Розбійницькі скарби: Казки про розбійників

Розбійницькі скарби: Казки про розбійників

Сини лісів і гір

Казки і легенди про розбійників та опришків належать до найулюбленішої тематики у фольклорі народів Європи та Азії. Фактично всюди, де були гори і густі ліси, обов'язково з'являлися розбійники. Багатьох із них народна уява перетворила на легендарні постаті, наділивши казковими рисами витязів та непереможних богатирів. В Англії народ охоче розповідав про пригоди Робін Гуда, в Італії – про Рінальдо Рінальдіні, у Швейцарії – про Вільгельма Теля. Багатющу плеяду розбійників породили Балкани і Карпати. Окремі народні герої могли насправді ніколи й не існувати, будучи витвором фольклору або вигадкою письменників-романтиків, а деякі з розбійників стали народними месниками.

Казок та легенд, пісень і балад про розбійників створено в Україні дуже багато, але найбільше – в Карпатах. Саме тут розвинувся потужний опришківський рух, який тривав від початку XVI століття (перша згадка про опришків датована 1529 роком) до наших часів. Останніми опришками, яких оспівав народ у піснях та легендах, вважаються Микола Шугай та Ілько Липей на Закарпатті і Андрій Чайківський на Покутті. Усі вони загинули у 1930-х роках. Однак і після Великої Вітчизняної війни у 1945– 1950-х роках у Карпатах зустрічалися народні месники, такі, як легендарний Пімста.

Утім, не можна сказати, що Центральна і Східна Україна не мали своїх легендарних розбійників. На Поділлі діяв Максим Кармелюк, на Слобожанщині – Гаркуша.

Ставлення народу до розбійників у різних казках різне. В одних випадках вони люті, підступні і жорстокі, в інших – добрі і зовсім не страшні. Часто народна симпатія помітна саме на боці розбійника, який збиткується над паном або мстить за народні кривди. Одним із найперших розбійників, зафіксованих у народній пам'яті, був казковий Соловей-розбійник, якого переміг Ілля Муромець. Але якщо говорити про опришків, то народ тут беззастережно на їхньому боці, хоч і не всі вони були настільки позитивні. Близько до опришків стоїть легендарний Кармелюк, про якого написано більше двох десятків повістей, романів та п'єс (Марко Вовчок, Михайло Старицький, Володимир Канівець). За кількістю художніх творів Максима Кармелюка випереджає тільки Олекса Довбуш (Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Володимир Гжицький, Богдан-Ігор Антонич). Про Миколу Шугая написали романи чеський письменник Іван Ольбрахт та угорський – Бела Іллеш, а перед війною чехи зняли за романом Ольбрахта фільм. Про опришка Тараса Бараболю створив роман австрійський письменник Карл-Еміль Француз (1882), Ілька Липня оспівали в романах Василь Гренджа-Донський (1936) та Аркадій Пастушенко (1973).

До нашого збірника казок і легенд увійшли тільки найцікавіші. Тому сюди не потрапили десятки легенд про різноманітні розбійницькі урочища, печери і скелі, пов'язані з їхніми іменами, а також ті твори, сюжети яких повторюються з безліччю варіацій.

Юрій Винничук

Казки про розбійників

Батько і син

Було де не було, був один багатий пан і мав він жінку і малого синка. Цей пан мав всього добра і не знав біди. Піде, було, в село, там людей назбирається і говорять про біду. Увійде до кухні собі вдома, там селянки плачуть перед його дружиною, що велика біда.

Люди говорять постійно про біду. Як та біда властиво виглядає, коли про неї люди стільки говорять?

Пан цей загадав таке, що піде він у світ шукати біду, щоб її пізнати. Набрав він багато грошей, запріг коні до воза і рушив у світ. Люди його всюди вітають, добре приймають, годують його візника, він, отже, не бачить жодної біди.

– Люди завжди про біду говорять, а я її шукаю і не знаходжу. Значить: біди нема! – каже він.

Бо що ж йому? Він пан! Йому добре, за гроші все дістане!

