Бардо online

Світлана Поваляєва

Бардо online

Частина перша

Ти хочеш поговорити про це?

Звідтоді як бабусю вбила блискавиця, час для нього пішов на два русла – як рогатка ріки, в дельті якої він поселився, біля самого річища. Час приніс із собою слова, наче повінь – тріски, гнилі квіти і дохлу рибу. Від цього нудило до памороків, а шкіра свербіла од кропивниці. «Це страх», – сказали йому слова. «Страх?» – подумав він. Його стали навідувати думки-порівняння і думки-метафори. Найпершою була така: річка розвела ноги, щоб його народити, а він так і лишився біля самого лона. Другою думкою було те, що хмари до чогось подібні – кожну з них можна порівняти з твариною або рослиною. Після цього, наче в голові йому прорвало греблю, думки ринули таким потоком, що всі його сили тепер йшли на те, аби триматися річкового лона, хапатися за кущі, стискати щосили в обіймах шкарубкий стовбур і вузлуваті корені старезної дикої груші – не дозволяти вирові віднести себе у невідоме.

Бабуся споконвіку жила в груші. Вона завжди сиділа у розвилці стовбура, на грубій зморщеній гілляці, вмостившись темнавою плямкою тіні поміж галуззям і листям, наче всохлий зчорнілий плід. Її шкіра була такою ж, як і деревна кора, її шкіра була корою, а деревна кора – її шкірою, старушенція і старезна груша жили в одній шкурі. Бабусині очі нагадували дикий мед у стільниках, захованих у струхлявілому дуплі, куди на мить застрибнув промінець серпневого сонця. Її погляд, наче тьмяна яшма завмерлого лісового озера, був тільки ворушінням темряви у шпарі прихилених дверей. У цій темряві крізь отвір для ключа зблискував язичок свічки або жарини у вічках старожитньої чавунної праски. Лише за випадковим полиском очних білків можна було вирізнити у грушевій кроні темну бабусину фігурку в коричневій сукні. Бабусині зіниці скидалися на скалки шкла від пивних пляшок, що осіли під вагою благань про порятунок на дні річки. Бабуся усміхалася запалими губами й мугикала нескінченну мелодію. Це його тримало у блаженній прострації, коли картинки багатьох снів плівками накладаються одна на одну. Він дрімав і дивився на листяних брижах свої діафільми. Йому снилося, що він – велетенське череп’яне горня, завбільшки з гору, і його стіни штурмують озброєні лицарі з комашиними головами. Переважно то були гіпертрофовані голови ос і мух. Він бачив умерзлі в кригу брунатні водорості, що вібрували од безвиході й відчаю. Жах цих істот неможливо було осягнути. Червоні цятки метушилися, пульсували, ділилися навпіл, поглинали одна одну, зливалися в колонії… Все це не мало ніякого сенсу і не цікавило його – він просто спостерігав, заколисаний бабусиним мугиканням, ніби крізь нього поволі проростало молоде грушеве пагіння. А тоді в грушу вдарила блискавиця. Він дивився на охоплене полум’ям старе дерево і більше не чув крізь гудіння вогню бабусиного голосу. Йому здалося, що він осягнув жах гігантських закрижанілих водоростей. Потім його огорнув густий чорний дим. І це тривало вічно. Тоді вічність чорного диму спливла і настала вічність сірого туману. А тоді він прокинувся біля обгорілої груші й побачив час, котрий плинув на два русла – як рогатка ріки, в дельті якої він поселився біля самого річища. У часі пливли слова, наче тріски, гнилі квіти і дохла риба у повінь. А в небі пливли хмари, і кожна хмарина була на щось схожа. Він ухопився за грушу і чекав, що та обійме його навзаєм бабусиними зморшкуватими і покарлюченими руками. Але цього не сталося, а потік лише дужчав. Рівень слів піднімався так стрімко, що доводилося пнутися вгору, аби не захлинутися. Гуркіт заповнював його по вінця, й врешті він здався – перестав боротися і загубив і стовбур груші, і дно, з якого той стримів. Час підхопив його і поволік геть, наче лосося, обліпленого словами. А тоді його вижбурило на плесо. В горлянці застряг здоровенний, слизький від мулу кругляк. Він ковтнув його і сказав: «Я».

