Розбійницькі скарби: Казки про розбійників

– Порозходилися у різні боки, але якби я десь увидів його, то міг би показати. Але ж я без очей.

Каже цар:

– Ти хоч не маєш очей, та маєш голову. Придумай щось таке, аби ми того молодого отамана зловили, бо він позбирає хлопців-розбійників і буде нищити мою державу.

– Мені не тяжко зробити це царю, – каже старий розбійник, – але це буде дорого коштувати тобі.

– Не журися цим. Аби мені коштувало півцарства, я за цим не стою.

Бачить старий отаман, що цар не жартує, сів собі у кутку і думає, що би то зробити, аби зловити Омелька. Думав, думав та й каже:

– Зроби так, царю. Розішли посланців по всьому царству, і хай вони оголосять, що ти робиш величезний бал. Бідні, багаті, усі, які є, аби збиралися і приходили. Наїдки, напитки будуть без плати. А тим часом ложкарям скажи, аби наробили дерев'яних ложок з довгими ручками. Як прийдуть гості, позасідають за стіл, най слуги кожному поприв'язують ті ложки до руки: коло ліктя і коло долоні, а самі щоб стояли й дивилися. Ні один з парубків не зможе й зачерпнути тією ложкою страви. А як серед гостей буде молодий отаман, то він здогадається, як вийти зі скрути і покаже усім, що треба для цього зробити. Слуги уздрять його і так зловлять.

Послухався цар, розіслав гінців у всі кінці держави. Невдовзі вертаються вони, а за гінцями люди йдуть та й ідуть. Як зійшлося їх багато, слуги посадили всіх за один довгий стіл, прив'язали шнурками довгі дерев'яні ложки коло ліктів і коло долонь, наносили на стіл всякої всячини: і вареного, і печеного – усього, що душа бажає, та й припрошують їсти. Але як мають їсти, коли ложка прив'язана, і руку зігнути ніхто не може. Дивляться один на одного, а слуги на них. Посиділи так трохи. Слуги закрутилися сюди-туди, за двері. Тим часом Омелько каже до хлопця, що сидів навпроти нього за столом:

– Чого чекаєш?

Той йому:

– А що робити?

Омелько набрав повну ложку страви та й подає йому в рот, а хлопець – Омелькові. Поки слуги вернулися, зметикували, що й до чого, миски вже були порожні. Та що з того, коли не виділи, хто показав, як це робити. Пішли, оповідають про все цареві. Старий розбійник також був у палаті й каже цареві, як слуги пішли:

– Показати, як їсти, ніхто не міг, лише той хлопець, якому я отаманство передав.

Але де його тепер уже пізнаєш, коли гості повставали з-за стола. Каже цар старому отаманові:

– Думай ще щось.

А щоб гості не сумували, наказав музикам, аби грали і забавляли їх аж до самого вечора. Ті так і роблять: грають, не перестають. А старий сидить та й думає, що би то зробити, аби зловити молодого отамана. Через якусь годину каже цареві:

– Оголоси, що ввечері, в такій і такій годині царська донька буде читати важливу історичну промову. Хто захоче послухати її, хай зайде до великого покою, що у верхньому палаці. До того часу всі добре потомляться від танців, ніхто й іти не забажає. Піде лише молодий отаман, бо захоче на твою доньку подивитися. Донька най читає свою промову доти, поки хлопець не задрімає. А потім притулить йому до чола печатку. Тоді вже легко його буде впізнати.

Погодився цар і на це. Звелів слугам, щоб зупинили танці, а сам вийшов на балкон й оголосив, як казав йому отаман. Хто чув його, хто не чув. Музики далі грають. Аж ось смерклося, прийшла та година, коли царська донька має читати промову, усі люди йдуть спати, бо дуже помучилися, а Омелько – до великого покою у верхньому палаці. Відчинив двері, уклонився царській доньці, сів собі на крісло навпроти великого дзеркала і слухає, що та читає. Сидів годину, другу, дивився на царівну, нарешті не стримався і почав дрімати. Уздріла це царська донька, взяла печатку, легенько притулила її парубкові до чола й читає далі. Через якийсь час Омелько трохи продрюхався, глянув у дзеркало, а він запечаткований. Однак не подає знаку, що все зрозумів, лише слухає, що читає царська донька. Як дівчина дочитала промову до кінця, подає йому руку, бо хоче вже йти спати. Омелько руку її цілує, а своєю взяв зі стола печатку та й іде собі до тої залі, де сплять гості, й почав кожному тулити печатку до чола. Так запечаткував усіх, хто там був, а сам ліг і собі спати. Вдосвіта цар каже слугам:

– Підіть до тої залі, де гості сплять і того, хто має на чолі печатку, приведіть до мене.

