Справжня історія Стародавнього світу

Дерев’яна модель кухні (Єгипетський музей у Берліні).

Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей).

Могутніші за фараонів

1. Боги давніх єгиптян. Якими б могутніми і всевладними не здавалися фараони мешканцям Єгипту й їхнім сусідам, самі вони ніколи не забували наголошувати, що лише покірно виконують волю богів. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств – ще з тих часів, коли кожне з них було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, проте насамперед вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».

Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, котрий силою власної думки створив і самого себе, і ввесь світ, і решту богів; серед них найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті і зазвичай зображували або в короні з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.

Ра вважали батьком бога мудрості Тота, якого частіше малювали з головою ібіса, рідше – з головою мавпи, та богині справедливості Маат. Знак цієї богині – перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті і визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.

Зважування серця померлого. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).

Амон-Ра на троні. Розпис поховання цариці Нефертарі біля Фів.

Озіріс, Ізіда і Нефтіда. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).

Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів – Сет і Озіріс. Озірісові дісталася влада над Єгиптом, Сетові – над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.

Сет заздрив братові і вирішив убити його. Змайстрував він красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як Сет закрив кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса – богиня Ізіда – кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса. Таємно від Сета народила богиня сина – бога Гора, який, як і Ра, мав голову сокола. Виріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відібрав він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом – покровителем фараонів, і тому його малювали з царською короною на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони робили за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса – Анубіс, бог з головою шакала.

2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци – в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотоса. У найсвятішому місці храму – вівтарі– зберігалася статуя божества, перед якою жерці покладали жертви і здійснювали релігійні обряди.

Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою храму. З обох боків брами височіли великі башти —пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи – обеліски та будували галереї зі священних скульптур – сфінксів або баранів. Під час свят такою галереєю жерці проносил и статую божества, вкриту від сторонніх очей покривалом.

Жерці в Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме в Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.

Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд).

Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд).

Єгипетський підручник з математики (Британський музей).

Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони, натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі і недосвідчені володарі.

3. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Слухатися жерців не став лише фараон Аменхотеп IV. Він самостійно вивчав священні рукописи, розмірковував над тим, як влаштований світ, і дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Тож і своїм підданим наказав відмовитися від вшанування усіх звичних для них божеств, а вклонятися Атону – богу сонячного світла. Атона зображували у вигляді сонця з променями, кожний з яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Фараон змінив власне ім’я і називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»), а столицю держави переніс до нового міста, що отримало назву Ахетатон (яка перекладається як «обрій Атона»).

Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нову релігію, Ехнатон просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. Як би там не було, але ніхто не наважився відкрито заперечувати фараону. Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті і його доньок.

Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. А син фараона навіть змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.

Фараон Ехнатон. Статуя з пісковику з Фів (Каїрський музей).

Хеттське царство

1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морями розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це – територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори, тому умови для землеробства тут значно гірші, аніж у Месопотамії чи Єгипті. Головні багатства цього краю – це ліс і поклади корисних копалин, зокрема срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.

На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникають перші міста-держави. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря».

Анатолія (загальний вигляд з космосу).

Бог Шаррума і цар Тудхалія. Рельєф з Язилкая.

Бик. Деталь хеттської керамічної вази (Музей анатолійських цивілізацій).

А його син зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава отримала назву Хеттського царства.

Влада хеттських царів була обмеженою. Спочатку їх навіть обирали на народних зборах, і участь у них мав право взяти будь-який вільний хетт, у котрого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.

Головним засобом збагачення хеттських царів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Онук Лабарни приєднав до царства Північну Сирію, а в 1595 році до нашої ери хетти захопили і пограбували Вавилон. Однак воєнні перемоги не допомогли царю зміцнити свою владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів – хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.

2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо – твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає більш досконалих навичок – залізні знаряддя праці доводиться не відливати, а виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.

Від збереження таємниці залежали насамперед воєнні успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів – гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі і щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів дорожче за золото.

3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттській колісниці зазвичай знаходилося по три бійці – візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот з кількох десятків бойових кораблів.

Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили свої завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані землі до свого царства. Спочатку хетти захопили Сирію і долину річки Йордан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше був захоплений і острів Кіпр.

Хеттська колісниця. Малюнок з єгипетського рельєфу.

Завоювання хеттів.

Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була дуже почесною, бо вимагала великих здібностей і знання іноземних мов.

4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Сирію. Але біля міста Кадеш його чекала пастка. Фараон необережно розділив своїх вояків на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність та спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.

Фрагмент договору між Хаттусілі III і Рамзесом II, знайдений в Хаттусі (Стамбульський археологічний музей).

Храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі (сучасний вигляд).

Після бою Кадеш і вся Сирія залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір – один з перших у світовій історії. Сирія була поділена між ними навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився з хеттською царівною. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.

Рамзес II увійшов в історію не лише як вояк, а й як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив залишити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком взяли владу в країні у свої руки. Врешті-решт, один із жерців і сам був оголошений фараоном.

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові і родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне положення острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.

Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац, який водночас слугував і храмом. Мешкали у таких палацах кількасот чоловік – цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня обслуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме тому критську цивілізацію часто називають палацовою.

Кораблі біля приморського міста. Фреска з Акротірі.

Керамічна таця з Феста (Археологічний музей Іракліона).

«Цар-жрець». Фреска з Кносського палацу.

Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну писемність. Спочатку вона також була малюнковою, але потім її спростили, тому критське письмо ще називають лінійним. Розшифрувати його, щоправда, досі не вдалося, не відомо й те, якою мовою розмовляли давні мешканці острова.

Критські міста-держави спочатку були незалежними, але згодом їх під своєю владою об’єднали володарі міста Кносс. Першим царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий, який створив закони, спільні для всього острова, а щоб підкорені міста не прагнули до незалежності, поставив на чолі них своїх братів. Оскільки всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів острів захищало море, критські міста навіть не оточували мурами – у цьому просто не було потреби.

2. Лабіринт. Символом царської влади на Криті була «священна сокира», яку критяни називали лабріс. Тому й палац у Кноссі отримав назву Лабіринт. Згодом так стали іменувати будь-яку споруду із заплутаними ходами, коридорами. І справді, людина, яка вперше потрапляла до палацу, могла легко заблукати. Адже в ньому було щонайменше триста кімнат, кілька тисяч колон, десятки сходів і переходів.

Лабріс, знайдений на Криті (Мюнхенське античне зібрання).

Однак для мешканців палацу це була дуже зручна оселя – з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями і ванними кімнатами, великими коморами і майстернями ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо світла – не лише завдяки вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розташовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Від двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і переходів прикрашали яскраві фрески – фарбовані малюнки, зроблені на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозуміти, як жили давні критяни й у яких богів вірили.

Коридор у Кносському палаці (сучасний вигляд).

Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу.

Найшанованішою з усіх місцевих богів була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кілька зображень цієї богині, які дозволяють стверджувати, що уявляли її в різних образах – як повелительку звірів, як захисницю рослин і навіть як царицю підземного світу. Втіленням ворожих людині сил природи – землетрусів і буревіїв – вважали іншого бога, якого зображували з тулубом людини і головою бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він був відомий під іменем Мінотавр. Для того, аби вмилостивити цього бога, критяни влаштовували особливі обряди, відомі як «ігри з биками». Можливо, не обходилося і без людських жертв, але на жодній з фресок палацу у Кноссі зображень подібних церемоній немає. Не знайдено і малюнків із сценами полювання чи війни – улюбленого заняття єгипетських фараонів, месопотамських чи хеттських царів.

Богиня (або жриця) зі зміями. Статуетка, знайдена у Кноссі (Археологічний музей Іракліона).

3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише Критом. Збудувавши потужний військовий флот, вони поширили свою владу і на сусідні острови. За переказами, найбільшої могутності Крит досяг за царювання Міноса Великого. Йому вдалося приєднати до свого царства прибережну частину Анатолії із містом Мілет. Данину Криту сплачували і греки, принаймні деякі з них. Мінос Великий приборкав піратів і налагодив мирну торгівлю з Єгиптом, Сирією, Італією. Легенда стверджує, що загинув цар під час свого походу на острів Сицилія. Але навіть його вбивці ставилися до Міноса з такою пошаною, що збудували на місці його поховання велике святилище.

