Пентакль: Збірка

      — Пропустіть з дитиною! — гаркнув Богдан зненацька грубо і, міцно пригорнувши до себе принишклого Дениса, угвинтився в переповнені задушливі надра.

* * *

      — Адже ти розумієш, що це просто збіг? — запитала Люська. — Ти так засмутився через цю видру Катерину… Так ще картопля… На біса вона нам здалася?
      — От-от, — підтвердив Богдан.
      — А біля того переходу вічно усякий жах. Погане місце. Місяць тому хлопчика збили — перебігав…
      Богдан важко зітхнув.
      — Гнатович, — Люська поморщилася. — До речі, цього птаха я бачила. Сидів на сміттєвому баку.
      — Справді?!
      — Ну явно не ворона… Хоча великий. Дуже схожий на того, що у нас у селі під дахом жив.
      — У нього ока немає.
      — Щодо ока я не помітила, здалеку бачила… Але явно покалічений, ледь літає. Знаєш, часто буває, що підранки не летять на зиму, а пристроюються де-небудь у місті… Треба підгодувати.
      — Люсько, слухай, це той самий, що у нас під дахом…
      — Ага. Прилетів за триста кілометрів до тебе в гості. Авжеж.
      Глузливий Люсьчин тон привів Богдана до тями. Але на Денискові малюнки він побоювався дивитися ще довго — майже два тижні.

* * *

      Богдан сидів за роботою, коли повернулися з прогулянки Люська з Денисом. Люська тримала санки, Денис — стару ковдрочку, що служила підстилкою. З мокрих полозів падали на лінолеум сніжні ляпки.
      — Змерзли? — запитав Богдан, замикаючи двері.
      — Ага, — сказала Люська дивним голосом. — Трішки…
      І взялася розстібати на Денисові шубку, але Богдан уже знав: щось трапилося.
      — Та ні, — відповіла Люська на його погляд. — Нічого… так. Деня, іди мий ручки…
      Прикрила за сином двері ванної.
      — Бачили ми цього… кота. Начебто. Деня злякався… А двірничка каже, що він тут у дворі… коротше, бачили його. Начебто б він болонку з’їв із другого під’їзду.
      — Кіт?!
      — Вони кажуть про нього — «чорнобильський мутант», — Люська невесело посміхнулася. — Знаєш що? Подзвоню я в «будку». Нехай приїдуть і заберуть його. На біса нам у дворі така гидота?

* * *

      «Будка», служба, що відловлювала бродячих тварин, ніякого кота-мутанта у дворі не знайшла, зате спробувала забрати двір-тер’єра Булата з третього під’їзду. Вийшов скандал, мало не бійка, хазяйка Булата кричала в обличчя Люсьці образи, Богдан ледь зумів залагодити справу миром — заплатив «будочникам», і ті поїхали порожні.
      Люська довго плакала на кухні, Богдан утішав її. Нарешті, о першій годині попівночі вляглися; о п’ятій ранку Денис вийшов на кухню попити водички і, глянувши у вікно, побачив під єдиним ліхтарем у дворі — величезну тварину з настовбурченою шерстю…
      Мигнув — чудовиська наче й не було.

* * *

      — Що це?
      Богдан тримав у руках новий малюнок Дениса, що випав через нещільно прикриті дверцята письмового столу. На малюнку були люди з круглими головами, круглими животами, з наведеними чорною фарбою руками і ногами — багато людей, у деякого в руках великі чорні ножі розміром з гарну шаблю. Люди стояли пліч-о-пліч, один за одним, а в центрі композиції містився дрібненький чоловічок у трикутному зеленому пальті та круглому капелюсі. Руки чоловічка стирчали в різні боки — на кожній по п’ять довгих пальців.
      — Що це, Деня?
      — Просто так, — ухильно відповів син. — Хулігани.
      — А це? Всередині?
      Син знизав плечима.
      — Це не я випадково? — обережно запитав Богдан. — У зеленому пальті?
      — Може, і ти, — промурмотав Денис, дивлячись убік.

