Юра через це невимовне щось почувається так, ніби її налили в колбу і збовтують. Вона сидить на лаві під вікном, дивиться на дешеві паперові ікони – строкаті плями наївних великодніх кольорів – по тинькованих стінах, але не розрізняє зображення. Тобто, коли її знову збовтує, вона зважає на те, що не розрізняє зображення так само, як не розрізняла слова. Але вона про це не думає. Вона взагалі якось дивно думає (і від раптового усвідомлення цієї дивности і взагалі того, що вона думає про те, як і про що вона думає, тобто фраґментує, аналізує і оформлює те, що є цілим і просто є, Юрою знову моторошно збовтує) – думки її – ніби вирвані з корінням дерева у повінь, наче синусоїдний плин дельфінів, який ми бачимо лише на піках понад хвилями. «Чому тут нікого немає? Чому ніхто ніколи сюди не приходить – ні вдень, ні вночі?» – ніби пливучи на спині в олії, думає Юра і так згадує слова, розділяє простір на явища і назви цих явищ. З подіями прийде і час, думає Юра, щось в Юрі, чи хтось за Юру, чи ще одна Юра. Чомусь її тягне надвір, і вона помічає плин і пересування зображень довкола неї, в яких проступає все більше деталей – ніби знання витікає, а розуміння з’являється звідусіль, заповнюючи порожнини, звідки у всюди витекло знання. Вона бачить господаря молитовні – цього автономного священика-еколога, – він стоїть посеред городу й усміхається до своїх яблунь. Довкола нього, мов птахи довкола Франциска Ассизького, кружляють оси, пізні, інфіковані запаленням квітів метелики і скажені мухи, – сідають йому на плечі й на руки, заплутуються у строкатій, триколірній (мов шкура кота, що, за поширеними забобонами, приносить успіх у справах і родинне щастя) бороді. Юра немов упритул – відеозумом – бачить помережану червонястими капілярами шкіру невисокого чоловіка, дротини сивих волосин у рудувато-рябій бороді, візерунки цих павутинних ліній під брижами зморшок накладаються на мапу виноградних лоз, жовтогарячого, лимонного і багряного листя, а крізь бляклі сіруваті очі проступає блакить неба, цятки мандрівних павучків і пізніх кульбабкових парашутиків. І тоді Юра водночас бачить густу непевну тінь (або тьмяний згусток хатнього повітря) у своєму прихистку і розуміє, що ця ось людина, цей чоловік з’являється у молитовні щодня і проводить там багато часу, оточений невиразними силуетами і тінями силуетів, подібними до нього і між собою за обрисами і формою, і густиною внутрішнього простору. Тобто до церкви ходять мешканці Привітної, значить, вони часто оточували Юру, тирлувалися поруч… Проходили наскрізно. Так, Він, коханий з джимміморрісонівським лицем, живе серед них, десь тут, зовсім близько, його можна знайти у цьому невеличкому просторі – варто лише позазирати у вікна… «Вона до моєї часто заходила, або під вікном так стане – і давай чесати про ціни, про політику, про релігію», – зринають в Юрі Його слова, ця фраза визріває у сприйнятті так, як булька повітря піднімається з дна водойми, так, як приходить те, що ми називаємо раптовим спогадом. Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.
