Гербарій коханців

За час трамвайної подорожі у ньому формувалися й міцніли різні, часом суперечливі бажання. Він трохи соромився старанно випрасуваного мамою костюма, фасон якого видавався йому давно застарілим, та й сама звичка ходити у костюмі відгонила провінційністю. Він соромився і себе самого, такого, яким бачив себе у цьому трамваї — нервового, із задовгими руками, які не знав куди подіти за час розмови, пропахлого брудною електричкою і ковбасою з часником із чужої канапки. Соромився своєї непевності, яка лише зростала з кожним кроком, адже знаний наскрізь і добре знайомий замкнутий світ власного містечка раптом розширився до якихось незрозумілих меж, сповнився таємничими знаками і символами, трактувати які він ще не вміє, а без цього кожен впізнає у ньому провінціала. Йому хотілося позбутися всього цього якнайшвидше, стати своїм, тутешнім, місцевим, визнаним, недбало вітатися на кожному кроці, зустрічаючи знайомих, як робили це всі довкола, але робили не так, як у його містечку — не зупинялися після привітання, щоб поговорити і поцікавитися новинами, а лише неуважно кивали і квапились далі, заклопотані, хоча не настільки анонімні, щоб не вітатися взагалі, як, мабуть, роблять у зовсім великому місті. Але водночас це розширення дотеперішніх меж світу було спокусливим, кидало виклик, і Орестові здавалося, що вже геть невдовзі йому стане мало просто розчинитися у довколишньому натовпі, стати непомітним і нерозпізнавальним, занадто звичним і буденним, йому захочеться заявити про себе. Заявити голосно, яскраво, наполягти на власній особливості, на тому, що він не схожий на випадково вирваного із сірої людської маси чужинця, що він вартує уваги. Маломістечкова гордість, відчувати яку його вчили з дитинства, підказувала, що слід змусити всіх цих людей заздрити йому, так само, як він зараз заздрить їм. Заздрити лише за те, що він, Орест, відрізняється від них, що народився в іншому місті, що має досвід, якого не мають вони, що звичайна трамвайна поїздка дає йому цілий калейдоскоп вражень, про які й не підозрює жоден із тих, хто мовчки і похмуро вдивляється у шибки того самого вагону, не відчуваючи нічого, окрім звиклої щоденної рутинності.

Так і не вирішивши, що йому робити з власним провінційним походженням — приховувати чи, навпаки, демонструвати переваги власної інакшості, Орест зайшов до головного корпусу університету. Після півгодинних блукань лабіринтами другого і третього поверху він таки наважився запитати дорогу і втрапив нарешті до аудиторії, де працювала приймальна комісія. Але, взявшись за масивну ручку не менш масивних дверей, він уже чітко усвідомив, що його місце не тут. Він не міг уявити себе у цих велетенських холодних аудиторіях, почував себе незатишно на занадто монументальних сходах, йому не подобалася діловита анонімна метушня у коридорах, і головне — більшість студентів, які зустрілися йому за час блукання коридорами, ніяк не могли бути мешканцями старовинних кам’яниць середмістя — це він знав точно, відчував нутром. Йому навіть не треба було говорити з ними, аби точно і без найменшого сумніву визначити, хто з них народився у Львові, а хто приїхав із довколишніх сіл.

Навряд чи він зміг би пояснити, що поганого було у мешканцях довколишніх сіл, навіть навпаки, його могло би втішити це, адже і він народився не тут, мабуть, існують спеціальні квоти для немісцевих, і це збільшує його шанси на вступ. Але якась внутрішня переконаність змусила його забрати руку з важкої клямки і різко розвернутися до сходів, спуститися ними до вхідних дверей і зачинити їх за собою назавжди. Майже назавжди. Наступного разу він прийде сюди аж через рік, аби зустріти з пар свою тодішню дівчину, студентку української філології, вступити на яку в нього, на думку цієї дів чини, були блискучі шанси. Орест не шкодував, що не скористався цими шансами, тим більше що з дівчиною із філології прозустрічався недовго, його дуже дратувала її манера постійно кутатися у грубі вовняні светри, звичка, яку він зауважив у більшості студенток університету, мабуть, вона вироблялася там у всіх, адже у велетенських аудиторіях завжди було дуже зимно. І ще вона вибілювала волосся і фарбувала губи ядуче-червоною помадою.

Лесь Петрович

Де саме вчитиметься Олена, було ясно завжди. Її батько, Лесь Петрович, був деканом факультету, тож сумнівів щодо майбутнього фаху доньки ні в кого не виникало. Вони з Орестом одружилися на третьому курсі, батько Олени обіцяв подбати про тепле місце на кафедрі для зятя. Але після закінчення Олена раптом вирішила зайнятися керамікою, а Орест пішов працювати до видавництва. Наукова робота їх не цікавила, і Лесь Петрович навіть трохи ображався на них за те, що йому не вдалося проявити себе у ролі дбайливого патріарха родини.

Будинок молодятам купили батьки Ореста, заможні лікарі, власники першої у їхньому містечку приватної стоматологічної клініки. На той момент, правда, клініки у них ще не було, бо не існувало ще приватної стоматології, але заможними вони були завжди, тож будинок був великим, із солідною ділянкою землі довкола, у престижному приміському районі.

Батько Олени, Лесь Петрович, не дуже розумів такий вибір молодят, називав їхнє рішення жити за містом хуторянством і пропонував переїхати до квартири у центрі міста, яку йому обіцяв організувати батько однієї з абітурієнток. Але Орест відмовився, не хотів залежати від тестя, та й мешкати в будинку йому подобалося.

Йому хотілося, щоб і його діти, як він сам свого часу, виростали посеред таємничих закамарків, уявляли собі перед сном духів і привидів, які блукають поміж розвішаними на горищі сплетеними в косу голівками часнику і оберемками любистку, щоб на подвір’ї росло горіхове дерево, струшуючи на землю зелені шкірки молодих горіхів, які пахли навіть краще і терпкіше, ніж смакували. Орест любив готувати варення з цілих горіхів, любив колір, у який сік горіхового лушпиння забарвлює пальці, чітко виділяючи лінії на пучках. У дитинстві він навіть намагався порахувати кількість кругів на кожному з пальців, думаючи, що як на зрубі дерева можна вирахувати його вік відповідно до кількості кіл, так і на пучках пальців видно, скільки років людині судилося прожити.

Йому довго не вдавалося посадити горіх на подвір’ї, паростки чомусь засихали і ніяк не хотіли прийматися. А коли нарешті все вдалося, Олена сказала йому, що вагітна. Щоправда, їхні стосунки не вдалося вберегти до моменту, коли на дереві рівно через сім років з’явилися перші плоди, щось безповоротно зламалося між ними значно раніше.

Вечорами Олена ліпила глечики. Хоча за розміром вони більше скидалися на високі горнята з чорної глини, на кожному замість ручки був несподівано червоний метелик. Чайники, що входили у комплект до цих горняток, також були чорними, формою нагадували глечики, але мали накривку, ручки — червоні, у формі кажанячих крил. Такі трохи моторошні чайні сервізи. Вони мало кому подобалися, й інколи траплялися навіть досить незручні ситуації, коли Олена пропонувала подарувати сервіз, а гості не дуже ввічливо відмовлялися. Єдиний, кому справді подобалися глечики, був Степан. Він з дитинства обирав собі найкрасивіші з них і просив матір нікому їх не віддавати. Коли Степан стане дорослим і почне писати свою ні на що не схожу музику, кожну мелодію він спершу вивірятиме на маминих глечиках. Точніше, вистукуватиме на них щось своє, на слух необізнаного взагалі якусь какофонію, а не ту мелодію, яку згодом запише. Але без такої перевірки глечиками жодної мелодії Степан не записував.

Батько Олени був іконописцем. Тобто спочатку він закінчив лісотехнічний інститут, але за фахом інженера з обладнання лісового комплексу так і не працював. Десь приблизно на четвертому курсі він раптом усвідомив, що його справжнє покликання полягає у служінні Богу. Оресту завжди хотілося випитати його про конкретний випадок релігійної ініціації Олениного батька. Він часто чув такі речі від інших — хтось заблукав у лісі, й у момент, коли вже втратив надію вибратися звідти живим, почув голос, який вивів його на правильну стежку, хтось врятувався від смерті у воді чи в повітрі завдяки несподіваному видінню, ще хтось почув голос уві сні, або ж наяву, під час хвороби, в гарячці, чи інших екстремальних умовах. Але завжди випадкам такого ревного навернення передували яскраві, здебільшого болючі емоції, екстремальний досвід, раптове усвідомлення власної незахищеності перед незбагненним і всюдисущим. Як правило, люди дуже охоче розповідали потім про такі випадки, тішачись власною обраністю, і їхня ревна релігійність носила форму подяки за несподіваний порятунок або рідкісний досвід трансцендентного. Батько Олени нічого схожого не розповідав, та й релігійність його була особлива. В уявленні Ореста релігійність давала людині життєву мудрість, вміння пробачати провини і недосконалості інших, бути вимогливішим до себе, ніж до оточення, вміння зосереджуватися на важливому і спокійно ставитися до поверхового, другорядного, зовнішнього.

Батько Олени поводив себе зовсім по-іншому. Головним елементом його релігійності було бажання виправити усіх довкола себе, вказати їм на їхню гріховність, хибність рішень чи вчинків, бажання навернути їх на путь істинний. Тому, хто потрапляв у орбіту його місіонерських зацікавлень, рідко коли вдавалося відбитися від наполегливих напучувань Леся Петровича. Батько Олени любив проповідувати. Ореста це дивувало. Він ніколи раніше не зустрічав людей, які би суміщали потребу робити щось руками з потребою постійно вербалізувати свої відчуття і думки. Як правило, люди зосереджувалися на чомусь одному, й гарні художники бували мовчазними і сором’язливими, не дуже вміли давати собі раду з ораторством і всіляко цього уникали. Натомість люди, які вміли добре говорити і любили виголошувати привселюдні промови, рідко знаходили втіху в прикладних видах діяльності. Лесь Петрович активно проявляв себе як в одному, так в іншому. Орестові було складно оцінити естетичну цінність його ікон, він не дуже на цьому розумівся. Але у середовищі священиків Лесь Петрович був авторитетом, він охоче дарував свої роботи православним церквам і не менш охоче провадив дискусії на релігійні теми. Орестові часто доводилося брати в них участь, і він постійно дивувався, як віртуозно тестеві вдається перетворити навіть найдоброзичливіше налаштованого співрозмовника на опонента.

— Ось, наприклад, ви, Оресте, — після традиційного недільного обіду починав тесть, говорячи з інтонацією, яка без жодного сумніву вказувала на перебіг подальшої розмови. Орест поволі виробив у собі звичку в цей момент відключатися і не слухати подальшого, а просто мовчати, кивати головою і думати про своє. — Ви ілюструєте дитячі книги, я правильно розумію? — І не чекаючи відповіді, продовжував: — Але чи думали ви над тим, яке релігійне наповнення несуть ці книги? До чого спонукають наше підростаюче покоління? Чи є у цих книгах хоч слово про необхідність щоденної молитви? Про обов’язок дітей перед батьками? Про страх Божий, який людина повинна відчувати, так би мовити, денно і нощно?

— Як ви думаєте, Оресте, чому дитина має безгрішну душу, а дорослий ні? — знову задавав риторичне питання Лесь Петрович і продовжував, не чекаючи відповіді. — Бо дитина ще не знає гріха, вона безгрішна, її душа щира і відкрита до Бога. Але потім ми, дорослі, показуємо своїми неправедними ділами їй шлях до гріха. От якби замість мирських малюнків у своїх книжечках ви зобразили дітям ікони, показали їм лик Божий, якби замість світських казок розповідали їм про Бога, щодня і щогодини, діти наші не росли б грішниками. Я і дружині вашій це повторюю постійно, але бачите самі, що марно. У що вбирається ваша дружина? Ви ж самі бачите — вона носить чоловічий одяг, штани, замість носити те, що Богом створено для жінки. А це насправді гріх. Ми часто не задумуємося над тим, як ми живемо. Жінки люблять виправдовуватися тим, що, мовляв, немає часу, так зручніше. Але це неправильно. Не можна шкодувати часу на потрібні речі, не можна віддаватися суєтному. Ви тільки подивіться, як добре виглядають жінки, вбрані жіночно — в спідницях, білих блузках, хустинах на голові. На них приємно подивитися, це ж богоугодний одяг, і самі вони від того радісніші, веселіші, ближчі до Бога. Або подумайте про інше. Як часто ми грішимо? Як часто не дотримуємося заповідей Божих? Та щодня грішимо і щодня не дотримуємося, але замість того, щоб вказати ближньому своєму на гріх, ми мовчимо. А Бог же казав: не осуди ближнього свого.

Лесь Петрович від фрази до фрази ставав усе емоційнішим. Здавалося, він підживлюється звучанням власного голосу і вже не може зупинитися. На початку промови тільки тези, які він висловлював, були суперечливими. Далі суперечили одне одному вже окремі речення, а потім несумісними ставали і слова в одному реченні. Мабуть, він відчував цю суперечливість і вважав винною у тому саму недосконалу природу мови, нездатної висловити справді глибокі людські почуття. Тож вдавався до чистої риторики, не засміченої недолугістю змістового навантаження:

— О! — вигукував він так голосно і у такому несподіваному місці, що непідготовленому слухачеві у перший момент здавалося, ніби Леся Петровича щось боляче вщипнуло. — О-О! — повторював він іще голосніше, а потім видавав на підвищених тонах цілу тираду: — Слово Боже! Так! Істина! Віра! Ми втрачаємо себе! Втрачаємо віру! Втрачаємо все! Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!

І після цього примушував усіх підвестися і вголос повторювати за ним:

— Рівнобічний і Безпочатковий Сину Безпочаткового Отця! Нахили вухо своє до мене і вислухай Отрокораба твого Початкового!

А потім ще кілька разів:

— Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!

Орестові чимось подобалася ця геометрична інтерпретація молитви, у такі моменти йому завжди уявлялося, ніби тесть витягає слово за словом з якогось невидимого лототрону, де перемішані усі прочитані ним тексти у вигляді цілих книжкових сторінок, речень і вирізаних кривими манікюрними ножичками окремих слів.

Лесь Петрович любив уживати конструкції на зразок:

— Не чини перелюбу, чоловіколюбце полігрішний!

Або

— Достойна жона мегасумирна єси!

А іноді навіть дозволяв собі оригінальні інтерпретації текстів молитов, і тоді замість класичного «Вірую в єдиного Бога, Отця…» у нього виходило:

— Переконаний в існуванні єдиного Бога, Батька, Всетримальника!

Іноді, коли його охоплювало особливе натхнення, Лесь Петрович намагався інтерпретувати у богословському ключі знані з дитинства епізоди літературних творів.

— Бо ж бачите, любі мої віряни, Павка Корчагін теж був створінням Божим. Бо по-іншому тоді навіщо були всі ці єврейські погроми, як не для того, аби помститися народові, що розіп’яв Господа нашого! О! — вигукував він потім у своїй звичній манері глухуватого театрального актора, який звик час від часу будити публіку в залі несподіваним вигуком. — Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!

Іноді Орест думав собі, що, мабуть, така потреба уніфікувати світ довкола себе, чітко, до найменших деталей, поділити його на чорне й біле, божественне і профанне, трохи нагадує дитячу спробу приховати сліди свого нишпорення у дорослих шухлядах, повернути всі речі на свої місця або розташувати їх згідно власних уявлень про порядок. Пафос і агресивна захопленість, із якою Лесь Петрович проголошував свої богословські одкровення, робили його схожим на неслухняну дитину, яку мати зачиняє у темній кімнаті, щоб припинити істерику. Дитина продовжує кричати і тупотіти ногами, але з кожним вигуком у її голосі стає все менше переконаності та виклику і все більше страху перед невидимими страховиськами, які поховалися по кутах і от-от вилізуть, щоб покарати за нечемність. Лесь Петрович ніколи не проголошував своїх монологів, ні до кого не звертаючись, йому завжди потрібно було апелювати до співрозмовника, а якщо співрозмовник виявлявся недосвідченим і замість мовчки кивати на все сказане тестем Ореста намагався додати власні міркування, або, боронь Боже, заперечити сказане, Лесь Петрович страшенно обурювався. Чиєсь небажання розділити його спроби спростити уявлення про світ, зробити його доступнішим для зрозуміння і оцінки він вважав чорною невдячністю і не міг пробачити тим, хто не погоджувався підтримати цю його гру, як ображається дитина, якій у грі випадає бути монстром. Їй боляче від несправедливості, що монстром обрали саме її, вона ображається і відмовляється грати. І лише коли хтось інший каже, що він теж буде монстром, образа зникає. Щоб повірити в утопію, завжди потрібна компанія.

Особливого натхнення Лесь Петрович зазнавав, якщо на його шляху траплявся грішник, який посмів відверто зізнатися у тому, що не визнає Київського патріархату, або навіть м’якіше — що визнає, але самого його хрестили у грекокатолицизмі, автокефалії чи іншому обряді, тож він дотримується віри батьків.

— Батьки і діди наші не допустили б такого безчестя на свої голови! — обурювався він. — Як можете ви, освічений чоловік (жінок Лесь Петрович не навертав, вважаючи відповідальними за їхні душі чоловіків), могли відступитися від віри предків наших, зрадити найдревнішу у світі націю, сліди якої губляться ще у давніх горщиках Трипілля! Як ви могли допустити, щоб вашою душею заволоділи московські кагебісти (як варіант — римо-папські уніати) і відвернули вас від віри предків наших. То ж ми несли культуру в їхні дикі племена, вчили їх читати, писати і молитов. То ж у Києві хрестилася Русь, і вже навіть за самою формою черепа кожного з вірних можна визначити, хто з нас справжні арії, а хто — монголо-татарські відприски! О! — гукав він завжди у місці після монголо-татарів, мабуть, слово «відприски» викликало у ньому якусь специфічну реакцію. — Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!

Тривалість і пафосність таких монологів залежала від реакції співрозмовника. Досвідченіші знайомі Леся Петровича (він не втомлювався постійно навертати навіть найдавніших своїх друзів) вже вміли реагувати правильно і відразу ж погоджувалися з ним, несміливо додаючи, що працюють над собою і прямують у відповідному напрямку. І тоді тирада обмежувалася вищенаведеним. Але вартувало тому, до кого Лесь Петрович апелював, заперечити чи, не дай Боже, вступити в полеміку, і можна було бути певним, що протягом цілого вечора присутнім уже не вдасться поговорити ні про що більше.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.