Справжня історія Стародавнього світу

Спочатку землеробські і скотарські громади мирно співіснували між собою, обмінюючи живу худобу, шкіру і вовну на зерно і городину. Але з часом між ними почали спалахувати і суперечки, адже іноді ті самі землі орачам були потрібні під поля для вирощування хліба, а їхнім сусідам – під пасовища.

Запряжений бик. Відбиток печатки, знайденої в Арслантепе (сучасна Туреччина).

3. Поява приватної власності. Зміни відбувалися не лише в господарстві, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловіка вважали головою сім’ї, волі якого мали беззаперечно підкорятися його дружина, діти й онуки, які мешкали з ним під одним дахом. Вчені називають таку сім’ю патріархальною (це слово з грецької перекладається як «влада батька»).

Зусиль однієї сім’ї тепер цілком вистачало, щоби впоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож і працювати єдиною громадою вже не було потреби. Відтак голови сімей почали вимагати поділу її майна на окремі частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо раніше існувала лише громадська власність, то тепер поруч із нею виникає власність приватна, яка належить не всій громаді, а тільки одному господарю.

Спочатку приватною власністю стали знаряддя праці і житла. Потім почали ділити між сім’ями худобу – пасти її і надалі могли спільно, але кожний знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб ніхто не зазіхав на чуже майно, почали використовувати особливі мітки – клейма. У землеробських громадах спочатку ділили лише врожай. Пізніше – кожній сім’ї почали виділяти окремі ділянки землі у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власністю. Усій громаді належали також ліси, пасовища і водойми.

Табличка з малюнком, що може бути «знаком власності», знайдена у Градешниці (сучасна Болгарія).

Поява приватної власності сприяла розвитку суспільства. Адже тепер добробут кожної сім’ї залежав від її власної вправності. Якщо працювали добре – то й врожай був більшим, і худоба давала більше шерсті, молока і м’яса, і запасів їжі вистачало не на один рік, якщо ні – нарікати можна було лише на самих себе. Проте з появою приватної власності з’явилася і майнова нерівність, адже одна родина всього мала вдосталь, а інша – ледь зводила кінці з кінцями. З’явилися причини для заздрощів, прагнення привласнити чуже майно, крадіжки і грабунки, які майже не траплялися у родовому суспільстві.

4. Патріархальне суспільство. З появою патріархальної сім’ї і приватної власності рід не зник, але перестав відігравати вирішальну роль у житті людини. Тепер громаду складали сусіди, самостійні господарі, які жили поруч, в одному селі, але не обов’язково були родичами. Таке об’єднання вчені називають сусідською, або ж патріархальною, громадою.

Усі справи, які не стосувалися окремої сім’ї, сусіди вирішували спільно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальній власності, – лісами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розділена і перетворена на приватну власність, саме громада надавала ділянки окремим сім’ям, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повінь, сусіди боролися з ними разом. І, звісно, спільними зусиллями громада захищалася від нападу ворогів.

Щоправда, коли ворогів було багато, впоратися з ними окремій громаді було не під силу. На допомогу приходили інші громади, що разом складали плем’я. Кілька племен, у свою чергу, утворювали між собою союзи, спочатку нетривкі, а згодом – міцніші, що часом охоплювали територію цілої країни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часів патріархального суспільства. Іноді такі союзи називають первісними народами.

Зазвичай племена, що входили до такого союзу, і справді розмовляли однією мовою, мали схожі релігійні вірування й уявлення про світ, дотримувалися спільних правил поведінки. Керували життям племен і їхніх союзів старійшини найповажніших родів, які час від часу збиралися на спільну раду. Рішення ради були обов’язковими для всіх одноплемінників. Тих, хто відмовлявся їх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тієї доби було гірше за смерть.

Зміни у громадському житті

1. Виникнення суспільної нерівності. Знать. З появою приватної власності і майнової нерівності змінилися і відносини всередині громади. До думки заможніших господарів, які мали більше худоби, збіжжя, речей, потрібних у побуті, громада дослухалася більше, адже в скрутному становищі саме до них змушені були звертатися бідніші сусіди. Звичайно, старійшинам найповажніших родів, які керували життям громади, або чаклунам майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собі кращі землі та пасовища, а будь-які суперечки завжди могли вирішувати на користь своїх родичів. Так із середовища колись рівних між собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.

