліквідоване.

Повстання Косинського і Наливайка

З кінця XV століття, коли, як ми вже говорили, з'явилася перша згадка про козацтво, воно перетворюється з «степової голоти» авантюристів-одинаків в окреме військове угрупування, що налічувало тисячі чоловік і що мало в своєму розпорядженні власні, незалежні від держави озброєні сили. І ця сила, зміцнвшись, зовсім не збиралася безвольно миритися з відсутністю у неї яких-небудь прав, з положенням людей другого сорту, як це було в Речі Посполитої.

В оцінці козацьких воєн 1591–1596 років історики виділяють декілька етапів: повстання Косинського (осінь 1591–1593), молдавські походи (1594 – літо 1595), боротьба за волості (вересень 1595 січень 1596) і польсько-козацьку війну (лютий – червень 1596). При цьому термін «повстання» щодо подій часів Косинського і Наливайка має пізнє походження, хоча й є цілком прийнятним. Так само в літературі три останні етапи прийнято називати повстанням Наливайка. Разом з тим, за традицією польських хронік і козацьких літописів, щодо позначених подій найчастіше вживали назву «війни».

Перше масштабне козацьке повстання спалахнуло не раптово, як це не раз траплялося в пізнішій козацькій історії. З середини XVI століття козацькі напади неодноразово викликали дипломатичні конфлікти між Польщею і Литвою, з одного боку, і Османською імперією і Кримським ханством – з другого. Після декількох спокійних років, що послідували за підписанням королем Стефаном Баторієм «Угоди з низовцями», козаки знову почали прикордонну війну проти турок і татар. У 1587–1589 роках вони ходили на Очаків, Бендери, Білгород, Козлов (Евпаторію), намагалися посадити на молдавський престол свого ставленика і т. д. У відповідь на це в серпні 1589 року татари ввірвалися в Галичину і на Поділля, де нанесли величезні збитки місцевому населенню.

Татарський похід і загроза війни з турками змусили польську владу зайнятися підготовкою до оборони границі. Необхідно було якось вирішувати і козацьке питання. З одного боку, турки вимагали покарати козаків, а шляхта – припинити «вольницю». Але з другого – якщо війна, то козаки були вкрай необхідні для оборони границі. Тому в 1590 році польська влада видала декілька документів, пов'язаних з козацтвом. Серед іншого було оголошено, що у разі війни з турками буде проведений набір козацького війська – його чисельність планувалося привести до трьох тисяч. За козацьким військом визнавали право володіння Трахтемировим і Борисполем, а трьом тодішнім козацьким командирам родовитого походження надали земельні володіння.

Одним із цих командирів був Криштоф Косинський – виходець з небагатого, але достатньо родовитого підляського шляхетського роду. Очевидно, що Косинський мав великий військовий досвід, здобутий у походах, і авторитет серед козаків. Десь у кінці 1589 року Косинського примітили члени уряду і король Сигізмунд III направив його до козаків вже як свого посланця. Король розраховував на його лояльність до влади, а за умов підготовки до війни – і на його військовий досвід. Косинський брав участь у мобілізації і підготовці козацького війська до війни, а потім разом з ним знаходився на Поділлі. За свої старання він отримав від короля декілька маєтків, втім, не дуже великих.

Цілком можливо, що Криштоф Косинський так і перетворився б на звичайного землевласника, а його прізвище могло і не потрапити в історичні хроніки, коли б не дві обставини. По-перше, маєтки Косинського привласнив князь Олександр Вишневецький, який потім відразу продав або передав їх князеві Янушу Острозькому. Якщо називати речі своїми іменами – два українські магнати пограбували дрібного шляхтича, а справу заплутали так, що законним шляхом відновити справедливість було неможливо. По-друге, козаки, яких Косинський очолював на прикордонні, не отримали обіцяної плати.

Обурений шляхтич став предводителем козацьких заворушень. Настрій Косинського повністю відповідав тодішнім настроям козацтва. Воно не тільки залишилося без грошей. Уряд у котрий раз відмовився утримувати козацьке військо, хоча козаки і надалі добровільно обороняли прикордоння від татар. А відмова від утримування загрожувала і відмовою визнавати козацькі права. Тому розпуск козацького війська і відмова від виплати зароблених грошей означали для козацтва подвійний удар. Перший – фінансовий і другий, більше болісний, – соціальний, а також новий крах ілюзій щодо можливості співпраці з владою.

Унікальним джерелом для вивчення початкового етапу козацького повстання є лист Василя-Костянтина Острозького сенаторам Речі Посполитої у вересні 1591 року. Князь скаржився, що козаки Косинського зайняли містечко Піков, звідки Криштоф послав листи своїм товаришам в якусь іншу місцевість, в котрих закликав їх до об'єднання, нагадував, що влада вже другий рік одурює з платнею, і підкреслював, що козаки «повинні самі промишляти».

Незабаром козаки захопили Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. До Білої Церкви прибуло п'ятитисячне (за даними Острозького) військо на чолі з Косинським. Він наказав жителям присягнути собі як козацькому гетьманові. Майже одночасно повинні були присягнути Косинському жителі Канева і Черкас. Потім глава повстання відрядив своїх людей приймати присягу від жителів Богуслава, Корсуня і Переяслава.

Успіхи повсталих не на жарт стривожили уряд і шляхту. З початку 1592 року Сигізмунд III видав декілька указів, в яких вимагав негайного і жорстокого придушення повстання. Була і спроба переговорів, проте вона, по суті, закінчилася нічим. Наприкінці літа того самого року князі Острозькі спробували своїми силами справитися з бунтівниками, проте потерпіли невдачу. Генеральна битва між військом Косинського і Острозьких, яких підтримували інші шляхтичі, відбулася 23 січня 1593 року недалеко від містечка П'ятка (нині – Житомирська область). Сили супротивників були приблизно рівні, проте декілька авантюрна тактика повсталих, які прагнули вирішити результат битви у відкритому бою, привела їх до поразки.

