І все.
Дідова дочка й бабина дочка
Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
– Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди – не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
– Добре, – відказав чоловік, – не буду брати не то її, а й ніякої, – і женитися не буду.
Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і вдову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
– Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі – дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, – все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться – надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, – у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, – то й каже бабина дочка до дідової дочки:
– Дай, – каже, – мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
– Добре, – каже, – сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
– А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
– Твоя дитина ледащо – не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, – і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
– Твоя дитина ледащо – не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б найняв її де-небудь, то, може, що й було б з неї!
– Де я найму її? – каже дід.
– Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» – та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:
– Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.
– Добре, – каже дід.
Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.
Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно її, та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.
Схотілось дівчині пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй і говорить:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, – вона й пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи, собака сказала: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.
Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі.
Йде та йде, – зустрічає її жінка та й каже:
– Здрастуй, дівчино!
Дівчина відказала їй:
– Доброго здоров'я!
– Куди ти йдеш, дівчино? – спиталась жінка.
А дівчина й каже:
– Іду, тітонько, щоб де найнятися.
– Наймись у мене, – сказала жінка.
– Добре, – відказала дівчина, – наймусь.
– У мене, – каже жінка, – невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.
– А чому ж не зумію? – каже дівчина. – Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.
Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:
– Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, – тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, – стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.
Дівчина сказала:
– Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.
Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, – як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.
І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:
– Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.
Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:
– Хочу додому, – спасибі вам, паніматко!
Хазяйка й каже їй:
– Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.
А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, – сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.
Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне – аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:
– Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала – спасибі тобі!
Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.
Їде та їде, коли дивиться – аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибігла до возика, та й каже:
– На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!
Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.
От їде – і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». От заїхала, дивиться – аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:
– Напийсь і собі набери барильце й кухлик візьми!
Стала та дівчина пити – а вода така добра, що й зроду такої не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі. Коли стоїть яблунька – і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:
– Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.
Дівчина сказала: «Спасибі!» та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик.
Приїхала та дівчина додому і гукає:
– Ідіть, тату, забирайте добро!
Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:
– Де ж ти, дочко, була?
– Служила, тату, – каже дочка. – Зносьте добро!
А добра ж то – повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити – то те гарне, а те – ще краще!
Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:
– Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!
Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, – сказано, заздрість бабу взяла, – то він і сказав:
– Нехай убирається, поведу.
Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.
Зайшли у ліс, дід і каже:
– Іди ти, дочко, а я вернусь додому.
– Добре, – відказала бабина дочка.
І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.
Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина відказала:
– Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!
Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:
– Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, – сказала та дівчина та й пішла далі.
Ото йде повз ту піч, а піч і каже:
– Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!
– Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! – сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.
Коли це біжить собака – така погана, що гидко й глянути, та:
– Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп'яхи на мені, – я тобі у великій пригоді стану!
Дівчина поглянула та й каже:
– Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! – і пішла бабина дочка далі, лаючись.
Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:
– Здорова була, дівчино!
Дівчина відказала:
– Доброго здоров'я, тіточко!
– Куди ти йдеш? – спиталася жінка.
А бабина дочка й каже:
– Та йду, тіточко, щоб де найнятися.
А жінка каже:
– Наймись у мене, дівчино!
– Добре, тітко, – каже дівчина. – А яке ж у вас діло?
– Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, – сказала жінка.
– А чому не зумію, – відказала дівчина. – Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.
– Ось що, дівчино, – каже жінка, – така твоя робота: оце тобі казани, – рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, – тільки не бійся, – то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?
– Зумію, – відказала дівчина.
Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани у ключ – мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі… От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита – як ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.
Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:
– Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?
– Як не встають? – крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.
Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:
– Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!
Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.
Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.
Коли дивиться – аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, – не будеш від мене намиста брати!
От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, дивиться – аж повна піч пиріжків. «Ну, – думає, – візьму пиріжків матері на гостинець!»
Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати.
Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться – як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати – мене причепурити, то не будеш і води пити!
Заплакала дівчина та й поїхала далі.
Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні – срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка – скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:
– Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, – не будеш з мене і яблучок зривати!
Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.
Ото приїхала у двір до батька й гукає:
– Ідіть, тату, заберіть добро!
Дід і баба вибігли з хати, дивляться – аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися, – аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:
– Дочко, що це таке?
Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:
– Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.
Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.
Дідові поради
У давні часи були такі порядки, що при війську служили по дванадцять літ. Збираються додому три вояки – викторівський, комарівський і боднарівський – з оцих-таки наших сіл.
Нічого вони не заслужили за довгі роки, лише видали їм на дорогу по одному дукату.
Йшли вони цілий день, аж захопила їх ніч у дорозі. Треба до когось проситися переночувати. Увійшли до найближчої хати. Живуть тут дві жінки – стара і молода, два чоловіки – старий і молодий.
Жінки й молодий чоловік розмовляють з ними, а старий навіть слова не промовить.
Переночували. А вранці вояк з Викторова питає:
– Скажи мені, молодий чоловіче, чи твій батько німий, чи не хоче з нами розмовляти?
– Ні, не німий. Він говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.
Той викторівський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дідові, та хоч вчую, що буде говорити».
Заплатив старому, а той каже:
– Хай тебе, синку, чужі справи не обходять.
Цей думає, що дід ще щось скаже, але той мовчить.
– То вже все, діду?
– Все.
– Е, – каже комарівський, – дам і я свій дукат.
Старий усміхнувся і промовляє:
– Сину, ліпші розмисли, як замисли.
Виймає дуката і боднарівський.
– Ніде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всі люди ходять.
– Все, діду?
– Все.
Зібралися вояки, подякували за нічліг й пішли. Йдуть та й самі над собою сміються дорогою:
– Видурив старий у нас три дукати. Воліли були пропити, ніж задармо давати.
Але захоплює їх друга ніч. Зайшли вони у такий ліс, що кінця-краю йому не видно. Треба під смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать – на галявині стоїть величезний будинок. Погримали в браму – вийшов височезний і сильний чоловік.
– Що, – питає, – хочете?
– Нам би переночувати.
– Переночуєте.
Веде їх довгим коридором, а там, вздовж по стінах, висять чоловічі голови. Взяв страх вояків. Викторівський хотів щось запитати, але нагадав собі дідові слова і вголос повторив:
– Нас чужі діла не обходять.
Переночували на м'яких перинах. Дякують господареві, а тих голів уже нема. Він говорить:
– Чому ви мене не питали про людські голови, які вчора висіли?
– Нас чужі діла не обходять.
– Маєте щастя. Якби запитали, то й ваші голови там висіли би.
А за воротами перемовляються:
– Той дід вартий не одного, а ста дукатів. Він нам життя врятував.
Доходять вони до Викторова, той перший залишається, і домовляються, що через два дні мають зійтися у Боднарові. Цей боднарівський мав би йти рівною дорогою через Комарів, але йому забаглося прямувати навпростець, через ліс.
– Я, – каже, – так швидше додому дійду.
Комарівський говорить:
– Ой, згадай, що тобі дід радив!
– Що ти слухаєш дідові казки? Я вже село своє бачу.
Пішов боднарівський поперечними дорогами. А комарівський якраз смерком дійшов до своєї хати. Став спочатку під вікно й дивиться, що в хаті робиться. Жінка така весела бігає коло печі, а на постелі лежить молодий панок і з нею весело говорить. «О, – думає він собі, – то я при війську дванадцять літ служу, а вона з паничами кохається». Знімає з плечей карабін і цілиться в жінку. Але нагадав собі дідові слова: «Ліпші розмисли, як замисли». «Ні, не буду поки що стріляти, а ввійду до хати», – подумав.
Жінка, як побачила, кинулася до нього, обнімає, цілує. І до того, що на постелі:
– Сину, це тато прийшов…
Вродливий панич кинувся до нього, а він аж руки опустив:
– Це хто?
– Син наш.
Через два дні йде комарівський чоловік до свого боднарівського товариша в гості. Зустрічає і викторівського. Приходять до жінки, привіталися:
– А де ваш чоловік, ґаздине?
– Ще з війська не прийшов. Писав, що скоро буде, то я з дня на день чекаю…
– Як так? Він вже три дні мав удома бути. Ми разом з ним йшли додому, але він з Викторова навпростець через ліс пішов.
– Не може бути!
Пішли всі троє його шукати. Знайшли у лісі лише ноги в чоботях, що вовки недогризли.
Отаке-то…
Дотепний жарт
Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.
