Розбійницькі скарби: Казки про розбійників

Розбійницькі скарби: Казки про розбійників

Сини лісів і гір

Казки і легенди про розбійників та опришків належать до найулюбленішої тематики у фольклорі народів Європи та Азії. Фактично всюди, де були гори і густі ліси, обов'язково з'являлися розбійники. Багатьох із них народна уява перетворила на легендарні постаті, наділивши казковими рисами витязів та непереможних богатирів. В Англії народ охоче розповідав про пригоди Робін Гуда, в Італії – про Рінальдо Рінальдіні, у Швейцарії – про Вільгельма Теля. Багатющу плеяду розбійників породили Балкани і Карпати. Окремі народні герої могли насправді ніколи й не існувати, будучи витвором фольклору або вигадкою письменників-романтиків, а деякі з розбійників стали народними месниками.

Казок та легенд, пісень і балад про розбійників створено в Україні дуже багато, але найбільше – в Карпатах. Саме тут розвинувся потужний опришківський рух, який тривав від початку XVI століття (перша згадка про опришків датована 1529 роком) до наших часів. Останніми опришками, яких оспівав народ у піснях та легендах, вважаються Микола Шугай та Ілько Липей на Закарпатті і Андрій Чайківський на Покутті. Усі вони загинули у 1930-х роках. Однак і після Великої Вітчизняної війни у 1945– 1950-х роках у Карпатах зустрічалися народні месники, такі, як легендарний Пімста.

Утім, не можна сказати, що Центральна і Східна Україна не мали своїх легендарних розбійників. На Поділлі діяв Максим Кармелюк, на Слобожанщині – Гаркуша.

Ставлення народу до розбійників у різних казках різне. В одних випадках вони люті, підступні і жорстокі, в інших – добрі і зовсім не страшні. Часто народна симпатія помітна саме на боці розбійника, який збиткується над паном або мстить за народні кривди. Одним із найперших розбійників, зафіксованих у народній пам'яті, був казковий Соловей-розбійник, якого переміг Ілля Муромець. Але якщо говорити про опришків, то народ тут беззастережно на їхньому боці, хоч і не всі вони були настільки позитивні. Близько до опришків стоїть легендарний Кармелюк, про якого написано більше двох десятків повістей, романів та п'єс (Марко Вовчок, Михайло Старицький, Володимир Канівець). За кількістю художніх творів Максима Кармелюка випереджає тільки Олекса Довбуш (Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Володимир Гжицький, Богдан-Ігор Антонич). Про Миколу Шугая написали романи чеський письменник Іван Ольбрахт та угорський – Бела Іллеш, а перед війною чехи зняли за романом Ольбрахта фільм. Про опришка Тараса Бараболю створив роман австрійський письменник Карл-Еміль Француз (1882), Ілька Липня оспівали в романах Василь Гренджа-Донський (1936) та Аркадій Пастушенко (1973).

До нашого збірника казок і легенд увійшли тільки найцікавіші. Тому сюди не потрапили десятки легенд про різноманітні розбійницькі урочища, печери і скелі, пов'язані з їхніми іменами, а також ті твори, сюжети яких повторюються з безліччю варіацій.

Юрій Винничук

Казки про розбійників

Батько і син

Було де не було, був один багатий пан і мав він жінку і малого синка. Цей пан мав всього добра і не знав біди. Піде, було, в село, там людей назбирається і говорять про біду. Увійде до кухні собі вдома, там селянки плачуть перед його дружиною, що велика біда.

Люди говорять постійно про біду. Як та біда властиво виглядає, коли про неї люди стільки говорять?

Пан цей загадав таке, що піде він у світ шукати біду, щоб її пізнати. Набрав він багато грошей, запріг коні до воза і рушив у світ. Люди його всюди вітають, добре приймають, годують його візника, він, отже, не бачить жодної біди.

– Люди завжди про біду говорять, а я її шукаю і не знаходжу. Значить: біди нема! – каже він.

Бо що ж йому? Він пан! Йому добре, за гроші все дістане!

Мандрує він з села до села, з міста в місто і вже задумав вертатися назад додому, бо біди не знайшов.

Раз одної ночі візник заблудився, запріг коні до воза і втік від пана. Встає пан рано, а візника нема. Дивиться до стайні, коней нема, в клуні воза немає також.

Такий пан сердитий на того злодюгу, що задавив би його, коли б був під руками. Ходить, проходжується, аж пішов геть поза село. А там було прегарне озеро, водичка в ньому чистенька, мов кришталь. Літо було гаряче, то й захотілось йому скупатися. Скинув одяг, пірнув в озеро і почав плавати. Він купається собі, відплив досить далеко, а якісь злодії підійшли і викрали його одяг, разом з грішми. Вилізає пан з води, шукає одяг, а одяг зник, пропав, мов під землю.

– Ну, це вже біда знайшла мене! – сказав, – шукав біди, вона прийшла і то досить погана.

Думає пан, що має робити? Зірвав широкий лопух, трохи застелився, закрився і підійшов до пастухів.

– Ой, людоньки, велика біда постигла мене: злодії вкрали від мене одежу і гроші. Будьте такі добрі, позичте мені якийсь одяг.

Пошкодували його пастухи, дали якусь одежину: пошарпані штани і сорочку. Він таки босаком і зайшов до села. Приходить до гостиниці, де здержувався, і каже:

– Я той пан, що тут мешкав до сьогодні, мене обікрали, взяли одяг і гроші.

Господар одначе не повірив, бо думав, що якийсь волоцюга хитрощами хоче підійти і обікрасти хату.

Не було панові іншої ради, як відійти геть. Приходить він до другого села, вже й голоден. Входить він до пекарні і каже:

– Дайте мені хліба, я потім заплачу, бо я пан, тільки одяг і гроші від мене вкрали.

– Лисого дідька пан – такий голодранець, як ти! Хліба даром не дістанеш! Але як ти голоден, то носи мені відрами воду, міси тісто на хліб – і я радо дам тобі їсти, – відповів пекар.

Що мав бідолаха пан робити, залишився у пекаря і працював за харч і одяг, бо додому було дуже далеко і не мав грошей на дорогу.

Вдома пані чекала пана, чекала, але він не вертався. Всі думали, що десь так і пропав – загинув, тільки син не хотів вірити, щоб його ще молодий і здоровий батько загинув. Рік за роком минав, уже дванадцять років минуло з того часу, як пан пропав без сліду. Син підріс на гарного парубка. Одного дня каже він матері:

– Піду я, мамо, шукати батька.

Нерадо його мати пускала, але він вперто стояв на своєму, набрав грошей у дорогу і пішов.

Горами, лісами іде він ніч і день. Заблудив він у лісі і не може ніяк знайти дороги. Вийшов він на одну гору, коли на дереві щось висить. Виліз він на дерево, а там одна сорочка і шабля. На шаблі написано: «Хто мене знайде, той буде щасливим». А на сорочці – таке: «Хто цю сорочку має на собі, того куля не візьме».

Одягнув він сорочку, почепив шаблю і йде горою. Почало вечорітись, уже й ніч заходить. Аж бачить, а маленьке, неясне світло далеко видніється. Він і подався в ту сторону за світлом. Всю ніч він ішов, нарешті, вже над рано, приходить туди і бачить, а під горою скеля. В скелі двері, мов у підвалі, з боку вікна, з одного і блимало світло. Був то цілий палац, збудований в землі.

Входить він до середини, а там прекрасно вмебльована обстановка, дзеркала, одежі тощо. Спершу передпокій, а далі тереми: перша кімната, друга, третя і дальші. В кімнатах постелі, над постелями, мов у казармі, висять шаблі і рушниці. Дальша кімната служила за їдальню, були там накриті довгі столи, гейби когось очікували. В задніх кімнатах було грошей бочками, самого щирого золота і срібла.

В одній кімнаті, між іншими, була бочка смоли, з якої звикли виробляти смолоскипи.

Закотив парубок смолу до спальні під саме ліжко і сам туди запхався. Незабаром прийшли з розбою розбійники, поскидали здобич і посідали їсти. Куховар з кухні вносив страви, розбійники наїлися і полягали спати.

Коли міцно заснули, парубок тихцем вийшов з-під ліжка, вніс з вогнища жарини і поклав до смоли. Смола почала горіти, дуже смерділа, і полум'я скоро обхопило всі ліжка.

Парубок вибіг, підпер сильними колодами залізні двері, так що й душа не могла звідти вийти. А сам підбіг під вікно і дожидає. Хтось з розбійників зірвався і збудив інших, з них тільки мала частина попеклась. Кинулись вони в двері, але ті були підперті іззовні. Тоді виважили грати єдиного вікна і почали вистрибувати. Парубок наладився з шаблею. Половину розбійників повитинав, а решта вже і не виходила, бо всередині розгорілась пожежа й розбійники подушились і погоріли.

Пожежа з кімнати не поширювалась далі, бо стеля була склепована каменем. Як згоріли ліжка, пожар і погас. Тоді парубок відчинив двері, хто ще проявляв знак життя, того він добив, потім всі трупи розбійників позносив і поскидав до глибокого підвалу під будинком, до якого можна було входити з дванадцятої кімнати. Налічив сто трупів. Потім підвал замкнув великим ключем, вийшов надвір і ключ вкинув у глибокий колодязь.

Зразу вернувся додому, щоб похвалитися матері здобутими скарбами, які у замку розбійників уважав за свої.

– Залишай, мамко, все і ходи зі мною. Там будемо жити, як у раю.

Батьківський маєток розділив слугам, запріг коні й за півтора тижня прибув з матір'ю у той замок.

Показує матері все, оглядає, тішиться і дивується мати великим скарбам, а син до неї й каже:

– Всюди можеш ходити, матусю, все можеш робити, тільки до дванадцятої кімнати не заглядай. Лиши її в спокою, хай вона буде так, як є.

Передав матері ключі, вона господарює, а він ходить на лови, полює, блукаючи по лісах. Ні за чим не дивиться, ніщо його не обходить, вернеться з полювання на вечерю, переспить і вранці знов іде на цілий день.

Мати вдома хазяйнувала, ходила, порядкувала і дуже була цікава, що може бути в дванадцятій кімнаті.

Таки не змогла протистояти спокусі і одного разу підійшла до дверей і підслуховує. Враз чує, а там хтось кашляє, стогне і зітхає. Слухає вона ліпше і почала питати:

– Хто там такий у підвалі?

– Я… я… бувший хазяїн цього дому… чиста душа… А ти хто така? – питався голос.

– Я… я… жінка… Мене сюди син привів.

– Ой, пані моя дорога, як маєш душу, як маєш серце, то випусти мене звідсіля, бо пропаду я тут з голоду і зі спраги… Як бажаєш, я можу зараз відійти, тільки випусти мене.

– Зараз, зараз, – сказала жінка, принесла ключі, але ані один не підходив.

Пробувала то один ключ, то другий, крутила, обертала кожним, стукала, розбивала двері довбнею, але все дарма! Двері були залізні і сильно тримались одвірка.

– Хтось ключ мусів сховати… Ану, добра жінко, спустись у колодязь, певно, там його знайдеш, – радив голос.

Взяла жінка драбину, злізла в глибину, почала шукати і справді – в намулі знайшла вона великий ключ. Пробує відчиняти – якраз той ключ! Відімкнула вона двері і трохи не зомліла від страшного смороду. З-поміж трупів один піднявся та з великим трудом виліз сходами до дванадцятої кімнати, де стояла вона. Потім підвал замкнула і почала доглядати хворого.

Про все вона його розпитала, і він їй одповів, що її син убив дев'ятдесят дев'ять розбійників, а сотий – він – був їх ватажок.

– Ну, а як ти врятувався? – питала жінка.

– Коли вибухнула пожежа у спальні, мене так запаморочило, що я втратив пам'ять. Прокинувся я вже в підвалі між трупами. Було нас троє, що ще дихали, але ті два були страшно попечені і незабаром померли. В мене лиш нога зранена і плече розбите.

Поклала вона його до ліжка і почала його лікувати, доглядати, гоїти рани. Варила йому найкращу їжу, виварювала йому билини та зілля всіляке, випікала йому свіже м'ясо, готувала мазь і шмарувала рани, приносила цілющої води і нею його напувала, і розбійник цей з дня на день здоровішав. Дуже просив її, щоб не прозрадила синові те, що він живе. За якийсь час він був дуже здоровий. Хотів від неї відійти, але вона його не пустила.

Коли вже став здоровим, відімкнув підвал, наносив глини і присипав трупи. Потім замкнув залізні двері дванадцятої кімнати, а ключ закопав у землю.

Розбійник добре себе почував і вона також, її син приходив додому тільки на ніч, нічого не знав і не підозрював, так що його мати з розбійницьким ватажком господарювали собі самі.

Син тут вже їм став непотрібним, і мати з розбійником радились, як би ото позбутися його. Дорадились, що вона зробиться хворою і пошле його кудись по ліки, щоб він по дорозі загинув.

Ввечері прибув син додому, а його мати лежить у постелі.

– Що вам, мамочко, ви хворі? – питається він.

– Ой, сину, дуже погано себе почуваю, – відповіла вона.

На ранок знов приходить син питатись матері, а вона йому й каже:

– Зле мені, я дуже хвора. Але снилось мені, сину, що коли б випила глечик молока від ведмедиці, то була б здорова.

– Я вам принесу, – відповів син, зразу вибрався і пішов.

Заходить він у ліс і знайшов ведмедицю, що якраз плекала малих ведмеденят.

– Стій! – закричав на неї мисливець, – моя мати хвора і потребує глечик твого молока.

– Твоїй матері потрібно не мого молока, але твоєї смерті… – відповіла ведмедиця, а далі додала: – Ну, ходи, подої мене!

– Забув принести посуд, – каже він, і почав гнати ведмедицю перед собою. Жене її, аж приходить під саму хату і гукнув на матір: – Матусю, гей! Дійницю подайте, нехай здою ведмедицю.

Винесла мати дійницю і мало не впала з великого дива, що син пригнав ведмедицю додому…

Надоїв молока, подав матері, а ведмедицю нагнав у ліс. Мати знов радилася з розбійником, як би ото його знівечити, і вчинилась знову хворою.

– Ну, як себе почуваєте, мамко? – питав її добрий син.

– Зле. Цієї ночі снилося мені, що на сьомій горі знаходиться єдине яблуко. Коли б те яблуко з'їла, то зовсім видужала б.

Вибрався син у дорогу і незабаром приходить на ту гору. Підходить туди і бачить, що під тією яблунею спить прегарна дівчина. Не звертаючи на неї жодної уваги, зразу виліз на яблуню. Миттю дівчина перекинулася в змія з трьома головами. Змій почав на нього плювати, харкати, потім сапав вогнем. Але він яблуко зірвав і поклав у кишеню. Злізав з яблуні, одганяючись шаблею. Потім спустився в долину, і почалась справжня бійка.

Після довгого і важкого бою парубок змія пробив. З нього кров почала витікати, і змій був знесилений. Нарешті мисливець прискочив і відрубав йому усі три голови.

Дивиться, від яблуні направо веде вхід до твердині. Входить він до одного великого покою, а невеличка гадюка почала на нього сичати. Тупнув він на неї ногою, каже:

– Чого ж від мене хочеш, нещасне створіння?! Бо як витягну шаблю, то смерть тобі зроблю!

– Ой, дорогий хлопче, прошу я тебе, відрубай мені голову, але також і злупи з мене шкіру і побачиш велику несподіванку, – промовила гадюка.

Вихопив він шаблю і зрубав гадюці голову. Потім облупив, і коли вся гадяча шкіра була з гадюки скинена, щось нараз тріснуло, і з гадячого м'яса зробилась дуже гарна дівчина.

– Дякую тобі, юначе, що визволив ти мене. Я є царською донькою і вже десять років тому, як перемінила мене відьма в гадюку і передала змієві з трьома головами, щоб я стерегла тюрму.

– Яку тюрму? – питав здивовано парубок.

– Ходи ближче і побачиш, – мовила дівчина.

Потім відчинила двері, а там напівживі люди, мов тіні, тільки шепотять, шушукають, як мухи. Відімкнув і повідчинював він всі двері і вікна, впустив повітря та світла і почав випитувати в'язнів.

– Ти за що сидиш? – питався одного.

– Бився об заклад з приятелем, що зірву яблуко… От і опинився тут.

– А ти за що? – вислухував він другого в'язня.

– Сподобалась мені дівчина під яблунею… От і побила мене година… І я через неї…

– І я… і я… – гукали люди зі всіх боків.

– Всі можете відходити з цієї тюрми, – заявив парубок, і вони всі втішились.

Зразу зібрались і хто куди хотів, туди відходив, покидаючи плісняві мури страшної тюрми.

А найщасливішою почувала себе царська дочка. Дуже його просила, щоб ішов з нею до її батька, але він не хотів, кажучи, що має хвору матір і має ще перед собою завдання відшукати батька.

Обидвоє рушили в долину. Як зійшли з гори на дорогу, дівчина перервала свій перстень на дві половини і дала йому одну частину.

– Це сховай. Як захочеш, хоч коли можеш увійти в батьків палац, – сказала йому і ще раз його просила, щоб ішов з нею в царський двір, а коли він відмовився – з важким серцем прощалася з ним та з іншими людьми рушила додому.

Він збочив стежкою і з яблуком прибув до своєї матері.

Велике було материне здивування, коли побачила, що він не загинув. Взяла і з'їла яблуко, а синові заявила, що вже їй краще.

– Мусимо чекати нагоди, щоб іншим способом його стратити, – сказала вона до розбійника.

Син пересидів вдома тільки одну добу, потім заявив, що іде відшукати батька.

Іде він лісами навпростець і заблудив. Виходить на якусь биту дорогу, і тут наздогнала його карета. Візником був якийсь чолов'яга підозрілого вигляду, а в кареті страшно засмучена гарна молода дівчина, одягнена в чорне, жалібне плаття і так плаче, як дощ. Зупинив юний мисливець на шляху візника, глядить на дівчину і питає:

– Чого ти так плачеш, дівчино?

– Як мені не плакати, коли везуть мене в розбійничий замок, щоб була жінкою ватажка. Мій батько, цар, хворий, військо постійними війнами обезсилене, вичерпане, дуже мало його в батька і нема кому мене боронити. А старий розбійник грозить, що коли мене не дістане, то війною нападе на батька.

– Не бійся, дівчино, я тебе обороню і визволю, – сказав молодий мисливець, а далі мовив так: – Ти залишайся тут і чекай мене, а я піду наперед і полагоджу справу.

Дівчина виступила з карети, візникові він наказав вертатися назад, і візник погнав.

Юнак дівчину сховав між кущі, а сам вибрався і пішов пішки до розбійничого замку.

Вже був поблизу замку і бачить, а там на стовпі вивішена дошка з великим написом: «Хто сюди приходить – падай на коліна, інакше голова тобі злетить з тулуба!»

Усміхнувся юнак і ні в гадці не має падати навколішки.

У розбійників був такий собака, що дуже далеко вітрив. Почав він гавкати, на знак, що хтось наближається.

Із замку вийшов, широчезний у плечах, старий розбійник і вже здалеку гукав:

– Навколішки, собако!

– Собака ти, а не я! Навколішки я не впаду ані перед царем, а не те, що перед тобою! – сказав мисливець.

– Ага, ти хочеш битись? Ну, ходи! – скрикнув розбійник.

Потім завів молодого мисливця до кімнати і наказав налити вина. Вніс слуга вина, слабе – гостеві, а міцне вино – розбійникові. Випили вони і вийшли на подвір'я. Довкола приглядались сотні розбійників, як ці стали до двобою. Подали собі руки, зовсім по-лицарськи і давай на шаблі! Парубок сильного дідугана зовсім притис до стіни і нарешті пробив.