* * *

      Самотній старий сидів на перекошеному ящику з-під овочів. На темній зморшкуватій долоні лежала картоплина — чиста, золотаво-коричнева, що ніби світилася зсередини.
      — Лопату знайди, — говорив старий. — Знайди лопату.
      За штабелями ящиків, за горами мішків із гнилою картоплею ходили на м’яких лапках. Дивилися очима-щілинками, роззявляли вертикальні щелепи. Поскрипував вітер:
      — Заплатиш…
      — Лопату знайди! — повторив старий, заглядаючи Богданові в обличчя майже з розпачем. — У лопаті твій порятунок…

* * *

      Коли перший з них, увесь якийсь мутний і вихлюватий, зринув з під’їзду і заступив Богданові дорогу, той уже знав, чого чекати, і побіг, не затримуючись ні секунди.
      Судячи з тупоту і матюків, за ним гналися п’ятеро, не менше. Навколо не було ні душі, ліхтарі не горіли, Богдан біг, боячись одного — випустити папку з дисером. Переслідувачі, замість того щоб розчаруватися і відстати, з кожною секундою сповнювалися азартом:
      — Зупинись, суко!
      Богдан спіткнувся й упав. Навколо захлюпали по багнюці черевики, хтось тріумфально штовхнув його в бік, потім ще…
      — А-а-а! — розчахнулося вікно, стукнула рама. — Убивають! Людочки! Міліція!
      Неподалік басовито загавкав пес. Богдана штовхнули ще раз, наостанок — і тупотіння швидких кроків віддалилося, застукало по бетонній доріжці, потім по асфальту, нарешті стихло…
      Поруч стояв сусід із догом. Вірніше, сусід стояв, а дог описував навколо схвильовані кола.
      — Бодя? Ти?
      Жінка у вікні матірно грозила «цим гадам» усіма можливими карами. Богдан піднявся, притискаючи до грудей папку з дисером:
      — Спасибі…
      Пальто пропало. Нічого страшного: і Богдан і Люська розуміли, що могло скінчиться набагато гірше.

* * *

      У господарському магазині стояв щільний хімічний запах. Богдан довго і
      безцільно розглядав сапки без руків’я, граблі, бляшані лійки, пакетики з добривами. На товстій картонці лежала лопата. Темна, зі світло-сталевим обідком навколо вістря, що жодного разу не пробувало землі, вона здавалася не мирним інвентарем, зброєю убивства. Богдан дивився на лопату третій день підряд; купити її означало визнати себе божевільним. Не купити — відмовитися від останньої зброї в боротьбі з долею, що сказилася.
      — Що ви усе дивитеся? — поцікавилась товста продавщиця. — Беріть, поки є. Сталь гарна. Держачок вам підберемо.
      — Дорого, — сказав Богдан, обмацуючи в кишеньці сумки купу паперових купонів. Від портмоне довелося відмовитися, — по-перше, їх немилосердно крали. По-друге, така маса грошей не вміщувалася ні в один гаманець…
      — Навесні подорожчає! Та ще і не буде, усе розгребуть під сезон… Беріть!
      «Лопата тебе врятує», — Богдан згадав і здригнувся. Навіщо лопата? Чи не могилу собі копати?!
      — Мені не треба, — повідомив розчарованій продавщиці. — Дачу продали…
      Повернувся і пішов до дверей.

