Справжня історія Стародавнього світу

Олексій Мустафін

Справжня історія Стародавнього світу

Синові Михайлу

Розділ I

Світанок історії

Перші кроки людства

1. Виникнення людини. Історія людства починається з появою перших людей. Вчені і досі сперечаються, коли і де це сталося. Але більшість із них найдавнішими попередниками людей вважає австралопітеків – мавп, які мешкали в Африці понад 4 мільйони років тому. Назва цих істот українською перекладається як «південні мавпи». Ззовні вони і справді були не надто схожими на людей: заввишки трохи більше метра, з невеличкими головами зі скошеним чолом і без підборіддя. Дійсно, на відміну від більшості мавп, австралопітеки пересувалися на двох ногах. Це дозволяло їм озиратися навкруги, вистежувати здобич і завчасно бачити небезпеку, а головне – це вивільнило їм руки. Взявши до рук палицю або камінь, австралопітеки могли відбиватися від ворогів і виконувати найпростішу роботу – скажімо, трощити горіхи чи викопувати із землі коріння.

Саме завдяки праці, стверджують вчені, мавпа і змогла перетворитися на людину. Це сталося чи не 2 мільйони років тому. Такий вік мають найдавніші кам’яні знаряддя – оброблені з одного боку камені, – знайдені археологами. Їх навчилися виготовляти близькі родичі австралопітеків, яких вчені називають габілісами, – українською це слово перекладається як «люди вмілі». Людьми їх іменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя для праці.

Важко казати напевно, чи обробляли габіліси каміння свідомо, чи це траплялося випадково. Принаймні, жили найдавніші люди майже так само, як мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, їстівним корінням, листям, слимаками, комахами – всім, що вдавалося знайти навколо. Вчені називають такий спосіб добування їжі збиральництвом. У пошуках харчів люди постійно переходили з місця на місце, щоб легше було захищатися від ворогів, – гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20—30 осіб. Проти великих хижаків і хвороб найдавніші люди були безсилими – і мало хто з них доживав навіть до 25 років.

Австралопітек (сучасна реконструкція).

Череп габіліса (Лозаннський музей історії природи).

2. Люди розселяються світом. Габіліси – не єдиний вид найдавнішихлюдей. Поруч з ними жили й інші. Розвиненішими вчені вважають еректусів – ця назва перекладається як «людина випростана», або ж «прямохідна». Вони і справді не так сильно нахилялися вперед під час пересування. І харчувалися не лише рослинною їжею, а й полювали на тварин. Мисливство– більш небезпечна справа, і вона вимагала неабиякої сили і спритності. Але м’ясна їжа більш поживна, тому навичок виживання в еректусів було значно більше. Вони навчилися не просто обробляти камені, а й виготовляти з них різні знаряддя: рубила, гостроконечники, шкребки.

Для полювання стародавні мисливці могли використовувати також загострені гілки дерев – найдавніші списи. Але до нашого часу збереглися тільки вироби з каменю. Тому найдавнішу добу в історії людства вчені називають кам’яним віком. Кам’яний вік також поділяється на періоди. Найперший з них називають палеоліт – від грецьких слів «палео» (стародавній) і «літ» (камінь).

Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася міркувати і спілкуватися. Її рухи ставали вправнішими і точнішими. Зміни відбувалися повільно, але зрештою люди були вже менш схожими на мавп і більш подібними до нас з вами.

В пошуках здобичі еректуси поступово розселилися на величезній території – не лише в Африці, а й у Європі та Азії, досягнувши Тихого океану. Саме тому, в залежності від того, де саме знайдено кістки, їх можуть називати по-різному: пітекантропом (з грецької перекладається як «мавпа-людина»), синантропом («китайська людина»), гейдельбержцем тощо.

Череп еректуса (Фрайбурзький природничий музей).

3. Підкорення вогню. Найдавніші люди боялися вогню – як його лякаються тварини. Але з часом – можливо, цьому допоміг випадок або ж гору взяла цікавість – люди зрозуміли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати і знищувати. Якщо триматися від палаючого дерева на безпечній відстані, воно може зігріти, а вночі – розвіяти темряву і відігнати хижих звірів.

Згодом найкмітливіші збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього підкладати хмиз, траву чи сухе гілля. Більш того: запалену гілку або ж тліюче вугілля можна навіть перенести у зручне місце, скажімо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночівлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано. Це змушувало людей вести більш осілий спосіб життя, облаштовуючи більш-менш постійні житла.

Кам’яне знаряддя часів палеоліту (Національний археологічний музей у Мадриді).

У теплій і світлій оселі людина вже не так залежала від зміни дня і ночі. Вогонь допомагав розколоти каміння і загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати і під час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно створених пасток. Врешті-решт, можливо, знову ж таки випадково, скуштувавши м’яса, що просто впало у багаття, люди навчилися використовувати вогонь для приготування їжі. Тепер вони вели інший спосіб життя, аж ніяк не схожий на життя тварин.

Поява «людини розумної»

1. Льодовиковий період. Близько 150 тисяч років тому умови існування людей раптово погіршилися. З кожним роком зима ставала довшою, літо – прохолоднішим. Сніг подекуди не встигав розтанути, земля промерзала, північ Європи й Азії вкрилася справжнім крижаним панциром, що поступово почав просуватися на південь. Розпочався льодовиковий період.

Змін зазнав і рослинний, і тваринний світ. Краї, наближені до льодовика, перетворилися на холодну пустелю – тундру. Звичні до тепла звірі загинули або відкочували до Африки, поступившись місцем гігантам, вкритим шерстю, – мамонтам, вівцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавлені рослинної їжі, змушені були навчитися полювати і на цих звірів. Якщо полювання закінчувалося успішно – м’яса, жиру, кісток вистачало для харчування й обігріву житла протягом усього року. Але зусиль невеличкого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати більш згуртованими й організованими.

Мамонти у зимовому лісі (сучасний малюнок).

2. Неандертальці. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо і вижили, то лише у віддалених краях на півдні. Натомість у льодовиковий період заявили про себе нові види людей, першими з яких були неандертальці. Їх так називають за місцем, де вчені вперше знайшли кістки людини цього виду, – ущелиною Неандерталь на території сучасної Німеччини.

Неандертальці відрізнялися від попередників значно більшим мозком, були кмітливішими і значно сильнішими. Точно відомо, що вони вбиралися в одяг зі шкіри і хутра вбитих звірів – інакше просто не пережили б суворої зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти різці і кістяні шила. Саме неандертальці навчилися не тільки підтримувати, а й добувати вогонь – з іскри від кременя або за допомогою тертя. В порівнянні з сучасною людиною неандертальці виглядали, щоправда, дещо незграбно і, на думку вчених, ще не вміли чітко говорити, спілкуючись між собою вигуками. Але цього їм цілком вистачало для того, щоб влаштувати такі складні справи, як полювання на мамонта або ж будівництво великої оселі зі звіриних кісток і шкур.

Неандерталець із впольованою твариною (реконструкція Неандертальського музею).

Неандертальці жили вже не стадами, а первісними громадами. Житло, запаси їжі і навіть знаряддя праці були спільними. Чоловіки разом полювали і будували, жінки займалися збиральництвом, облаштовували побут, підтримували вогонь, готували їжу, шили одяг і виховували дітей – теж спільно. Деякі вчені вважають, що неандертальці вірили в існування потойбічного світу, адже ховали померлих, залишаючи разом із тілом предмети, що могли бути «використані» після смерті.

3. Кроманьйонці. Дещо пізніше від неандертальців – близько 70 тисяч років тому – з’явилися і сучасні люди, які належать до виду гомо сапіенс. З латини ця назва перекладається як «людина розумна». Найдавніших представників нашого виду, щоб не плутати з теперішніми людьми, іменують також кроманьйонцями – за місцем першої знахідки їхніх кісток у печері Кро-Маньйон у сучасній Франції. Проте варто пам’ятати, що за своєю внутрішньою будовою і фізичним розвитком кроманьйонці від нас із вами нічим не відрізняються.

Тривалий час сучасні люди жили одночасно з неандертальцями, а іноді – й поруч. Під час льодовикового періоду неандертальці переважали – адже були сильнішими і більш пристосованими до суворих зимових умов. Але із загальним потеплінням чисельність кроманьйонців почала зростати, а інших видів людей – скорочуватися. На думку деяких вчених, остаточному зникненню неандертальців сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стійкішою. Хоча цілком можливо, що наші «далекі родичі» і не щезли остаточно. Адже і досі розповідають легенди про «снігову людину», яка нібито живе у далеких горах і за описом дуже схожа саме на неандертальця.

Кроманьйонська жінка (реконструкція Неандертальського музею).

Кроманьйонці запозичили більшість досягнень своїх попередників та сучасників і збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складні знаряддя, що складалися з ручки і леза, – ножі й сокири. Вже після завершення льодовикового періоду (нова доба отримала назву мезоліт – від грецьких слів «мезо» (середній) і «літ» (камінь)) були винайдені лук зі стрілами, які дозволили полювати на тварин і птахів з великої відстані. Для риболовлі та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти – тобто зв’язані між собою стовбури дерев, а згодом – і справжні човни. І нарешті люди зрозуміли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонці приручили собаку, який став незамінним помічником мисливців і охоронцем житла.

Початки громадського життя

1. Рід і плем’я. Кроманьйонці жили родовими громадами. Рід складався з кількох споріднених між собою великих сімей, які вважали, що походять від одного пращура – людини, звіра, птаха тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’ям тотема іменували увесь рід – людина з гордістю казала, що належить до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.

Громади складалися зі 100—120 осіб. Керували життям громади наймудріші і найдосвідченіші члени роду – старійшини. Їх вважали охоронцями спільної пам’яті роду, досвіду і звичаїв, вони стежили за тим, щоб усі родичі дотримувалися правил поведінки, не зазіхали на частку іншого у спільній здобичі чи місце у житлі, вирішували суперечки, які виникали всередині громади.

Кілька родів, що жили поруч і були пов’язані між собою родинними стосунками, об’єднувалися у плем’я. Питання, які стосувалися всіх, вирішувалися на загальних зборах племені, а у час між зборами громадським життям керували старійшини родів.

2. Мова і раси. Громадське життя неможливе без спілкування людей між собою. Тож саме в мезоліті виникає і мова – тим більше, що, на відміну від неандертальців, навіть найперші кроманьйонці були спроможні говорити чітко і зрозуміло один для одного. Спочатку використовували лише кілька десятків слів, і мова була дуже простою. Але чим складнішим ставало життя людини – тим багатшою і витонченішою ставала мова. За її допомоги можна було не тільки ділитися безпосередніми враженнями і спонукати родичів до якихось дій, а й зберігати пам’ять про події, що відбулися давно, і передавати досвід від покоління до покоління.

Вчені і досі сперечаються, чи існувала колись єдина мова, зрозуміла для всіх «людей розумних», чи їх одразу було кілька, які виникли в різних місцях. Зрозуміло лише, що з часом кількість мов і говірок зростала – адже кроманьйонці розселилися на величезній території, й окремі групи людей змушені були пристосовуватися до нових умов життя, шукаючи нові слова і способи висловити свої переживання. Чим далі племена жили одне від одного – тим більше відрізнялися їхні говірки. Так виникли не лише окремі мови, а й мовні групи і мовні сім’ї. Наприклад, сучасна українська разом із російською, польською, болгарською складає групу слов’янських мов, а разом з іншими слов’янськими, балтійськими, романськими мовами вони складають сім’ю індоєвропейських мов. Історики припускають, що колись давно могла існувати єдина слов’янська, а ще раніше – єдина індоєвропейська мова.

Поширення у світі найвживаніших мов.