Як побачили смерть свого ватажка інші розбійники, страшно розгнівались на хлопця і почали до нього стріляти, але на ньому була чарівна сорочка, і кулі його не ймали.

Він зі своєю страшною шаблею прискочив до них, і почало злітати нараз і по десять розбійничих голів. Побив, потрощив, а решта з них дало ногам знати: повтікали куди котрий.

Зібрав він тоді всіх слуг і велів трупів закопати. Потім розділив між них гроші і весь маєток.

Царівна здалеку приглядалась і коли побачила, що молодий мисливець розбив і розігнав усіх розбійників, прибігла до нього і крізь сльози радості дякувала йому.

– Ходи, дорогенький, до мого батька, він так потребує такого відважного, сильного юнака.

– Не можу, дівчино. В мене самітна матір і мушу відшукати батька, що кудись пропав без сліду, – відповів парубок.

– Тоді прийди пізніш, але неодмінно, я ждатиму тебе, – сказала дівчина, переломила перстень надвоє і дала йому половину.

Потім передерла хустину і подала йому половину також.

Розпрощались вони, він поспішив до матері, щоб їй оповісти велику свою перемогу. Прибув додому, оповідає, а мати слухає його.

Потім і запитала сина:

– Скажи мені, синку, звідки в тебе така велика сила, що ти міг побити сотні людей?

– Вся таємниця в моїй чарівній сорочці, яку завжди ношу на собі, навіть і вночі, – відповів син.

Враз, вечором підійшла до нього мати і каже йому:

– Сину, ти втомлений, потрібно тобі відсвіжитись, роздягнись і скупайся.

– Мамочко, я не хочу, я вчора в бистрому потоці, в чистенькій воді купався.

– Але я так хочу, я того бажаю, щоб ти скупався, – наказувала мати.

– Коли так, то я не дбаю, – мовив син і пішов до купальні. Роздягнувся і заліз у воду до шиї.

Коли вже був у воді, надійшла його мати і каже:

– Сину, ану покажи, який ти сильний і без сорочки. Я зв'яжу тобі руки мотузом удванадцятеро, чи розірвеш?

Син подав матері руки, і вона їх зв'язала. Сіпнув він раз і розірвав.

Зв'язала вона йому ще сильнішим мотузом удвадцятеро, але вже не мав сили розірвати. Тоді вона гукнула на розбійника:

– Гей, чоловіче, ходи сюди і вбий собаку за те, що він побив стільки людей.

До купальні увійшов розбійник з шаблею і сорочкою юнака на плечах і промовив:

– Ти вбив дев'ятдесят дев'ять моїх приятелів, тепер скажи, якою смертю хочеш помирати?

– Убий паскуду на смерть! – кричала мати.

– Ні, досить, як виколю йому одне око, – сказав розбійник, підійшов до нього і таки його шаблею виколов йому око.

– А я виб'ю йому і друге, – скрикнула мати і вдарила його в око так, що й друге йому випливло.

– Що ти наробила? Адже ж він тобі рідний син! – обурився розбійник, а далі й додав: – Мені він великого лиха заподіяв, а я ж його не караю так, як ти, хоч він тобі на світі стільки добра зробив!

– Все одно, нехай здихає, хай згине, мені ти потрібен, а не він, – відповіла безсумлінна мати.

Взяв розбійник нещасного сліпого хлопця на плечі і несе. Несе полем, несе лісами, далі переносить через один хутір і думає собі, що має з ним робити! Лишити його на дорозі жаліє, бо сліпий юнак не дасть собі ради.

– Радше кину його у глибокий колодязь і не бідуватиме на світі, – думав він.

Вкинув сліпця в глибокий колодязь, а сам зібрався і пішов.

Парубок впав в глибину, але так щасливо, що не розбився. Води там не було, а замість неї знаходилося там гадяче гніздо. Притиснув він нехотячи хвіст молодому гадові, а той його вкусив. Стара мати-гадюка почала кричати:

– Хто посмів ужалити сліпця?! Зразу його вилікувати!

Гадюки почали його лікувати і годувати. Точили землю, збирали корінці і в писках приносили йому їжу та пхали просто в рот.

Одного дня прийшли робітники працювати на поле та, щоб гасити свою спрагу, в колодязь спустили відро по воду. Замість води витягли сліпого юнака, бо сліпець вхватився відра і дав себе витягнути. Робітники, як це побачили, зі страху повтікали і донесли цареві, що з колодязя замість води витягли живу людину. Бідний сліпий парубок тримався обрубин колодязя і повільно виліз.

Загріло на нього сонечко, і він відпочивав на моріжку. Незабаром прибули і дві царські дочки, щоб узяти бідного юнака в свою опіку. Дивляться на нього, оглядають, і каже старша:

– Цей юнак дуже подібний до того, що мене вирятував із гадячої шкіри.

А молодша й собі каже:

– А справді, такий самий вирятував і мене від розбійників.

З цієї розмови довідався він, що то ті самі дівчата, яким він допоміг.

Повезли його в палац, доглядають і піклуються ним. Переглядають кишені і там знайшли по півперсня.

Так вони довідались, що він є тим самим, якому можуть завдячувати своєю свободою.

– Чи ж я тобі не казала, що ходи ти зі мною? – говорила старша.

– Не докоряй йому, – каже молодша, – він не винуватий.

Увійшов цар до покою і просить іти на прогулянку. Старша радо ішла, але молодша заявила, що вона за світ не лишить самого хворого. Вона його ще й сліпим любила.

Одного дня забрала вона багато грошей і пішла на дев'яте село до славної ворожки. За добрі гроші ворожка дев'яти досвітками збирала в лісі на полянках цілюще зілля, зриваючи його в тій хвилині, як на билину перший промінь сонця засвітив. З того цілющого зілля на дев'яти вогнях зварила таке мастило, що ним потрібно мастити очі дев'ять діб і очі вимивати ранньою росою, зібраною ще за сходу сонця із польових косиць.

Як мазь була готова, бідна дівчина щоднини досвітку ішла в поле і, як тільки перше проміння раннього сонця засвітило, вона збирала росу, поспішала додому, змивала сліпому юнакові очні ями тією росою, а потім мастила цілющим мастилом. Дев'ятої днини почали хлопцеві очі виростати і вже почав потроху бачити. Дванадцятого дня вже він вповні бачив, і в палаці настала велика радість.

– За весь світ тебе нікуди не пущу! – сказала дівчина, але він просив, щоб ще лиш раз міг відійти і помститись на своїх ворогах і відшукати батька.

Ані цар, ані його дочка не хотіли його пустити, він одначе одної темної ночі зібрався і втік.

Переодягнувся він на старого жебрака, наліпив сиве волосся і бороду та обідраним прибув до своєї матері. Входить до хати, а вона з розбійником якраз вечеряють.

– Ну, що ж, діду, чи не було б краще замість жебрати працювати?

– Та я дуже радо працював би, – сказав він, – тільки біда, що нема в кого.

– От і в нас міг би ти доглядати курей і поросят годувати.

Погодились, і жебрак залишився у них. Через днину зносить з курника яйця, годує курей, свиней, постійно гострить свій ножик. Хазяї довго забавляються, після вечері п'ють вино і грають в карти до півночі.

Одного вечора довго грали, попились і полягали дуже пізно. Розбійник, роздягаючись, скинув сорочку і сховав у постелі на самому споді, а шаблю поклав біля себе. Жебрак також ліг собі у кут, склавши під голову свою стару, сиву кожушину.

Як вони твердо заснули, жебрак вибрав з торби свій гострий ножик, поліз під постіль розбійника і зачав вирубувати в дошці діру. Як вирубав так, що містилася рука, посяг і витягнув сорочку та зразу взяв на себе. Далі опоясав шаблю і гукнув на всю хату:

– Гей, вставайте на розплату!

Збудились вони від сну, мати зірвалася з ліжка і питає:

– Це ти, сину?

– Я, і, як бачите, з очима!

– Ex, мудрий ти, мудрий, коли ти бачиш світ, – каже йому розбійник, вставши з постелі.

– Якої смерті хочеш? – питає парубок розбійника.

– Якою тобі люба дяка, тільки прошу тебе, не карай мене так, як я тебе покарав, – просив його розбійник.

– Добре! – відповів юнак, витягнув шаблю і зрубав йому голову.

Взяв матір за руку, завів до одної кімнати і прикував до стіни на ланцюг. Далі, прикотив дві порожні бочки і каже до матері:

– Тут маєте дві бочки на сльози, одна за розбійником, а друга за мною, бо ні одного з нас більше не побачите.

Потім напік сухих вівсяних ощипків, поставив воду, замкнув і відійшов шукати батька.

Ходив, бродив по всій державі, переночував між людьми і, нарешті, в одному селі довідався, що в пекаря працює якийсь чужинець вже понад дванадцять років.

Віднайшов він його і в ньому спізнав свого батька. Зразу взяв його і повіз додому.

По дорозі один одному оповідали свої пригоди. Батько сказав, що знайшов таку велику біду, з якої був би не виліз без сина. А син все оповів за матір і за себе…

Нарешті прибули туди, де була ув'язнена мати юнака. Увійшли до хати і перше дивились, за ким скільки наплакала сліз. Дивляться: за розбійником повна бочка, що аж переливається, а за сином, не тільки, що бочка порожня, але й клепки на ній порозсихались…

– Так отак ти поводилась, люба жінко?! – сказав чоловік, а далі й каже: – А тепер будь тут на ланцюгу до кінця світу!

Відібрали від неї воду та ощипки, які ще були, замкнули двері назавжди, і вона за декілька днів з голоду померла. Син з батьком пішли до царя, де їх привітали з великою радістю.

Юнак оженився з молодшою, а батько взяв старшу царську дочку. Зробили гарне весілля. Старий цар згодом помер і царювання передав молодому зятеві, що живе й царює собі ще й дотепер, коли не помер.

Як пан наймитові відслужував

Найнявся один парубок до багача пасти вівці та худобу, а той питається першого дня: що захочеш за службу в мене? Каже парубок:

– Нічого не захочу. Гроші, маєтки – то невічне. Буду робити у вас рік за їду й одежу, лише аби ви, паночку, відслужили потім мені один день – більше не хочу.

– Най буде, – пан на те.

Гадає: «Коби хлопець рік поробив, а там уже якось буде. Може, й забуде про все». І радіє, що знайшов собі наймита за дурнякову плату. Заповідає йому і вівці, і худобу пасти. І чистити їх та мити щотижня. Парубок робітний був, до всього звиклий, тому й не перечився ніколи, робив усе, що пан забагав. Так ішли дні за днями. Як лишився день до кінця служби, приходить він до пана й каже:

– Ви не забули, яка була наша умова: я служу у вас рік за їду й одежу, а потім ви мені день?

– Ні, не забув, – каже пан.

– То дивіться мені. Я свою службу закінчую, готуйтеся до неї ви.

– А що треба робити?

– Підіть до кухарок, – розказує хлопець, – і замовте на завтра, аби спекли великий, з півкорця муки, хліб.

– Добре, – мовить пан, – гони вівці й худобу в поле, хай попасуть трохи, а хліб до рання буде.

Скликав кухарок, сказав їм, що і як робити. Другого дня хліб з півкорця муки вже був на столі.

– Тепер, – каже наймит панові, – запрягайте коні, кладіть на віз цей хліб, рискаль[1] і їдьмо: будете мені відслужувати.

Вигнав пан із стайні пару коней, склав на віз усе те, що йому наймит заповів, їдуть. Як минали село і доїхали до цвинтаря, каже хлопець до пана:

– Гов! Тут треба стати.

– Ей, та що на цвинтарі робити у таку пору? – пересмикнув віжками пан.

– Є робота, – мовить парубок, – беріть рискаль, там, у крайньому ряду, похоронили вчора молодого і дужого чоловіка, відкопайте його, будемо забирати з собою.

Пан, як це вчув, похолов зі страху і зблід на сирове полотно, бо де йому гадалося колись мерця добувати.

– Але мусите, – зловив його смуток хлопець, – така наймитська служба. Гадаєте, мені приємно було мити та чесати вашу худобу й вівці? Найнявся, як продався. Терпіть. То не вік вам слугувати, а день.

Пішов пан на цвинтар, хоч-не-хоч розгорнув свіжу могилу, добув деревище, потім небіжчика і приносить до воза.

– Де, – питає, – класти?

– Та ззаду воза, коло розвори, й кладіть. Нема часу довго вовтузитись з ним, треба далі їхати, бо година пізня.

Уклали мерця, їдуть. Як стало смеркати, заїхали в ліс. Видять: є недалеко якась хижка, а з неї вогник проблискує. Під'їхали ближче, відкривають двері, а там сидять за столом дванадцять розбійників і вечеряють.

– Добрий вечір вам, – хлопець з порога.

– Добрий вечір, – прогумкотіли у відповідь ті.

– Ми з далекої дороги їдемо, померзли, чи не могли б зігрітися у вашій хаті?

– Чого ні, – каже котрийсь із розбійників, – місце у нас є.

Та й кличуть обох до столу. Мовить хлопець:

– Здалось би мені трохи перекусити, бо зрання й крихти хліба в роті не мав, але такого м'яса, як ви, я не їм.

– А що ти їси? – підсміюються розбійники.

– Зараз уздрите, як хочете, – і до пана, що стояв коло порога, – ану принесіть мені того чоловіка, що найбільший.

Пішов пан, а за якусь хвилину повертається до хижки з небіжчиком. Розбійники й вечеряти перестали, як це уздріли: водять очима за хлопцем – що він далі робитиме. А той і знаку по собі не подає, що все видить: обдивився мерця з одного, з другого боку. Відтак каже панові:

– А тепер ще запаліть у печі. Треба присмажити цього чоловіка, бо він чогось дуже блідий.

Пан добув сірники, розпалив вогонь.

– Може, – питається, – до цієї печені, що буде, хліба треба?

– Треба, – каже парубок, – поки горить у печі, неси хліб.

Пан – до воза, кректить там, стогне, моцується коло розвори. Нарешті кричить з-за дверей:

– Не годен я його підняти, тяжкий.

– То коти його сюди, – каже хлопець, – нам і так його на вечерю, мабуть, не вистачить.

За якусь хвилину-другу пан викотив калач на поріг. А то коби калач, як калач – млинове колесо з тіста виліплене. Розбійників від того подиву аж два рази холодний піт скропив. «Ей, – гадкують собі, – як він по такому калачеві за вечерю з'їдає, то з ним жарти погані». Тихенько сидять за столом і лишень очима кліпають – чекають, що далі буде. А то нараз пан схопив мерця і пхає в піч.

– Стань, гов, – парубок до нього, – ти, видно, не того чоловіка взяв. Цей захудий, обоє не наїмося. Ану, – показує очима на отамана розбійників, – давай того пампуластого, що під образами сидить.

Розбійники як це зачули – хто у двері, хто у вікно – повискакували: тільки їх і виділи. Більше до хижки й не верталися.

А парубок з паном повечеряли, відпочили, а як почало розвиднятися, хлопець позбирав маєтки, гроші, які там були, і склав на віз.

– Оце, – каже панові, – плата вам за цей день, що ви мені служили. Вона така, як за цілий рік.

А сам узяв собі щось трохи в торбину і пішов своєю дорогою.

Іванко – цар звірят

Один чоловік жив у великій радості зі своєю жінкою і своїми дітьми – Іванком та Марікою. Жили, але вкупі недовгий вік мали, бо жінка померла. Чоловік зажурився. І взяв собі у голову, що він не буде більше одружуватися. Дев'ять років жив з дітьми самотній, а в десятім році пристала в ґазди служниця. Вона приходила до нього, як до свого сусіда, і розрадила його. Тоді почав казати:

– Поберімося!

Служниця відповіла:

– Я за тебе не піду, в тебе двоє дітей.

– Та де я дітей діну, не погублю їх!

– Не губи, хто каже, щоб губив? Ти забери їх, поведи у ліс і там залиши. Най собі там ходять.

Чоловік послухав: узяв дітей і повів у ліс. Завів далеко в хащу і говорить:

– Сидіть тут, а я піду і нарубаю дров.

Лишив дітей, прив'язав до дуба велику гілляку, аби нею вітер колихав і щоб діти думали, що то батько стукає сокирою. Але діти вже були не такі малі, ходили до школи – і вони розумілися, котрою дорогою ішли. Посиділи, почекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко сказав:

– Ходімо помалу додому.

Уже геть стемніло, коли прийшли до своєї хижі. Дивляться у вікно – служниця сидить собі з їх няньком, і при вечері щось говорять. Діти не дуже сміють заходити, бо зачули, як батько сказав:

– Боже, Боже, ба що мої сироти діють у темній хащі?

Та діти обізвалися:

– Няньку, ми прийшли!

А служниця почула їх голос і нараз утекла. Другого дня каже:

– Поведи їх ще раз, бо інакше не будемо разом.

І чоловік завіз дітей ще глибше у хащу. Там наказав їм:

– Сидіть собі коло вогню, грійтеся. Я піду, роздивлюся і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька нема. Вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й вернулися до вогнища. Дуже зголодніли. Тоді сказав Іванко Маріці:

– Я буду пильнувати, щоб не згас вогонь, а ти іди пошукай щось їсти.

Дівчина назбирала під кущами хрону. А без хліба сирий хрін тяжко було їсти. Іванко взяв один корінець, поклав у вогонь:

– Най трохи спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати поряд, головами у різні кінці. Добре вони заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь. Дивиться й дивується: у тулуба дві голови – одна в один, а друга в другий бік. Ведмідь злякався, пішов далі. За ним прийшов вовк – теж побоявся тулуба з двома головами. Так кожна звірка приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, помилися й зібралися далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Розгріб попіл, дивиться, а там красний хліб. Розрізали і почали їсти, їдять, їдять, а хліб усе цілий!

Ідуть, блудять у темному лісі, а не знають, де їхня домівка.

Так ходили діти по хащах багато років. Раз вони прийшли на одне поле – відпочивають, гріються на сонці. Бачить Іванко на рівнині явір – вісімнадцять метрів вишини, без жодного сучка, а має три гілляки. Але дивиться далі, а на тому яворі блищить якась шабля, рушниця і сорочка. І думає: «Все то мені було би придатне, якби міг узяти!» Хлопець ще раз поглянув угору, бачить – на сорочці написано золотими буквами:

«Хто буде такий мудрий, щоб виліз на явір і взяв цю сорочку, той стане сильним на сім держав. Хто би взяв рушницю, а з-під явора сім куль та коби раз вистрілив, куля знищила би нараз третю частину світу і знову впала би під явір. А хто би взяв шаблю, то зарубав би нею ворогів, скільки собі задумає».

Іванко каже до сестри:

– То був великий дурень, що це написав. Таке не може бути правда!

І пробує вилізти на явір. І ліз які чотири години, а коли вже перейшов через половину, то почало його тягнути вгору. Іванко межи стовбурами сів, трохи відпочив. А потому зібрав усі речі та злізає помалу долі.

– Маріко, почуваю, що я сильний аж на сім держав!

Зібралися, йдуть далі великими лісами. Знайшли старого бука, котрий мав метр і пів товщини. Іванко і каже:

– Я міг би сього бука вирвати з корінням.

Поклав на нього руку, а бук почав одразу нагинатися. Маріка закричала:

– Брате, не хитай, бо майже впаде!

Іванко, як побачив, що бук подається, поклав на нього другу руку. Вийняв дерево з корінням і перевернув верхом до землі, а корінням догори. Тоді узяв сестру на руку і легко поніс.