Утім, ця поразка ще не була вирішальною. Козаки відійшли за міські стіни П'ятки, після чого 10 лютого капітулювали. Умови капітуляції були достатньо м'якими. Повсталі повинні були повернути захоплене майно власникам, обіцяли слухатися указів короля і його адміністраторів, не ходити в самовільні походи. Сам Косинський, який, як вважалося, завдав особистої образи Острозькому, повинен був привселюдно стати перед князем на коліна і принести йому вибачення. Такі м'які умови здачі очевидно свідчили про те, що князь Острозький не хотів знищення козацтва, а мав намір поставити його під свій контроль. Проте в травні того самого року Криштоф Косинський, що знаходився зі своїми козаками в Черкасах, був убитий за наказом іншого магната Вишневецького.

Окремою сторінкою козацьких воєн кінця XVI сторіччя стали молдавські походи 1594–1595 років. Безпосереднім приводом для розгортання масштабних дій у молдавському напрямі стало оголошення коаліції європейських держав, об'єднаних в «Священну лігу», про початок війни проти Османської імперії.

Для того, щоб привернути якомога більше сил на боротьбу з османами, австрійські і папські дипломати почали переговори з урядом Речі Посполитої, проте потерпіли невдачу. Тоді вони звернули увагу на козацтво як на незалежну силу, здатну взяти участь у війні. Дипломатичні агенти зібрали про козаків інформацію, яка свідчила, що останні проживають в районі Києва – Канева – Черкас і є добре підготовленим військовим співтовариством, що має великий досвід боротьби проти турок і татар.

Поки австрійське і ватиканське посольства збиралися в дорогу й їхали до України, козаки встигли почати військові дії і провести декілька вдалих операцій. Першим з них став похід до Молдавії в кінці грудня 1593 року. Тоді три тисячі запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободой відправилися в нелегкий кінний похід через степи і переправилися через Дністер. Навесні наступного, 1594 року такий самий похід здійснили козаки під керівництвом Семерія[6] Наливайка. Так на історичній арені з'явилася людина, яка в подальші два роки була найбільш яскравою фігурою в козацькому середовищі.

Родом Семерій походив з дрібної української православної шляхти. Народився в місті Гусятин (нині Тернопільська область), але дитинство й юність провів в Острозі, маєтку князів Острозьких (деякі історики вважають, що Острог і був місцем народження Наливайка). Семерій здобув в Острозі хорошу освіту, потім побував на Запоріжжі, брав участь у походах запорожців проти Османської імперії. Повернувшись з часом в Острог, поступив на службу сотником надвірної корогви (тобто охорони) князя Василя-Костянтина Острозького.

Коли ж почалася підготовка до протистояння татарам, Наливайко відпросився у князя із служби, зібрав загін добровольців і став у містечку Острокіл, що на межі Волині і Поділля. До Семерія прибували все нові і нові добровольці, і його загін швидко виріс до двох з половиною тисяч чоловік.

Татари, що запланували черговий похід на Україну, боялися йти через Поділля, де стояв загін Наливайка і де населення було готове до опору. Тому вони обійшли Поділля, пройшли через залежну від турок Молдавію і на початку липня увірвалися на Покуття (частина сучасної Івано-Франківської області). Польська влада, яка ще за полгода до цього походу знала про його підготовку, виявилася абсолютно не готовою до такого повороту подій. Майже не зустрічаючи опору, татари вільно пройшли всю Галичину.

Коли Наливайко дізнався про прорив татар, то негайно пустився навздогін за ними. До того моменту кількість його війська, як свідчать джерела, зросла до чотирьох тисяч чоловік. Проте супротивник рухався швидко і наздогнати його не вдалося. Під Теребовлей Семерій зрозумів безнадійність своїх намірів і зайнявся іншою справою спустошенням маєтків магната Мартина Калиновського.

«Відомо мені: погибель чекає

того, хто перший повстає

на гнобителів народу.

Доля мене вже прирекла.

Але де, скажи, коли була

без жертв спокутувана свобода.

Загину я за край рідний,

я це відчуваю і знаю…

І радісно, отець святий,

свою долю я благословляю!»

Кондратій Рилєєв, з поеми «Наливайко»

Наливайко повернув проти Калиновського: свого часу слуги магната забили до смерті його батька, тому Семерій мав достатньо підстав як для ненависті, так і для помсти Калиновському Спочатку він захопив Теребовлю, звідки забрав сто шістдесят коней, порох і продовольство. Потім рушив до Гусятинського замку, який хитрістю зміг захопити.

Весною 1595 року повсталі ввійшли на Волинь, потім – у Белорусію. Наприкінці цього і початку наступного року повстанський рух охопив Волинь, Поділля, Київщину, частково Галичину. До Наливайка приєдналися загони козацьких гетьманів Григорія Лободи і Матвія Шаули.

Наприкінці 1595 року польський уряд кинув на придушення повстання загони під командуванням коронного польного гетьмана Станіслава Жолкевського. 23 березня 1596 року об'єднані козацькі сили (на той момент їх чисельність досягла 12 тисяч чоловік) розгромили передові загони урядових військ. Через два дні в урочищі Гострий Камінь відбулася битва. На її початку поляки потіснили козаків, проте ті зуміли організувати оборону і відбили атаки. Битва, в якій обидві сторони понесли важкі втрати, фактично закінчилася внічию.

До кінця травня 1596 року біля річки Солониця під Лубнами повстанці були оточені переважаючими силами польського війська. Утім, і тут загони Наливайка і його товаришів зуміли стримати атаки поляків. І тоді С. Жолкевський пообіцяв козакам амністію, якщо ті складуть зброю. Дізнавшись про переговори козацької старшини з коронним гетьманом, повстанці запідозрили Г. Лободу в зраді і убили його. Але частина старшини 28 травня підступно захопила Наливайка, Шаулу й інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито, тільки невеликий загін козаків зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. Наливайка й інших ватажків повстання відправили до Варшави.

Більшість із захоплених козаків незабаром були страчені. Проте Семерій Наливайко чекав своєї долі без малого рік. На думку багатьох істориків, власті хотіли якомога більше дізнатися про його зв'язки з князем Острозьким – головним на той момент супротивником уніатства в Україні. Страчений керівник козацького повстання був тільки 11 квітня 1597 року у Варшаві.

