Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Пентакль: Збірка

ModernLib.Net / Та Марина / Пентакль: Збірка - Чтение (стр. 12)
Автор: Та Марина
Жанр:

 

 


      І от ця сила знайшлася, та так, що всім жителям міста N надовго вистачило тем для розмов, і сторчма встало волосся на багатьох головах. Повертаючись одного разу з товкучки, фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла.
      Сталося це так: їхали на мотоциклі з коляскою. Блондинка сиділа в колясці, закутана хусткою від вітру й у насунутій на чоло помаранчевого кольору касці. А за кермом був довірений друг блондинки, Гриць Димарський, частково слюсар, частково фарцовщик. Самому Грицеві від аварії не дісталося, він тільки палець забив на нозі. І, узятий для дачі показань у міліцію, Гриць тремтячими губами клявся, що на пустельному шосе (а було це під вечір) через дорогу просто перед мотоциклом метнулася сіро-бура смугаста кішка, розміром приблизно з дорослу німецьку вівчарку. І від такого знаку Гриць вильнув кермом і з’їхав у кювет. А оскільки швидкість була дай Боже, то й мотоцикл геть розбився, і супутницю Грицеву через день поховали.
      У міліції казкам про гігантську кішку не повірили. На Грицеве щастя, алкоголю в його крові на момент аварії не виявилося, а то б і посадити могли; та й так історія вийшла кепська. Права у Гриця відібрали.
      У ПТУ в цей час очікували велику ревізію, і обстановка наближалася до фронтової. «Вилизуючи» звітність, Клава днювала і ночувала на роботі. Директор, овдовівши, розгубився зовсім. Клава допомагала йому, чим тільки могла, піклувалася про все, включаючи частування і подарунки для ревізорів. Забігаючи додому, нашвидку готувала суп і рибні котлети, складала в емальовані судочки і несла Олегу Вікторовичу, у якого від потрясіння навіть ложка падала з рук.
      Дочка Олега Вікторовича до передчасної смерті матері поставилася непристойно легко — уже наступного дня бачили, як роз’їжджає на велику, у знаменитих американських вилинялих штанях, під акомпанемент закріпленого на багажнику касетного магнітофону — штуки зовсім уже небаченої в спокійному місті N. Услід за Богданою — так звали директорову дочку — довгим хвостом тяглися довколишні хлопчаки. Невідомо, що їх вабило більше: велик, магнітофон чи обтягнуті джинсами Богданині сідниці.
      Сусіди строго засудили Богданину поведінку, але, пообурювавшись, пом’якшилися і простили: зовсім юна дівка і так трагічно осиротіла. Олегу ж Вікторовичу і зовсім було не до того: він щиро горював за дружиною, водночас приймаючи у своєму навчальному закладі контрольно-ревізійну групу з п’яти суворих, спеціально присланих з району людей.
      Справили сороковини.
      Клавдія Василівна поводилася обачно: знала, що за нею спостерігають, адже ні для кого в окрузі не була таємницею ні її довга безмовна любов до директора, ні самовіддана допомога й підтримка, яку Клава надавала Олегу Вікторовичу після смерті дружини. Від природи людина порядна, Клавдія Василівна нічого нескромного собі не дозволяла, навпаки, ніби віддалилася від директора — не пила з ним чай у кабінеті, не залишалася надовго після роботи, навіть їжу в емальованих судочках носити перестала — настав, мовляв, час юній Богданці випробувати себе в ролі хазяєчки.
      Але Богдана, як казали сусіди, була з тих, хто «ні за холодну воду не візьметься». Батько давав їй гроші — чи навіщось піддобрюючись, чи бажаючи скрасити сироті життя. Дівиця купувала собі пиріжки й морозиво (а злі язики стверджували, що і сигарети) і більше ні в чому не мала потреби. Олег Вікторович, жаліючи дочку, до домашньої роботи її особливо не примушував: сам мив посуд і готував, полов маленький город і витрушував у дворі старі блакитненькі покривала. Сусіди нарікали усе голосніше: от росте нахлібниця, от коли штани американські гукнулися!