Іде, іде – крізь темні ліси. Бачить якийсь блиск. Підійшов, а то блищить у камені. Таке маленьке світло, як від свічечки. Іванко вдарив у каменя, а той розсипався на порох. І помітили, що в землю ведуть сходи. Зійшли униз – там двері. Хлопець їх розбив і здивувався: сімнадцятилітня красна дівчина варила в печі їсти. Вона запросила:

– Заходьте в нашу хижу і щось поїсте, бо виджу, що голодні.

Сіли вони їсти, а дівчина приказує недобре:

– Вечеряйте, та йдіть собі геть, бо тут живе дванадцять розбійників. Коли прийдуть – порубають вас!

Іванко їй відповідає:

– Нам однаково. Нянько нас відправив у хащу на смерть, щоб загинули.

Нараз земля колишеться – приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. І радяться:

– Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо все своє добро?

А старший говорить:

– Хлопці, я не дуже лишив би наше золото і срібло, але тут була велика сила. – Далі подумав і сказав: – А все-таки заглянемо в хижу.

Заходять до хати, а там сидить хлопчина і ще менша дівчинка. Тоді вже нічого не брали в голову на них. Розвішали рушниці по стінах, сіли собі вечеряти. Коли повечеряли, старший наказав:

– Ану, хлопці, підіть у пивницю і принесіть пива.

Троє скочили в пивницю і принесли три бочки пива.

Старший почав бесіду з Іванком:

– Коли ти вип'єш цілу бочку пива, то лишишся живим.

На то Іванко каже:

– А ви зробіть наперед самі, аби я бачив – як.

Старший зупинився коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усе пиво.

То-то був хлопчище!

– Ну, випий ти!

Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися і пиво розіллялося. Розбійники схопили свою зброю, обскочили Іванка й закричали:

– Підіймай угору руки!

Іванко засміявся:

– Послухайте, люди, думаю, перед смертю ви дозволите мені побавитися шаблею.

І коли витяг свою шаблю, то нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, впав у кров, і йому лиш вухо Іванко сягнув. Зібрав хлопець розбійників і позносив у порожню хижу, а сам рушив по других кімнатах. В одній стільки золота, що тільки посередині лишилася вузенька доріжка; у другій – одежа, яку собі задумати; а у третій – хліба, муки, сала – всього, що потрібно. Хіба лише пташиного молока нема. Коли Іван оглянув ґаздівство, каже служниці:

– Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

– Я того й того царя дочка. Ходила у школу, що на краю міста. Розбійники напали на мене і взяли із собою. Так я вже шість років тут перебуваю.

– Коли вмієш писати і розумієшся у світі, можеш іти додому.

Дівчина подякувала хлопцеві й зібралася йти. Тоді Іван каже до сестри:

– Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба…

Лише від тої комірчини, де лежали розбійницькі трупи, ключа їй не дав. А сам пішов оглянути довколишній ліс. Не сиділося йому, бо почував у собі дуже велику силу, не боявся раз нічого, бо гадав, що вбив усіх розбійників. Але коли хлопець пішов з дому, старший розбійник став на ноги й покликав Маріку:

– Маріко, чуєш?

– Що вам треба?

– Будь така добра, піди до криниці, принеси води й пусти її крізь ключову дірку.

Маріка послухала. Пустила воду крізь замок, а він відімкнувся. Розбійник помив вухо живлющою водою, і вухо зрослося. А Маріці каже:

– Чи ти хотіла би мене за свого чоловіка?

– Хотіла би, – мовила Маріка.

– Але ми не можемо побратися. Лише коли захочеш згубити свого брата. Як він прийде додому, ти прикинься хворою і кажи, що їла б вовче м'ясо. Він піде межи вовків, його розірвуть.

Перед печерою росла чарівна груша, котра чи зимою, чи літом зацвітала, коли хто приходив. Старший виглянув надвір, а груша цвіте. Заскочив до хижини, де були порубані розбійники. А Іванко заходить і бачить: сестра в постелі йойкає.

– Що з тобою сталося?

– Дуже мене болить, їла би з малого вовченяти м'ясо. Може б, стало легше.

Іванко – у ліс. Бачить, стара вовчиця іде з п'ятьма вовченятами. Нараз набив рушницю і хоче стріляти. Вовчиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі вовченя живим і понеси сестрі. Вона не буде його їсти, а ти мале вичеши й пусти.

Так воно і сталося.

Тоді старший розбійник намовляє дівчину:

– Маріко, Маріко, кажи, що хочеш м'яса з малого ведмедяти.

Іван пішов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмедятами. Прицілився стріляти, а ведмедиця каже:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо твоя куля знищить третю частину світу і впаде під явір, з-під котрого ти її узяв. Бери собі ведмежа живим. Сестра не буде їсти моє ведмедятко, а ти його вичеши й пусти.

Старший розбійник дивиться, а груша цвіте.

– Ой, Маріко, твій брат не вмирає!

І потому словами сестри відправляв Іванка на усяку звірину, та Іванко вертався живим і приносив їй живе звірятко.

Тоді старший надумав ще одне хитре діло. Аж і тепер Іван не загине, то більше ніколи! Говорить Маріці:

– Скажи йому, аби він пішов межи дві гори принести води. Ті дві гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде брати воду, гори його здавлять.

Іван пустився у дорогу. Але до криниці потрапив на полуднє, коли гори перестали битися. Зачерпнув собі води, вернувся додому.

А розбійник собі пригадав, що є й інший спосіб позбутися хлопця. І намовляє дівчину:

– Кажи йому, що за горою меле дванадцять млинів, і най тобі принесе з них борошна. Ті млини відчиняються раз у двадцять років – мелють людські кістки. Завтра двері на млинах відчиняються і, як тільки він зайде, замкнуться за ним.

Іван іде по борошно у чортівські млини. Але та дорога була досить довга. Зробив собі пищалку і грає. Доки дійшов, то за ним зібралися усі лісові звірі. Так зі звірятами зайшов. Двері ніяк не могли запертися, стільки було звірів. Іван набрав у кишені борошна і повертається додому.

Груша зацвіла. Старший розбійник каже:

– Недобре! Клятий хлопець і там не загинув. Ну, Маріко, остання порада. Зробися здорова і попроси Івана: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Він скине сорочку, викупається і від слабості засне. А ти візьми кінського волосся, зв'яжи йому руки і свисни мене.

Так і сталося. Маріка попросила:

– Братику мій любий, я хочу зробити за твої труди одне добре діло: най я тебе скупаю у паренім молоці!

І купала його так, що скоро заснув. А тоді зв'язала йому руки кінським волосом і свиснула розбійника. Старший розбійник вибіг із комори, перебрав на себе Іванову силу і розбудив хлопця. Та й судить над ним суд – якою смертю погубити. Сестра уже пожаліла брата і почала просити, щоб розбійник його не вбивав, бо й Іван його не вбив. І старший розбійник виколов йому очі. А потому взяв хлопця на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого там Іванові не сталося, лише не міг вийти.

А в ліс прийшли люди. Розгарячилися в роботі й відправили по воду хлопчину, що був їм за підручного – каймана. Хлопець не журився – узяв відро, приходить до колодязя. Та чує, що в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, прибіг без води. Лісоруби почали кричати:

– Чого лишив відро?

– Лишив, бо там чорт!

Люди взяли палиці і йдуть до колодязя. Дорогою говорять про себе:

– Не біймося чорта! Усі разом уб'ємо його!

Іван почув з колодязя, про що люди радяться, й гукає:

– Не вбивайте, я чиста душа, а в колодязь попав так і так!..

Люди почули людську мову і спокійно підійшли. Вигягли Івана, принесли в колибу. Один йому дав гаті[2], другий сорочку – одягли сліпого.

Побув Іван межи людьми три роки. Одні відходили із лісу, другі приходили у ліс, але усі годували хлопця. Подумав собі він: «Не йдуть люди в хащу з гаразду. Вони тяжко роблять. Піду я собі геть. Най більше не живу!»

А не видить, куди йому йти. Заходить в один мочар[3]. Не може ноги витягнути і головою падає у воду. Та нараз у нього з'явилися очі, бо там була криниця з живлющою водою. Іван вернувся у колибу, взяв пилу, палицю і пішов у ліс. Так робив три роки і заробок віддавав тим людям, що його, сліпого, годували. Лишав собі тільки на видатки. Потому ще три роки він робив на себе. Перебув Іван із лісорубами цілих дев'ять років: три без очей, а шість із очима. На дев'ятім році зібрався в дорогу.

Йде і приходить на розпуття. А там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ може мати ді-до», – подумав Іван і почав казати:

– Заміняйте зі мною одежу.

А дідо мав на собі лахміття. І каже він Іванові:

– Ти говориш зі мною на сміх? Думаєш, я ніколи не був молодим?

– Не на сміх я з вами говорю, справді хочу мінятися.

І вони помінялися. Коли дідо убрався в Іванову одежу, витяг собі з-під старого пня пляшечку з водицею, покропився – й нараз помолодшав: став такий, як у вісімнадцять років.

А Іван говорить:

– А мені би, діду, таку воду, аби я став старим.

Дідо витяг пляшечку, побризкав Івана – і той зробився старшим за п'ятдесят років.

– Ой, дідику, ви вже молоді – дайте мені скляночку і з молодою водицею.

Дідо дав йому обидві пляшечки. Тепер Іван подумав, що йти би до сестри. Приходить і бачить: хижа не в печері, як була, а вже на землі. Двір добре обгороджений, не можна й зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом, аби відчинили.

Вийшла сестра Маріка і пустила жебрака у дім, дала йому їсти. Жебрак поїв і хоче відробити: заніс води і дров до хати. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній. Так лишився й на ніч. Опівночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться – на лавиці лежить якийсь дідок.

– Що то за один?

– То старий жебрак. Говори тихо, бо він спить.

Сіли вони вечеряти, а потому пили й грали в карти десь до години по півночі. У годину по півночі полягали спати. Були п'яні, п'яні. А Іван не спав. Він мав на собі гуню[4] – рідку, як сачок. Дивився крізь дірки і побачив, що вони заснули. Тоді тихо встав, підійшов до постелі, де лежав розбійник, і взяв свою сорочку, шаблю та рушницю. Як одягнув на себе сорочку та ще покропився молодильною водою, то став такий, як молодий принц. Пройшовся по кімнаті і почав будити розбійника з сестрою. Коли їх розбудив, то нараз обоє впізнали його і дуже налякалися. Але Іван каже:

– Я вас не буду бити, досить, що ви з мене посміялися…

У закутку помітив пищалку і згадав своїх звірят. Як почав пищалити, знову збіглася до нього усяка звірина. А ведмідь говорить:

– Царю наш, дозволь нам поборотися із розбійником.

І звірі розтягли того на шматки. Сестра дуже плаче за розбійником, що вона лишилася самотня. Але Іван пішов собі далі.

Скоро почув, що в одній державі – велика посуха, бо змій запер воду. Зібрався Іван зі звіркою і йде в ту державу.

Коли спустився з гір зі звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Іван бачить: така страшна спека, що яйце може спектися просто на дорозі. Приходить він до корчми і каже:

– Дай мені, корчмарю, дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів!

Корчмар не міг принести, а відчинив йому пивницю:

– Бери собі сам.

Іван випив триста літрів пива, тоді почав бесіду:

– Які у вас новини?

– Новини недобрі, велика посуха, бо клятий змій позакривав нори. Уже мої три доньки дані за воду змієві. Завтра припадає на саму царівну. А вона десь десять років тому, як вернулася від розбійників.

Іван здогадався, що то царева донька, котру колись визволив з печери. І каже корчмареві:

– Веди мене, де змій!

Корчмар не хоче, він боїться. Але мусив Івана вести. Потім хлопець його відпустив. Сам сів на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував до змія приречених дівчат. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А вона ще здалеку впізнала Івана і жалібно заплакала. Циган зупинив коні, щоб кинути дівчину в колодязь. Але Іван скочив на коляску, аж вона по осі увійшла у землю, і говорить дівчині:

– Не бійся, я не дам тебе!

Та й викликає з колодязя змія:

– Молодий пане! Тут є дівка!

А коли змій показав дванадцять голів, Іван одразу відрубав їх шаблею. Циган вернувся із царською донькою, а Іван лишився. Коли циган їхав через річку, попід міст уже текла вода. Він зупинив коней і примусив дівчину клястися, що сам убив змія. Дівчина поклялася і пообіцяла, що буде його.

Іван вернувся до сестри, бо коли відходив геть, поставив їй дві бочки: за себе і розбійника. Тепер подивився: в його бочці дуже мало сліз, а в розбійницькій аж ллються через край. І повернувся у державу, де була посуха. У корчмі питає:

– Що нового?

– Вже ліпші новини. Циган убив змія, і води стало досить. Завтра побереться донька царя із циганом.

А з Іваном були усі звірі. Заєць почув про весілля й каже:

– Царю наш, пусти мене поглянути на молоду пару.

Іван його пустив. А царівна казала сторожі: коли буде йти яка звірка, то щоб її впустили. Вона взяла зайця на коліна і повеселішала. Почастувала його добре, тоді заєць замовив собі два танці заграти.

А циган у палаті сидить на подушках аж під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися.

Вернувся зайчик до Івана, а далі лисиця проситься на весілля. І вона затанцювала. З-під цигана висунулися другі дві подушки.

Проситься вже на весілля вовк. Але Іван не дуже хотів пускати туди вовка – боявся, що вовчисько накоїть біди. І все ж відпустив. Коли вовк показався, то сторожа почала тікати. А він собі зайшов у палату, і царівна його частувала. Вовк так само замовив два танці. А коли він танцював, скочив до цигана і відкусив ноги до самого стегна. Циган без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.

Вернувся вовк і розказав, що було в царя.

– Тепер ходімо всі, – каже Іван звірятам.

Царська дочка побачила Івана, обійняла його і все розповіла старому цареві. Звірі розтягли цигана, а на подушки сів Іван.

Але він дав прикликати і свою сестру. Сестра прийшла, а після весілля позамикала звірів по царських хлівах і братові підклала у постіль гострі залізні вила. Іван пробив серце і нараз помер. Всім було дуже дивно. А звірі лежали у хлівах три дні, ніхто про них не дбав. Каже ведмідь:

– Розбиваймо хліви! З нашим царем, либонь, якась біда, коли ніхто не несе нам їсти.

Розвалили хліви і побачили: царівна колише свого чоловіка у золотій труні й дуже гірко плаче. Ведмідь поклав лисиці кошики на шию, а в них – дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води. Івана помили, та він не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: у лівий бік забилися вила. Ведмідь витяг вила, пустив у рану краплю живлющої водиці, й тоді Іван устав.

– Ой, як я заснув!

– Бодай твоя сестриця так заснула! – каже йому ведмідь.

Іван здогадався, що вона зробила, і відповів звірам:

– Робіть із нею, що хочете.

І звірі розтягла невдячну сестру на чотири частини. Іванко щасливо жив собі з царівною та й звірина жила при них добре.

Про гусара Юру

У бідній родині виріс один син, якого звали Юрою. Він мав уже вісімнадцять літ і тому зарокував (був призваний) до війська. А в ті часи служилося по дванадцять років. Хлопець не журився, бо він дома тільки бідував, а у війську жив собі незгірше. Він служив і дуже справувався біля військової команди.

Та невдовзі, як зарокував, сталася війна. Юра був гусаром, пішки не ходив і воював завжди в першій лінії. Був на війні цілих шість років, а його ні разу не поранили, і залишився вповні зі здоров'ям. На шостий рік війна трохи втихла, Юра собі попросив відпустку. І тому, що він воював добре, його відпустили на три місяці.

Сів на коня і, як був на фронті – у гусарській формі, з гусарською шаблею, – вирушив додому. Вибирав дороги навпростець – через гори, через хащі, через голі пусти. І в одному лісі на поляні надибав на садибу. Довкола була красна огорожа. Гусар зупинився біля брами і дивиться з коня на подвір'я – чи когось не видно. З хати вийшла дівчина, яка могла мати десь вісімнадцять літ. Вийшла й позирає на молодого вояка. Він почав проситися:

– Дівчино, прийми мене на нічку до свого обійстя, бо я в тяжкій дорозі.

Дівчина відповіла:

– Я би тебе, вояку, впустила, але мій нянько наказав, аби я без нього нікого не впускала.

Юра нараз повернув коня, щоб їхати далі. Та дівчина його пожаліла. Вона собі подумала: «А звідки нянько буде знати, що у нас хтось був?» І гойкнула:

– Вояку! Вернися…

Він завів коня у хлів, ремені на собі попустив і ліг спати під конем. А дівчина каже:

– Та чого, вояку, лягаєш на соломі? Ти заходь до хати – повечеряєш. І спати будеш по-нашому – в покоях, у постелі.

– Добре, дівчино, говориш, – відповів їй гусар. – Я би файно виспався у твоїх покоях. Але в мене військовий порядок – мушу спати під своїм конем.

А хто була та дівчина? Вона була дочкою лісника, її батько мав одну комору, де тримав для лісорубів гроші. А тої ночі злодії-розбійники розламали браму. Десятеро побігли до каси, а двоє – до хати: вимагають ключі від комори. Дівчина налякалася, але відказала:

– Я не маю ніяких ключів. Нянько забрав їх із собою.

Один розбійник запитав:

– А кури у вас є?

– Кури є… – і дівчина швиденько принесла одну курочку, бо думала, що тим вона відбудеться.

Розбійник нараз відкрутив курці голову і показав дівчині:

– Якщо ти нам не даси ключів, із тобою зробимо те саме!

– Люди, не вбивайте, – заплакала дівчина. – Я не винна: не маю ключів.

Та розбійник приступив до неї, схопив за волосся.

– Дайте бодай наплакатися перед моєю нещасною смертю, – запросила дівчина.

І, плачучи, згадала, що у хліві ночує вояк. Якби могла побігти до нього, – може, врятував би їй життя. І дівчина почала благати, щоб її пустили на подвір'я:

– Нянька нема вдома, то піду відклонитися бодай від худібки.

Люди різні: є добрі, є злі. Злий розбійник не випускав дівчини, а добрий дозволив:

– Раз просить – най іде.

Дівчина вийшла на подвір'я і махом – у хлів. Почала будити вояка. Та він звик до того, щоб його будили по-військовому, і не прокидається. Дівчина не знає, що робити. Ударила ногою у шаблю, аж та шабля витяглася з піхов і відлетіла вбік. Дівчина нікуди не втікала, а повернулася до хати, до розбійників.

Кінь почув недобре й заіржав. На те Юра одразу схопився. Та не знайшов шаблі. Посвітив, а шабля витягнута з піхов. Відхилив двері, дивиться – у хаті якийсь блиск. Він довго не радився. Зняв із чобіт шпори, вибрався з хліва і тихенько тягнеться до хижі. Коли був коло дверей, заскочив у сіни і порубав розбійників.

А дівчина стояла межи ними у великому страху. Юра ледве-ледве її розговорив.

– Що то за люди? – запитав.

– Я не знаю, що вони за люди, – відповіла дівчина. – Вимагали ключі від комори, а я не давала, бо там чужі гроші. Хотіли мене вбити.

– А в тебе ті ключі?

– Тут, у мене, – відповіла дівчина і віддала ключі воякові.

Він сказав:

– Лягай, дівчино, спати, а я піду в комору. Туди буде лізти більша сила, і треба щось придумати.