Слуги пішли і незабаром вернулися.

– Там, – кажуть, – усі гості запечатковані. Не знаємо, кого приводити.

Кличе цар доньку:

– Ти читала промову вчора?

– Читала, – відповідає та.

– А приходив хтось слухати?

– Був один файний леґінь, я йому й поставила на чоло печатку, як ви казали.

– А де та печатка?

– Либонь, там, у палаці лишилася, бо я не взяла її з собою.

– Та де лишилася, – каже на це старий отаман. – Хлопець увидів, що ти йому печатку на чоло поставила, й усіх потім запечаткував, аби не розпізнали його.

Посиділи, пожурилися.

– Але нічо, – каже перегодя старий отаман, – надумав я ще й третю роботу, її вже, певно, не розгадає молодий отаман.

– А що це за робота?

– Оголоси, що нині рано, в такій і такій годині будеш відправляти свою доньку до церкви брати шлюб на золотім повозі. Хай би з гостей такий знайшовся, аби в церкві приступив до неї взяти шлюб. Цього ніхто не зможе зробити, лише той молодий отаман. Тільки слуги мусять слідкувати, щоб ніхто свічки не засвітив. Шлюбу священик не дасть, а хлопця ми зловимо.

Погодився цар і на це, бо дуже йому хотілося зловити того хитрого отамана. Оголосив гостям, що і як, а слугам дав наказ готувати царську доньку до шлюбу. Як було все готове, царівна вбралася, сіла в золотий повіз та й приїхала до церкви. За нею – й гості. Але ніхто не сміє приступити до неї, аби взяти шлюб. Омелько також у гурті, ніякого знаку про себе не подає, лише чекає, поки царські слуги трохи відійдуть убік, аби хтось із хлопців заскочив до церкви і запалив свічки, а він став коло молодої. Чекав, чекав і таки дочекався. Коли слуги відійшли, один хлопець заскочив до церкви, посвітив свічки, а Омелько вмить став коло царівни. Вийшов священик і дав молодим шлюб. Поки поприбігали слуги – вже було по всьому: молоді якраз виходили сідати в золотий повіз і їхати додому.

Дали люди знати цареві, як усе сталося. Той вийшов з калачами на ворота, благословить дітей, а як жінки відладкали, каже до гостей:

– Дорогі гості. Так буває на цьому світі: кого боявся, того за зятя взяв.

Зняв з голови корону і подав Омелькові.

– Виджу я, – каже, – що маєш мудру голову на плечах. Тож віднині бути тобі царем. А я, старий, доживатиму коло вас віку.

Того ж дня цар зробив велике весілля. Усі, хто там був, їли, пили, веселилися. А Омелько після того весілля жив з царською донькою і людям на добро царював ще сто років і мені перед смертю заповідав усе це запам'ятати, аби потім вам розказати. Я й послухався.

Хитрий швець і дванадцять розбійників

Край лісу жив собі швець. Господарки, родини у нього не було, жив лише на те, що лагодив людям взуття і за це мав сякі-такі зарібки. Одного разу сів він до столу обідати, коли це звідкись залетіла до хати ціла хмара мух. Упали на миску, за якусь мить усе виїли.

Швець не встиг і ложку вмочити.

– О-о-о, а це що за така пошесть? – процідив крізь зуби і щосили вгамселив ложкою по столі й відразу вбив сто мух.

Поки згортав їх, виносив на вулицю, уже й відхотів їсти, голодний примостився на траві подрімати через полуднє, а на дверях написав: «Одним ударом вбиваю сто душ». Ішли на той час побіля шевцевої хати дванадцять розбійників, прочитали те на дверях та й кажуть одні до одних:

– Це якийсь дужий чоловік, нам би такий пригодився.