Згодом люди, які жили на різних континентах, почали відрізнятися одне від одного і ззовні. Так, мешканці прохолоднішої Європи і зараз зазвичай мають біляву шкіру і більший ніс, пустельної Азії – жовтувату шкіру і вузькі очі, а спекотної Африки – темну шкіру і широкі губи. Групи людей, які відрізняються одна від одної зовнішніми ознаками, називають расами. Щоправда, цей поділ є умовним. Адже груп із властивими лише їм особливими ознаками значно більше, ніж три, та й представники однієї раси часто не схожі один на одного. За тривалу історію людства представники різних рас встигли безліч разів змінити місце проживання і породичатися між собою. А головне – немає жодного сталого зв’язку між расовими відмінностями і розумовими здібностями людей, які насправді є представниками єдиного виду – гомо сапіенс.

3. Первісні релігійні вірування. Первісні люди були дуже спостережливими. Адже від знань про властивості рослин, про звички тварин, від умінь передбачати зміну погоди залежало їхнє життя. Проте зрозуміти, чому все у світі відбувається саме так, а не інакше, вони не могли. Не могли навіть пояснити, що відбувається з ними самими щодня, коли вони засинають. Уві сні вони наче мандрували – бачили знайомі, а іноді – і незнайомі краєвиди, тварин і людей. Але родичі, що в цей час не спали, казали, що насправді поснулі навіть не ворушилися. Міркуючи над цим, люди вирішили, що у них є не лише тіло, а й душа – щось, що надає їм можливість жити і мислити. Під час сну душа ніби залишає тіло і може подорожувати світом. Якщо ж людина не прокидається – вона помирає, бо душа не повертається до тіла і залишається у потойбічному світі – казковій «країні мертвих».

Оскільки іноді вві сні люди бачили померлих родичів, то прийшли до висновку, що душі пращурів існують поруч з ними, допомагають чи шкодять живим. І вирішили – щоб жити «в мирі» з душами померлих, їх варто «підгодовувати» і забезпечити «усім необхідним» для існування в потойбічному світі. Такі «дарунки» називають жертвами.

Первісні люди вірили, що душа є не лише у людей, а й у тварин, рослин, каміння, струмків і навіть у природних явищ. Або ж за кожним з них ховається якась надприродна істота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно від того, допомагали вони людині чи заважали. Щоб духи були милостивими, їм теж приносили жертви. Іноді для принесення жертв визначали особливі місця, які називають святилищами, і виготовляли зображення духів, що їх іменують ідолами. Так чи майже так виникли перші релігійні вірування.

Душа залишає тіло померлого. Зображення на єгипетському папірусі.

«Спілкуватися» з духами і душами померлих так, щоб це допомагало людині, звісно, могли не всі. Ті, у кого це виходило краще за інших – а це зазвичай були люди, які мали або певні надзвичайні здібності, або більше знань і досвіду, – ставал и жерцями, тобто «тими, хто приносить жертви». Звичайно жерці нелише спілкувалися з духами, ай турбувалися про збереження знань щодо навколишнього світу, допомагали порадами і лікували. Первісних жерців називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильність духів, вони виконували відомі лише їм рухи і вимовляли особливі звуки чи слова – чаклували. Звичайні люди ставилися до чаклунів з повагою й острахом, вважаючи їх мало не чарівниками.

Сучасні чаклуни з племені Ласса (Нігерія).

4. виникнення мистецтва. Про те, як виглядали стародавні чаклуни, ми дізналися із зображень, які залишили на стінах печер первісні люди. Кроманьйонці були першими в історії митцями. Найдавнішими художніми творами вважають відбитки долонь, обведені кольоровою землею, знайдені у печері коске у Франції. Але згодом з’явилися і справжні картини: одно– і різнокольорові.

Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхні каменя, а потім забарвлювали його фарбами, зробленими з сажі, крейди або глини. Людей, щоправда, перші митці малювали нечастоі не дуже охоче. Значно більше до наших часів дійшло зображень тварин – бізонів, мамонтів, коней, на яких полювали тодішні мисливці. Найвідоміші з них знайдені у печерах ляско (це сучасна Франція) і альтаміра (в Іспанії).

Вчені вважають, що давні люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духів зображених звірів. Але навіть якщо це припущення і є вірним, стародавні малюнки вражають насамперед своєю красою і художньою точністю. Це було справжнє мистецтво – тобто пізнання і відтворення світу через почуття і переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати світ навколо себе, робити його гарнішим і привабливішим. Вона робила це крок за кроком, прикрашаючи своє житло живописом, одяг – орнаментом або ж створюючи об’ємні зображення тварин і людей – скульптуру.

Розлючений бик. Малюнок, знайдений у печері Альтаміра.

Найдавніша флейта, знайдена в печері Дів’є Бабе.

Розповіді, перекази і пісні – це теж особливе мистецтво, початки якого також сягають давніх часів. Спів – це перша музика, створена людьми. Згодом до неї додалася гра на музичних інструментах. Першим з них вважають маленьку кістяну флейту, шматочки якої були знайдені в печері дів’є Бабе у Словенії. А в Україні біля Мізина був знайдений цілий набір інструментів для первісного «оркестру», який переконав учених, що в ті далекі часи виникло і мистецтво танцю.

Звичаї, релігійні вірування, мистецтво та спільні життєві навички людей вчені називають культурою.

Первісні хлібороби і скотарі

1. виникнення землеробства. За мільйони років первісної історії люди подолали великий шлях. Вони змінилися ззовні, іншою стала їхня свідомість, зросли знання про навколишній світ, досконалішими стали знаряддя праці. Але заняття людей залишалися незмінними. Кроманьйонці, як і їхні далекі пращури, харчувалися тим, що чоловіки могли вполювати, а жінки – зібрати у навколишніх лісах чи на луках. Вони лише привласнювали собі те, що створювала природа, а виготовляли тільки засоби для праці. Проте можливості природи – обмежені. І якщо на початку історії, коли людей було небагато, їжі вистачало на всіх, зі зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушені були дбайливіше ставитися до того, що мали, шукати нові, більш врожайні їстівні рослини, вчитися захищати їх від бур’яну і шкідників.

Найкмітливіші зауважили, що зерна, недбало просипані минулого року біля оселі, проростають і можуть дати новий врожай, а потім здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручніше місце, аби їх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно наділяти окремі ділянки землі – городи та поля, обробляти її мотиками, сіяти і боронити, а коли зерно достигало – зрізати його особливими ножами – серпами. Зібране насіння перетирали на борошно і пекли з нього хліб.

Ступка для подрібнення зерна, знайдена в Кюльтепе (Музей історії Азербайджану).

«Родючий півмісяць». Територія розселення перших землеробів.

Вчені стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч років тому, або ж за 10 тисяч років до нашої ери у Західній Азії, мешканці якої першими навчилися сіяти пшеницю та ячмінь. Ці та інші рослини, які люди вирощують для своїх потреб, називають культурними. Вони відрізняються від диких попередників – адже для нового висівання селяни наполегливо відбирали краще насіння із потрібними властивостями і так поступово створювали нові, більш врожайні або ж стійкіші сорти. Кількість видів культурних рослин також постійно зростає – на сьогодні їх нараховують понад шістсот.

Землеробство вимагало від людей більших витрат, більше часу, більше наполегливості, аніж збиральництво, а отримували вони доволі одноманітну і менш поживну їжу. Однак їжі тепер було значно більше, аніж раніше. І це дозволяло прогодувати більшу кількість людей.

2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч із людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливці, полюючи на дорослих кіз чи баранів, іноді залишали живими козенят чи ягнят і тримали їх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося лише час від часу. Отже згодом люди зрозуміли, що приручити тварину й тримати її поруч з оселею зручніше, аніж шукати її в лісі, покладаючись на випадок. Щоправда, тварин треба постійно годувати, тож були потрібні чималі запаси рослинної їжі. А це стало можливим лише з появою землеробства. Вчені стверджують, що скотарство виникло майже одночасно із вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч років до нашої ери.

Фігурка бика, знайдена на півдні сучасного Іраку (Лувр).

Тварин, яких люди вирощують у своєму господарстві, називають свійськими. Спочатку люди приручили кіз, згодом були одомашнені вівці, свині, корови. Люди вирощували їх не лише заради м’яса чи шкіри. Адже корови давали ще й смачне і поживне молоко, а згодом з молока люди навчилися робити сир. А кіз і овець тримали ще й заради теплої вовни. Зазвичай в громаді існував розподіл праці – вирощували хліб переважно жінки, розводили худобу здебільшого чоловіки.

З появою хліборобства і прирученням свійських тварин життя людей докорінно змінилося. Тепер вони могли самі виробляти те, що раніше брали від природи. Виникло аграрне, або ж сільське, господарство. Це був перший справжній переворот в історії людського суспільства. Вчені подібні перевороти називають революціями – в перекладі з латини це слово й означає «переворот». Тому появу землеробства і скотарства називають аграрною революцією. А оскільки відбулася вона наприкінці кам’яного віку – в період, що має назву неоліт, то використовують ще одну назву: неолітична революція.

3. Розвиток ремесел і початки торгівлі. Неоліт (від грецьких слів «нео» (новий) і «літ» (камінь)) взагалі приніс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайдені прядка, з допомогою якої з вовни, льону чи конопель робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яної рами, на яку згори донизу щільно натягали нитки. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечні нитки – і виходила тканина. З тканини шили одяг – набагато легший і зручніший за той, що раніше виготовляли зі шкіри.

Люди навчилися робити міцний посуд із глини. Спочатку нею лише обмазували плетені кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляє до багаття, то пруття згорає, а глина набуває міцності і не пропускає воду. Після цього глиняні вироби навмисно почали обпалювати у вогні. Так з’явився керамічний посуд.

Первісний ткацький верстат (сучасна реконструкція).

Керамічна посудина неолітичної культури Дзьомон (Токійський національний музей).

Гончарство (тобто виготовлення керамічного посуду) і ткацтво стали одними з перших ремесел. Первісні гончарі та ткалі зазвичай поєднували своє ремесло із заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навіть єдиним заняттям, – ремісники. Вони виробляли тканини чи посуду набагато більше, аніж було потрібно в їхньому власному господарстві, і просто обмінювали надлишки на хліб, сир чи м’ясо у родичів чи сусідів.

Обмінювалися між собою й окремі громади, адже навіть поклади глини, придатної для виготовлення посуду, зустрічаються не всюди. Що вже казати про сіль чи кремінь – цей камінь найкраще підходив для виробництва знарядь праці. Зазвичай хлібороби, скотарі чи ремісники не мали часу й сил для мандрівок і пошуків потрібних виробів, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгівці. Обмін перетворився на торгівлю. Первісні люди, щоправда, не знали грошей. Тому, щоб полегшити обмін і визначити ціну того чи іншого товару, використовували черепашок, шкіри тварин або ж міри зерна.

Становлення патріархального суспільства

1. Початок доби металів. Чим більше у давніх людей було знарядь праці, чим досконалішими вони ставали, тим більше було потрібно матеріалу для їхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкінці неоліту діставати його доводилося навіть з-під землі, риючи глибокі ями – шахти, стінки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши під собою копачів.

Шукали люди і чим можна замінити кремінь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивні камінці, що від ударів не розколювалися, а плющилися, а у вогні – розм’якшувалися, набуваючи цілком іншої форми і вигляду. Так відкрили метали. Першим металом, з яким познайомилися люди, було золото. Але його знаходили не так часто і тому цінували дуже високо, тож і виготовляли із золота переважно прикраси.