Мандрує він з села до села, з міста в місто і вже задумав вертатися назад додому, бо біди не знайшов.

Раз одної ночі візник заблудився, запріг коні до воза і втік від пана. Встає пан рано, а візника нема. Дивиться до стайні, коней нема, в клуні воза немає також.

Такий пан сердитий на того злодюгу, що задавив би його, коли б був під руками. Ходить, проходжується, аж пішов геть поза село. А там було прегарне озеро, водичка в ньому чистенька, мов кришталь. Літо було гаряче, то й захотілось йому скупатися. Скинув одяг, пірнув в озеро і почав плавати. Він купається собі, відплив досить далеко, а якісь злодії підійшли і викрали його одяг, разом з грішми. Вилізає пан з води, шукає одяг, а одяг зник, пропав, мов під землю.

– Ну, це вже біда знайшла мене! – сказав, – шукав біди, вона прийшла і то досить погана.

Думає пан, що має робити? Зірвав широкий лопух, трохи застелився, закрився і підійшов до пастухів.

– Ой, людоньки, велика біда постигла мене: злодії вкрали від мене одежу і гроші. Будьте такі добрі, позичте мені якийсь одяг.

Пошкодували його пастухи, дали якусь одежину: пошарпані штани і сорочку. Він таки босаком і зайшов до села. Приходить до гостиниці, де здержувався, і каже:

– Я той пан, що тут мешкав до сьогодні, мене обікрали, взяли одяг і гроші.

Господар одначе не повірив, бо думав, що якийсь волоцюга хитрощами хоче підійти і обікрасти хату.

Не було панові іншої ради, як відійти геть. Приходить він до другого села, вже й голоден. Входить він до пекарні і каже:

– Дайте мені хліба, я потім заплачу, бо я пан, тільки одяг і гроші від мене вкрали.

– Лисого дідька пан – такий голодранець, як ти! Хліба даром не дістанеш! Але як ти голоден, то носи мені відрами воду, міси тісто на хліб – і я радо дам тобі їсти, – відповів пекар.

Що мав бідолаха пан робити, залишився у пекаря і працював за харч і одяг, бо додому було дуже далеко і не мав грошей на дорогу.

Вдома пані чекала пана, чекала, але він не вертався. Всі думали, що десь так і пропав – загинув, тільки син не хотів вірити, щоб його ще молодий і здоровий батько загинув. Рік за роком минав, уже дванадцять років минуло з того часу, як пан пропав без сліду. Син підріс на гарного парубка. Одного дня каже він матері:

– Піду я, мамо, шукати батька.

Нерадо його мати пускала, але він вперто стояв на своєму, набрав грошей у дорогу і пішов.

Горами, лісами іде він ніч і день. Заблудив він у лісі і не може ніяк знайти дороги. Вийшов він на одну гору, коли на дереві щось висить. Виліз він на дерево, а там одна сорочка і шабля. На шаблі написано: «Хто мене знайде, той буде щасливим». А на сорочці – таке: «Хто цю сорочку має на собі, того куля не візьме».

Одягнув він сорочку, почепив шаблю і йде горою. Почало вечорітись, уже й ніч заходить. Аж бачить, а маленьке, неясне світло далеко видніється. Він і подався в ту сторону за світлом. Всю ніч він ішов, нарешті, вже над рано, приходить туди і бачить, а під горою скеля. В скелі двері, мов у підвалі, з боку вікна, з одного і блимало світло. Був то цілий палац, збудований в землі.

Входить він до середини, а там прекрасно вмебльована обстановка, дзеркала, одежі тощо. Спершу передпокій, а далі тереми: перша кімната, друга, третя і дальші. В кімнатах постелі, над постелями, мов у казармі, висять шаблі і рушниці. Дальша кімната служила за їдальню, були там накриті довгі столи, гейби когось очікували. В задніх кімнатах було грошей бочками, самого щирого золота і срібла.

В одній кімнаті, між іншими, була бочка смоли, з якої звикли виробляти смолоскипи.