Торгуючи з далекими країнами, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за придбане іншим товаром – приміром, зерном – не дуже зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати гроші – на Криті це були великі бронзові злитки, подібні за формою до бичачої шкіри. Власне, за один такий злиток і можна було придбати одного бика. Проте й інші розрахунки критяни вели у «биках» – скажімо, рабиня коштувала 4 бики, а великий казан – 12 биків.

Північна частина Кносського палацу (сучасний вигляд).

Щоправда, заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачували підкорені народи, збагачували лише царя, жерців і критську знать. На добробуті більшості мешканців острова, насамперед селян, морська могутність Криту майже ніяк не позначилася. Як і раніше, вони жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, складали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.

4. Виверження вулкана на острові Фера і загибель Критської держави. У 1450 році до нашої ери сталася велика природна катастрофа – виверження вулкана на острові Фера на північ від Криту. Виверження більше нагадувало вибух, більша частина Фери просто зникла під водою, а викликаний ним потужний землетрус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після вибуху острів накрила величезна морська хвиля – цунамі, яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і довершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому випробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був укритий товстим шаром вулканічного попелу. Він не лише знищив весь урожай, а й на кілька років зробив ґрунт непридатним для землеробства.

Люди у морі. Фреска з Акротірі.

Після такого несподіваного удару Критська держава вже не піднялася. Мешканцям острова відтепер було не під силу не лише утримувати владу над сусідами, а й захистити самих себе. З півночі на Крит вдерлися греки, які вже давно із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт та інші палаци були розграбовані, а сам острів – поділений між завойовниками.

Перші давньогрецькі держави

1. Розселення грецьких племен. На північ від Криту і на захід від Анатолії розташований Балканський півострів. В той час, коли в Месопотамії й Єгипті виникали перші держави, південну частину півострова, а також навколишні острови (які, разом із Критом, і складають територію сучасної Греції) заселили племена греків. Власне, греками їх назвали згодом сусіди, а самі себе вони йменували еллінами, а свою країну – Елладою. Племена, які населяли Південну Елладу, називалися ахейцями, на півночі розселилися дорійці.

Греція, Егейське море і Крит (загальний вигляд з космосу).

Збір маслин. Зображення на чорнофігурній амфорі (Британський музей).

Грекам їхня нова батьківщина подобалася, вони вважали її найгарнішою країною у світі. Але життя тут не було простим. Більша частина Греції вкрита горами. Річок багато, але вони більше схожі на струмки, які влітку часто висихають. Хліб – ячмінь і пшеницю – вирощували лише у долинах, яких було не так вже й багато. На кам’янистих ґрунтах краще росли маслини і виноград. Маслини вживали у свіжому вигляді, солоними або маринованими, але більша частина врожаю йшла на виготовлення олії. З винограду насамперед робили вино – греки зазвичай пили його, розвівши з водою. Окрім того, вирощували яблука, груші, смокви, гранати, айву, горіхи, а також городину – капусту, горох, боби, цибулю і часник. Сіяли й льон. Орали греки за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Розводили також овець, кіз, свиней, згодом поширилося й конярство.

Якщо земля Греції не надто придатна для землеробства, то її береги немовби створені для мореплавства. Тут чимало зручних заток і бухт, а острови у морі розташовані близько один від одного. Греки були вправними рибалками.

Будівлі греки зводили переважно з каменю, якого в гірській країні вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори Еллади були також багаті на корисні копалини – золото, срібло, свинець, мідь. Саме мідь, без якої неможливо виготовити ані бронзові знаряддя праці, ані бронзову зброю, стала головним джерелом багатства найдавніших грецьких держав.

2. Виникнення міст-держав. Перші міста у Греції виникли в XVI сторіччі до нашої ери – у тій частині Еллади, яку населяли ахейці. Як і на Криті, це були міста-палаци; серед них найбільші і найвідоміші – Мікени, Тиринф, Пілос, Фіви, Афіни.