Мідь зустрічається в природі частіше, хоча й не у чистому вигляді, а у складі руди. З міді теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозуміли, що цей метал цілком придатний і для виготовлення знарядь праці. І навіть зручніший за кремінь.

Стародавня мідна копальня в долині Тімна біля Ейлата.

Адже мідна сокира не ламалася, а лише гнулася, її лезо можна було гострити. З появою міді з’явилися і зовсім нові інструменти, які неможливо виготовити з каменя, – такі як пилка або ножиці. Близько 5 тисяч років до нашої ери люди навчилися будувати великі печі, в яких мідь можна було не лише розігрівати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глиняні форми, і коли він охолоджувався – отримували вже готові вироби.

Щоправда, для деяких виробів м’який метал не підходив – тому, наприклад, наконечники стріл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в історії людства називають не мідним, а мідно-кам’яним віком.

2. Зміни у сільському господарстві. З появою мідних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним відкриттям стало винайдення плуга, який ззовні нагадує ту ж мотику, але значно більшу і, звісно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в ній глибокі борозни – орати. Щоправда, для того, щоби тягнути плуг, людської сили вже не вистачало – доводилося запрягати до нього биків. І якщо раніше в полі працювали переважно жінки з мотиками, то з важким плугом і биками поралися вже чоловіки.

Обробляти землю і вирощувати худобу одночасно було важко. Тож одні громади з часом стали переважно землеробськими, а інші – скотарськими. Хлібороби жили на одному місці, а змінювали його лише тоді, коли навколишні поля виснажувалися. Тому будували постійні житла з глини чи каміння. Скотарі змушені були постійно пересуватися в пошуках свіжої трави для своїх черід. Тож жили у наметах, які легко збиралися і розбиралися.

Спочатку землеробські і скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, шкіру і вовну на зерно і городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам – під пасовища.

Запряжений бик. Відбиток печатки, знайденої в Арслантепе (сучасна Туреччина).

3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Вчені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).

Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоби впоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає власність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному господарю.

Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці і житла. Потім почали ділити між сім’ями худобу – пасти її і надалі могли спільно, але кожний знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати особливі мітки – клейма. У землеробських громадах спочатку ділили лише врожай. Пізніше – кожній сім’ї почали виділяти окремі ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також ліси, пасовища і водойми.

Табличка з малюнком, що може бути «знаком власності», знайдена у Градешниці (сучасна Болгарія).

Поява приватної власності сприяла розвитку суспільства. Адже тепер добробут кожної сім’ї залежав від її власної вправності. Якщо працювали добре – то й врожай був більшим, і худоба давала більше шерсті, молока і м’яса, і запасів їжі вистачало не на один рік, якщо ні – нарікати можна було лише на самих себе. Проте з появою приватної власності з’явилася і майнова нерівність, адже одна родина всього мала вдосталь, а інша – ледь зводила кінці з кінцями. З’явилися причини для заздрощів, прагнення привласнити чуже майно, крадіжки і грабунки, які майже не траплялися у родовому суспільстві.

4. Патріархальне суспільство. З появою патріархальної сім’ї і приватної власності рід не зник, але перестав відігравати вирішальну роль у житті людини. Тепер громаду складали сусіди, самостійні господарі, які жили поруч, в одному селі, але не обов’язково були родичами. Таке об’єднання вчені називають сусідською, або ж патріархальною, громадою.

Усі справи, які не стосувалися окремої сім’ї, сусіди вирішували спільно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальній власності, – лісами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розділена і перетворена на приватну власність, саме громада надавала ділянки окремим сім’ям, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повінь, сусіди боролися з ними разом. І, звісно, спільними зусиллями громада захищалася від нападу ворогів.

Щоправда, коли ворогів було багато, впоратися з ними окремій громаді було не під силу. На допомогу приходили інші громади, що разом складали плем’я. Кілька племен, у свою чергу, утворювали між собою союзи, спочатку нетривкі, а згодом – міцніші, що часом охоплювали територію цілої країни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часів патріархального суспільства. Іноді такі союзи називають первісними народами.

Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки. Керували життям племен і їхніх союзів старійшини найповажніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду. Рішення ради були обов’язковими для всіх одноплемінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше за смерть.

Зміни у громадському житті

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності і майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До думки заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, громада дослухалася більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися бідніші сусіди. Звичайно, старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, або чаклунам майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовища, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.

Виняткове становище знаті згодом почали пояснювати походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто старійшини і їхні родичі навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, більш вишуканий одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було щодня працювати на пасовиську, у полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керування, організація життя одноплемінників. Знатність, як і майно, передавалася в спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші і найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать з дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Представники знаті радяться між собою. Малюнок з рельєфу на Колонні Марка Аврелія у Римі.

Виникнення майнової і суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств – роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси. Проте громадські частування чи роздача подарунків лише підкреслювали особливе становище знаті у суспільному житті.

2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою приватної власності і майнової нерівності битися почали для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю лише для полювання на тварин, тепер почали використовувати її одне проти одного. Сперечатися між собою починають і окремі громади, а з часом такі сутички перетворюються на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусідів чи навпаки – захисту від нападів сусідів – одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали всі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».

Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більшу частину військової здобичі отримував саме вождь і його дружинники. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX сторіччя.

3. Поява рабства. Під час воєн переможці не лише захоплювали майно переможених, а часто брали у полон і їх самих. У найдавніші часи полонених убивали – адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним, до того ж його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати в заручниках – співплемінники з часом могли їх звільнити, сплативши переможцю викуп. В очікуванні викупу заручники змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт переможці зрозуміли, що полонений може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.

Полонених почали перетворювати на рабів. Вважалося, що і сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Раб мав виконувати всі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі і брудніші роботи, проте в іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали беззаперечно підкорятися волі батька. Зрозуміло, що мати рабів зазвичай могли лише вожді та представники знаті. Однак й у них невільників було небагато – хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.

Рабами ставали не лише полонені. Іноді таким чином змушені були «повертати» свій борг незаможні сусіди. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти рабів. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважався швидше винятком, нещасливим випадком.

4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалися на релігію – впорядковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот, схожих на тварин або ж на людей.

Згодом із середовища духів почали виокремлювати могутніших – тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на їхнє життя, – богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі і морів, життя і смерті, полювання, землеробства тощо. Люди були впевнені, що саме боги впорядковували світ і керували ним – майже так, як вожді і старійшини керували життям племені. Хіба що богів найчастіше вважали безсмертними.

Разом з вірою в богів виникли і міфи – перекази про створення світу і людей, відносини між богами та інші розповіді, які пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час від часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавні міфи нагадують казки (а деякі з них згодом і насправді стали казками), проте тогочасні люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбувалося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали згадки про справжні події первісної історії і важливий для прийдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи у патріархальному суспільстві науку й освіту.

Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збереженням міфів зазвичай опікувалися жерці. Поруч із вождями, дружинниками і знаттю вони складали керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Але у багатьох релігійних ритуалах брали участь усі члени громади, племені чи навіть союзу племен.

Світ богів і світ людей. Зображення на камені, знайденому на острові Готланд (Швеція).

Стоунхендж (сучасний вигляд).

Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил – мегаліти, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідомішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені і досі сперечаються, для чого він був збудований: для вшанування богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло одне – звести його можна було лише спільними зусиллями багатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети, вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати навіть за несприятливих умов тогочасного світу.

Світ племен і перші міста

1. Вінчанці і трипільці. Близько століття тому біля села Вінча на березі річки Дунай вчені знайшли залишки селища мідно-кам’яного віку. Вони були вражені тим, якими вмілими були тогочасні люди і як розумно було влаштоване їхнє життя. Згодом історики з’ясували, що племена, які за 5 тисяч років до нашої ери заселили майже всю долину Дунаю та сусідні краї, були не тутешніми, а перебралися сюди із Західної Азії, де землеробство і скотарство винайшли раніше. Як ці люди іменували самих себе, ми не знаємо. Вчені їх називають за місцем перших знахідок – вінчанцями. Споріднені з вінчанцями племена, що в той самий час розселилися між Карпатами і Дніпром, історики іменують трипільцями – за знахідками біля села Трипілля на Київщині.

Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте головним заняттям і тих і інших було землеробство – вирощування пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипільську культуру навіть називають культурою мальованої кераміки (або ж мальованого керамічного посуду). Від вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релігійних вірувань вони дотримувалися. Найповажнішою богинею в них була богиня-мати, від якої, на переконання тогочасних людей, залежала родючість землі, а відтак – і життя усього племені.

Вінчанці і трипільці жили у селах, що нараховували від десятка до кількох сотень хат. Стіни будинків зводили із лози і обмазували глиною, дах робили із соломи чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а у вінчанців – ще й внутрішній зал із вогнищем, дах над яким спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували або як загін для худоби, або ж як місце для святилищ – вчені досі сперечаються щодо його призначення. Не дійшли згоди історики і щодо відповіді на питання, чому трипільці і вінчанці кожні півстоліття спалювали свої житла і оселялися на новому місці. Що відомо напевне – воювати племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемовинам і мирній торгівлі.

Вінчанський будинок (сучасна реконструкція).

Керамічна модель трипільського будинку (Колекція Платар).

2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене дно – так його зручніше було закопувати в землю та викопувати під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими навчилися використовувати його для їзди та перевезення вантажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового способу життя.

Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводиться насамперед за їхніми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом – штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики клали їм до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадобитися у потойбічному світі, – серед них були і прикраси, і зброя, і знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й багато подробиць їхнього щоденного життя.

Більшість істориків упевнена, що нащадками скотарів, які мешкали за мідно-кам’яної доби у причорноморських степах, є всі індоєвропейські народи – від сучасних португальців і ірландців до таджиків і індійців. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затісно на їхній батьківщині, і вони почали шукати нових місць для життя. Поступово індоєвропейці (так називають їх вчені; як вони звали себе самі – наразі невідомо) розселилися на величезній території – від Атлантичного океану до витоків річки Єнісей. Населення, що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали досягнення, звичаї і спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою чергу, опановували мову і культуру індоєвропейців, змінюючи і пристосовуючи їх до нових умов. Колись єдина спільнота почала розпадатися, утворюючи нові племена – майбутніх германців, слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.

Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.

3. Бронза замість міді. Розселенню індоєвропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Його винайшли у IV тисячолітті до нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір, недалеко від батьківщини індоєвропейців. Винахід швидко запозичили сусіди. Бронза міцніша і твердіша за мідь, і плавити її було легше. З неї робили не лише зброю, а й знаряддя праці – зокрема леза для плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд і мистецькі вироби.

Проте чим більше виробів виготовляли з бронзи, тим більше було потрібно руди. Олово в природі зустрічається навіть рідше, аніж мідь. Часом шукати його доводилося у віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до місця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж встиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими; щоб уберегтися від нападів ворогів, села почали оточувати земляними валами і навіть мурами. Найбільш захищені поселення ставали племінними центрами, в яких зазвичай мешкали вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.

4. Поява міст. Поширення племінного ладу не було єдиним шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної доби виникли перші міста. Найдавнішим з них вважають Єрихон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше поселення на його місці виникло одразу після виникнення землеробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю і завдяки гарним урожаям жили заможно. Хліб вони обмінювали у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще й залишалися чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували своє поселення. Житла в ньому – як і в багатьох сучасних містах – відтепер тулилися одне до одного уздовж вулиць, дощова вода для всіх мешканців збиралася у спеціальні сховища, а для захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівництва мешканці міста використовували невипалену цеглу, що за формою не була схожа на теперішню, а більше нагадувала хлібець із глини.

