Підбіг до вікна, відхилив важку штору. Застогнав.
— Хоч би не помітив хто! — зітхнув Сатанюк, без усякої, утім, надії. — Де там! Самі ж до пильності привчали.
— Явище це — астрономічне! — не здавався чорт Фіонін. — Скажемо, що непояснене наукою…
— От і будеш пояснювати — за колом Полярним, — перебив Сатанюк і до Чорта повернувся: — Слухай, може, домовимося, га?
Не став Чорт відповідати. Устав — та й вийшов, про приятеля свого Сартра подумати не забув. Правий філософ, у всьому правий! Який мудрець скаже, добра справа сотворилася — чи зовсім навпаки. З одного боку, не дали людям Місяцем помилуватися у Святу ніч, з другого ж… Сильна вона, екзистенція!
Як у воду дивився громадянин Сатанюк. Помітили в райцентрі неподобство, що з Місяцем приключилося. Тієї ж ночі на олівець узяли, а наступного ранку куди слід повідомили. І справді, нікуди не годиться: календар, владою виданий і
владою схвалений, Місяцю на небо піднятися велить, наука ж наша, найпередовіша у світі, з цим цілком згодна. А Місяць де? Як народу трудящому пояснити, що в ніч різдвяну, зі святкової в звичайну розжалувану, хтось провокацію влаштував, щоб увагу непотрібну привернути? І якби хоч скрізь, так ні, тільки в одному нашому райцентрі!
Написали, а для вірності ще і подзвонили. У пекельне ж відомство і дзвонити не треба, ні, відразу довідалися, не замешкалися. Отож почалося.
Єдиний порятунок — наступної ночі Місяць народу явити. Годилося б також хмарами небо затягнути та на хмари усе заднім числом і списати. Але тільки не владний чорт над Небом! Це йому не на Землі капості та мерзення чинити. Так що не вийшло з хмарами — і з Місяцем не вийшло. Наступна ніч зоряна видалася, ясна. Над Миргородом Місяць зійшов, уже трохи поповнілий, і над Полтавою зійшов, і над Харковом. Тільки над райцентром темно.
Що вже там громадянин Сатанюк з чортом Фіоніном робили, до кого зверталися, про те ніхто не відає. Кажуть, падали нашому Чорту в ноги, обіцяли на будь-яку посаду призначити, який завгодно оклад виписати, а замість залізного мосту знову дерев’яний побудувати. Що і як відповідав їм Чорт, невідомо, але тільки ясно — не допомогло.
На третій ранок, під саму зорю, загули мотори. Три чорні машини — із самої Полтави. Виглянули, хто сміливіший, у віконця, головами похитали: ну, буде! А коли з першої машини вийшов сам товариш Химерний з маузером у дерев’яній кобурі на ремені, усе зрозуміло стало. Адже від Харкова до галицького кордону кожному було відомо: не страшні товаришу Химерному ні чорти, ні біси, ні інша нечисть, бо страшнішого від нього самого на нашій землі в ті дні нікого не було.
А ще через тиждень у порожній кабінет громадянина Сатанюка нашого Чорта вселили. Непомітно так, без шуму. Вселили та попросили пошепки: Місяць на небо поверни і більше такого без дозволу не чини. А за це живи, як знаєш. Хочеш — Сартра з Парижа запрошуй, хочеш — самого Ейнштейна з Америки. Тільки щоб тихо, тихо…
Погодився Чорт. Чого б на таке не погодитися? Підписав наказ про вступ на посаду і другий підписав — про товариша Клубка, свого нового заступника. А наступної ночі Місяць на небі з’явився. Уже зовсім круглий, з червоточиною малою на лівому боці. Хто зітхнув полегшено, хто навіть перехрестився від несвідомості…
І настало в нашому райцентрі життя — краще не придумати. Товарів у магазинах, зрозуміло, не додалося, і люди розумнішими не зробилися, зате тиша навколо така була, що роззаздритися можна. І людям воля, і погані, яка вціліла, теж. Адже Чорт після всієї метушні остаточно в екзистенцію Сартрову увірував. І справді! Спробуй зрозумій, де добро, де зло. А коли так, то й робити нічого не треба. Усе одно щось та відбудеться. Обов’язково відбудеться!