І вже не будять його, а сіли збоку й чекають, поки прокинеться. За якусь годину швець розплющив очі.

– Дай, Боже, здоров'я, – кажуть.

– Дай, Боже, і вам, – відповідає швець.

– Читаємо на дверях, що чуєшся у добрій силі, сто душ нараз б'єш, чи не пішов би ти з нами?

– Чого ні, – швець на це, – пішов би. Ні жінки, ні родини в мене нема. А що я у вас робитиму?

Кажуть розбійники:

– Та нічого нам від тебе не треба, лише аби їсти помагав варити.

– Добре, – швець їм, – це я вмію.

Приходять усі разом до лісу, заходять до печери і кажуть до шевця так:

– Кожен із нас по черзі буде приносити дуба, ламати його на тріски, а ти аби підкидав у вогонь, слідкував, щоб не погас.

Так і стали робити. Розбійники цілими днями ходять по лісі, а швець тим часом і варить, і смажить. Але минуло небагато часу, розбійники й шевця посилають принести одного дуба:

– Йди, – кажуть, – ти не слабший від нас, принеси дров на один розпал.

Зажурився швець, де він годен дуба з місця зрушити, але не показує з себе – йде, а дорогою думає, що би то зробити, аби обдурити розбійників. Думав, думав, та й найшло йому на гадку знайти у лісі липу, здерти з неї кору і пов'язати усі дуби докупи. Як гадав, так і зробив. Надер кори, в'яже від дуба до дуба, уже й смерклося йому. Бачать розбійники, що десь довго нема шевця, посилають одного, аби подивився, чи знайшов той дуба. Розбійник приходить, а швець уже обв'язав половину лісу, зробив зав'язку і чекає його, аби завдав.

– Гов, стій, – каже розбійник, – що ти робиш?

– Та як що? – відповідає швець. – Хочу всі дуби за одним разом принести, аби не ходити щодня.

– Лиши, не ламай дерев, хай ще ростуть, нам багато не треба, – сам вирвав з корінням дуба, закинув на плечі й приносить до печери.

– То чого він так довго по лісі ходив, уже все у печі погасло?! – кажуть розбійники.

А той, який ходив по дуба, розказує, що бачив і що чув. Говорять ті між собою:

– Ми дужі, дужих бачили, а цей чоловік ще моцніший.

Але нічого не кажуть, лише приглядаються, що він робить. За якийсь час надійшла пора шевцеві йти до кринички по воду. Взяв він дерев'яні коновки, притяг до кринички і каже сам до себе:

– Як я порожні ледве приволік, мало мені очі не вилізли, то повні й з місця не зрушу.

Сів собі й ножем довбає ровець від кринички. Нараз прибігає розбійник:

– Ти чого, – кричить, – не несеш води, уже півдуба згоріло в печі. Що надумав знову?

– Та нічо не надумав, – каже швець, – просто пошкодував ваших і своїх ніг, що дурно б'ємо щодень до цієї кринички. А так я продовбаю рівець, вона сама притече.

– Де-де, – розбійник говорить, – поки той рівець буде, то ми з голоду повмираємо.

Сам начерпнув коновками води і пішов до печери, а швець недалеко неї сів у кущі й слухає, що будуть про нього розбійники говорити. Чує:

– Моцного хлопа ми взяли до себе, але, певно, мусимо будемо його відганяти геть, бо нічого не помагає.

– Але як тепер його випровадити, – каже другий розбійник, – коли він знає, де ми живемо, ще накличе нам якоїсь біди.

– Не накличе, – втрутився у розмову найстарший, – цієї ночі, коби лише заснув, ми спустимо з нього душу, а тіло лишимо в лісі вовкам.

Швець вислухав усе, приходить до печери і уже не так слухає, як його сварять розбійники за вигадки, а думає, що би то зробити, аби і третій раз розбійників обвести довколо пальця і лишитися живим. Звечора, як ніхто не бачив, наносив у свій куток дубових ковбків, а як усі полягали спати, позапихав ті ковбки у своє вбрання, а сам сховався в кутку і не спить, а дивиться, що далі буде. Десь коло півночі чує: розбійники заворушилися, щось пошепталися між собою, а один устав і ну бити довбнею по тих ковбках. Так лупцював, аж дрантя розліталося.