Ще одним прадавнім містом був Чатал-Гююк. Він був не схожим на Єрихон. Адже тут взагалі не було вулиць, і зовнішні мури одного будинку водночас слугували мурами жител сусідів. Самі будівлі не мали дверей. Потрапляли до приміщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканців Чатал-Гююка були драбини. В разі, якщо місту загрожували вороги, драбини просто прибирали, і поселення перетворювалося на потужну фортецю. Містяни вшановували богиню-матір і бога, знаком якого був бик. Вчені і досі сперечаються, яким чином мешканці Чатал-Гююка вели громадські справи, адже немає жодних свідчень про існування в місті – принаймні за часів його розквіту – знаті чи вождів.

Фігурка жіночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолійських цивілізацій).

Руїни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд).

Від чого загинули перші міста – невідомо. Швидше за все, їх зруйнували сусідні племена, що із заздрістю споглядали багатства, накопичені заможними містянами, – можливо, навіть за підтримки бідніших мешканців самих міст. Якщо все сталося саме так – то й потужні мури були безсилими. До наших днів збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згідно з нею, міські мури просто впали, як тільки загарбники… заграли у сурми. І досі про «єрихонські сурми» згадують тоді, коли треба пояснити, яким неприємно гучним буває звук. Проте легенда нічого не каже про гучність сурм. А вчені з’ясували, що насправді мури зруйнували зсередини. Це можна пояснити тим, що в Єрихоні у нападників були спільники – незадоволені ладом, який панував у місті. Хоч би там що, але міське життя і справді було занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаї і добру волю мешканців. Потрібна була особлива організація, яка примушувала б містян дотримуватися певного порядку, – держава.

Розділ II

Найдавніші держави

Міста-держави шумерів

1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли у Месопотамії (зараз це територія сучасного Іраку). У перекладі з давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді, через усю Месопотамію з півночі на південь течуть дві великі річки – Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки. Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли йдуть зливи – річки виходять з берегів і затоплюють все навколо. Згодом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його виростити, людям потрібно було дуже багато працювати – не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, висушувати болота, будувати канали і дамби, які затримували воду на випадок посухи.

Пальми на березі Євфрату.

Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. А фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть кісточки плодів. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець і свиней.

У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові будинки, і потужні міські стіни, і величні святилища.

З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя – головним чином, із міді. Зі срібла і золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв – і це сприяло розвитку торгівлі.

2. Шумери. На півдні Месопотамії жили племена шумерів. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом – і чоловікам, і жінкам – слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Найбільшим їхнім досягненням вважають колесо. Його використовували в господарстві – для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.

Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.

Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог – його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай було розташоване у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігалося зерно, необхідне для сівби, запаси продовольства, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.

Храм бога Наннара в місті Ур (сучасна реконструкція).

3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді – за допомогою ради старійшин. Але влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною і він перетворювався на справжнього володаря міста – царя. Шумери називали царів словом, яке українською перекладається як «велика людина».

Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найдостойніших. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу почали передавати у спадок – від батька до сина. Таку послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.

Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше (Лувр).

Легенда свідчить, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був покинути рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на таку височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу.

Процесія. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Найвідомішим шумерським володарем був цар міста Урук Гільгамеш. За легендою, це була надзвичайно сильна людина, але водночас – великий бешкетник. Аби якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом і врешті-решт знайшов її – на дні моря. Проте, коли, втомлений, заснув на березі, квітку з’їла змія. Повернувся Гільгамеш до рідного міста ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним – у пам’яті нащадків.

Гільгамеш з левом. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр).

4. Виникнення міст-держав. Звичайно, якою б визначною людиною не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які впорядковували б суспільне життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, – чиновники. Для збереження громадського ладу добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо – необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони. Для того, щоб вирішувати суперечки у відповідності з законами, потрібні були судді, а для того, щоб примусити мешканців міста й округи коритися царській волі і законам та приборкувати непокірних, – стражники. Необхідне було військо, що захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей – не кажучи вже про самого царя і його родину – треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Для цього потрібна була скарбниця, до якої з мешканців міста й округи стягували спеціальні збори – податки. До того ж селяни і ремісники зобов’язані були час від часу працювати на потреби міста – виконувати громадські повинності.

Найвизначніші міста Шумеру.

Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Державою часто називають також територію, на яку поширюється діяльність такої організації.

Бенкет. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

В Шумері зазвичай такою територією було окреме місто з підпорядкованою йому сільською округою. Саме тому шумерські держави йменують містами-державами. Суспільства, що досягли рівня розвитку, за якого виникає держава, називають цивілізаціями.

Внутрішнє життя держави може бути організоване по-різному. Якщо влада належить одній людині – вона йменується монархією, сам володар – монархом, а інші її мешканці – підданими.

Про що розповідають глиняні таблички

1. Виникнення писемності. Навіть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба пам’ятати не лише скільки і чого зараз є у господарстві, а й скільки було і куди поділося, і на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складніше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потім відтворити їх дослівно. Якщо ж розпорядження керівників просто переказувати – легко спотворити зміст. Шумери винайшли спосіб, як зберігати і точно передавати інформацію, при цьому не вимовляючи ані слова, – так вони створили писемність.

Спочатку вони просто малювали те, про що хотіли сказати. Щоб написати «людина», малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали і дії – зображення плуга означало «орати», ніг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозуміти, не потрібно навіть знати мови, якою розмовляє той, хто пише.

Але речей і дій у житті зустрічається значно більше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком – знаків доведеться вигадувати десятки чи сотні тисяч. До того ж – далеко не все можна намалювати так, щоб малюнок зрозуміли інші. А користь письма – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово знаками шумери почали позначати не предмети чи дії, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремі склади. Це дозволило скоротити загальну кількість знаків і зробити письмо зрозумілішим.

Писали шумери паличками на глиняних табличках. Оскільки глина в Месопотамії є всюди, її просто набирали в жменю, змочували водою і розкачували, як млинець. Зазвичай таблички легко вміщувалися у долоні, так що в письмовому столі потреби не було. Іноді таблички вкладали у конверти – також глиняні, на яких ставили печатки, щоб вберегтися від підробок.

Складні малюнки на глині відтворити важко. Тому шумери змушені були спрощувати знаки, і врешті вони стали нагадувати набір рисочок або клиночків. Саме тому шумерську писемність часто йменують клинописом. Спочатку знаки розміщували один під одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дійшли висновку, що зручніше писати у рядок – зліва направо.

2. Боги шумерів. Шумери швидко зрозуміли, що записувати можна не лише розпорядження царів, закони чи господарські розрахунки, а й давні легенди, перекази і вірші. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навіть у вогні пожеж, ми знаємо, як жили мешканці давньої Месопотамії, чим займалися, як виховували дітей, у яких богів вірили.

Незважаючи на те, що в кожного шумерського міста був свій «небесний захисник», існували боги, яким вклонялися всі мешканці країни. Бога неба звали Ану, бога землі і повітря – Енліль, бога води – Енкі. Енліля також вважали богом долі, за велінням якого на землі наставав день. За легендами, саме він створив їстівні рослини, дав людям мотику і плуг, звів міста. Енкі шанували як бога мудрості.

Клинописний текст з міста Адаб (приблизно XXVI ст. до н. е.).

Головним небесним світилом шумери вважали місяць. Бог місяця носив ім’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А дочка Інанна – богинею вечірньої зорі, а також – кохання, родючості, мисливства і війни. Її часто зображували у вигляді жінки-войовниці у колісниці, в яку запрягали левів.

Будь-які природні явища і стихійні лиха шумери вважали проявом волі богів —їхньої милості або навпаки —невдоволення. Вони вірили, що могутні і безсмертні боги насправді дуже схожі на людей і поводять себе так, як і земні царі. Їдять і п’ють, заздрять одне одному, сваряться і воюють між собою, вимагаючи від простих людей лише безумовної покори і постійних пожертв. А тих, хто не виконує їхніх настанов чи навіть забаганок, жорстоко карають.

Одного разу, стверджує шумерська легенда, боги, роздратовані зневагою до них, вирішили взагалі знищити людство і наслали на землю Всесвітній потоп. Але Енкі вирішив урятувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім, який слухався богів і вів праведне життя. На пораду Енкі той збудував корабель, у який сів разом з родиною, худобою і дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шість днів тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомігУтнапіштіму знайти верхівку гори, що височіла над водою. Вийшов він на берег і приніс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, і нащадки Утнапіштіма розселилися по всій землі.

Шумерські боги. Відбиток циліндричної печатки (Лувр).

Табличка із записом шумерської легенди про Всесвітній потоп (Британський музей).

3. Шумерська наука. Щоб вгадати волю богів, шумерські жерці уважно спостерігали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, місяця і планет, дали імена сузір’ям, склали перший календар, запровадивши поділ року на 12 місяців і семиденні тижні. Тому шумерів вважають засновниками астрології та астрономії.

Не меншими були здобутки мешканців Месопотамії у математиці. Найперше – вони винайшли цифри. Лічили, щоправда, не лише десятками, як ми, а дюжинами і шістдесятками. Саме за шумерською традицією у всьому світі і зараз ділять годину на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (6 x 60) градусів.

Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати і віднімати, а й множити і ділити, та склав таблицю множення. Вони також уміли добувати квадратний корінь, вираховувати площу прямокутника і трикутника, об’єм куба і призми.

4. «Будинки табличок». Школи у Шумері називали «будинками табличок». Саме тут хлопчиків із заможних сімей вчили читати і писати. Вчителів називали «уповноваженими», а «уповноважений з палицею» піклувався, щоб учні були уважними, вправно виконували настанови вчителя і не базікали з сусідами під час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учні розповідали домашнє завдання, потім виготовляли нові таблички і писали диктант, далі – читали написане вголос і отримували завдання на наступний день.

У школі навчали не лише читання і граматики. До нашого часу збереглася безліч табличок із завданнями з ботаніки, зоології, географії і математики. Крім того, учні вивчали вірші та поеми про богів і героїв. Той, хто закінчував школу з відзнакою, міг розраховувати на місце чиновника або стати жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своїм дітям найкращу освіту.

Об’єднання Месопотамії. Вавилонське царство

1. Війни між містами-державами і об’єднання Месопотамії. З часом міста виникли по всій Месопотамії – не лише на півдні, де мешкали шумери, а й на півночі, населеній племенами семітів. Між державами часто спалахували війни, під час яких царі намагалися захопити у сусідів землю, рабів та інші багатства. Успішною війну вважали, якщо переможене місто визнавало над собою владу переможця і погоджувалося сплачувати данину. Однак зазвичай це тривало недовго, мешканці підкорених міст повставали і відновлювали самостійність. А іноді загарбники і завойовані мінялися місцями. Проте після кожної війни залишалися сотні і тисячі загиблих, сплюндровані поля, занедбані канали і дамби.

Припинити війни між містами й об’єднати під своєю владою всю Месопотамію вдалося лише царю Саргону. Походив він не з царського роду. Мати Саргона мешкала у місті Кіш і була жрицею, яким забороняли мати дітей. Тому вона народила сина таємно, поклала його до кошика і пустила за водою. Малюка врятував водонос, який виростив його і віддав у науку до царського садівника. Хлопець був здібним, бо дослужився до високої посади виночерпія, а коли цар Кіша загинув у війні з ворогами, сам проголосив себе новим царем.