Він приходить до цього бару, скільки себе пам’ятає – як мінімум тиждень. На дворі перлистий морок пробирає до кісток, обмацуючи органічну плоть вправними пальцями хірурга. Шепіт снігу в розмитому світлі, шурхіт людських тіней по хідниках, шерех автомобільних шин у рідкому бруді нагадують про колонії червоних цяток, поглинутих своїми на позір примітивними процесами виживання. Він стоїть на балконі й дивиться на нічну заморошену мжичкою вуличку, окреслену плямами рівновіддалених ліхтарів, – це останнє, що він утримує на сітківці перед виходом з приміщення. Ліхтарі ведуть його манівцями, наче болотяні вогники, блимають і гаснуть за спиною – морок їх заковтує один по одному. Від цього гнильного грудня неможливо сховатися й у нічному барі, навіть у дуже затишному нічному барі. Але він приходить сюди щоразу раніше і щоразу надовше, бо вже ніби звик до свого місця в кутку біля шинквасу. Місце на сцені, звідкіля крізь прохукане в ласицях і тумані вічко можна хоч щось роздивитися в партері. Проріха в завісі. Бармен Ігорьок повільно і ретельно протирає пивні кухлі, ніби це окуляри убитого шрапнеллю ворога, котрі Ігорьок сам себе зобов’язав передати небіжчиковій дружині. За шинквасом на високому стільці по-пташиному примостилася крихкотіла дівчина. Вона працює клоуном на дитячих святах. За центральним столиком мовчки пускають сигаретний дим дві гоу-гоу-тьолки, які теж, можна сказати, працюють клоунами, тільки на дорослих святах. Їм не до сміху. Струнке тіло однієї з них, тієї, що із забинтованим обличчям, обтискає чорна шкіра ґвинтажного комбінезону, а на другій – лялькові панталончики та лялькова ретросукня, рожева, в рюшах і бантах, тільки із заглибоким як на дитячу ляльку декольте. Тут вони – кельнерки-волонтери – розносять від шинквасу напої завсідникам. Подейкують, ніби справжня кельнерка звідси пішла назавжди, та в це мало хто вірить. Швидше за все, якщо вона взагалі тут була, вона колись має повернутися, виголошує Женщена В Поліетиленовому Кульку щоразу, як про це заходить мова. Освітлення – тьмяне, в його бульйоні безкисневе повітря перекипає мов тлущ, каламуть загусає на одязі плямами. Повітря насичене булькотінням приглушених голосів, що конденсуються тут і не виходять назовні. Липка сутінкова сепія привокзальної чебуречної, тільки без запахів.

Скоро з’явиться Святий Пес Пива, забрьоханий, мокрий, у штанях з подертими на скачані торочки холошами, у розлізлих бутсах, мармурових від сольових патьоків, зі своєю дримбою в сірниковому пуделку й хронічним нежитем у розхнябаному писку. Він нічого не замовлятиме, поки до нього не приєднається прохромлений подивом Водій Маршрутки. Тоді з глухого закамарка біля клозета виповзе завжди сонний Бомж, який раніше жив на ринку під овочевими ятками, доки в місті не оголосили полювання на небезпечних звірів. А незабаром прийде Божевільна Юра з арбалетом, скине довге чорне пальто і виставить на всезагальний огляд свої стриптизово-космічні обладунки з елементами готики у виконанні сексуально стурбованого дизайнера комп’ютерних ігор. Ну, і так далі – бар заповнюватиметься поступово, всі кулитимуться від внутрішнього холоду, цмулитимуть з кухлів рідкий вогонь і напружено мовчатимуть в очікуванні когось новенького. Це триватиме і триватиме, доки врешті хтось не зірветься. Тоді всі зітхнуть водночас полегшено і бридливо, поділяться на компанії, ніби на груповому психотерапевтичному сеансі, позлипаються у маленькі колонії смутку й говоритимуть одне до одного знову одне і те саме – кожен розповідатиме свою історію. Кожен у цьому місці чув усі історії решти безліч разів. Нікого нового так давно вже не було, що всі забули, що таке відчуття новизни. Кожен забув відчуття чужої уваги, коли розповідаєш свою історію вперше, кожен забув відчуття цікавості, коли хтось розповідає свою свіжу історію.