Щоправда, ахейські палаци більше нагадували фортеці. У Тиринфі, наприклад, мури палацу були у 4,5 метра завтовшки і 7 метрів заввишки. Недарма це місто називали «міцностінним». Переповідали навіть, що звести такі мури звичайним людям не під силу, а будували їх казкові велетні – циклопи (з того часу велетенські споруди називають циклопічними).

Майже не поступався тиринфському палац у Мікенах. Але це місто частіше називали «золоторясним», бо воно було найбагатшим. Поховання місцевих володарів і зараз вражають багатством – тут знайшли не лише зброю і посуд, а й прикраси із дорогоцінних металів та слонової кістки, а також золоті маски – своєрідні посмертні портрети царів.

У палаці в Пілосі знайшли справжнє сховище глиняних табличок. Письмо, яким користувалися ахейці, було схожим на критське, і його також називають лінійним. Але, на відміну від критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаємо не лише про внутрішній устрій найдавніших грецьких держав, а й безліч дрібниць із господарського життя.

Мури Тиринфа (сучасний вигляд).

Золота поховальна маска, знайдена в Мікенах (Національний археологічний музей в Афінах).

На чолі кожної ахейської держави стояв цар. Царю належали найкращі землі, сам він мешкав у палаці, на нього працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. На користь володаря стягували податки і з мешканців сільської округи. За цим уважно слідкували чиновники. Для утримання своєї влади і загарбницьких походів проти сусідів у царя була озброєна дружина на чолі з командувачем. Та й самі ахейські царі майже не розлучалися із зброєю – навіть стіни палаців вони прикрашали малюнками із зображеннями битв і полювання.

3. Боги давніх греків. Особлива роль у житті давніх греків належала жерцям. Адже греки вірили, що лише вони знають, що треба робити, аби здобути прихильність богів. Богів греки уявляли дуже схожими на царів. Хіба що більш могутніми, здатними чинити справжні дива, і до того ж безсмертними. Як царі залежали від податків, що їх збирали із звичайних селян і ремісників, так і боги живилися, на переконання греків, пожертвами, що їх приносили люди. Як і царі, головні боги мешкали в розкішних палацах, розташованих, як розповідали легенди, на горі Олімп – найвищій горі Греції. Саме тому цих найшанованіших богів називали олімпійськими. Щоправда, у греків були й інші божества, які, на їхню думку, мешкали у звичайних горах, а також – річках, озерах і лісах, уособлювали вітер та інші стихії. Їх греки вважали не такими могутніми, як мешканців Олімпу, але теж намагалися «не ображати» і задобрювали пожертвами.

Серед олімпійських богів теж не було рівності. Найголовнішим, «царем богів» вважали Зевса. Його навіть зображували як володаря, що сидить на троні зі скіпетром або ж блискавкою в одній руці і богинею перемоги Нікою в іншій. Дружиною Зевса була богиня Гера – покровителька сім’ї і любові між чоловіком і дружиною. Брат Зевса – Посейдон – був богом морів, його часто змальовували на колісниці, запряженій білими кіньми і з тризубом в руці. Ударом тризуба, як вірили греки, Посейдон викликав буревії та землетруси. Ще один брат Зевса – Аїд – був богом підземного світу та «царства мертвих». За дружину собі він обрав Персефону, доньку богині землеробства Деметри. Греки вважали, що кожні півроку, коли Персефона жила у підземному царстві, Деметра сумувала, і у світі наставали осінь і зима. А коли поверталася – Деметра раділа, і приходила весна.

Улюбленою донькою Зевса була богиня мудрості Афіна. Вона нібито народилася з голови батька, до того ж – у повному бойовому спорядженні. Афіну вважали також покровителькою наук і ремесел. Богом ремесла був Гефест – його навіть показували як кульгавого коваля. Дружиною Гефеста визнавали богиню кохання і краси Афродіту. Вона, за легендою, народилася з морської піни. Афродіту часто зображували з її сином Еротом – крилатим хлопчиком з луком і стрілами. Вважали, що саме стріли Ерота викликають кохання – і не лише людей, але й богів.