* * *

      У четвер, забираючи Дениса із садка, Богдан перш за все ринувся до виставки малюнків. Тема була «Казки». Не дивлячись на малюнки інших дітей, Богдан жадібно відшукував напис «Донцов» на звороті…
      Цього разу малюнок Денисові явно вдався: ляпок майже не було. Посередині
      листа стояв вертикальний коричневий стовп, від стовпа в різні боки тягнувся жовтий ланцюг з нерівних ланок; праворуч ланцюг закінчувався вже знайомою дрібною фігуркою: круглоголовий чоловічок замість трикутного пальто був одягнений тепер у квадратну чорну куртку. Усю ліву сторону аркуша займав бурий силует з гострими вухами і товстим хвостом до самого неба.
      — Що це? — запитав, обмираючи, Богдан. — Це… кіт?
      — Кіт науковий, — радісно підтвердив Денис. — Тобто вчений.
      — А це хто? Олександр Сергійович Пушкін? — Богдан указав на фігурку в правому куті листа.
      — Ні, — Денис скромно потупився. — Це ти.

* * *

      — Навіщо? — втомлено здивувалася Люська.
      Богдан не знайшовся, що відповісти. У грудні випав нарешті сніг, усі палісадники були завіяні заметами, наближався Новий рік, а заощадження родини були, м’яко кажучи, скромними.
      — Вона дешева, — збрехав він, виправдовуючись.
      Люська нічого не сказала. Сіла перед телевізором з чашкою чаю на блюдці.
      Богдан сів навпочіпки і визволив лопату з мішка. «Гостра, — говорили в магазині, — у транспорті обережніше». Держак був занадто свіжий, занадто чистий; вістря поблискувало тьмяно й хижо, і чомусь сам вигляд загостреної лопати раптом зовсім заспокоїв Богдана.
      Нехай приходить, подумав задоволено. Кіт-мутант, чи хто він там…
      Люська тупо дивилася на екран. Богдан розумів, що вона не бачить і не чує подій «Санта-Барбари», що нервовість останніх місяців незабаром доведе її до зриву, що треба порозумітися — чи покаятися, що те саме…
      Він знову одягся і вийшов у двір з лопатою в руках. Зупинився посередині палісадника; у цьому місці проходила теплотраса, тому сніг просідав, а земля не тверділа. Не розуміючи навіщо, Богдан наліг на заступ — м’язи раптом згадали серпень, город, він був майже упевнений, що в ямці виявиться картопляна бульба…
      Він нагнувся. Простягнув руку й намацав під сталлю лопати, під снігом і мокрою землею — вологу шорсткувату картоплину.
      Витяг.
      Це була кругла грудка глини.

* * *

      Новий рік зустріли вдома, по-сімейному, тихо й скромно.
      Денис занедужав, і два тижні Богдан і Люська займалися винятково лікарями, компресами, жарознижуючими таблетками і чаєм з малиною.
      Лопата стояла в коморі. На лезі її висихала грудочка землі з палісадника.
      Денис видужав. Забрали ялинку і стали чекати весну. Катерина Сергіївна нарешті змилостивилась — на останній зустрічі з керівником Богдан був визнаний гідним деяких підбадьорливих слів.
      У неділю — перед тим, як після довгої перерви відправитися до садочку, — Денис зажадав чистого паперу. Йому, бачите, захотілося малювати. Люська вже полізла в стіл за альбомними аркушами, але Богдан, що прибіг із кухні з чашкою кефіру в руці, заявив, що хоче почитати Денисові казку. Проспівати йому пісеньку. Показати ляльковий театр. Саме зараз.
      І півдня, забувши про свої книги, возився із сином. Власноручно викупав його у ванній та вклав спати; фарби так і залишилися стояти на столі поруч із чистим аркушем з альбому.