Закотив парубок смолу до спальні під саме ліжко і сам туди запхався. Незабаром прийшли з розбою розбійники, поскидали здобич і посідали їсти. Куховар з кухні вносив страви, розбійники наїлися і полягали спати.

Коли міцно заснули, парубок тихцем вийшов з-під ліжка, вніс з вогнища жарини і поклав до смоли. Смола почала горіти, дуже смерділа, і полум'я скоро обхопило всі ліжка.

Парубок вибіг, підпер сильними колодами залізні двері, так що й душа не могла звідти вийти. А сам підбіг під вікно і дожидає. Хтось з розбійників зірвався і збудив інших, з них тільки мала частина попеклась. Кинулись вони в двері, але ті були підперті іззовні. Тоді виважили грати єдиного вікна і почали вистрибувати. Парубок наладився з шаблею. Половину розбійників повитинав, а решта вже і не виходила, бо всередині розгорілась пожежа й розбійники подушились і погоріли.

Пожежа з кімнати не поширювалась далі, бо стеля була склепована каменем. Як згоріли ліжка, пожар і погас. Тоді парубок відчинив двері, хто ще проявляв знак життя, того він добив, потім всі трупи розбійників позносив і поскидав до глибокого підвалу під будинком, до якого можна було входити з дванадцятої кімнати. Налічив сто трупів. Потім підвал замкнув великим ключем, вийшов надвір і ключ вкинув у глибокий колодязь.

Зразу вернувся додому, щоб похвалитися матері здобутими скарбами, які у замку розбійників уважав за свої.

– Залишай, мамко, все і ходи зі мною. Там будемо жити, як у раю.

Батьківський маєток розділив слугам, запріг коні й за півтора тижня прибув з матір'ю у той замок.

Показує матері все, оглядає, тішиться і дивується мати великим скарбам, а син до неї й каже:

– Всюди можеш ходити, матусю, все можеш робити, тільки до дванадцятої кімнати не заглядай. Лиши її в спокою, хай вона буде так, як є.

Передав матері ключі, вона господарює, а він ходить на лови, полює, блукаючи по лісах. Ні за чим не дивиться, ніщо його не обходить, вернеться з полювання на вечерю, переспить і вранці знов іде на цілий день.

Мати вдома хазяйнувала, ходила, порядкувала і дуже була цікава, що може бути в дванадцятій кімнаті.

Таки не змогла протистояти спокусі і одного разу підійшла до дверей і підслуховує. Враз чує, а там хтось кашляє, стогне і зітхає. Слухає вона ліпше і почала питати:

– Хто там такий у підвалі?

– Я… я… бувший хазяїн цього дому… чиста душа… А ти хто така? – питався голос.

– Я… я… жінка… Мене сюди син привів.

– Ой, пані моя дорога, як маєш душу, як маєш серце, то випусти мене звідсіля, бо пропаду я тут з голоду і зі спраги… Як бажаєш, я можу зараз відійти, тільки випусти мене.

– Зараз, зараз, – сказала жінка, принесла ключі, але ані один не підходив.

Пробувала то один ключ, то другий, крутила, обертала кожним, стукала, розбивала двері довбнею, але все дарма! Двері були залізні і сильно тримались одвірка.

– Хтось ключ мусів сховати… Ану, добра жінко, спустись у колодязь, певно, там його знайдеш, – радив голос.

Взяла жінка драбину, злізла в глибину, почала шукати і справді – в намулі знайшла вона великий ключ. Пробує відчиняти – якраз той ключ! Відімкнула вона двері і трохи не зомліла від страшного смороду. З-поміж трупів один піднявся та з великим трудом виліз сходами до дванадцятої кімнати, де стояла вона. Потім підвал замкнула і почала доглядати хворого.

Про все вона його розпитала, і він їй одповів, що її син убив дев'ятдесят дев'ять розбійників, а сотий – він – був їх ватажок.

– Ну, а як ти врятувався? – питала жінка.

– Коли вибухнула пожежа у спальні, мене так запаморочило, що я втратив пам'ять. Прокинувся я вже в підвалі між трупами. Було нас троє, що ще дихали, але ті два були страшно попечені і незабаром померли. В мене лиш нога зранена і плече розбите.