Шумерські вояки. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Бойові колісниці. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Саргон створив постійне військо із п’яти тисяч чоловіків і з його допомогою одне за одним почав захоплювати сусідні міста, знесилені війнами між собою. За кілька років він загарбав усю Месопотамію і, як розповідав сам, «обмив свою зброю» у водах Перської затоки. Захоплених у полон царів Саргон приніс у жертву богам, а замість них поставив на чолі міст своїх намісників. Себе Саргон проголосив «царем чотирьох сторін світу». Йому були підпорядковані усі храми Месопотамії, жерці отримували від царя великі пожертви й у відповідь славили його і його «небесну захисницю» – богиню Інанну, яку семіти йменували Іштар. Сам Саргон жив у збудованому ним місті Аккад – столиці (головному місті) держави. Державною він оголосив мову своїх одноплемінників – семітів, яку тепер почали називати аккадською. Для записів аккадці, як і шумери, використовували клинопис.

Саргон Аккадський. Маска з кованої бронзи (Іракський музей).

2. Занепад Аккада і піднесення Вавилона. Саргон був жорстоким правителем і будь-яке невдоволення своєю владою карав смертю. Проте створене ним царство не було міцним. Не виправдалися і сподівання на допомогу жерців. Онук Саргона навіть проголосив себе богом – його і зображували як бога, в шоломі з рогами, – але марно. Волелюбні шумери відмовлялися коритися його волі і за першої нагоди скидали його намісників. Цар уже не думав про завойовницькі походи, всі сили йшли на приборкання бунтівливих підданих. А кінець державі Саргона поклала навала войовничих кочових племен з півночі, які не лише розорили Месопотамію, а й вщент зруйнували Аккад – так що руїни цього міста не знайдені й досі.

Опір кочовикам чинили лише шумерські міста. Їхні мешканці створили власне військо, яке згодом вигнало чужинців з країни. Певний час владу над Месопотамією утримували царі міста Ур, але врешті країна знову розпалася на окремі міста-держави, як це було до загарбань Саргона.

Знову об’єднати Месопотамію вдалося лише через три сторіччя. Зробив це цар Хаммурапі – володар міста Вавилон. Назва цього міста перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр з Євфратом наближаються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Спочатку це було невеличке селище, але завдяки торгівлі Вавилон швидко перетворився на велике місто. Досвід торгівців уміло використав Хаммурапі – він не створював величезного війська, як Саргон, натомість укладав союзи для боротьби проти потужніших ворогів і вчасно змінював союзників. Так – місто за містом – він приєднав до свого царства усю Месопотамію.

«Переможна стела» царя Нарамсіна, онука Саргона Аккадського (Лувр).

Месопотамія під владою аккадських і вавилонських царів.

3. Внутрішній устрій Вавилонського царства. Хаммурапі царював з 1792 до 1751 року до нашої ери. І прославився не лише об’єднанням Месопотамії. Він видав одну з перших у світі збірок законів. Вона складалася з 282 статей і була викарбувана на чорному базальтовому стовпі, встановленому у Вавилоні. Копії законів на глиняних табличках були розіслані по всій країні. Саме завдяки цьому ми знаємо, яким був внутрішній устрій Вавилонського царства.

Влада царя була необмеженою. Він діяв на власний розсуд, сам складав закони, за допомогою чиновників стежив за їх виконанням, не оминаючи увагою найменші дрібниці. Вважалося, що майно і навіть життя підданих належать цареві. Такий державний устрій називають деспотією.

Утвердження деспотії позначилося навіть на віруваннях вавилонян. Вони шанували тих самих богів, що й шумери, щоправда, називали їх по-іншому. Проте з’явився і головний бог – ним став Мардук, «небесний захисник» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем.

Вавилоняни вірили, що Мардук наділив царя владою для того, щоб той дбав про своїх підданих. Хаммурапі хвалився, що побудував великий канал, названий царським іменем. Він намагався боротися з хабарництвом чиновників, обмежив лихварство і заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Щоправда, від цього мав зиск і сам цар, адже з бідних підданих не збереш великих податків до державної скарбниці.

Проте насамперед цар дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі і рабів. Чим вищою була посада, тим більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. На смерть страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував крадене чи, скажімо, переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб ударив вільну людину, йому відрізали вухо, якщо це саме зробила вільна людина, вона сплачувала штраф, якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільнулюдину карали батогом. Якщо від недбалого лікування вмирала вільна людина, лікареві відрізали руку, якщо раб – лікар міг відкупитися. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Так, тому, хто зламав іншому руку, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого раба. А якщо будівничий так звів будинок, що той завалився і загинув син господаря дому, страчували сина будівничого.

Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки.

Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр).

Виникнення держави у стародавньому Єгипті

1. Країна в долині Нілу. Майже одночасно з містами Месопотамії перші держави виникли і в Єгипті – країні, розташованій у нижній течії річки Ніл. Природа Єгипту відрізняється від природи Месопотамії. Тут спекотно і влітку, і взимку, і майже ніколи не буває дощів. Проте щороку в червні, коли сезон дощів настає в Центральній Африці і починають танути сніги в горах, Ніл виходить з берегів. У листопаді вода спадає, залишаючи на березі товстий шар чорного родючого мулу. Саме тому єгиптяни йменували свою країну Кемет – «Чорна земля». Єгиптом цей край назвали греки, які саметакпереінакшили вислів «твердиня бога Пта» – одного з найбільш шанованих давніми єгиптянами богів.

Для мешканців «Чорної землі» рік ділився натри частини. Перша – найдовша, це час розливу Нілу. Друга, яка починалася з листопада, – це час оранки і сівби. Третя – з березня до травня – час збирати врожай і готуватися до нового розливу – відновлювати старі канали і дамби та будувати нові. В Єгипті майже не трапляються раптові повені, і це полегшувало життя його мешканців, проте праця єгипетських селян все одно була надто важкою.

У долині Нілу вирощували ячмінь, пшеницю, квасолю, часник, огірки, виноград, а також – льон, з якого ткали тонке полотно. Північ країни, де Ніл розпадався на безліч проток і рукавів, славилася своїми пасовиськами. Розводили корів, овець, кіз і навіть антилоп.

Долина Нілу (вигляд з космосу).

Збір врожаю. Оранка. Розпис поховання жерця Нахта біля Фів.

Долина Нілу багата на каміння. Це дозволяло єгиптянам будувати споруди не лише з цегли, а й з кам’яних брил. Не доводилося везти до Єгипту з далеких країв ані золото, ані мідь. Їх видобували поруч з долиною Нілу. Щоправда, в господарстві використовували не лише металеві, а й кам’яні знаряддя праці, зокрема – серпи з лезами із кременя. З місцевого очерету – який мав назву папірус– будували човни і навіть справжні кораблі.

2. Від міст-держав до єдиної Єгипетської держави. Міста в Єгипті виникли майже одночасно на півночі і на півдні країни. Найбільшими з них були Фіви, Тін, Абідос, Буто. Кожне місто становило окрему державу на чолі з царем. Але водами Нілу вони змушені були користуватися спільно. А для того, щоб побудувати потужні канали, здатні впоратися із щорічними розливами, можливостей навіть найбільшого міста було недостатньо. Довелося об’єднувати зусилля. Крок за кроком вдалося об’єднати південь країни – тут виникло царство Верхнього Єгипту, володар якого носив білу корону. На півночі утворилося царство Нижнього Єгипту, корона якого була червоною і за формою нагадувала кеглю.

Про верхньоєгипетських царів ми знаємо дещо більше. Першого, ім’я якого залишилося в історії, звали Скорпіон. Його наступники успішно воювали проти Нижнього Єгипту. А цар Міна у 2920 році до нашої ери об’єднав два царства в одне.

Сланцева стела фараона Нармера, знайдена в Нехені (Каїрський музей).

Він побудував першу столицю єдиної держави – місто Мемфіс. Міна і його нащадки носили подвійну – біло-червону – корону. Царя об’єднаного Єгипту називають фараоном.

Влада фараона була необмеженою. Та й самого фараона вважали богом. Керував країною він, звісно, не сам. За загальний стан справ у державі відповідав головний міністр, якому підпорядковувалися міністри Верхнього і Нижнього Єгипту, скарбники і керівники інших відомств. Окремими містами керували намісники – зазвичай нащадки колишніх царів, які поступилися своєю владою фараону. А вже їм підпорядковувалися численні чиновники, писарі, судді, стражники. Військом керував або сам фараон, або його син, який готувався стати фараоном.

3. Будівництво пірамід. Символом влади фараонів стали їхні розкішні гробниці. Найвеличніші з них – піраміди. Спершу їх будували східчастими, потім боки пірамід почали робити гладкими. Найбільша і найвідоміша – піраміда фараона Хеопса, висота якої досяга ла 147 метрів. Вона складена з понад 2 300 000 кам’яних брил вагою у дві з половиною тонни кожна, щільно підігнаних одна до одної. У товщі піраміди залишено вузькі проходи, які ведуть до маленької кімнати, в якій, власне, і був похований фараон. За переказами, верхівка піраміди була вкрита золотом. Поруч з пірамідою Хеопса його нащадки звели ще дві піраміди і витесали зі скелі величезну постать сфінкса – казкової істоти з тілом лева і людською головою. Припускають, що обличчя сфінкса було схожим на обличчя одного з фараонів. Звісно, щоб побудувати таку величну споруду, були потрібні неабиякі знання. А ще – виснажлива праця десятків тисяч єгипетських селян. Будівництво тривало десятки років, головно – під час розливу Нілу, коли селяни не були зайняті сівбою чи збором врожаю. Тисячі з них ціною власного життя викарбували у пам’яті нащадків імена фараонів, які знайшли останній притулоку пірамідах. І зараз викликає захоплення велич найдавніших архітектурних споруд, що збереглися до нашого часу.

Піраміди фараонів Хуфу, Хефрена і Менкаура біля Гізи (сучасний вигляд).

Будівництво великих пірамід знекровило країну. Скарбниця спорожніла, а збирати податки стало набагато важче. Дійшло до того, що деякі намісники почали відмовлятися надсилати робітників до столиці. З волі чи з неволі, але фараонам довелося ставати скромнішими. Піраміди почали будувати меншими, а потім від їх будівництва взагалі відмовилися. Царські гробниці просто вирубували в скелях. Але занепаду царської влади це не зупинило. Врешті-решт, кожне єгипетське місто знову перетворилося на майже самостійну державу, яка визнавала владу фараона, але не слухалася його наказів.

4. Нове посилення Єгипту і навала кочовиків. Відновити єдність країни вдалося лише за багато років – коли фараоном оголосив себе намісник міста Фіви. Саме це місто стало і новою столицею Єгипту.

Фараон Хуфу (Хеопс). Фігурка із слонової кістки з Абідоса (Каїрський музей).

Нові володарі країни не будували пірамід. Майже весь час вони проводили в грабіжницьких походах проти сусідніх країн. Звідти до Єгипту приганяли рабів, вивозили золото, слонову кістку, коштовне каміння, а також – мідь і деревину для потреб господарства. Але численні війни збагачували лише воєначальників і вельмож. Більшість єгипетських селян і ремісників не отримували нічого. Навпаки – державний визиск ставав дедалі жорсткішим і брутальнішим.

Близько 1750 року до нашої ери в Єгипті спалахнуло повстання. Фараон був убитий, скарбниця і державні зерносховища – розграбовані, податкові записи – знищені. Жорстоко розправлялися повстанці із чиновниками і суддями. Проте, окрім помсти і грабунку, інших намірів у заколотників, схоже, не було. Більше того – вчорашні раби і селяни самі захоплювали рабів і намагалися жити як можновладці. Але навести лад в країні не змогли. Зрештою, повстання придушили, і влада фараонів була відновлена.

Через сторіччя до долини Нілу вдерлися племена кочовиків зі Сходу. Армія єгиптян складалася лише з піших вояків, а завойовники мали колісниці, запряжені кіньми. Сили були нерівними. Поступово кочовики захопили всю країну і примусили її мешканців сплачувати данину. Щоправда, суспільний лад залишився незмінним, вожді кочовиків швидко засвоїли звички фараонів і навіть залишили на тих самих посадах старих чиновників. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема розведення коней.