– Ну, тепер, – каже до своїх товаришів, – можете спокійно спати. Він уже не стане вчити кума розуму.

І знов полягали спати. Як поснули, швець потихеньку виліз зі свого сховку, убрався в пошматовану одіж, ковбки поховав і також трохи передрімав до рання. Як розвиднилося, ідуть розбійники викидати з печери шевця, а той спить, аж носом посвистує.

– Усе ми виділи, – перезирнулися між собою розбійники, – але щоб не чути довбні на собі, такого світ не знав.

Дочекалися вони, поки прокинеться швець, старший розбійник і питає:

– Як спалося, чоловіче?

– Спалося несогірше, – відповідає той, – коби ночі побільше.

– Що снилося?

– Нічого не снилося, лише вночі якісь блохи почали були кусати, ледве-ледве від них відбився.

Учули це розбійники й ще дужче здивувалися.

– Як нам, – кажуть між собою, – тепер його збутися?

Пробують і сяк, і так. Нарешті кличе шевця найстарший і мовить:

– Виджу я, що ти маєш у собі багато пари. Як ти такий сильний, то позмагайся зі мною, хто дужче свисне. Коли я переможу, то нічо від тебе не захочу, лишень, аби ішов геть від нас і забув сюди дорогу, а як ти – дам тобі велику плату.

– Най буде, – пристав на це швець.

Вийшли обидва з печери. Як свиснув розбійник, аж із гір каміння посипалося, а з половини лісу листя опало.

– Е-е-е, що це за свист, – каже швець, – оце як я свисну, то ліс увесь голий буде – й листка у нім не втримається. Але за одним шкодую, як буду свистіти, аби від того тобі очі не повилазили. Краще їх зав'яжи, а я буду помаленьку свистіти, потім дужче й дужче.

Пристав на таку угоду розбійник: зав'язав собі очі. Тим часом швець узяв до рук довбню, підходить близько до розбійника – у вухо потихо свище, а довбнею по голові б'є. І з кожною хвилиною все дужче та голосніше. За якоїсь півгодини розбійник кричить:

– Йой, йой, досить свистіти, у мене вже голова розколюється надвоє.

– А видиш, – каже швець, – добре, що я відразу сильно не свистів, бо давно б голова злетіла.

На це вибігли розбійники з печери, слухають оповідь старшого й кажуть:

– Усе тобі дамо, чоловіче, що душа бажає, лишень іди геть, лиши нас у спокої.

– Добре, – відповідає їм швець, – піду, але віддайте мені ту плату, яку я заслужив, – мішок золота.

Розбійники зготували плату, поставили коло чоловіка і раді, що вже його збудуться, а швець бачить, що не подужає того міха занести та й далі на своє крутить, каже:

– Е-е-е, ми так не домовлялися. Віднесіть це золото мені під хату, тоді лишу вас у спокої.

Вхопив розбійник той мішок, поставив шевцеві перед вікном і вертається, а чоловік каже йому навздогін:

– Біжи до лісу й не обертайся, бо як не послухаєшся мене, то знов до вас вернуся.

Як учув це розбійник, побіг, тільки закурилося за ним і більше ні він, ні його друзі до шевця не навідувалися. А чоловік вернувся і жив-поживав за ті гроші до самої смерті.

Закляте місто

Були в однієї дівиці три сини: двох вона любила, бо роботящі були й у всьому її слухали, а наймолодший хотів усе бачити й знати і за це завше був битий. Бувало скоїть щось хлопчина, вдова лупцює його, виганяє з дому, а він навіть не скривиться.

– Бийте, бийте, – каже, – уздрите, я ще цісарем буду.

– То ти ще й договорюватися будеш, – вдова з буком до нього. – Аби тебе вдома більше не виділа, балаболе останній.

Терпів хлопець мамині образи, перебивався сяк-так, а потім і не стерпів.

– Раз не потребуєте мене в хаті, – каже, – то я піду собі геть.

