Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Казки про водяного змія

Чорт-змій і запродані діти

Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.

Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому, їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.

– Пусти, – каже чоловік.

– Ні, не пущу, – відповідає біс.

– Чом же ти не пустиш?

– Подаруй, – каже чорт, – мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.

Чоловік і запитує:

– Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні – візьми їх.

– Ні, – каже чорт і держить за бороду.

– Є в мене воли дома, – відповідає чоловік. – Візьми їх собі.

– Ні, – каже чорт.

Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже:

– Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти.

– Ні, – відповідає чорт.

Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нічого робить.

– Бери, – каже, – те, що сам знаєш.

Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і відпустив його. Сів собі чоловік та й поїхав.

А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.

– Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?

– А що ж, – каже жінка, – треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.

Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.

От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті – нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:

– Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?

Кочерга йому й одговорює:

– В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.

Не допитавшись у кочерги, він до помела:

– Помело, помело, де господар дітей подівав?

А помело сказало:

– В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.

І помела не допитався. Він тоді до сокири:

– Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав?

Сокира говорить:

– В мене господар добрий чоловік був: мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю.

Він до долота:

– Долото, долото, де господар діти подівав?

А долото каже:

– У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу.

А змій йому говорить:

– Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.

– І то правда, – каже долото. – Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.

От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали.

Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?

А хлопець відповідає:

– Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.

– Сідайте на мене, – каже кінь, – я вас винесу.

Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:

– Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що не витримує, узяв хвицнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій:

– А, – каже, – кого ви слухаєте? Ось я вас з'їм!

Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:

– Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!

Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він, і притомився, та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик. Приліта та й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче!

– Здрастуй, чмелику!

– А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?

– Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по неволі.

Чмелик каже:

– Сідайте, я вас винесу.

– Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.

– Та вже, – каже чмелик, – чи винесу, чи не винесу, – одначе вам пропадать.

От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і поніс. Змій як пробудився, як уздрів, що їх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат і каже:

– Ой чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш і ти.

Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попадали, а він полетів. От прилітає змій, упав та й рот роззявив.

– Ага, попались! – каже. – Тепер я вас із'їм. Казав же я вам, щоб нікого, опріч мене, не слухали.

Стали вони просити змія, щоб він їх не їв, та й упросили. От він забрав їх і несе знову. Сів одпочити, дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж іде волик, такий поганенький, та й каже:

– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?

– Ей, волику-братику, сюди б я по волі не зайшов, мабуть, що по неволі.

– Сідайте, – каже той волик, – я вас винесу.

А вони кажуть:

– Е вже! Коли кінь та чміль не винесли, то де вже б ти виніс?

– Нічого, – каже волик. – Сідайте, то й винесу.

От вони сіли, волик і несе їх. І так несе, що хвилька, то й милька, а як спотикнеться, то й дві. Змій як побачив, що немає їх, дуже розсердився, та як кинувся аж поверх дерева, та так летить, так летить! От хлопець оглянеться та й каже:

– Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

А волик і каже:

– Заглянь мені, хлопче, в ліве ухо та вийми гребінку і махай нею назад себе.

Вийняв той гребінку, махнув назад себе – і став ліс такий густий, як гребінка. А волик своє робить: біжить і біжить, що хвилька, то милька, а спотикнеться, то й дві. Змій як побачив ліс, став його гризти зубами. Прогризся крізь той ліс і знов став доганяти. Хлопець бачить, що змій доганяє, і каже:

– Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо й ми.

А волик каже:

– Заглянь мені у праве вухо, вийми хусточку та й махай наперед мене.

Він витяг хусточку, махнув, і поперед його стало море. А на тому морі золотий міст. От збігли вони на міст і перебралися на ту сторону. Махнув назад хусточкою хлопець – і не стало моста. Змій добіг до моря та й став, нема йому по чому бігти.

От волик і каже:

– Повезу я вас до хатки, і тут, у цій хатці, будете ви жити недалеко від моря, а мене візьміть та заріжте.

Плачуть брат з сестрою:

– Як же ми тебе будемо різати, коли ти нас од смерті врятував?