Поклала вона його до ліжка і почала його лікувати, доглядати, гоїти рани. Варила йому найкращу їжу, виварювала йому билини та зілля всіляке, випікала йому свіже м'ясо, готувала мазь і шмарувала рани, приносила цілющої води і нею його напувала, і розбійник цей з дня на день здоровішав. Дуже просив її, щоб не прозрадила синові те, що він живе. За якийсь час він був дуже здоровий. Хотів від неї відійти, але вона його не пустила.

Коли вже став здоровим, відімкнув підвал, наносив глини і присипав трупи. Потім замкнув залізні двері дванадцятої кімнати, а ключ закопав у землю.

Розбійник добре себе почував і вона також, її син приходив додому тільки на ніч, нічого не знав і не підозрював, так що його мати з розбійницьким ватажком господарювали собі самі.

Син тут вже їм став непотрібним, і мати з розбійником радились, як би ото позбутися його. Дорадились, що вона зробиться хворою і пошле його кудись по ліки, щоб він по дорозі загинув.

Ввечері прибув син додому, а його мати лежить у постелі.

– Що вам, мамочко, ви хворі? – питається він.

– Ой, сину, дуже погано себе почуваю, – відповіла вона.

На ранок знов приходить син питатись матері, а вона йому й каже:

– Зле мені, я дуже хвора. Але снилось мені, сину, що коли б випила глечик молока від ведмедиці, то була б здорова.

– Я вам принесу, – відповів син, зразу вибрався і пішов.

Заходить він у ліс і знайшов ведмедицю, що якраз плекала малих ведмеденят.

– Стій! – закричав на неї мисливець, – моя мати хвора і потребує глечик твого молока.

– Твоїй матері потрібно не мого молока, але твоєї смерті… – відповіла ведмедиця, а далі додала: – Ну, ходи, подої мене!

– Забув принести посуд, – каже він, і почав гнати ведмедицю перед собою. Жене її, аж приходить під саму хату і гукнув на матір: – Матусю, гей! Дійницю подайте, нехай здою ведмедицю.

Винесла мати дійницю і мало не впала з великого дива, що син пригнав ведмедицю додому…

Надоїв молока, подав матері, а ведмедицю нагнав у ліс. Мати знов радилася з розбійником, як би ото його знівечити, і вчинилась знову хворою.

– Ну, як себе почуваєте, мамко? – питав її добрий син.

– Зле. Цієї ночі снилося мені, що на сьомій горі знаходиться єдине яблуко. Коли б те яблуко з'їла, то зовсім видужала б.

Вибрався син у дорогу і незабаром приходить на ту гору. Підходить туди і бачить, що під тією яблунею спить прегарна дівчина. Не звертаючи на неї жодної уваги, зразу виліз на яблуню. Миттю дівчина перекинулася в змія з трьома головами. Змій почав на нього плювати, харкати, потім сапав вогнем. Але він яблуко зірвав і поклав у кишеню. Злізав з яблуні, одганяючись шаблею. Потім спустився в долину, і почалась справжня бійка.

Після довгого і важкого бою парубок змія пробив. З нього кров почала витікати, і змій був знесилений. Нарешті мисливець прискочив і відрубав йому усі три голови.

Дивиться, від яблуні направо веде вхід до твердині. Входить він до одного великого покою, а невеличка гадюка почала на нього сичати. Тупнув він на неї ногою, каже:

– Чого ж від мене хочеш, нещасне створіння?! Бо як витягну шаблю, то смерть тобі зроблю!

– Ой, дорогий хлопче, прошу я тебе, відрубай мені голову, але також і злупи з мене шкіру і побачиш велику несподіванку, – промовила гадюка.

Вихопив він шаблю і зрубав гадюці голову. Потім облупив, і коли вся гадяча шкіра була з гадюки скинена, щось нараз тріснуло, і з гадячого м'яса зробилась дуже гарна дівчина.