Виняткове становище знаті згодом почали пояснювати походженням від шанованих предків, особистими звитягами чи талантами. Часто старійшини і їхні родичі навіть за зовнішнім виглядом чи побутовими звичками намагалися відрізнятися від решти громади – використовували особливий посуд, більш вишуканий одяг, надягали коштовні прикраси, замовити чи придбати які звичайні селяни не могли. Знаті вже не треба було щодня працювати на пасовиську, у полі чи у майстерні, її головним заняттям стало керування, організація життя одноплемінників. Знатність, як і майно, передавалася в спадщину. Якщо раніше старійшинами ставали найдосвідченіші і найздібніші, то тепер – частіше діти чи онуки колишніх старійшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своїх нащадків знать з дитинства навчає складного ремесла управління, тоді як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.

Представники знаті радяться між собою. Малюнок з рельєфу на Колонні Марка Аврелія у Римі.

Виникнення майнової і суспільної нерівності викликало спротив більшості громади. Щоб заспокоїти невдоволених, знать змушена була ділитися частиною накопичених багатств – роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемінників бенкети, іноді навіть знищувати надмірні, на думку сусідів, запаси. Проте громадські частування чи роздача подарунків лише підкреслювали особливе становище знаті у суспільному житті.

2. Війни і вожді. Сварки і бійки між людьми траплялися завжди. Проте лише з появою приватної власності і майнової нерівності битися почали для того, щоб захопити чуже майно. Люди, які раніше бралися за зброю лише для полювання на тварин, тепер почали використовувати її одне проти одного. Сперечатися між собою починають і окремі громади, а з часом такі сутички перетворюються на справжні війни. Сильніші племена могли просто відняти худобу, збіжжя чи коштовності у слабших, привласнити їхні поля чи пасовиська або змусити платити данину – тією ж худобою, збіжжям чи коштовностями.

Для нападу на сусідів чи навпаки – захисту від нападів сусідів – одноплемінники змушені були гуртуватися й обирати собі військового керівника – вождя. Під час війни під його проводом воювали всі одноплемінники, а щоб ворог не міг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постійний озброєний загін із найкращих вояків – дружину. Для дружинників війна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самі починали вважати працю селянина не гідною «справжнього вояка».

Поступово вождь перетворювався на постійного провідника племені. Більшу частину військової здобичі отримував саме вождь і його дружинники. Вони ставали заможнішими за своїх одноплемінників, поповнюючи лави знаті. А озброєній знаті вже легше було нав’язувати свою волю решті громади.

Вождь зулусів і його військовий загін. Фото кінця XIX сторіччя.

3. Поява рабства. Під час воєн переможці не лише захоплювали майно переможених, а часто брали у полон і їх самих. У найдавніші часи полонених убивали – адже навіть позбавлений зброї ворог міг бути небезпечним, до того ж його доводилося ще й годувати. Згодом бранців почали утримувати в заручниках – співплемінники з часом могли їх звільнити, сплативши переможцю викуп. В очікуванні викупу заручники змушені були самі собі здобувати їжу. Врешті-решт переможці зрозуміли, що полонений може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навіть за тодішнього рівня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже більше, ніж було необхідно для її особистого виживання.

Полонених почали перетворювати на рабів. Вважалося, що і сам раб, і усі продукти його праці були власністю його господаря. Раб мав виконувати всі накази і навіть забаганки господаря, який в разі непослуху міг його покарати. Рабу доручали важчі і брудніші роботи, проте в іншому його становище нагадувало становище молодших родичів, які теж мали беззаперечно підкорятися волі батька. Зрозуміло, що мати рабів зазвичай могли лише вожді та представники знаті. Однак й у них невільників було небагато – хоча б тому, що більшу кількість рабів важко було утримувати в покорі.

Рабами ставали не лише полонені. Іноді таким чином змушені були «повертати» свій борг незаможні сусіди. Згодом рабів почали купувати або вимінювати. Рабами зазвичай ставали і діти рабів. Проте загалом рабів у патріархальному суспільстві було мало, і сам стан неволі вважався швидше винятком, нещасливим випадком.