Поразка повстань Косинського і Наливайка зовсім не означала занепаду козацтва, навпаки. Цікаво, що одним із перших, хто це зрозумів, був коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Він побачив, що козацтво має широку підтримку у населення і з тривогою писав, що «вся Україна покозачилася». Станіслав Жолкевський ще майже чверть століття керував озброєними силами, а потім і урядом Польщі. Надалі він прагнув проводити відносно козаків гнучку політику. Жолкевський розумів, що Польщі потрібні козаки, тому намагався знайти з ними компроміс, хоча і не любив їх. Разом з польськими військами козаки брали участь у військових кампаніях у Молдавії, Прибалтиці, Московії. Коли ж у 1620 році гетьман все ж таки вирішив відмовитися від широкомасштабної допомоги козацтва, польське військо зазнало катастрофічної поразки від турок під Цецорой. Це було не тільки його поразкою, але і поразкою політики Речі Посполитої по відношенню до козацтва. До чого привела ця поразка, Польща сповна дізналася в 1648–1654 роках…

Берестейська унія 1596 року

Установлюючи свою владу в західноукраїнських землях, поляки постійно стикалися з проблемами релігійного характеру. Будучи ревними католиками, вони прагнули розповсюдити свою релігію і на підкорені території. Проте зробити це з населенням, яке впродовж п'яти століть сповідало православ'я, було зовсім не просто. У цих умовах Римська церква пішла на компроміс, який (зараз це можна сказати напевно) довів свою життєздатність.

Після Люблінської унії рух до об'єднання церков прискорився. У 1577 році широкий резонанс дістало знамените міркування католицького теолога, першого ректора Віленського університету Петра Скарги «Про єдність церкви Божої». У той самий час єзуїти систематично вели роботу серед провідних українських магнатів, щоб схилити їх до підтримки ідеї унії. І це, треба сказати, їм непогано вдавалося, зокрема, на їх сторону перейшов могутній православний феодал князь Острозький. Ревностний католик король Сигізмунд III використовував всі свої можливості, щоб за допомогою унії, хай і на обмеженій території, принести користь Риму, який в останні десятиліття тільки і робив, що програвав – у Німеччині, Франції, Англії. При цьому поляки не випускали з уваги і своїх політичних завдань, прагнучи підірвати вплив Московії на західноруські землі. Тим паче, що в 1589 році було встановлено патріаршество «всея Русі», що має на увазі претензії Москви на всі українські і білоруські землі.

Цікаво, але безпосередній поштовх до укладення союзу зробили саме православні священики. У 1590 році єпископ Львова Гедеон Балабан провів таємний з'їзд православних єпископів у Белзі, на якому поставив питання про унію. Річ у тому, що Балабан постійно конфліктував з впливовим Львівським православним братством. Пізніше табір «уніоністів» очолили єпископ Луцький Кирило Терлецький і єпископ Володимирсько-Волинський Іпатій Потій (до речі, колишній кальвініст).

Прихильники унії говорили пастві, що, ставши частиною католицької церкви, вона отримає рівні з поляками права. Самі ж єпископи розраховували отримати місця в сенаті, як їх католицькі колеги. Після серії переговорів з королівськими чиновниками, католицькими єпископами і папським нунцієм наприкінці 1594 року були складені так звані «Торчинські артикули» з викладом умов, на яких може бути укладена унія. їх підписали православні митрополит і сім єпископів. Вони зобов'язалися визнати авторитет папи, натомість же їм дарувалися гарантії збереження традиційної православної літургії і церковних обрядів, а також право священиків одружуватися. Єпископи повинні були обиратися духовними персонами тільки з числа осіб «руської і грецької національності». Митрополита обирали єпископи, але затверджував папа. Восени 1595 року Терлецький і Потій відправилися до Риму до Климентія VIII для офіційного укладення унії. 23 грудня 1595 року у Ватикані відбулася урочиста церемонія «приєднання русинів».

Умови артикулів викликали обурення князя Костянтина Острозького. У липні 1595 року в публічному листі до уніатських єпископів він назвав їх «вовками в овечій шкурі» і призвав віруючих до непокори. Крім цього, Острозький відправив офіційний протест королю. У той же самий час князь вступив в антикатолицьку змову з протестантами, загрожуючи підняти озброєне повстання. По всій Україні і Білорусії православне дворянство терміново збиралося на місцеві збори і засуджувало унію, львівський і перемишльський єпископи оголосили про свою незгоду з уніатами.

Для вирішення конфлікту в жовтні 1596 року в Бресті був скликаний церковний собор. Супротивників унії представляли Балабан і Копистинський, православні ієрархи з-за кордону, виборні представники дворянства, більше 200 священиків і безліч мирян. їх безпеку забезпечував Острозький, прибулий зі своїм озброєним загоном. Лави прибічників унії очолювали чотири православних єпископа, невелике число католицьких ієрархів і королівських чиновників.

Переговори швидко зайшли в безвихідь. Уніати прямо заявили, що ніякі доводи не змусять їх відректися від унії. Собор розділився на два окремі собори. На уніатському київський митрополит Михайло Рогоза зрадив анафемі єпископів львівського і перемишльського, на православному ж представник константинопольського патріарха відлучив від церкви митрополита і сім уніатських єпископів. 15 грудня 1596 року Сигізмунд III видав універсал, в якому проголосив обов'язковими рішення Брестського уніатського собору. Єпископам-уніатам він дарував право володіння всіма монастирями і церквами Східного обряду на території Речі Посполитої. Нова церква отримала назву греко-католицької.

Насадження нової віри велося насильницькими методами. У містах православних не призначали на муніципальні посади, саботували видачу дозволів на заняття тим або іншим ремеслом або торгівлею. Пани примушували своїх селян приймати уніатських священиків і виганяти православних попів. Православні священики вимушені були переходити в уніатство, таємно зберігаючи вірність вірі предків. Наступником померлого в 1599 році Михайла Рогози став один із творців унії Іпатій Потій. Удавшись до прямих репресій – грабежам і арештам, – Іпатій загарбував кафедри і монастирі з їх маєтками. Намагався він захопити і Києво-Печерську лавру, всіляко підривав діяльність православних братств. Не випадково одним з головних гасел виступів українського козацтва, що посилювалося, був захист православної віри від уніатів.

Протистояння між двома церквами в Україні, що продовжувалося ще не одне сторіччя, знайшло віддзеркалення в полемічній літературі, діяльності видатних представників української культури і національно-визвольного руху. Треба сказати, що уніатська церква знайшла свою паству і своє більш ніж гідне місце на релігійній карті України. їй призначено було пережити період гонінь спочатку при царській владі, потім за радянських часів. У 1946 році з подачі радянських властей греко-католицька церква була ліквідована, але з початком У СРСР перебудови її діяльність відновлена.