* * *

      Ранком він не пам’ятав свого сну, але в тім, що це було страхіття, сумніватися не доводилось.
      — Що з тобою? — запитала Люська, побачивши його обличчя.
      — Погань якась снилася. — Богдан покрутив головою.
      — Зміна атмосферного тиску, — непевно промурмотіла Люська, і Богдан кивнув:
      — Мабуть…
      За Люською і Денисом зачинилися двері. Богдан побрів на кухню доїдати свій сніданок. Зовні, на бляшаному козирку вікна, сидів великий птах, схожий на ластівку. Дивився на Богдана єдиним оком. Бив крилами, змахував з козирка грудочки примерзлого снігу.
      Біля третього під’їзду стояла чорна кришка труни — вітер знехотя смикав широке мереживо. Богдан згадав, що помер дідок — хазяїн болонки, той самий, який щоранку вигулював її в жовтогарячому на хутрі пальтечку.
      Темними тінями снували люди. Ляскали двері під’їздів.
      Богдан опустив штори. Подзвонив на роботу і сказав, що хворий. Потім подзвонив приятелю, з яким повинен був зустрітися в бібліотеці, і відмінив зустріч.
      Він згадав, що йому снилося. Овочева база, тільки навпроти, на перекошеному ящику ніхто не сидів. Хтось дивився у спину, увесь час у спину.
      — Чекай… Сьогодні… Чекай…
      Там, у сні, Богдан крутився дзигою, очікуючи нападу, стискаючи в руках…
      Він відкрив комору й витяг лопату. Нігтем зчистив прилиплий бруд.

* * *

      О пів на п’яту подзвонила заклопотана Люська. У неї занедужала мама — Люська збиралася сьогодні ночувати у неї, прихопивши із собою Дениса.
      — Ти там як? — запитувала Люська крізь тріск у слухавці. — Отямився?
      — Зовсім, — відрапортував Богдан.
      О шостій годині було темно.
      О дев’ятій єдиний ліхтар посередині двору замигав і згас.
      Повітря було наповнене весною і жахом. У небі, широко розкинувшись, стояло сузір’я Оріона.
      Близько півночі, коли майже всі вікна в будинку згасли, Богдан узяв лопату і вийшов у двір. Хвилин п’ятнадцять він був дуже хоробрий — ходив узад-уперед асфальтовою доріжкою і думав про Люську й Дениса. Час припинити усе це страхіття. Нехай дитина малює, що хоче. Нехай Люська, нарешті, перестане пити валеріанку на ніч…
      Потім зірки скулилися і потьмяніли. І Богданова хоробрість скулилася теж. Він закрутився дзигою, як тоді у сні, і поспіхом відступив до під’їзду. Будити сусідів, бігти додому, викликати міліцію…
      Темна тінь плигнула через сміттєві баки. Богдан відступив на крок, виставивши перед собою лопату. У цей момент єдиний ліхтар у дворі раптом спалахнув знову.
      Світло упало на пику з вертикальними щелепами.
      Усе ще погрожуючи лопатою, Богдан задкував і задкував до свого під’їзду, мовчки благаючи хоч кого-небудь прокинутися і підійти до вікна, крикнути, хоча б заверещати…
      «У лопаті твій порятунок».
      Проклятий будинок, проклятий город, проклята картопля…
      Картопля…
      Він згадав — бульба в руках, картоплина, що летить у страшну пику. Іскри.
      Не зводячи очей з того, що дивилося на нього, Богдан тремтячими руками опустив свою зброю. М’язи нагадали, що робити. Богдане наліг на лопату, вона ввійшла в землю не м’яко, але й без особливого зусилля. Чудовисько припало до землі, притисло вуха, стьобало по боках хвостом. Богдан, не відводячи очей, нагнувся і намацав у ямці картоплину.
      Вона була велика й гладенька, із трьома чи чотирма вічками. Вона була тепла і світилася золотаво-коричневим світлом.
      Чудовисько заревіло, відштовхуючись від мокрого асфальту. Богдан розмахнувся і запустив у нього картоплиною — прямо в пику.
      Вибух.

