Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Відкрила дівчина двері, пустила у хату.

– Лізь, – каже, – під ліжко і тихо лежи, бо ось-ось прилетить Вістовик: він не повинен про тебе знати. Коли ж запримітить, то обох нас покарає.

Аж тут у вікно: стук-стук, стук-стук. І Вістовик дає наказ:

– Щоб ви те всі, сестриці, були завтра ранком в дідуся на дворі. І щоб ви те всі були однаковісінько наряджені-одягнені, обуті та позачесувані.

Ранком стали збираться до дідуся. Дівчина й каже парубкові:

– Кидай клубочка поперед себе і йди слідом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобі стрічатимуться в дорозі змії, звірі, та ти тільки тею шпилькою махни і скажи: «Пускайте, бо я йду до дідуся у свати». Клубочок доведе тебе до дідусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, і буде дідусь тебе підганяти, щоб ти хутчій дівчину вибирав, а ти кажи: «Знаєш, дідусю, що то не грушки вкусити, а треба навік жити». Я ж буду стояти з правої сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлі на правій нозі буде кривий. І ти мене по цій ознаці запримітиш. Коли ж мене ти не пізнаєш, то слуги дідуся твою голову настромлять на кілкові.

Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе і рушив у дорогу. Клубок котиться, а він іде слідом за ним. Дійшов уже до перших воріт, а різні звірі – тигри, льви – його і не пускають. Махнув хлопець шпилькою – і до них:

– Пустіть, бо я йду до дідуся у свати.

Пустили його звірі, і самі відкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець перші, другі і треті ворота. Іде, а обік – три ряди поодрубуваних голів на кілках настромлені…

У дворі палацу його зустрів дідусь:

– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчій собі дівчину.

Глянув хлопець на дівочий ряд, приглядаючись до туфлі на правій нозі у крайньої дівчини.

– То, дідусь, не грушки вкусити, а треба навік жити.

– Вірно, синок, вірно.

Підійшов нарешті парубок до своєї обраниці та й каже:

– Ото моя.

– Вірно ж. Тепер будеш моїм зятем.

Незабаром молоді стали під вінець. Тут і нашій казочці кінець.

Пообіцяй те, за що вдома не знаєш

Зачинається казка з бідного чоловіка. Бідний чоловік мав єдиного сина. Син виріс на леґеня й оженився. Поставив собі хижу, купив собі коника й пішов по світу.

Іде, йде через ліси, хащі, пустища. Раз його коник зостановився. Просить він коника і грозить, але той не хоче з місця поступитися. І не знає чоловік, що робити з конем. Глянув він – перед коником стоїть пан, котрий питає:

– Чого так б'єш коника?

– Б'ю, бо не слухає мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…

– То знаєш що? Пообіцяй мені те, за що вдома не знаєш, і твій коник буде йти.

Чоловік думав про всі речі, що в нього були вдома, і пообіцяв.

Іде далі, довго ходить по світу. Як вертався додому, кажуть йому:

– У твоєї жони мала дитина.

Приходить він додому, й до нього вийшла жона з радістю. Айбо чоловік дуже смутний, не говорить нічого.

А у місяць хлопчик проговорив:

– Няньку, не журіться. Хоч ви мене продали, то – не біда.

Як хлопцеві минуло три місяці, сказав:

– Няньку, виряджайте мене в дорогу.

Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне від одного. Йшов пустищами і прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вікно: сидять діди і всі однакові. Зайшов хлопець до хижі, а один дід почав казати казку. Як скінчив, просить:

– Заплати мені за казку.

Хлопець зняв крисаню і дав дідові. Тепер почав казати казку другий дід. І цей просив за казку плату. Тому хлопець дав з себе реклик. Третьому дав за казку останні ногавиці.

Сам зібрався в дорогу і йде далі. Один дід пустився за хлопцем, обійшов його, йде йому назустріч і питає:

– Куди ти, хлопче, йдеш?

Хлопець усе розповів.

– Ну, вернися, синку, і подякуй дідам.

Він так і зробив. І дістав назад крисаню, реклик і ногавиці. Тоді сказав йому дід:

– Ти запроданий чорту. Підеш до Чорного моря і там знайдеш явора, котрий має дупло. Сховаєшся в се дупло. І прийдуть купатися в море три доньки чорта. Дві прийдуть наперед, а одна потім. Дві пропусти, а коли третя розбереться і піде купатися, візьми від неї перстень. Буде на тебе йти страхами: водою, огнем, гадюками, – але ти не страшися і доти не давай їй перстень, доки не пообіцяє, що буде твоя жона. Ота дівчина тебе врятує.