Він вийшов надвір, наблизився до каси. Відімкнув двері і зайшов. А розбійники зійшлися біля задньої стіни, долотами робили діру. Коли вибили її, почали по одному залазити в комору. Але тільки показався перший, як гусар махнув шаблею: відтяв йому голову, а самого розбійника втягнув до комори. Так він повідрубував ще вісім голів. Коли поліз десятий розбійник, то вже зазоріло. Він побачив у коморі вбитих і відразу подався назад. Юра йому тільки розітнув лице. А потому сів собі на стільчика і глибоко замислився: що він наробив – зарубав одинадцять людей, а дванадцятий утік із розрубаним лицем! То великий гріх! Правда, гріх є вільний і невільний. Ті злодії прийшли серед ночі й забирали в чоловіка гроші. Але гроші були й не його, вони були державними. Він лише розпоряджався ними.

Вранці лісник вернувся додому, а в сінях – двоє вбитих. Покликав дочку:

– Що се тут за новина? Скажи мені, небого.

І вона все розповіла батькові, як мала постраждати за державні гроші. Стільки було щастя, що прийняла на ніч вояка. Він урятував її життя, аби ще розквітала.

А лісник запитує:

– Та де той вояк?

– Не знаю, де, няньку солоденький. Дала йому від каси ключі і, як вийшов, я його не виділа. Боялася виходити, бо вже була північ… Ходім у хлів: якщо кінь ще там, то хлопець не поїхав – він десь у нашому дворі.

Прийшли, заглянули у хлів – кінь стоїть на місці. Тоді пішли до каси, тихо відчинили. Дивляться, а він сидить на стільчику, той молодий вояк. Та сидить засмучений, бо коло нього вбиті. Вояк піднявся, привітався до пана. Правда, то був чоловік не з панського роду – просто колись кожного, хто на собі мав чорний піджак, називали паном. І питає той пан вояка:

– Котрою дорогою йдеш, синку?

– Іду у відпустку: мене відпустили на три місяці – провідати свою старшину. За шість років я був на війні, весь час у першій лінії. Сам лишився живий і здоровий, та не знаю, чи живі домашні. Скільки я не переслав листів – ніхто мені з дому не відписував. Може, й не живуть…

Лісник йому каже:

– Побудь, синку, в мене. Буде тобі добре.

– Дякую вам, пане, – відповідає Юра. – Але мені няньо й мама перші, мушу йти додому. Коли вони померли, то повернуся до вас.

І з тим словом зібрався в дорогу.

Приїхав він у своє село, та не розуміється: там, де була його рідна хата, стоїть новий двоповерховий дім. Юра думає собі: «Ой, напевне, няньо й мама вмерли, а наш город перебрав корчмар і побудувався». Розпитати нікого, бо ніч. Але він якийсь вояк! І пішов до старости. Збудив його і ступив до хати. А староста не впізнає хлопця, що він їх, сільський. Почав його питати:

– Звідки ти, гусаре?

– З війни, – відповів Юра, – їду у відпустку.

– Ой, і мій десь на війні. Переспи в нас, синку.

Та старостиха озвалася:

– Не стримуй вояка! Тут малі діти, вночі плачуть, і він не годен буде спати. Най іде до того чоловіка, котрий собі побудував хату на два поверхи.

Староста розсердився:

– Що ти кажеш, жінко! Аби я спровадив вояка до розбійника? Він шість років воював і на війні лишився живий, а ти хочеш, щоб загинув тут? Не дивися, гусаре, на неї, а лягай та спи.

Юра поцікавився, як звати чоловіка, що поставив хату на два поверхи. Староста сказав: він з такої й такої родини. І одразу хлопець здогадався, що то – його батько. А староста розповів і більше: чоловік був бідний і тому пустився з розбійниками.

Юра нараз зібрався додому. Сів на коня, під'їхав до будинку. Двір відбитий високою огорожею. Юра загупав у ворота, а за ними загавкав собака. Мати вчула і вийшла надвір. Та пес уже скаче на ворота і не гавкає. Відчинила, впустила гусара. Юра лишив коня надворі, заходить у дім, а пес іде за ним: упізнав його. Хлопець зайшов і бачить: батько – у постелі, вся голова пов'язана, а на стіні висить старий кріс. Юра сів до ліжка, і розговорилися:

– Чого у вас на стіні кріс?

– Я лісник… Лісник панської хащі.

– А чого вам голова завита?

– Бо зуби болять…

І Юра збагнув: останній розбійник, що був під його шаблею, – його рідний батько. Саме батькове лице він позначив шаблею.

Але з двора увійшла вже мати. Вона зашептала старому на вухо:

– Іване, бідолахо… То буде наш Юрко. Пес роздере чужого чоловіка, а коли побачив сього хлопця – скакав йому на груди, цілував його.

І батько підвівся:

– Синку, ти? Ой, видиш, я ледве живий!..

Тоді Юра мовив:

– Слухайте, що буду вам казати. Мені дуже тяжко признати вас няньком, бо ви страшний грішник – пустилися на блудні путі. Моя шабля відтяла одинадцять розбійницьких голів, посягла й за вашою, та лише позначила лице. Долі ще хотілося, аби я вас побачив живим, і відвернула шаблю від вашої голови. Покляніться, няню, перед тою шаблею, що ви лишитеся зовсім розбійницького діла.

І батько поклявся, що більше нікому не заподіє зла.

Тоді син обцілував свого батька й матір і ліг собі спати. А вранці підвівся і пішов дивитися батькове господарство. Коли він побачив, скільки тут худоби і всякого збіжжя, сів на коня і прискакав до старости. А там попросив бубон та й почав серед села скликати народ:

– Так і так, хто бідний чоловік, то най іде до того двора, де стоїть двоповерховий дім, і кожний щось дістане. Лише багаті най не йдуть.

І зійшлося премного народу, бо в ті часи бідних було більше, аніж багачів. Юра роздав злидарям усе, що було накрадене. А потому розібрали дім, котрий був збудований за нечесні гроші, та й пустили все долі водою. Юра сказав людям, щоб наново поставили хату з одними дверима, яку лишив, коли йшов до війська. Дав батькові та матері грошей, аби могли прожити, доки повернеться з війни. І так знову зібрався в дорогу.

Йде, йде – й забрів до темної хащі. А в нього вийшло куриво. Дивиться – щось блиснуло, і рушив на той блиск. Вибрався на поляну, де стояв барак. Він зіскочив з коня вороного, підійшов до барака. Відхиляє двері – а там сорок розбійників рубають у карти. Юра нараз бачив, що пропала його голова. Старший розбійник запитав:

– Що хочеш, вояку?

– Хотів би запалити, та в мене вийшло куриво, – відповідає Юра.

Розбійник повів хлопця у маленьку будку, де було повно сигарет і всякого краму.

– Іди бери, вояку, скільки тобі треба.

Тільки Юра ступив на підлогу, як вона відкрилася. Нараз впав до ями, що була глибокою на дванадцять метрів. Там горіла свічка і хлопець роздивився. Він був у пивниці, що тяглася під усім бараком. На п'ятдесят метрів! А у тій пивниці було повно всякої амуніції, стояли бочки пороху. Але Юра бачить і одного діда.

– Давно ви тут, діду?

– Уже третій день.

– А як сюди потрапили?

– Я – ганчірник, віз у село голки, сірники, а ще зайшов купити сигарет…

Вояк дивиться далі. Бачить, на підлозі якісь залізні дверці. Покрутив колесиком і підняв ті дверці. А під ними відкрився колодязь. Юра знайшов дві товстенькі дошки й положив їх поперек колодязя. Потому сказав дідові, щоб той взявся руками за дошку і звис у колодязь. А сам поклав недогарок свічки на порохову бочку і теж повис на дошці в колодязну яму. Тут стався страшний вибух. І барак, і злодії злетіли у повітря. Юра нараз вискочив із колодязя і допоміг вибратися дідові. Вони вийшли помалу нагору. На щастя, кінь лишився живим, бо стояв у хащі. Юра пустив діда на коня, а сам іде пішки. Але йому дуже хочеться палити, а вітер гасить вогник. Юра зупиняється, черкає сірником і все більше відстає від кінного. А коли він знову відвернувся, аби припалити, дідо вдарив ногами коня і погнав галопом. Вояк кинувся за ним, почав гойкати – дідо й не оглянувся.

А що то був за дідо? То був цар. Він одягнувся у простенький одяг і пішов дивитися, як живе народ. Хотів знати, чи ще довго може держава воювати. Але коли ішов через ліс, потрапив до розбійників. Тепер він повертався на коні в палац і згадував, що сталося:

«Я царюю вже п'ятдесят років, а не міг зробити таке діло, як показав молодий вояк. Добре, що він служить у моєму війську!»

Юра повернувся у свій полк, але не йде більше до гусарів, бо він без коня. Пристав до піхоти. Та все одно пішов приголоситися до свого полковника.

– А де твій кінь? – запитав полковник.

Юра розповів:

– З конем вийшло недобре. Визволив я із неволі діда, ще й посадив його у сідло, а він на коні втік.

Полковник тоді каже:

– А чи впізнав би ти старого?

– Та правда, що впізнав би.

Одного чоловіка одягли у те простеньке шмаття, в якому цар ходив між народ, і привели до Юри. Та хлопець нараз відповів:

– Не чиніть ви дурня ні з мене, ані з нього, бо се не той дідо.

А тут долі сходами якраз іде цар, що убраний уже в царський одяг. Юра вигукнув:

– Дивіться! То він узяв од мене коня! Я його впізнав!

Тоді взяли Юру, завели у світлицю. Цар його добре пригостив і наказав своїм помічникам, аби одягли хлопця у багатий одяг. Юра став – немов молодий принц. І цар йому каже:

– За такого витязя я одразу віддав би дочку, та, на жаль, не маю.

– Не біда, – відповідає хлопець, – я маю добру дівчину.

І він привів дочку лісника.

Цар їм справив велике весілля.

Юра послав по своїх батьків, і почали жити усі разом.

А цар не мав наслідника і передав державу Юрі. Тут скінчилася й війна, бо вороги не сміли мати діло з молодим царем.

Про вояка Вандруга

Один хлопець ріс без батька й матері. Був круглий сирота. Тому він мусив жити у чужих людей, служити у ґаздів. Та якось там дочувся, що леґенів вербують до війська – беруть нараз на дванадцять років. Хлопець не радився нічого – пішов до вербувальників.

– Як пишешся?

– Вандруг…

То була вся бесіда. Його перебрали у вояцький одяг, і став воякувати. Вислужив правдиво вісім років, лишалися чотири. Одного разу ціле військо вивели на плац і красненько вишикували перед генералом. А той проголосив:

– Наша республіка доводить до відома всіх, що потребує витязя. Хто би у нас знайшовся такий, аби пішов у чужу державу і дістав там образик королівської дочки? То дуже красна дівчина, лише її нікому не показують. Хто добуде образик принцеси, той одержить триста тисяч срібних. Та якщо хтось візьметься за діло і повернеться ні з чим – відповідає головою. Наказ видав од такого дня генерал Вацлав Кимир.

Вояки красно вислухали все, що він говорив, але ніхто не піднімає руку. Вандруг зміркував: «Я бідняк і триста тисяч срібних мені не заробити за ціле життя. Хоч якийсь час поживу по-панськи. А якщо потому розстріляють – все одно за мною не поплаче ні нянько, ні мати». І приголосився:

– Я принесу з чужої держави образик принцеси!

А не встиг він опустити свою праву руку, як його взяли до канцелярії. Проплатили двісті тисяч срібних, а сто лишили на той день, коли принесе образик. Нараз відправили в дорогу.

Ге-гей, не так то було скоро, як я розповідаю, бо в ті часи машини не ходили, хіба трапився десь віз. Але Вандруг дістався, нарешті, у чужу державу. Прийшов собі просто до столиці, де жила принцеса. А то було дуже красне місто і в ньому стояла не якась корчма, а великий ресторан. Вандруг собі каже:

– Зайду я поїсти. А може, там знайду і якесь щастя.

Але там народу – як десь на торговиці. Ніде і присісти. Роздивився, а в самому закутку гоститься сім хлопців і всі рівнісінькі на зріст. Став біля тих хлопців і дивується, які вони рівні. Тоді один підвівся, підійшов до Вандруга і каже:

– Я бачу, вояку, що тобі щось треба.

– Ой, треба би, треба, – відповів наш хлопець. – Але то велика річ, якби годен я її дістати!

– Ну, кажи вже далі.

– Маю дістати образик принцеси, котра тут живе.

Той, другий, як свиснув! Із-за столу нараз підхопилися його побратими. А що то були за леґені? То були розбійники. Правда, вони тягли за бідним народом. Тому, коли дізналися, що вояк шукає, взяли його до себе за стіл. Старший тихо каже:

– Образика принцеси не маю, але можу її показати. Потрібні красні гроші.

– Мені дали двісті тисяч срібних!

– Ого, досить і одної тисячі. Послухай сюди. За містом є одна маленька хижка, куди принцеса їздить на побачення. Має якогось капітана, але вона ховається, щоб ніхто з чужих її не бачив.

І вони зібралися до тієї хижки. Розбійник добре наказав, що йому робити і, як дійшли до місця, вернувся в ресторан. А Вандруг одним пальцем стукає у шибку, бо вікна завішені – нічого не видно. Старий дідо відсунув фіранку і питає, хто там. Вандруг відповідає:

– Не звідайте, а пустіть до хати. Я несу вам аж тисячу срібних.

Дідо почув про тисячу срібних і подумав, що то – від принцеси. Впустив його до хати, але Вандруг тільки роздивляється.

– Що ти, вояку, хочеш?

Вояк йому відрахував гроші і зізнався, що хотів би глянути на королівську доньку. Чоловік налякався:

– То неможливо! Нас уб'ють! Тут ніхто чужий не сміє бути! Ой, я вже пропав!

– Нічого не бійтеся, – говорить йому Вандруг. – Закрийте мене в шафі і провертіть у дверці малу дірочку – бодай на одне око.

Так усе й зробили. Чують – загримів підземний поїзд. Увійшла принцеса, а за нею – капітан. Почали пригощатися. Вандруг позирає одним оком і не надивується: він зроду не бачив такої краси. А офіцер каже:

– Слухай, моя красуне. Я би тебе дуже попросив, щоб ми в хижці погасили світло.

– Такого не буде! – відказує принцеса. – Якщо ти такий смілий, то прийди опівночі в палац, на найвищий поверх.

– Боже мій небесний, та як зайти в королівський двір, коли там стоїть стража!

– То не моє діло. Коли ти – капітан…

– Добре, добре. А якби зайшов, то як мені дістатися до найвищого поверху?

– Спущу тобі мотуз! – засміялася принцеса. Вандруг дуже пильно слухає розмову і стукає пальцем у чоло.

Коли пішли з хатки, він повернувся в ресторан, до розбійників. Старший нараз прискочив до нього і питає, що бачив, що чув. Вандруг оповів. На те розбійник йому каже:

– Якщо не пошкодуєш іще тисячу срібних, то сам зможеш піти до принцеси.

– Але на те треба якийсь спосіб.

– Слухай сюди, вояку. Серед міста стоїть одна церква, на якій є головний годинник. Він світиться й опівночі. Підійди до сторожа-годинникаря, дай тисячу срібних і попроси перевести стрілку годиною назад. А сам точно в північ піди під палац.

Все так і було. Капітан поглянув на годинника і зайшов у ресторан. А Вандруг – з ресторану. Тихенько перескочив королівський мур і бачить, що з палацу спустили довгий мотуз. Він помалу вибрався до найвищого поверху. А принцеса думала, що то – капітан. Вона й не посвітила.

Раз у дворі зчинився якийсь гамір. Вандруг здогадався: спіймали капітана, бо даремно ходив під палацом, чекаючи мотуз. А принцеса нічого не знала.

Тільки тут помалу розвидняється, а Вандругу видноти не треба. Знову скинув через вікно мотуз і спустився вниз. Потім перескочив королівський мур та й пішов у місто.

Принцеса добре виспалася, встала. Дивиться – лежить вояцький ґудзик, але він явно не такий, як у капітана. Дивується: хто був коло неї?

Одяглася у простеньке плаття, опустила на обличчя сітку і вийшла за браму. А ґудзика мала у руці. Вона легко відшукала Вандруга, бо він був не в тутешньому вояцькому одязі. Помітила, що на його блузі одного ґудзика нема.

– Чи це не твій ґудзик? – відкрила долоню.

– Мій, – відповів Вандруг і впізнав принцесу.

Тоді вона каже:

– Чекай мене тут. Я повернуся у палац – візьму гроші, а тоді поїдемо у твою державу.

Вандруг відказав:

– Вертатися – недобра ознака. Та й не треба, бо в мене є гроші.

Приїхали у його державу, зайшли в перше місто. Там принцесу за тисячу срібних раз-два змалювали. І вона лишилася чекати на одній квартирі, а вояк вернувся в полк. Він передав образик принцеси і просить решту нагороди – ще сто тисяч срібних. Офіцерам не дуже вже хочеться давати такі гроші. Вони дивляться на нього й посмішкуються. А Вандруг доводить:

– Видите, які ви неправдиві! Якби я був не приніс той образик, ви б мене заставили платити своєю головою. Самі ж не хочете віддати, що заборгували.

– Та подумай, як можемо знати, що ти приніс образик принцеси? – заперечують панове.

– Я приведу її живу! Але дайте на руки свій борг і наново триста тисяч срібних. А то ще не все. Бо як вести принцесу простому воякові? Покладіть мене бодай майором!

Офіцери пристали на все, ще й осідлали хлопцеві білого коня. Вандруг знову рушив у дорогу. Правда, цього разу дорога до принцеси була недалека – можна би сказати, щось п'ять кілометрів. Приїхав у те місто, де лишив красуню на квартирі. А вертатися не спішить. Вони там одружилися, побудували красний дім і живуть рік, другий. На третій рік зібралися в полк.

Офіцери нараз позбігалися довкола принцеси: таку красу не бачили ніколи! Ще й старі генерали не могли на неї надивитися. І що вони надумали? Вчинити один бал, і котрого молода принцеса візьме собі до танцю – того вона й буде.

Гей, як нарадилося давнє начальство! Один перед другим хотів бути кращим.

Військо знову вивели на плац, вишикували перед генералом. А той проголосив:

– Наша республіка проводить одне велике діло. У нас перебуває молода принцеса з іншої держави і на честь принцеси – найбільшої красуні – відбудеться гостина. Заграє красна музика, і кого собі сама принцеса вибере до танцю, того вона буде.

Такий наказ видав генерал Вацлав Кимир.

І зійшлося багато народу. Я теж там був і видів, що робилося. Вандруга відтиснули в куток, хоч він був майором, а інші офіцери поставали довкола принцеси. Кожний свої погони піднімає вгору, набирає великої гордості. Тут заграла музика. Вони один за одним заклацали шпорами, чекаючи, кого з них красуня візьме танцювати. Але вона сказала:

– Панове, будьте добрі, дайте мені дорогу.

Офіцери нараз розступилися, а принцеса почала шукати свого чоловіка. Знайшла його у закутку, та взяла під руку, повела до танцю. І так воно виказалося, що принцеса більше нічия – лише його, Вандруга. Панове офіцери поопускали вуха.

Другого дня Вандруг і принцеса вернулися в те місто, де збудували собі дім. А з майором пішло і те військо, яке було під його рукою. Казка каже, що той сирота став потому самим генералом. А казка не бреше.

Два отамани

За лісом-трилісом, за глибокою водою жив собі такий чоловік, який робив з дерева граблі, лопати, на базарі їх продавав, а за вторговані гроші хліб купував та й трьох синів годував, бо жінка його вмерла. Поки хлопці були малі, а він молодий, то й не кликав нікого собі в поміч: сам давав ради. Але як занедужав, скликав до себе синів і каже їм:

– Таке, діти. Поки міг, заробляв на хліб я своєю працею, а тепер не можу вже. Йдіть у світи, може, де навчитеся ремесла, або освіту здобудете і зможете себе прогодувати.

