Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Орел зловив ягнятко і з'їв.

А потім сказав:

– Сідай, пане, на мене!

Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:

– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов'язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.

Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:

– А де пан, вівчарю?

Василько відповів:

– Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…

– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!

Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.

– Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.

– Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.

– Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.

Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:

– Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!

А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.

Орел прилетів на пасовисько сам.

Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.

Вівчар, пан, його внук та бичок

Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:

– Чого, хлопче, співаєш?

– Аби не плакати, пане.

– Чи не пішов би ти до мене на службу?

– Та я на службі – чужі вівці пасу.

– А що тобі платять?

– Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

– Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

– Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.

– А де твоя мама?

– В он тій хаті.

Поїхав пан до його матері й каже:

– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?

– Та так.

– Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.

Пан нащебетав – жінка повірила й відпустила хлопця.

Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.

– Пане, – каже новий слуга, – буду вам і вівці, і коні, і велику худобу – все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.

– Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.

– Та з верби, пане, погана сопілка.

– А що я тобі зроблю?

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився – викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки – ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:

– Чуєш, Іване, навчи мене грати.

– Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.

Просить малий навчити.

– Добре, – погодився Іван. – Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.

Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:

– Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:

– Що ти, Іване, сказав?

– Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.

– А бичка міг би навчити?

– Міг би й бичка.

– Знаєш що, Іване? – каже пан. – В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати – тобі добре заплачу.

– Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити – досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.

– Я тобі гроші дам.

– Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.

– Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок – танцюрист?

– Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.

– Добре.

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:

– Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:

– Добрий день, пане!

– Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?

– Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.

– Та що ти кажеш, Іване?

– Те, що чуєте, пане. Треба грошей.

Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.

– А як далі буде, Іване?

– Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.

– Добре, Іване.

Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:

– Тепер, мамо, будемо жити, як пани.

Але минув рік – треба йти до пана. Питає дідич:

– Іване, що там мій бичок робить?

– Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового – зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранні ходити.

Каже пан:

– Го-го-го! Як він мені дорого коштує!

– Але ви, пане, будете мати свого суддю.

– Та добре, добре, Йване.

Дав пан нову калитку грошей.

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився – вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.

– Поздоровляю вас, пане, – каже Іван. – Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.

– Добре, Іване.

Розказав Іван, де мешкає суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджає до судді Бика, постукав – Бик відчиняє двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.

– Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

– Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний!

Пан розсердився та й як улупить суддю:

– Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.

Так Іван з паном розрахувався.

Голий парубок

Жив на світі голий парубок. Лише купить собі одежину, а вночі щось увійде і поїсть, подере її. На другий день – знов голий. Подарує хтось – таке саме.

Приходить він до пана і проситься на службу. Пан подивився на нього і каже:

– Поганий з тебе наймит буде, як ти не можеш навіть на вбрання заробити.

– Буду, пане, вам добре служити.

– То служи за те, що я тебе вберу і буду годувати.

– Най буде.

Дає йому свій поношений одяг, а на ранок виходить наймит надвір голий. Пан розсердився і каже:

– Будеш тепер ходити і їздити так, як є.

Але підійшов до нього якийсь дідусь і питає:

– Чи ти, сину, такий нещасний, що так ходиш?

– Дідусю, я нічого не годен собі придбати, бо щоночі якась біда їсть і рве мою одежу.

– А ти тютюн маєш?

– Тютюн маю, бо ношу в кулаці.

– То дай закурити.

Дає дідусеві тютюну, закурили, і дід радить:

– Йди, хлопче, до пана і проси, аби він дав тобі за службу ту гранітну скалу, що стоїть серед його поля. Підеш цієї ночі туди ночувати. Але не спи, лиш дивися, що буде зі скалою робитися. Що би там не було, не займай. Лише останнє, що залишиться, злови і добре бий. Тоді будеш знати, чому голий ходиш.

Приходить наймит до пана і просить дати за службу скалу, що серед поля. Пан витріщився на нього і розсміявся.

– Я тобі, голяку, задурно даю ту скалу, бо з неї хісна не маю ніякого.

Не ночує наймит в пана, а скоро смерклося – йде спати на свою скалу. Опівночі з усього світа злізлося гаддя, вужі, ящірки, мавпи і почало той камінь гризти. Поки зазоріло, згризли до половини. Перед днем все розлазиться, розбігається, лиш одна мавпа посилено гризе скалу і пищить.