– Нічого, – каже. – Заріжте і возьміть одно плечко повісьте на печі, друге на полу в кутку, третє на покуті, а четверте – коло порога, на всіх чотирьох кутках.

Зарізали вони того волика, взяли і повішали плічка, як їм сказано, по всіх чотирьох кутках, а самі полягали спати. Пробудився брат уночі, дивиться, а коло порога стоїть кінь у такім славнім уборі, що тільки сісти та їхати. Глянув на покуття, а там у кутку меч-самосіч, а на полу в кутку собака Протиус, а на печі собака Недвига. Будить брат сестру, а сам сідає на того коня, опоясується мечем та з тими собаками і їде на полювання. Що вловить, то тим і живляться.

Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ложечки та одежину мити. Змій і говорить до неї:

– Як то ви перебралися?

А вона й розказує:

– Єсть у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то зробиться міст.

А він каже:

– Знаєш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати та возьми махни нею, то я до тебе переправлюсь і буду з тобою жити, а брата твого отруїмо.

От вона прийшла додому і просить брата:

– Дай, братику, мені ту хусточку. Вона брудна, я піду та виперу тобі.

Він повірив їй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула – став міст. Змій і переправився на цей бік. От радяться вони, як би згубити брата з світу. А змій і каже:

– Ти візьми занедужай та й скажи: снилось мені, братику, і виділось, що якби ти поїхав на полювання та дістав мені вовчого молока, то я б і видужала. От він як поїде, а вовки й розірвуть його собак. Тоді ми і його візьмем, бо в собаках уся сила.

От приїжджає брат з полювання додому, змій сховався, а вона йому й каже:

– Снилось мені, братику, що якби ти поїхав та дістав мені вовчого молока, то я б напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба, така слаба!

– То й дістану, – каже брат. Сів на свого коня і поїхав. Приїжджає у чагарець, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав. Недвига придержав.

Брат здоїв молока і пустив її. Вовчиця оглянулась і каже:

– Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене з світу згубиш. Дарую тобі за це вовченя.

І наказує тому вовчаті:

– Служи ти цьому чоловікові так, як батькові.

От він і йде. То було в нього двоє собак, а тепер і третє, вовченя, біжить за ним.

Вгледіла сестра з змієм, що за братом біжить троє собак, а змій і каже:

– Ото лихо, ще й третього сторожа собі добув. Візьми ж ти ще гірше занедужай і попроси молока медвежого, то там його розірвуть непремінно.

От змій перекинувся голкою, вона взяла застромила її в стіну. Зліз брат з коня, а собаки та вовк до хати та так пнуться на стіну до тієї голки. А сестра й каже:

– Навіщо ти тих собак держиш, вони мені спокою не дають!

Він крикнув – собаки й посідали. А сестра каже:

– Снилось мені, братику, що коли б ти дістав мені ще ведмежого молока, то я б напилась та й одужала.

– То й дістану, – каже він. Переночував, сів на коня та й поїхав. Приїжджає знов в чагарець; тут зараз і схопилась медведиця. Протиус догнав, Недвига придержав. Здоїв її брат та й пускає. Медведиця й каже:

– Спасибі тобі, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене. Дарую тобі медведча. – А до медведчати каже: – Слухай його, як свого батька.

Їде брат додому, і вгледіли сестра з змієм, що вже четверо за ним. Змій і каже:

– Попроси в нього лисичого молока, то він як поїде, то звірі його й з'їдять.

А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стіну ще вище, щоб собаки не дістали. Брат зліз з коня, собаки знов кинулись до хати та так і пнуться на стіну. Сестра розплакалась:

– Нащо ти так багато собак держиш!

Брат крикнув, вони посідали. А сестра знов своє:

– Снилось мені, братику, що якби ти дістав мені ще лисичого молока, то я б одужала.

– То й дістану, – каже брат.

От лягає він спати. Недвига примостився в його головах, Протиус у ногах, а вовчок і медведик по боках. Переночував брат, вранці сів на коня, забрав своїх звірів і поїхав. Приїжджає до чагарця; вибіга лисиця. Протиус догнав. Недвига придержав. Брат видоїв її і пускає. А лисиця й каже:

– Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене розірвеш своїми собаками. За те дарую тобі лисиченя. – А лисиченяті каже: – Слухай його, як рідного батька.