Єгипет за часів найвищого піднесення

1. Звільнення Єгипту і загарбницькі походи фараонів.

Боротьбу проти загарбників очолили правителі міста Фіви – колишньої столиці незалежного Єгипту. Їм вдалося створити власне військо, в якому – за зразком кочовиків – з’явилися і загони колісниць. Допомогу пообіцяли і сусіди. У 1551 році до нашої ери єгиптяни повстали проти завойовників і вигнали їх з долини Нілу.

Фараон Яхмос I на чолі війська, яке перемагає гіксосів.

Разом із незалежністю країни була відновлена і влада фараонів, яка відтепер спиралася насамперед на добре озброєне і вишколене військо. Спочатку вояків набирали з єгиптян, зазвичай – одного бійця від кожних десяти родин. Згодом почали наймати іноземців. Загальна кількість війська сягала 20 тисяч чоловік. Під час війни першого удару по супротивнику завдавали сотні колісниць, на першій з яких до бою йшов сам фараон – у «бойовій» блакитній короні. Далі до справи приєднувалися піхотинці, озброєні мечами і захищені мідними панцирами. Їм допомагали загони лучників і легкої піхоти, озброєної списами.

Чи не щороку фараони вирушали у походи проти сусідніх країн. Їм вдалося приєднати до своїх володінь Нубію, розташовану на південь від Єгипту, Синайський півострів і східне узбережжя Середземного моря. Фараон Тутмос III захопив Сирію і розширив царство до річки Євфрат. Завойовані країни змушені були сплачувати щорічну данину золотом, сріблом, міддю, худобою чи рабами. За цим уважно слідкували намісники, в розпорядженні яких також були чималі військові загони. Загарбницькі походи насамперед збагачували фараона, найвищих чиновників та жерців – до храмів спрямовували щедрі подарунки. Але на частину здобичі могли розраховувати навіть звичайні вояки. В разі перемоги фараони охоче роздавали їм рабів і нагороджували ділянками землі.

2. Єгипетська писемність. Про історію Стародавнього Єгипту ми знаємо не лише з переказів, а й з численних документів і рукописів, що залишилися з тих давніх часів. Писемність єгиптяни винайшли дещо пізніше від шумерів, але цілком самостійно.

Вони також спочатку позначали слова малюнками, а потім окремі з цих малюнків почали означати певні склади і навіть окремі звуки. Знаки єгипетської писемності називають ієрогліфами, що із грецької перекладається як «священні символи».

Фараон Тутмос III бере в полон мешканців Сирії. Рельєф з Карнакського храму. Гранітна статуя (Мистецько-історичний музей у Відні).

Фараон Тутмос III.

Ієрогліфічний текст, знайдений у похованні фараона Сеті I (Британський музей).

На відміну від мешканців Месопотамії, для записів єгиптяни використовували не глину, а спеціальний матеріал, зроблений з місцевого очерету – папірусу. Для цього стебла розрізали на смужки, які потім склеювали навхрест і певний час тримали під пресом. Врешті виходили гладкі листи, на яких можна було писати та малювати чорнилами. Листи згодом склеювали у сувої, які легко зберігалися у згорнутому вигляді. І матеріал, і окремий сувій також називали папірусом – звідси походить і українське слово «папір».

3. Про що розповідають папіруси. Завдяки папірусам ми знаємо, як жили, чим займалися і навіть як харчувалися давні єгиптяни. Хліб пекли з ячменю – за формою він нагадував корж або млинець. З муки готували також юшку, а з зерен варили особливий напій – пиво. Їли рибу і городину. Фрукти, м’ясо і вино дозволити собі могли лише заможні люди.

Чиновники та багатії відрізнялися й за одягом – у них він закривав груди і плечі. Звичайні єгиптяни – чоловіки – носили лише пов’язки на стегнах. Жінки ходили у легких сукнях на широких лямках, а під час роботи – в коротких спідницях.

Давньоєгипетський папірус з описом поховальних обрядів – так звана «Книга мертвих» (Британський музей).

Голови часто голили, натомість надягали перуки – вони бували як жіночими, так і чоловічими.

Будинки зводили з невипаленої цегли. У містах вони часто мали два, а іноді й три поверхи. Житло незаможного єгиптянина найчастіше обмежувалося однією кімнаткою у такому домі. Єгиптяни використовували і дахи, що зазвичай були пласкими. Де це було можливо, прикрашали житло деревами і квітами. Воду брали з колодязів, у деяких містах існувала і система каналізації. Меблів було дуже мало, спали вони переважно на рогіжках, одяг зберігали у скринях.

Сад. Розпис поховання (скульптора Іпуї біля Фів).

Ремісники обмінювалися своїми виробами або ж вимінювали на них хліб, рибу чи городину у селян, що приходили до міста. Грошей не було, тож вартість товару якщо й визначали, то у мірах зерна або ж у шматках міді. Проте зазвичай обмін був безпосереднім – скажімо, бика могли обміняти на три сукні, десять мішків зерна і коштовне каміння для намиста.

Більшу частину життя єгиптянин проводив у родинному колі, тож до сім’ї у суспільстві ставилися з великою пошаною. Чоловіків часто зображували поруч із дружинами, щоб підкреслити, що в їхніх родинах панувала злагода і спокій. Закони вимагали, щоб до жінок ставилися з повагою, за ними визнавали право на частину родинного майна, жінки могли відстоювати свої інтереси в суді. Проте влада чоловіка у родині була беззаперечною, йому забороняли лише «надто сильно» бити дружину.

Дітей давні єгиптяни дуже любили. До трьох років малюк майже не розлучався з мамою, яка носила його з собою в особливій сумці, навіть коли працювала по господарству. Але й згодом, коли діти виростали, були разом з батьками всюди, де це було можливо, – на пасовиську, в майстерні, іноді навіть на полюванні. Звісно, як і будь-які діти, маленькі єгиптяни знаходили час і для гри – до нашого часу збереглися стародавні іграшки та засоби для забавок. Малеча бігала майже голою – хіба що в намисті або з гребінцем у волоссі. Коли хлопчик або дівчинка досягали юнацького віку, вони урочисто отримували «дорослий одяг» і починали навчання. Дівчат вчили ведення хатнього господарства, хлопці опановували ремесло або іншу справу, якою займався батько, та відвідували школу, де їх вчили читати і рахувати. Здібних юнаків згодом могли взяти й на державну службу – навіть якщо їхні батьки були незаможними.

Дерев’яна модель кухні (Єгипетський музей у Берліні).

Сановник Мерир і його дружина. Скульптура (Каїрський музей).

Могутніші за фараонів

1. Боги давніх єгиптян. Якими б могутніми і всевладними не здавалися фараони мешканцям Єгипту й їхнім сусідам, самі вони ніколи не забували наголошувати, що лише покірно виконують волю богів. Єгиптяни були побожним народом. У кожному місті країни вшановували власних божеств – ще з тих часів, коли кожне з них було окремою державою. З об’єднанням країни під владою фараонів місцеві вірування не зникли, проте насамперед вшановували богів, яких вважали «царськими захисниками».

Бога Пта, якому вклонялися у Мемфісі, називали богом-творцем, котрий силою власної думки створив і самого себе, і ввесь світ, і решту богів; серед них найстаршим і найголовнішим вважали бога сонця Ра. Ра зображували у вигляді людини з головою сокола і сонячним колом над нею. Символом цього бога був також жук-скарабей. Коли головним містом Єгипту стали Фіви, Ра почали ототожнювати з богом Амоном, якого вшановували у цьому місті і зазвичай зображували або в короні з пір’я, або ж із головою барана. Єгиптяни вірили, що люди виникли зі сліз Амона-Ра, що пролилися на землю.

Ра вважали батьком бога мудрості Тота, якого частіше малювали з головою ібіса, рідше – з головою мавпи, та богині справедливості Маат. Знак цієї богині – перо, за допомогою якого, як були впевнені єгиптяни, вона зважувала душу людини після її смерті і визначала, чи гідна вона вічного життя, а чи загибелі у пащі страшного напівлева-напівкрокодила.

Зважування серця померлого. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).

Амон-Ра на троні. Розпис поховання цариці Нефертарі біля Фів.

Озіріс, Ізіда і Нефтіда. Малюнок з «Книги мертвих» (Британський музей).

Особлива легенда розповідала про походження влади фараонів. Згідно з нею, у бога землі Геба, який мав голову змії, і богині неба Нут, яку часто зображували у подобі корови, народилося двоє синів – Сет і Озіріс. Озірісові дісталася влада над Єгиптом, Сетові – над навколишніми пустелями (його навіть зображували з головою пустельного собаки). Озіріс був мудрим правителем, навчив людей будувати, виготовляти посуд і знаряддя праці, вирощувати хліб.

Сет заздрив братові і вирішив убити його. Змайстрував він красиву домовину і запропонував богам, що зібралися на бенкет, подивитися, для кого вона підійде. Тільки-но ліг у домовину Озіріс, як Сет закрив кришку і кинув труну до Нілу. Дружина Озіріса – богиня Ізіда – кинулася шукати чоловіка. Тоді Сет розрубав тіло брата на шматки і розкидав по всьому Єгипту. Але не зміг він завадити Ізіді зібрати їх, щоб поховати Озіріса. Таємно від Сета народила богиня сина – бога Гора, який, як і Ра, мав голову сокола. Виріс Гор і став на двобій із вбивцею батька. Важкою була боротьба, Сету навіть вдалося вирвати у зухвалого племінника око, але переможцем все одно вийшов Гор. Відібрав він у дядька око, дав проковтнути Озірісу і повернув його тим самим до життя. Владу над Єгиптом Озіріс віддав синові. Гор став богом – покровителем фараонів, і тому його малювали з царською короною на голові. А сам Озіріс перетворився на володаря потойбічного світу, який судив мертвих за вчинки, що їх вони робили за життя. Допомагали йому в цьому богиня Маат і ще один син Озіріса – Анубіс, бог з головою шакала.

2. Храми й жерці. У кожного єгипетського бога були свої святилища. Єгиптяни називали їх «домівками богів». Храми і справді нагадували палаци – в них було багато залів і внутрішніх дворів. Дах святилища підтримували величні колони, що нагадували пальми або букети квітів лотоса. У найсвятішому місці храму – вівтарі– зберігалася статуя божества, перед якою жерці покладали жертви і здійснювали релігійні обряди.

Потрапити всередину храму могли лише жерці або ж особисто фараон чи його дружина. Звичайні єгиптяни молилися перед брамою храму. З обох боків брами височіли великі башти —пілони, прикрашені розфарбованими кам’яними рельєфами із зображенням богів. Іноді перед входом до храму встановлювали гостроверхі стовпи – обеліски та будували галереї зі священних скульптур – сфінксів або баранів. Під час свят такою галереєю жерці проносил и статую божества, вкриту від сторонніх очей покривалом.

Жерці в Стародавньому Єгипті користувалися величезною повагою. І не лише тому, що, на переконання єгиптян, могли спілкуватися з богами, від прихильності яких залежало життя цілої країни. У храмах зберігалися запаси їжі на випадок неврожаю. Жерці лікували і допомагали життєвими порадами. Вони зберігали знання про навколишній світ, спостерігали за рухом зірок і планет, досліджували природні явища, від яких залежали врожаї, вивчали математику та інші науки. Саме в Стародавньому Єгипті був створений сонячний календар, в якому рік нараховував 365 днів.

Великий зал Карнакського храму (сучасний вигляд).

Центральний вхід до Луксорського храму (сучасний вигляд).