Парубок має добрий ціпок, ловить мавпу і починає добре її молотити. Вона проситься:

– Йой, чоловіче, не бий мене. Скажу тобі все, що хочеш.

Перестав бити і питає:

– Чого я вічно голий ходжу?

– На це я тобі таку раду дам. Йди на край села, там є бідненька хата, а в тій хаті дві дівчини живуть. Старша має двоє щасть: одне своє, а друге – твоє. Оженися на ній. Як будете ґаздувати, то ніколи не кажи, що щось твоє – лише жінчине.

Голий парубок закрив грішне місце лопухами і прийшов на сватання.

– Чого ти, парубче, загостив до мене? – питає його дівчина.

– Женитися.

– Та чи ти не бачиш, яка я бідна? І ти теж, певне, нічого не маєш, як без штанів та без сорочки прийшов. Де ти працював, що нічого не заробив?

– Тепер не питай, чому я голий. Буду і вбраний, лише віддавайся за мене.

Дівчина подумала і погодилася вийти заміж. Просить парубок землі у пана, але той каже:

– Коло скали, яку я тобі дав, є така рінь, що нічого рости не хоче, крім каміння. Як хочеш, то візьми собі.

Він подякував панові і говорить:

– Най то буде не моє, а жінчине.

Купує дівчина йому вбрання на весілля. Він одягнув і каже:

– То не моє, то жінчине.

Встає на другий день, а вбрання ціле – ніхто не знищив. Йде він до скали, а на ріні нема ані камінчика – чиста земля, хоч зараз ори. Посіяв господар пшеницю і промовив:

– То не моя, то жінчина.

Така пшениця вродилася, що він з ріні більше зібрав, як пан з усіх ланів. Через рік-другий став він з жінкою багатшим, як його пан. Дідич якось зустрічає його на полі і питає:

– Скажи мені, чого тобі так гарно хліб родиться? Таж ти колись голий ходив.

Він відповідає:

– Дивіться, пане, яка цього року моя пшениця буде. Зелена, дорідна, густа.

Нараз пшениця пожовтіла, почала сохнути, падати. Але господар говорить:

– Я забувся, що то не моя пшениця, а жінчина.

Пшениця знову стала весела – зазеленіла, зашуміла.

А господар каже до пана:

– Бачите, пане, що то не мій хліб…

І казка ця не моя. Я почув її від одного діда старого.

Гостина

Були собі чоловік та жінка. Молоді ще обоє, дітей не мали, жили на хуторі, далеко від села і мало з людьми зналися, то й сумували, що ні вони до людей, ні люди до них не ходять. Обридло їм таке самотнє життя, і вони собі надумали ось що:

– Ти, чоловіче, – каже жінка, – іди собі куди-небудь сьогодні з дому та переночуй, а завтра в обідню пору прийдеш до мене неначебто в гості, а наступного дня я до тебе прийду.

– Добре, – каже чоловік.

Та й пішов. Десь блукав по лісу до вечора, ліг під копицею сіна, переночував, дожидається того завтрашнього дня. А жінка вдосвіта заходилася по хазяйству: спекла пиріжків, курку, наварила локшини до молока, спряжила кабакових зернят та ще й наварила варенухи. До сніданку зовсім упоралася, причепурилася гарненько, сіла на лаві та й дожидає свого гостя.

А тут і гість у хату:

– Здоровенькі були! Як ви тут, Бог милував?

– Та ще до якого часу, Богу дякувати! Живемо нічого собі. А ви ж як?

– Та так собі, не дуже-то!

– Ну, то сідайте ж у нашій хаті, дорогим гостем будете!

– Спасибі! Сядемо.

Отут вона йому зараз на стіл і печене, і варене, поштує та припрошує. І отак вони собі любенько їли, пили, гуляли, що й незчулися, коли й смеркло.

– Тепер же, чоловіче, я піду, а ти тут зоставайся, та давай усьому порядок. Просо на кашу стовчи, там у горшку сметана, то масла збий, та на курчат поглядай, щоб ворона не похапала, а я піду. Трохи мені тільки неначе боязно, як ти тут даси собі раду!

– Та не бійся, жінко! Невже ж таки я дурніший за бабу! Все справлю – побачиш!