Їде брат додому. Угледів змій, що він добув собі ще п'ятого сторожа, а сам і не пропав, та аж зубами скрегоче.

– Візьми, – каже він, – занедужай ще гірше і скажи: снилось мені, братику, що десь в іншому царстві є такий кабан, що носом оре, вухами сіє, а хвостом волочить. І є там такий млин на дванадцять каменів, що само й мелеться, само й насипається, само одгортається, само і в мішки набивається. То якби ти дістав з-під тих дванадцяти каменів борошна, то я б спекла собі коржа з того борошна і одужала б.

Брат розсердився і каже:

– Не сестра ти мені, а ворог!

А вона:

– Чи ж можу я тобі бути ворогом, коли нас тільки двоє на чужині?

Повірив брат, знову сів на коня, забрав свою сторожу і поїхав. Приїжджає туди, до кабана і до того млина, що казала. Прив'язав коня і йде в млин. А там дванадцять каменів і дванадцять дверей. І такі ті двері, що самі одчиняються і самі зачиняються.

Взяв він з-під першого каменя борошна, пішов у другі двері, а двері й зачинили його звірів. Ото як пройшов він усі двері, вийшов надвір, аж бачить: звірів нема. Він свистів-свистів, чує, що вони десь виють, але не вибігають. Заплакав він, сів на свого коня і поїхав додому. Приїжджає, а сестра його гуляє з змієм. Тільки що брат входить у хату, а змій і каже:

– Ну, журився я за м'ясом, а м'ясо само йде.

Велять братові рубати дрова та наставлять окріп, щоб його зварить та з'їсти. От він рубає дрова, а сорока приліта та й каже:

– Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь двоє дверей.

От він поналивав у казани води й розтоплює. А дров нарубав гнилих, вони підсохнуть трохи і займуться. А він візьме прихлюпне водою, щоб не так горіли, та й вийде надвір. Сорока й каже:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь четверо дверей.

От як ввійде він до хати, то змій і каже:

– Ей, не згоден ти й окропу нагріти! – Та сам візьме кочергу, поштовха, – вони й займуться. А брат візьме та й прихлюпне водою, і дрова знов помалу горять. Вийшов він знов надвір, ніби за дровами, а сорока й каже йому:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі крізь десятеро дверей прогризлись.

А брат набере якнайгниліших дров та й вкине в піч, щоб не так горіли. От уже й казани начинають закипати. Знов вийшов він надвір, нібито по дрова. А сорока й каже:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризли усі двері і спочивають.

От уже закипіли ті окропи, він і каже до змія:

– Зятю мій милий, зятю мій любий, дозволь мені перед смертю на дерево вилізти та з білим світом попрощатися.

– Ну, лізь, – каже змій.

От поліз брат на явір, і ні одної гілки не пропускає, все на кожну ступає, щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж на самий верх. Прилітає сорока:

– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибіжать твої звірі.

А змій вибіга з хати та й кричить:

– Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю немає!

Став злазити брат назад, та все на кожну гілку ступає, щоб загаяти час. От став він уже не останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це звірі його – неначе що загуло – прибігли й стали круг нього. А він тоді скік на землю та й гукає радісний на змія:

– А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!

Змій вийшов, а він до звірів:

– Вовчук! Медведчук! Протиус! Недвига! Беріть його!..

Звірі як кинулись – і розірвали в шматки.

Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле та й розвіяла. А як змія розривали, то сестра вхопила зуб його та й сховала.

От брат і каже:

– Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в інший край.

Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй:

– Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде повен сліз. А як будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові.

Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й поїхав. Приїжджає він в один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій з дванадцятьма головами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну дівчину. Змій з'їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна. Того дня настала черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і каже:

– Я можу побідити отого змія.

– Як побідиш його, – кажуть люди, – то цар обіцяв віддати свою дочку ще й половину царства.

Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть його звірі і кінь. Привели ту царівну, таку убрану. Тут змій тільки що виткнувся, щоб з'їсти її, а хлопець-молодець і каже:

– Меч-самосіч, рубай його! Вовчук, медведчук, Протиус, Недвига, беріть його!

Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попіл і розвіяла. Дякують люди йому, що вода стала свободна. А царівна дала йому перстень.

От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов, одв'язав той меч-самосіч од тороків та й каже:

– Меч-самосіч, січи його!

Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей тоді до царівни:

– А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що й йому.

Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий. Зараз одежу надів гарну на нього, і почали гуляти.

Як пробудився Недвига, побачив, що немає господаря, побудив усіх. Стали думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От і посилають її дістати води живлющої і цілющої і молодого яблучка. Побігла лисичка діставати тієї води і того яблучка. Аж ось і криниця з цілющою та живлющою водою, і біля неї росте яблунька з молодими яблуками. От тільки криницю і яблуню стереже солдат. Та такий здоровий, і махає раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не може над тією криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі. Зробилася ніби кривою, біжить повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай, дума, спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того солдата далеко, та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі вирячив. А лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко та й поминай як звали.

Прибігла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живлющої води, він і ожив. Дав йому з'їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще кращим, ніж був. Встав хлопець-молодець на ноги та й каже:

– Ох, як же я довго спав!

– Добре б ти спав, якби ми не дістали води живлющої і цілющої.

– Що ж тепер ми будемо робити? – кажуть усі.

Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський дім.

Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:

– Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.

Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька:

– Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей, – показує на лакея, – цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.

Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.

От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:

– Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.

А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.

От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука.

– Цілуй, – каже, – Недвигу!

Недвига ожив, а медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить, та в двері, та там і застряв.

Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.

Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.

Дідусеві дарунки

Служив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.[1]

Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.

Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:

– Куди ти йдеш, молодче?

– Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.

– Куди ж ти маєш гадку повернути?

– Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!

– Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.

Думав Василь, думав та й каже:

– Я – скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець – і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки – усе живе, що є на світі.

– Добре, – говорить лісовий дідусь, – забажав ти мудро.

Дідусь зник.

І тут же Василеві в руки впала скрипка.

– Тепер говори друге бажання, – знову з'явився дідусь.

– Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», – то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.

– Добре.

Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.

– Забажай і третє, але мудро.

– Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.

Дав йому дідусь скатертину:

– Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину – буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.

Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.

– Чого ви так, жінко, плачете?

– Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.

– Та де ж той млин?

– Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.

– Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.

Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:

– О, буде вечеря!

А молодший чорт сміється:

– Хіба на один зуб.

Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій – усі пішли в танець. Уже з них піт ллється – Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються – грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:

– Пусти нас, що хочеш тобі дамо.

– Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.

– Перестань грати, випустимо.

– Ні, дайте ключі, я його сам випущу на волю.

Чорти вагаються. А Василь грає так, що чорти вже до землі головами товчуть. Дали Василеві ключі, він повідмикав двері, випустив з млина чоловіка, вивів воли, насипав на віз муки й каже:

– Чоловіче, їдь додому, а я тут з ними розрахуюся.

Чоловік низько вклонився рятівникові й поїхав, а вояк каже:

– Ану, чорти, фіть до торби!

Забрав усіх чортів до торби; зав'язав і повісив у лісі на дуба, хай висять, а сам пішов за возом до села. Тут вибігає з хати жінка з дітьми, дякує, що врятував їй чоловіка, дає нагороду, але Василь не бере.

А пан хотів того чоловіка зігнати зі світу. Коли дізнався, що він вирвався від чортів живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:

– Я тебе вб'ю! Хату спалю! Твою жінку й твоїх дітей засічу різками!

Послухав вояка і вертається назад по торбу. Знімає з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Приніс їх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бідним не робили. Сам торбу під пахву, скрипку – під другу і йде до пана. Але чує в животі голод. Сів у полі під тополею, розстелив скатертину – тут же з'явилося і їсти, й пити. Наївся, попив вина, думає собі: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бідних».

Приходить, а гайдуки товчуться з кіньми на подвір'ї – виганяють нагайками з хати чоловіка, жінку, дітей. Василь став на воротах і крикнув:

– Ану, гайдуки, фіть до торби!