Відновлення православної ієрархії при гетьманові Сагайдачному

Після ухвалення Берестейськой унії Україна виявилася розколеною надвоє. Єпископи на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою і більша частина української шляхти підтримували унію, тоді як парафіяльні священики, козаки і міщани виступали проти. Незабаром після підписання Рогоза позбавив єпископського сану львівського єпископа Гедеона Балабана і перемишльського – Михайла Копистинського. Втім, останні знаходилися під захистом князя Острозького, козаків і братств і де-факто продовжували займати свої кафедри.

У 1607 році, коли помер єпископ Балабан, наступник Рогози Іпатій Потій намагався призначити на його місце уніатського єпископа, проте зустрів запеклий опір Львівського братства, що володіло до того ж (про це ми згадували в статті про створення братства) статусом ставропігії. В результаті на посаду львівського єпископа був призначений Ієремія Тиссаровський. Таким чином, одну з українських єпархій очолював православний священик, тоді як главами останніх семи стали уніати.

Якщо перші роки протистояння між уніатами і православними проходило в цілому мирно, не виходячи за рамки богословських дискусій, то приблизно з XVII століття положення загострилося – почалися переслідування, спроби захоплення монастирів і церков і т. д. У цій ситуації в релігійні розбіжності все частіше почало втручатися козацтво. Одним із перших подібних прикладів відбувся в 1609 році, коли запорожці, очолювані гетьманом Григорієм Тискневичем, не дозволили намісникові Іпатія Потія Антонію Грековичу узяти під свій контроль Софійський собор. А вже зимою 1618 року спроба забрати Михайлівський монастир закінчилася для Грековича сумно – козаки спустили його під лід річки.

Найважливішим кроком у справі захисту православ'я стало створення в 1615 році Київського Богоявленського братства і вступ до нього наступного року всього Війська Запорізького з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним на чолі. І хоча формальне братство було створено без санкції короля, підтримка козацтва забезпечила йому захист – власті не наважилися закрити братство.

«Петро Сагайдачний усвідомив, що віра для народу дорожча за інші моральні мотиви, і тому вирішив сумістити релігійне питання з козацькою справою, щоб таким чином перетворити козаків на провідників цілого народу, які б захищали найважливіші його інтереси».

Володимир Антонович

Час дискусій пройшов, було очевидно, що сила – чи не єдиний спосіб протистояти тиску уряду на православних, і цією силою було козацтво. Привід рішуче втрутитися в релігійні справи представився на початку 1620 року, коли до Москви прибув єрусалимський патріарх Феофан III. Як вважають історики, в лютому 1620 року отаман Петро Одинець за дорученням Сагайдачного зустрічався з патріархом у Москві і виклав позицію козаків. У березні Феофан прибув до України, перед в'їздом до Києва його зі всіма почестями зустрічали запорозькі козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним.

В Україні патріарх пробув більше півроку. Він надав статус ставропігії Київському братству, відвідав Трахтемировський козацький монастир, Черкаси, Канів, інші козацькі райони. Довге перебування Феофана викликало незадоволеність польської влади, лунали навіть заклики заарештувати його, проте у результаті патріарший візит пройшов без яких-небудь ускладнень. Наприкінці літа 1620 року в Києво-Печерському монастирі відбувся розширений з'їзд духівництва, в якому брали участь представники козацької старшини і шляхти. На ньому православне духівництво звернулося до Феофана III з проханням посвятити в єпископський сан українських ієрархів. Знаючи про те, що на території Речі Посполитої правом призначати єпископів володіла виключно королівська влада, патріарх довго коливався і погодився тільки після того, як Сагайдачний від імені Війська Запорізького гарантував йому захист. 6 жовтня 1621 року в братській Богоявленській церкві патріарх посвятив межигірського ігумена Ісаю Копинського в сан перемишльського єпископа, а через декілька днів – ігумена Київо-Михайлівського монастиря Іова Борецького в сан Київського митрополита, Мелетія Смотрицького в сан Полоцького архієпископа, а також призначив п'ять єпископів до Полоцька, Володимира-Волинського, Луцька, Перемишля і Холма. Таким чином, завдяки політиці Петра Сагайдачного і духівництва в Україні була відроджена православна ієрархія.

Польський уряд опинився в подвійному положенні. З одного боку, подібні кроки православних йшли врозріз з його політикою примушення до уніатства і були прямим порушенням законів Речі Посполитої. У тому самому 1620 року Сигізмунд III видав указ про арешт архієпископів Борецького і Смотрицького як «турецьких шпигунів». Проте з другого боку, власті дуже розраховували на козацтво як на могутню військову силу і в той момент сваритися з ним не бажали. Саме тому укази про арешт православних ієрархів носили швидше декларативний характер і до реального їх втілення справа не дійшла. Надалі кілька разів робилися спроби знайти релігійний компроміс, на 1629 рік було навіть заплановано проведення погоджувального православно-уніатського з'їзду, на якому повинні були бути вирішені спірні питання. Проте цього разу польська влада, розуміючи, що подібний з'їзд буде не в її інтересах, зробила все, щоб цей з'їзд не відбувся.

Хотинська битва

Хотинська битва не тільки для української, але і для світової історії стала прикладом бою, де як союзники брали участь дві сторони, які прийнято вважати антагоністами – поляки і запорожці. Насправді таких сумісних боїв козаків і поляків було немало. І зокрема, за часів гетьмана Петра Сагайдачного – фігури для української історії більш ніж значної.

Він став гетьманом у 1606 році. У всій достатньо бурхливій діяльності Петра Сагайдачного чітко є видимими три основні доктрини – війна з турками і татарами, шлях компромісів з Польщею, боротьба за збереження і розвиток українського православ'я.

У виконання першої доктрини Сагайдачний не раз очолював спустошливі набіги на турецькі і татарські міста. Тут і взяття Варни, і походи на Константинополь, і взяття Кафи (Феодосії). Польща дивилася на подібні дії гетьмана крізь пальці. Для того і потрібні були вільні військові поселенці на межах держави, щоб боротися з південними сусідами.