      Директор, що горював по дружині несподівано глибоко й щиро, ховався від важких думок у роботі. Затіяв в училищі ремонт, випросив у влади землю під справжній великий стадіон, сам особисто проводив щосуботи загальну учнівську лінійку, де лаяв недбайливих і нагороджував відмінників. Клава співчувала йому. Дивлячись, як він іде з училища додому, похнюпивши голову, опустивши плечі, вона щоразу себе запитувала: ну за що, за що такій гарній людині така сумна доля?
      Питання це турбувало не тільки Клаву. Усі навколо гадали, як довго директор протримається холостяком. Дім потребує жіночої руки, і чоловік вимагає жіночої уваги, і дочка, це ж треба, зовсім від рук відбилася. Повиннен же хтось її стримати? Олег Вікторович, говорили, мужик не з останніх, довго самотнім йому не бути. От тільки — хто?
      Уважно придивлялися, намагаючись раніш сусіда здогадатися, до кого їздить, кому пише, кому дзвонить зі службового телефону, що за красуню привезе з районного міста NN.
      Минала зима, наближалося закінчення навчального року і практика. На 1 Травня зібралися, як звичайно, у буфеті за зіставленими столами. Олег Вікторович, проти звичаю, від першої чарочки не відмовлявся, зате після третьої — зав’язав, і в чарочку, як бувало, не пішов. Замість цього на очах усього колективу запропонував Клаві провести її додому.
      Клава зашарілася, як дівчинка, і не знала, куди подітися. Боязко, кінчиками пальців обперлася об зігнутий лікоть директора і задріботіла поруч, старанно приміряючись до його широких кроків.
      Ішли мовчки. Пройшли дві вулиці; біля хвіртки Клавиного будинку директор зупинився і випустив її руку.
      — Клавдіє Василівно, — сказав різко, уривчасто, але Клава прекрасно розуміла, що це від зніяковілості. — Прошу вас бути моєю дружиною.
      — Я згодна, — сказала Клава швидко, наче боячись, що продзвенить будильник, уриваючи чудесний сон.
      Олег Вікторович нічого не відповів. Тільки голосно зітхнув.

* * *

      Весілля відбули тихо, бо ще року не минуло з дня смерті фарбованої блондинки, тож особливих свят влаштовувати не годилося. Розписалися, випили в буфетній, зсунувши докупи столи, і провели молодих на подружнє ложе.
      Тривале Клавине дівоцтво щасливо закінчилося. Чоловікові своєму вона догоджала як могла: приносила йому сніданок у постіль, обпирала й обшивала, ніколи не говорила ні слова поперек. Олег Вікторович таке ставлення цінував, нову дружину любив і балував подарунками. Правда, Клаві довелося піти з роботи (начальство натякнуло, що директор і бухгалтер у шлюбі — це занадто для однієї установи), але це, можливо, на краще — Клава одержала можливість займатися винятково чоловіком, домівкою і городом (а овочі, до речі, можна було продавати на базарі і тим додатково підтримувати родину). Господарство, яке було занепало за час вдівства Олега Вікторовича, під рукою Клавдії відновилося і розцвіло: скрізь у будинку порядок, на лампах липучки для мух, у шафах нафталінові кульки, на підлозі — чисті половики.
      Єдина проблема, можна сказати, навіть лихо, полягала, звичайно ж, у Богдані.
      Дівуля, якій на той час виповнилося п’ятнадцять, зустріла мачуху в багнети. Про те, щоб називати Клавдію мамою, не було й мови; навіть «тітку Клаву» неможливо було вичавити з упертого дівчиська. «Мачуха», — говорила Богдана, дивлячись Клаві в очі, вкладаючи в це слово всі змісти, що здавна у ньому містилися, і навіть більше.
      Клавдія намагалася спочатку впливати на пасербицю ласкою, м’якістю і терпінням. Богдана залишала колготки на обідньому столі — Клавдія покірно прибирала, клала в шафку, а якщо треба — і прала, і сушила. Богдана ходила по будинку в брудних туфлях, навмисно витираючи їх об тільки-но вимиту підлогу, — Клавдія перемивала все заново, і знову ж застерігала, умовляла, пам’ятаючи і про долю сирітську, і про перехідний вік. Богдана поверталася за північ, влазячи до себе в кімнату через вікно, прогулювала школу, розкидала речі, включала на всю потужність свій проклятий магнітофон. Нарешті, вона плювала в каструлю з тістом, що підходило (Клавдія її якось застала за цією справою), — відповіддю на все були умовляння, догоджання і ласкаві прохання.