– Не можу, – каже дука, – бо тобі треба позичати на вічне оддання.
– А чому б то я й не віддав? – питає убогий.
– Тим, що ти убогий, і нічим буде віддати.
Убогий помовчав трохи та й каже:
– Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо', убогий ще з більшим почтом і повагою сидітиме у кого за столом, ніж багатий?!
– Так же, так! Не ти б казав, не я б слухав! – відмовив дука. – То я у яку б хату не зайшов – мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.
– Як тебе посадять, то мене й подавно, – зауважив убогий.
Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен відцати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.
– Ну, куди ж підемо? – запитав убогий.
– Ходімо до попа, – промовив дука.
Пішли. От увійшов багач до попа, вклонився низенько та й просить, щоб той позичив йому сорок пудів вівса.
– Добре, – каже піп. – Ось я вдягнусь та й одважу, тільки щоб ти мені за це виорав десятину під ярину.
– Добре, батюшко, виорю.
Тоді піп питає убогого:
– А тобі що треба?
Убогий підійшов ближче, нахиливсь до вуха батюшці та й каже пошепки:
– Та я викопав учора в лісі бочонок золота, хочу просити вас, батюшко, висвятити його.
Піп одразу повеселішав та й каже до дуки:
– Ти вийди у сіни, бо я маю тим часом дещо з Семеном побалакати.
Вийшов дука у сіни, а піп знов до Семена:
– Ну то як же ти, Семене, той бочонок думаєш святити?
– Та хочу, щоб ви приїхали до мене у господу, та там уже й теє… зручшіше буде.
– Ні, Семене, тут буде зручніше. Знаєш, як їздити з усім причандаллям, а людське око прозоре, всевидюще. Лучче вже тут, Семене.
– Ну, хай уже буде й так, вам краще про це знати. То піду ж я за золотом.
– Е, ні, Семене, чекай-но! Добре діло добром треба й пошанувати, сідай лишень ближче до столу!
Сів Семен кінець столу, а піп біля нього. Попадя миттю внесла миску свіжої риби, поставила на стіл графин горілки. Семен поглядає на все це та тільки вусом підморгує.
Чарку за чаркою налива піп собі і Семенові, попадя теж кілька разів пригублювала. П'ють собі та закусують. Але Семен п'є, та розуму не пропиває: як тільки піп піднесе йому чарку, то він підніме її угору, цокнеться з попом, так що й вінця тріскаються, а сам на весь голос (щоб чув дука у сінях) «за здоров'я» промовляє.
А дука стоїть під дверима у сінях, все те чує та аж міниться од злості.
Після закуски підвівся Семен, подякував та й каже:
– Так ви ж тут, теє… поки я принесу золото.
– Добре, добре, – каже піп. – Тільки ж швидше!
Повагом переступив убогий через поріг і пішов собі вулицею – тільки ж не за золотом, а за волами дуки.
Взяв він воли за налигач, цьвохнув батогом, іде та й приказує:
– Гей, воли, цабе, кгезан, уже тебе не побачить твій дука-пузан! Гей, сірі, цабе, мурий, хай зна піп, як убогий жартує.
А піп ждав-ждав Семена з золотом та й жданки поїв.
Дурень та чарівна сопілка
Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.
Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.
Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:
– Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.
Один і каже:
– А цього дурного біса де дінемо з ступою?
Іван на те:
– Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.
Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.
От ідуть розбійники з своїх промислів та й стали ночувать під тим дубом. Назбирали дров собі, зачали варить у великому казані куліш на вечерю. Наварили, посідали кругом казана, побрали ложки та тільки що стали їсти та все студять, бо дуже гарячий був, а Іван як пустить ступу, та прямо в казан. Кип'ячений куліш геть-чисто позаляпував їм очі. Вони з ляку як посхвачувалися та й ну тікать у ліс, забули й товар, котрий награбили в крамарів.
Іван тоді зліз з дуба та й каже братам:
– Лізьте додолу.
Брати позлазили, забрали увесь товар, коні і поїхали додому, а Іван узяв собі тільки сопілку. Взяв він ту сопілку і ну грать. А була та сопілка не проста, а чарівна: як заграє, так усе живе й танцює. От заграв Іван, так і пішло все танцювать: і вовки, і зайці, і лисиці, й ведмеді. А Іван все гра та сміється. Уже ті звірі сердешні танцювали, танцювали і поморились. Уже за дерева хватались та держались, щоб не танцювать, та ні, не вдержаться.