Так само переконано, як воював проти Порти, Сагайдачний шукав мирного вирішення будь-яких проблем з польським королем. Полякам вдавалося добиватися від гетьмана таких зобов'язань, які приводили до справжніх бунтів у Запоріжжі. Так, Сагайдачний погоджувався на зменшення реєстрового, а тим більше – Запорізького козацтва. Проте такі угоди жодного разу не були виконані. Кожного разу Польща починала військові дії проти когось з сусідів, і козацьке військо їй в цьому повинно було допомогти. Так було, наприклад, коли поляки намагалися посадити на руський престол короля Владислава і загін гетьмана Сагайдачного йому в цьому активно допомагав. Гетьман не хотів допускати кровопролиття, сподівався, що військова підтримка врешті-решт змусить Річ Посполиту піти на поступки запорожцям. Король, як правило, відбувався обіцянками. Утім, постійно погоджуючись скоротити військо, Сагайдачний теж не дотримувався слова. При ньому запорізьке воїнство набуло характеру більш дисциплінованої регулярної армії.

У 1619 році, після чергової угоди з поляками, Сагайдачний не зміг повернутися на Січ. Там був піднятий бунт, який очолив Яків Бородавка. Він-то і отримав гетьманську булаву. Бородавка також водив козаків у похід на Константинополь. Незабаром після цього походу турецький султан, висунувши як привід постійні козацькі набіги і активні дії польського короля на підлеглих Порті угорських землях, почав війну проти Польщі. Можливо, якби султанові вдалося швидко розгромити поляків, то він би вийшов і до Центральної Європи.

Війна почалася з катастрофічної для Польщі битви при Цецорі на Дністрі. Після цього розгрому Польща опинилася в дуже скрутному становищі. Готового війська практично не було. Тим часом вся Османська імперія готувалася до продовження війни. Було зібрано військо – 150 тисяч турок і 60 тисяч татар. Польський король звернувся до Риму і Відня. Папа обмежився співчуттям «благочестивій ревностності Сигізмунда III у справі захисту християнства». Австрійський імператор заборонив вербувати рекрутів у підвладних йому землях, збираючись воювати з чехами (йшов перший етап Тридцятирічної війни).

Хотинськая битва (1673 p.)

Гравюра XVII ст.

Збір війська йшов дуже туго. Призначений верховним головнокомандуючим литовський гетьман Карл Ходкевич песимістично питав: «Якщо справи так пішли спочатку, то що буде далі?» Врешті-решт під Львовом було зібрано близько 40 тисяч воїнів при 38 гарматах. Військо попрямувало назустріч туркам. Характерно, що крупні магнати відхилилися від походу – до Ходкевича прибули лише князь Заславський з 600 воїнами і белзський воєвода Лещинський зі своєю надвірною сотнею.

Король звернувся за допомогою до козаків. Цим вирішив скористатися Сагайдачний: відрядивши послів до Варшави добиватися послаблень для православної церкви і козацтва, він сам відправився в Січ і спробував умовити козаків не гнатися за грошима і не виступати в похід, поки король не пообіцяє виконати всі його вимоги. Козацька рада в Сухій Діброві погодилася допомогти Речі Посполитої за умови дотримання вимог Сагайдачного. Але ще до закінчення переговорів гетьман Яків Бородавка повів 40-тисячне козацьке військо, при 20 мідних гарматах і трьох чавунних, у бік Молдавії на з'єднання з польською армією, що стояла у фортеці Хотин.

На початку XI століття Володимир Великий створив систему прикордонних фортець на заході і півдні своєї держави, такою фортецею став і Хотин на Дністрі. Після татаро-монгольського завоювання Русі роль Хотина як одного з найважливіших форпостів Галицько-Волинського князівства на південному заході ще більш зросла. У кінці XIV століття Хотин увійшов до складу Молдавської держави, став центром розвитку ремесла і торгівлі. Місто було важливим митним пунктом. Після занепаду Молдавського князівства місто і фортеця перейшли в руки турок. Вони ще більше підсилили оборонну потужність фортеці. У 1563 році козаки на чолі з легендарним Дмитром Вишневецьким (Байдою) зайняли фортецю. У 1615 році польські війська увійшли в Хотин. Після Цецорської битви 1620 року Хотин став головним форпостом оборони від турецького нашестя.

Бородавка довго не хотів переходити Дністер і приєднуватися до польського фронту. Командувач поляками і гетьман обмінювалися пропозиціями. Бородавка хотів, щоб поляки спочатку перейшли Дністер назад, і вже потім ним і козакам об'єднаною армією слід було висуватися проти турок. При цьому в сутичках з передовими турецькими і татарськими загонами Бородавка втратив немало людей. Татари намагалися уклинитися між військами союзників. Серед козаків росло незадоволення. Тому після прибуття Сагайдачного його суперника позбавили булави, яка знову перейшла до Петра Конашевича (незабаром Бородавка був страчений).

Сагайдачний умілим маневром зміг обдурити татар і дістатися до поляків. 1 вересня 1621 року козацьке військо приєдналося до поляків і стало лівим флангом загальної армії. За ним Дністер перейшов і полк короля Владислава.

А вже наступного дня до Хотина підійшли основні турецькі сили. Того ж дня з ходу вони спробували відкинути козаків, але ті, підтримані загонами Ходкевича, відкинули атакуючих. Бій закінчився пізно увечері. Тільки після цього турки стали табором. Вони були такі упевнені в своїй силі, що не обнесли табір ніякими спеціальними укріпленнями – їх роль повинні були виконати 400 гармат. Армія султана налічувала 150 тисяч чоловік проти 75–80 тисяч польсько-козацького війська.

4 вересня турки провели чергову атаку і знову на козацький фланг. І знову натиск був відбитий. Причому війська султана відійшли із значними втратами.

Якийсь час серйозні атаки більше не робилися. Турки обмежувалися тим, що злегка турбували тих, що оборонялися, влаштовували артобстріл порядків супротивника. Але положення об'єднаного польського війська не поліпшувалося. Слабо було налагоджено постачання. Ситуація загострилася, коли Ногайська орда перейшла Дністер і перерізувала важливу комунікаційну лінію, що пов'язувала армію з Кам'янцем. У результаті почав гостро відчуватися недолік у продовольстві і фуражі.