* * *

      — Що з тобою? — запитала Люська, побачивши його обличчя.
      Денис сопів на ліжку, натягаючи колготки. Був сірий ранок. На письмовому столі стояли баночки гуашевої фарби і лежав недоторканий листок паперу.
      — Погань якась снилася, — Богдан похитав головою.
      — Зміна атмосферного тиску.
      — Напевно…
      За вікном ледь світало. У дворі голосно лаялася двірничка. Богдан виглянув. Двірничка виливала душу дідусеві з третього під’їзду. Біля ніг дідуся вертілася болонка — мерзла, незважаючи на жовтогаряче пальтечко.
      — Обережніше там, — сказав Богдан, випускаючи дружину і сина на сходовий майданчик. І навіщось уточнив: — Слизько…
      — Ага, — посміхнулася Люська. — Не хвилюйся.
      Визираючи з кватирки, він дивився, як вони йдуть через двір. Повз яму на асфальтованій дорозі — глибоку, але не широку. Не ширшу від леза лопати.
      — Санепідемстанцію викличу! — загрожувала двірничка невідомо кому. — А раптом воно заразне? А раптом воно тут розплодилося? Ось, помилуйся!
      І вказала Люсьці на сміттєвий бак, де на купі мотлоху лежало, очевидно, падло. Люська тільки глянула — відсахнулася і швидко потягла Дениса геть.
      Перед тим як повернути за ріг, зупинилася і подивилася на вікно кухні. Зустрілася поглядом з Богданом, погляд простягнувся між ними, як ниточка.
      І Люська посміхнулася.

Підемо в підвал?