4. Від віри до релігії. З ускладненням суспільного життя змінювалися й уявлення людей про навколишній світ. Первісна віра у духів і шанування ідолів перетворювалися на релігію – впорядковану систему поглядів на світобудову і життя людей як наслідок дії надприродних сил. Втіленням цих надприродних сил тогочасні люди вважали духів. Їх зазвичай уявляли як незвичайних істот, схожих на тварин або ж на людей.

Згодом із середовища духів почали виокремлювати могутніших – тих, хто, на людське переконання, найбільше впливав на їхнє життя, – богів. Були боги сонця і місяця, вітру й дощу, землі і морів, життя і смерті, полювання, землеробства тощо. Люди були впевнені, що саме боги впорядковували світ і керували ним – майже так, як вожді і старійшини керували життям племені. Хіба що богів найчастіше вважали безсмертними.

Разом з вірою в богів виникли і міфи – перекази про створення світу і людей, відносини між богами та інші розповіді, які пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час від часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавні міфи нагадують казки (а деякі з них згодом і насправді стали казками), проте тогочасні люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що відбувалося в реальності. Та й не були міфи лише збіркою вигадок. Поруч із фантастичними і неймовірними розповідями вони зберігали згадки про справжні події первісної історії і важливий для прийдешніх поколінь досвід, міфи навчали і виховували, заміняючи у патріархальному суспільстві науку й освіту.

Вшануванням богів, виконанням релігійних обрядів, збереженням міфів зазвичай опікувалися жерці. Поруч із вождями, дружинниками і знаттю вони складали керівну верхівку патріархального суспільства. Подекуди це навіть були ті самі люди, адже стати жерцем було легше синові жерця або ж людині, яка не працювала щоденно на землі. Але у багатьох релігійних ритуалах брали участь усі члени громади, племені чи навіть союзу племен.

Світ богів і світ людей. Зображення на камені, знайденому на острові Готланд (Швеція).

Стоунхендж (сучасний вигляд).

Про це нагадують величні споруди з кам’яних брил – мегаліти, що збереглися у різних країнах сучасної Європи. Найвідомішою з них вважають Стоунхендж у Великій Британії. Вчені і досі сперечаються, для чого він був збудований: для вшанування богів чи спостереження за сонцем і зірками. Проте зрозуміло одне – звести його можна було лише спільними зусиллями багатьох людей. Об’єднуючись для досягнення загальної мети, вшановуючи тих самих богів, зберігаючи спільну пам’ять, люди відчували себе єдиною спільнотою. І це допомагало їм виживати навіть за несприятливих умов тогочасного світу.

Світ племен і перші міста

1. Вінчанці і трипільці. Близько століття тому біля села Вінча на березі річки Дунай вчені знайшли залишки селища мідно-кам’яного віку. Вони були вражені тим, якими вмілими були тогочасні люди і як розумно було влаштоване їхнє життя. Згодом історики з’ясували, що племена, які за 5 тисяч років до нашої ери заселили майже всю долину Дунаю та сусідні краї, були не тутешніми, а перебралися сюди із Західної Азії, де землеробство і скотарство винайшли раніше. Як ці люди іменували самих себе, ми не знаємо. Вчені їх називають за місцем перших знахідок – вінчанцями. Споріднені з вінчанцями племена, що в той самий час розселилися між Карпатами і Дніпром, історики іменують трипільцями – за знахідками біля села Трипілля на Київщині.

Культури трипільців і вінчанців відрізнялися між собою. Проте головним заняттям і тих і інших було землеробство – вирощування пшениці, ячменю, проса. Розводили також корів, овець, кіз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипільську культуру навіть називають культурою мальованої кераміки (або ж мальованого керамічного посуду). Від вінчанців залишилася безліч глиняних та кістяних фігурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релігійних вірувань вони дотримувалися. Найповажнішою богинею в них була богиня-мати, від якої, на переконання тогочасних людей, залежала родючість землі, а відтак – і життя усього племені.