Єгипетський підручник з математики (Британський музей).

Не дивно, що жерці мали неабияку владу. Сваритися зі служителями богів не наважувалися навіть фараони, натомість самі жерці залюбки втручалися у керівництво державою, надто тоді, коли при владі опинялися слабкодухі і недосвідчені володарі.

3. Фараон Ехнатон і спроба запровадження нової релігії. Слухатися жерців не став лише фараон Аменхотеп IV. Він самостійно вивчав священні рукописи, розмірковував над тим, як влаштований світ, і дійшов висновку, що насправді існує лише один-єдиний бог. Тож і своїм підданим наказав відмовитися від вшанування усіх звичних для них божеств, а вклонятися Атону – богу сонячного світла. Атона зображували у вигляді сонця з променями, кожний з яких закінчувався долонькою, що лагідно торкалася людей. Фараон змінив власне ім’я і називав себе Ехнатоном (тобто «бажаним Атону»), а столицю держави переніс до нового міста, що отримало назву Ахетатон (яка перекладається як «обрій Атона»).

Деякі історики впевнені, що, запроваджуючи нову релігію, Ехнатон просто прагнув обмежити вплив жерців Амона, бо вважав, що вони привласнили собі забагато влади, і створити нове жрецтво, яке слухалося б лише володаря. Як би там не було, але ніхто не наважився відкрито заперечувати фараону. Зміни торкнулися не лише релігії. Навіть мистецтво стало іншим. Самого володаря зображували з усіма його недоліками. До нашого часу збереглася безліч портретів дружини фараона Нефертіті і його доньок.

Проте більшість жерців і чиновників підтримували Ехнатона лише на словах. Після смерті володаря вони поступово домоглися скасування усіх його нововведень. А син фараона навіть змінив своє ім’я – наказавши називати його Тутанхамоном – і відновив вшанування Амона. Столицю повернули з Ахетатона до Мемфіса. Місто, яке залишили мешканці, з часом поглинула пустеля.

Фараон Ехнатон. Статуя з пісковику з Фів (Каїрський музей).

Хеттське царство

1. Виникнення Хеттського царства. Між Середземним і Чорним морями розташована країна, яка здавна має назву Анатолія (це – територія сучасної Туреччини). Більшу частину території Анатолії займають гори, тому умови для землеробства тут значно гірші, аніж у Месопотамії чи Єгипті. Головні багатства цього краю – це ліс і поклади корисних копалин, зокрема срібла й міді. Саме за міддю до Анатолії навідувалися купці з Месопотамії, які навіть заснували тут кілька торговельних поселень.

На початку II тисячоліття до нашої ери у Східній Анатолії виникають перші міста-держави. Спочатку вони були незалежними одне від одного і навіть вели війни між собою. Але врешті-решт усі вони об’єдналися під владою єдиного царя. Цар Лабарна розширив кордони держави «від моря до моря».

Анатолія (загальний вигляд з космосу).

Бог Шаррума і цар Тудхалія. Рельєф з Язилкая.

Бик. Деталь хеттської керамічної вази (Музей анатолійських цивілізацій).

А його син зробив столицею місто Хаттуса. Об’єднана держава отримала назву Хеттського царства.

Влада хеттських царів була обмеженою. Спочатку їх навіть обирали на народних зборах, і участь у них мав право взяти будь-який вільний хетт, у котрого була зброя. Потім царська влада стала спадковою, але народні збори вирішували інші важливі питання державного життя. Ще впливовішою була Рада, яка складалася з представників хеттської знаті.

Головним засобом збагачення хеттських царів і знаті були грабіжницькі походи проти сусідів. Онук Лабарни приєднав до царства Північну Сирію, а в 1595 році до нашої ери хетти захопили і пограбували Вавилон. Однак воєнні перемоги не допомогли царю зміцнити свою владу. Невдовзі він загинув від рук власних родичів, яким після того було вже не до загарбницьких походів – хетти ледве втримували владу над Східною Анатолією.

2. Велика хеттська таємниця. Нове піднесення Хеттського царства пов’язують із тим, що в середині II тисячоліття до нашої ери його мешканці навчилися обробляти залізо. Залізо – твердіший метал, аніж мідь чи бронза. До того ж, його поклади зустрічаються частіше. Щоправда, обробка заліза вимагає більш досконалих навичок – залізні знаряддя праці доводиться не відливати, а виковувати. Секрет ковальської справи був найголовнішою таємницею хеттів, яку царі зберігали дуже ретельно.

Від збереження таємниці залежали насамперед воєнні успіхи хеттів. Адже залізні мечі міцніші за бронзові. А кінчики стріл та списів – гостріші. За допомогою залізних смужок хетти зміцнювали панцирі і щити своїх вояків. Про значення заліза для Хеттської держави свідчить навіть те, що із цього металу був виготовлений трон і символи царської влади. Та й коштувало залізо за тих часів у кілька разів дорожче за золото.

3. Хетти завойовують сусідні країни. Хеттські царі створили потужне військо за єгипетським зразком. Його ударною силою були загони колісниць. Щоправда, на відміну від єгипетських, у хеттській колісниці зазвичай знаходилося по три бійці – візник, вояк зі списом і вояк зі щитом. Був у хеттів і військовий флот з кількох десятків бойових кораблів.

Зміцнивши свою владу всередині країни і скориставшись послабленням Єгипту за правління Ехнатона, хетти відновили свої завойовницькі походи. Але тепер вони не обмежувалися грабунком, а приєднували загарбані землі до свого царства. Спочатку хетти захопили Сирію і долину річки Йордан. Потім настала черга Західної Анатолії, де також виникли і зміцнилися незалежні держави. Боротьба була жорстокою, але зрештою хетти перемогли. Більшу частину західних земель приєднали до Хеттського царства, лише міста Мілет і Троя, які завчасно уклали з хеттами союз, зберегли самостійність. Дещо пізніше був захоплений і острів Кіпр.

Хеттська колісниця. Малюнок з єгипетського рельєфу.

Завоювання хеттів.

Проте хетти покладалися не лише на силу зброї, а й на мистецтво переговорів. Для цього у царів було спеціальне відомство, яке вело листування із сусідніми і далекими державами, приймало і відправляло до них царських посланців. Це були перші дипломати, професія яких була дуже почесною, бо вимагала великих здібностей і знання іноземних мов.

4. Війна хеттів з єгиптянами. Посилення Хеттського царства не сподобалося єгипетському фараону Рамзесу II. Зібравши величезне військо, він вирушив відвойовувати у хеттів Сирію. Але біля міста Кадеш його чекала пастка. Фараон необережно розділив своїх вояків на частини. Цим і скористалися хетти. Передовий загін єгипетського війська був оточений і ледве не знищений. Врятувала фараона лише особиста мужність та спритність головного загону єгиптян, який вчасно прибув на допомогу.

Фрагмент договору між Хаттусілі III і Рамзесом II, знайдений в Хаттусі (Стамбульський археологічний музей).

Храм Рамзеса II в Абу-Сімбелі (сучасний вигляд).

Після бою Кадеш і вся Сирія залишилися за хеттами, але Рамзес II своїм підданим оголосив, що перемогу одержав саме він. А щоб ніхто не сумнівався, навіть наказав увічнити її у храмових написах. Війна тривала ще 16 років, і зрештою Рамзес II і хеттський цар Хаттусілі III уклали мирний договір – один з перших у світовій історії. Сирія була поділена між ними навпіл, самі царі перетворилися з ворогів на союзників, а фараон навіть одружився з хеттською царівною. Це був час найвищого піднесення обох держав. Надалі їхні володарі були заклопотані не стільки новими загарбаннями, скільки утриманням уже завойованого.

Рамзес II увійшов в історію не лише як вояк, а й як будівничий. Він зводив міста і храми по всьому Єгипту, не забуваючи і про себе. Тільки статуй цього фараона залишилося близько п’яти тисяч, але Рамзесу II і цього було мало. Він вирішив залишити своє ім’я і на пам’ятках, збудованих його попередниками. Фараон всіляко підтримував жерців, а після його смерті вони майже цілком взяли владу в країні у свої руки. Врешті-решт, один із жерців і сам був оголошений фараоном.

Критська морська держава

1. Острів Крит. У центрі Середземного моря розташований острів крит. Більшу його частину займають гори, що в давнину були вкриті лісами, але є на острові і родючі долини. Мешканці Криту вирощували ячмінь, виноград, маслини. Море було багате на рибу. Критяни здавна навчилися будувати кораблі, а вигідне положення острова на перехресті торговельних шляхів між Європою, Азією й Африкою сприяло розвитку морської торгівлі. Значних покладів корисних копалин на самому Криті немає, але мідь, срібло, золото видобували на сусідніх островах. Природа не завжди була прихильною до мешканців Криту. Тут часто відбуваються землетруси, які за лічені хвилини руйнують усе, що люди будували роками. Про єгипетські чи месопотамські врожаї критяни не могли і мріяти, тому за «ситими» роками часто-густо наставали «голодні». Але випробування навчили мешканців острова пристосовуватися до обставин і покладатися насамперед на власні сили.

Перші міста-держави на Криті виникли на самому початку II тисячоліття до нашої ери. Центром кожної з них був палац, який водночас слугував і храмом. Мешкали у таких палацах кількасот чоловік – цар із родиною, жерці, знатні критяни та їхня обслуга. Усі вони жили за рахунок податків, зібраних із селян. Саме тому критську цивілізацію часто називають палацовою.

Кораблі біля приморського міста. Фреска з Акротірі.

Керамічна таця з Феста (Археологічний музей Іракліона).

«Цар-жрець». Фреска з Кносського палацу.

Щоб контролювати збір податків, критяни створили власну писемність. Спочатку вона також була малюнковою, але потім її спростили, тому критське письмо ще називають лінійним. Розшифрувати його, щоправда, досі не вдалося, не відомо й те, якою мовою розмовляли давні мешканці острова.

Критські міста-держави спочатку були незалежними, але згодом їх під своєю владою об’єднали володарі міста Кносс. Першим царем об’єднаного Криту, за легендою, був цар Мінос Старий, який створив закони, спільні для всього острова, а щоб підкорені міста не прагнули до незалежності, поставив на чолі них своїх братів. Оскільки всередині країни війни були припинені, а від зовнішніх ворогів острів захищало море, критські міста навіть не оточували мурами – у цьому просто не було потреби.

2. Лабіринт. Символом царської влади на Криті була «священна сокира», яку критяни називали лабріс. Тому й палац у Кноссі отримав назву Лабіринт. Згодом так стали іменувати будь-яку споруду із заплутаними ходами, коридорами. І справді, людина, яка вперше потрапляла до палацу, могла легко заблукати. Адже в ньому було щонайменше триста кімнат, кілька тисяч колон, десятки сходів і переходів.

Лабріс, знайдений на Криті (Мюнхенське античне зібрання).

Однак для мешканців палацу це була дуже зручна оселя – з парадними залами й особистими помешканнями, спальнями і ванними кімнатами, великими коморами і майстернями ремісників, водогоном і каналізацією. Будівничі потурбувалися, щоб у помешканнях було достатньо світла – не лише завдяки вікнам, а й спеціальним отворам у даху. В центрі палацу розташовувався великий двір, забрукований гіпсовими плитами. Від двору сходи вели до царських помешкань. Стіни кімнат і переходів прикрашали яскраві фрески – фарбовані малюнки, зроблені на ще сирому тиньку. Саме завдяки цим малюнкам ми можемо зрозуміти, як жили давні критяни й у яких богів вірили.

Коридор у Кносському палаці (сучасний вигляд).

Стрибання через бика. Фреска з Кносського палацу.