– Дякую тобі, юначе, що визволив ти мене. Я є царською донькою і вже десять років тому, як перемінила мене відьма в гадюку і передала змієві з трьома головами, щоб я стерегла тюрму.

– Яку тюрму? – питав здивовано парубок.

– Ходи ближче і побачиш, – мовила дівчина.

Потім відчинила двері, а там напівживі люди, мов тіні, тільки шепотять, шушукають, як мухи. Відімкнув і повідчинював він всі двері і вікна, впустив повітря та світла і почав випитувати в'язнів.

– Ти за що сидиш? – питався одного.

– Бився об заклад з приятелем, що зірву яблуко… От і опинився тут.

– А ти за що? – вислухував він другого в'язня.

– Сподобалась мені дівчина під яблунею… От і побила мене година… І я через неї…

– І я… і я… – гукали люди зі всіх боків.

– Всі можете відходити з цієї тюрми, – заявив парубок, і вони всі втішились.

Зразу зібрались і хто куди хотів, туди відходив, покидаючи плісняві мури страшної тюрми.

А найщасливішою почувала себе царська дочка. Дуже його просила, щоб ішов з нею до її батька, але він не хотів, кажучи, що має хвору матір і має ще перед собою завдання відшукати батька.

Обидвоє рушили в долину. Як зійшли з гори на дорогу, дівчина перервала свій перстень на дві половини і дала йому одну частину.

– Це сховай. Як захочеш, хоч коли можеш увійти в батьків палац, – сказала йому і ще раз його просила, щоб ішов з нею в царський двір, а коли він відмовився – з важким серцем прощалася з ним та з іншими людьми рушила додому.

Він збочив стежкою і з яблуком прибув до своєї матері.

Велике було материне здивування, коли побачила, що він не загинув. Взяла і з'їла яблуко, а синові заявила, що вже їй краще.

– Мусимо чекати нагоди, щоб іншим способом його стратити, – сказала вона до розбійника.

Син пересидів вдома тільки одну добу, потім заявив, що іде відшукати батька.

Іде він лісами навпростець і заблудив. Виходить на якусь биту дорогу, і тут наздогнала його карета. Візником був якийсь чолов'яга підозрілого вигляду, а в кареті страшно засмучена гарна молода дівчина, одягнена в чорне, жалібне плаття і так плаче, як дощ. Зупинив юний мисливець на шляху візника, глядить на дівчину і питає:

– Чого ти так плачеш, дівчино?

– Як мені не плакати, коли везуть мене в розбійничий замок, щоб була жінкою ватажка. Мій батько, цар, хворий, військо постійними війнами обезсилене, вичерпане, дуже мало його в батька і нема кому мене боронити. А старий розбійник грозить, що коли мене не дістане, то війною нападе на батька.

– Не бійся, дівчино, я тебе обороню і визволю, – сказав молодий мисливець, а далі мовив так: – Ти залишайся тут і чекай мене, а я піду наперед і полагоджу справу.

Дівчина виступила з карети, візникові він наказав вертатися назад, і візник погнав.

Юнак дівчину сховав між кущі, а сам вибрався і пішов пішки до розбійничого замку.

Вже був поблизу замку і бачить, а там на стовпі вивішена дошка з великим написом: «Хто сюди приходить – падай на коліна, інакше голова тобі злетить з тулуба!»

Усміхнувся юнак і ні в гадці не має падати навколішки.

У розбійників був такий собака, що дуже далеко вітрив. Почав він гавкати, на знак, що хтось наближається.

Із замку вийшов, широчезний у плечах, старий розбійник і вже здалеку гукав:

– Навколішки, собако!

– Собака ти, а не я! Навколішки я не впаду ані перед царем, а не те, що перед тобою! – сказав мисливець.

– Ага, ти хочеш битись? Ну, ходи! – скрикнув розбійник.

Потім завів молодого мисливця до кімнати і наказав налити вина. Вніс слуга вина, слабе – гостеві, а міцне вино – розбійникові. Випили вони і вийшли на подвір'я. Довкола приглядались сотні розбійників, як ці стали до двобою. Подали собі руки, зовсім по-лицарськи і давай на шаблі! Парубок сильного дідугана зовсім притис до стіни і нарешті пробив.