Бачивши, що моральна обстановка в таборі погіршується, козацька старшина і польське командування вирішили в ніч на 12 вересня провести сміливу і масштабну вилазку. Згідно розробленому плану, 20 тисяч козаків і угорська піхота повинні були таємно обійти порядки супротивника, з тим щоб підібратися до його обозу. Останні метри козаки планували подолати поповзом. Потім по сигналу першими в стрімку атаку з фронту пішли б кінні регулярні козацькі частини (вони входили до числа 35-тисячної польської армії Ходкевича). За ними, піднявши великий шум, повинна була рушити польська кавалерія, і в цей самий час у табір увірвалися б угорці і піші козаки.

Опівночі війська почали готуватися до виконання плану, але робили це досить ільно і вже почало світати, коли козаки рушили в обхід ворога. Вони встигли підійти до турецьких шатрів, але пішов дощ. Козаки, побоюючись, що тепер їх рушниці не зможуть стріляти, подали знак Ходкевичу, що атака, напевно, не вийде. Всім був дан наказ повернутися назад.

Голод привів до збільшення незадоволення серед козаків, які зажадали повернення додому. їх вдалося умовити, тільки пообіцявши на 10 тисяч злотих більше (тепер січовикам належало 50 тисяч) і натиснувши на їх слабке місце – особливу симпатію до польського короля Владислава. Тепер козакам треба було воювати начебто не за польську корону, а особисто за честь Владислава. Запорожці ще принаймні двічі здійснювали нічні вилазки, щоб розгромити турецький табір, але кожного разу зупинялися для грабежу.

24 вересня помер Ходкевич – шановажаний і поляками, і козаками досвідчений воєначальник. Дізнавшись про це (хоча поляки і намагалися зберегти сумну подію в таємниці), султан спробував наступного дня атакувати супротивника, але безрезультатно. Тоді він почав за посередництво молдавського господаря переговори, незважаючи на які 28 вересня знов здійснив велику атаку. По свідоцтвах очевидців, це була найлютіша атака турок за весь час стояння при Хотині. Але новий керівник польського війська Станіслав Любомирський зміг відбити напад. Туркам довелося відійти з великими втратами. У цілому при Хотині вони втратили близько 80 тисяч чоловік. Але і втрати їх супротивників були значні. Переговори продовжилися, і 9 жовтня було укладено угоду. Вона в цілому зберігала за сторонами положення, в якому вони знаходилися до початку війни. При цьому значна частина договору була присвячена козакам. Поляки навідріз відмовилися карати козаків за морські і сухопутні походи проти турок, але пообіцяли, що набіги припиняться.

Козаки, незадоволені тим, що мирна угода складалася сепаратним чином, без їх участі, швидко пішли з-під Хотина, справедливо побоюючись, що наступним кроком поляків буде роззброєння своїх неспокійних союзників. До Варшави було послано чергове посольство, в якому козаки просили за службу збільшення оплати до 100 000 злотих, вільного мешкання на всій території України і, зокрема, припинення гонінь на православну віру. Ці прохання не були взяті до уваги.

Петро Сагайдачний брав особисту участь у всіх великих битвах при Хотині. В одній із них він був поранений кулею. Рана не загоювалася. Після битви гетьмана привезли до Києва, де він після довгої хвороби помер 10 квітня 1622 року.

Створення Киево-Могилянської академії

Історія Києво-Могилянської академії – це не просто історія вищого учбового закладу, виражена в датах і кількості знаменитих і не дуже випускників. Це історія боротьби українського народу за свободу думки і духу, за право думати і говорити на рідній мові і вірити в того Бога, в якого вірили предки…

У XVI столітті почався процес, який в історії був названий «окатоличенням України». Особливо старалися в цьому плані брати ордена «Суспільства Ісуса», відомі як єзуїти. На перший погляд, їх діяльність в Україні виглядала цілком корисною і навіть благородною. Вони відкривали школи і колегії, де православна молодь, що не мала до того такій можливості, могла здобувати цілком пристойну освіту. Єзуїтські колегії у той час вважалися кращими в Європі. Але метою єзуїтів було відірвати молодих українців від свого коріння, шляхом духовної агресії перетворити їх із православних в католиків. Тому і освіта в цих школах велася виключно з позицій католицького світосприймання.

Відповіддю уніатству стало масове виникнення православних братств, що об'єднували в своїх рядах різні верстви населення, і створення при цих братствах церковнопарафіяльних шкіл. Головною метою братств була боротьба за православ'я, за збереження духовних традицій українського народу, і тому викладання в цих школах велося на слов'янській і грецькій мовах, на відміну від єзуїтських колегій, де предмети вивчалися на латині і польському.

На початку XVII століття почало формуватися Київське братство. Але до певного часу у нього не було ні землі, ні приміщень, де можна було б організувати учбовий заклад. Так тривало до жовтня 1615 року, коли Єлизавета Василівна Гулевичівна, киянка, із знатного волинського роду не подарувала братству свій будинок і ділянку землі на київському Подолі. Варто поклонитися цій розумній і інтелігентній жінці, яка зробила для освіти в Україні значно більше, чим багато знатних і багатих чоловіків. 15 жовтня 1615 року – дата запису в київську магістратську книгу дарчої, по якій будинок і земля Єлизавети Гулевичівни передавалися для утворення монастиря і школи для дітей, нині вважається датою заснування Києво-Могилянської академії.

Значну підтримку Київському братству подавав Петро Конашевич-Сагайдачний. Разом з військом Запорізьким гетьман у 1620 році вступив у братство і декілька років він був опікуном Києво-Братського училищного монастиря. І навіть на смертному одрі, коли Петро Сагайдачний вмирав від ран, отриманих під час Хотинської битви, він пам'ятав про потреби братства і заповів значну частину своїх коштів «на науку і виховання бакалаврів учених серед дітей християнських».