      Проте час минав, а Богдана не кращала. Навпаки, відчувши смак безкарності, вона усе більше нахабніла, вчилася усе гірше і поводилася все безсоромніше; за нею вічно тягалися табуни хлопців, і Богдана дражнила їх, не розуміючи, чим такі ігри можуть скінчитися. Клавдії довелося серйозно поговорити з чоловіком. Олег Вікторович, виявляється, прекрасно відчував свою провину — він давно вже не займався вихованням дочки, боячись хоч трохи засмутити сироту. Чим таке потурання може закінчитися, страшно було уявити.
      Отже, Олег Вікторович згадав свої батьківські обов’язки. Велосипед був на час замкнений у сараї, магнітофон віднесений в училище, у сейф, а джинси, коротенькі спідниці й огидні прозорі майки відправилися високо на антресолі. Богдані залишена була, для роздумів, тільки шкільна форма — до тих пір, поки вона не опам’ятається і не візьметься за розум. Клавдія Василівна щиро сподівалася, що це станеться якнайпізніше через тиждень.
      Куди там!
      Замість того, щоб покаятися, дівчисько озлилося. Незабаром Клавдія помітила, що на неї якось дивно косують сусіди; з’ясувалося, що Богдана, скривджена сирота, усім і скрізь розповідає «всю правду» про «злу мачуху».
      Богдана скаржилася в школі, на вулиці, в магазині; вигадки її зовсім не були наївними — ні, вони були сплетені тонко, з недитячою вигадливістю. Шкільна форма, яку Богдана тепер не знімала, виявилася прапором її образи. Весь одяг продали, говорила вона. На виручені гроші купили мачусі перстень. Коли прийде, придивитеся — він у неї на пальці (а на пальці у Клавдії дійсно з’явився скромний перстеник, другий у її житті після обручки, крихітна срібна змійка — подарунок чоловіка)…
      І всі речі матері, говорила Богдана, віднесли у комісійний, навіть французький мереживний ліфчик, що покійниця надягала тільки у свята. А на виручені гроші поставили мачусі золоту коронку — ось вона, придивіться, у неї в роті (а Клавдії в ті дні справді довелося поставити коронку — передній зуб зламався)…
      Сусіди, що ще недавно називали сироту «нахлібницею» і «паршивкою», раптом перейнялися до неї співчуттям. Клавдія, довідавшись, у чому справа, спершу нервово сміялася, потім доводила з піною на губах: неправда! Та бреше вона, ви їй, сопливій, вірите, а мені ні?!
      На жаль, усе складалося саме так. Богдана була наділена якимось диявольським мистецтвом облуди. Їй вірили. Клавдії — ні.
      Уже говорили, що вона обкрутила вдівця заради його будинку та грошей. Що вона всі ці роки тільки й думала, як би вискочити за директора; що вона й у смерті блондинки винна (не уточнювали, щоправда, яким чином). І виростала, міцніла, передавалася із уст в уста нова легенда про жорстоку мачуху, що зживає зі світу юну пасербицю.
      Одного разу, повернувшись з базару, Клавдія сіла біля входу на низьку табуретку, упустила поруч кошика і розридалася, не маючи більше сил стримуватись. Її щастя розсипалося прахом. Косі погляди, злісні жарти, глузування і ненависть від учорашніх добрих знайомих — та за що ж?!
      Сталося так, що Олег Вікторович повернувся у той день з роботи раніше звичайного. Відкривши двері своїм ключем, він застав Клавдію ридаючою, кинувся утішати, обіймати, а потім і розпитувати, хто скривдив. Клявся стерти з землі, розібратися як слід, хто посмів?!
      Клавдія не змогла приховати від нього те, про що знало вже все місто, і тільки він, Олег Вікторович, не знав. Вона ж бо, Клавдія, вискочила за нього через гроші, а пасербицю заживо хоронить, щоб ні з ким було поділяти спадщину…
      Зрозумівши, у чому справа, Олег Вікторович сполотнів. Міцно обійняв Клавдію, побіг на кухню, знайшов в аптечці якісь пігулки, приніс дружині зі склянкою води. Клавдія проковтнула безмовно, умилася і лягла в постіль. І довго лежала, глибоко дихаючи, слухаючи, як сходить у животі, ніби сонце, пігулка, і поширює навколо себе спокій і тишу.