До нього підсідає дівчина-клоун. Її звуть Нумо. На клоунський костюм накинуто плетену кофтинку і ще – дитячу курточку. Якби він замислився над її виглядом і спробував розщепити одяг на кольори, то виявив би, що це неможливо. Кольорів просто нема, тому що не існує такого поняття. Або в цьому барі не існує, або це він пропустив цілий курс навчання «Назви кольорів». Грим на обличчі Нумо розплився до такого стану, що, навіть знаючи слова, які творять кольори, цей колір неможливо було б описати. Довкруж її очей густо залягли темні кола, ніби вона пережила черепно-мозкову травму або операцію. Лоботомію, наприклад. Або не пережила.

– Ігорьок! – гукає він до бармена. – Повтори мені, подвійний зі струмом!

Ігорьок бридливо кривиться, а він продовжує говорити так, ніби Нумо його слухає, але не так, ніби вона його слухає вперше:

– Да, минуло вже не знаю скільки, відколи я замочив ту дівчинку, чорт, це просто був рефлекс, розумієш, вона опинилася не в той час і не в тому місці! З мене аж гарячий піт ринув, як у сауні, коли взяв її на руки, бо відчув, як їй стало холодно… Це як вмерзлі в кригу водорості… ааа, ні! Такий холод живий не відчуває ніколи, це точно, я на Крайній Півночі був, можу судити, якби ти взяла на руки ще теплий труп, ти би зрозуміла. І так усе швидко відбулося, як уві сні, – гоп – і вже зарили, ніби нічого й не було… Ще один там пожартував, мовляв, похорон у баклана – по вищому розряду, з тьолкою поховали, як фараона… ну, не мусора, а справжнього єгипетського фараона, ти розумієш. Після того кілька днів навіть здавалося, що вона і те, що я її застрелив, просто примарилося мені, її покірне тіло, вона так нереально швидко вмерла – без жодного звуку чи там конвульсій – упала, як підкошена, і все… Усе це мені з нервів примарилося, думав я, бо ситуація, яка закінчилася для упертого баклана чужою могилою, була з тих напряжних, про які краще потім і не згадувати, інакше – кінець кар’єрі, розумієш? І я на тиждень пішов у штопор, аж сцяв уже бухлом, ну, ти розумієш…

Одна з гоу-гоу-тьолок, та, що з гіпсом на переніссі й забинтованим обличчям, приносить два келихи і ставить на стіл. Він мимохідь кидає «дякую» повз бляшанку своєї оповіді й далі трусить словами:

– А вона все одно мені стояла перед очима, у дзеркалі в лазничці, за вікном, і я переконував себе, що це нерви й алкоголь, поки не зауважив, що вона весь час повторює свій останній живий рух – хапається за шалик на грудях… Через цей рух у мене рефлекс і спрацював, бо я був на таблах, ну, ти розумієш, обтаблечений був у каку. А найстрашніше було те, що вона не звинувачувала мене, не була лячною чи зловісною, як у японських фільмах жахів; вона була ніякою, такою, як я її сфотографував тоді на кладовищі, точно, вона була як вигоріла на сонці неякісна фотка, і все повторювала той рух… дуже повільно, ти розумієш, може, цілу годину, якщо я дивився, я не знаю, я очухався під крапельницями, поруч на тумбочці стояли фрукти від мужиків і квіти від Лесі, вона, мабуть, думала, що коли чоловік здихає, то обов’язково піде на примирення, ну, ти розумієш, кінчена блондинка, курка, надивилася серіалів, начиталася тупих глянсових книжок з клубу сімейного порно!

Нумо дивиться ніби крізь нього і ледь помітно киває. Коли він замовкає, Нумо зітхає і говорить своїм тихим захриплим голосом:

– Знаєш, серед твоїх повсякденних вчинків є такі, про які бридкувато згадувати, у кожному разі – не дуже приємно, ну, ти знаєш. Але вони часто виринають з найрізноманітніших шухлядок і полиць, коли шукаєш чогось зовсім іншого, особливо коли витягаєш, наче улюблені джинси, якийсь радісний спогад і розтягуєш його в руках проти світла, щоб роздивитися, наскільки катастрофічно він затерся, чи можна ще вдягати. І тут з холоші якраз і випадає ота брудна скручена дірява шкарпетка твого ніби дрібного, але гиденького вчинку, зловтішно поширюючи на всю кімнату сморід залежаного сорому.

– То не був повсякденний вчинок. Нічого собі, шкарпетка, я тепер тільки те й роблю, що нюхаю цю шкарпетку!

