Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:

– А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.

А далі виймає ще сто карбованців:

– А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.

Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:

– Спасибі ж тобі, мій голубчику!

Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.

– Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.

Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.

Багатий брат дивується.

– Що це, – каже, – в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?

А жінка каже:

– А злодюга навіщо?

– Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.

– А де ж вони грошей набрали?

– Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?

А теща каже:

– Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.

– Оце добре.

Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив». Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:

– А що, сину, що ти там чув?

– Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м'ясом і каша з молоком.

– Еге… Он що?! Це вже значить – годі полову їсти, що торік у мене брав, та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м'ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?

А теща сидить на печі та каже:

– Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.

– Оце добре.

– Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.

– Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.

Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.

– Отепер піду до брата.

Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.

– Що це за знак? – каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.

Прийшов, здоровкається:

– Здоров, брате.

– Здоров.

– Боже тобі поможи.

– Спасибі. – Та ще й руку подав.

– А чого я, брате, до тебе прийшов?

– Не знаю.

– Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.

– Так що ж, нехай постоїть, привези.

– Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.

– Та поставимо в хаті, вези.

Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться – скриня стоїть:

– Дядьку, що це у вас за скриня?

– Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.

– Бреше він.

Повечеряли й полягали спати.

Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.

Коли це вранці іде багатий брат з наймитами.

– А що, брате, ціла скриня?

– Ціла.

– Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.

Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:

– Мамо, чули, де вони беруть гроші?

Не озивається.

– Мабуть, заснула.

Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:

– Умерла?! Дивись, жінка, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить. Треба йти до попа – нехай іде ховать. Скажемо, що скоропостижно вмерла.

Прийшов до попа:

– Здорові були, батюшко.

– Здоров, здоров.

– Ідіть ховать – мати вмерла.

– Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.

– Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.

– Так, може, вона вдавилась?

– Та, може, ж і вдавилась. Бог же її зна.

– Ну так я прийду і поховаю.

Прийшли і поховали тещу.

Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тещу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує – ґвалт по селу. Питається дядька:

– Що там таке?

– Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.

– А ходім, дядьку, подивимось.

Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве – гука до наймита:

– Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.

Побіг Каленик до попа:

– Здрастуйте, батюшко.

– Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?

– Ідіть до нас, та як можна швидше.

– Що таке? Що таке?

– Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.

– Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».

Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:

– Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?

– Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.

Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.

– А давайте, – каже, – я візьму.

Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав проклятіє, забили осиковий кіл на гробі.

– Отепер, – каже, – не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.

Прийшли до двору. Багатий питається:

– А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?

– Е, ні-ні, не можна.

– А де ж її діть?

– Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.

А бідний брат, що тут же стояв, каже:

– Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. – Його зарання підучив парубок.

– Візьми, зроби милость. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.

Як почали ту пшеницю носить – дядько, дядина і парубок та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:

– Ну, слава Богу! Тепер збувся.

А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.

– А що, дядьку, буде з тебе?

– Слава Богу, буде.

Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки – карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.

На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:

– Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.

Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:

– Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!

Коли зирк – аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий – погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.

– Що там таке?

– Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.

А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур у нього лопнув з переляку.

– Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.

Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:

– Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп'ять…

– А що? Що, баба Параска прийшла?

– Прийшла.

– Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб усі чули…

Прийшли до багача. Він як побачив попа, та аж чоботи йому цілує.

– Батюшко, чи не послать до архирея? Може, в нього молитва друга, може, в нього прокляття не таке, як у вас?

– Ні, постой, постой, цей раз заховаєм, і вже закопаємо яму не так, і вже два осикових кілки заб'єм: один у головах, а другий у ногах. Посередині хрест зроблю заступом та херувимського ладану туди засиплю, то вже не встане.

– Оце було б і тоді так зробить, то вона б не прийшла… А беріть хто роздягайте її та понесем.

Тільки люди баньки повитріщали та роти пороззявляли… Ніхто не хоче і підступиться – боїться. Що то воно значить, як не своєю смертю умре! Хто ж піде брати гаспидяку? Парубок стоїть коло дверей, каже:

– Давай я роздягну і понесу.

Роздяг і поніс. Приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки – один у головах, другий у ногах, зробили посеред гробу хрест, насипали туди херувимського ладану, піп прочитав молитву.

– Оце, – каже, – тепер не вийде.

– Ну, спасибі вам, батюшко. А де, батюшко, мені одежу дівать? Чи її спалить, чи попродувать? Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.

– Так, так, як ніхто не візьме, то спали.

А бідний брат каже:

– Оддай мені, брате, ту одежу.

– Та й візьми, будь ласка.

Пішли бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі, скільки можна було. Пішли і другий раз: набрали й вдруге по стільки ж. Пішли і втретє, набрали і втретє.

– Ну, брат, – каже багач, – узяв одежу, бери й комору, бо як мені її спалить, то й вся оселя згорить.

Забрали й комору, перенесли.

– А що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?

– Спасибі тобі, небоже.

– А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?

– Та цур їм, навіщо вони нам?