      У той день Богдана повернулася додому годині об одинадцятій. Батько, ні слова не говорячи, міцно взяв за руку і повів до її кімнати; там, не звертаючи уваги ні на лемент, ні на сльози, зняв ремінь і відпоров добряче, так, як вона давно заслужила.

* * *

      Сусіди, зрозуміло, відразу про все довідалися. Жаліючи Богдану (і боячись, звичайно, нових дивовижних обвинувачень), Клавдія умовила Олега Вікторовича відразу повернути дівчиську велосипед, магнітофон і лахміття. Можливо, уміле поєднання батога і пряника принесе нарешті плоди…
      Після батькової «науки» Богдана справді змінилася. Зробилася слухнянішою і тихішою, не огризалася, не грубіянила, не пропускала школу, не поверталася за північ. Радіти б, але у Клавдії Василівни усе тривожніше ставало на душі. Вона ледь стримувалася, щоб не здригатися щоразу, зустрічаючись із пасербицею очима.
      Богдана дивилася дивно й страшно. Зелені тіні жили на дні її очей — там сиділа ненависть така глибока, така шалена, що Клавдія мимоволі знічувалась під цим поглядом. Не раз і не два говорила собі: та нехай робить що хоче, нехай пропадає де здумається, яке їй, Клавдії, діло, навіщо взялася виховувати чужу дочку? Навіщо втрутилася, навіщо зробилася ворогом, цур її, бач як дивиться… Відьма…
      Відводила очі, з Богданою намагалася не зустрічатися і не розмовляти, але ніяк не могла позбутися думки, що повітря в будинку давить. Що Богданина ненависть висить у ньому, ніби ядушна хмара пропан-бутану. Що хочеться вирватися і піти — хоча б до матері, на три скрипливі сходинки, позбутися воднораз шепоту за спиною і отрутних Богданиних очей.
      А тут ще зі здоров’ям почалися проблеми. Клавдія змолоду була міцною і навіть картки в поліклініці не тримала, а тепер довідалася відразу, де в неї серце, і що таке тиск, і як ниє спина, і як набухають вени… Навіть золота коронка в роті, здається, потьмяніла. Мати хитала головою: зурочили тебе. Точно, зурочили. Поїхати б до бабки, зняти пристріт, а то ж усе гірше та гірше…
      Скаржитися чоловіку не зважувалася. Як і раніше, літала по будинку, усюди встигала, але вже без вогнику, без колишнього ентузіазму. Радість згасла зовсім.
      — А щоб тебе! — сказала якось спересердя, слухаючи скімлення сусідського хлопчиська, який другу годину надокучав під вікном дівочої кімнати: «Богда-ано… Богда-ано!..» — Чортдана, не інакше!
      Ніхто не чув.
      Тієї ночі Клавдії приснився страшний сон. Тим страшніший, що ніби співпадав із дійсністю, вона то дрімала, то прокидалася. Снилося їй (чи ввижалося), що з темного кутка їхньої з чоловіком кімнати виходить ніби собака, ясно-жовтий, як кістка. І йде до неї, Клавдії, блискаючи очима, цокаючи пазурами по дерев’яній підлозі.
      Здавалося б, що страшного — собака приснився. Але чим ближче вона підходила, тим ясніше ставало Клавдії, що із собакою щось не так. Було в її очах, у рухах, у тіні на підлозі щось непросте, не звіряче і не людське. Та й звідки взятися в кімнаті собаці? Собакам місце надворі…
      Клавдія хотіла вибратися зі сну, переверталася, трусила головою, піднімалася на лікті; от, здавалося б, прокинулася, у кімнаті темно й тихо, поруч похропує директор, і час полегшено зітхнути: «Куди ніч, туди й сон»… Глядь — з кутка дивляться двоє палаючих очей, і все починається спочатку: крадеться дивний собака, тягнеться за ним зламана тінь, зупиняється серце. Прокинутися…
      За кожним разом тварина підходила все ближче. Нарешті, стрибнула на ліжко. Клавдія прокинулося з криком, почала штовхати чоловіка ліктем у бік, будити, кличучи на допомогу. Чоловік спав як мертвий; Клавдія спробувала встати, не оглядаючись на темний куток. Хотіла дістатися до вимикача, увімкнути світло…
      Собака був тут як тут.