– Добре, – кажуть ті, зібралися та й ідуть.

Вийшли далеко за село. Дивляться: розбігаються у різні боки три дороги, а між ними росте старезний дуб.

Каже старший:

– Посидимо тут, браття, трохи та й будемо розходитися: кожен своєю стежкою. Ачерез три роки на цьому місці здибаємося і вернемося разом додому.

Та й запхав за кору маленький ножик.

– Як заржавіє він з тупого боку, значить з найстаршим братом біда, на середині – з середульшим, а з гострого – наймолодшого треба рятувати.

Подали собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:

– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.

– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.

– Це добре. У селі такого чоловіка треба.

– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.

– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.

А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:

– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?

– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.

– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.

– На опришка.

Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:

– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому навіть не вертайся.

Хлопець тоді:

– Ну, то я вже йду, – капелюха на голову, торбину на плечі й у двері – лише дим та нитка за ним.

Думали брати, що Омелько походить трохи по вулиці, уздрить, що темно та й вернеться додому, але даремно. Наймолодший брат пішов і навіть не озирнувся. Зайшов у глибокий ліс. Чує: десь збоку хтось також іде. Омелько стає, прислухається, і там також тихо. Нарешті чує – питають:

– Хто там такий?

Каже хлопець:

– Такий самий, як ти.

А то були розбійники, що бродили від села до села, випитували, де живуть багачі, а вночі ходили їх грабувати. Кажуть:

– Якщо ж ти такий, як ми, то ходи до нас.

Прийшов Омелько до розбійників, привітався, розповів трохи про себе та й вертається разом із ними до отамана. Приходять до великої печери. Виходить старий отаман. Розбійники кажуть:

– Вернулися ми з дороги, бо стрівся нам такий чоловік, що уміє все зробити навіть краще від нас.

І кажуть, аби Омелько усе признався отаманові. Хлопець оповів, що і як. Каже той:

– Чи візьмемо тебе до себе, а чи ні, дасться видіти. Почекай до завтра.

Повечеряв Омелько, ліг спати. Рано будить його отаман.

– Вставай хлопче, – каже, – є одна робота. Як виконаєш її – знак тому, що немарно носиш голову на плечах, а ні – краще не попадайся мені на очі.

– А що то за робота така? – допитується Омелько.

– Нині через цей ліс один багатий ґазда буде вести бика на продаж. Треба, аби ти того бика купив у нього. Але без грошей. Зможеш таке зробити?

– Та не знаю, дасться видіти.

Сказав дати йому срібний дзвіночок, драбину і пішов. Близько дороги причепив на дуба срібний дзвіночок, за галузку зачепив тонку нитку і пустив її в корчі.

Трохи вище поклав коло дороги драбину. Сів та й чекає, коли йтиме багач. Сидів, сидів, коли нарешті чує: заревів бик – іде чоловік на базар. Омелько смикнув за нитку – дзвінок задзвонив, бик став бокувати, бо не знає, що то є. Каже багач сам до себе:

– Файний дзвіночок, та шкода, що нема чим вилізти на дуба, аби здоймити його.

Підійшов трохи вище, а там коло канави лежить драбина. Прив'язав він бика до дерева, взяв ту драбину, та й лізе на дуба, а Омелько тим часом бика відв'язав і повів у ліс. Пустився чоловік шукати бика. Біжить в один бік, біжить у другий, кличе його – ніде й сліду нема. Мусив голіруч вертатися додому. А Омелько тим часом пригнав бика до отамана й каже:

– Ось, пане, купив я бика так, як ви мені казали.

– Добре, що купив, – отаман йому, – але розкажи як. Може, ти вбив чоловіка, може настрашив ножем?

– Ні, – мовить той, – багач на мене зла не носить.

Та й розповів усе, як було. Отаман вислухав і каже:

– Добре. Одне моє завдання ти виконав. Вечеряй, лягай спати, завтра матимеш ще одну, але вже тяжчу роботу.

Відпочив Омелько. Удосвіта отаман будить його:

– Збирайся, – каже, підеш до міста і купиш там на базарі дванадцять шапок таких, як на мені. Але дивися добре, аби за тобою весь базар не біг, аби палицею ребра не порахували.

– Та якось буде, – відказує хлопець, – не журіться.

Поснідав трохи, зібрався та й іде до того міста, що йому отаман показав. Приходить на базар, крутиться коло перекупок, до всього придивляється. Аж дивиться: недалеко стоїть жінка і тримає в руках шапку на показ саме таку, як отаман сказав йому купити. Приходить хлопець ближче, обмацує, чи добре вшита, чи не роздерта. Каже жінка:

– Купіть, вона вам якраз до лиця.

А Омелько їй:

– Купив би, та чи по моїй вона кишені?

– Беріть, я дорого не правлю.

– А скільки?

– Та кілько й кілько.

– Се може бути, – каже хлопець, – та коби мали, мамуню, більше. Бо мій тато декан і хоче кожному священикові подарувати таку шапку.

Зігнулася та до мішка, порахувала.

– Є, – каже, – якраз усім.

– Ну, то я буду брати. Зробіть файний пакуночок, складіть шапки до нього, аби було добре нести.

Зробила жінка пакуночок, як Омелько хотів, а він їй:

– Тепер ходіть зі мною додому, бо я не взяв із собою грошей та й там тато розплатяться. А свої пожитки лишіть на сусідку, ми довго не будемо.

Погодилася жінка. Приходять обоє до декана. У сінях Омелько мовить:

– Ви, мамуню, стійте тут, а я піду до покою, подивлюся: тато встали, зібралися чи ні. І винесемо вам гроші за шапки.

Відчинив двері, зайшов до деканового покою. Той якраз сидів і дивився у вікно. Уздрів хлопця, каже:

– Що скажеш, леґеню?

– Отче духовний, – обзивається до нього Омелько, – біда мене пригнала до вас.

– Ов, що сталося, – кинув очима той.

– Та нічо страшного. Лише жінка моя поїхала зі мною на базар, там хтось її наврочив чи що, бо стала колотити розумом. Чи не могли б ви прочитати над нею якусь молитву, може, попустить їй. Я вам добре заплачу.

Каже декан:

– Добре, прочитаю. А де жінка?

– Вона в сінях чекає.

Вийшов Омелько в сіни, відхилив трохи двері й каже до жінки:

– Тато вже встали, рахують гроші, зараз вам винесуть, – а сам у другі двері – тільки його й бачили.

Декан знайшов молитвеник, вийшов до сіней, нічо жінці не говорить, лише читає. Слухала його жінка годину, другу, а відтак каже:

– Ви, отче, наді мною не читайте молитви, а заплатіть гроші за шапки, бо мені вже пора додому вертатися.

«Е, та вона добре блудить розумом», – думає собі декан і читає ще дужче. Загоді жінка знову:

– Отче, чи ви мене маєте за дурну, чи що? Заплатіть за дванадцять шапок, які взяв ваш син на подарунки священикам, бо мене сусіда на базарі чекає.

Дивиться декан, що жінка уже взлостилася не на жарт, а чого саме, зрозуміти не може.

– Жінко добра, – каже, – сина в мене нема. Але то, видно, якийсь пройдисвіт тут був. Він не лише тебе обдурив, але й мене обвів навколо пальця.

Поговорили трохи, побідкалися та й розійшлися: декан – до покою, а жінка – додому, плачучи. А тим часом Омелько уже дійшов до лісу. Приносить отаманові шапки. Той подивився і каже:

– Гаразд. Приніс ти такі дванадцять шапок, які я хотів. Але скажи, як ти їх купував. Чи за тобою весь базар не біг?

І друга хлопцева розповідь сподобалась отаманові.

– Іди вечеряй. Рано маю тобі ще одну роботу. Як виконаєш її – знак тому, що ти вартуватимеш бути у нашому товаристві.

Дочекався Омелько і третього дня. Зранку приходить старий отаман, дає йому латку мануфактури й посилає до міста, але до іншого, де його ще не знають.

– Отакого сукна, – каже, – маєш принести мені на дванадцять плащів.

Пішов Омелько до міста, ходить там по крамницях, скрізь приміряє мануфактуру до тієї латки, що йому отаман дав – одна затемна, друга в іншу складку. Десь перед полуднем на краю міста натрапив на маленький склепок, питає склепаря, чи немає сукна у нього на плащі.

– Та чого нема? – каже той, – а якого треба?

Омелько показує латку. Склепар пішов до комори й приносить цілий сувій.

– Тут, – каже, – є якраз на дванадцять плащів. Можеш собі брати.

– Най буде. Ви загорніть цю мануфактуру в клуночок, аби добре було нести, а я піду знайду тата на ярмарку. Він прийде і заплатить гроші, бо так ми з ним домовилися.

Склепар зробив так, як Омелько хотів, сів і чекає. А хлопець тим часом пішов до міста, здибав бідного чоловіка, що замітав дорогу, привітався з ним і каже:

– Чого ти не наймеш собі когось на поміч, аби легше було робити?

А той відповідає:

– Я найняв би, коби мав чим заплатити.

– Коли хочеш бути багатий, лишай мітлу і ходи зі мною.

І розповів йому, як шукав у місті сукна, як згодив його в одного склепаря, тепер лише треба те сукно забрати.

– А що я можу тобі допомогти? – допитується чоловік.

– Ти переберешся на єпископа, – каже Омелько, – ходитимеш собі по склепі й що тебе склепар не спитає, аби відповідав: «Угу», поки я не відійду далеко, а відтак і сам тікай. За це я заплачу тобі великі гроші.

– Добре, – погодився той.

Повів Омелько чоловіка до цирульні, там його підстригли, підголили, купив йому єпископську одіж, дав грошей. Приходять вони до склепу, хлопець і каже.

– Оце мій тато. Вони будуть вам платити за мануфактуру, – а сам клунок на плечі й пішов.

Чекає склепар, що єпископ зараз витягне гроші, годину, дві, а той усе походжає собі по склепі, роздивляється, тож не сміє склепар його питати. Коли це під вечір каже:

– Може, ви, ваша святість, у нас заночуєте?

– Угу, – відповідає той.

Склепар гостеві радий: розстелив ліжко, нагодував його добре, а сам думає: «Єпископ має у валізці багато грошей, то не пошкодує заплатити за нічліг та сукно». Тож сам коло печі незадовго задрімав. На другий день повставали. Єпископ поклав на стіл валізку, а сам вийшов на вулицю. Як чкурнув поза ворота, більше й не вернувся. Склепар дивиться, що єпископа довго нема, обійшов подвір'я та й зрозумів, що той утік. Але гадає: «Ти далеко не втечеш, бо на столі лишилася валізка з грішми». Відкриває він ту валізку, дивиться, а там самі папірці.

– Ну, мудрий я, – каже сам до себе, – мудрих видів, але цей єпископ, виходить, ще мудріший.

Але що зробить: нема ні сукна, ні єпископа, та й не знає, де їх шукати. Тим часом Омелько з мануфактурою вернувся уже до лісу, дає отаманові сукно. Старий прикинув оком крам з одного боку, з другого і каже:

– Добра мануфактура. Така, якої я хотів. Але розкажи мені, як ти її купував. Може, ти вбив чоловіка, може, за тобою цілий базар біг?

– Ні, – відповідає, і бити я нікого не бив, і люди за мною не гналися, – та й розповів свою пригоду.

Вислухав його отаман і каже:

– Непогано ти зробив. Маєш мудру голову. Беремо тебе до свого товариства. Я старий, будеш за мене отаманувати.

– Та я ще не все вмію, – каже той.

– Нічо, нічо, ще навчишся. А найперше слухай. Ходять поміж люди чутки, ніби до одного міста з'їхалося багато війська. Завтра зранку уберися на генерала, піди поміж них та й послухай, що, де і хто говорить.

– Добре, – каже Омелько, – піду.

Рано вбрався, поснідав і пішов до міста. Дивиться: вояки завернули на вуличку – пустився за ними. Так дійшов до їхнього помешкання. Відчиняє одні двері – нема нікого, відчиняє другі – а там самі офіцери грають у карти. Якийсь один уздрів генерала, кинув карти, виструнчився, решта офіцерів зробили те саме. Омелько каже:

– Вільно, грайте, та й я сяду з вами.

Скинув шинелю, підсів до гурту, грає та слухає, що вони між собою говорять. Один каже, що одержав від мами листа, другий хвалиться, що був на здибанці з дівчиною і хоче з нею женитися. Згодом обізвався третій:

– Чув я, братці, що завтра на ліс збирають таку облаву, якої ще світ не видів: вояки добре озброєні, будуть перекопувати попід кожним деревом, попід кожним кущем – шукатимуть розбійників. Такий наказ мають від царя.

Вислухав це Омелько, пограв ще трохи в карти, а як офіцери збиралися на обід, обкрутився там поза доми, приходить до лісу, й відразу до отамана:

– Чув я, – каже, – що на завтра вояки готуються робити на ліс облаву. Перекопуватимуть попід кожним кущем, під кожним деревом.

– Овва, – той йому, – це вже погано. Від такої облави ми не заховаємося.

– А що робити?

Каже старий отаман:

– Тут недалеко є величезне дуплаве дерево. Винесіть мене, опустіть у дупло, то я, може, так виховаюся, бо ходити вже не годен. А ти збирай ватагу, веди за село, поміж скали. Туди вояки повертати не будуть.

Зібрав Омелько хлопців, оповів їм що й до чого. Висадили вони старого отамана на дерево, опустили в дупло, а самі пішли за село, поміж скали та й визирають, чи будуть вояки йти до лісу, чи ні. Як прийшла та година, дивляться: з міста марширують вояки двома рядами – всі озброєні, з рискалями. Обійшли навколо ліс і йдуть плече в плече в середину, а заодно копають під кожним кущем, попід кожним деревом. Ніяка звірина від них не може заховатися, не те, що ватага розбійників. Так ті вояки йшли цілий день. Під вечір зійшлися усі посеред лісу, коло дуплавого дерева й хочуть уже вертатися назад до міста, бо нічого не знайшли. Коли це один молодий вояк грався ножиком, постукав по дереву й каже:

– Це не просте дерево, хлопці. Тут має щось бути.

– Нічо там нема. Чого ти пхаєш свого носа, як не розумієшся, – накинулися на нього вояки. – А як маєш охоту, бери пилу та й пиляй.

– Чого ви мені не вірите? – каже, – я ж чую, що це дерево не пусте.

Узяв хлопець пилу, стяв дерево – якраз старому отаманові нижче п'ят.

– Ану, – кличе вояків, – поможіть штовхнути цей стовбур.

Вперлися ті плечима: дерево впало, а з нього викотився старий отаман. Вояки прискочили до нього.

– О-о-о, то це ми через тебе нині так мучилися, – б'ють розбійника, аж з нього тріски летять.

А один тримав у руках розпечений дріт. Як ударив ним старого отамана по очах – той відразу осліп. Але вздріли офіцери, що посеред лісу якийсь шум, крик, прибігли, відігнали вояків, та й стали допитувати розбійника. Той в усьому й признається.

Дивляться офіцери, що старий отаман багато знає, посилають гінця до царя, аби сказав, що з тим чоловіком робити. Сів один вояк на коня, поїхав до міста, а через якихось кілька годин вертається з царським наказом:

– Старого отамана не вбивати, а такого, як є, припровадити з охороною до палацу.

Ті зробили, як велів цар. Стали, чекають перед палацом. Виходить цар і питає старого отамана:

– Ти є такий і такий?

– Так, – відповідає розбійник.

– А скільки вас було у лісі?

– Тринадцять чоловік. Я був отаманом, але недавно своє отаманство передав на одного молодого хлопця, бо він спритніший і хитріший, ніж я.

– Ну, а де той молодий отаман і його ватага?

– Порозходилися у різні боки, але якби я десь увидів його, то міг би показати. Але ж я без очей.

Каже цар:

– Ти хоч не маєш очей, та маєш голову. Придумай щось таке, аби ми того молодого отамана зловили, бо він позбирає хлопців-розбійників і буде нищити мою державу.

– Мені не тяжко зробити це царю, – каже старий розбійник, – але це буде дорого коштувати тобі.

– Не журися цим. Аби мені коштувало півцарства, я за цим не стою.

Бачить старий отаман, що цар не жартує, сів собі у кутку і думає, що би то зробити, аби зловити Омелька. Думав, думав та й каже:

– Зроби так, царю. Розішли посланців по всьому царству, і хай вони оголосять, що ти робиш величезний бал. Бідні, багаті, усі, які є, аби збиралися і приходили. Наїдки, напитки будуть без плати. А тим часом ложкарям скажи, аби наробили дерев'яних ложок з довгими ручками. Як прийдуть гості, позасідають за стіл, най слуги кожному поприв'язують ті ложки до руки: коло ліктя і коло долоні, а самі щоб стояли й дивилися. Ні один з парубків не зможе й зачерпнути тією ложкою страви. А як серед гостей буде молодий отаман, то він здогадається, як вийти зі скрути і покаже усім, що треба для цього зробити. Слуги уздрять його і так зловлять.

Послухався цар, розіслав гінців у всі кінці держави. Невдовзі вертаються вони, а за гінцями люди йдуть та й ідуть. Як зійшлося їх багато, слуги посадили всіх за один довгий стіл, прив'язали шнурками довгі дерев'яні ложки коло ліктів і коло долонь, наносили на стіл всякої всячини: і вареного, і печеного – усього, що душа бажає, та й припрошують їсти. Але як мають їсти, коли ложка прив'язана, і руку зігнути ніхто не може. Дивляться один на одного, а слуги на них. Посиділи так трохи. Слуги закрутилися сюди-туди, за двері. Тим часом Омелько каже до хлопця, що сидів навпроти нього за столом:

– Чого чекаєш?

Той йому:

– А що робити?

Омелько набрав повну ложку страви та й подає йому в рот, а хлопець – Омелькові. Поки слуги вернулися, зметикували, що й до чого, миски вже були порожні. Та що з того, коли не виділи, хто показав, як це робити. Пішли, оповідають про все цареві. Старий розбійник також був у палаті й каже цареві, як слуги пішли:

– Показати, як їсти, ніхто не міг, лише той хлопець, якому я отаманство передав.

Але де його тепер уже пізнаєш, коли гості повставали з-за стола. Каже цар старому отаманові:

– Думай ще щось.

А щоб гості не сумували, наказав музикам, аби грали і забавляли їх аж до самого вечора. Ті так і роблять: грають, не перестають. А старий сидить та й думає, що би то зробити, аби зловити молодого отамана. Через якусь годину каже цареві:

– Оголоси, що ввечері, в такій і такій годині царська донька буде читати важливу історичну промову. Хто захоче послухати її, хай зайде до великого покою, що у верхньому палаці. До того часу всі добре потомляться від танців, ніхто й іти не забажає. Піде лише молодий отаман, бо захоче на твою доньку подивитися. Донька най читає свою промову доти, поки хлопець не задрімає. А потім притулить йому до чола печатку. Тоді вже легко його буде впізнати.