Ухопив зі стола кусень хліба і пішов у світ за очі. Сам Бог знає, скільки йшов та й зайшов до заклятого міста. Туди, де люди не знали ніколи злагоди між собою, а як здибалися на вулиці, то різалися ножами. Іде вулицями того міста і не може надивуватися: файні будинки, дороги, мости, а людей нікого нема. Не може навіть попросити у когось вогню, аби запалити дзиґар. Прикро і страшно хлопцеві. Та що зробить? А на краю міста стояв великий замок. «Дай, – думає собі, – зайду до середини, може, натраплю на когось та розпитаю про вогонь і дорогу. Мусить же бути якась сторожа у замку». Прочинив він одні двері, прочинив другі – нікого. Лише на столі записка: «Якщо ти з добрими намірами, то йди далі й почекай на мене в палаці». Перебіг хлопець очима ту записку раз, другий, думає: «Як є записка, то, певно, є той, хто її написав». Зайшов до палацу, сів собі й роздивляється. А довкола все золотом пооббиране, шовками, парчами обвішано – лише стій та дивися. Походив він там, подивився. Перед полуднем приходить панна: напівчорна і напівбіла, каже:

– Добрий день, Іване.

– Добрий день, – відказує їй хлопець.

– Яке буде твоє перше бажання?

Став Іван, почухався у голову.

– Нічого так не хочу, як їсти. Якби ти могла принести мені бодай грінку хліба та зубок часнику, то я був би тобі дуже вдячний.

– Добре, – каже пані, – буде тобі хліб і до хліба.

Підійшла до стола, три рази вдарила по ньому кулаком, щось прошептавши, нараз на ньому з'явились і сало, і ковбаси, і шинка, і вареники – усе, чого тільки душа бажає. Хлопець добре виголоднівся, то відразу сів до столу, а пані йому:

– Скільки не їстимеш із цього столу, то він ніколи не спорожніє, але запам'ятай, аби що тобі хто говорив, аби хто тебе що просив, аби не обзивався три дні, бо закам'янієш і пропадеш. А послухаєш мене, то я пораджу тобі, що далі робити.

– Добре, – каже хлопець, – зроблю так, як ти мені кажеш.

Пані пішла собі геть, а Іван просидів у палаці день, вечір. Але надійшла ніч, чує: прибігають два чорти.

– Гей, чоловіче, – кажуть, – ти що тут робиш?

А той мовчить, якби в рот води набрав.

– Ти що, язика проковтнув, що не обзиваєшся? – прискакують чорти ближче і то один, то другий дають штурбанів під ребра.

Хлопець, ніби не чує. Узлостилися чорти, б'ють Івана, аж з нього дрантя летить, а він навіть не пручається. Били, як міх з половою, доти, поки не протяли кугути. Як учули півнів, лишили Івана, а самі втекли. Так там відлежав хлопець цілий день. Думав, що чорти вже більше не вернуться до палацу. А вони, лишень стемніло надворі, уже знов коло нього.

– Ну що, будеш говорити чи ні? – кажуть з порога, – бо знову битимемо, скільки влізе.

Іван і далі не обзивається, лише притулився до стіни, аби менше чути було, як будуть тусати. Але то не помогло. Чорти як ухоплять його в руки, і давай трясти, лупцювати та на вогні пекти. Робили все, що вміли, а хлопець – ні пари з вуст. Так і перебув другу ніч. На третю дивиться: не приходять чорти, а прислали замість себе Іванову матір. Та стала близенько, просить сина, аби хоч слово промовив до неї, аби йшов додому, а він мовчить і слово сказати боїться.

– Та чи в тебе язика нема, – злоститься мама, – що не хочеш до мене заговорити, чи що?

І просить сина, і молить його – марно. Сидить собі він, наче й не чує нічого.

Четвертого дня приходить пані вся в білому і каже:

– Дякую тобі, Іване, за те, що знайшов у собі сили витерпіти всі знущання. То не чорти були, а третьої ночі не мама твоя приходила, а зла чарівниця. Вона мене перекинула у напівчорну і напівбілу, і кожного, хто сюди приходить мучить, аби сказав слово, і перетворює його в камінь. Але ти мужній був, урятував не лише себе, а й мене. Відтепер я вже буду така, як була колись. Хочеш, дам тобі за це багато золота і різного добра, а ні, будь мені за чоловіка.