      – Іди геть, проклятий!
      Підхопилася-таки з ліжка. Схопила за ніжку дерев’яну табуретку (де тільки сили взялися!) і почастувала бестію з усієї сили. По голові, як мітила, не трапила — тварина ухилилася, але дістала, здається, по лапі. Собака дико вискнув, і Клавдія Василівна прокинулася нарешті в постелі поруч із чоловіком, на світанку: нічна сорочка прилипла до спини, серце колотить, захлинається, і душно, душно… Уночі, виявляється, випадково закрилася кватирка, і в кімнаті стояв такий спертий дух, що не тільки псина — чорт присниться…
      Була неділя. Пасербиця, як виявилося, піднялася раніш від усіх, сіла на велосипед і покотила кудись, нашкрябавши батькові недбалу записку.
      Повернулася вдень, бліда і без велосипеда. Рука в гіпсі; виявилося, каталася Богдана по старій дорозі над піщаним кар’єром, куди і дорослим, і дітям хід строго-настрого заборонений. Земля осіла, і Богдана звалилася. Шию, на щастя, не скрутила, а поламала тільки руку. Вибралася на шосе, «проголосувала», довезли її до лікарні. А велосипед там і залишився, у кар’єрі: рама лопнула.
      Олег Вікторович знову повівся, на думку Клави, непедагогічно. Замість того, щоб пояснити Богдані зв’язок між непослухом і нещастям побіг негайно в кар’єр, щоб велосипед витягнути і раму зварити, і узагалі все що потрібно поправити.
      Не знайшов велосипед. Засипало піском; але обіцяв Богдані, що в понеділок піде з лопатою і відкопає.
      Богдана обіцянкам його особливо не зраділа. Сиділа бліда, дивилася на пальці, перемазані гіпсом, на слова батька тужно кивала, а Клавдії взагалі наче й не бачила.

* * *

      Страх запанував у житті Клавдії.
      Уночі жахи. Удень — ніби тінь за нею ходить. Не зводить сповнених ненависті Богданиних очей.
      Олег Вікторович усе бачив і все розумів. Розривався між дружиною й улюбленою дочкою, став приходити додому напідпитку, а то й зовсім п’яним. Уже не треба було ніяких свят — приходив п’яний і падав на ліжко в одязі, і сивушний дух стояв так щільно, що Клавдії доводилося стелити собі то на веранді, а то й у коморі.
      Мучився сам від цього. То голубив Богдану, а то і бив. Доброти це дівчині не додавало, і Клавдія, хоч як намагалася не засмучувати чоловіка, сказала якось сердито — піду. Повернуся до матері; несила жити в одному домі з такою злостивістю.
      Олег Вікторович довго сидів на кухні похмурий. Потім пішов до дочки й оголосив їй: улаштую тебе в економічний технікум в NN. Технікум гарний, у мене там знайомі; конкурс атестатів не пройдеш — то хоч по блату ввіпхнуть.
      — Вижити з дому хочеш! — крикнула Богдана так пронизливо, що почула не тільки Клавдія Василівна, й сусіди за тонкою стінкою. — Не піду! Нехай вона забирається!
      Олег Вікторович надягнув кепку і, ні слова не кажучи, пішов. Повернувся додому в драбадан п’яний, але не упав на ліжко, як звичайно, а поліз з кулаками на Клавдію: дитину з рідної домівки виживаєш, відьмо?!
      Клавдія Василівна, ледве вирвавшись, утекла до матері. По вулиці йшла крадькома, ховаючись за деревами: чи не бачить хто? Час був пізній, але багато вікон ще світилися.
      У матері прикривала долонею щоку. Брехала щось; мати брехні не вірила, хотіла викликати міліцію — «знімати побої»; Клавдія ледве відговорила її від цього ганебного наміру. Ніч провела без сну, на кухні за клейончастим кривоногим столом, і сльози капали в остиглий чай.
      Ранком прийшов Олег Вікторович. Стояв на колінах, просив пробачити; Клавдія його по-людськи дуже розуміла. Не відрікатись же від дочки. Не виганяти. Не розлучатися. Яка не є, а усе ж своя.
      Повертатися додому Клавдія відмовилася. Не можу її бачити, сказала просто. Ти, рідний, вибач, але я з нею під одним дахом жити не стану.