Погодився цар і на це. Звелів слугам, щоб зупинили танці, а сам вийшов на балкон й оголосив, як казав йому отаман. Хто чув його, хто не чув. Музики далі грають. Аж ось смерклося, прийшла та година, коли царська донька має читати промову, усі люди йдуть спати, бо дуже помучилися, а Омелько – до великого покою у верхньому палаці. Відчинив двері, уклонився царській доньці, сів собі на крісло навпроти великого дзеркала і слухає, що та читає. Сидів годину, другу, дивився на царівну, нарешті не стримався і почав дрімати. Уздріла це царська донька, взяла печатку, легенько притулила її парубкові до чола й читає далі. Через якийсь час Омелько трохи продрюхався, глянув у дзеркало, а він запечаткований. Однак не подає знаку, що все зрозумів, лише слухає, що читає царська донька. Як дівчина дочитала промову до кінця, подає йому руку, бо хоче вже йти спати. Омелько руку її цілує, а своєю взяв зі стола печатку та й іде собі до тої залі, де сплять гості, й почав кожному тулити печатку до чола. Так запечаткував усіх, хто там був, а сам ліг і собі спати. Вдосвіта цар каже слугам:

– Підіть до тої залі, де гості сплять і того, хто має на чолі печатку, приведіть до мене.

Слуги пішли і незабаром вернулися.

– Там, – кажуть, – усі гості запечатковані. Не знаємо, кого приводити.

Кличе цар доньку:

– Ти читала промову вчора?

– Читала, – відповідає та.

– А приходив хтось слухати?

– Був один файний леґінь, я йому й поставила на чоло печатку, як ви казали.

– А де та печатка?

– Либонь, там, у палаці лишилася, бо я не взяла її з собою.

– Та де лишилася, – каже на це старий отаман. – Хлопець увидів, що ти йому печатку на чоло поставила, й усіх потім запечаткував, аби не розпізнали його.

Посиділи, пожурилися.

– Але нічо, – каже перегодя старий отаман, – надумав я ще й третю роботу, її вже, певно, не розгадає молодий отаман.

– А що це за робота?

– Оголоси, що нині рано, в такій і такій годині будеш відправляти свою доньку до церкви брати шлюб на золотім повозі. Хай би з гостей такий знайшовся, аби в церкві приступив до неї взяти шлюб. Цього ніхто не зможе зробити, лише той молодий отаман. Тільки слуги мусять слідкувати, щоб ніхто свічки не засвітив. Шлюбу священик не дасть, а хлопця ми зловимо.

Погодився цар і на це, бо дуже йому хотілося зловити того хитрого отамана. Оголосив гостям, що і як, а слугам дав наказ готувати царську доньку до шлюбу. Як було все готове, царівна вбралася, сіла в золотий повіз та й приїхала до церкви. За нею – й гості. Але ніхто не сміє приступити до неї, аби взяти шлюб. Омелько також у гурті, ніякого знаку про себе не подає, лише чекає, поки царські слуги трохи відійдуть убік, аби хтось із хлопців заскочив до церкви і запалив свічки, а він став коло молодої. Чекав, чекав і таки дочекався. Коли слуги відійшли, один хлопець заскочив до церкви, посвітив свічки, а Омелько вмить став коло царівни. Вийшов священик і дав молодим шлюб. Поки поприбігали слуги – вже було по всьому: молоді якраз виходили сідати в золотий повіз і їхати додому.

Дали люди знати цареві, як усе сталося. Той вийшов з калачами на ворота, благословить дітей, а як жінки відладкали, каже до гостей:

– Дорогі гості. Так буває на цьому світі: кого боявся, того за зятя взяв.

Зняв з голови корону і подав Омелькові.

– Виджу я, – каже, – що маєш мудру голову на плечах. Тож віднині бути тобі царем. А я, старий, доживатиму коло вас віку.

Того ж дня цар зробив велике весілля. Усі, хто там був, їли, пили, веселилися. А Омелько після того весілля жив з царською донькою і людям на добро царював ще сто років і мені перед смертю заповідав усе це запам'ятати, аби потім вам розказати. Я й послухався.

Хитрий швець і дванадцять розбійників

Край лісу жив собі швець. Господарки, родини у нього не було, жив лише на те, що лагодив людям взуття і за це мав сякі-такі зарібки. Одного разу сів він до столу обідати, коли це звідкись залетіла до хати ціла хмара мух. Упали на миску, за якусь мить усе виїли.

Швець не встиг і ложку вмочити.

– О-о-о, а це що за така пошесть? – процідив крізь зуби і щосили вгамселив ложкою по столі й відразу вбив сто мух.

Поки згортав їх, виносив на вулицю, уже й відхотів їсти, голодний примостився на траві подрімати через полуднє, а на дверях написав: «Одним ударом вбиваю сто душ». Ішли на той час побіля шевцевої хати дванадцять розбійників, прочитали те на дверях та й кажуть одні до одних:

– Це якийсь дужий чоловік, нам би такий пригодився.

І вже не будять його, а сіли збоку й чекають, поки прокинеться. За якусь годину швець розплющив очі.

– Дай, Боже, здоров'я, – кажуть.

– Дай, Боже, і вам, – відповідає швець.

– Читаємо на дверях, що чуєшся у добрій силі, сто душ нараз б'єш, чи не пішов би ти з нами?

– Чого ні, – швець на це, – пішов би. Ні жінки, ні родини в мене нема. А що я у вас робитиму?

Кажуть розбійники:

– Та нічого нам від тебе не треба, лише аби їсти помагав варити.

– Добре, – швець їм, – це я вмію.

Приходять усі разом до лісу, заходять до печери і кажуть до шевця так:

– Кожен із нас по черзі буде приносити дуба, ламати його на тріски, а ти аби підкидав у вогонь, слідкував, щоб не погас.

Так і стали робити. Розбійники цілими днями ходять по лісі, а швець тим часом і варить, і смажить. Але минуло небагато часу, розбійники й шевця посилають принести одного дуба:

– Йди, – кажуть, – ти не слабший від нас, принеси дров на один розпал.

Зажурився швець, де він годен дуба з місця зрушити, але не показує з себе – йде, а дорогою думає, що би то зробити, аби обдурити розбійників. Думав, думав, та й найшло йому на гадку знайти у лісі липу, здерти з неї кору і пов'язати усі дуби докупи. Як гадав, так і зробив. Надер кори, в'яже від дуба до дуба, уже й смерклося йому. Бачать розбійники, що десь довго нема шевця, посилають одного, аби подивився, чи знайшов той дуба. Розбійник приходить, а швець уже обв'язав половину лісу, зробив зав'язку і чекає його, аби завдав.

– Гов, стій, – каже розбійник, – що ти робиш?

– Та як що? – відповідає швець. – Хочу всі дуби за одним разом принести, аби не ходити щодня.

– Лиши, не ламай дерев, хай ще ростуть, нам багато не треба, – сам вирвав з корінням дуба, закинув на плечі й приносить до печери.

– То чого він так довго по лісі ходив, уже все у печі погасло?! – кажуть розбійники.

А той, який ходив по дуба, розказує, що бачив і що чув. Говорять ті між собою:

– Ми дужі, дужих бачили, а цей чоловік ще моцніший.

Але нічого не кажуть, лише приглядаються, що він робить. За якийсь час надійшла пора шевцеві йти до кринички по воду. Взяв він дерев'яні коновки, притяг до кринички і каже сам до себе:

– Як я порожні ледве приволік, мало мені очі не вилізли, то повні й з місця не зрушу.

Сів собі й ножем довбає ровець від кринички. Нараз прибігає розбійник:

– Ти чого, – кричить, – не несеш води, уже півдуба згоріло в печі. Що надумав знову?

– Та нічо не надумав, – каже швець, – просто пошкодував ваших і своїх ніг, що дурно б'ємо щодень до цієї кринички. А так я продовбаю рівець, вона сама притече.

– Де-де, – розбійник говорить, – поки той рівець буде, то ми з голоду повмираємо.

Сам начерпнув коновками води і пішов до печери, а швець недалеко неї сів у кущі й слухає, що будуть про нього розбійники говорити. Чує:

– Моцного хлопа ми взяли до себе, але, певно, мусимо будемо його відганяти геть, бо нічого не помагає.

– Але як тепер його випровадити, – каже другий розбійник, – коли він знає, де ми живемо, ще накличе нам якоїсь біди.

– Не накличе, – втрутився у розмову найстарший, – цієї ночі, коби лише заснув, ми спустимо з нього душу, а тіло лишимо в лісі вовкам.

Швець вислухав усе, приходить до печери і уже не так слухає, як його сварять розбійники за вигадки, а думає, що би то зробити, аби і третій раз розбійників обвести довколо пальця і лишитися живим. Звечора, як ніхто не бачив, наносив у свій куток дубових ковбків, а як усі полягали спати, позапихав ті ковбки у своє вбрання, а сам сховався в кутку і не спить, а дивиться, що далі буде. Десь коло півночі чує: розбійники заворушилися, щось пошепталися між собою, а один устав і ну бити довбнею по тих ковбках. Так лупцював, аж дрантя розліталося.

– Ну, тепер, – каже до своїх товаришів, – можете спокійно спати. Він уже не стане вчити кума розуму.

І знов полягали спати. Як поснули, швець потихеньку виліз зі свого сховку, убрався в пошматовану одіж, ковбки поховав і також трохи передрімав до рання. Як розвиднилося, ідуть розбійники викидати з печери шевця, а той спить, аж носом посвистує.

– Усе ми виділи, – перезирнулися між собою розбійники, – але щоб не чути довбні на собі, такого світ не знав.

Дочекалися вони, поки прокинеться швець, старший розбійник і питає:

– Як спалося, чоловіче?

– Спалося несогірше, – відповідає той, – коби ночі побільше.

– Що снилося?

– Нічого не снилося, лише вночі якісь блохи почали були кусати, ледве-ледве від них відбився.

Учули це розбійники й ще дужче здивувалися.

– Як нам, – кажуть між собою, – тепер його збутися?

Пробують і сяк, і так. Нарешті кличе шевця найстарший і мовить:

– Виджу я, що ти маєш у собі багато пари. Як ти такий сильний, то позмагайся зі мною, хто дужче свисне. Коли я переможу, то нічо від тебе не захочу, лишень, аби ішов геть від нас і забув сюди дорогу, а як ти – дам тобі велику плату.

– Най буде, – пристав на це швець.

Вийшли обидва з печери. Як свиснув розбійник, аж із гір каміння посипалося, а з половини лісу листя опало.

– Е-е-е, що це за свист, – каже швець, – оце як я свисну, то ліс увесь голий буде – й листка у нім не втримається. Але за одним шкодую, як буду свистіти, аби від того тобі очі не повилазили. Краще їх зав'яжи, а я буду помаленьку свистіти, потім дужче й дужче.

Пристав на таку угоду розбійник: зав'язав собі очі. Тим часом швець узяв до рук довбню, підходить близько до розбійника – у вухо потихо свище, а довбнею по голові б'є. І з кожною хвилиною все дужче та голосніше. За якоїсь півгодини розбійник кричить:

– Йой, йой, досить свистіти, у мене вже голова розколюється надвоє.

– А видиш, – каже швець, – добре, що я відразу сильно не свистів, бо давно б голова злетіла.

На це вибігли розбійники з печери, слухають оповідь старшого й кажуть:

– Усе тобі дамо, чоловіче, що душа бажає, лишень іди геть, лиши нас у спокої.

– Добре, – відповідає їм швець, – піду, але віддайте мені ту плату, яку я заслужив, – мішок золота.

Розбійники зготували плату, поставили коло чоловіка і раді, що вже його збудуться, а швець бачить, що не подужає того міха занести та й далі на своє крутить, каже:

– Е-е-е, ми так не домовлялися. Віднесіть це золото мені під хату, тоді лишу вас у спокої.

Вхопив розбійник той мішок, поставив шевцеві перед вікном і вертається, а чоловік каже йому навздогін:

– Біжи до лісу й не обертайся, бо як не послухаєшся мене, то знов до вас вернуся.

Як учув це розбійник, побіг, тільки закурилося за ним і більше ні він, ні його друзі до шевця не навідувалися. А чоловік вернувся і жив-поживав за ті гроші до самої смерті.

Закляте місто

Були в однієї дівиці три сини: двох вона любила, бо роботящі були й у всьому її слухали, а наймолодший хотів усе бачити й знати і за це завше був битий. Бувало скоїть щось хлопчина, вдова лупцює його, виганяє з дому, а він навіть не скривиться.

– Бийте, бийте, – каже, – уздрите, я ще цісарем буду.

– То ти ще й договорюватися будеш, – вдова з буком до нього. – Аби тебе вдома більше не виділа, балаболе останній.

Терпів хлопець мамині образи, перебивався сяк-так, а потім і не стерпів.

– Раз не потребуєте мене в хаті, – каже, – то я піду собі геть.

Ухопив зі стола кусень хліба і пішов у світ за очі. Сам Бог знає, скільки йшов та й зайшов до заклятого міста. Туди, де люди не знали ніколи злагоди між собою, а як здибалися на вулиці, то різалися ножами. Іде вулицями того міста і не може надивуватися: файні будинки, дороги, мости, а людей нікого нема. Не може навіть попросити у когось вогню, аби запалити дзиґар. Прикро і страшно хлопцеві. Та що зробить? А на краю міста стояв великий замок. «Дай, – думає собі, – зайду до середини, може, натраплю на когось та розпитаю про вогонь і дорогу. Мусить же бути якась сторожа у замку». Прочинив він одні двері, прочинив другі – нікого. Лише на столі записка: «Якщо ти з добрими намірами, то йди далі й почекай на мене в палаці». Перебіг хлопець очима ту записку раз, другий, думає: «Як є записка, то, певно, є той, хто її написав». Зайшов до палацу, сів собі й роздивляється. А довкола все золотом пооббиране, шовками, парчами обвішано – лише стій та дивися. Походив він там, подивився. Перед полуднем приходить панна: напівчорна і напівбіла, каже:

– Добрий день, Іване.

– Добрий день, – відказує їй хлопець.

– Яке буде твоє перше бажання?

Став Іван, почухався у голову.

– Нічого так не хочу, як їсти. Якби ти могла принести мені бодай грінку хліба та зубок часнику, то я був би тобі дуже вдячний.

– Добре, – каже пані, – буде тобі хліб і до хліба.

Підійшла до стола, три рази вдарила по ньому кулаком, щось прошептавши, нараз на ньому з'явились і сало, і ковбаси, і шинка, і вареники – усе, чого тільки душа бажає. Хлопець добре виголоднівся, то відразу сів до столу, а пані йому:

– Скільки не їстимеш із цього столу, то він ніколи не спорожніє, але запам'ятай, аби що тобі хто говорив, аби хто тебе що просив, аби не обзивався три дні, бо закам'янієш і пропадеш. А послухаєш мене, то я пораджу тобі, що далі робити.

– Добре, – каже хлопець, – зроблю так, як ти мені кажеш.

Пані пішла собі геть, а Іван просидів у палаці день, вечір. Але надійшла ніч, чує: прибігають два чорти.

– Гей, чоловіче, – кажуть, – ти що тут робиш?

А той мовчить, якби в рот води набрав.

– Ти що, язика проковтнув, що не обзиваєшся? – прискакують чорти ближче і то один, то другий дають штурбанів під ребра.

Хлопець, ніби не чує. Узлостилися чорти, б'ють Івана, аж з нього дрантя летить, а він навіть не пручається. Били, як міх з половою, доти, поки не протяли кугути. Як учули півнів, лишили Івана, а самі втекли. Так там відлежав хлопець цілий день. Думав, що чорти вже більше не вернуться до палацу. А вони, лишень стемніло надворі, уже знов коло нього.

– Ну що, будеш говорити чи ні? – кажуть з порога, – бо знову битимемо, скільки влізе.

Іван і далі не обзивається, лише притулився до стіни, аби менше чути було, як будуть тусати. Але то не помогло. Чорти як ухоплять його в руки, і давай трясти, лупцювати та на вогні пекти. Робили все, що вміли, а хлопець – ні пари з вуст. Так і перебув другу ніч. На третю дивиться: не приходять чорти, а прислали замість себе Іванову матір. Та стала близенько, просить сина, аби хоч слово промовив до неї, аби йшов додому, а він мовчить і слово сказати боїться.

– Та чи в тебе язика нема, – злоститься мама, – що не хочеш до мене заговорити, чи що?

І просить сина, і молить його – марно. Сидить собі він, наче й не чує нічого.

Четвертого дня приходить пані вся в білому і каже:

– Дякую тобі, Іване, за те, що знайшов у собі сили витерпіти всі знущання. То не чорти були, а третьої ночі не мама твоя приходила, а зла чарівниця. Вона мене перекинула у напівчорну і напівбілу, і кожного, хто сюди приходить мучить, аби сказав слово, і перетворює його в камінь. Але ти мужній був, урятував не лише себе, а й мене. Відтепер я вже буду така, як була колись. Хочеш, дам тобі за це багато золота і різного добра, а ні, будь мені за чоловіка.

Каже Іван:

– То добре мати золото, коли є в хаті вірна людина. А як нема, воно нічого й не варте. Будемо краще я тобі за чоловіка, а ти мені за жінку.

Посиділи, побалувалися трохи, а другого дня дівчина каже:

– Тут недалеко живуть мої родичі. Я давно їх не бачила, хоч дуже хотіла б, бо не знаю, чи живі вони, чи здорові.

Недовго думали, сіли обоє на коней, переїхали ліс та й приїхали до великого замку.

– Отут, – каже, – живе цісар, а я його донька.

Заїхали молодята у браму, слуги зразу доповіли про них цісареві. Той вибіг з палацу і в сльози:

– Де ти так довго була? Що? Як?

Дівчина й розповіла йому все.

– Цей хлопець визволив мене, то я беру собі його за чоловіка.

Другого дня цісар справив велике весілля: з'їхалися вельможі з різних кінців світу, пили, гуляли, веселилися. Того ж дня володар передав Іванові свою корону, аби керував державою, а він на старість йому помагатиме.

Побув Іван на троні день, тиждень, місяць. Зрозуміли люди, що добрий він та злагідний, то й самі стали йому у всьому допомагати. Так процісарював він рік. За цей час багато добра зробив людям. Але якось каже він жінці:

– Добре мені тут: маю хліб, до хліба, ніхто мені впоперек дороги не стає. Та хотів би знати, чи мають що їсти, пити мої мама і брати, як ґаздують-маються, бо давно їх не бачив.

Жінка не стала перечити.

– Твоя воля, чоловіче, – каже. – Як хочеш провідати родичів, то їдь, я не бороню. Але дам тобі на дорогу одну пораду: у цьому лісі живуть розбійники. Жодної людини вони не пропускають, аби не позбиткуватися з неї чи пограбувати її. Не обминуть вони нагоди відібрати ношу і військо в тебе. А тому бери із собою багато вояків, то будеш у дорозі безпечніший.

– Най буде, – каже Іван, – візьму багато війська.

Зібрав на дорогу харчів, гостинців, сів на коня та й помаленьку рушив з вояками. Їхали вони, їхали. А на вечір заїхали у такий густий ліс, що ні далі добиратися не видять, ні вертатися не знають уже куди. Каже Іван:

– Переночуймо тут, а рано знайдемо дорогу і вирушимо далі.

Пішли вояки шукати лому, аби запалити вогнище, коли це дивляться, а недалеко стоїть якась велика хата, а поблизу неї – шопа[5]. Вертаються вони, повідають про те, що бачили, Іванові. Той узяв слуг, заходять до хати, а там були розбійники, перебрані у звичайне вбрання.

– Просимо до нас у гості, – кажуть. – Не погордуйте бідними.

І балакають то те, то се.

Домовилися, що Іван разом зі слугами ночуватимуть у хаті, а вояків ті люди на ніч замкнуть у шопі, бо так їм буде краще і бідолахи не померзнуть вночі. Полягали всі спати, змучені були з дороги, тож швидко поснули. Тим часом розбійники радяться, що робити з Іваном та його вояками. Один каже:

– Побити всіх.