– Чекай, дай мені розказати.

Він вдає увагу, і Нумо веде далі:

– Якогось літа я маялася на книжковий голод – це дуже скидалося на передвиразковий гастрит. Усі книжки в хаті я перечитала по кілька разів і нарешті взялася за старі газети. Це ще гірше за безалкогольне пиво, парламентські вибори і секс по Інтернету. У відчаї я вже всоте перекидала гори читаного до дірок і нарешті таки натрапила на покет одного письменника, чий роман мені колись страшенно сподобався. Вочевидь, через це я купила ще одну його книжку і геть забула про неї. Та коли я накинулася на перші рядки, то відчула те саме, що відчуває людина, випадково втрапивши пальцями в чиїсь шмарклі на поручнях в метро, вступивши в собаче лайно, закамуфльоване першим снігом, – словом, згадала, що вже починала цю книгу читати. Я, знаєш, дуже сумлінний читач, тому ґвалтувала себе тим текстом доволі довго, але все одно кинула. Та все-таки з голодухи і не таке проковтнеш. Може, я тоді була не в гуморі або мала собі щось цікавіше, примирливо подумала я і заповзялася знову ґвалтувати себе, згодовуючи собі сторінку за сторінкою, як мікстуру. Враження не змінилися:

більш безсенсовної, занудливої і депресивної буденщини мені ще не доводилося читати. Я б назвала це «книгою трупів».

– А про що там було?

– Ну, таке, знаєш, як усі «історії маленької людини», безвихідь офісного планктону. Не в цьому справа – про що… Справа в тому, як це все було написане. Ще гірше за електронний щоденник якогонебудь закомплексованого офіс-менеджера, котрий щодня фіксує в Інтернеті свої найдрібніші рефлексії, а в кожному слові – скарга і приховане бажання, щоб його пожалів хтось. Який він невдаха, які уроди його колеги, як йому не дала якась там феміністична сука, як йому перегидили відпустку. І завжди винен хтось, а якщо поруч нікого нема, то винна доля. Ну, ти, мабуть, сто разів таких бачив, це не важливо.

– Мгм.

– Словом, я не витримала – розпалила ватру прямо на пляжі і спалила книжку, уявляєш? Спалила книжку – не залишила її для когось на лавочці в парку, не віднесла до букіністичного магазину, не віддала комусь, кому б вона могла і сподобатись. Це було схоже на ритуал очищення від якихось похмурих драґлів, від мимовільних вроків. Але одну сторінку я видерла і зберегла. Не те щоби я погоджувалася з написаним на цій сторінці, якраз навпаки. Не те щоби це було щось непересічне, таке, чого я ні в кого не читала або не могла би вигадати сама. Але чимось цей єдиний з усієї книжки шматок мене зачепив. Може, на тлі решти безглуздих оповідей він мені видався небуденним. Я його слово в слово пам’ятаю, там розмовляють двоє гумористів, ну, тих, що зі сцени смішать людей, чоловік і жінка, то слова жінки: «Уві сні все можливе. Ти можеш командувати армією. Літати, махаючи руками. Грати в покер з небіжчиками. Але є одна річ, котру, як мені здається, не можна зробити уві сні. Знаєш, що це таке?» Ммм, тут викидаємо клей, його автор наляпує, щоби створити ілюзію діалогу, ну, або автор цей клей нюхає, ти розумієш, ось, і далі таке: «Єдине, що не можна зробити уві сні, – це побачити сон. Якщо тобі сниться, що ти знахар, котрий лікує навіюванням, ти не зможеш здрімнути вві сні й побачити сон, що ти видатний, зі світовим іменем фахівець з колібрі. Тобі може наснитися, що ти був знахарем, котрий лікує навіюванням, а потім став видатним фахівцем з колібрі. Але тобі не може наснитися, що ти знахар, котрому сниться, що він колібрист, чи як воно правильно називається. Це про щось говорить. І це гарний спосіб перевірити, спиш ти чи ні: якщо тобі нічого не може наснитися, значить, ти спиш і бачиш сон». Тут саме цей потік тексту закінчується і зливається з якимись іншими потоками, вливається до океану слів, літер, неможливо знати, на що він перетвориться, неможливо передбачити його подальшу долю, може, комусь він видасться страшенним занудством і буде спалений, а тоді якийсь уривок оселиться епіграфом-паразитом, як нечуйвітер на дереві, в іншому тексті. Я не мала, мабуть, права карати чиюсь працю вогнем, я вчинила як інквізитор.