Як побачили смерть свого ватажка інші розбійники, страшно розгнівались на хлопця і почали до нього стріляти, але на ньому була чарівна сорочка, і кулі його не ймали.

Він зі своєю страшною шаблею прискочив до них, і почало злітати нараз і по десять розбійничих голів. Побив, потрощив, а решта з них дало ногам знати: повтікали куди котрий.

Зібрав він тоді всіх слуг і велів трупів закопати. Потім розділив між них гроші і весь маєток.

Царівна здалеку приглядалась і коли побачила, що молодий мисливець розбив і розігнав усіх розбійників, прибігла до нього і крізь сльози радості дякувала йому.

– Ходи, дорогенький, до мого батька, він так потребує такого відважного, сильного юнака.

– Не можу, дівчино. В мене самітна матір і мушу відшукати батька, що кудись пропав без сліду, – відповів парубок.

– Тоді прийди пізніш, але неодмінно, я ждатиму тебе, – сказала дівчина, переломила перстень надвоє і дала йому половину.

Потім передерла хустину і подала йому половину також.

Розпрощались вони, він поспішив до матері, щоб їй оповісти велику свою перемогу. Прибув додому, оповідає, а мати слухає його.

Потім і запитала сина:

– Скажи мені, синку, звідки в тебе така велика сила, що ти міг побити сотні людей?

– Вся таємниця в моїй чарівній сорочці, яку завжди ношу на собі, навіть і вночі, – відповів син.

Враз, вечором підійшла до нього мати і каже йому:

– Сину, ти втомлений, потрібно тобі відсвіжитись, роздягнись і скупайся.

– Мамочко, я не хочу, я вчора в бистрому потоці, в чистенькій воді купався.

– Але я так хочу, я того бажаю, щоб ти скупався, – наказувала мати.

– Коли так, то я не дбаю, – мовив син і пішов до купальні. Роздягнувся і заліз у воду до шиї.

Коли вже був у воді, надійшла його мати і каже:

– Сину, ану покажи, який ти сильний і без сорочки. Я зв'яжу тобі руки мотузом удванадцятеро, чи розірвеш?

Син подав матері руки, і вона їх зв'язала. Сіпнув він раз і розірвав.

Зв'язала вона йому ще сильнішим мотузом удвадцятеро, але вже не мав сили розірвати. Тоді вона гукнула на розбійника:

– Гей, чоловіче, ходи сюди і вбий собаку за те, що він побив стільки людей.

До купальні увійшов розбійник з шаблею і сорочкою юнака на плечах і промовив:

– Ти вбив дев'ятдесят дев'ять моїх приятелів, тепер скажи, якою смертю хочеш помирати?

– Убий паскуду на смерть! – кричала мати.

– Ні, досить, як виколю йому одне око, – сказав розбійник, підійшов до нього і таки його шаблею виколов йому око.

– А я виб'ю йому і друге, – скрикнула мати і вдарила його в око так, що й друге йому випливло.

– Що ти наробила? Адже ж він тобі рідний син! – обурився розбійник, а далі й додав: – Мені він великого лиха заподіяв, а я ж його не караю так, як ти, хоч він тобі на світі стільки добра зробив!

– Все одно, нехай здихає, хай згине, мені ти потрібен, а не він, – відповіла безсумлінна мати.

Взяв розбійник нещасного сліпого хлопця на плечі і несе. Несе полем, несе лісами, далі переносить через один хутір і думає собі, що має з ним робити! Лишити його на дорозі жаліє, бо сліпий юнак не дасть собі ради.

– Радше кину його у глибокий колодязь і не бідуватиме на світі, – думав він.

Вкинув сліпця в глибокий колодязь, а сам зібрався і пішов.

Парубок впав в глибину, але так щасливо, що не розбився. Води там не було, а замість неї знаходилося там гадяче гніздо. Притиснув він нехотячи хвіст молодому гадові, а той його вкусив. Стара мати-гадюка почала кричати:

– Хто посмів ужалити сліпця?! Зразу його вилікувати!