– Та то я тільки так питаю.

– У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!

Парубок намотав на вус.

Встав уночі, пішов на гробовище, оп'ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тещу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.

Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, – йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться – скрізь гроші валяються; коли до скрині – аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього – і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:

– Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп'ять прийшла!

Той, як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.

– Що таке? Що таке?

– Оп'ять прийшла…

– Оп'ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…

А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:

– Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?

– Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.

Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:

– Де батюшчин чобіт?

А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене зверх'естественної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт – насилу знайшли. Взув. Як дременуть – та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Бух попові в ноги:

– Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?

– Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… зверх'естественная сила… Не знаю.

– Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.

– Так, так, це вже не твої – це чортові гроші.

– Так будьте ласкаві, якщо те – то б до митрополита…

А парубок стоїть та каже:

– А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.

Піп як почув, то аж баньки вивалив…

– А як же ти зробиш? Хіба можеш?

А багатий бух йому в ноги:

– Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.

– Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.

– Бери, зроби милость, я ще й рад буд.

– Добре, так ходім же.

Пішов у погреб, витяг тещу з скрині, взяв на плечі.

– А ходім, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.

Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.

– Оце, – каже, – ніколи не вилізе.

А багач од радості аж плаче:

– Спасибі, дай Бог здоров'я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.

Пішов парубок додому.

– А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.

Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали – принесли.

– Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.

Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.

– Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?

– Буде, небоже.

– Тепер давай розпрощаємось з вами.

– Давай, небоже.

Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:

– Купи, брате, худобу.

– Продай, – каже.

Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.

Дванадцять апостолів

Жив собі на світі один різчик. Добрий був майстер. Гарний був і п'яниця…

Якось замовив йому один монастир виточить з дерева дванадцять апостолів. Дав йому монастир і липи, доброї липи.

Ну, заходився різчик біля роботи. Зробив він дев'ять апостолів, а останній матеріал пропив, пропив липу на трьох апостолів. Опохмелився і думає: «Що ж його робити? Приїде з монастиря комісія приймати роботу, а матеріалу нема. Безпремінно повісять!»

А була в цього різчика добра жінка, красива й розумна.

– Не журись, – каже, – чоловіче, якось воно та буде!

Вдяглася жінка гарненько, взяла відра і пішла по воду повз попів двір.

А піп був удівець…

Поздоровкалася привітно:

– Здрастуйте, батюшечко!

Слово за словом, а піп питає:

– Чи не можна прийти сьогодні увечері?

– А чого ж не можна, приходьте, батюшечко, – і назначила попу якусь там певну годину.

Таким же побитом пішла жінка й повз дияконів двір.

Загледів диякон, ахикнув… Слово по слову… Назначила й дияконові певний час.

Потім жінка пішла повз двір старости. Довго й не балакали.

– Прийду, – каже староста, – до тебе сьогодні увечері.

Повернулася жінка додому, розповіла чоловікові: так, мов, і так, будь увечері напоготові.

Прийшов і вечір.

Чоловік сховався в сінях. Дожидають гостей…

Недовго ждали, ось уже й піп стукає у віконце.

Впустила жінка попа в хату. Витягла вареників з печі, подала чарку…

Захмелів піп, став залицятися до жінки. Тільки-но обняти хотів, аж тут чоловік у двері – стук-стук!..

– Ой лихо мені! – скрикнула. – Де ж вас заховати, батюшечко?

І показала:

– Роздягайтесь, батюшко, наголо та ставайте з апостолами в ряд!

Нікуди подітися попові, покорився, став з апостолами в один ряд.

Тільки-но збулася попа, аж ось і диякон у хаті. Посадила за стіл, почастувала чаркою. Тільки що хотів диякон обійняти, коли чоловік у сінях – стук-стук!..

– Роздягайтесь хутчій та становіться в ряд з апостолами, – наказала жінка дияконові. Став і диякон.

Аж ось і староста:

– А здорова будь, молодице, в хаті!

Та тільки-но хотів зачепити молодицю, а тут чоловік у сінях – стук-стук! Мусив і староста роздягатись наголо та ставати в ряд з апостолами.

Ну, поставали всі троє і стоять, грішним тілом світять.

Аж ось і комісія з монастиря – просто до різчика у двір: ігумен, настоятель і ще якийсь там чин. Приїхали гроші платить, роботу забирати.

Зайшли до хати. Пішли по ряду апостолів – усіх дванадцять. Обдивляються. Дійшли аж до того краю, де староста стоїть.

– Гарна робота! – хвалить ігумен. – Як живий!

– Тільки навіщо апостолові, – каже ігумен, – грішне тіло? Чи не можна без нього?

– Можна й без нього, – озивається різчик, – для нас це пусте діло, вмить одріжемо!

І вже бере різчик у руки долото… Ex, як почув це староста, як зірветься з місця та – плиг у вікно! А за ним диякон, а за ним піп…

А різчик як закричить:

– Держіть їх! Держіть усіх, а то розбіжаться! Держіть, а то я за них не одвічаю!