      Олег Вікторович пішов.
      Чутки в місті тепер уже не затихали. Мати приходила з базару вся червона, перші три хвилини відмовлялася хоч слово повторити з «цього триндежу», потім довго кляла плетух, бажаючи, щоб у них повідсихали язики, а потім уже викладала усе: і як Олег Вікторович в’ївся на рідну дочку на догоду новій дружині, і як возив Богдану, ледь не зв’язану, у районне місто NN — «здавати» у якийсь жахливий технікум для розумово відсталих сиріт, і як директор того технікуму сказав Олегу Вікторовичу: почекай, ось вона тебе так само в будинок для старих здасть! І як Богдана клялася, що повіситься або утопиться, і друзі її скорботно говорили своїм батькам: довели дівку. Шкода ж. Раптом та й накладе на себе руки.
      Клавдія Василівна сиділа тихо, у місто не виходила, навіть у двір не показувалася. Чекала, поки трохи стихне. Воно, може б і не стихло так швидко, але тут сталася пожежа в єдиній на все місто дев’ятиповерхівці, і в тіні цієї новини сімейні проблеми Олега Вікторовича втратили для базік привабливість.
      Саме напередодні пожежі Олег Вікторович прийшов до Клави. Нічого не сказав, постояв поруч, опустивши голову, й у мовчанні було все: і що любить, і скучив, і господарство занедбане…
      Теж ні слова не говорячи, Клава зібрала вузлик з пожитками і повернулася назад, під чоловіків дах. Боялася пліток, але ніхто її повернення навіть не помітив — усе місто зайняте було передачею новин з місця події: де зайнялося, як рятували, як якийсь дивак викинув із дев’ятого поверху улюблений фікус у діжці і ледь не вбив пожежника, і подібні важливі подробиці.
      Три дні минули спокійно, навіть мирно; потім Богдана знову дала про себе знати, влаштувавши за вечерею потворну сцену: не бажала, бачите, їсти кашу, жбурнула миску об підлогу, билася головою об стіну — заморити хочете сироту! Тільки Клавдія цього разу не розгубилася і не розлютилася, і не засмутилася навіть, а тихо й спокійно сказала Богдані: годі тобі. Поглумилася, і досить. Тепер я господарка. Іди добровільно в технікум. Може, життя навчишся.
      Богдана кинула на мачуху повний ненависті погляд і втекла з дому, на прощання так ляснувши дверима, що посипалася зі стелі крейда.
      І всю ніч десь пропадала.
      І ранком не повернулася. І не повернулася до вечора, зате прибігли, засапавшись, два Богданиних однокласники — мовляв, потонула Богданка. Утопилася. Ось її сумка. Кинули Клавдії під ноги ясно-рожеву клейончасту сумочку, що Богдана мала звичай носити через плече. І втекли.
      Клавдія сама не повірила і чоловіка заспокоїла: придурюється дівчисько. Знущається. Лякає. Проте Олег Вікторович поспішив у міліцію, і незабаром усе містечко N хіба що на вухах не стояло: шукали Богдану.
      Хлопчиська, приведені у відділок, розповідали одне й те ж: Богдана, доведена мачухою до розпачу, стрибнула у вир. Вир у місцевому ставку дійсно був: на дні били ключі, і в найспекотніший день найдосвідченішого плавця могло затягнути у вир або звести корчами — вже як поталанить. А тепер стояв квітень, лід недавно зійшов, і, звичайно, людина, яка потрапила б у вир, мала мізерні шанси на порятунок.
      Викликали водолазів. Обшукали дно ставка, але нічого не знайшли, крім правого Богданиного черевика. Черевик, говорила Клавдія чоловікові, ще не доказ, його вона могла кинути в ставок, а сама — на потяг, гроші у неї водилися… До речі, метрика зникла разом із Богданою. З документами, виходить, топитися пішла.
      Міліція приходила додому й у школу. Вивчали побут родини, розпитували сусідів і Богданиних учителів; сусіди, може, й наговорили зайвого, а от учителі всі, як один, підтвердили: дівчисько було важким, норовливим і неврівноваженим. Ще рідна мати її розбестила: ну навіщо дитині американські джинси?! А Клавдія Василівна стояла на своєму: за пригодами поїхала. Веселого життя шукати. Може, ще повернеться.