Пішла вона, а за нею побіг в ліс і цуцик Рябко. Чоловік ліг і зараз захропів. Прокинувся наступного дня, аж сонечко вже високо. «Е, нічого, до обіду упораюся! Хіба тут великого розуму треба? Перше всього – затопити піч, а там все вже піде, як по маслу».

Затопив і почав товкти просо в ступі на кашу, та згадав про той горщик із сметаною – дістав з полиці, прив'язав собі ззаду на спині до пояса – думає: «За одним заходом і пшоно стовчу, і масло зіб'ю».

Виліз на ступу – товче, той горщик і собі товчеться по спині та підскакує, аж виляски йдуть, а та сметана хлюпається і на спину, і на землю, а він товче!

Коли чує: кури закричали. Він прожогом надвір, аж капосна ворона несе одне курча.

«Е! Стривай же, я ж тобі штуку встругну!»

Загнав курчат в сіни, половив, пов'язав валом одне до одного і випустив знову надвір. Спіймав гуску, зарізав її і почав скубти. Скуб, скуб та й пригадав, що ще закришки немає на борщ, і корова в оборі не годована, і недоєна, бо реве, аж обора гуде! Схопив відро і дійницю, та до корови, аж тут здоровенна шуліка як ухопе одне курча, а за ним всі десятеро так і поїхали вгору, і як язиком їх злизало!

– А сто ж чортів його матері з такою роботою!

Та нічого не вдієш. Забув з досади і про корову, і повернувся до хати. Та знов до ступи. Висипав пшоно в горщик, до діжки – аж в ній і води нема.

– А не сто чортів його матері з такою роботою!

Побіг по воду, налив у горщик та до печі, аж там все вигоріло і погасло.

– Чи не сто чортів!

Сюди, туди за сокирою, але, згадавши, що жінка часом ховає дрова під піл, поліз туди… аж нема!

– Чи не сто чортів з такою…

Аж тут двері – рип! І входить жінка, а за нею рябенький песик, що ходив з нею в ліс.

Поздоровкалась до нього – сіла на лаву та й сидить. А кругом таке, що хоч з хати тікай! Хата не метена, пір'я по всій хаті, чоловік її увесь в сметані і в пір'ї – чиста проява! А той песик був голодний, хвать ту гуску та ходу з хати!

– О дивіться, дивіться, – каже жінка, – ваша цюця та вашу гусю вхопила!

Тут уже він не видержав:

– І не сто ж чортів твоїй матері!.. А ти ж чия?! А ти ж чия?!

Та вже довіку заріклися в гості ходити!

Гуцул, чорнокнижник і цісар

Один гуцул мав трьох синів. Поля у них не було, і кепсько їм жилося. Найстарший син сказав:

– У нас нема, неню, за що рукою зачепитися. Що мені тут робити? Піду я у світ, може, там десь знайду свою долю…

– Іди, сину, – мовив йому батько.

Найстарший поклав хліба у торбину та й пішов, куди очі дивилися. Не минав дорогою ні сіл, ні міст.

І всюди питав, чи нема десь муки на руки. Але ніде не міг знайти роботи. Якось на роздоріжжі здибав чоловіка з довгою бородою.

– Куди, леґіню, йдеш? – питає той.

– Шукаю муки на руки.

Бородатий втішився:

– А ти б не найнявся до мене на службу?

– А чого би ні?

– Та чи вмієш читати й писати?

– Аякже, ще й як! – похвалився парубок, хоч сам не знав ні одної букви.

Бородатий посміхнувся й каже:

– Письменного наймита я не потребую…

Найстарший син вернувся додому.

– Нема добра у світі… – сказав батькові.

А середущий проситься:

– Пустіть тепер мене шукати гараздів.

– Іди, сину, – погодився батько.

Середущий пішов. Довго блукав дорогами, бував у селах і містах, але ніде не знайшов роботи. А на роздоріжжі якось його здибав бородатий чоловік.

– Куди йдеш? – спитав.

– Хочу десь заробити…

– А ти не пішов би до мене служити?

– Піду, чого ж ні?

– А читати і писати вмієш?

– Го-го, дуже добре! – похвалився леґінь, хоч ніколи в руках не тримав ні книжки, ні пера.

– Письменного наймита я не потребую. Іди собі далі… – засміявся бородач.

І середущий син вернувся до рідної хати.

– Нема добра на світі, – сказав батькові.

Проситься найменший:

– Пустіть, неню, може, я буду мати щастя…

– Іди, сину, – відповів старий.

Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і – гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.

– Куди ти йдеш, леґінику?

– Шукаю роботу…

– А читати і писати вмієш?.

– Не вмію, чоловіче, – схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.

– Такий наймит мені вже потрібний…

– А яка робота?

– Будеш стирати порохи з книжок.

Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:

– Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?

– Віддав, а що?

– Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.

– Дякую тобі, добра жінко.

Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.

А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:

– Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.

Чоловік прийшов до чорнокнижника:

– Хочу забрати свого сина.

Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:

– Між ними є твій син, мусиш його впізнати…

– Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?

– Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.

– Бідна моя голова – що маю робити? – забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: – Ади, це мій син…

Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:

– Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.

– Ходім, сину, – погодився батько.

Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:

– Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.

– Добре, сину, зроблю так, як кажеш.

Син обернувся на коня – білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:

– Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.

Варта зупинила чоловіка:

– Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.

– Куди? їду на ярмарок продавати коника.

Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.

– Ведіть сюди гуцула!

Привели верхівця, і цісар спитав:

– Що хочеш за коня?

– Торбу золотих, – відповів чоловік.

Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.

– Нащо береш вуздечку? – спитав цісар.

– Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна, та ще й золота.

Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили додому.

А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!

Два брати

Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий – бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному пришилось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички – усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.

Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:

– Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.

– Ну то що ж, піду.

Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.

– Чого ти, – каже, – йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?

– За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.

– Та що з того, що ти мені брат? Є у мене, брати, не такі, як ти, а такі, як я.

– Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.

– Hi, – каже брат, – ніяково мені зі старцями знаться.

– Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.

– Ні, – каже, – всі знають, що ти мені брат.

– Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.

– Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. – А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.

А жінка дожидається.

– Підождіть, – каже, – дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк – іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.

– А що, чоловіче, заробив? Тепер, – каже, – будемо їсти. – А сама так і заголосила…

– Що ж, жінко, не плач. Господь дасть – піду в місто, там і зароблю.

– А що тобі брат сказав?

– Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.

– Та хоч би ти йому за наймита став.

– Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.

– Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.

Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.

– Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?

– Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?

– Навіщо тобі?

– Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.

Узяв торбину та і пішов.

Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.

– Ну, – каже, – слава тобі, Господи, буде на харч.

Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».

Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.

– Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.

Приходить до своєї хати та й стукає в двері.

Жінка схопилась та й до дверей:

– Хто такий?

– Твій чоловік.

Одчинила.

– Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.

Ввійшов у хату – діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так всі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу – сидять, їдять.

– Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:

– Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб з нас хоч люди не так сміялись.

– Добре, піду.

Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться – стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:

– Що тут таке, дядьку?

– Та це продають волоцюгу.

– Якого волоцюгу?

– Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.

– Чому же ви, дядьку, не візьмете?

– А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди от подивись, який стоїть!

Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:

– Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.

Злодій стоїть, понурившись, та і каже:

– Возьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.

Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть – візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».

Пропхавсь аж до урядників та й питається:

– А на скільки років цей парубок продається?

– На один.

– А там?

– А там як він сам схоче: схоче – служитиме ще, а не схоче – одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.

Вийняв гроші, оддав:

– Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.

Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:

– Ходім, небоже.

Злодій поклонивсь йому.

– Спасибі тобі, – каже, – дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.

Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:

– Чого ти, дядьку, журишся?

– Ні, – каже, – я не журюсь.

– Ні, дядьку, журишся.

– Чого ж мені журитися?

– А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.

– Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.

– Ну, дядьку, не журись.

Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно – дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:

– Ось, – каже, – на тобі, жінко, купив.

– Що купив?

– Та ось, дивись, якого парнюгу.

– Та невже ж?

А сама в сльози.

– Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.

А парубок сів на лаві та й каже:

– Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.

Посидів трошки, посидів:

– А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?

– Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.

Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:

– Дядьку, одчини.

Одчинив бідний хату.

– А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.

Коли туди – аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

– Спасибі тобі, парубче.

– Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось – повечеряємо вкупі.

Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.

Вранці встали:

– А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.

– Та що ж його робить?

– Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.

– Так хмизу нема.

– Ну, так завтра буде хмиз.

– Так нема ж грошей.

– Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд з вами живе?

– Не питай, небоже.

– А що ж таке?

– Це, – каже, – брат мій живе. – А сам аж задихнув.

– Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?

– Та він і хвіртку замкнув, не то, щоб що давав.

– Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.

Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.