Ну, тут ігумен став просити різчика, покинь, мовляв, долото, чоловіче, нехай уже буде так, як є…

Отак визволила жінка свого чоловіка з біди. А то б повісили, неодмінно повісили б!

Двом помогло

В одному селі люди перестали ходити до церкви. Стогне піп, немає доходу. З боку церкви жив крамар, йому теж від цього гірше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.

Одного разу крамар приходить до попа та й каже:

– Знаєте, батюшко, що?

– А що? – каже піп.

– Давайте об'явимо «чудо Господнє»: ніби у вас в церкві ікона обновилась. Будуть люди йти, і вам буде виручка, і до мене будуть у крамницю заходити.

– Оце добре ти придумав, – зрадів піп.

На другий день піп почав розповідати скрізь, що в церкві обновилася ікона і милує людей.

Повалили люди до церкви. А крамар мерщій в город та накупив ладану, свічок, оливи.

Пішла торгівля. Зажили піп з крамарем.

Одного разу заходить в крамницю чолов'яга на милиці.

– Здрастуйте, – привітався він до крамаря, – дайте, будьте ласкаві, ладанцю.

Крамар важить ладан та й питає дядька:

– До ікони приїхали?

– Еге, – відповідає той. – Кажуть, що у вас тут ікона обновилася та й людей милує.

– Обновилася й людей милує, – відповідає крамар.

– Та й що ж, і помагає воно людям?

– Якже, якже, помагає! – каже крамар.

– Чи всім же помагає? – питає дядько.

– От за це не скажу, чи всім, чи ні, – каже крамар. – Знаю, двом добре помогло.

Дивакуватий Панас

Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:

– Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.

Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».

Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.

– Чого ви, ґаздине, плачете?

Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:

– А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?

– Пораджу, ґаздине.

– То ходи до хати.

Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.

А ґаздиня каже:

– Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.

– Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?

– Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.

– Дайте мені жменю кукурудзи.

Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.

– Оце, – каже, – такі їх дійки.

Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.

Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.

– Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?

– Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.

– Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!

– Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.

– Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.

Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.

А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.

– Гей, він мене, відай, обманув.

Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.

– А де ж кінь? – питає жінка.

– Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.

А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.

Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:

– Слухай, звідки ти?

– Здалеку.

– Куди йдеш?

– Шукаю служби.

А один з цих пияків каже:

– Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.

– Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.

– Як так, то я тебе поведу.

Приводить його той пияк до багатезного ґазди.

– Вам наймита треба?

– Та треба, але я тепер беру лише на два роки.

– Я міг би служити й чотири роки.

– Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.

– Добре.

Каже ґазда до жінки:

– Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.

При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.

Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.

Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.

Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне – хлібом закусить.

Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.

– Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.

Вчув це ґазда і каже:

– Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.

– Що будемо полуднувати, як нема що?

– Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.

– Добре, я можу й двома руками махати.

Помахали руками, та й «обід» закінчився.

– Ходімо, – каже ґазда, – коси клепати.

Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.

Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:

– Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.

Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:

– Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.

Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.

– Ти що робиш?

– Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.

Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.

Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.

Вранці будить ґазда:

– Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.

Запряг Панас волів і чує таке:

– Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.

Дала йому ґаздиня сухар і каже:

– Розмочи десь у воді та й з'їж.

Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.

На це надходить ґазда:

– Ти що робиш?

– Те, що ви казали.

– Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!

Дивиться, а то ще не все.

– Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його в п'ять пар коней не витягнуть.

– Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.

– Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.

– Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.

Відвернули воза, наложили дров повну фіру – їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть.

Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:

– Пора пригальмувати.

– Вже, ґаздо, само гальмує.

Подивився ґазда.

– Бовване! Та ми без колеса ідемо?!

Панас мовчить.

– Та, бовване, чому не обзиваєшся?!

Подав голос:

– Ви ж грозили; що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.

– Ну, говори.

– Та колесо ще в лісі злетіло.

Ґазда аж кипить зі злості.

– Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.

Прибіг додому.

– Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.

– Десь у стодолі є – візьми.

Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав-погаратав, скидав усе в мішок – на плечі й приносить на гору.

– Ти що в мішку несеш?

– Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.

Ґазда почав скрипіти зубами.

– Слухай, йди додому й принеси колесо.

– Як, – питає, – нести?

– Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада – лише неси, бо ми до півночі тут просто'імо!

– Добре.

Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.

– Колесо несу! – так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.

Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе… Ґазда чекав-чекав – уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.

– Жінко, ти наймита не виділа?

– Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.

Він – до сусіда, а сусід каже:

– То не наймит, а якийсь вар'ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.

Шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.

Зустрів Панаса коло попа:

– Ти куди йдеш?

– Вже піп і громада бачили, що я колесо несу, – ще покажу дякові і йдемо.

– Ти вже чисто звар'ював! Не неси далі.

– Це ви, ґаздо, казали.

Приходить господар додому й говорить жінці:

– Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.

Кличе Панаса й каже:

– Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.

– Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.

– Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.

Взяв наймит гроші, дав п'ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.