      У міліції, може, й довше мурижили б, але прибіг один із хлопчаків-свідків із приголомшливою новиною: бачив біля ставка Богдану. Ходить при місяці мокра, волосся розпущене, у волоссі водорості. Клянеться знайти прокляту мачуху й утопити…
      Після цього справа про самогубство була тихенько закрита. Богдану оголосили в розшук як таку, що пропала безвісти.
      Олег Вікторович не знав, куди себе подіти. Бродив по домівці як загублений. Клавдія не відходила від нього ні на крок. Утішала, відволікала дріб’язками, ледве не годувала з ложечки: повернеться, умовляла, твоя Богданка. Наїздиться, порозумнішає і повернеться, життя навчить. Життя — воно кращий учитель…
      А оскільки залишатися в місті N у подружжя не було ніякої можливості, то Клавдія знайшла собі роботу в районі. Гарну роботу, бухгалтером на заводі; рік прожили в гуртожитку, потім одержали однокімнатну квартиру. Спочатку Олег Вікторович тужив за своїм ПТУ, але ж зв’язки залишилися, а місто NN будувалося, розширювалося, і досвідченій людині справу знайти було не так важко…
      І зажили вони спокійно й щасливо, душа в душу.
      Тільки п’яничка, що живе в гостинці навпроти, клявся останнім шкаликом, що не раз бачив на підвіконні подружньої квартири величезну кішку, смугасту, сіро-буру. Кішка — розміром з дорослу німецьку вівчарку — вилизувала пазуристу лапу й посміхалася, і в її роті нібито світилася золота іскра…
      Але що з п’яниці взяти.

Рятувальники

      І пожалів сивого малюка
      Симург, цар птахів, велика душа…
Фірдоусі, Шах-наме

      Сьогодні ми знову йдемо рятувати світ. Ми — це Ленка, Жорик, Вась-Вась (який насправді Алпамис, але Вась-Вась йому дуже підходить) і я, Дум-Дум. За документами мене звати Сергієм. А Дум-Дум — прізвисько. Я зброю люблю. Убивати не люблю, а зброю люблю. Кулі такі є, дум-дум. От мене на їхню честь і прозвали.
      Будемо проникати в секретний інститут. Треба добути там один диск. А інформацію на вінчестері вони стерли самі. Бояться, що вкрадуть. Це полегшує нашу задачу. На диску записана дуже небезпечна штука. Добре, що диск у них один, а той, хто небезпечну штуку придумав, учора помер від старості. Так нам передали. За інститутом ми стежимо вже тиждень. Треба б ще днів зо два, але завтра диск відвезуть. Далеко. Доводиться поспішати. Це погано. Поспіх — це завжди погано. Якщо поспішаєш, що-не-будь обов’язково піде не так. Я дивлюся, як Вась-Вась дожовує свій хот-дог. Останній шматок він ковтає смішно: кадик смикається жабою.
      — Пішли, — говорить Вась-Вась, витираючи губи долонею.
      Будівля інституту — звичайнісінька шестиповерхівка. Схожа на гуртожиток. Тільки вивіска інша. Дивно: коли я на неї дивлюся, то розумію усе, що там написано. А варто відвести погляд, і вже нічого не пам’ятаю. Тільки номер пам’ятаю.
      Двадцять три.
      Інститут такий секретний, що на вході навіть охорони немає. Дядько-вахтер, і все. Зараз обідня перерва, народ снує туди-сюди, і ми змішуємося з юрбою. Проходячи повз вахтера, Вась-Вась солідно киває йому, як старий знайомий. І дивиться на годинник, начебто квапиться. Вась-Вась розумний. У нього такий метод. Дивишся на годинник, супишся, і вахтер думає, що ти свій. Що спізнюєшся до директора чи ще куди. Вась-Вась у нас найстарший, йому тридцять сім. Тому він веде перед. Хоча насправді головного у нас немає. Кожний знає свою справу. У кожного — спеціалізація. А разом ми — команда. Як пальці на руці: кожен сам по собі, а якщо стиснути — кулак вийде. Таким кулаком можна ого-го як врізати!
      Зараз нам нагору сходами і праворуч. Вась-Вась заздалегідь розповів. Він тут ніколи раніш не був, як і ми всі. Але Вась-Вась — видун. Може крізь стінку бачити. Не завжди, правда. У неділю не може. І по середах, з десятої ранку до дванадцятої.