Вінчанці і трипільці жили у селах, що нараховували від десятка до кількох сотень хат. Стіни будинків зводили із лози і обмазували глиною, дах робили із соломи чи очерету. Деякі будинки мали два поверхи і кілька кімнат, а у вінчанців – ще й внутрішній зал із вогнищем, дах над яким спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували або як загін для худоби, або ж як місце для святилищ – вчені досі сперечаються щодо його призначення. Не дійшли згоди історики і щодо відповіді на питання, чому трипільці і вінчанці кожні півстоліття спалювали свої житла і оселялися на новому місці. Що відомо напевне – воювати племена землеробів не любили, віддаючи перевагу перемовинам і мирній торгівлі.

Вінчанський будинок (сучасна реконструкція).

Керамічна модель трипільського будинку (Колекція Платар).

2. Перші індоєвропейці. У степах на схід від Дніпра одночасно з трипільцями мешкали племена скотарів. Вони не мали великих поселень, адже здебільшого пересувалися разом із худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навіть посуд у скотарів мав загострене дно – так його зручніше було закопувати в землю та викопувати під час переселень. Мешканці степів приручили коня і першими навчилися використовувати його для їзди та перевезення вантажів. Згодом це дозволило їм остаточно перейти до кочового способу життя.

Не дивно, що досліджувати культуру скотарів ученим доводиться насамперед за їхніми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликі насипи землі, а згодом – штучні пагорби, так звані кургани. Ховаючи померлих, степовики клали їм до могил речі, які, на переконання родичів, могли їм знадобитися у потойбічному світі, – серед них були і прикраси, і зброя, і знаряддя праці. Саме завдяки цьому звичаю вчені дізналися не лише про те, що перші кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й багато подробиць їхнього щоденного життя.

Більшість істориків упевнена, що нащадками скотарів, які мешкали за мідно-кам’яної доби у причорноморських степах, є всі індоєвропейські народи – від сучасних португальців і ірландців до таджиків і індійців. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затісно на їхній батьківщині, і вони почали шукати нових місць для життя. Поступово індоєвропейці (так називають їх вчені; як вони звали себе самі – наразі невідомо) розселилися на величезній території – від Атлантичного океану до витоків річки Єнісей. Населення, що зустрічалося на їхньому шляху, змушене було залишати обжиті землі або ж змішуватися з прибульцями. Переселенці засвоювали досягнення, звичаї і спосіб життя місцевих мешканців, а ті, у свою чергу, опановували мову і культуру індоєвропейців, змінюючи і пристосовуючи їх до нових умов. Колись єдина спільнота почала розпадатися, утворюючи нові племена – майбутніх германців, слов’ян, греків, хеттів, аріїв тощо.

Культури Північного Причорномор’я кінця IV тис. до н. е.

3. Бронза замість міді. Розселенню індоєвропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з міді чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав міді з іншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Його винайшли у IV тисячолітті до нашої ери племена, що жили біля Кавказьких гір, недалеко від батьківщини індоєвропейців. Винахід швидко запозичили сусіди. Бронза міцніша і твердіша за мідь, і плавити її було легше. З неї робили не лише зброю, а й знаряддя праці – зокрема леза для плугів і серпів. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд і мистецькі вироби.

Проте чим більше виробів виготовляли з бронзи, тим більше було потрібно руди. Олово в природі зустрічається навіть рідше, аніж мідь. Часом шукати його доводилося у віддалених краях, виплавляти з нього зливки і доправляти до місця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладів або ж встиг накопичити запаси металу, викликав заздрощі у сусідів, які намагалися ці запаси у нього відняти. Війни ставали запеклішими; щоб уберегтися від нападів ворогів, села почали оточувати земляними валами і навіть мурами. Найбільш захищені поселення ставали племінними центрами, в яких зазвичай мешкали вожді і збиралися на наради представники племінної знаті.