      — Підемо в підвал? — запитував Карлсон.
      Ніякого пропелера, як у мультику, у Карлсона не було. Якщо живеш у підвалі, пропелер ні до чого. Там літати ніде. І штанів на помочах у смішну клітинку у Карлсона теж не було. Він завжди ходив у довгій сорочці до п’ят із кружавчиками біля коміра. А комір збирався в гармошку спеціальним шнурочком, від чого обличчя Карлсона відразу робилося зі звично-синюшнього темно-ліловим з плямами вугільного рум’янцю на щічках. Якби Малюк прийшов на урок у такій сорочці і без штанів, його б, мабуть, зі школи вигнали. Однокласники засміяли б. А мама тиждень лаялася. Утім, мама лаялася б рік, напевно, а тато взявся за ремінь, якби вони довідались, що Малюк ходить гратися у підвал із Карлсоном.
      Добре, що Карлсона ніхто не бачив.
      Першого разу Малюк злякався. І нічого соромітного чи смішного тут немає: кожний злякається, якщо до нього просто у дворі підійде синій товстунець у дівочій сорочці, запобігливо посміхнеться і запитає:
      — Підемо у підвал?
      — Ні-і — захитав головою Малюк, коли це трапилося вперше. Він тоді ще не знав, що хоч усю голову в клубок змотай, Карлсон усе одно не відстане. Такий приставучий вродився. — Мені не можна у підвал. Мені мама не дозволяє.
      — Можна, — ласкаво погрозив пальцем Карлсон. — Тобі можна.
      Він стягнув шнурок біля коміра, густо налився ожинним соком і додав, моргаючи:
      — Тобі дуже потрібно у підвал. Ми там будемо гратися. Ходім…
      Підвал виявився зовсім поруч. Навіть іти нікуди не треба. Моргнеш раз, другий — і ти в підвалі. Ні, спершу ти на сходах: вузьких, кам’яних, затиснутих між стіною, що облупилася, суціль в іржавих потьоках, і високим бортиком з бетону. Сходинки різного розміру. Малюк завжди спотикався на сьомій — щербатій, сколеній, якійсь недоробленій — і ледве не падав униз, на брудний запльований п’ятачок землі перед дверима. Добре, що Карлсон устигав схопити приятеля за плече. Тут не можна було спотикатися і падати. Просто спотикатися — ще нічого, напевно, тут кожний спотикався, а от падати — нізащо. Упадеш, і відразу станеться щось погане. Будеш валятися, як дохла кішка. Ну, ця, сіра в смужку, що тут вічно валяється.
      Спасибі доброму Карлсону — підтримував.
      Правда, на плечі залишався синець, схожий на лапчастий кленовий лист.
      Величезний замок на дверях хрипів і коливався, коли в ньому колупалися ключем. У замка був поганий настрій і застуджене горло. «Скажи: а-а-а!» — жартував Карлсон, наслідуючи вухогорлоносу, товстому дядькові-лікарю з поліклініки, із круглим дзеркалом на чолі, що лікував одного разу Малюка від ангіни. Пізніше, коли Малюк призвичаївся, Карлсон став довіряти йому вставляти ключ-ложечку в глотку замкові. «А-а-а!» — веселився Малюк, наслідуючи друга, і виходило голосно, оглушливо голосно, аж трусилося все замкнене нутро підвалу:
      — А-а-а!..
      Замок заковтував і відчинявся.
      Дужки виходили з нього рожево-слизуватими, наїжачені двома ріжками.
      У підвалі звідусіль росли корені будинку. Вони ссали зі стін кров, що пахне залізом, — і гілкувалися, розбухали, випиналися вузлами згонів, волого блищали заклепками. По вузлах згонів можна було підрахувати, скільки будинку років. Іноді корінь лопався, з чорного нутра хлюпало свистячою парою або струменем рідини. Карлсон годинами міг бавитися, танцюючи біля кореня, що лопнув. А Малюкові ця гра швидко набридала, і він починав бігати по стелі з Гниличкою.
      Але все це відбувалося потім, коли Малюк звик.
      Першого ж разу вони відчинили двері підвалу, ввійшли в сплетення коренів, вдихнули вогке, по-особливому дражливе повітря, і на цьому підвал закінчився.
      — Малюк! — гукнула з вікна мама. — Не сиди на землі! Застудишся!..
      Малюк чхнув і з’ясував, що дійсно сидить на землі біля лави. Навпроти оглушливо гавкала болонка Чапа, задкуючи від нього. Морда в собаки була зляканою. До речі, з цього дня Чапа щоразу заходилася гавкотом, зустрічаючи Малюка, і хазяйка Чапи, добра бабуся Вава, дуже ніяковіла.
      А сусідський ротвейлер Дикий, скажена худоба, побачивши Малюка починав скиглити.
      Наступного разу Карлсон прийшов на уроці літератури. Малюк тільки-но дочитав біля дошки «Лукомор’я» і збирався продовжити, але Марь Лексівна, класна керівничка, його зупинила.