Заступник його, товариш Клубок, у цьому питанні з ним завжди погоджувався, от тільки часом на відвідувачів вогнем пахкав — за звичкою. Але нічого, не ображалися, а коли й траплялося таке, то не надто сильно.
Бувало, зберуться Чорт із приятелем своїм, чортом Клубком, у потайній світлиці за кабінетом, розіллють грапи, піднімуть склянки.
— Ну, так що, брате? — запитує Чорт. — За них! За часи наші колишні, правильні! І за неї, за екзистенцію!
— За них! — відповідає Клубок, склом об скло вдаряючи. — І за неї! Тільки поясни, нарешті, брате, з чим її, екзистенцію, їсти?
І одразу вип’ють. Потім закусять від душі і затягнуть свою «Кумару», та так, що на сусідній вулиці чутно. «Них, них, запалам, бада, ешехомо, лаваса, шиббода…»
А ось де і як Чорт грапу діставав, сказати не беруся. Чорт усе-таки! Від їхнього племені пекельного і не такого чекати можна.
Чорт уже подумував Сартра з Парижа запросити, щоб веселіше було. А заодно і справді залізний міст дерев’яним замінити, змінника приятелю своєму Мостовому (так і не з’явився, бідолаха!) підшукати. Не встиг. Через рік і за ним чорні машини приїхали, отут уже ніяка екзистенція не допомогла. Що не кажіть, а погане воно, життя чортяче, звідусіль лиха чекай.
Де Місяць був, запитуєте? Де ж йому бути, на небі знаходився, як одвічно йому і призначено. Просто взяв наш Чорт у сторожа в «Будинку колгоспника» цебро з фарбою чорною, пензель, драбину прихопив — і бік, яким Місяць до нашого райцентру повернутий, акуратненько зафарбував. У три шари — для вірності. А після виписав з області бочку з німець —
ким розчинником і усе виправив. Це ж для нас Місяць ледве не з чверть Землі розміром. Для чорта ж, особливо якщо з корінних він, дійсних, той Місяць у кишеню вкласти — дрібниця. У кишеню, втім, що! Таке і колись уміли. А ось коли американці, не подумавши, вирішили на Місяць «Аполлона» свого послати… Але про це — краще не проти ночі.
Картопля
Тієї весни Богдан і Люська зібрали усі свої заощадження і купили будиночок у селі — за двісті доларів. Зарплату затримували, нулі на «купонах» множилися, як кільця в руках жонглера, і всі знайомі говорили, що треба мати місце для виживання й обов’язково город, щоб годуватися. «Малого будете вивозити на все літо, — говорила Люсьчина мама. — Екологічно чисте місце, природа, продукти з грядки. А якщо грубка є, то й узимку жити можна».
Богдан і Люська купили руїну під солом’яним дахом, як за часів Тараса Шевченка. Город при «хаті» лежав величезний, і обоє радісно передбачали грандіозний врожай картоплі. Три старі сливи і п’ять кущів смородини утворювали «сад», наприкінці городу була вбиральня на три стіни і без даху. «Зате свіже повітря!» — веселився Богдан. Люська роздувала ніздрі, принюхуючись до незнайомого запаху весняної землі, рожевіла щоками і будувала багатоповерхові плани на майбутнє: «Отут просапати… Отут скопати… Отут фіалки, отут матіола… Отут буде мангал, отут літня кухня, отут часник, там абрикоси…»
Приходили місцеві, в основному бабусі, знайомилися: «Кажуть, Гнатовичову хату купили… Ви купили? А-а-а… Гнатович? Уже три роки як помер, і хата стояла порожня… Ікони в хаті є? Це добре… Три роки стояла хата, ніяк не можна без ікони…»
Одна сусідка принесла жовто-коричневі яйця, попросила добути в місті курива для паралізованого чоловіка, що не встає. Усе розпитувала, у кого з родичів покійного Гнатовича купили будинок і за скільки.
— Задешево, мабуть, дісталося? Знаю, дешево… Думали, що й даром ніхто не візьме. А вам навіщо воно здалося?
— Таж інфляція, тітко Олено, треба нерухомість скупати…
Сусідка посміхалася, на щось натякаючи, і, зрештою, набридла подружжю гірше за комарів.