Безумовно, оповідання про цей вищий учбовий заклад України неможливе без розповіді про життя і діяльність людини, ім'я якої входить у назву академії. Значення митрополита Петра Могили в розвитку української культури і освіти важко переоцінити. Рано осиротілий виходець із знатного молдавського роду (його отець був отруєний за наказом господаря Валахиі, після чого мати з п'ятьма дітьми перебралася до Польщі) в юності мріяв зробити військову кар'єру, брав участь у декількох битвах. І одночасно здобув прекрасну освіту, почавши навчання в православному училищі Львівського братства, а закінчивши в кращих університетах Європи. Мабуть, це і визначило його подальший шлях. Поступово Могила відійшов від військових і мирських справ і в 1627 році, під впливом Київського митрополита Іова Борецького, прийняв духовний сан. Незабаром Петро Могила був вибраний архімандритом Києво-Печерської лаври. У 1631 році при Лаврі було утворено училище «для викладання вільних наук на грецькій, слов'янській і латинській мовах». Через рік школа Київського братства і Києво-Печерське училище були об'єднані в єдиний учбовий заклад – Києво-Братську колегію, пізніше перейменовану в Києво-Могилянську.

До самого кінця свого життя Петро Могила не забував про своє дітище. Він заповідав колегії свої будинки на Подолі, декілька сіл і хуторів, більше 80 тисяч золотих готівкою, а також безцінну бібліотеку із понад 2000 томів. І наприкінці митрополит просив своїх послідовників «берегти колегію як єдине його надбання».

Цікаво, що хоча Києво-Могилянську колегію і заснували на противагу католицьким учбовим закладам, але її структура і система навчання багато в чому були побудовані за зразком єзуїтських колегіумів. «В учбовому відношенні Київська колегія розділялася на дві конгрегації: вищу і нижчу, – писав відомий руський і український історик М. І. Костомаров у своїй праці «Руська історія в життєписах її найголовніших діячів». – Нижча, у свою чергу, підрозділялася на шість класів: фара, або аналогія, де навчали одночасно читанню і письму на трьох мовах: слов'янській, латинській і грецькій; інфіма – клас первісних відомостей; за нею клас граматики і клас синтаксими, в обох цих класах йшло вивчення граматичних правил трьох мов – слов'янської, латинської і грецької, пояснювалися і перекладалися різні твори, проводилися практичні вправи в мовах, викладалися катехізис, арифметика, музика і нотний спів. Слідом – клас поезії, де головним чином викладалася піїтика і писалися всілякі вправи по віршодії як російської, так і латинської. За піїтикою – клас риторики, де учні вправлялися в писанні промов і міркувань на різні предмети, керуючись особливо Квінтилліоном і Цицероном. Вища конгрегація мала два класи: перший був клас філософії, яка викладалася по Арістотелю, пристосованому до викладання в західному латинському керівництві, і розділялася на три частини: логіку, фізику і метафізику; у цьому ж класі викладалися геометрія і астрономія. Інший, самий вищий, був клас богослов'я; богослов'я викладалося, головним чином, за системою Хоми Аквіната».

Курс навчання в Києво-Могилянській колегії складав 12 років. Проте в принципі студенти мали право вчитися скільки завгодно. Учнів не відраховували за те, що вони не вивчили уроку або взагалі не склали іспити (напевно нинішні студенти не зможуть без заздрості прочитати про це). Досить було привести яку-небудь вагому причину, наприклад, відсутність необхідних підручників або коштів на покупку нового одягу. Таке ліберальне відношення приводило до того, що число учнів постійно росло і до середини XVIII сторіччя перевищувало 1700 чоловік.

Ще в 1630-х роках Києво-Могилянську колегію сучасники називали академією. Проте юридичний статус вищого учбового закладу вона прийняла тільки на початку XVIII століття. У 1694 році, під час ректорства Іосаафа Крюковського, колегія була в праві викладати так звані «вищі курси» – філософію і богослов'я. Таке право мали тільки ті учбові заклади, які володіли статусом вищих, тобто академії. А формально академічний статус учбовий заклад отримав у 1701 році. За дорученням гетьмана Івана Мазепи і митрополита Варлаама Ясинського Іосааф Крюковський відправився до Москви за підтвердженням матеріального і правового статусу академії. «Академії їх Києво-Могилянської, що від колишньої своєї підстави має рівні привілеї, як звичайно інші Академії у всіх державах іноземчеських, право свободи мати підтверджується», – значилося в дарованій ректорові царській грамоті.

Із стін Києво-Могилянської академії вийшла безліч знаменитих випускників: великий філософ Григорій Сковорода, учений і просвітитель Симеон Полоцький, митрополит і реформатор церкви Феофан Прокопович, композитор Дмитро Бортнянський, чотирнадцять (!) українських гетьманів. В академії починав свій шлях у науку Михайло Ломоносов.

За імператора Петра І Києво-Могилянська колегія стала академією, і при ньому же, на жаль, почався наступ на українську мову, була зроблена чергова спроба асиміляції українців, «щоб народ малоросійський не вважав себе відмінним від великоросійського». У 1720 році було заборонено друкувати книги на «сільському діалекті» (тобто українською мовою). Учбовим закладам рекомендували перейти на викладання російською мовою, а в 1763 році указом імператриці Катерини II була введена повна заборона на використання української мови в Києво-Могилянській академії. Крім того, випускники академії не мали права працювати в Україні і, що природно, вони були вимушені перебиратися до Петербурга, Москви або до наукових і культурних центрів Західної Європи. Але незважаючи на всі заборони, Києво-Могилянська академія продовжувала залишатися центром української культури. Деякі викладачі на свій страх і ризик продовжували вести заняття українською мовою. І вже тим більше при спілкуванні поза заняттями наставники і студенти віддавали перевагу української мові над «великоросійською».

Звичайно, «вільнодумний дух», що панував у стінах Києво-Могилянської академії, немало дратував російський уряд. І мабуть це стало однією з головних причин того, що в 1817 році розпорядженням Священного синоду академія була закрита. Через два роки учбовий заклад був відкритий у новій якості – вже як Київська духовна академія. На перший погляд, різниця невелика, змінилася лише назва і все. Але насправді зміни були набагато серйозніші. Адже, крім гуманітарних наук, у Києво-Могилянській академії особлива увага приділялася наукам природним. У середині XVIII століття були відкриті класи «чистої математики», де студенти вивчали алгебру і геометрію, а також класи «змішаної математики», в яких читалися курси архітектури, оптики, гідравліки, тригонометрії, астрономії й основ воєнної справи. У 1802 році з'явився клас медицини з вивченням анатомії, хірургії, фізіології, причому не тільки в теорії, але і на практиці. Розвивалися в академії природознавчі науки – біологія, зоологія, мінералогія та інші. У системі ж навчання, введеній у Київській духовній академії, місця для природних наук практично не було.