Уморився Іван, ліг відпочивать. Трохи оддихнувши, встав і пішов у город. Люди саме несли на базар продавать хто паляниці, хто крашанки в коробці, а хто квас у відрах. Іван як заграв у дудочку, так і пішли всі танцювать. Один чоловік ніс коробку яєць та побив їх чисто, танцюючи, і сам як чортяка убрався в яєчню. Ті, що спали, посхвачувались та давай і собі танцювать: хто голий по хаті, хто без штанів, хто без сорочки, а хто без спідниці. Пішов увесь город перевертом: і собаки, і свині, і кури, все чисто, що було живе, пустилося танцювати.
Уморився Іван, граючи, і пішов у слободу найматися в робітники. Прийшов, а зустрічає його піп.
– Наймись до мене, добрий чоловіче, в робітники.
– Добре, – каже Іван.
– А що ти візьмеш у год?
– Та я недорого візьму: п'ять карбованців.
– Як так, то й так, – каже піп.
Найняв він робітника та на другий день і послав волів пасти. Погнав Іван волів на сінокіс, а сам виліз на стіг і сидить, а воли пасуться. От згадав він про свою дудочку і заграв. Як заграв, а воли зараз і пішли танцювать. Танцюють і танцюють, уже воли чисто поперепадались. Пригонить Іван волів увечері додому, а вони голодні, ревуть та з загати смичуть гнилу солому і їдять. Сам Іван повечеряв та ліг спать. На другий день погнав знову волів пасти. Пас, пас, а потім знов заграв, і все пішло танцювать. Дограв до вечора і погнав волів додому голодних і замучених танцями. Дивиться піп на худобу та й каже:
– Де він їх у чорта пасе, що вони такі худі та голодні?
От він вирішив самому піти і подивитися, де той Іван їх пасе. На третій день погнав робітник волів пасти, а піп і собі слідом за ним. Пішов та й сів у тернику. Сидить і вигляда, що Іван буде робить. А той знов виліз на стіг та й давай грати. Як пішло все танцювати – воли і всяка тварюка, а далі і піп у тернику. Терник був густий, і піп як почав по ньому плигать, як почав, то й порвав на собі штани, рясу, сорочку, а косу та бороду чисто вискуб терном.
Бачить піп, що лихо, та давай кричать, щоб робітник перестав грати. А той грає собі і не чує. А далі зирк у терен, коли піп плига, як оглашенний, він тоді й годі грать. Піп вискочив та й дав тягу додому.
Добіг до села та як чкурнув вулицями. Люди його не пізнали, дивляться, що в нього тільки клапті висять з одежі, а все тіло видно, і давай на нього тюкать. Він тоді звернув з вулиці, переліз через тин та як гайнув по городах бур'янами, а собаки за ним. Дехто думав, що розбійник, та давай його цькувать собаками. Прибіг піп додому увесь в реп'яхах. Попадя не впізнала та з переляку і каже робітникам:
– Біжіть виженіть з двору скаженого чоловіка.
Ті побігли з дрючками, аж він до них забалакав.
Тоді робітники узнали попа, привели його в хату, і давай він попаді розказувать про Івана. Попадя слухає та тільки дивується.
Увечері пригнав Іван волів, загнав у загін, дав сіна, а сам пішов вечеряти. Увійшов у хату, а піп йому й каже:
– Ану лишень, Іване, заграй попаді коротенької пісні.
А сам узяв та й прив'язав себе до стовпа, котрим був підпертий сволок у хаті. Іван сів долі біля порога і почав грати. Попадя вмостилася на лаві, щоб послухать, як він грає, та як схопиться з лави і давай танцювати. А далі як закрутиться якоїсь панської, та й мало їй місця. Де в чорта взялась кішка, вискочила з-під припічка та давай і собі плигать. А піп державсь, державсь руками, а воно його так і сіпа біля стовпа. Сіпало, а далі канат ослаб, і давай тоді піп стрибать кругом стовпа на канаті. Стрибав, стрибав та вже аж боки понамулював канатом, а тоді давай кричать Іванові:
– Годі! Перестань! Хай тобі біс!