Каже Іван:

– То добре мати золото, коли є в хаті вірна людина. А як нема, воно нічого й не варте. Будемо краще я тобі за чоловіка, а ти мені за жінку.

Посиділи, побалувалися трохи, а другого дня дівчина каже:

– Тут недалеко живуть мої родичі. Я давно їх не бачила, хоч дуже хотіла б, бо не знаю, чи живі вони, чи здорові.

Недовго думали, сіли обоє на коней, переїхали ліс та й приїхали до великого замку.

– Отут, – каже, – живе цісар, а я його донька.

Заїхали молодята у браму, слуги зразу доповіли про них цісареві. Той вибіг з палацу і в сльози:

– Де ти так довго була? Що? Як?

Дівчина й розповіла йому все.

– Цей хлопець визволив мене, то я беру собі його за чоловіка.

Другого дня цісар справив велике весілля: з'їхалися вельможі з різних кінців світу, пили, гуляли, веселилися. Того ж дня володар передав Іванові свою корону, аби керував державою, а він на старість йому помагатиме.

Побув Іван на троні день, тиждень, місяць. Зрозуміли люди, що добрий він та злагідний, то й самі стали йому у всьому допомагати. Так процісарював він рік. За цей час багато добра зробив людям. Але якось каже він жінці:

– Добре мені тут: маю хліб, до хліба, ніхто мені впоперек дороги не стає. Та хотів би знати, чи мають що їсти, пити мої мама і брати, як ґаздують-маються, бо давно їх не бачив.

Жінка не стала перечити.

– Твоя воля, чоловіче, – каже. – Як хочеш провідати родичів, то їдь, я не бороню. Але дам тобі на дорогу одну пораду: у цьому лісі живуть розбійники. Жодної людини вони не пропускають, аби не позбиткуватися з неї чи пограбувати її. Не обминуть вони нагоди відібрати ношу і військо в тебе. А тому бери із собою багато вояків, то будеш у дорозі безпечніший.

– Най буде, – каже Іван, – візьму багато війська.

Зібрав на дорогу харчів, гостинців, сів на коня та й помаленьку рушив з вояками. Їхали вони, їхали. А на вечір заїхали у такий густий ліс, що ні далі добиратися не видять, ні вертатися не знають уже куди. Каже Іван:

– Переночуймо тут, а рано знайдемо дорогу і вирушимо далі.

Пішли вояки шукати лому, аби запалити вогнище, коли це дивляться, а недалеко стоїть якась велика хата, а поблизу неї – шопа[5]. Вертаються вони, повідають про те, що бачили, Іванові. Той узяв слуг, заходять до хати, а там були розбійники, перебрані у звичайне вбрання.

– Просимо до нас у гості, – кажуть. – Не погордуйте бідними.

І балакають то те, то се.

Домовилися, що Іван разом зі слугами ночуватимуть у хаті, а вояків ті люди на ніч замкнуть у шопі, бо так їм буде краще і бідолахи не померзнуть вночі. Полягали всі спати, змучені були з дороги, тож швидко поснули. Тим часом розбійники радяться, що робити з Іваном та його вояками. Один каже:

– Побити всіх.

Другий:

– Повісити.

А отаман мовить:

– Ні. Вояків не треба ні вбивати, ні душити, а лише не відмикати тиждень шопи, то від них жодної живої душі не залишиться. А з Івана зніміть цісарську одіж і киньте його у вогонь, аби згорів і попелу від нього не лишилося.

Розбійники так і зробили: роздягли Івана, наклали на шопу залізний засув і розіклали на подвір'ї вогонь, аби кинути в нього хлопця. Бігають розбійники з хмизом, метушаться, бо хочуть якнайшвидше впоратися. На той час від шуму та холоду пробудився й Іван. Побачив, що розбійники стягли з нього всю одіж, й відразу зрозумів, що це якраз ті розбійники, за яких йому казала жінка. Але вдіяти щось було вже запізно. Треба було якнайшвидше самому рятуватися. Вискочив він, як був, через вікно та до лісу. До самого ранку біг поміж дерева й кущі – не озирався. Так добіг до своїх родичів. Мама, як уздріла голого сина, відразу в плач. А брати тим часом насміхаються:

– О-о-о, – кажуть, – наш цісар вернувся.