Найшанованішою з усіх місцевих богів була Велика богиня-мати, яку називали також «володаркою». Збереглося кілька зображень цієї богині, які дозволяють стверджувати, що уявляли її в різних образах – як повелительку звірів, як захисницю рослин і навіть як царицю підземного світу. Втіленням ворожих людині сил природи – землетрусів і буревіїв – вважали іншого бога, якого зображували з тулубом людини і головою бика. Як називали його самі критяни, ми не знаємо, але грекам він був відомий під іменем Мінотавр. Для того, аби вмилостивити цього бога, критяни влаштовували особливі обряди, відомі як «ігри з биками». Можливо, не обходилося і без людських жертв, але на жодній з фресок палацу у Кноссі зображень подібних церемоній немає. Не знайдено і малюнків із сценами полювання чи війни – улюбленого заняття єгипетських фараонів, месопотамських чи хеттських царів.

Богиня (або жриця) зі зміями. Статуетка, знайдена у Кноссі (Археологічний музей Іракліона).

3. Морська могутність Криту. Царі Кносса володіли не лише Критом. Збудувавши потужний військовий флот, вони поширили свою владу і на сусідні острови. За переказами, найбільшої могутності Крит досяг за царювання Міноса Великого. Йому вдалося приєднати до свого царства прибережну частину Анатолії із містом Мілет. Данину Криту сплачували і греки, принаймні деякі з них. Мінос Великий приборкав піратів і налагодив мирну торгівлю з Єгиптом, Сирією, Італією. Легенда стверджує, що загинув цар під час свого походу на острів Сицилія. Але навіть його вбивці ставилися до Міноса з такою пошаною, що збудували на місці його поховання велике святилище.

Торгуючи з далекими країнами, товари з яких можна було привезти лише морем, критяни швидко зрозуміли, що розплачуватися за придбане іншим товаром – приміром, зерном – не дуже зручно. Щоб полегшити розрахунки, вони почали використовувати гроші – на Криті це були великі бронзові злитки, подібні за формою до бичачої шкіри. Власне, за один такий злиток і можна було придбати одного бика. Проте й інші розрахунки критяни вели у «биках» – скажімо, рабиня коштувала 4 бики, а великий казан – 12 биків.

Північна частина Кносського палацу (сучасний вигляд).

Щоправда, заморська торгівля, загарбницькі походи і данина, яку сплачували підкорені народи, збагачували лише царя, жерців і критську знать. На добробуті більшості мешканців острова, насамперед селян, морська могутність Криту майже ніяк не позначилася. Як і раніше, вони жили у маленьких глиняних халупах, що, тулячись одна до одної, складали невеличкі села, розкидані островом, і сплачували податки до державної скарбниці, годуючи мешканців Лабіринту.

4. Виверження вулкана на острові Фера і загибель Критської держави. У 1450 році до нашої ери сталася велика природна катастрофа – виверження вулкана на острові Фера на північ від Криту. Виверження більше нагадувало вибух, більша частина Фери просто зникла під водою, а викликаний ним потужний землетрус дощенту зруйнував критські міста. За кілька годин після вибуху острів накрила величезна морська хвиля – цунамі, яка знищила увесь військовий і торговельний флот Криту і довершила руйнування прибережних селищ. Але і на цьому випробування не завершилися. За кілька днів увесь острів був укритий товстим шаром вулканічного попелу. Він не лише знищив весь урожай, а й на кілька років зробив ґрунт непридатним для землеробства.

Люди у морі. Фреска з Акротірі.

Після такого несподіваного удару Критська держава вже не піднялася. Мешканцям острова відтепер було не під силу не лише утримувати владу над сусідами, а й захистити самих себе. З півночі на Крит вдерлися греки, які вже давно із заздрістю задивлялися на багатства кносських царів. Лабіринт та інші палаци були розграбовані, а сам острів – поділений між завойовниками.

Перші давньогрецькі держави

1. Розселення грецьких племен. На північ від Криту і на захід від Анатолії розташований Балканський півострів. В той час, коли в Месопотамії й Єгипті виникали перші держави, південну частину півострова, а також навколишні острови (які, разом із Критом, і складають територію сучасної Греції) заселили племена греків. Власне, греками їх назвали згодом сусіди, а самі себе вони йменували еллінами, а свою країну – Елладою. Племена, які населяли Південну Елладу, називалися ахейцями, на півночі розселилися дорійці.

Греція, Егейське море і Крит (загальний вигляд з космосу).

Збір маслин. Зображення на чорнофігурній амфорі (Британський музей).

Грекам їхня нова батьківщина подобалася, вони вважали її найгарнішою країною у світі. Але життя тут не було простим. Більша частина Греції вкрита горами. Річок багато, але вони більше схожі на струмки, які влітку часто висихають. Хліб – ячмінь і пшеницю – вирощували лише у долинах, яких було не так вже й багато. На кам’янистих ґрунтах краще росли маслини і виноград. Маслини вживали у свіжому вигляді, солоними або маринованими, але більша частина врожаю йшла на виготовлення олії. З винограду насамперед робили вино – греки зазвичай пили його, розвівши з водою. Окрім того, вирощували яблука, груші, смокви, гранати, айву, горіхи, а також городину – капусту, горох, боби, цибулю і часник. Сіяли й льон. Орали греки за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Розводили також овець, кіз, свиней, згодом поширилося й конярство.

Якщо земля Греції не надто придатна для землеробства, то її береги немовби створені для мореплавства. Тут чимало зручних заток і бухт, а острови у морі розташовані близько один від одного. Греки були вправними рибалками.

Будівлі греки зводили переважно з каменю, якого в гірській країні вистачало, з глини виготовляли насамперед посуд. Гори Еллади були також багаті на корисні копалини – золото, срібло, свинець, мідь. Саме мідь, без якої неможливо виготовити ані бронзові знаряддя праці, ані бронзову зброю, стала головним джерелом багатства найдавніших грецьких держав.

2. Виникнення міст-держав. Перші міста у Греції виникли в XVI сторіччі до нашої ери – у тій частині Еллади, яку населяли ахейці. Як і на Криті, це були міста-палаци; серед них найбільші і найвідоміші – Мікени, Тиринф, Пілос, Фіви, Афіни.

Щоправда, ахейські палаци більше нагадували фортеці. У Тиринфі, наприклад, мури палацу були у 4,5 метра завтовшки і 7 метрів заввишки. Недарма це місто називали «міцностінним». Переповідали навіть, що звести такі мури звичайним людям не під силу, а будували їх казкові велетні – циклопи (з того часу велетенські споруди називають циклопічними).

Майже не поступався тиринфському палац у Мікенах. Але це місто частіше називали «золоторясним», бо воно було найбагатшим. Поховання місцевих володарів і зараз вражають багатством – тут знайшли не лише зброю і посуд, а й прикраси із дорогоцінних металів та слонової кістки, а також золоті маски – своєрідні посмертні портрети царів.

У палаці в Пілосі знайшли справжнє сховище глиняних табличок. Письмо, яким користувалися ахейці, було схожим на критське, і його також називають лінійним. Але, на відміну від критського, це письмо вдалося розшифрувати. І тепер ми знаємо не лише про внутрішній устрій найдавніших грецьких держав, а й безліч дрібниць із господарського життя.

Мури Тиринфа (сучасний вигляд).

Золота поховальна маска, знайдена в Мікенах (Національний археологічний музей в Афінах).

На чолі кожної ахейської держави стояв цар. Царю належали найкращі землі, сам він мешкав у палаці, на нього працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. На користь володаря стягували податки і з мешканців сільської округи. За цим уважно слідкували чиновники. Для утримання своєї влади і загарбницьких походів проти сусідів у царя була озброєна дружина на чолі з командувачем. Та й самі ахейські царі майже не розлучалися із зброєю – навіть стіни палаців вони прикрашали малюнками із зображеннями битв і полювання.

3. Боги давніх греків. Особлива роль у житті давніх греків належала жерцям. Адже греки вірили, що лише вони знають, що треба робити, аби здобути прихильність богів. Богів греки уявляли дуже схожими на царів. Хіба що більш могутніми, здатними чинити справжні дива, і до того ж безсмертними. Як царі залежали від податків, що їх збирали із звичайних селян і ремісників, так і боги живилися, на переконання греків, пожертвами, що їх приносили люди. Як і царі, головні боги мешкали в розкішних палацах, розташованих, як розповідали легенди, на горі Олімп – найвищій горі Греції. Саме тому цих найшанованіших богів називали олімпійськими. Щоправда, у греків були й інші божества, які, на їхню думку, мешкали у звичайних горах, а також – річках, озерах і лісах, уособлювали вітер та інші стихії. Їх греки вважали не такими могутніми, як мешканців Олімпу, але теж намагалися «не ображати» і задобрювали пожертвами.

Серед олімпійських богів теж не було рівності. Найголовнішим, «царем богів» вважали Зевса. Його навіть зображували як володаря, що сидить на троні зі скіпетром або ж блискавкою в одній руці і богинею перемоги Нікою в іншій. Дружиною Зевса була богиня Гера – покровителька сім’ї і любові між чоловіком і дружиною. Брат Зевса – Посейдон – був богом морів, його часто змальовували на колісниці, запряженій білими кіньми і з тризубом в руці. Ударом тризуба, як вірили греки, Посейдон викликав буревії та землетруси. Ще один брат Зевса – Аїд – був богом підземного світу та «царства мертвих». За дружину собі він обрав Персефону, доньку богині землеробства Деметри. Греки вважали, що кожні півроку, коли Персефона жила у підземному царстві, Деметра сумувала, і у світі наставали осінь і зима. А коли поверталася – Деметра раділа, і приходила весна.

Улюбленою донькою Зевса була богиня мудрості Афіна. Вона нібито народилася з голови батька, до того ж – у повному бойовому спорядженні. Афіну вважали також покровителькою наук і ремесел. Богом ремесла був Гефест – його навіть показували як кульгавого коваля. Дружиною Гефеста визнавали богиню кохання і краси Афродіту. Вона, за легендою, народилася з морської піни. Афродіту часто зображували з її сином Еротом – крилатим хлопчиком з луком і стрілами. Вважали, що саме стріли Ерота викликають кохання – і не лише людей, але й богів.

Народження Афіни. Зображення на чорнофігурній амфорі (Національний археологічний музей у Мадриді).

Теракотова фігурка, знайдена в Мікенах (Лувр).

Піфія та її золотий триножник. Зображення на червонофігурній амфорі (Британський музей).

Бог торгівлі і мандрівок Гермес крил не мав. Він обходився крилатими чобітками. Але саме його боги зробили своїм вісником. За легендами, Гермес з дитинства виявляв не лише швидкість, а й неабияку спритність, тому його вважали ще й богом обману і шахрайства. Богом виноробства був Діоніс, богом сонця – Геліос, богинею місяця – Селена. Богинею місячного сяйва і полювання називали Артеміду. Брат Артеміди Аполлон, якого вважали зразком чоловічої краси, був богом сонячного світла і мистецтв, а також близької до них лікарської справи. Щоправда, за кожне з дев’яти мистецтв відповідала ще й окрема богиня – муза, а богом-лікарем вважали сина Аполлона Асклепія.

Найшанованіший храм Аполлона був розташований у містечку Дельфи. До нього з усієї Греції зверталися за порадами і пророцтвами. Щоб їх отримати, жриця, яку називали піфією, сідала біля священної ущелини. Під впливом отруйної пари, яка йшла з ущелини, вона непритомніла і вигукувала окремі слова. Інші жерці «перекладали» їх більш звичною мовою, але досить заплутано, так що зміст деяких пророцтв ставав «зрозумілим» лише після того, як події відбулися. Проте греки вірили, що піфія ніколи не помиляється.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.