Другий:

– Повісити.

А отаман мовить:

– Ні. Вояків не треба ні вбивати, ні душити, а лише не відмикати тиждень шопи, то від них жодної живої душі не залишиться. А з Івана зніміть цісарську одіж і киньте його у вогонь, аби згорів і попелу від нього не лишилося.

Розбійники так і зробили: роздягли Івана, наклали на шопу залізний засув і розіклали на подвір'ї вогонь, аби кинути в нього хлопця. Бігають розбійники з хмизом, метушаться, бо хочуть якнайшвидше впоратися. На той час від шуму та холоду пробудився й Іван. Побачив, що розбійники стягли з нього всю одіж, й відразу зрозумів, що це якраз ті розбійники, за яких йому казала жінка. Але вдіяти щось було вже запізно. Треба було якнайшвидше самому рятуватися. Вискочив він, як був, через вікно та до лісу. До самого ранку біг поміж дерева й кущі – не озирався. Так добіг до своїх родичів. Мама, як уздріла голого сина, відразу в плач. А брати тим часом насміхаються:

– О-о-о, – кажуть, – наш цісар вернувся.

І регочуть, аж на колінах лазять.

– Йди краще в поле, бо он свині без тебе плачуть. Нема кому їх пасти.

Та й знову день при дні посилають його у поле пастушити. Іван не пручається, бо й гадки не має, що колись вдасться йому вернутися до цісарства.

Але минув один місяць, другий. Царівна уже й переживає: «Де б то міг подітися Іван, – каже сама до себе, – чи заблукав десь у лісі, чи в болотах застряв, чи ще інша біда трапилася?». Одного разу зібрала вояків та й поїхала через ліс, гадала, що, може, стріне десь його, їхала день, вечір і натрапила серед лісу на ту саму хату з шопою, де жили перебрані розбійники.

Зайшла, привіталася й каже:

– Чи не могла б я коло вашої хати переночувати?

– Ой, та чого ні, – відповідають розбійники, – чи нам місця мало? Ночуйте. А вояків, якщо хочете, то заведіть до шопи, там їм буде і тепло, і просторо.

Царівна не з дурних була.

– На те й військо, – каже, – аби воно і мокло, і висихало.

І дала наказ, аби вояки не йшли до шопи, а лягали на траву недалеко від хати. Сама теж вмостилася недалеко і вдає, ніби спить, хоч усе бачить і чує, що розбійники між собою говорять. А говорили вони про одне: як зробити, аби і царівну знищити, так, аби про це ніхто не довідався, та її військо. Радилися довго і нарадили підкрастися й відрубати їй шаблею голову. «Еге, голуби, – думає та собі, – не така я дурна, як ви мудрі, аби так легко піддатися вам». Зняла з себе одіж, напхала у неї листя, сама сіла за кущі й чекає. Десь через годину дивиться: ідуть двоє з шаблями та й почали рубати одіж цісарівни.

Каже один розбійник до другого:

– Лишаємо, вона і так уже не встане, бо посікли ми її на капусту, а самі тікаймо звідси, поки ще не пізно.

Та не встигли ті й кроку ступити, як цісарівна з-за кущів промовляє:

– Е-е-е ні, не вийде на ваше. Разом рубали сукню на шмаття, разом тепер і латайте.

Свиснула в пальці, вояки посхоплювалися на ноги і давай тлумити розбійників наліво та направо. За годину вибили всіх, лишився лише найстарший. Упав на коліна, проситься у цісарівни:

– Накажіть, аби ваші вояки не вбивали мене, а подарували мені життя. Я маю щось вам важливе розповісти.

Дала цісарівна знак, вояки відпустили розбійника. Він сів на траву й мовить:

– Місяців два тому йшов лісом загін ваших вояків. Керував ним молодий цісар. Сюди надійшли вони саме ввечері, то розбійники заманили їх до шопи. Там вони всі й погинули.

– А з цісарем що сталося? – не втрималася жінка.

Каже розбійник:

– Його ми хотіли спалити на вогні, але він серед ночі вирвався голий із хати й утік.

– Куди?

– Хто його знає. Розбійники бігали за ним лісом, але й сліду не знайшли.

Вислухала це цісарівна й каже:

– Добре. Раз убив ти моїх вояків, то я і твоїх не пошкодувала; раз пустив ти мого чоловіка голим, але живим, то ти давай свою одіж і йди геть, аби я тебе більше не бачила на свої очі.

Кинув той своє вбрання у вогонь і пішов у світ за очі, а цісарівна зібрала військо, переїхала ліс і подалася до того села, де жили Іванові родичі. «Хто знає, – думає собі, – чи не вдома Іван, тільки не дає про себе знати». Їхали вони, їхали й побачили на дорозі старого діда та й розпитують, чи не знає він, де живе Іван.

– Чого не знаю, – каже той, – он у полі свині пасе.

Поїхали слуги на пасовище і через якусь хвилю привозять Івана – обідраного, обмащеного.

– Чого, – каже цісарівна, – не давав про себе знати: чи живий, чи здоровий, як гостина пішла?

– Та хіба ти не видиш чого – ґаздую коло свиней, бо як мав вертатися, коли військо втратив?

Каже цісарівна:

– Нічого, що було, те минуло, добре, що сам живий лишився. А вояки будуть інші. Збирайся, поїдемо додому.

Іван обмився, вбравсь у цірсарське вбрання, повернув ще додому, аби показати мамі та братам свою жінку, і поїхали собі з військом до замку. Кажуть, що жили молодята ще довго, діти у них велися і господарка не приупадала. Може, ще й нині живуть, якщо не повмирали.

Як пропала панщина

Був чоловік і мав три хлопці. Помер він, і жінка його померла, і лишилися діти сиротами. А тоді була панщина і дуже важко жилося. Пан бив і катував людей. І вирішили хлопці йти у світ і десь найнятися служити.

Ідуть вони містом, дивляться – у хаті коло вікна шиє швець. Заходять вони до того шевця, а він каже:

– Один може лишитися в мене, я вивчу його на шевця.

І старший лишився у шевця. А два пішли далі і надибали римаря. Римар каже:

– Хай один лишається в мене. Я навчу його шити хомути, і буде він добре жити.

Середущий лишився у римаря. А менший зостався сам. Вийшов він з того міста, довго йшов полем і потрапив у ліс. І ніяк не може вийти з лісу, а тут і вечір настав.

Почав хлопець кричати, свистати. Почув то лісник, прийшов на той звук, знайшов хлопця і питає:

– Що ти за один і чого кричиш?

А він і розказує, як було. Тоді лісник сказав:

– Іди до мене, я вивчу тебе на розбійника.

Погодився хлопець і пішов до лісника.

Почав лісник його вчити на розбійника. Трохи він читав з книжки, а дещо так розказував. Як провчив рік, каже лісник хлопцеві:

– Ходи зі мною.

Пішли вони лісом, і забачив лісник на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить у гнізді на яйцях. Лісник каже:

– Вилізь на дуба і вкради з-під ворони яйця. І так вкради, щоб вона цього не помітила, щоб ти зліз з дуба, а вона ще сиділа на гнізді.

Поліз він. Ворона злетіла.

– Злазь, – каже лісник.

Та взяв його додому і вчив ще рік. А тоді каже:

– Ходім знов шукати ворону на гнізді. Спробуй ще раз украсти з-під неї яйця.

Пішли вони і знайшли на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить на яйцях.

– Лізь, – каже лісник, – але так укради, щоб ворона не помітила, щоб ти зліз, а ворона ще сиділа.

Узяв хлопець патик, загострив його і поліз на дуба, та так тихо, що ворона не помітила, як він ліз. І зачав тим гострим патиком вертіти у гнізді діру. А тоді витяг патик, і яйця з-під ворони помаленьку попадали йому в пазуху. А ворона так і сиділа. І зліз він, а ворона зосталася на гнізді.

Прийшли вони додому, і каже йому лісник:

– Ти вже можеш бути розбійником.

І відпускає його лісник. Дає йому хорошого коня, одяг, шаблю, пістолет, нагайку. І золота, скільки він зміг узяти на коня. І з тим поїхав хлопець додому. На той час брати вже збудували собі хати, а стару, батьківську, лишили йому. Обидва брати жили в межу з ним, один з правого боку, а другий – з лівого.

Розговорилися з ним брати, а він каже:

– Що буде, браття, то буде, а панщину робити ми не будемо. Я сам не піду і вас не пущу.

Переночували вони, а на другий день ще від пана ватага і кричить селом:

– На роботу!

Прийшов він і до розбійника. І б'є у ворота. Розбійник виходить і каже:

– Я сам не піду на панщину і братів не пущу.

А в той час дуже строго було з панщиною. Як він сказав, що не піде, ватага підкликав його до воріт.

– Що ти за один, що до пана на роботу не хочеш іти та ще й братів не пускаєш?

– Я – розбійник.

Ватага хотів його вдарити. А він нічого не каже. Та пішов до хати, взяв нагайку, почепив собі шаблю й пістолет і виходить.

– Як хочеш жити, то злазь з коня! – крикнув він до ватаги.

Той чи хотів, чи не хотів, але мусив злазити. Як почав його розбійник маштиганити нагайкою! Б'є його, скільки хоче. Той проситься:

– Лиши мене! Я піду до пана і скажу йому все, скажу, що ви три на роботу не йдете.

– Ні, ти скажи, що все село ми на роботу не пускаємо.

Сідає ватага на коня, ще до пана і каже:

– У цім селі є розбійник. Він дуже набив мене і каже, що не пустить на панщину ні одного чоловіка з села.

– Сідай на коня, їдь до нього і по-хорошому з ним поговори, скажи, я просив, щоб він приїхав до мене, – каже пан.

Поїхав ватага до розбійника і каже йому все це.

– Їдь, я приїду, – сказав розбійник.

Той поїхав, а розбійник убрав на себе найкращу одежу, почепив шаблю, пістолет, сів на коня й поїхав до пана. Пан приготував стіл з наїдками й напитками. Сіли вони, пригощаються. Пан і питає його:

– Скільки ж ти вчився на розбійника?

– Три роки, – відповідає розбійник.

– А де ж та школа?

Розбійник не хоче сказати. Пан його й лишив. І говорить йому:

– Коли ти розбійник, то вкради у моєї жінки перстень з пальця. Як украдеш, дам тобі третю часть маєтку.

– Вкраду, – каже розбійник.

– Коли?

– Увечері.

– А як же ти зайдеш до хати, як двері у пані всі на замку? – питає пан.

– Вікном зайду.

– Яким вікном?

– А оцим, – показав розбійник на одне вікно.

Пішов він додому та скинув добру одежу і вбрав дрантиву. І знову пішов до панського подвір'я. А панські слуги питають:

– Чого тобі треба?

– Хочу найнятися до пана на роботу. Я бідний. Лишився без тата й без мами.

Сказали слуги панові, а він каже:

– Добре, най іде гуси пасти.

Прийшли слуги та й кажуть йому:

– Як хочеш гуси пасти, то пан приймає тебе.

– Добре.

Сказали йому, щоб до вечора спочивав, а завтра рано гнав гуси.

Надвечір гуляють пан із панею по саду. А хлопець тим часом забрався у кімнату і заліз під ліжко. Погуляли пани по саду, і каже пан пані:

– Скоро прийде розбійник перстень красти. Ти йди лягай спати, а я візьму рушницю і буду стерегти. Як прийде, уб'ю його.

Пішла вона спати… А пан сидів, сидів з рушницею надворі, а тоді прийшов та й сів коло пані на ліжку. Посидів та й знов пішов надвір. А хлопець виліз з-під ліжка і ліг коло пані. Паня думала, що то пан. А хлопець шепче їй тихенько:

– Давай мені перстень. Може, ми заснемо. Як прийде розбійник, то кинеться за перснем до тебе. А як у тебе його не буде, то нічого він і не зробить.

Дала вона йому перстень, а він полежав ще трохи та й каже тихо:

– Піду я до вікна та постережу трохи.

Та не до вікна пішов, а знову під ліжко.

А панові набридло чекати надворі. Йому теж прийшла в голову думка: взяти в пані перстень. Прийшов він до неї та й каже:

– Скільки я там буду сидіти? Ти лучче зніми перстень та дай мені. Я заховаю його в себе.

А вона йому каже:

– Я ж уже дала. Скільки тобі ще перснів давати?

– Як то «дала»? Нічого ти мені не давала, – каже пан.

І зрозумів пан, що перстень забрав розбійник. Схопив пан рушницю і побіг доганяти його. А хлопець і собі надвір. Та й утік.

Пішов розбійник додому, переодягнувся, сів на коня і поїхав до пана. І питає:

– Є перстень?

– Та де ж він є, як ти вкрав, – каже пан.

– То давайте третю часть майна. Під документом!

Дуже жаль панові, що дав розбійникові такий документ. І з того серця він сказав:

– Як украдеш у мене паню, то дам тобі ще половину свого майна.

– Добре, вкраду, – каже хлопець.

А пан питає:

– Як ти зайдеш до хати?

– Оцим вікном зайду.

А пан думає: «Буду тримати жінку коло себе. Хоч він і зайде, то не візьме її. Я вб'ю його, все одно вб'ю». Та й питає хлопця:

– Коли вкрадеш?

– Увечері.

Увечері пішов розбійник на кладовище, викопав недавно похованого чоловіка, поклав його на підводу і везе до пана. Став з підводою на дорозі, взяв покійника на плечі, проніс його поза хатою і сторцює перед вікном. Пан глянув – стоїть хтось перед вікном. «Є!» І стрілив у покійника. А хлопець пустив його, і покійник упав.

– Ото добре, – каже пан жінці. – Я вбив його і не будемо давати третю часть майна. Але треба десь заховати вбитого. Віднесу його на кухню, а завтра рано поховаємо.

Пішов пан надвір за вбитим. А розбійник заходить до пані, виймає пістолет і каже, аби йшла за ним, бо застрілить. Вона налякалася і пішла за ним. І повіз її розбійник підводою.

Пан заходить у кімнату – нема пані. Почав кричати, кликати – нема. Пішов до кухні, подивився – аж то не розбійник убитий.

Їде розбійник з панею через ліс. Виходять напроти нього чорти і кажуть:

– Продай нам цю жінку.

– Продам, але дайте шапку золота.

Чорти дали йому шапку золота, взяли паню й пішли. На другий день розбійник питає пана:

– Ну як, є паня?

– Де ж є, як ти вкрав.

– То давайте документ ще на половину вашого маєтку.

Дав йому пан такий документ. Але взяв його жаль, що лишився без жінки. Та й каже він хлопцеві:

– Верни мені жінку, то лишу тобі все своє майно, а сам піду в світ.

– Верну, – каже хлопець.

Але як узяти паню від чортів?

Наймає він із десять підвід, вантажить їх каменем і везе в ліс на те місце, де продав паню. І не дорогою їде в ліс, а через поле. І спіймав живого зайця.

Приїхали в ліс, скидають камінь, а чорти приходять і кажуть:

– Що за камінь ти привіз? Це місце – наше.

– Церкву хочу будувати на цім місці, – каже розбійник.

А чорти не хочуть цього.

– Он коло озера, – кажуть, – пасеться біла коняка. Візьми її на себе, перенеси через озеро і до нас принеси. То дозволимо тобі церкву будувати.

А він каже:

– Що мені на плечі її брати. Я її між ногами потягну.

Іде він до коняки, заводить її в воду, сідає на неї верхи – і через озеро! А чорти бачать, що він коняку між ногами несе. Розбійник під'їхав до чортів, і подумали вони: «Ми можемо коняку на собі нести, а він між ногами несе. Він сильніший за нас».

А в тому лісі був здоровенний дуб. Чорти й кажуть розбійникові:

– Давай бігти до того дуба. Як ми скоріше добіжимо, то не будеш будувати церкву, а як ти скоріше, то будеш.

А він каже:

– Що там бігти. У мене хлопець є, що може забігти скоріше, як ви. Але дивіться, щоб не загубився. Бо як загубиться, то будете відповідати.

Відчинив він сумку та й пустив зайця. І лиш чорти побачили, що він пустив, а де дівся заєць, то не вгледіли. І зажурилися чорти. Раз, що скоріше за них добіг «хлопець», а друге, що забіг десь і треба за нього відповідати. Питають вони розбійника:

– Що ти хочеш з нас, щоб лиш не будував ту церкву?

– Нічого не хочу, лиш хочу ту жінку, що я вам продав, – каже їм хлопець.

І не було що робити чортам. Привели вони паню і дали її розбійникові.

Віддав розбійник панові жінку, а пан дав йому під документом все своє майно. Та взяв жінку і пішов у світ. А розбійник лишився на панськім добрі. І від тої пори не було панщини.

Дідова дочка й бабина дочка

Були дідо й баба. Мав дідо свою дочку і баба свою. Дідова дочка була робітна, а бабина лінива. Та й усе баба їла діда та й їла за його дочку. Казала, щоб дідо її вивіз у ліс. Дідо впріг коня в сани, бо то було зимою, і каже:

– Поїдемо, дочко, в ліс.

І їхали вони полем, далі заїхали до лісу і їдуть лісом. Їдуть, дивляться, стоїть хата. Дідо каже:

– Зайдемо до тої хати і будемо тут ночувати.

Зайшли до тої хати, в хаті холодно. Дідо каже:

– Я йду принесу дров, а ти тут, дочко, сиди.

Вона ждала, ждала, батька нема. І тут об'явився дідок маленький та й каже:

– Дочечко, наклади вогонь, нагрій води, помий мені бороду, обчеши мені голову, звари мені каші.

Дівчинка пішла надвір, внесла дров, наклала вогонь, нагріла води, вмила дідові голову, бороду, геть діда цілого помила. І тоді зварила йому каші. Дідо поїв, і вона сама поїла. І каже дідо:

– Аби ти знала, дочечко, прийдуть зараз розбійники і будуть тебе брати танцювати. Ти би казала, що ти не маєш черевиків, що не маєш файної сукенки – всього тобі треба, щоб до танцю вбратися. Але аби не все казала за раз, а по одному.

І дідок пішов, а вони прийшли й постукали у вікно, заграли під вікном і кажуть:

– Вийди до нас танцювати.

А вона:

– Я, – каже, – не маю сукенки, я не маю в що вбратися.

Вони пішли й принесли їй сукенку.

– Вийди до нас танцювати.

– Я не маю черевиків, – каже вона.

Вони пішли й принесли їй черевики.

– Вийди до нас танцювати.

А вона каже, що не має файної хустки. І так вона все по одному називала, а вони по одному носили. А то вже четверта година настала, і вони розійшлися, і дівчина зосталася.

На другий вечір прийшов дідок і каже їй:

– Вони знов прийдуть. І ти будеш казати, що хочеш бричку, коні, фурмана. І щоби бричка була золота, і на конях упряж золота.

І коли ті прийшли другий вечір, вона їм так казала, як сказав їй дідок. Коли вони стали під вікном, заграли і закликали її до танцю. Вона каже:

– Мені треба брички золотої.

І вони їй притягнули бричку, а вона далі казала їм усе по одному. Постарали вони їй все, що хотіла, а вона каже:

– Мені треба фурмана, щоби я сама не їхала, а з фурманом.

Вони пішли, привели фурмана, і вже четверта година була. І їм уже було невільно там бути, і вони пішли геть.

Вона сіла на ту золоту бричку і їде з тим усім добром лісом додому. З фурманом їде. Приїхали, і дідо так втішився, пустився до свої дочки, та й став її обіймати й цілувати. Розпрягли коні, занесли до хати добро.