      — Досить, — сказала вона, наміряючись ставити в журнал «п’ятірку» — Що ви, Марь Лексівна! — вигукнув Малюк. — Там далі найцікавіше. Там Руслан цього гада за бороду… і взагалі. Ви, напевне, просто не читали далі, ось і не знаєте. Хочете, я розповім?
      Марія Олексіївна поставила в журнал «четвірку», за «надлишкову декламацію». «Сідай!» — веліла класна керівничка. Похнюпившись, Малюк сів. Він думав, що керівничка зовсім не класна, а так собі, баба-яга в жакеті, і дивився, як проходом між партами до нього йде Карлсон. Товстенький, у сорочці до п’ят, синій і усмішливий, Карлсон не привертав уваги однокласників. Марію Олексіївну він теж не займав. Малюк подумав, що сталося б, якби вчителька побачила товстуна без штанів, і заусміхався.
      — Підемо у підвал?
      — Еге ж…
      Якщо пройти по підвалу далі, через пульсуючий коридорчик, де завжди хтось охав і зітхав, можна було зустрітися з Гниличкою. Суглобиста, схожа на мокрицю, з обличчям зіпсованого дівчиська, Гниличка обожнювала жарти. Вона пишалася своїм почуттям гумору.
      Особливо вона любила звішуватися зі стелі в непідходящий момент.
      — Бу-у-у! — відригувала Гниличка і реготала басом.
      Якщо правильно відскочити, швидко змахнути руками і хрипло закричати у відповідь — що завгодно, аби хрипло, — Гниличка тягла тебе на стелю. Там удвох починали бігати наввипередки: ти навкарачки, бо інакше падав униз, а Гниличка — як завгодно. Вона не падала, якщо хотіла спуститися, лізла по стіні, шарудячи ніжками, чи випускала з черевця слизький шнурочок, схожий на той, що стягував шию Карлсону.
      Шкода, що бігати по стелі більше хвилини не вдавалося.
      Малюк поступово навчився ловити наближення кінця гри. Він тепер не гепався зі стелі, боляче вдаряючись об бетон підлоги, а спритно зістрибував. Коли хотілося ще побігати вгорі, між вузлуватих коренів, лякаючи боягузливих пацюків, що снують по кореневищах, треба було попросити Гниличку ще разок підкрастися. «Бу-у-у!» — ти відскакуєш, швидко махаєш, хрипиш і так далі. Тільки Карлсон попередив, що захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов’язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.
      Поки Малюк грався з Гниличкою, Карлсон ловив пацюків, що падали, і зв’язував їм хвости бантиком.
      – Єрмаков, ти заснув? — запитала Марія Олексіївна.
      — Ні, — відповів Малюк.
      — Де ти вічно витаєш?
      — У підвалі, — шепнув Малюк, намагаючись, щоб його не почули.
      В окремому кутку, під щитком з пробками, кнопками і важільцями, жили Тітко-дядьки. Вони були голі й вічно боролись. Спочатку Малюк їх боявся. Кожний боятиметься, якщо голі і борються не до перемоги, а просто так. У кутку стогнало, хлюпотіло й охало. Там підіймалася манна каша, грозячи утекти з каструльки. Карлсон навчив Малюка дивитися в цей куток скоса, мигцем, роблячи вигляд, що Тіткодядьки тебе зовсім не цікавлять. Якщо вирячуватися на них, сказав Карлсон, вони вирішать, що ти свій, що хочеш до них, але соромишся, і потягнуть тебе в куток. Будеш теж голий. Будеш боротися. А якщо не будеш прикидатися, що тобі з ними добре, Тітко-дядьки образяться.
      Чим небезпечна образа Тіткодядьків, він не розповів, але Малюк і так повірив.
      Дивитися скоса бувало цікаво.
      У третьому класі до Малюка причепився веснянкуватий Бутих. Здоровило зі смішним ряботинням на носі, Бутих сховався в роздягальні і вискочив до Малюка нишком. Він до всіх так вискакував, а до Малюка забув. От згадав.
      — Бу-у! — гаркнув Бутих, скорчивши моторошну гримасу.
      Малюк подумав, що в підвалі це виглядало б краще. А в школі, на перерві… Бутих, на жаль, вважав інакше. Так буває, коли люди розходяться в оцінках: один думає, що зроблене ним дуже страшне і дуже класне, а другий не лякається і не радіє. Ображений тупістю Малюка, веснянкуватий Бутих заходився вбивати в нього розуміння доступними методами.
      — Ти чого? — здивувався Малюк, потираючи гаряче вухо. Було боляче, але не дуже. Хіба що сидіти на підлозі виявилося холодно: з вікна тягло протягом. А ще Малюку стало шкода дилду-Бутиха, що, виявляється, зовсім не вміє гратися. Отут Бутих, видно, вирішив допомогти Малюкові встати. Схопивши жертву за лацкани шкільного піджачка, він скорчив дуже страшну, на його погляд, пику і рвонув Малюка на себе. Щоб знову не впасти, Малюк схопився за Бутиха.
      Заглянув знизу вгору у веснянкувате обличчя.