Гадюки почали його лікувати і годувати. Точили землю, збирали корінці і в писках приносили йому їжу та пхали просто в рот.

Одного дня прийшли робітники працювати на поле та, щоб гасити свою спрагу, в колодязь спустили відро по воду. Замість води витягли сліпого юнака, бо сліпець вхватився відра і дав себе витягнути. Робітники, як це побачили, зі страху повтікали і донесли цареві, що з колодязя замість води витягли живу людину. Бідний сліпий парубок тримався обрубин колодязя і повільно виліз.

Загріло на нього сонечко, і він відпочивав на моріжку. Незабаром прибули і дві царські дочки, щоб узяти бідного юнака в свою опіку. Дивляться на нього, оглядають, і каже старша:

– Цей юнак дуже подібний до того, що мене вирятував із гадячої шкіри.

А молодша й собі каже:

– А справді, такий самий вирятував і мене від розбійників.

З цієї розмови довідався він, що то ті самі дівчата, яким він допоміг.

Повезли його в палац, доглядають і піклуються ним. Переглядають кишені і там знайшли по півперсня.

Так вони довідались, що він є тим самим, якому можуть завдячувати своєю свободою.

– Чи ж я тобі не казала, що ходи ти зі мною? – говорила старша.

– Не докоряй йому, – каже молодша, – він не винуватий.

Увійшов цар до покою і просить іти на прогулянку. Старша радо ішла, але молодша заявила, що вона за світ не лишить самого хворого. Вона його ще й сліпим любила.

Одного дня забрала вона багато грошей і пішла на дев'яте село до славної ворожки. За добрі гроші ворожка дев'яти досвітками збирала в лісі на полянках цілюще зілля, зриваючи його в тій хвилині, як на билину перший промінь сонця засвітив. З того цілющого зілля на дев'яти вогнях зварила таке мастило, що ним потрібно мастити очі дев'ять діб і очі вимивати ранньою росою, зібраною ще за сходу сонця із польових косиць.

Як мазь була готова, бідна дівчина щоднини досвітку ішла в поле і, як тільки перше проміння раннього сонця засвітило, вона збирала росу, поспішала додому, змивала сліпому юнакові очні ями тією росою, а потім мастила цілющим мастилом. Дев'ятої днини почали хлопцеві очі виростати і вже почав потроху бачити. Дванадцятого дня вже він вповні бачив, і в палаці настала велика радість.

– За весь світ тебе нікуди не пущу! – сказала дівчина, але він просив, щоб ще лиш раз міг відійти і помститись на своїх ворогах і відшукати батька.

Ані цар, ані його дочка не хотіли його пустити, він одначе одної темної ночі зібрався і втік.

Переодягнувся він на старого жебрака, наліпив сиве волосся і бороду та обідраним прибув до своєї матері. Входить до хати, а вона з розбійником якраз вечеряють.

– Ну, що ж, діду, чи не було б краще замість жебрати працювати?

– Та я дуже радо працював би, – сказав він, – тільки біда, що нема в кого.

– От і в нас міг би ти доглядати курей і поросят годувати.

Погодились, і жебрак залишився у них. Через днину зносить з курника яйця, годує курей, свиней, постійно гострить свій ножик. Хазяї довго забавляються, після вечері п'ють вино і грають в карти до півночі.

Одного вечора довго грали, попились і полягали дуже пізно. Розбійник, роздягаючись, скинув сорочку і сховав у постелі на самому споді, а шаблю поклав біля себе. Жебрак також ліг собі у кут, склавши під голову свою стару, сиву кожушину.

Як вони твердо заснули, жебрак вибрав з торби свій гострий ножик, поліз під постіль розбійника і зачав вирубувати в дошці діру. Як вирубав так, що містилася рука, посяг і витягнув сорочку та зразу взяв на себе. Далі опоясав шаблю і гукнув на всю хату:

– Гей, вставайте на розплату!

Збудились вони від сну, мати зірвалася з ліжка і питає:

– Це ти, сину?