А бабі то якось неприємно, що не її дочка привезла добро, а дідова. І так баба чепурить свою дочку. Та й каже баба:

– Знаєш що, діду? Вези й мою дочку.

Ну то він узяв та й повіз її дочку, привіз її в ліс до тої хати та й каже:

– Ти тут сиди, а я йду по дрова.

Та й дочка сидить та й сидить – діда нема. Об'явився той дідок та й каже:

– Донечко, наклади вогню, нагрій води, помий мене файно і звари мені каші. І сама поїж.

А вона каже:

– О-о-о! Я зроду їсти не варила. І я би когось даром мила, чесала? О ні!

І він їй нічого вже не казав. Хіба сказав:

– Зараз тут прийдуть музиканти під вікно. І будуть тебе кликати танцювати. Роби, як хочеш. Можеш у них випрошувати одежі. А не хочеш, то не танцюй.

Як розбійники прийшли під вікно й заграли, вона розтворила вікно, і вони зачали брати її танцювати. Та пару раз викрутили нею, а тоді взяли її і стратили. Бо вона того заслужила.

Баба жде свою дочку, жде й плаче. Та вже й дідові стало недобре, що бабиної дочки нема. Та й дідо пішов її глядати. Приходить на то саме місце, а її нема.

Цар і два розбійники

Починається казка з бідного чоловіка. Жив собі бідний чоловік. Мав одного хлопця, і той хлопець ходив по людях служачи. Як вийшли йому роки, побачив, що нічого йому з ґаздівської служби, та йде у розбійники. Купив собі красну одежу. Прийшов до одного села і бачить, що три хлопці шепочуться за якусь таємницю, радяться іти красти. Підійшов він до них і каже:

– Хлопці, про що радитеся? Кажіть і мені. Не бійтеся нічого, бо я такий чоловік, як і ви. Від мене не затаїте, бо я давній злодій.

Вони йому сказали:

– Радимося, як у царя вкрасти гроші.

Бідний синок питає їх:

– А в царя багато грошей?

– Багато, – кажуть.

– Не журіться, ми їх украдемо, лиш скажіть мені, де вони лежать.

– Гроші лежать собі в окремій палаті. Досить тяжко буде їх украсти, бо цар має велику сторожу.

– Нічого, хлопці. Йдіть до коваля і дайте мені справити чотири сталеві долота й одну порядну залізну довбню.

Скоро це все зробилося. Розбійники пішли. Почали долотами пробивати задню стіну в царській палаті. Клали дубову кору на долото, аби їх не чули. Так розбили палату і набрали срібла й золота. Коли йшли геть, то стіну заклали смоляним папером так, щоб не видно було, де продовбали діру.

І багато разів приходили, брали гроші, доки цар не додивився. Як цар побачив, що грошей ніби стало менше, поскаржився цариці:

– Як це може бути? Чи наші гроші усілися, чи хтось їх краде? Я на своїх замках нічого не помічаю.

– Не можуть гроші усістися, – каже цариця. – Йди у темницю і спитай того розбійника, що ти йому присудив вічну темницю. Він тебе порадить.

Цар так і зробив. Закликав до себе злодія. Питає:

– Скажи ти мені, що сталося з моїми грішми? Чи могли вони усістися, чи їх хтось краде? Скажи мені, і я тебе випущу на свободу.

Розбійник усміхнувся на цю царську бесіду й каже:

– Пресвітлий царю, ідіть додому, візьміть залізну паличку і оббивайте стіни, у котрих стоїть золото. Шукайте смоляний папір, бо злодії вирубали діру й заклали її папером, і через оту діру носять наші гроші.

І далі так продовжував розбійник:

– Коли знайдете ту дірку в стіні, викопайте під нею велику яму чоловікові до попідплечі й насипте повну смоли. І як будуть туди пролізати розбійники, один із них упаде в яму. Отак їх упіймаєте.

Цар усе сповнив, що йому радив старий злодій. А вночі прийшли розбійники знову красти золото. І один з них упав у смолу й почав плакати:

– Тягніть мене, бо я впав у яму, в смолу!

Розбійники дали йому колика у руки і тягли його, але не могли витягти ніяким способом. Тоді бідний синок витяг свою шаблю і одрубав голову свому товаришеві. Голову взяв із собою, і вони пішли собі. Рано цар устав і йде дивитися своє золото. Бачить – у смолі чоловічий труп без голови. І не може зрозуміти, що то значить. Пішов у темницю до старого злодія і каже:

– Твої слова сповнилися, але у смолі зостався чоловік без голови. Розтолкуй ти мені, що ото значить?

– Межи тими розбійниками є великий хитряк і він одрубав голову.

– То скажи мені, що маю тепер робити, як їх упіймати?

– Трудне діло… Беріть труп розбійника і тягайте його по базару. І хтось з його родини мусить плакати. А місто обкладіть сторожею, і хто буде плакати, того треба арештувати.

Бідний синок, коли побачив, як тягають труп, здогадався, що то значить. Купив три золоті ложки і дві тарілки. Дав це жоні того розбійника, котрому голову відтяв, й каже:

– На, бери золоті ложки і тарілки, та дивися на труп, що його тягають. Зашпортайся об нього, впади, побий золото і плач.

Жона це все зробила. Наплакалася так, що голова її боліла.

А цар вернувся з трупом назад, бо ніхто за ним не плакав, лиш одна жінка, що побила золотий посуд.

Знову радиться цар зі старим розбійником. А той каже йому:

– Ота жінка, що побила золото, була його жона. Вона плакала не за посудом, а за своїм чоловіком. Треба було її схопити й заарештувати, але вже пізно тепер… Даю вам, пресвітлий царю, ще одну пораду: візьміть той труп і розіпніть його на хресті при дорозі. І поставте коло нього сторожу – дванадцять вояків, бо той злодій буде пробувати вкрасти труп і поховати його разом з головою.

Цар сповнив наказ старого злодія. Тіло поклав на хрест і коло нього приставив дванадцять вояків.

Але бідний синок, що був ще мудріший, купив собі дрантиву одежу і сліпого коня, запріг його у возика, у возику сховав паленку і подорожує.

Проходить попри трупа, розп'ятого на хресті, і тут свого сліпого коня наганяє у рівчак. Візок перевернувся. Вояки пожаліли бідного чоловіка і прибігли йому допомогти підняти візок. Як піднімали, побачили паленку, і кожний сховав собі по пляшці. Бідний синок знав, що вояки полакомляться на горілку, і вдав, що нічого не бачить. Вдарив свого коника і поїхав далі.

Кілька кілометрів від'їхав і став. Свого сліпого коня лишив, купив дванадцять попівських риз і вночі у дванадцять годин вернувся за трупом. Вояки, всі п'яні, спали. Він повідбирав рушниці і вояцьку одежу з них та вбрав їх у попівські ризи.

Тіло з хреста зняв і разом з головою закопав у землю.

Рано цар устає і йде дивитися, чи сторожа упіймала злодія. Приходить і дивиться – замість вояків лежать попи. Цар злякався і питає:

– Як ви стали попами? Я поставив вас вояками!

Але вони не могли йому відповісти, як то сталося. Тоді цар пішов знову радитися зі старим злодієм. Злодій дав цареві ще одну пораду:

– Учиніть велику гостину. Порозкидайте срібла і золота по землі, і те золото не буде брати лише той злодій, що розбив вашу палату.

Так і зробили. Порозкидали золото, але нікого не бачили, хто би не збирав. Народ розійшовся, а золота нема! І цар знову йде радитися до старого злодія.

– Як це може бути, що я не бачив, хто позбирав золото?

– Злодій дуже хитрий. Він помастив собі черевики смолою і так позбирав золото… Іще, пресвітлий царю, даю вам останню пораду: зробіть ще гостину, а свою доньку приберіть у саме золото. І вона най стане на дверях й покажеться розбійникові. І скоро най сховається у другу кімнату. А в тій кімнаті викопайте яму і накладіть багато подушок. Розбійник зайде до вашої доньки, а вона най ударить йому на чоло печатку і штовхне його в яму.

Так і сталося, як радив цареві старий злодій. Розбійник зайшов до царської доньки, обняв її, а вона тим часом ударила йому печатку на чоло. Але розбійник був хитрий, він теж мав таку печатку. І коли царська донька його штовхнула в яму, він сильно закричав:

– Люди, мене б'ють!

Люди збіглися до нього, і багато з них упало в яму. А він кожному на чоло ударив печатку. Коли прийшов цар – бачить, що в ямі багато людей і в кожного на чолі царська печатка. Так цар не міг упізнати розбійника. Питає свою доньку:

– Скільки було коло тебе людей?

– Був один, але тепер не можу впізнати його.

З тим словом цар пішов до старого злодія радитися.

Старий злодій сказав:

– Вже його не спіймаєте, раз тепер не спіймали. Іще можете його побачити живого на очі. Пустіть вісників по світу, що най прийде той розбійник, котрий крав золото, та не буде йому нічого. Ви даєте царське слово, що нічого злого з ним не учините, лише хочете бачити, що він за чоловік.

Бідний синок, як почув царських вісників, красно убрався і прийшов до царя. І сказав:

– Тут є той, що крав у вас срібло й золото. Що від нього хочете, пресвітлий царю?

– Не хочу нічого! – відповів цар.

І одружив його зі своєю донькою та жив від того часу спокійно і добре, доки не вмер.

А того старого злодія, котрий давав цареві поради, випустили на свободу.

Про трьох братів і чарівну пищалку

У одного діда було три сини. І заслаб той дідо, і помирає. І каже хлопцям:

– То ваша хата. І ваш той пляц, той городець.

То він тим двом розумним давав. А найменший, той дурний, говорить:

– А мені що, тату? Дайте мені ступу і товчок.

– Ну бери.

Поховали батька. Продали браття тоту хату та й ідуть у світ. А дурний говорить:

– Та не лишайте й мене.

– Ну то ходи.

А він бере ступу і товчок.

– Де ти то береш? – кажуть браття. – Там, де ми йдемо, дерева є доста.

– Е, що ви знаєте. То мені батько відказав.

Де догори, то він ступу несе, а де вниз, то котить. Заходять у ліс. Уже темно.

– Тут будемо ночувати, – кажуть браття. – Але лізьмо на дуба, щоб нас звірі не поїли.

Лізуть браття на дуба, та й дурний ступу за собою тягне. А тут якраз розбійники приїхали і вола привели. І котел принесли, щоб варити. Наклали вогонь, зарізали вола і варять м'ясо.

А той дурний на дубі говорить браттям:

– Я пускаю товчок.

– Та що ти! Не пускай, бо нас поб'ють.

Він не слухав їх, пустив товчок. А той загримів по галуззю і зачепився за галуззя.

– На небі гримить, буде дощ падати, – повіли розбійники.

– Я пускаю ступу, – каже дурний браттям.

– Та не роби цього. Та нас поб'ють.

Та й пустив він ступу, а ступа бриньк просто на той вогонь, на котел з м'ясом та так, що розбійників гарячим окропом забризкало, вони напудилися і повтікали.

А оден розбійник не втік. Йому жаль було за м'ясом, бо голоден був. Він вхопив кусок м'яса, та й їсть, та й впікся. А дурний зліз із дуба та й каже розбійникові:

– Чого ти тут?

– Та м'ясо їм. Та й опікся.

– Ану покажи язик, як опікся.

Той показав язик, а дурний вхопив та й кінець язика відрізав. І розбійник почав тікати і доганяти своїх. А тоті почали ще скоріше втікати, бо виділи, що в нього з рота кров тече.

Дивиться дурний – на фурі є міх грошей і міх ладану. І два коні припряжені. Міх грошей дурний поділив межи браттями. А собі взяв міх ладану. І каже браттям:

– Їдьте додому. Маєте гроші, коні, їдьте геть. Можете женитися, будуватися. А я йду світом.

Та й браття поїхали, а він висипав той ладан на вогонь, ладан згорів. Він узяв собі дрючок і почав глядати там, у тім попелі. І знайшов пищалку залізну. Як заграв у ту пищалку, усі звірі позбігалися і танцюють. Він перестав грати, і звірі повтікали в ліс.

Іде він. Приходить до одного попа.

– Що ти за оден? – звідається піп.

– Та я можу вівчарити.

– Добре, в мене є вівці, кошара й колиба[6]. Будеш у мене вівчарити.

Дурний пішов вівчарити, а піп пішов назирці і в тернину заліз. І дивиться, як він буде вівчарити. А дурний випустив вівці з кошари, ліг і спить. Бог знає куди порозходилися вівці. У полуднє пробуджується дурний і заграв у пищалку. І позліталися всі вівці і звірі. І все танцює.

А піп у тернині так гуляє, що геть усе шмаття на собі пірвав.

Приходить піп додому, а попадя звідається:

– Чому ти такий обірваний?

– У нас такий вівчар, що як заграє в пищалку, то мусиш танцювати, хоч би й не хотіла.

– Ану най заграє, – попадя каже.

– Добре, заграє. Але ти мене замкни в бочку на горищі, аби я не чув, як буде грати.

Взяла вона його і сховала у бочку і обвила периною. І зверху подушку поклала, аби не чув, як буде грати.

Дала попадя вівчареві обідати.

– Пообідав, тепер заграй.

Той заграв, а попадя гуляє по кухні. Худоба гуляє в стайні, ланцюги порвала. Гуляє на подвір'ї. А піп на горищі кидається в бочці, бо таки чує. І бочка перевернулася, скотилася і впала на сіни. І піп дуже побився.

І подав піп того вівчаря в суд, і присудили його утопити. Привели його до води. Там цілий суд і народ, багато людей, і піп, і попадя. Каже суддя:

– Що ти собі просиш перед смертю?

– У пищалку заграти.

Піп каже:

– Не вільно, не дозволяю.

А суддя:

– Що чоловік попросить, то йому дозволяється перед смертю.

А той як заграв у пищалку, той вівчар дурний, як почали всі танцювати: і суддя, і піп, і всі. А піп танцює і плеще в долоні:

– А я казав не дозволяти.

Грав він, грав, а далі став. Суддя і піп кажуть:

– Тепер ми його кинемо у воду.

А він знову почав грати. То так їх утуманив, що насилу його збулися.

– Іди собі, куди хочеш, і дай нам спокій.

Казка про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника

Ілля Муромець народився у бідній сім'ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли, скільки могли, там півгектара, чи що. І так кормили сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставать, нічого не міг робить.

Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Іллі Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики і гукають:

– Іллюшко, Іллюшко, одчини двері!

Він каже:

– Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставать.

– Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшко, ану, встань!

Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зіскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали:

– Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіть, твій тато і мати будуть радіть, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.

Подали вони йому кухоль води:

– От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою.

Він узяв, хильнув раз.

– Ну, що відчуваєш?

– Велику силу в собі відчуваю.

– Добре, ану, потягни іще раз!

Він перехилив, випив ще раз тої води…

– А тепер що?

– Таку силу, – каже, – відчуваю, що коли б у сиру землю вставить кільце, то я взяв би за те кільце і всю землю перекинув би.

– Ну, добре. Тепер так, Іллюшко, – вони кажуть, – ти своєю силою не хизуйся і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твій тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро…

В той час на Руську землю нападали татари. І от Ілля Муромець вирішив захищать рідну землю від татар. Якраз було оточено якийсь город. Ілля Муромець підійшов під той город, а там були три царі татарських, богатирі. Вирвав він дуба і як почав колотить війська їхні. Розбив усе військо татарське, тільки три царі-богатирі осталися. Він прийшов до них і сказав:

– Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більше ніколи на Руську землю не приходили. Я б і вас теж тут поклав, але залишаю живими тільки для того, щоб ви всім заявили, аби більше не приходили сюди. Бо на Руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх вас розіб'є.

Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у місто. Люди поховалися: хто в хату, а найбільше по церквах. Зайшов він у церкву – повно людей, плачуть і моляться Богу.

– Що ви тут робите, люди добрі? – питає Ілля Муромець.

– Як що робимо? Що, ти не бачив, що в нас за містом татари стоять, зараз нас усіх поб'ють, переріжуть.

– Де ті татари? Ніяких татар нема, вийдіть подивіться.

Вони як вийшли, як подивились – нема нікого, наче й не було татар. Почали вони веселиться, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просить, щоб він зостався в них. А він сказав:

– Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, татари ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтесь.

Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружлять багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник – Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив – Соловей-розбійник усіх повбивав.

Ілля Муромець узяв прямоїжджою дорогою, повз той ліс, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев'яти суках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде, йде, – він зразу як засвистить по-солов'їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається і хто живий там іде, падає на землю і вмирає.

От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець іде, як засвистить по-солов'їному – листя посипалось; як заревів по-звіриному – його кінь на коліна впав.

Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже:

– Вставай, а то віддам тебе собакам – нехай з'їдять, що ти злякався Солов'я-розбійника.

Під'їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив – як зіскочив з дуба до нього… Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловей-розбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже розбійник Соловей відчув, що попав в руки кріпшого за нього, думає: «Ну оцього я вже не витримаю…»

Взяв Ілля Муромець, од свого сідла одв'язав стремена – ремені міцні, зв'язав Солов'ю-розбійнику руки, зв'язав ноги, прив'язав до сідла, сів і іде прямо до Солов'я-розбійника у двір.

А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив'язаний до сідла, схватила залізну дошку у дев'яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця – хотіла убити його. А Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона повернулась назад і – прямо в богатирку, убила її одразу.

А жінка Солов'я-розбійника побачила вже, що біда, почала просить Іллю Муромця:

– На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені мужа живим.

Він відповідає:

– Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей згубив із світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер у живих?! Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду зароблять гроші, а йду захищать всіх, на кого нападають.

Повернув коня і поїхав прямо в Київ.

У Києві в той час княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець – у князя якраз був бенкет. Усі богатирі з князем гуляли.

Як він приїхав і сказав, хто він такий, князь спитав:

– Якою ж ти дорогою їхав до нас?

– Я їхав, – відповідає Ілля Муромець, – прямоїжджою дорогою.

Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там важний богатир Олексій Попович. Попович зіскочив та каже:

– Ні, ні! Не може бути, неправда, князю, то він бреше. Хто у нас може їхати прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.

– Ага, такий ти богатир, – каже до нього Ілля Муромець, – ти Солов'я-розбійника боїшся? Ану, – каже, – йдем, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.

Вивів усіх з князем, і княгиня вийшла, і богатирі. Показав він їм:

– Ось ваш силач Соловей-розбійник.

Вони як глянули, що той прив'язаний до сідла, так усі зразу переконалися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов'я-розбійника біля сідла тримає, значить, він його переміг.

Тоді князь Володимир каже до Солов'я-розбійника:

– Ану, Соловей-розбійник, засвисти по-солов'їному та закричи по-звіриному!

А Соловей-розбійник відповідає:

– Не ти, – каже, – мене взяв у полон, не маєш права мені й наказувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв.

Тоді князь говорить:

– Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!

От Ілля Муромець і каже:

– Ви станьте тут, – до князя і княгині (накрив їх буркою), – я вас прикрию, щоб у вас перетинки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.

А Солов'ю-розбійнику наказав:

– Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!

Так він як засвистів – листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перетинки не полопались.

– Такі ви знатні, га? – каже Ілля Муромець до богатирів. – Тікаєте? А як же я од нього не тікав?

Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.

Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрму і ту тюрму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.

А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.

Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не віддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».

Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитися з жінкою:

Примечания

1

Рискаль – лопата.

2

Гаті – штани.

3

Мочар – багно, трясовина.

4

Гуня – верхня одежа з домотканого сукна.

5

Шопа – повітка, сарай.

6

Колиба – житло чабанів і лісорубів.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.