Гайдуки в торбі. Він каже чоловікові й жінці сидіти в хаті, сам прямує до панського маєтку, а торбу тягне за собою по дорозі, щоб гайдуки товклися. Притягає аж на панське подвір'я. Пан виходить на поріг і каже прислужникам:

– Беріть його і дайте йому сто різок, так, аби його винесли на верети й викинули за браму. А коли ні, то зацькуйте собаками.

А Василь як візьме скрипку в руки, як заграє, то пан не шукав де пані, а вхопив кухарку, пані хапнула фірмана, тут не втрималися й гайдуки в торбі – все танцює, як безумне. Пан змучився, піт йому очі заливає, просить він:

– Чоловіче, дам тобі, що сам хочеш, лише перестань грати.

– Собі я нічого не хочу. Хочу – цілому селу волі.

– Я дам.

– Коли даси, то відпущу тебе, а коли ні, то своє життя скінчиш в оцій торбі, де тепер твої гайдуки…

Василь перестав грати, пан вздрів, що біда, сів за стіл і підписав цілому селу волю. Василь тоді каже:

– Щоби тому чоловікові, який їздив до млина, не впав волос з голови й воли не смієш у нього відбирати.

Каже пан:

– Я всім волю дарую, даруй мені життя.

А пані так вхлипалася, що не питала крісла, а впала на лавку, розпростерла руки – вмирає. Усі слуги лягли покотом.

Подивився Василь та й пішов далі, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дійшов до столичного міста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дівчину, а піп загробну молитву читає.

Питає Василь:

– Люди, що це у вас робиться?

– Лихо у нас. Змій не дає води, поки не з'їсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогодні черга цій сімнадцятирічній дівчині.

Він зупиняє їх і каже:

– Будьте спокійні – ця дівчина не вмре.

Витрясає з торби гайдуків, що вже ледве дихають, лишає їх серед міста, а сам з торбою і скрипкою йде на воду. Там справді є дванадцятоголовий змій. Як побачив Василя, то й показав вогненні язики:

– Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?

– Битися.

– Тоді ходімо на залізний тік.

Прийшли на залізний тік. Василь бере скрипку й починає грати.

Дванадцятиголовий змій як пішов у танець, то залізний тік став ламатися під ним. Василь грає, змій повисолоплював язики, головами товче до заліза, вогнем дихає, проситься, але музикант і слухати не хоче. Доти грав, поки змій не здох.

Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але він ніякої нагороди не хоче. Дізнався сам цар, що вояк убив змія. Посилає по нього гінця.

Василь повідрізував з голів змія язики, завив у хустинку й пішов до царя. Цар зустрічає його і дивується:

– Невже ти в мене служив?

– Служив.

– А де ти таку силу заслужив?

– У гайку.

І він розповів про лісового діда та про його дарунки.

– То ти би міг і наді мною заволодіти? – питає цар.

– Коли бажаєте, то я зараз можу вашу волю вволити, – і береться за торбу.

Цар злякався й каже:

– Ні-ні, тільки докажи мені, що ти дійсно змія вбив.

Він виймає язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:

– Якби не він, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього віддаватися. Ми будемо з ним щасливі.

Цар дав згоду. Справили весілля. І став жити вояк у царських палатах.

Дурний Іван та його побратими

Були собі два брати мудрі, а третій дурний. Мудрі поженилися, розділили між собою маєток, а дурному дали бичка і залишили самого в старій хаті. Годував Іван бичка, а коли не стало сіна – жене його на базар.

Дорога йшла через ліс, і під старою липою хлопець сів відпочити. Раптом чує – заскрипіла липа.

– Що, бичка хочеш? – питає Іван.

Липа знову заскрипіла.

– Що, липо, даси мені гроші на Пилипа? Най буде на Пилипа – я почекаю.

Прив'язав до дерева бичка, а сам пішов додому.

Дочекався Пилипа – таке свято було колись – і йде до липи.

– Де плата за мого бичка?

А липа скрип-скрип.

– Що, не хочеш платити? То я тобі віддячу.

Побіг додому, взяв сокиру, і – до лісу.

Як ударив по стовбуру, а гроші золотим дощем посипалися. То розбійники у дуплі свій скарб мали.