Іван перестав грать, сховав у пазуху свою дудку та тоді й пішов спать. Піп і каже попаді:
– Давай Івана проженем завтра, а то він зовсім замучить і нас, і наших волів.
Іван брав одежу в сінях та й чув, що піп казав попаді. Уранці встав, і пішов прямо до попа, та й каже йому:
– Коли ти, попе, задумав мене проганяти, то заплати мені гроші, і я собі піду. Як не даси, то буду грать, поки ви обоє з попадею позамучуєтесь, танцюючи.
Піп пошкріб потилицю, бачить, що треба-таки платить, вийняв з гаманця гроші і віддав Іванові.
Іван заграв на прощання однієї, поки піп з попадею потомились, аж язики висолопили з рота, та й пішов по білому світу блукати.
Дурний Тимко
Батько мав трьох синів. Два з них були мудрі, а третій, наймолодший, дурний. Назвали його Тимком.
Старші брати все, що треба, робили, а Тимко нічого не робив. Через це брати сердилися на наймолодшого.
Їх батько мав багато худоби, щодня будив старших синів і посилав пасти череду.
– Тату, та най і Тимко щось робить. Ми на нього не будемо працювати, – кажуть брати.
А батько:
– Нічого, сини. Він вам їсти принесе.
Мати наварила борщу, напекла хліба й посилає Тимка віднести братам їсти.
День був сонячний. До пасовища дорога неблизька. Йде Тимко дорогою, в одній руці несе горщик з борщем, а в другій – ложки та хліб.
Раптом чує – щось за ним крадеться. Оглянувся – тінь свою побачив. Злякався. Швидше йде – тінь за ним швидше. Біжить, і тінь біжить.
Кричить зі страху:
– Гей, люди, якась біда суне за мною!
Але ніхто його крику не чує. Сів Тимко, і тінь сіла. Думає собі:
– Може, ця чорна біда голодна, що так біжить за мною. Дам я їй трохи борщу, хай відчепиться від мене.
Йде Тимко далі та по ложці борщу кидає позад себе. Йшов і хлюпав борщем, поки дно в горщику не показалося, але тінь далі йшла за ним.
Так Тимко дійшов до моста. Йде мостом і бачить велику дірку.
– Гей, – каже, – тут можна й ногу зломити.
Витяг з торбини хліб, що ніс братам, та й заткнув ним у мості дірку.
Прийшов на пасовище до братів, а вони питають:
– Що ти нам приніс?
– Та ніс вам обід, але біда якась йшла за мною, і я годував її борщем.
– То, може, хліба приніс?
– Був і хліб, але я заткнув ним дірку в мості.
Зрозуміли брати, що Тимко своєї тіні злякався, але не розсердилися, бо на дурного ніхто не сердиться.
Кажуть йому:
– Тепер ти паси худобу, а ми підемо обідати. Лише дивися, аби худоба вся вкупі була.
Взяв Тимко добрий дрючок і пастушить. Не встигне теля від гурту відійти, як він б'є його палкою по голові й тягне на купу. Втікає вівця – теж убиває і на купу. Перебив усю худобу, сів зверху й чекає братів з обіду.
Повертаються брати:
– Що ж ти, Тимку, наробив?
– Те, що ви казали. Тепер худоба вже не розбіжиться нікуди.
Знають брати, що чекає їх гірка година. Порадилися, що треба утікати в світи, але як дурного позбутися?
– Біжи, Тимку, додому, припри двері стайні, аби батько думав, що худоба вже загнана.
Поки брати старші радилися, Тимко побіг додому, зняв із стайні двері й припер на пасовище.
– Що ти натворив?
– Та ж ви казали приперти. Я і припер.
Утікають усі троє. А Тимко несе за собою двері.
– Кинь їх! – кажуть брати.
– Та як я можу наше добро розкидати? – відповідає Тимко.
Застала їх ніч у темному лісі. Де ж ночувати?
Знайшли вони доброго дуба, старші брати лізуть на дерево, а дурний тягне за собою ще й двері.
Побачили брати, що двері стануть у пригоді. Якщо їх покласти на гілля – можна по черзі подрімати. Допомогли Тимкові витягти двері на дерево.