Але все таки краще хоч щось, ніж зовсім нічого, – у 1918 році Київська духовна семінарія була закрита. У приміщеннях академії розмістили штаб Дніпровської воєнної флотилії, а також сховища філії Центральної наукової бібліотеки АН України.

Навіть після проголошення незалежності України не багато хто вірив, що Києво-Могилянська академія може бути відроджена. Але поки песимісти роздумують «бути чи не бути?», оптимісти беруться за справу. 19 вересня 1991 року було опубліковано розпорядження голови Верховної Ради України Л. Кравчука «Про відродження Києво-Могилянської академії». 24 серпня 1992 року відбулося офіційне відкриття університету «Києво-Могилянська академія» (УKMА). 19 травня 1994 року УKMA отримала статус Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА).

«Ординація Війська Запорізького»

Найактивніша і часто визначаюча результат битв участь у боротьбі проти турецької агресії давала надію козацькій старшині на те, що уряд Речі Посполитої нарешті піде назустріч українському народу і вирішить хоч би найнасущніші і невідкладні проблеми. Але «мавр зробив свою справу, мавр може йти» – король Сигізмунд III, якщо називати речі своїми іменами, просто обдурив козаків.

До осені 1625 року ситуація у взаєминах польської влади і українських козаків загострилася настільки, що переросла у відкрите озброєне протистояння. «Наводити лад» в Україні рушило коронне військо на чолі з гетьманом Станіславом Конецпольським. Сили поляків були значними – 25–30 тисяч чоловік, у розпорядженні ж козацького гетьмана Марка Жмайла було не більше 20 тисяч. Козаки розраховували на допомогу кримського хана Шагін-Гірея, проте татари так і не прийшли. Стратегічна ініціатива була в руках Конецпольського, йому вдалося завдати декілька істотних ударів по козацькому війську. Втім, вирішальної переваги поляки, що понесли також великі втрати, так і не добилися. Після декількох важких боїв в урочищі Ведмедячі Лози в районі Курукового озера (недалеко від сучасного міста Кременчук) польські комісари і козацька старшина домовилися про початок переговорів.

Ці переговори (вельми, треба сказати, емоційні і напружені) завершилися підписанням 27 жовтня 1625 року так званого Куруковського договору. Згідно умовам договору, козацький реєстр збільшувався з трьох до шести тисяч чоловік; на утримування реєстрового війська виділялося 60 тисяч злотих у рік плюс додаткова плата старшині; оголошувалася амністія всім повстанцям; за реєстровим козацтвом зберігалося право обирати собі «старшого» (гетьмана), проте його кандидатура повинна була затверджуватися королем або коронним гетьманом.

Природно, що подібні преференції були надані козацтву «не просто так». Козаки не мали надалі права робити які-небудь походи (як морські, так і сухопутні) без дозволу польського короля; їм було заборонено самостійно вступати в переговори з сусідніми державами; всі козаки, що не увійшли до реєстру, зобов'язані були повернутися в той суспільний стан, в якому вони знаходилися до підписання договору; козаки, що жили не на так званих коронних землях, а на землях духівництва або шляхти, могли залишитися на них лише з дозволу власників і лише як їх піддані (у разі відмови козак повинен був залишити ці землі протягом 12 тижнів).

На створення реєстру новому гетьманові Михайлу Дорошенку (він був вибраний замість Жмайла за день до підписання Куруковського договору) відводилося три місяці. Коли реєстр був готовий, стало ясно, що місце в ньому знайшлося найзнатнішим і заможнішим козакам, по виразу М. Грушевського, «козацькій буржуазії». Два з половиною роки гетьманства Дорошенка стали одним з небагатьох періодів спокою і співпраці у відносинах між поляками і козаками. Проте весною 1628 року гетьман загинув у сутичці з татарами під Бахчисараєм. Після цього ситуація як у відносинах козаків з польською владою, так і усередині самого козацтва знову почала загострюватися.

Куруковський договір остаточно поділив козацтво на дві групи. Реєстрові козаки користувалися всіма отриманими від уряду Речі Посполитої правами і вільностями, знаходилися у нього на утриманні і тому не прагнули до конфронтації з поляками. Нереєстрові ж, згідно умовам Куруковського договору, в більшості своїй повинні були знову стати кріпосними, чого вони, природно, не бажали. Саме тому такі козаки сходилися на Запорізьку Січ.

Весною 1630 року недавно вибраний кошовим гетьманом Тарас Федорович, відомий на Січі під прізвиськом Трясило, очолив повстання січовиків проти польської шляхти. Вийшовши із Запоріжжя із загоном у 10 тисяч козаків, вже до травня 1630 року Федорович мав у своєму розпорядженні 30 тисяч чоловік. Три тижні під Переяславом йшли жорстокі бої між повсталими і військом С. Конецпольського. І знову, як і п'ять років тому, поляки, не зумівши отримати важливу перемогу, вирішили піти на переговори з козаками. Трясило з цим був не згоден, проте більшість козаків, перш за все старшина, були налаштовані на компроміс. Федорович пішов з невеликим загоном прихильників на Січ. Після цього почалися переговори між Конецпольським і помірною частиною старшини, які незабаром завершилися підписанням Переяславського договору. Згідно з ним, чисельність реєстру збільшувалася до восьми тисяч, замість Трясила кошовим був вибраний Тимош Орендаренко, який негайно був затверджений Конецпольським. Натомість козаки в черговий раз пообіцяли спалити свої чайки і припинити морські походи на Туреччину й інші країни.

Примечания

1

Ім'я Кирило Костянтин Філософ прийняв при постригу лише перед самою смертю.

2

Лавра (від грецьк. «вулиця») – назва великих і найбільш визнаних чоловічих монастирів у греко-католицькій та православній церквах.

3

Патерик (віг грецьк. «отча книга») – назва збірки оповідань і новел церковно-релігійного змісту.

4

Тумєн – найбільша організаційна тактична одиниця монгольського війська, яка складалася з десяти тисяч вешників.

5

Вона була замінена на польську лише в 1697 році.

6

У літературі часто зустрічається варіант Северин, рідше – Семен. Однак сам Наливайко в більшій частині своїх листів називав себе саме Семерієм.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.