      — Підемо у підвал? Пограємося?
      Якось само вирвалося.
      А потім Малюк двічі правильно моргнув, і вони разом пішли на сходи з різними сходинками. Малюк вперше потрапив сюди без Карлсона. «Як же я двері відчиню?» — подумав він. Але ключ з радісним криком вискочив із тріщини в бетоні, плюхнувся у руку Малюкові. Бутих від несподіванки випустив здобич, і Малюк миттю опинився біля дверей, вдало перестрибнувши через підступну сьому сходинку. Замок цього разу не став викаблучуватись: сказав «а-а!..», немов упізнавши гостя, і відімкнувся.
      Отямившись, Бутих збагнув, що здобич вислизає, стрибнув слідом. Через усі сходинки відразу. Здоровань ледь устиг виставити руки, щоб не розквасити ніс об стіну.
      — Здоганялки! — зрадів Малюк і прослизнув у гостинне нутро підвалу. Позаду голосно тупотів Бутих, за яким із вдоволеним чмоканням зачинилися двері. Пульсуючий коридорчик вони пролетіли швидко. Бутих навіть не звернув уваги, де зібрався побігати. Головне зараз — наздогнати малого нахабу. Наздогнати й відмолотити. Щоб знав.
      Пірнаючи під сплетення чавунних, свистячих парою коренів, Малюк помітив на стелі принишклу Гниличку. Зараз вона!.. У захваті підстрибнуло серце.
      І Гниличка виправдала сподівання.
      — Бу-у-у! — басом прогуділа Вона прямо в обличчя Бутиху, звісившись зі стелі.
      Це в суглобистої мокриці вийшло куди краще, ніж у веснянкуватого здорованя в роздягальні. Малюк уперше дивився з боку на витівки Гнилички. Було дуже весело. Давно він так не сміявся! І Бутих повівся щонайкраще. Упав на карачки, скорчив зачудовану пику і, задкуючи, закричав:
      – І-і-і-і!!!
      Тільки не хрипко, а тоненько. І руками не махав. Шкода. Інакше Гниличка потягла б його на стелю, і Бутих зміг би хвилину там побігати. А так — не вийде. Але це нічого, можна буде ще спробувати.
      Малюк буквально по підлозі качався від сміху, спостерігаючи, як Бутих задкує прямо в обійми Рогача, схованого у старій шафі. Рогач там жив-поживав. Підкрадешся до шафи, а він дверцята розчинить і схопити норовить. Очищами покрапленими блискає, лапи простягає… Якщо вивернешся — Рогач смішно підстрибує і скрегоче. А потім назад ховається. Але якщо впіймає, починає лоскотати вусами. Вуса у нього, як у таргана, тільки у сто разів більші. І поки тричі йому лапу не потиснеш — не відпустить. А лапи колючі, гачкуваті…
      Бутих задкував, і Рогач його, звичайно ж, схопив. Від лоскоту очі Бутиха стали круглі-круглі, як у мультику. Його всього перекосило: напевно, дуже лоскоту боявся. Треба йому про лапу сказати…
      Але нічого сказати Малюк не встиг.
      — Це що за неподобство?! Припиніть негайно!
      Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.
      Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.
      За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.
      З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.
      Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.
      — А це хто такі? — жваво поцікавився Малюк.
      — Ходімо у підвал? Знайомитися!
      — Ходімо!
      Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої — шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.
      Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.
      — Чудові двері! — додав Карлсон.
      — Авжеж! — погодився Малюк.
      Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів — справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з’їли-нез’їли!», і швидко набридали.
      Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп-ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики. Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.
      А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.
      Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.
      Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.
      — А коли їм не сподобається? — запитав він. І раптом просяяв. — Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає
      шнурка і домовинки. Тільки веди по одному. Тут не всім подобається.
      Як комусь може не сподобатися в підвалі, Малюк не розумів.
      Але незабаром зрозумів.
      З друзями не заладналося. Тільки Валерка Коржик тричі ходив. А потім і йому перехотілося. І дружити з Малюком перехотілося. Але Малюк не дуже переживав. Він уже знав, що більшість людей — дивні. Їм у підвалах не дуже добре.