– Про який текст-нечуйвітер ти говориш? – запитує він, соваючи поверхнею столу порожній келих і дослухаючись більше до цього заколисливого шурхання, аніж до голосу Нумо. «Океан слів» – цей зашмуляний вислів, покликаний, як і всі буквальні вислови, закаламутити удаваною метафоричністю правду, пропливає повз нього безколірною булькою.

– Про текст, який я колись хотіла написати, – зітхає Нумо, розминаючи двома пальцями кульчик у вусі. – Є такий вік, в якому майже всі намагаються стати письменниками. Здається, що це дуже просто, бо щодня з тобою щось відбувається, і ти це переживаєш, не просто як залучений – ти цілковито утягнутий у це. Мені здавалося, що про клоунес ще ніхто не писав, і міркувала, як би мені описати це все… наприклад, день народження хлопчика – святкування відбувається в зоопарку, автодром, усі катаються на машинках: виск ґуми, виск дівчаток, регіт і галас хлопчаків, машинки заціплює, і вони соваються вкупі, на всі боки із сичанням розлітаються іскри, антени ще хилитаються, інерційно ковзають по залізній сітці стелі автодрому, і ти стрімко несешся крізь небо і воду – крізь веселку, дротики черкають по хмарах, викликаючи веселі грозові блискавиці й святкові спалахи, жонглерські кульки розбризкуються, розлітаються навсібіч, проносяться повз розмотані серпантинові спіралі, зграї мильних бульбашок, лелітки і конфеті, підносяться вгору, мов перпендикулярною течією, спливають цілі грона різнокольорових повітряних кульок, до яких прив’язані зайчики, ведмедики, клоуни, балерини, м’ячі, пупси, а хмари, теж як у дитинстві, перетворюються на зайчиків, баранців, ведмедиків, рибок, їжаків, черепах і крокодилів, на маски чаклунів, скелетів і монстрів, на крилатих слонів, на пуделочка снів, вічні безсонні хмари, ти теж верещиш і регочеш від щастя, мов дитя, занурюючись у цукрову вату й знову виринаючи у веселковому тунелі з доброзичливими скелетами обабіч та флуоресцентними потворами, цілий шлейф тюленів і морських котиків тюлюхає за твоїм маленьким яскравим автом, схожим на космічну тарілку з мультика «Таємниця третьої планети», такий кумедний космоліт на ґумовій подушці, зграї папужок та голубів супроводжують антенку, що викликає громовиці, ти проносишся крізь палаючі обручі, а з боків мчать зграї усміхнених тигрів, гуси на ковзанах і зосереджені дикобрази, усе починає крутитися, мов карусель, тобі меркне в очах, доки, віддаляючись і віддаляючись, не згасає в чорному мороці остання веселкова цятка… – Кожна хмара на щось схожа, це точно, я це помітив, – говорить він. Замовляє ще випивку. Нумо складає один на одного пірамідкою всі наявні на столі предмети: серветку, сірникове пуделко, порожню пачку з-під сигарет, згори причавлює попільничкою. Потім обертається до шинквасу, ловить погляд бармена і мляво змахує рукою: «Повтори». Ігорьок роздратовано виконує замовлення, одна з гоу-гоу-тьолок, не та, із забинтованим лицем, а друга, ситна на вигляд, якби не блакитнувато-сіра шкіра, відкрита глибоким декольте, підводиться, аби віднести келихи.

– Все на щось схоже. Коли машинки на автодромі зіштовхуються, це також схоже на справжню аварію. Я навіть думала: чи можна в такій аварії загинути? Знаєш, як по-дурному можна загинути? У мене був знайомий, за яким мама ходила по п’ятах, – ну, така, знаєш, фанатична квочка. Якби він їй дозволив, вона б йому і дупу підтирала. Коли він катався на ровері, то їхав дуже повільно, бо вона бігла трохи попереду і відгинала гілки кущів, аби ті його по лиці не хльоснули. Уяви, він тоді вже закінчував школу і всю пику йому пообсипало отими вулканічно-пубертатними вуграми. Ти не повіриш, але так і було, тобто він реально був уже дорослий пацан, а мама його не відпускала самого кататись на ровері. І ось одного разу він їхав на ровері, вона трусила поряд, бо намагалася хустинкою витерти йому піт з чола, і тут він раптом взяв і полетів. Виявляється, хтось натягнув низько над землею мотузку чи рибальську сталеву струну, не знаю, може, навіть не навмисне хтось натягнув, а просто йшов з риболовлі, і воно зачепилося за кущі й відірвалося, знаєш. І він в’їхав ровером, перечепився і вилетів із сідла. Кожна нормальна людина просто забилася б, подряпалася б, ну, врешті-решт, зламала б собі руку чи ногу. А він скрутив собі в’язи. І помер на місці.