4. Поява міст. Поширення племінного ладу не було єдиним шляхом розвитку людства. На Близькому Сході вже за кам’яної доби виникли перші міста. Найдавнішим з них вважають Єрихон, що був розташований недалеко від Мертвого моря. Перше поселення на його місці виникло одразу після виникнення землеробства. Мешканці Єрихона вирощували ячмінь і пшеницю і завдяки гарним урожаям жили заможно. Хліб вони обмінювали у сусідніх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремісників, та ще й залишалися чималі запаси. Врешті єрихонці перебудували своє поселення. Житла в ньому – як і в багатьох сучасних містах – відтепер тулилися одне до одного уздовж вулиць, дощова вода для всіх мешканців збиралася у спеціальні сховища, а для захисту поселення звели потужний мур із вежею. Для будівництва мешканці міста використовували невипалену цеглу, що за формою не була схожа на теперішню, а більше нагадувала хлібець із глини.

Ще одним прадавнім містом був Чатал-Гююк. Він був не схожим на Єрихон. Адже тут взагалі не було вулиць, і зовнішні мури одного будинку водночас слугували мурами жител сусідів. Самі будівлі не мали дверей. Потрапляли до приміщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканців Чатал-Гююка були драбини. В разі, якщо місту загрожували вороги, драбини просто прибирали, і поселення перетворювалося на потужну фортецю. Містяни вшановували богиню-матір і бога, знаком якого був бик. Вчені і досі сперечаються, яким чином мешканці Чатал-Гююка вели громадські справи, адже немає жодних свідчень про існування в місті – принаймні за часів його розквіту – знаті чи вождів.

Фігурка жіночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолійських цивілізацій).

Руїни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд).

Від чого загинули перші міста – невідомо. Швидше за все, їх зруйнували сусідні племена, що із заздрістю споглядали багатства, накопичені заможними містянами, – можливо, навіть за підтримки бідніших мешканців самих міст. Якщо все сталося саме так – то й потужні мури були безсилими. До наших днів збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згідно з нею, міські мури просто впали, як тільки загарбники… заграли у сурми. І досі про «єрихонські сурми» згадують тоді, коли треба пояснити, яким неприємно гучним буває звук. Проте легенда нічого не каже про гучність сурм. А вчені з’ясували, що насправді мури зруйнували зсередини. Це можна пояснити тим, що в Єрихоні у нападників були спільники – незадоволені ладом, який панував у місті. Хоч би там що, але міське життя і справді було занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаї і добру волю мешканців. Потрібна була особлива організація, яка примушувала б містян дотримуватися певного порядку, – держава.

Розділ II

Найдавніші держави

Міста-держави шумерів

1. Країна між двома річками. Перші в світі держави виникли у Месопотамії (зараз це територія сучасного Іраку). У перекладі з давньогрецької ця назва означає «країна між річками». І справді, через усю Месопотамію з півночі на південь течуть дві великі річки – Тигр і Євфрат, що разом впадають до Перської затоки. Влітку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли йдуть зливи – річки виходять з берегів і затоплюють все навколо. Згодом, щоправда, вода спадає, залишаючи після себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамії надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двічі на рік. Але для того, щоб його виростити, людям потрібно було дуже багато працювати – не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязі, висушувати болота, будувати канали і дамби, які затримували воду на випадок посухи.

Пальми на березі Євфрату.

Мешканці Месопотамії вирощували просо, ячмінь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огірки. А фінікову пальму називали не інакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в їжу фініки, а й використовували у господарстві листя, деревину і навіть кісточки плодів. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали биків. Тримали також віслюків, овець і свиней.

У Месопотамії майже немає будівельного каменю й лісів. Тому спочатку місцеві мешканці навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок українських мазанок, а згодом з’явилися будівлі з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, їх просто висушували на сонці, вправні будівничі зводили з них і багатоповерхові будинки, і потужні міські стіни, і величні святилища.

З обпаленої глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю і навіть цвяхи. Звісно, були і металеві знаряддя – головним чином, із міді. Зі срібла і золота виготовляли чудові прикраси. Щоправда, в самій Месопотамії родовищ металів немає. Їх завозили з інших країв – і це сприяло розвитку торгівлі.

2. Шумери. На півдні Месопотамії жили племена шумерів. Це були люди невисокого зросту, з великими очима і довгими горбатими носами. Чоловіки не мали вусів і голили голови. Одягом – і чоловікам, і жінкам – слугували спідниці з тканини або листя. Шумери були видатними винахідниками. Найбільшим їхнім досягненням вважають колесо. Його використовували в господарстві – для перевезення вантажів і виготовлення зручного посуду.