Хлопець добре собі запам'ятав і заскіпив у серце дідові слова.

І прийшов до Чорного моря, знайшов явора і сховався в дупло. Нараз приходять дві сестри. Викупалися і пішли. Потім прийшла молодша. Купалася у морі, а хлопець тихо виліз з явора і взяв її перстень. А вона, як скупалася, вийшла на берег, убралася, дивиться – нема персня! І почала грозити:

– Дай мій перстень!

– Я тобі дам, коли пообіцяєш, що будеш моя жона.

– Я тобі жоною не буду! Дай перстень, бо воду на тебе пущу, вогнем спалю, гадюк напущу.

Вона так і зробила. Але хлопець не побоявся, і дівчина мусила пообіцяти, що буде його. Як пообіцяла, сказала:

– То сідай на мене.

І понесла його до свого няня.

Іван ходить по дворові, а чорт його побачив і проговорив:

– А, тут є мій солдат…

Завів його в одну кімнату і сказав:

– Відпочивай, бо ввечері підеш на роботу.

Чорт увечері приходить і каже:

– Бачиш оті ліси?

– Бачу.

– Оті ліси маєш врубати, землю перекопати, засіяти пшеницею. Та щоб пшениця до рана виросла, дозріла. Маєш її зжати, звезти, вмолотити, вмолоти і хліба напекти.

Іван зажурився. Приходить до нього дівчина і питає:

– Що тобі казав няньо?

– Те й те.

– То не журися.

Свиснула, й збіглися чорти, вона дала їм наказ – ліс спалити, землю перекопати, засіяти пшеницею. Пшениця аби виросла, дозріла. Аби пшеницю зжали, позвозили, змолотили і хліба напекли.

Усе це сталося. І рано Іван приніс чортові готовий хліб.

– Но, коли собі приготовив, то з'їж його, – сказав чорт сердито. А чортиця промовила:

– Старий, відправ ти сього хлопця геть, бо він з'їсть твоє серце.

Другого вечора назад приходить чорт і питає Івана:

– Чи ти знаєш, де живе мій брат?

– Не знаю.

– Він живе в одинадцятій державі. І до мого брата маєш поставити склянчаний міст, аби я міг бачити звідси його. На мості маєш поставити стовпи, і на кожнім стовпі мають пташки ціпати.

Як чорт пішов геть, з'явилася донька і питає:

– Що тобі сказав няньо?

– Сказав те й те.

– Не журися нічим. Міст буде. Ото не велике діло.

І свиснула, і збіглися чорти й питають:

– Що наказуєш?

– Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…

Рано подивився старий чорт, а те все готове.

– Ти збудував міст?

– Я збудував.

А стара чортиця промовила:

– Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!

– Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.

І прикликав хлопця й наказав:

– Маєш піймати зеленого зайця, коли ні – вип'ю твоє серце.

Приходить донька й питає:

– Що сказав старий?

– Те й те.

– Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.

Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе – стріляй!

А сама зайшла у море.

Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:

– Ой синку, давно ми не виділися!

Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:

– Ну, чи був хто?

– Був мій нянько.

– Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.

Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван – іде його мати. І він пожалував матір.

– Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.

Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван – іде його баба.

– Ой синку, то давно тебе не виділа.

Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.

Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.

– їж його, коли собі приніс, – сказав чорт.

А стара чортиця знову просить:

– Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце…

Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.

Молодша дівка просить сестер:

– Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.

Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:

– Сестри, чи красний цей хлопець?

– Красний.

– Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.

Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька – летить її нянько. Каже Івану:

– Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.

І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.

– Бачив.

– Коли?

– Коли сей монастир будувався.

І подивився чорт – а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:

– Ну, кого ти стрічав?

– Стрічав монастир і монаха.

– Ото були вони.

Старий чорт знову погнався за ними.

А дівчина радить Івану:

– Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе – малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.

Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.

– Бачив.

– Коли?

– Тоді, коли сю пшеницю сіяли.

Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.

– Ото були вони, – одповіла чортиця.

Тепер вона сама пустилася за молодими…

Дівчина наказує:

– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе – гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.

І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.

Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.

Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.

– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.

А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був – він мав один ґандж: свербіли п'яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати – помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.

Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і – дим та й нитка за ним.

Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села – одні лише піски. Він скочив з воза і – гайда! Гейби поплив у порохах. А коні – перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.

Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися – й ні кроку вперед. Свербинога придивився – вони навіть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускає.

«Мой, кепсько мені! – подумав чоловік. – Хоч реви до неба».

Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.

– Що, полюбило тебе моє море? – спитав з карети.

– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.

– Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.

Свербинога подумав про свою жінку й каже:

– Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!

– Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.

– А то можу дати, – відповів Свербинога.

– Присягай.

– Присягаю. А ти хто є?

– Я – Дундулюк, господар тридев'ятої землі, – сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.

Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку – глип, а її горботки тримається хлопчик.

– Що це за дитина?

– Це твій син, Михайлик, – відповіла жінка.

Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Ади, чого захотілося дяблові з тридев'ятої землі! А жінка спитала:

– Чому ти такий зажурений?

– Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.

Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним леґенем.

Одного дня, підвечір, на подвір'я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.

– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.

– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.

I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янілий. А потім сказав:

– Що ж робити – на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.

Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?

У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.

Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип – на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?

– Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! – сказав чемно.

– Прошу ближче, леґеню, – попросила його ведмедиха. – Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.

Михайлик розповів.

– Погано тобі буде там, леґеню, бо в тридев'ятім царстві не дають лизати меду.

Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:

– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай, її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.

Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.

Раптом у повітрі почувся шум крил – фах-фах – фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березі сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.

Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала казати:

– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.

Михайлик обізвався з-за корча:

– На тобі убрання і будь моєю жінкою!

Калинка попросила:

– Віддай мені й крила.

А Михайлик каже:

– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.

Дівчина відповіла:

– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най сканаю, як віск.

Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.

А вона сказала:

– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.

– Ти – мій ворог?

– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками… Звідти дев'ять-десять ліктів до моєї хатки.

Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев'ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.

Калинка сказала:

– Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.

Михайлик пішов у палац.

– Меш мені служити? – спитав Дундулюк.

– Так, я люблю роботу.

– То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв'яжи їх і перетягни – одну на схід, а другу на захід. Іди!

Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.

– Я зараз прийду, – сказала Калинка.

Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.

– Чого тобі, Калинко?

– Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, – на захід. Але так, аби ніхто не чув.

Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.

Уранці Михайлик сказав своєму панові:

– Я виконав твій розказ.

– О-о, ти є моцний леґінь! – похвалив Дундулюк. – Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!

Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.

– Я зараз прийду, – мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:

– Чого тобі, Калинко?

– Тепер висадіть східну гору на західну.

Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.

Михайлик став перед Дундулюком:

– Я виконав твій розказ.

Але пан розсердився:

– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев'ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш – ліпше не вертайся.

Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:

– Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробує лишити їх у темряві.

– А що маємо діяти?

– Треба тікати з цього царства.

Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга – в сінях, третя – на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:

– Обніми мене.

Він обняв її, і полетіли.

Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:

– Приведіть мені сюди жінку того хлопа.

Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:

– Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.

Сльоза, що впала в хаті, відказала:

– У мене болить голова, прийду завтра.

Доньки передали Дундулюкові ці слова.

– Най буде і завтра, – погодився він.

Другого дня доньки знову постукали у шибку:

– Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.

Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:

– У мене болить нога, прийду завтра.

Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:

– Зачекаємо…

І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:

– Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!

Сльоза, що впала на порозі, мовила:

– У мене болять руки. Не можу створити…

Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.

– Зв'яжіть її і приведіть сюди!

Четвертого дня доньки постукали у шибку, але їм ніхто не відповів. Відчинили двері – у хаті нікого. Доньки полетіли у палац:

– Ніхтолиця втекла зі своїм чоловіком!

Дундулюк на те кинувся вгору і полетів, як блискавка.

А горлиця летіла з Михайликом попід саме небо. Раптом він сказав:

– Твоє пір'я вже мене пече.

Горлиця спустилася на землю і почала казати:

– Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк ме жити на світі.

– Добре, Калинко.

І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жінка стала перепілкою і сховалася в траву.

Та Дундулюк прилетів, витріщив очиська й накрив її долонею.

– Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрість слаба переді мною. Чому ти не стала невидимою?

– Бо-м віддала ту силу Михайликові.

Дундулюк вернув її додому і там його доньки пантрували жінку вдень і вночі. Калинці набридло сидіти у хаті, почала збирати тріски на подвір'ї.

Дундулюкові доньки спитали її:

– Нащо тобі трісок?

– Хочу собі купіль зігріти.

– А ми б теж скупалися.

– Я вас покличу, – мовила Калинка.

Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.

Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.

– Тату, ніхтолиця знову щезла.

Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:

– Хмаринко-сестричко, накрий мене!

Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався і так дмухнув, що із хмарки пір'я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.

– Кажи, чому тікаєш від мене?

– Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.

– Тому лайдакові? Я його знищу!

– Не зможете. Ваше око не уздрить його.

– Тоді стань каменем навіки!

– Ні, лише на три тижні… А вам щоб серце трісло!

Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.

А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.

Про чоловіка, що побував у морського півня

Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій державі бідний чоловік. Хата в нього була стара, вже в землю запала, і ніхто ніколи до неї не хотів заходити. А в хаті тій тільки й достатку було, що багато дітей.

Каже син Іван одного разу батькові:

– Піду я, няню, в білий світ. Ачей дещо зароблю.

Погодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном носити.

Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на леґеня, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб зблизька подивитися на нього. А леґінь був дуже красний, такого красеня царева дочка ще ніколи не виділа.

Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, узяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому і радіє, що домашнім не доведеться голодувати.

Так сталося і на другий день, і на третій.

На четвертий день царева донька каже батькові:

– Няню, я вам щось скажу.

– Що, донечко?

– Тут є один леґінь, і якщо він не буде моїм, я згублю себе.

– А де той леґінь?

Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана заарештувати й замурувати так, щоб не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли муляри це робили, царева донька дала їм повне решето грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла подавати леґеневі їжу.

Носить царська донька Іванові їсти день, другий, носить довгий час. Живе Іван у тому мурі.

Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. І поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товщий, він погубить цілу його державу так, що на місці тільки вода залишиться.

Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів, просить, щоб розгадали Поганинову загадку. Та ніхто з мудрих людей розгадати не може. Приносить царівна Іванові їжу, засмучена, зажурена.

– Що з тобою сталося? – питає Іван.

– Ой горе, Поганин хоче погубити державу. – І розповіла царівна Іванові про Поганинового листа.

– Шкода людей! – відповів Іван. – Але не журися. Іди додому й лягай спати. Уранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити до корита води і кинути всі палиці у воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товщим і важчим.

Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:

– Няньку, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.

Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив леґінь: товщий кінець пішов на дно. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом з відповіддю Поганинові.

Розізлився Поганин. Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає – тільки вода залишиться на місці його царства.

Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, аби знайшли таких мудреців, які б розгадали цю загадку. Та хто не приходив, не міг упізнати якої масті коні.

Понесла царська донька Іванові обід.

– Чого ти так сумуєш? – питає леґінь.

– Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму няньку трьох коней. Ніхто не може упізнати, якої вони масті, а коли нянько не дасть Поганинові точну відповідь, той погубить нас і нашу державу.

– Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. Коли пробудишся, скажи нянькові, шо ти можеш розгадати загадку. В одно корито набереш пшениці, у друге вівса, а у третє – проса. Котре лоша піде до пшениці – буде чорної масті, те, що прийде до вівса, – гнідою, те, що підійде до проса, – сірої масті.

Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.

Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і підніме виделку до рота, цар повинен вистрілити так, щоб вибити ту виделку з руки. Коли не виб'є, то Поганин погубить усю цареву державу.

Понесла дівчина леґеневі обід.

– Що ти засмучена, зажурена? – питає Іван.

– Як мені не журитися, коли Поганин наказав, щоб завтра в обідню пору вибити виделку з руки. Всі думали, як це зробити, й ніхто не знає! А Поганин загрожує знищити нашу державу.

– Тут уже без мене не обійдеться! Іди й скажи нянькові, щоб розмурував мене.

Нічого цар не міг учинити. Послав мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на хлопця й пилинка не впала. Потім сам приніс леґеневі одяг, бо той, що був на ньому, вже зовсім зітлів.

Каже хлопець цареві:

– Дайте мені гармату й снаряд.

Дали йому гармату й снаряд. Покликав він царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В ту мить, коли він ніс до рота виделку, леґінь вистрілив з гармати.

Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалацу. Почав Поганин шукати того чоловіка, котрий стріляв з гармати. Шукав, шукав, та знайти не міг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить усю його державу.

Питає цар Івана:

– Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?

– Піду! – каже Іван. – Тільки дайте мені дванадцять таких леґенів, як я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.

– Іди вибирай поміж моїми вояками! – каже цар.

Пішов Іван поміж вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм:

– Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо і скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старші. Коли Поганин буде частувати нас з однієї склянки, ми візьмемо склянку, розіб'ємо й скажемо, що ми не п'ємо з однієї склянки, бо ми всі старші.

Прийшли до Поганина, вклонилися йому. Дивиться той і не може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже:

– Хто між вами старший – сідай! Розламали леґені стілець, посідали кожний на свій кусочок і кажуть:

– Ми всі старші!

Подає Поганин склянку вина й каже:

– Хто між вами старший – пий!

Леґені розбили склянку й кажуть:

– Ми всі старші!

Так і не міг упізнати Поганин, хто з них старший. Розсердився і послав усіх спати до комори.