Раптом весь бар здригається від гуркоту й черевного ревіння, розчахуються двері, дзеленчать над шинквасом склянки, гасне каламутне світло. Чутно, як лається бармен Ігорьок, пробираючись до електрощитка. Бар знову тьмяно освітлюється, і всі продовжують перемовлятися. Тільки Божевільна Юра схоплюється на рівні й рвучко шарпає навсібіч арбалетом, наводячи стрілу на невидимі мішені.

Він переводить скляний погляд з Нумо на Божевільну Юру, потім на кремезного Ігорка в бруднозеленій розтягнутій футболці, заплямованій на грудях і череві засохлим кетчупом, чи портвейном, чи ще яким лайном, і вирішує сам сходити до шинквасу по чергову порцію. Гоу-гоу-тьолки вдячно йому усміхаються. Він повертається до Нумо, і вона ввічливо виходить зі свого заціпеніння, щоби дослухати історію. Тож він продовжує:

– Мгм, у мене так один партнер по бізнесу загинув: купив собі хату в старому будинку, поламав там нафіг усі стіни, усе, що тільки міг, позносив – з понтом зробив собі типу студію, і в центрі замандячив джакузі – просто в центрі, щоб уяву блядям порвати, я так розумію. А внизу під ним жила така собі безтурботна парочка. І тоді вони якраз обоє підхопили якийсь грип і сиділи на лікарняному. Ти коли-небудь мала температурний секс?

– Мм, – Нумо заперечливо крутить головою.

– Чуттєвість просто зашкалює, всередині все таке гаряче – така насолода тільки під хорошою травою буває. Так шо я їх розумію – кредитний бонус цілковитої свободи, повний леґалайз. Вони, мабуть, тільки те й робили, що цілими днями трахалися. Принаймні, коли провалилася підлога і повна джакузі разом із моїм знайомим та якоюсь його черговою тьолкою гепнули на сусідів, ті кохалися. Вони перетворилися на суцільний пляцок, так їх у вигляді фаршу і поховали. І мій знайомий з тьолкою теж загинули, хоча, по ідеї, не мали б – могли би щось там собі переламати, все-таки вони зверху були. Але померли всі четверо… Да-а… Так шо я теж над цим думав – у сенсі, якою неоковирною буває смерть. І несподіваною. Майже для всіх. Та дівчина, яку я вбив, тоже по-дурному померла. Гуляла собі на цвинтарі, нікого не чіпала, і на тобі – якийсь обтаблечений урод висів на зраду і шмальнув. Знаєш, вона мені навіть стала маритися в інших жінках. Я тоді днями і ночами рубався у Lineage, але по-правильному, тобто заплатив некислі бабки їхньому пацанчику в клубі, він мені схалтурив уже прокачаного на двадцять шість рівнів чара, щоб мене не вбивали на кожному кроці, як останнього лоха. То я йому описав, якого хочу чара, вибрав серед нюбиків прототип, і, коли він мені показав роботу, я мало не зблював з переляку – то була вона. Викапана. Така похмура бліда брюнеточка, зовсім юна, але вже не нюб, уже приховує під унікальною захисною біжутерією з убитих найманцями, за бабки, монстрів, під реліктовими обладунками за чотири сотні, тамує свої віртуальні принади, на які встає швидше, ніж на будь-яку порнуху, тим більше на всяких лесь. Словом – ВОНА, тільки сексапільніша, з арбалетом і крутим артефактом на шиї – голубий опал «компас Лами, що веде до Чистої країни», якось так воно називалося. У неї був трохи жорстокий вираз обличчя, ніби вона подорослішала і скурвилася. Якось я зачепив біля ресторану ципку шкільного віку, бухий уже був, ще й на парі доріжок… Вона була дуже юна і вдягнена не як хвойда, а як заблукала ввечері школярочка, у курточці з каптуром. Коли вона відкинула каптур… Ну, ти розумієш… Я вже перестав тямити, хто є хто, чи мій чар схожий на мою випадкову жертву, чи ця мала схожа на чара, чи жертва схожа на когось, кого я бачив уві сні щоразу, як вдавалося здихатися тієї дурепи Лесі. Вони обсіли мене, я у власній хаті потрапив в облогу! Я йшов до ліжка і трахав Її, я виходив на кухню і за шибою бачив її відбиток, я заходив до лазнички взяти душ і крізь пару бачив її у дзеркалі, я вмикав комп, заходив у свою гру і грав Нею, змушував її шукати скарби, вбивати, блукати, купував їй дорогі прибамбаси – усілякі аксесуари і зброю, за реальні, причому, гроші, коротше, всюди була Вона, і врешті я просто зрозумів і змирився: я з нею живу, це моя жінка. Вона мала такі дивні нігті, наче народилася з французьким манікюром. Я ніколи не бачив у неї брудних чи поламаних нігтів. У нас був гвинтокрил. Він міг сідати прямо на стіну поруч з балконом, як бабка. Ми літали на ньому над містом і кидалися шкляними кулями з попкорном у перехожих.