Саме шумери почали зводити перші в Месопотамії міста. Зазвичай їх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися під час повені, й оточували мурами. Кожному місту підпорядковувалася своя сільська округа, мешканці якої в разі ворожої навали чи стихійного лиха знаходили у місті порятунок. Найвідомішими шумерськими містами були Кіш, Ур, Урук і Лагаш.

Шумери вважали, що у кожного міста є свій бог – його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай було розташоване у центрі міста. Шумерські храми мали вигляд багатоярусної вежі, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерці піднімалися до богів. Проте жерці не лише молилися і приносили жертви, а й впорядковували міське життя. У храмах зазвичай зберігалося зерно, необхідне для сівби, запаси продовольства, які ставали в нагоді під час голоду, коштовності та інші цінності. У храмовому господарстві працювали селяни і ремісники, а також захоплені під час воєн раби.

Храм бога Наннара в місті Ур (сучасна реконструкція).

3. Перші царі. Не дивно, що верховний жрець часто був і керівником міста. В інших шумерських містах керували військові вожді – за допомогою ради старійшин. Але влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосібною і він перетворювався на справжнього володаря міста – царя. Шумери називали царів словом, яке українською перекладається як «велика людина».

Самі царі стверджували, що отримали владу від богів, які обирають для такої важливої справи найдостойніших. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу почали передавати у спадок – від батька до сина. Таку послідовність володарів, які належать до одного роду, називають династією.

Стела царя міста Лагаш Ур-Нанше (Лувр).

Легенда свідчить, що царем міста Кіш боги обрали звичайного пастуха на ім’я Етана. Він був вправним царем. Але не мав дітей. Врешті-решт Етана змушений був покинути рідне місто і вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свій рід. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гірської ущелини. Птах підняв царя на таку височінь, звідки було видно всю землю. Етана злякався і впав додолу.

Процесія. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).

Найвідомішим шумерським володарем був цар міста Урук Гільгамеш. За легендою, це була надзвичайно сильна людина, але водночас – великий бешкетник. Аби якось його вгамувати, міські старійшини попросили богів знайти царю гідного супротивника. Боги прислухалися і створили героя Енкіду. Але юнаки, замість того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здійснили безліч подвигів. Обурилися боги і наслали на Енкіду хворобу, від якої той помер. Зажурився Гільгамеш, зрозумівши, що смерть чекає і на нього. І вирішив здобути квітку безсмертя. Довго він блукав світом і врешті-решт знайшов її – на дні моря. Проте, коли, втомлений, заснув на березі, квітку з’їла змія. Повернувся Гільгамеш до рідного міста ні з чим. Але більше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука міцні мури, які захистили місто від ворогів. І саме так залишився безсмертним – у пам’яті нащадків.

Гільгамеш з левом. Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр).

4. Виникнення міст-держав. Звичайно, якою б визначною людиною не був цар, сам керувати містом він не міг. Потрібні були особливі люди, які впорядковували б суспільне життя і наглядали за тим, чи точно виконується воля царя, – чиновники. Для збереження громадського ладу добровільного дотримання звичаїв було вже недостатньо – необхідні були примусово встановлені правила, тобто закони. Для того, щоб вирішувати суперечки у відповідності з законами, потрібні були судді, а для того, щоб примусити мешканців міста й округи коритися царській волі і законам та приборкувати непокірних, – стражники. Необхідне було військо, що захищало б місто від ворогів. Звісно, усіх цих людей – не кажучи вже про самого царя і його родину – треба було годувати і забезпечувати усім необхідним. Для цього потрібна була скарбниця, до якої з мешканців міста й округи стягували спеціальні збори – податки. До того ж селяни і ремісники зобов’язані були час від часу працювати на потреби міста – виконувати громадські повинності.

Найвизначніші міста Шумеру.

Так поступово складалася особлива організація, завданням якої було підтримання чинного суспільного ладу, що називається державою. Державою часто називають також територію, на яку поширюється діяльність такої організації.

Бенкет. Деталь штандарту з міста Ур (Британський музей).