– Я, і, як бачите, з очима!

– Ex, мудрий ти, мудрий, коли ти бачиш світ, – каже йому розбійник, вставши з постелі.

– Якої смерті хочеш? – питає парубок розбійника.

– Якою тобі люба дяка, тільки прошу тебе, не карай мене так, як я тебе покарав, – просив його розбійник.

– Добре! – відповів юнак, витягнув шаблю і зрубав йому голову.

Взяв матір за руку, завів до одної кімнати і прикував до стіни на ланцюг. Далі, прикотив дві порожні бочки і каже до матері:

– Тут маєте дві бочки на сльози, одна за розбійником, а друга за мною, бо ні одного з нас більше не побачите.

Потім напік сухих вівсяних ощипків, поставив воду, замкнув і відійшов шукати батька.

Ходив, бродив по всій державі, переночував між людьми і, нарешті, в одному селі довідався, що в пекаря працює якийсь чужинець вже понад дванадцять років.

Віднайшов він його і в ньому спізнав свого батька. Зразу взяв його і повіз додому.

По дорозі один одному оповідали свої пригоди. Батько сказав, що знайшов таку велику біду, з якої був би не виліз без сина. А син все оповів за матір і за себе…

Нарешті прибули туди, де була ув'язнена мати юнака. Увійшли до хати і перше дивились, за ким скільки наплакала сліз. Дивляться: за розбійником повна бочка, що аж переливається, а за сином, не тільки, що бочка порожня, але й клепки на ній порозсихались…

– Так отак ти поводилась, люба жінко?! – сказав чоловік, а далі й каже: – А тепер будь тут на ланцюгу до кінця світу!

Відібрали від неї воду та ощипки, які ще були, замкнули двері назавжди, і вона за декілька днів з голоду померла. Син з батьком пішли до царя, де їх привітали з великою радістю.

Юнак оженився з молодшою, а батько взяв старшу царську дочку. Зробили гарне весілля. Старий цар згодом помер і царювання передав молодому зятеві, що живе й царює собі ще й дотепер, коли не помер.

Як пан наймитові відслужував

Найнявся один парубок до багача пасти вівці та худобу, а той питається першого дня: що захочеш за службу в мене? Каже парубок:

– Нічого не захочу. Гроші, маєтки – то невічне. Буду робити у вас рік за їду й одежу, лише аби ви, паночку, відслужили потім мені один день – більше не хочу.

– Най буде, – пан на те.

Гадає: «Коби хлопець рік поробив, а там уже якось буде. Може, й забуде про все». І радіє, що знайшов собі наймита за дурнякову плату. Заповідає йому і вівці, і худобу пасти. І чистити їх та мити щотижня. Парубок робітний був, до всього звиклий, тому й не перечився ніколи, робив усе, що пан забагав. Так ішли дні за днями. Як лишився день до кінця служби, приходить він до пана й каже:

– Ви не забули, яка була наша умова: я служу у вас рік за їду й одежу, а потім ви мені день?

– Ні, не забув, – каже пан.

– То дивіться мені. Я свою службу закінчую, готуйтеся до неї ви.

– А що треба робити?

– Підіть до кухарок, – розказує хлопець, – і замовте на завтра, аби спекли великий, з півкорця муки, хліб.

– Добре, – мовить пан, – гони вівці й худобу в поле, хай попасуть трохи, а хліб до рання буде.

Скликав кухарок, сказав їм, що і як робити. Другого дня хліб з півкорця муки вже був на столі.

– Тепер, – каже наймит панові, – запрягайте коні, кладіть на віз цей хліб, рискаль[1] і їдьмо: будете мені відслужувати.

Вигнав пан із стайні пару коней, склав на віз усе те, що йому наймит заповів, їдуть. Як минали село і доїхали до цвинтаря, каже хлопець до пана:

– Гов! Тут треба стати.

– Ей, та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.

– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.

Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.

– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.

Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.

– Де, – питає, – класти?

– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть. Нема часу довго вовтузитись з ним, треба далі їхати, бо година пізня.