– Я найняв робітників обшити пінопластом квартиру ззовні – для утеплення, так вона виходила на балкон і говорила з цими мавпами – він висить на рівні дванадцятого поверху, в одній руці – цеберко з розчином, в іншій ще якась байда, погойдується на своїй люльці (спочатку спускаються дві линви і розгойдуються перед вікнами, і я вже знаю, що далі буде), прямо перед нею, а вона стоїть у хатньому одязі, неохайна (але в такому віці неохайність може бути дуже сексапільною, розумієш), і говорить: «Руслане, а ти не боїшся піднятися вище будинку? Заснути і пропустити дах?» або таке: «Руслане, тобі подобається твоя робота? Знаєш, обшиті пінопластом будинки схожі на купи сміття, так бридко… невже ти мріяв у дитинстві обшивати пінопластом будинки?» А він їй – такий простий сільський хлоп, заробітчанин і, видно, здалека звідкись приїхав: «Я мріяв літати. Ось, я майже літаю. І можу зазирати у всі квартири. Це як телевізор». – «Виходить, ти мріяв бути янголом. Або привидом». «Вуайєристом», – кортіло мені сказати, та я мовчав. Я боявся, що одного разу вона ступить до нього через балкон, і коли я прибіжу, то не побачу навіть люльки – тільки линви хилитатимуться на вітрі, як водорості… Я вже не хотів, щоб вона зникала.

Святий Пес Пива задримбав, і низька вібрація зав’юнилася по тріщинах між розмовами. Бомж заскімлив, а Водій Маршрутки заплакав. Водій Маршрутки завжди в цьому місці вистави плаче. Водій Марш рутки не розуміє, за що з ним сталося те, що з ним сталося, що він такого зробив? Водій Маршрутки дивується, як таке могло статися саме з ним, а не з його напарником, наприклад, або з котримось з тих навіжених молодиків, що гасають на своїх мотоциклах? Але ж ні – саме він потрапив під ці танкові гусіні долі й тепер скніє тут у розпачі й безсиллі. Водій Марш рутки втратив усе – навіть своїх пасажирів.

Як би часто не повертався він на маршрут і як би повільно не їхав, навіть з відчиненими дверима, пригальмовуючи на кожній зупинці, люди вперто ігнорують його порожнісіньку, чисто прибрану маршрутку навіть у години пік. Вдають, ніби не бачать, печально думає Водій Маршрутки, а насправді так висловлюють йому своє презирство. Бо лузерів зневажають. Водієм Маршрутки знехтував навіть патруль ДАІ, коли той з відчаю порушив правила дорожнього руху. В цьому місці вистави співрозмовник Нумо завжди напружується й заходиться таким дрожем, ніби крізь нього пустили струм. Він дивиться на Божевільну Юру і намагається згадати, де він її бачив, на кого вона схожа. А тоді Святий Пес Пива уриває вібрацію, кладе на стіл дримбу і бере до рук сірникове пуделко. Зараз вилетить рибка, говорить Святий Пес Пива, і всі дивляться, дитинно пороззявлявши роти. Ніякої рибки не видно, але всі заспокоюються і повертаються до своїх історій. Нумо дивиться на свого візаві, як на хворого кота, котрий може померти лише через її невігластво у фізіології тварин. Той отямлюється і продовжує:

– Ми ходили до цього бару, ще коли тебе тут не було. І вона завжди мовчала. Вона єдина мовчала, і я їй за це був вдячний. Коли ми поверталися назад, то за нами слідом завжди гасли ліхтарі. В її присутності взагалі часто псувалася електрика: то коротило і вибивало запобіжники, то лампочки вибухали, то просто блимали, вмикалися і вимикалися… Вона мені завжди нагадувала грозу. Вона була схожа на грозу. А цей її голубий опал, якого вона ніколи з шиї не знімала, навіть у ванній, мені нагадував кульову блискавицю.

Він перевертає келих догори дном і знову соває ним по столу, піднімає й опускає, ніби штампує розкатане на вареники тісто. Нумо говорить дуже тихо, навмисне для того, щоби він пригадав те, що він хоче пригадати. Він колись сказав їй, що ця її історія про стару грушу і кульову блискавку щораз насвіжо показує повторюваність невловності, викликає таке свербіння, мовби ось-ось зникне з очей химерний бар і оприявниться те, що неможливо згадати.

– Колись у стару грушу вдарила блискавка – я це дуже добре пам’ятаю, бо перед тим чарівна електрична куля пропливла нашою хатою. Я була зовсім малою – пам’ятаю тільки дерев’яні ґратки дитячого ліжка довкола мене, такі високі, вищі за мене, і якусь тьмяну млість у хаті, як то буває перед грозою, – навіть фіранки не коливалися… І я не знаю, як так могло статися, що та блискавиця вдарила в грушу, бо мені пригадується, що вона увійшла в мене. Але пригадується так, ніби це наснилося і примарилося водночас. Кульову блискавицю може притягнути будь-що, найменший порух її хапає і всмоктує, вона не здатна опиратися, опиняється то тут, то там, всюди. Я це бачила, і мене це налякало. Батьки думали, що мене налякала пожежа. Ти в курсі, батьки таке вміють: з очевидної речі витворити якусь фантастичну драму, притягнути за вуха найнеймовірніші припущення і уявні подробиці, а тоді все це кріпиться на конструкцію чергового сімейного міфу, лакується і ставиться на фамільний олтар під шкло. Я не знаю, увійшло в мене тоді щось чи, навпаки, щось вийшло з мене. Чи народжується разом з людиною і її тінь, чи має плід свою тінь у материнському череві, і якщо має, то де – разом із собою чи та чекає на нього ззовні? От що я хотіла би знати, бо мені завжди здавалося, що я народилася без тіні, а та куля – не була блискавкою, що прилетіла по мене, аби вбити, а була просто сферою, звідки вийшла до мене моя тінь – вона прилетіла до мене. Тільки я, бачиш, усе забула і попереплутувала. Мама розказувала, що я до п’яти років не говорила. Взагалі не розмовляла, а просто кивала – так або ні. Але той знімок і досі висить десь у приватній темній вічності, пришпилений до дитячого ліжка: немовля, що бачить кульову блискавку й уперше встає на рівні, тримаючись ручками за ґратки. Зосереджене личко, відкритий рот з двома передніми зубами, незмигний погляд і відбиток кульової блискавки в зіницях.

Йому знову не вдається згадати те, що він ніяк не може згадати, хай би як він тим переймався – аж до кропивниці по всьому тілі, особливо на стегнах і животі. Натомість згадується знайома філологиня, котра поїхала на стажування до Београда і знайшла там своє коло. Своїм колом він називає не оточення, а ситуацію повторюваної невловності. Ця знайома побачила за огорожкою вуличного ресторану Милорада Павича. Звідтоді вона всіх своїх закордонних гостей водить Београдом з традиційною екскурсією і завжди ніби знічев’я приводить до цього ресторану. І тоді розказує, що якось вона собі йшла і раптом узріла через огорожку – за отим кутнім столиком ліворуч – самого Павича, отак просто. І додає: «Він тут часто буває, це його улюблений ресторан, це його улюблений столик. Зараз його нема, але, мабуть, він скоро з’явиться. Можемо повернутися трохи пізніше». Невідомо, чи вдалося їй хоч комусь показати Павича.