І регочуть, аж на колінах лазять.

– Йди краще в поле, бо он свині без тебе плачуть. Нема кому їх пасти.

Та й знову день при дні посилають його у поле пастушити. Іван не пручається, бо й гадки не має, що колись вдасться йому вернутися до цісарства.

Але минув один місяць, другий. Царівна уже й переживає: «Де б то міг подітися Іван, – каже сама до себе, – чи заблукав десь у лісі, чи в болотах застряв, чи ще інша біда трапилася?». Одного разу зібрала вояків та й поїхала через ліс, гадала, що, може, стріне десь його, їхала день, вечір і натрапила серед лісу на ту саму хату з шопою, де жили перебрані розбійники.

Зайшла, привіталася й каже:

– Чи не могла б я коло вашої хати переночувати?

– Ой, та чого ні, – відповідають розбійники, – чи нам місця мало? Ночуйте. А вояків, якщо хочете, то заведіть до шопи, там їм буде і тепло, і просторо.

Царівна не з дурних була.

– На те й військо, – каже, – аби воно і мокло, і висихало.

І дала наказ, аби вояки не йшли до шопи, а лягали на траву недалеко від хати. Сама теж вмостилася недалеко і вдає, ніби спить, хоч усе бачить і чує, що розбійники між собою говорять. А говорили вони про одне: як зробити, аби і царівну знищити, так, аби про це ніхто не довідався, та її військо. Радилися довго і нарадили підкрастися й відрубати їй шаблею голову. «Еге, голуби, – думає та собі, – не така я дурна, як ви мудрі, аби так легко піддатися вам». Зняла з себе одіж, напхала у неї листя, сама сіла за кущі й чекає. Десь через годину дивиться: ідуть двоє з шаблями та й почали рубати одіж цісарівни.

Каже один розбійник до другого:

– Лишаємо, вона і так уже не встане, бо посікли ми її на капусту, а самі тікаймо звідси, поки ще не пізно.

Та не встигли ті й кроку ступити, як цісарівна з-за кущів промовляє:

– Е-е-е ні, не вийде на ваше. Разом рубали сукню на шмаття, разом тепер і латайте.

Свиснула в пальці, вояки посхоплювалися на ноги і давай тлумити розбійників наліво та направо. За годину вибили всіх, лишився лише найстарший. Упав на коліна, проситься у цісарівни:

– Накажіть, аби ваші вояки не вбивали мене, а подарували мені життя. Я маю щось вам важливе розповісти.

Дала цісарівна знак, вояки відпустили розбійника. Він сів на траву й мовить:

– Місяців два тому йшов лісом загін ваших вояків. Керував ним молодий цісар. Сюди надійшли вони саме ввечері, то розбійники заманили їх до шопи. Там вони всі й погинули.

– А з цісарем що сталося? – не втрималася жінка.

Каже розбійник:

– Його ми хотіли спалити на вогні, але він серед ночі вирвався голий із хати й утік.

– Куди?

– Хто його знає. Розбійники бігали за ним лісом, але й сліду не знайшли.

Вислухала це цісарівна й каже:

– Добре. Раз убив ти моїх вояків, то я і твоїх не пошкодувала; раз пустив ти мого чоловіка голим, але живим, то ти давай свою одіж і йди геть, аби я тебе більше не бачила на свої очі.

Кинув той своє вбрання у вогонь і пішов у світ за очі, а цісарівна зібрала військо, переїхала ліс і подалася до того села, де жили Іванові родичі. «Хто знає, – думає собі, – чи не вдома Іван, тільки не дає про себе знати». Їхали вони, їхали й побачили на дорозі старого діда та й розпитують, чи не знає він, де живе Іван.

– Чого не знаю, – каже той, – он у полі свині пасе.

Поїхали слуги на пасовище і через якусь хвилю привозять Івана – обідраного, обмащеного.

– Чого, – каже цісарівна, – не давав про себе знати: чи живий, чи здоровий, як гостина пішла?

– Та хіба ти не видиш чого – ґаздую коло свиней, бо як мав вертатися, коли військо втратив?