      Сходинки. Довгий коридор з дверима. Іти треба швидко, але не бігти. Щоб не привертати уваги. Наприкінці коридору будуть залізні двері. Вони замкнені. Жорик їх зламає. Він що хочеш зламає: хоч двері, хоч пароль у комп’ютері. Тому що Жорик — зломщик. У нього є маленька блискуча відмичка. Хрясь! Готово. Це стара роздягальня для робітників. Навіщо в секретному інституті робітники, я не знаю. Напевно, тому роздягальня замкнена і тут нікого немає, тільки шафки. Тут ми будемо чекати. Не люблю чекати, але нічого не вдієш. В інститут можна потрапити в обідню перерву. А в підземні поверхи — увечері, коли змінюється охорона. Там, на підземних поверхах, охорони багато. Це тільки на вході один вахтер, щоб ніхто не здогадався. Напевно, ті, хто тут працює, теж не всі знають, чим вони займаються. І ми б не здогадалися. Нам Симург сказав. Симург дає нам завдання. Я бачу його внутрішнім зором і можу з ним розмовляти.
      Я — зв’язковий.
      Вислухавши Симурга, я передаю завдання іншим. І ми відправляємося рятувати світ. Нам це подобається. Тому що ми — Рятувальники. «Чіп і Дейл поспішають на допомогу!» — сміється Ленка. Адже нас саме четверо. Вась-Вась — це, звичайно, Рокі. Він теж великий, товстий і увесь час жує бутерброди. Ленка, зрозуміло, Гаєчка. А ми з Жориком — Чіп і Дейл. Ось тільки хто з нас Чіп, а хто Дейл, я ніяк не зрозумію. Я і в мультику їх увесь час плутаю.
      Ленка з нас наймолодша. Їй двадцять три роки. «Двадцять три з половиною!» — любить уточнювати вона. А на вигляд — вісімнадцять. Чи п’ятнадцять, якщо захоче. Жорику четвертак. Я дивлюся на нього трохи звисока, тому що мені тридцять один. Жорик — Ленчин наречений. Уже давно. Років два, напевно. Не знаю, чому вони ніяк не одружаться. Мені, між іншим, Ленка теж подобається. Я з нею цілувався. Три рази. Думав, після буде соромно, а соромно не було. Ні крапельки! Навпаки, було добре. Жорик знає, але не сердиться. Йому теж інші дівчата подобаються. Іноді.
      Чекати нам довго. Я всідаюся на ослін, тулюся до залізної шафки для одягу й засинаю.
      Дракон застряг. Тут печера занадто вузька, йому не пролізти. Одна шия з головою стирчать із проходу. Паща димить, очі відливають багряним блиском у світлі ліхтаря. Красиво! «Швидше! — кричить Ленка. — Треба розширити прохід!» Вона має рацію: лише дракон може впоратися з Чорним Коливальником. Я вже чую, як він тупотить унизу, наближаючись. Десь поруч повинна бути комірка зі старим шахтарським інструментом. Симург говорив, коли давав завдання… Ось вона! Вась-Вась з Жориком ішли за драконом, і тепер їм до нас не дістатися. Двома кирками ми з Ленкою запекло довбаємо стіну. Ленка — вона тільки на вигляд тендітна. Якщо треба, працює як заведена. Не кожний мужик так зуміє. Камінь м’який, шаруватий, відлітає цілими шарами. Прохід розширюється на очах. «Швидше!» — квапить дракон, форкаючи димом. Піт котиться з нас градом, від кам’яної крихти дере у горлі, сльозяться очі. «Ай!» Немов тисяча рибальських гачків упиваються мені в сідниці! З криком упускаю кирку собі на ногу. Печерний пацюкобраз! Дарма, що це лише дитинча… Наступної миті з гуркотом обвалюється величезний шматок стіни. Мимохідь відкинувши пацюкобраза, дракон прямує вперед, у глибину величезної зали. Немов у пащу чудовиська з іклами-сталактитами. Дитинча пацюкобраза затято верещить десь у кутку. Воно скривджене до смерті. З проходу вискакують Вась-Вась з Жориком, світять ліхтарями. У променях з’являється величезна чорна фігура. Я збиваю Ленку з ніг, падаю зверху, закриваю…

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13