— У мене від неї голова болить, — скаржилася Люська. — Випитує, як слідчий, і тягне, і тягне… І натякає на щось, а на що — не говорить…
– Їм тут нудно, — припустив Богдан. — Ми приїхали — подія…
Перед наступною поїздкою Люська купила в гастрономі п’ять пачок цигарок.
Весна пройшла під знаком ентузіазму. Щосуботи подружжя піднімалося о п’ятій ранку, брало на плечі рюкзаки і сплячого сина в оберемок, їхали на вокзал. Вистоювали в черзі за квитками і вантажилися в електричку. У поїзді снідали припасеними з вечора бутербродами; дворічний Денис прокидався, оглядався довкіл і відмовлявся їсти манну кашу з пляшечки. Іноді вередував, тоді Богданові доводилося брати його на руки й прогулюватись по вагонах, подовгу стояти в тамбурі, тицяти пальцем за вікно, де пропливали дерева й дороги, і розповідати казки без початку й кінця, але з безліччю подій: «І раптом… він його… як схопить! А той як… закричить!»
Через три години електричка прибувала на полустанок, і у сімейства було аж дві хвилини, щоб витягти на платформу торби на візках, саджанці в забруднених землею кульках і незадоволеного Дениса. Годину вони сиділи на привокзальній лаві, чекаючи автобуса; навколо збиралося достатньо бабусь з багажем, їх було значно більше, ніж місць у старому пазику, і коли справа доходила до посадки, малого нерідко доводилося «закидати» через вікно.
Провівши в автобусі сорок хвилин, сімейство висаджувалося посеред маршруту, перевзувалося в гумові чоботи і брело дорогою, що розкисла, ще близько години. Денис на цей час нарешті прокидався, радів життю, ганявся за воронами і виловлював руками жаб у канавках, у той час як Богдан і Люська мріяли тільки про одне — нарешті дістатися до місця.
Віталися з бабусями за тинами — один добридень на сім хвилин шляху. Близько дванадцятої спочатку показувався колодязь, а потім і залишки рідного паркану; Богдан урочисто знімав зі старих скоб новенький замок, і сімейство ввалювалося у двір — сарай, що покосився, купи неприбраного сміття в далекому закутку, зелененька травичка скрізь, куди не глянь.
Ніч із суботи на неділю проводили в хаті. Два дні з превеликими труднощами звільняли від бур’янів запустілий город; кульбаби, такі милі в місті, тут перетворювалися в справжніх монстрів, обплітали землю коренями, глушили кріп і редиску. Кропива, звіріючи, забивала порічкові кущі так, що до них не можна було підступитися; на прогулянки і риболовлю майже не залишалося часу. А попереду дорога назад — тим же порядком. У неділю, о пів на дванадцяту ночі, ледь живе подружжя зі сплячим Денисом на руках прибувало в міську квартиру, для обох від завтра — довгий робочий тиждень…
— Який заряд свіжого повітря! — відважно говорила Люська. — Це чудово — фізична праця! Подивись на Деню, який рум’яний…
І Богдан дивився на речі зі здоровим оптимізмом. У всякому разі намагався дивитися.
Він уперше в житті косив траву, збирав смородину і заварював чай з м’ятою. Він знайшов під солом’яним дахом гніздо незнайомого птаха, схожого на ластівку, тільки значно більшого й мовчазного.
Люська намагалася підгодовувати птаха крихтами, але той ніколи не брав запропонованого частування — літав узад-уперед безшумно, як хмарка, і тільки вночі шелестів іноді під дахом — вовтузився, зручніше влаштовуючись у гнізді…
Але час ішов, і задумка вивезти малого на все літо здавалася усе менш вдалою. Денис категорично відмовлявся від парного молока, надаючи перевагу сухому, з пакетика розведеного. Денис панічно боявся корів, які ранком і ввечері проходили повз будиночок вузькою вуличкою. Він вічно тягнув до рота якусь гидоту, потерпав від ос і наколювався на сучки, а одного разу наступив на змію — змія виявилася вужиком, але, перш ніж була встановлена її видова приналежність, Люська ледве не померла… Телефону не було ні в кого в окрузі — якби біда, довелося б бігти на пошту за три кілометри і викликати «швидку» з райцентру…
Жоден із засобів боротьби з колорадським жуком не приніс належного результату. Богдана, який обприскував бадилля, нудило потім два дні, зате жуки розмножувалися без тіні хворобливості. Розчарувавшись у хімії, Люська ходила по городу і терпляче збирала в майонезні баночки жовтогарячі личинки. «Загін не помітив утрати бійця» — оцінити її страждання могли тільки данаїди, що наповнювали водою тріснуту бочку в давньогрецькому царстві мертвих.
Капуста, ледь сформувавшись у качани, піддалася атаці паразитів. Огірки загинули як один після нездалого дрібного дощику. Помідори, не встигнувши почервоніти, темніли і опадали. Подружжя спробувало влаштувати пляж на березі неглибокого місцевого озерця, але не витримало конкуренції з коровами. Нарешті, одного разу у липні Богдан і Люська переглянулися, переморгнулися, за півгодини зібрали речі і, узявши під пахви Дениса, подалися додому.
Залишок літа пройшов чудово. Дощові дні чергувалися із сонячними, Денис пускав кораблики по асфальтових калюжах біля під’їзду, Богдан і Люська по черзі ходили в театр на гастролерів і у відеосалони, де крутили, крім третьорозрядних американських бойовиків, численні серії «Анжеліки». Богдан знову зайнявся дисером, а Люська слухала англійські касети.
Так закінчився серпень, і настав час збирати картоплю.
Люська їхати в село відмовилася навідріз — вона влаштовувала Дениса у садок, і за біганиною по чиновниках і лікарях не бачила світу білого. Кидати врожай на полі було шкода — тільки колорадських личинок визбирали не менше трьох тисяч. У суботу другого вересня Богдан піднявся затемна, узяв рюкзак і поїхав на вокзал — один.
Подорожувати на самоті виявилося несподівано приємно. Богдан подрімав в електричці й ледве не проспав свою станцію, потім, не чекаючи автобуса, вдало зупинив попутну вантажівку і вже близько одинадцятої ранку входив у здичавілий за півтора місяці двір.
Трава стояла ледве не по пояс. Клумби і грядки окуповані були нереможеними бур’янами, два абрикосових саджанці засохли. Зате картопляне поле мало на диво пристойний вигляд — посохлі хвостики бадилля дисциплінованими рядами тягнулися до самої вбиральні, і бур’янів серед них майже не спостерігалося.
Передихнувши і перекусивши, Богдан узявся за лопату. Перший же пробний «тик» вивернув на поверхню три великі золотаво-коричневі картоплини.
Богдан підбадьорився. Поле, кинуте на поруки долі, виявилося чесним і незлопам’ятним: картоплі було багато, і майже вся — велика, міцна, біла на зрізі. Богдан стер руки до крові, але не відразу це помітив. На обід зварив у каструльці картоплю в мундирах і довго смакував, вдихаючи пару, водячи по гарячих картопляних зрізах скибочкою вершкового масла. Йому здавалося, що нічого смачнішого він у житті своєму не пробував.
Усе побачилося в новому світлі. Стомлюючі поїздки, прокляті жуки, автобуси й електрички — усе наповнилося змістом. Богдан дивився на город, вкритий купками картоплин, що підсихають, і мимохіть щасливо посміхався, наче відвідувач Лувру.
Настав вечір. Богдан, морщачись від болю в спині, збирав картоплю в цебра, а потім у мішки. Усю зібрати не встиг — стемніло. М’язи боліли, долоні саднили. Богдан скип’ятив собі чаю і відкрив банку кільки в томаті.
Посередині двору догоряло картопляне бадилля. Богдан сидів, дивлячись у вогонь, ні про що не думаючи. Слухав, як повільно відпочиває, заспокоюється стомлене тіло. Навколо стояла темрява, якої ніколи не буває в місті, — абсолютна пітьма, вікна далеких сусідських будиночків не світилися, місяця не було, тільки зірки проглядали в розривах хмар. Жевріло вугіллячко. Шелестів вітер листям безплідних сливових дерев, далеко — може, у сусідньому селі — гавкав собака…
А потім замовк. І в згуслій тиші й темряві Богдан раптом підняв голову — і його ніби морозом обсипало.
Легкі швидкі кроки. Шелест сухої трави. І лемент — ледь чутний, нелюдський лемент болю. Начебто здихає придавлений подушкою птах.
Богдан підхопився. Намацав на поясі ліхтарик, кинувся на город — на звук. Біла пляма світла тицялася вправо, уліво, вихоплюючи бадилля, розстелені на землі мішки, цебро, якусь ганчірку…
По городу йшов кіт — дуже великий. Богдан любив котів, Люська ледве не все літо підгодовувала трьох сусідських кішок, але цей ніс у зубах птаха: Богдан бачив, як смикається, гублячи пера, крило. Навіть заради любові й поваги до кішок Богдан не погодився б терпіти розбій на власному городі.
— Ах ти поганець! — гаркнув Богдан. — Ану кинь негайно! Уб’ю!
Кіт повільно обернувся. Промінь ліхтарика уперся йому в морду — в обличчя. Богдан сахнувся.
Істота, що стояла перед ним, не мала до сімейства котячих жодного відношення. У нього були вузькі щілинки-очі, що дивилися осмислено, злобливо, глумливо. Носа не було. Зате рот, у якому усе ще тіпалося тільце птаха, був вертикальний, права і ліва щелепи стискувалися, стуляючи схожі на гачки зеленуваті ікла.
Богдан упустив ліхтарик. Відступив ще на крок — і спіткнувся об купку неприбраної з поля картоплі. Стояла повна тиша; ліхтар лежав на землі, посилаючи промінь у бік вбиральні, і поперек цієї світлової доріжки неквапливо ковзнула тінь хижака з птахом у зубах.
Богдан підхопився. В одній руці у нього був ліхтар, у другій — величезна картоплина, підібрана машинально. Зубаста істота знову з’явилася в плямі світла; птах у його щелепах висів, мляво відкинувши красиву, чорно-білу, як у ластівки, голівку.
Богдан заверещав від жаху і відрази — і жбурнув картоплиною прямо в страшну пику.
Посипалися рідкі іскри — ніби на городі хтось намагався розпалити відсирілий бенгальський вогонь. Темрява завила хрипко й люто. Богдан повернувся і кинувся навтьоки — далі боротися з виродком нічного кошмару в нього не було ні сил, ні відваги.
Ніч минула тривожно. Зате вранці на городі не виявилося жодних слідів зіткнення… крім кількох чорних пір’їнок, що могли бути загублені й раніше ким завгодно і за будь-яких обставин.
* * *
Богдан спочатку соромився розповідати Люсьці про те, що сталося на городі.
Потім розповів ніби жартома, під виглядом анекдоту. Люська посміялася, але якось ненатурально, і на наступні вихідні запропонувала поїхати «на картоплю» разом.
Дениса вирішили залишити бабусям. Захопили якомога більше мішків, два візки на коліщатах, встали о п’ятій ранку і поїхали. Треба сказати, Богдан дуже красномовно описав Люсьці, як багато картоплі у них вродилося і як легко і приємно її копати. Тим більше потрясіння очікувало їх наприкінці шляху.
Усе залишалося на місці — замок на іржавих скобах, туалет зі старою клейонкою замість дверей, будинок, бур’яни і три сливи, ось тільки картопляне поле було перерите ніби зграєю оскаженілих кротів. Не залишилося ні картоплинки.
Богдан і Люська стояли, не знаючи, що робити і що говорити, і дивилися на справу невідомо чиїх рук.
— Це злодії, — сказала нарешті Люська, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я про таке чула… Просто прийшли й викопали.
Посередині двору, на вогневищі, знайшлося кілька обгорілих картопляних шкуринок, і це підтверджувало Люсьчину версію: злодії, зібравши чужий урожай, ще й спекли картопельку в багатті та ситно повечеряли.
Богдан розпалив вогонь у печі. Не розмовляючи і не дивлячись одне на одного, подружжя перекусило усе тією ж кількою в томаті.
— Виїдемо сьогодні, — запропонував Богдан.
Люська кивнула і через хвилину додала:
— Знаєш… А давай узагалі все тут продамо. На біса?
Перед тим як виїхати, Богдан зробив дві справи. По-перше, невідь-чого підставив драбину і заглянув у гніздо птаха, схожого на ластівку.
— Та вона полетіла давно, — сказала знизу Люська. — Злазь, а то гепнешся, драбина гнила…
Гніздо справді було порожнє, покинуте, як будинок. На дні лежало кілька чорних пір’їн.
Богдан пішов до сусідки. Передав їй дві пачки цигарок для чоловіка і запитав, ніби між іншим:
— У нас тут… нікого не бачили? На городі хтось порався, усю картоплю викопав…
Сусідка вирячила очі й чомусь сполотніла:
— Не бачили, Богдасику, і не чули. Нікого не було.
— Там багато роботи залишалося, — сказав Богдан начебто сам собі. — На пару днів…
— Не бачили. Може, вони вночі. Буває таке: злодії вночі прийдуть, усе обтрусять, повикопують.
Богдан зітхнув і попрощався. Уже від хвіртки обернувся:
— Тітко Олено… А ви тут такого кота великого не бачили? Такий… Очі такі…
І розтяг до скронь свої власні очі, ніби зображуючи китайця.
Бабка енергійно захрестилася, рука її замигтіла в повітрі, як спиця колеса:
— Ні, що ти. Що ти! Гнатович, царство йому небесне…
Сховалася в будинку й зачинила двері. Богдан згадав, що Гнатовичем кликали колишнього хазяїна будинку.
* * *
Подружжя відчуло полегшення, коли угода купівлі-продажу була нарешті зроблена. Вони продешевили, звичайно, продаючи будинок восени, а не навесні, та ще поспіхом. Новий покупець заплатив сто вісімдесят доларів, але Богдан з Люською і тому були раді.
Коли поверталися, в електричці — Люська зізналася, що не хотіла купувати цю хату, і що вона їй не подобалася ніколи:
— Ще й ця… баба Палажка, придуркувата така, на кутку живе, пам’ятаєш? Ще тоді підійшла до мене і сказала, що, бач, Гнатович був чаклун і що ми з цією хатою наплачемося… Так і вийшло.
— Так ну її, цю картоплю, — в’яло погодився Богдан. Він дуже втомився. Хотілося спати.
Обоє поринули з головою в роботу і навчання, благо Денис тепер ходив у садок, добре прижився в колективі і майже не хворів. Картоплю купували в магазині — дрібну, часто гнилувату. Потім вдалося з машини купити два мішки за прийнятною ціною.
— Тепер на всю зиму вистачить, — говорила Люська. — Бр-р… Як згадаю цих жуків…
Богдан не згадував про те, що трапилося на городі, поки одного разу йому не привиділася величезна волохата тінь, що одним стрибком перескочила через дитячу пісочницю. Це було в його власному дворі. Богдан повертався ввечері з роботи, ліхтарі не горіли, і в тьмяному світлі вікон не диво було прийняти за чудовисько звичайного помийного кота.
Люська, що відкрила йому двері, була бліда і якось нервово хихикала:
— Репетував отут сусідський кіт під дверима… Прямо вив, таким голосом моторошним… Хотіла вийти, шугнути його…
— Вийшла? — запитав Богдан.
Люська знітилася:
— Знаєш… Пізно вже… Вирішила зайвий раз двері не відчиняти.
А через кілька днів, повернувшись з роботи з Денисом під пахвою, Люська виявила вхідні двері посмугованими на жмути. Дерматин висів чорними стрічечками, і потворно стирчали в усі сторони шматки вати.
— Дільничному скажу, — пообіцяв, повернувшись, Богдан. Люська трималася чудово — спокійно пояснювала Денисові, що то погані хлопчиська із сусіднього під’їзду балуються, ріжуть чужі двері, але дядько міліціонер їх піймає і покарає.
Дільничний довго скаржився на свинські мерзенності «битовухи» і маленьку зарплатню. Богдан співчутливо кивав. За ремонт дверей довелося викласти гроші, відкладені на електричний чайник.
А ще через кілька днів, нашвидку снідаючи за кухонним столом, Богдан підняв голову — і зустрівся поглядом з очима-щілинками на круглій пиці без носа, з вертикальними щелепами. Пика припала до шибки ззовні.
Богдан поперхнувся. Прибігла Люська. У вікні, зрозуміло, нікого не було, і Богдан посоромився розповісти дружині правду. Він завжди вважав себе витриманою людиною з міцними нервами. У той вечір дорогою додому він зайшов у аптеку і купив флакончик валеріани.
— Для кота? — запитала знайома аптекарка, весела веснянкувата мати-героїня.
— Ага, — безтурботно відповів Богдан. І, вийшовши з аптеки, чомусь перехрестився — ледве не вперше у житті, сковано й незграбно.
Валер’янка не допомогла. У ту ніч Богданові наснився сон, що цілком можна було назвати кошмаром. Він сидів на овочевій базі, перебирав картоплю, але гарних бульб не було — у його руках розтікалася кашкою гнилизна. Він знав, що з усього університету надіслали по рознарядці його одного, і він не піде звідси, поки не виконає норму. Ящики нагромаджувалися навколо, закриваючи небо. За бастіонами з подзьобаних гвіздками дощок ховався хтось, підглядав, але Богдан не міг застукати його зненацька, хоч як різко не обертався, як не крутив головою. По овочесховищу гуляв вітер, його пориви складалися чи то в шепіт, чи то в скрип:
— Розплатишся…
Він прокинувся в огидному настрої і з ранку накричав на Дениса. Сердита Люська повела в садок сердитого сина, а Богдан довго заспокоювався над чашкою чаю, що прочахала, байдуже поглядав у вікно на сумовитий дворик і стрепенувся тільки тоді, коли на підвіконня сів птах — схожий на ластівку, тільки більший. Птах дивився на Богдана єдиним оком — друге було вибите, очевидно, у якійсь сутичці.
— Киш, — нажахано сказав Богдан. І додав, забувши, що птах його не чує: — Тобі на південь… Листопад надворі… Забирайся!
Птах ударив крилами по жерсті козирка під вікном і полетів. Богдан, сповнений поганих передчуттів, став збиратися до університету. Знайшовши на килимі під кріслом сині колготки сина, відчув напад каяття. Акуратно склав колготки, відкрив комодик — і наткнувся на стосик альбомних аркушів: останнім часом Денис багато й охоче малював, вихователі в садку хвалили його за «розвиток дрібної моторики правої руки»…
Богдан бездумно переглядав олівцеві малюнки, поки не наткнувся на один дуже яскравий, зроблений гуашевими фарбами. На ньому була зображена жінка в оранжево-синьому картатому платті (подекуди жовтогаряча і синя фарби злилися, але в цілому намальовано було акуратно, як для трилітка). Поруч на коричневому столику (товста горизонтальна лінія і дві вертикальні) стояв зелений круглий кактус у жовтому горщику. Голки були понакреслювані олівцем; убік від зеленої кулі тяглася величезна фіолетова труба, схожа на грамофонну.
Богдан підняв брови. В оранжево-синьої жінки було вузьке обличчя, ніс як у Баби-Яги і довгий злий рот куточками донизу. У руці вона тримала прямокутний предмет — сумку, чи валізу, чи коробку.
Богдан подумав, що обов’язково треба похвалити сина за цей малюнок чи за якийсь інший, але обов’язково похвалити. Він бачить Дениса так рідко, повертається пізно, суботу просиджує у бібліотеці… У неділю валяється в знемозі на дивані… Ранками, невиспаний і злий, кричить на дитину тільки за те, що малюк задумався над мильною піною в пригорщі…
Отже, у суботу — в зоопарк. Богдан прийняв рішення, і йому полегшало. Він замкнув двері, що усе ще пахнули новим дерматином, з мідним значком «8» (Люсьчина покупка і гордість), і відправився, майже веселий, на зустріч з науковим керівником, яка повинна була відбутися ще два тижні тому, але з багатьох поважних причин усе відкладалася й відкладалася.
Катерина Сергіївна сиділа за професорським столом. На краю столу стояв кактус, і фіолетова квітка згиналася, як грамофонна труба. Одного погляду на обличчя кураторки було достатньо, щоб зрозуміти: похвали не буде. Ніздрі тонкого носа роздувалися, тонкий рот згинався куточками вниз. Катерина Сергіївна говорила неголосно, скупо, і всі прорахунки, допущені Богданом, його недоробки і недбалості, підкреслені червоним олівцем, лягали перед нею на стіл одна за одною сірими машинописними аркушами.
Останньою лягла порожня папка. Богдан дивився, як безпомічно хитаються зав’язочки. Він не чекав розгрому, але біда була не в тім: на Катерині Сергіївні був костюм в оранжево-синю клітинку, не такий яскравий, як на дитячому малюнку, але все ж досить схожий.
— …Одна радість — кактус розцвів, — сказала на закінчення професор, і її тонкі губи нарешті склалися в посмішку. — Ідіть, Донцов, і працюйте… Я знала, що ви не хапаєте зірок з неба… але щоб настільки! Ідіть.
* * *
Богдан повернувся додому, коли син уже спав. Люська була не в дусі. Він посидів над Денисом, але син спав міцно й безтурботно — ні страхіттям, ні пророцтвам не було місця в маленькій кімнаті з щільно завішеним вікном.
На ніч він випив ледве не півпляшки валер’янки.
— Чим це смердить? — хмуро поцікавилася Люська.
Богдан довго не міг заснути, у напівдрімоті читав якісь вірші у незнайомій книзі, встигав дивуватися: що за рядки? Невже сам у сні придумав? А потім, провалившись остаточно, відчув запах гнилої картоплі, опинився на ящику посеред овочевої бази, а навпроти, на іншому ящику, сидів неголений старий, прикривав брудною долонею вибите око.
— Ходить за тобою… І ходить… Дивиться…
— Хто ти? — запитав у сні Богдан.
— Гнатович… — старий зітхнув. — Через мене ти в цю справу встряв… Дивися…
Другого ранку Денис одягався вдвічі
довше, ніж звичайно, але Богдан не виявив невдоволення. Навпаки — повідомив, що в суботу вони із сином ідуть у зоопарк. Малий розвеселився. Зав’язуючи шнурки на високих черевиках сина, Богдан запитав ніби ненароком:
— А яку це тітку ти намалював з кактусом?
Денис не відразу зрозумів, про що мова.
— Просто, — повідомив здивовано, коли Богдан сходив до кімнати й приніс малюнок. — Просто так. Красива тітка.
— А де ти бачив, що кактус цвіте?
Денис засміявся:
— Це фарба розмазалася!
* * *
Увесь наступний тиждень Денис малював звірів, а Богдан спав спокійно. Випав і розтанув перший сніг. Ні чорний птах, ні схожа на кота істота більше йому не ввижалися. Він займався дисером і нічим іншим.
У п’ятницю Люська попросила Богдана забрати малого із садка. Чекаючи, поки неквапливий Денис одягнеться, Богдан розглядав пластилінових ведмедиків з паперовими ярличками імен і підписані кульковою ручкою гуашеві малюнки. Тема заняття була «Правила дорожнього руху», на всіх картинках були світлофори з вічками і ручками, дядьки-стьопи у величезних кашкетах, подекуди траплялося трикутне сонце в куточку листа і квіточки внизу. На малюнку Дениса, невиразному і досить брудненькому, зображений був самоскид і маленька фігурка під величезними чорними колесами.
— Деня, — запитав Богдан, — що це?
— Це тітка, що неправильно переходила дорогу, — дуже серйозно повідомив художник. — Нам про таке розповідали!
Мовчки проклинаючи дуреп-виховательок, що залякують дітей усякою дурнею, Богдан вивів сина у двір із пропахлого кашею коридору. Снову пішов сніг і перестав. Денис повільно та докладно розповідав, що було на обід, що на сніданок і що на вечерю. Підходячи до тролейбусної зупинки, Богдан здалеку побачив юрбу біля переходу; над юрбою піднімався самоскид. Миготіла синім міліцейська машина, трохи віддалік стояла «швидка допомога». Богдан сильніше стис руку сина і потягнув його подалі; у роті стояв огидний присмак. Змокріли долоні в рукавичках з штучної шкіри.
— …Яке там жива, навпіл переїхало… — долетіло від зупинки, де посходились жінки. Підійшов тролейбус.