Каже цісарівна:

– Нічого, що було, те минуло, добре, що сам живий лишився. А вояки будуть інші. Збирайся, поїдемо додому.

Іван обмився, вбравсь у цірсарське вбрання, повернув ще додому, аби показати мамі та братам свою жінку, і поїхали собі з військом до замку. Кажуть, що жили молодята ще довго, діти у них велися і господарка не приупадала. Може, ще й нині живуть, якщо не повмирали.

Як пропала панщина

Був чоловік і мав три хлопці. Помер він, і жінка його померла, і лишилися діти сиротами. А тоді була панщина і дуже важко жилося. Пан бив і катував людей. І вирішили хлопці йти у світ і десь найнятися служити.

Ідуть вони містом, дивляться – у хаті коло вікна шиє швець. Заходять вони до того шевця, а він каже:

– Один може лишитися в мене, я вивчу його на шевця.

І старший лишився у шевця. А два пішли далі і надибали римаря. Римар каже:

– Хай один лишається в мене. Я навчу його шити хомути, і буде він добре жити.

Середущий лишився у римаря. А менший зостався сам. Вийшов він з того міста, довго йшов полем і потрапив у ліс. І ніяк не може вийти з лісу, а тут і вечір настав.

Почав хлопець кричати, свистати. Почув то лісник, прийшов на той звук, знайшов хлопця і питає:

– Що ти за один і чого кричиш?

А він і розказує, як було. Тоді лісник сказав:

– Іди до мене, я вивчу тебе на розбійника.

Погодився хлопець і пішов до лісника.

Почав лісник його вчити на розбійника. Трохи він читав з книжки, а дещо так розказував. Як провчив рік, каже лісник хлопцеві:

– Ходи зі мною.

Пішли вони лісом, і забачив лісник на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить у гнізді на яйцях. Лісник каже:

– Вилізь на дуба і вкради з-під ворони яйця. І так вкради, щоб вона цього не помітила, щоб ти зліз з дуба, а вона ще сиділа на гнізді.

Поліз він. Ворона злетіла.

– Злазь, – каже лісник.

Та взяв його додому і вчив ще рік. А тоді каже:

– Ходім знов шукати ворону на гнізді. Спробуй ще раз украсти з-під неї яйця.

Пішли вони і знайшли на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить на яйцях.

– Лізь, – каже лісник, – але так укради, щоб ворона не помітила, щоб ти зліз, а ворона ще сиділа.

Узяв хлопець патик, загострив його і поліз на дуба, та так тихо, що ворона не помітила, як він ліз. І зачав тим гострим патиком вертіти у гнізді діру. А тоді витяг патик, і яйця з-під ворони помаленьку попадали йому в пазуху. А ворона так і сиділа. І зліз він, а ворона зосталася на гнізді.

Прийшли вони додому, і каже йому лісник:

– Ти вже можеш бути розбійником.

І відпускає його лісник. Дає йому хорошого коня, одяг, шаблю, пістолет, нагайку. І золота, скільки він зміг узяти на коня. І з тим поїхав хлопець додому. На той час брати вже збудували собі хати, а стару, батьківську, лишили йому. Обидва брати жили в межу з ним, один з правого боку, а другий – з лівого.

Розговорилися з ним брати, а він каже:

– Що буде, браття, то буде, а панщину робити ми не будемо. Я сам не піду і вас не пущу.

Переночували вони, а на другий день ще від пана ватага і кричить селом:

– На роботу!

Прийшов він і до розбійника. І б'є у ворота. Розбійник виходить і каже:

– Я сам не піду на панщину і братів не пущу.

А в той час дуже строго було з панщиною. Як він сказав, що не піде, ватага підкликав його до воріт.

– Що ти за один, що до пана на роботу не хочеш іти та ще й братів не пускаєш?

– Я – розбійник.

Ватага хотів його вдарити. А він нічого не каже. Та пішов до хати, взяв нагайку, почепив собі шаблю й пістолет і виходить.

– Як хочеш жити, то злазь з коня! – крикнув він до ватаги.

Той чи хотів, чи не хотів, але мусив злазити. Як почав його розбійник маштиганити нагайкою! Б'є його, скільки хоче. Той проситься: