Гербарій коханців

Наталка Сняданко

Гербарій коханців

Передмова

Від колекції пристрастей до гербарію коханців

Отримавши рукопис «Гербарію коханців», я зісковзнув стежкою пам’яті до «Колекції пристрастей» — першого роману Наталки Сняданко. Титули так очевидно перегукуються, що природно було очікувати римейку дебюту (до того ж дуже успішного). Як виявилося, між цими книгами є небагато спільного.

Свого часу в редакторській передмові до журнального варіанту «Колекції пристрастей» у часописі «Четвер» я характеризував феномен Сняданко як анти-Забужко, порівнюючи еротично-епатажну прозу Наталки із голосними тоді «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Степанівни. Однак новий роман Наталки Сняданко — такого ґатунку, що в українській жіночій прозі (хай вибачить мене авторка) його взагалі нема з чим порівняти. Це не колекція любовних історій, а дійсно гербарій певних людських типів з дивними, часом кафкіанськими стосунками між ними. Секс тут, звісно, трапляється, і в доволі відвертих проекціях, але він також дещо дивний: таким нам міг би видатися інтим інопланетян.

Побутово-психічне тло, на якому все відбувається, — розгорнуте, розгладжене, висушене, мов листок (з прожилками маршрутів людей, скованих кайданками обов’язків і комплексів, ув’язнених у власноруч виготовлених клітках суспільних конвенцій та стереотипів), що нагадує мапу Галичини. Міфічної країни, існування якої в одних викликає глуху ненависть, а в інших ностальгійну сльозу. «Гербарій коханців» — це пародійний, шаржований портрет Галичини, де графічна виразність дозволяє побачити те, що зазвичай ховається в зеленому шелесті крон. На технічному рівні це означає, що авторка препарує: персонажів, події, стосунки, інтригу і… власні технічні прийоми.

Характери, зображені в романі, навряд чи є типовими галичанами. Однак у вибудованих авторкою мізансценах вони тчуть павутину суто галицьких, складних, переплетених, інцестуальних стосунків.

Мовні стилізації тут також навряд чи є зразками автентичного галицького діалекту, але сама тканина книги (така ж химерна, з багатьма вузлами в канві) відтворює гротескний образ анекдотичного сприйняття Галичини автохтонами того типу, що на твоє «перепрошую» реагують відрижкою «ты шта, паляк?».

Наприклад, гротескний портрет «тети Амалії» важко сприйняти як пародійну ікону «галицької Роксоляни-2», проте він вдало поповнює пантеон брутально-казкових галицьких потвор, оживленням яких уславився Міфотворець Всія Галичини Юрій Винничук.

До речі, просунуті в галицький контекст читачі матимуть нагоду радісного впізнавання деяких наших літераторів, хоча авторка вміло уникає пафосу документальності.

В гербарії на відміну, від, скажімо, покадрового коміксу кожен експонат може видаватися і першим, і останнім. Кожен персонаж може бути і основним, і другорядним. Крізь епізод проглядаються можливі розгалуження сюжету: архітектоніка листка копіює будову цілого дерева. Графічна виразність гербарію — прийом, що його було обрано як засіб гротескної стилізації, — набуває ознак самостійної стилістичної вартості. Такий гербарій варто читати.

Іздрик

Гербарій коханців

Дев’ять із половиною кроків потрібно зробити по коридору від дверей кімнати до ванної. Ще п’ять відділяють ліжко від дверей, але Ірина не рахує їх ніколи. Вранці, перед школою, ступає, ще не прокинувшись, у якомусь наївному сподіванні, що, поки двері кімнати зачинені, вона перебуває під захистом і має ілюзорну, та все ж надію, що все минеться, зараз виявиться, що уроки сьогодні відмінено, або трапиться щось несподіване і звільнить її від необхідності пройти наступні дев’ять із половиною кроків, щоб відчути пронизливий холод білих кахлів під підошвами й відрізати собі шлях назад струменем крижаної води, яка похапцем скочуватиметься по пальцях, ніби тікаючи від свого власного холоду. Прощання зі сном завжди болісне. Вона уважно розглядає павутинки ледь помітних тріщин на кахлях, порівнюючи їхні візерунки з переплетіннями справжнього павутиння, яке опускається на підлогу по кутках. Схожість між павутинням і тріщинами позірна, це Ірина збагнула давно. Тепер вона лише пересвідчується в цьому щоранку, мимоволі зауважуючи зміни фактури, рельєфу, кожного разу констатуючи основну відмінність, яку пов’язує з холодом. Крихке і вразливе плетиво павука не викликає в неї негативних емоцій, навпаки, ця створена кропіткою працею конструкція дихає теплом і затишком, Ірина розуміє комах, які піддаються цій ілюзії й потрапляють до пастки. Підступність павука і наївність комах очевидні, виставлені напоказ і в цьому чесні.

Прожилки на кахлях нагадують їй бабусині руки, сітка капілярів на яких прозирає під шкірою так само чітко, й від вигляду цієї висушеної часом шкіри, як і від простежування траєкторій майбутніх розламів на кахлях, завжди стає трохи моторошно. У повільності та підступності цих непомітних під час щоденного розглядання змін схована безнадійність, приреченість на поступове втрачання тепла, повільний відступ перед руйнівним тиском, неквапливим, свідомим та жорстоким знищенням.

Ці думки про неминучість руйнування власного тіла викликають в Ірини наївний дитячий бунт. У якомусь журналі вона читала, що часті посмішки сприяють утворенню зморщок довкола вуст і очей, а вплив води шкідливий для шкіри обличчя. Тепер вона намагається контролювати власну посмішку, робити її якомога стриманішою, щовечора виконує спеціальну гімнастику для очей, масує шкіру й прагне позбутися звички морщити чоло. Вона заливає окропом сушені квіти ромашки, потім заморожує відвар і щоранку протирає крижаними кришталиками обличчя. Їй подобається розглядати ці кришталики, що нагадують вигорілий на сонці бурштин, якби такий існував. Усередині залишаються поодинокі частинки висушеного ромашкового кришева, котрим вдалося уникнути проціджувальної процедури, їхня впертість трохи нагадує Ірині її власну затятість, усю цю виснажливу мімічну гімнастику і численні косметичні процедури з метою затримати час. Щоправда, надовго її не вистачає, й незабаром цей період старанного догляду за собою завершується безславно, щоб не відновитися з такою ж інтенсивністю вже ніколи, але після нього в Ірини назавжди залишаться дві речі. Відчуття нудьги охоплюватиме її серед полиць косметичних магазинів, де їй спершу хотітиметься піддатися на всі ці рекламні спокуси і накупити собі очищувальних, відживлювальних, розгладжувальних та інших засобів, але щойно вона почне уявляти собі, скільки часу і зусиль доведеться витратити, аби зужити все це, як бажання консумпції безслідно зникатиме. І повертатиметься відчуте вперше саме тоді, у дитинстві, фаталістичне примирення з усіма руйнівними мітками часу на власній шкірі. Як і десь глибше, під шкірою, де утворюватимуться усі ці больові сигнали, які перешкоджатимуть вільно поворухнути шиєю, різко встати з місця, і щоб при цьому не паморочилася голова, не дозволятимуть довго сидіти в одній позі або стояти на одному місці, підступно провокуватимуть ранкову втому, вечірню роздратованість і безсоння, небажання дивитися на себе в дзеркало й купувати новий одяг, непомітно зроблять так, щоб раптові і безпричинні спалахи радості та енергійності ставали усе рідшими і коротшими, як і усвідомлення, що коли в людині не залишається цієї спонтанної радості, то вона переможена й у неї вже немає шансів опиратися.

Відтоді в Ірини залишиться не дуже ввічлива звичка ніколи не посміхатися, якщо не смішно. І скільки вона не намагатиметься позбутися її, навчившись автоматичної ввічливої посмішки, в неї нічого не вийде. Наскільки легко їй у дитинстві вдалося привчити себе до стриманості міміки, настільки ж складно буде позбутися цього згодом. І як тоді вона комплексувала, коли у занадто широкій посмішці негарно оголювалися її верхні ясна, так потім вона лякатиметься того, що зможе колись стати схожою на всіх вічно роздратованих та похмурих тіток її дитинства — істеричних виховательок, вчительок, директрис і завідувачок із характерними монументально-суворими зморшками над верхньою губою та на переніссі й не менш характерним типом ожиріння — відвислим донизу животом і задом, що майже набув форми стільця.

Дорога до школи займає не більше п’яти хвилин, Ірина подумки розподіляє її на три частини. Перша — від будинку і до майданчика, який колись давно, мабуть, планували перетворити на футбольне поле, а тому залили асфальтом, але потім щось завадило, і тепер асфальт у багатьох місцях потріскався, пропустивши крізь себе вперті стеблини бур’янів, а подекуди ще тримався, опираючись якимось невидимим, схожим на вулканічні, процесам. Слідами цієї затятої боротьби стали невисокі асфальтові горбки, котрі влітку розм’якшувались і нагрівалися, були схожими на пластилін і пахли підгорілою сіллю.

Це найдовший етап шляху. Потім Ірина повертає ліворуч і мусить пройти тротуаром вздовж п’ятиповерхового будинку, за рогом якого вже видно школу. Тут її кроки сповільнюються. Вона зупиняється біля великої калюжі, яка рідко пересихає, уважно розглядає пом’якшені нечіткі контури вербових гілок у воді, а іноді зриває кілька листків, кидає їх на воду і підштовхує гілкою, чекаючи, аж доки ті зупиняться. Потім не менш уважно розглядає вікна п’ятиповерхових будинків по обидва боки дороги. Іноді вона зустрічається поглядом із жінкою у вікні третього поверху, яка у цей час завжди розсуває штори, вони посміхаються одна до одної, й Ірина відчуває себе затишно. Ця їхня змовницька посмішка стає для обох знаком, що день почався, і почався правильно, далі все повинно йти так само добре — з посмішками та короткими медитаціями над листям у калюжах. Часом Ірина зупиняється і кілька секунд чекає, бо вікно все ще зашторене. А іноді бачить у вікні жінку, яка стоїть, спершись руками на підвіконня, і думає про щось своє, потім дивиться на Ірину, посміхається і зникає.

Цей другий етап дороги Ірина любить найбільше, точніше, не любить найменше, бо в дорозі до школи немає нічого приємного. Повернувши за ріг одного з будинків, вона втрачає з поля зору свій під’їзд і аж до наступного повороту опиняється у сліпій зоні, невидимій ні з вікон її квартири, ні зі шкільних вікон. Тут вона сама собі господиня і якусь мить відчуває певну свободу, позбавлення від тиску дрібних, але нав’язливих необхідностей, які навалюються на неї щоранку вдома та в школі. Тут ніхто не може сказати їй, що стежити за траєкторією руху листка у воді — це неповажне заняття, особливо у момент, коли запізнюєшся до школи, ніхто не може заборонити їй цієї маленької приємності, вирваної з відлагодженого конвеєра безрадісних ранкових ритуалів. І в ті дні, коли їй не вдається зупинитися біля калюжі, вона відчуває себе якось не так, неспокійно і нервово. Це трапляється, коли калюжа пересихає або ж якщо Ірина йде до школи не сама. Їй не хочеться нікого посвячувати у свою маленьку таємницю. Тому іноді, коли однокласниці пропонують зайти за нею вранці, Ірина погоджується, але потім вибігає з дому на кілька хвилин швидше домовленого часу і чекає біля калюжі, аж доки її наздоженуть.

Останній, третій шматок дороги найнудніший. Треба перебігти через стадіон, потім зайти на шкільне подвір’я і злитися з натовпом, який штурмує двері.

Тепер, коли після закінчення школи минуло вже більше десяти років, Ірині деколи сниться її ранкова калюжа, але чомусь відразу біля неї з’являється паркан, дірява, давно не фарбована сітка, що відділяє стадіон Ірининої школи від території, на якій стоїть сусідня школа, у номерах цих шкіл три шістки на двох, а крім цього ще багато інших схожостей, хоча всі інші чомусь неприємні.

Наприклад, запах пригорілого молока, в якому складно розпізнати саме молоко. Вдома пригоріле молоко пахне зовсім по-іншому. Воно зберігає певну апетитність попри відчутний специфічний присмак. У цьому запахові легко відділити два основних складники: ядучу і чіпку пересушеність, яку потім ще довго відчуваєш на одязі, у волоссі, на зап’ястях, і масну круп’яну важкість молочної піни, яка примудряється вислизнути у вогонь у найнесподіваніший момент, ніби саме з цією метою — відокремитися від згорілого. Молоко, яке їх примушують пити на першій перерві, ніколи не пахне апетитно. І не через те, що у шкільній їдальні під час першої перерви завжди пахне пригорілим. Цей запах не має нічого спільного з молоком, яке вони п’ють, адже його ставлять на стіл у запечатаних кружечками фольги літрових пляшках, що їх відкривають й розливають вміст по склянках чергові учні. Мабуть, це запах пригорілої рисової, манної, перлової, вівсяної каші, яку тут готують на сніданок, або чогось іншого, куди щодня додають молоко і щодня не встигають допильнувати пінку. Ірині заважає у молоці якийсь дивний присмак, який вона не може співставити ні з чим їстівним, а лише з ганчіркою для миття посуду. Пригорілою ганчіркою для миття посуду. Ірина не може примусити себе випити це молоко, але процедура обов’язкова для всіх і відмовитися від неї не можна. Тому Ірина робить як усі — покірно йде до їдальні у колоні по двоє, бере з таці склянку з молоком, тримає її деякий час у руках, а потім ставить на стіл поміж іншими недопитими та неторкнутими. У цьому є щось принизливе й водночас зверхнє, їй незручно перед тітонькою у високій білій наколці, яка докірливо хитає головою, дивлячись на Ірину. Дівчина уявляє, як важко було нести залізні ящики, повні літрових пляшок, гріти ці пляшки у воді, аби молоко було теплим, розставляти склянки і пляшки на таці й розносити по всьому залу їдальні. Даремність усіх цих чужих зусиль, яку вона, Ірина, ігнорує, примушує її відчувати провину, але в них, як і в неї, немає вибору — вони мусять щодня виконувати цю непотрібну роботу, а вона — відчувати себе незручно.

Потім чергові складають все назад на таці, а той, кому сьогодні випало мити посуд, виливає молоко до велетенської прямокутної мийки, до дна якої, здається, неможливо дотягнутися. Ірина так ніколи й не бачила цього дна, завжди прикритого брудною водою і засипаного залишками їжі. Але їй чомусь моторошно думати про те, як це невидиме дно щодня літрами вбирає молоко підозрілого смаку, ніби виконуючи якийсь магічний ритуал, завдяки якому й завтрашнє молоко просякнеться цими випарами, буде настільки ж неапетитним, як і вся кухонна діяльність. Так, ніби у цьому дивному, ні на що їстивне не схожому присмаку акумулюється вся даремність, недбалість, неестетичність і примусовість, без ігнорування яких неможливо здійснити складну процедуру приготування такої великої кількості їжі.

Ірина не може сказати про себе, що не любить вчитися, навпаки, їй подобається перебирати в пам’яті дорогою зі школи почуте на уроках, подобається пересвідчуватися наступного дня, що пам’ять не підвела, бо попри те, що вона нічого не повторювала вдома, необхідний матеріал вона знає. Подобається відчувати приємну впевненість під час контрольних, коли, глянувши на завдання, вона розуміє, що впорається, і знає, як їх розв’язувати. Подобається розмальовувати контурні карти. Так, особливо контурні карти. Пунктирні лінії кордонів, прозорість тонкого паперу, на якому ще нічого не визначено, ще все можливо: розширити межі однієї країни і зменшити територію іншої, позбутися кордонів або навпаки, збільшити їхню кількість, чи поміняти місцями гори і степ, сушу та море, — для цього достатньо обрати інший відтінок зеленого, синього чи жовтого. Іноді вона купує кілька комплектів контурних карт задля розваги — перекроювати візію світу відповідно до власної фантазії. Їй не подобаються завеликі країни, вони нагадують надто широкі полиці їхньої саморобної шафи у коридорі, в якій батько, не дуже досвідчений у столярських справах, зробив полиці на всю глибину стінної ніші, в яку та шафа була вбудована. Батько страшенно тішився з власної раціональності і вимагав від матері, аби до цієї шафи помістилися усі речі членів їхньої сім’ї — адже ширина полиць була втричі більшою за стандартну. За підрахунками батька до шафи можна було запхнути вміст трьох шаф і цього на їхню сім’ю мало би вистачити. І речі справді поміщалися до шафи. Але після кількох місяців користування всім стало очевидно, що знайти якусь річ на півтораметрової ширини полиці практично неможливо, навіть якщо у шафі панує ідеальний порядок, а це, ясна річ, буває не завжди. Щоправда, батько так і не визнав свою помилку й постійно сварився з мамою, звинувачуючи у всіх незручностях її невміння належно поскладати речі та підтримувати у шафі відповідний лад. Мати мовчки перескладала речі на полицях, але знайти все одно вдавалося лише те, що лежало у першому ряді, й, аби проникнути далі, доводилося руйнувати стрункість поскладаних одна на одну речей першого ряду, довго совати і переміщувати чотирикутники поскладаних речей, але знайти здебільшого все одно нічого не вдавалося, як і не вдавалося відновити втрачену стрункість. Через те у шафі доводилося складати мало не щодня, й Ірина з мамою потай ненавиділи її і мріяли про три шафи з вузенькими полицями, у яких можна було б поскладати речі лише в один ряд.

Надто великі країни чомусь асоціюються в Ірини з цією їхньою злощасною шафою, їй здається, що життя у цих країнах неможливо впорядкувати, запланувати, зробити зручним та спокійним просто через надто великі відстані, які поглинають спокій і порядок, вбирають їх і порушують внутрішню рівновагу, подібно до електромагнітних приладів, які заважають літакові підтримувати правильний курс. Вона уявляє собі такі відстані як гігантський магніт, розташований десь посередині, котрий хаотично притягує до себе все металеве й відштовхує все магнітне, і протидіяти цьому хаосові надзвичайно складно, а інколи й взагалі неможливо. Тому вона ділить світ на компактні території, вибудовуючи власну, іграшкову візію великого лялькового будинку. Вона розташовує країни за первісним принципом, намагаючись кожній вділити хоча б невеликий шматочок моря, річки, гір, лісу. Території пустель, тундри, тропічних лісів та екватора слід вважати нічийними, адже екстремальність клімату діє подібно до відстаней — хаотично притягує і відштовхує, зосереджуючи всю життєдіяльність на самому лише виживанні, виснажливому й дискомфортному, як безкінечне прибирання у шафі.

Кордони між країнами Ірина вважала не вартими уваги умовностями, тоді вона ще ніколи не бувала на справжньому кордоні, хоча в її уяві це слово викликало доволі похмурі асоціації — суворі озброєні солдати, велетенські вівчарки, готові до бою танки та бронетранспортери, зловмисники по той бік, які тільки й чекають, що прикордонники втратять пильність. Ірині хотілося, щоб у її контурній версії світу все було по-іншому — ніяких прикордонників, собак та бронетранспортерів, а замість міждержавних меж — низенькі квітучі живоплоти, по обидва боки яких тягнуться зелені газони та акуратно оброблені грядочки, а над живоплотами — рясно обвішані грушками та яблуками дерева. Ірина часто уявляла собі мешканців цих контурних країн і те, що вони обов’язково б мали багато подорожувати, а іноді навіть змінювати країну проживання — тимчасово або постійно. Вона довго не могла придумати причини, яка змушувала б їх до такої зміни і спершу просто вважала, що «так веселіше», хоча це непереконливе пояснення її не задовольняло. А потім якось у телефонній розмові мами з кимось почула таємниче «вони переїхали, бо дитині не підходить клімат» і втішилася знайденому вирішенню проблеми. Тепер мешканці її країн переїздили, шукаючи клімат, який більше їм «підходить». Ірина не дуже розуміла, що саме слід розуміти під цим словосполученням, але така загадкова недомовленість подобалася їй найбільше.

Попри легкість, з якою дається їй навчання, і те, що вчитися їй цікаво, все пов’язане зі школою викликає в Ірини внутрішній спротив, опиратися якому ще важче, ніж примусити себе вранці запхнути руки в крижану воду з-під крана. Точніше, сама по собі холодна вода, як і примусове прокидання о певній годині, не були б аж такою великою проблемою, якби не цей спротив, ламати який їй безуспішно доводиться у всьому пов’язаному з відвідуванням школи. Ірина розуміє, що по-іншому не вийде, що вчителька математики має рацію, коли каже: «Дисципліна — це основне, чого ви повинні навчитися». Але Ірина нічого не може з собою зробити, і їй вдається навчитися багато різного, примусити себе розібратися, запам’ятати, переписати з чернетки на чистовик, але змиритися з необхідністю постійно підпорядковуватися виявляється значно важче, ніж звикнутися з думкою про те, що колись її власні руки будуть такими ж сухими й невагомими, помережаними тонкими синіми прожилками і вкритими старечим ластовинням, як руки її бабусі.

Ірина не наважується на поважний бунт, але не може відмовитися від щоденного дрібного саботування. Вона примушує довго будити себе щоранку, вередує за сніданком, відмовляється від шкільних обідів, відшпилює дурнуваті банти з голови, щойно вийшовши з під’їзду, іноді робить це навіть демонстративно, на очах мами або бабусі, які стежать за нею з вікна. Вона старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять. Вчителька щоразу робить їй зауваження, знижує оцінку, але нічого не допомагає, Ірина не дуже розуміє, чому саме для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил, але не поступається попри цілковиту безперспективність такого спротиву.

Хоча загалом вона старанна учениця і її поведінкою всі задоволені — як вчителі, так батьки. Можливо, справа саме в цьому, і їй дійсно важливо зберегти за собою хоча б символічне право на незгоду, потребу не поступитися бодай чимось, не дати перетворити себе на зручну в користуванні дівчинку, позбавлену недоліків та органічно інтегровану в шкільний колектив, розчинену в ньому й майже невидиму. Так інколи буває, коли гортаєш альбом зі світлинами колишніх однокласників і раптом ловиш себе на думці, що не пам’ятаєш, як звати цю кругловиду дівчинку в білих бантах. Точніше, як її звати, ти бачиш у підписі під світлиною і навіть можеш проасоціювати цей підпис із якимись неясними спогадами про те, як одного разу вона поставила собі чорнильну пляму на білому манжеті сукні й дуже соромилася цього, зворушливо ховаючи непропорційно довгі руки підлітка за спиною. Але цей спогад позбавлений індивідуальності, більше схожий на пригадування епізоду з якогось фільму, ніж на сцену з твого власного минулого. Тоді Ірина ще не розуміла, чому так боїться перетворитися саме на таку старанну й непомітну дівчинку, чиї неконфліктність та пасивність дозволять описати все її майбутнє у кількох нуднуватих фразах.

Ірина

По суботах до бабці іноді приходила Раїса Михайлівна. Ірині завжди здавалося кумедним це поєднання звуків, і навіть не через контраст хижацького, рисячого звучання імені з домашнім і затишним по батькові, просто це поєднання зовсім не підходило до кругленької, рум’яної і вічно бадьорої сусідки. Раїса Михайлівна кілька років тому поховала свого чоловіка — військового, вони приїхали до будинку, де жила бабця Ірини, і зайняли за неписаним правом «визволителів» одну з найкращих квартир під дахом. Раїса Михайлівна любила розповідати бабці, що вона і досі мріє, аби колись влаштувати собі робітню, чи, як висловлюється вона сама, «каморку» на горищі, встановити там великі вікна, поставити диван, почепити гамак. Але чоловік Раїси Михайлівни не був особливо майстровитим, і за всі роки життя в їхній п’ятикімнатній квартирі не спромігся зробити навіть санітарного ремонту, тож тепер там звисали зі стін давно обшарпані шпалери, які залишилися ще від попередніх власників (про те, ким були ці люди і що з ними сталося, бабця відмовлялася розповідати Ірині), демонструвала чудеса витривалості древня сантехніка і побутова техніка на кухні — іржаві крани, з яких лише іноді крапала вода, масивний, із заокругленими кутами холодильник зразка початку 50-х, що через нерегулярні проміжки часу видавав із себе страхітливі звуки, повищерблюваний у багатьох місцях нелакований дубовий паркет, який скрипів, здавалося, не лише під ногами, а навіть від подуву вітру за вікном.

Раїса Михайлівна пекла дуже смачні торти, замовники приїздили до неї з цілого міста, і поки Раїса Михайлівна була молодшою, то могла спекти солодке для двох чи трьох весіль одночасно. Але з віком почала брати все менші замовлення, і тепер кожен, кому вдалося отримати її згоду спекти торт, вважав себе щасливим і був ладний заплатити будь-яку суму, торти Раїси Михайлівни перетворилися на легенду, і не одна цукерня у місті була би щаслива, якби Раїса Михайлівна погодилася виступати у них хоча би консультантом і вони могли б вписати її прізвище у своє меню. Але Раїса Михайлівна не погоджувалася на жодні новомодні бізнес-пропозиції, пекла тоді, коли мала до цього натхнення, і продовжувала мешкати у своїй п’ятикімнатній квартирі з малопомітними уже слідами колишньої розкоші.

Ірині подобався запах, який ішов від Раїси Михайлівни, то був легенький запах суміші ванілі й цинамону з домішкою цитрини, мабуть, цей дух так в’ївся у її шкіру за роки випікання солодощів, що вже ніколи повністю не вивітрювався і страшенно пасував до рожевих круглих щік та вічно бадьорої посмішки Раїси Михайлівни.

Сусідка ніколи не приходила до бабці з порожніми руками і завжди приносила для Ірини кілька своїх знаменитих заварних тістечок із лимонним кремом або шматок торта чи хоча би жменьку печива. Ірина не дуже любила солодке, але принесене Раїсою Михайлівною мало той самий запах, який виділяла її шкіра, й Ірина готова була годинами вдихати цей аромат. Він не асоціювався у неї ні з чим їстівним, а був чистою метафорою домашнього затишку, спокою, спокійного пообіднього світла, пропущеного через тканину штор на кухні, гладенької поверхні атласного халата Раїси Михайлівни у яскраво-червоні квіти. Її круглі стегна під блискучою тканиною рухалися злагоджено і заколисливо-спокійно, мов механізм бабциної швейної машинки, коли вона застрочувала якийсь довгий шов.

Бабця із Раїсою Михайлівною пили на кухні каву з домашніми наливками і розмовляли про самотність. Тобто насправді вони переповідали одна одній, як познайомилися зі своїми чоловіками, як одружилися, як жили, якими були перші слова дітей і онуків, як важко було виживати з дітьми в усі часи, якими складними були колись кулінарні рецепти і як неймовірно багато повинна була встигати кожна жінка. Але у всіх цих історіях Ірині вчувалася лише позбавлена дна самотність кожної з жінок, самотність, що її відчували, коли доводилося тягнути на своїх плечах всі родинні турботи і не було на кого покластися, не було з ким розділити всі ці щоденні дрібні проблеми та рішення, які слід було приймати. Самотність, яку вони відчували тепер, коли всі їхні зусилля завершилися самотністю буквальною, у якій окрім омріяного спокою було і багато гіркоти, жалю за тим, що проминуло, за тим, що так і не здійснилося, за тим, чого вже ніколи не буде, і за тим, що в кінці дороги, якою б важкою вона не була, не існує жодної винагороди, а лише відлуння порожніх кімнат і безкінечність безсонних ночей.

Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.

І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив, багато працював, мав високу посаду, забезпечував родину, бабця могла не ходити на роботу й лише іноді шити щось на замовлення знайомих, більше для приємності, ніж для грошей. Вона не нарікала, бо завжди розуміла, що головне в житті дідуся не дім, і навіть коли він повертається до неї, то подумки залишається там, у своїх клопотах і справах, в які її ніколи не посвячує, і це поступово вибудувало між ними стіну, стіну мовчання, взаємної поваги і толерантності, стіну відчуження.

Чоловік Раїси Михайлівни любив випити і був по-військовому різким, міг навіть підняти руку на дружину чи сина. Щоправда, це не заважало йому слухатися Раїси Михайлівни в усьому і повністю від неї залежати. Коли її чоловік вийшов на пенсію, Раїса Михайлівна відчула себе так, ніби у неї народилося ще одне немовля. Він був цілковито непристосований до побуту, і якщо дружині доводилося відлучитися кудись на цілий день, то чоловік гарантовано залишався протягом цього дня голодним. Навіть якщо Раїса Михайлівна готувала йому їжу, розкладала її у тарілки і писала детальні інструкції, як і що слід підігріти, він не здатен був зробити цього самостійно. Обов’язково щось плутав, забував, що поставив на вогонь, виливав, пересмажував, розливав, розбивав, а врешті-решт просто відмовився від усіх цих складних маніпуляцій і просто не їв, коли дружини не було вдома. Таким же нездатним він виявився і до будь-якої іншої домашньої роботи, тож Раїсі Михайлівні доводилося самій лагодити крани, забивати цвяхи, ремонтувати все, що потребувало ремонту, — викликати сантехніків чи інших майстрів чоловік їй чомусь забороняв. Її життєрадісна натура сприймала все це доволі безболісно, і вона не нарікала. Лише тепер, коли чоловік помер, вона наважилася зізнатися бабці, що відчула суттєве полегшення, бо принаймні не потрібно переживати, що він нап’ється і підпалить хату.

Поговоривши про життя з власними чоловіками, сусідки переходили до розмов про своїх дітей. Син Раїси Михайлівни так ніколи й не одружився, чим справив матері неймовірну прикрість, адже вона так мріяла мати онуків і особливо онучок, якщо вже не довелося самій народити донечку, що зав жди було найбільшою мрією Раїси Михайлівни.

Батьки Ірини були інженерами-будівельниками і кілька років жили в Індії, працювали там на різних об’єктах. Коли вони виїхали, Ірині було чотири, а коли повернулися — сім років. Після повернення батьки мало не розлучилися, мати хотіла, аби вони назавжди виїхали за кордон, а батько був категорично проти, він вважав, що людина повинна бути патріотом своєї країни і залишатися жити в ній, що б не трапилося. Після кількох років постійних сварок і скандалів мати Ірини таки виїхала ще раз на кілька років до Монголії, але не витримала, розірвала контракт і повернулася в сім’ю.

Сама Ірина не дуже багато запам’ятала зі свого перебування в Індії з батьками, спогади приходили уривками — гарячий пісок у дворі біля дому, діти, з якими вона не може порозумітися, гострий смак незнайомої їжі, страх перед надто різкими запахами спецій, бажання вимастити чимось темним свою шкіру, щоб не відрізнятися від загалу і щоб на неї не дивилися як на чужинку, сварки батьків, під час яких її виганяли погуляти, заплакані очі мами після того, як вона поверталася з прогулянки. За ці роки Ірина опанувала англійську і говорила без акценту, позбулася страху перед вивченням іноземних мов, бо навчилася засвоювати їх по-дитячому, в розмові, і потім цей страх не змогли нагнати на неї знову в українській школі, хоча вчителька і намагалася постійно знизити їй оцінку за незнання англійської граматики. Але відтоді у неї лишився і подив перед тим, як багато зайвих слів існує на позначення однієї простої речі. І те, що опанування нових мов давалося їй із легкістю, не позбавляло її цього здивування і навіть певної зневаги до такого марного ускладнення речей. Вона ніколи не розуміла, чому люди з такою повагою ставляться до тих, хто володіє кількома мовами, їй самій завжди здавалося, що це ніяке не знання, а лише непотрібне дублювання тіней того самого предмета — стіл, стол, стул, зе тейбл, дер тіш, ля меса — що зміниться від цієї нікому не потрібної навали звуків, котрі нічого не додають і нічого не прояснюють у природі предмета, який називають?

Ірина любила спостерігати за тим, як бабця вишиває. Потім, коли вона подорослішає, їй буде дуже складно пригадати свою бабцю без вишивки у руках. Здавалося, вона вишивала завжди. Точніше, стільки, скільки Ірина її пам’ятає. Бабця осліпла майже відразу після Ірининого народження, після якоїсь до кінця не з’ясованої хвороби. До того бабця, як і всі, мабуть, займалася різними справами. Кудись ходила, щось робила, з кимось розмовляла. Відтоді, як осліпла, вона майже не вставала зі свого плетеного крісла-гойдалки біля вікна і постійно тримала в руках якесь вишиття. Ірина так звикла до бабциних вишивок, що до певного віку навіть не припускала, що інші сліпі не можуть вишивати. Це стало для неї справжнім шоком, коли вона усвідомила, наскільки неприродньо виглядають яскраві бабцині вишивки, адже світ сліпої людини просто не може бути таким яскравим. Не повинен згідно уявлень здорових. Але, мабуть, у ці яскраві квіти, що на вишивках часто перетворювалися на метеликів, бабця вкладала усе, чого їй бракувало у реальному житті. Вона вміла якось по-особливому сполучати між собою нитки, брала по ниточці кожного кольору і складала їх в одну, грубшу нитку. А в наступній поєднувала кольори вже по-іншому. Виходило дуже незвично і гарно. Ірині бабця розповідала, що відчуває кольори пучками пальців, відчуває тепло і холод і намагається поєднати їх між собою так, щоб тепло і холод сполучалися у комфортну для тіла температуру.

Бабця ніколи не вишивала хрестиком, а тільки гладдю і компонувала простір на тканині так само інтуїтивно, не використовуючи жодних шаблонів і попередніх малюнків. Для неї вся тканина складалася з різних теплових зон, які вона відчувала пальцями й уміла підібрати для них відповідні відтінки ниток.

За день бабця вишивала по кілька серветок. А часом, особливо взимку, їй кортіло вишивати килими, і тоді метелики-квіти заповнювали грубе полотно, що його потім батьки вішали на стіну або дарували комусь. Бабця не хотіла, щоб її вишивки продавали, і просила їх роздаровувати.

Над Ірининим ліжком висів такий килим, спати біля нього було дуже тепло і затишно. Часом вночі Ірина прокидалася й торкалася килима, і їй здавалося, що він і справді випромінює рівне, ледь відчутне, але надзвичайно приємне тепло.

Бабцині вишивки роками не втрачали яскравості кольорів. Тканина, на якій вони були вишиті, а часом це були звичайні шматки простирадла, зазвичай нищилася швидше, на ній пропалювалися або утворювалися дірки, розходилися нитки, а вишивка виглядала ніби її вчора закінчили.

Після бабциної смерті всі вишивки, які були у них вдома, раптом ніби завмерли, килими на стіні стали такими ж холодними, як і бетон, який вони закривали, кольори не втратили яскравості, але якось посуворішали. Так тривало сорок днів, а потім все стало так, як було раніше. На бабциній могилі поставили дубовий хрест, як вона і просила. Хрест був із грубого дерева, а посередині зробили спеціальний рівчак шириною із запаску на сорочку, у нього помістили спеціально виготовлений із герметично закритого грубого скла резервуар із вишивкою, яку бабця приготувала заздалегідь. На вишивці були все ті ж самі, улюблені бабцині квіти-метелики, і щороку на її могилі виростали чорнобривці, навіть якщо ніхто їх не садив.

Петро і Степан

Насамперед слід згадати епізод із м’ячем. На перший погляд він не має нічого спільного з цією історією, але хочеться почати саме з нього. Через якийсь малопомітний, але тим не менше важливий його зв’язок з рештою.

Це були двоє хлопців, двоє братів. Старший та молодший. Петро і Степан. І хоча різниця між ними була меншою за два роки, всі чомусь добре знали, хто старший, а хто молодший. Вони були зовсім несхожі, але їх часто плутали, розповідаючи про Степана те, що відбулося з Петром, та навпаки. Правда з’ясовувалася тоді, коли оповідач випадково кидав фразу: «ну, Петро, цей молодший» чи навпаки: «ну, Степан, котрий старший». Тут співрозмовник переважно отямлювався і розставляв усе на свої місця. Те, хто саме старший, всі знали напевно. Степан був невисоким, кремезним, чорнявим, його зовнішність виглядала настільки типово для тих місць, що його світлину в гуцульському кептарику, кресані і з топірцем можна було б помістити у якийсь краєзнавчий альбом із довколишніми гірськими пейзажами, короткими історичними екскурсами та переліком визначних історичних дат. Він одягався і розмовляв підкреслено недбало, «по-свойськи», легко знаходив спільну мову з продавцями на базарах і робітниками, любив фізичну працю, й сусіди та більшість знайомих навіть не підозрювали, що він є «тим самим» Степаном Опришком, відомим композитором, автором симфонічної музики, вундеркіндом і талановитим скрипалем та диригентом, завдяки якому до містечкової філармонії почали з’їжджатися туристи з усього світу, аби послухати його музику в авторському виконанні або у виконанні оркестру під диригуванням Степана. Степан не їздив на гастролі, він узагалі вкрай рідко виїздив зі свого містечка й ніколи не віддалявся від нього більш ніж на сотню кілометрів. Але оркестр багато гастролював із його творами, з неймовірним успіхом виконуючи їх по різних кутках світу, й поступово довкола постаті автора утворилася ціла приватна міфологія.

Наприклад, одна з легенд розповідала, що ніякого Степана Опришка насправді не існує, а написана буцімто ним музика — це насправді продукт колективного авторства, уміло розрекламований місцевим імпресаріо. А роль Степана для туристів відіграє місцевий п’яничка, аби справляти ще більш екзотичне враження.

Інша історія стверджувала, що Степан не виїздить за кордон через проблеми із законом, бо його нібито засудили за оборудки з нерухомістю, але термін він відбуває умовно, тож виїзди за кордон йому заборонені.

Третім з найбільш популярних пояснень того, чому Степан уникає гастролей, була версія рекламної стратегії, за допомогою якої він уміло підігріває цікавість до себе та власної музики.

Ще одним доволі поширеним трактуванням було таке, що всі його твори — це насправді маловідома українська музична класика, адаптована ним на сучасний лад.

Сам же музикант ніколи й ніяк не тлумачив публічно причин своєї нелюбові до мандрів, на всі питання такого типу лише мовчки знизував плечима.

Петро був на голову вищим за Степана, мав густе біляве волосся, яке м’якими кучерями спадало на плечі, яскраво-голубі очі і довгі пухнасті вії. Вродливі, витончені риси обличчя, загальне враження аскетизму від худорлявої, але стрункої, позбавленої бібліотечного сколіозу постаті, стильно вим’яті маринарки й білі сорочки, портфелі зі свинячої шкіри, продумана недбалість зачіски, доповнена вишуканістю жестів і міміки. Манера триматися і розмовляти підкреслено театральна, повільна, самозакохана, у виконанні когось іншого це виглядало б манірно, але Петрові личило і вдало доповнювало незвичність його вроди.

Але все це буде згодом, через багато років після згаданої вище гри у футбол.

Ініціатором гри тоді був Петро, молодший. Він взагалі часто ставав ініціатором. Йому з дитинства подобалося говорити з людьми, переконувати, він знав, що йому добре це вдається, що він вродливий і розумний, що вміє вчасно посміхнутися, зробити елегантний жест, досконало володіє усім арсеналом світськості, яка була у нього вродженою й від того ще більш переконливою. Степан теж умів гарно говорити і зачаровувати співрозмовників, а особливо співрозмовниць, несподіваними історіями, загадковими паузами в розмові, вдало сформульованими компліментами. Але він часто приховував ці свої вміння, вдаючи простуватого і навіть грубуватого, йому подобалося мінятися, удавати з себе когось, ким він насправді не є, ховати власну проникливість і провокувати співрозмовника на незаплановану відвертість. Зі своїм молодшим братом він теж часто удавав. Із роками Петро все охочіше брав на себе роль старшого й з ледь помітним докором та повчальністю давав Степанові поради, іноді виглядаючи при цьому трохи кумедно. Але Степанові подобалася така гра, особливо на людях, йому взагалі більше подобалося спостерігати за іншими, ніж давати комусь матеріал для спостережень. Він дуже ощадливо поводився зі словами, жестами і навіть рухами, ніби не хотів розповідати про себе і взагалі якось проявляти себе, поки не відчував, що може справити цим належне враження. Хоча насправді йому йшлося не про це. Він давно помітив, що більшість людей швидше готові довіритися мовчазному непоказному співрозмовнику, бо тоді вони не бояться виглядати смішними, недолугими та непереконливими. А Степан більше любив слухати чужі історії, аніж розповідати свою власну. Тому він рідко вступав у розмову, якщо у цьому не було необхідності, воліючи бути мовчазною тінню свого брата.

У майбутньому, дорослому житті вони часто розігруватимуть цю партію удвох. Петро стане успішним бізнесменом і часто привозитиме до батьківського дому своїх закордонних партнерів, із шармом демонструватиме їм облізлу сецесійність середмістя, хизуючись досконалою англійською, гордо оповідатиме дитячі історії, які відбувалися на тлі столітнього кахляного п’єца у вітальні батьківського помешкання. Хімік за освітою, він деякий час намагався робити наукову кар’єру, але неминучість пов’язаного з цим життя у злиднях змусила його шукати собі інших способів заробляти. Одного разу на закордонній конференції він познайомився з німецькими колегами, також хіміками, які розповіли йому про нові перспективи розробок генетично модифікованих продуктів. Під це фірми-виробники готові були давати фінансування для розробників. Так і виник спільний проект, у якому основну роботу виконували в Україні, а фінансування йшло від німецьких замовників. Степан від суто наукового керівництва поступово перейшов до менеджменту і тепер уже займався лише пошуком нових партнерів і ринків збуту, його фірма розросталася з року в рік. Але попри весь свій досвід Степан продовжував цінувати поради брата, який умів бачити людей наскрізь. Тому кожного потенційного партнера привозив до брата і, поки не довідався його думки, не починав співпраці.

Важливість ролі Степана під час таких зустрічей важко було помітити, адже він лише мовчки обслуговував гостей, нечутно міняв попільнички, готував каву, салатки і фасольку по-бретонськи (більшість гостей приїздила, ясна річ, влітку), наливав до кришталевих чарок міцні настоянки власного приготування, а потім каву до горняток зі старої, благородно вкритої лініями майбутніх тріщин порцеляни і з відсутнім виразом обличчя грав роль ідеального кельнера. А залишившись на самоті, брати нарешті говорили, і тоді вже молодший уважно слухав, а старший розповідав, кому з гостей варто довіряти, а хто явно щось приховує. Його спостереження завжди виявлялися точними, і якщо молодший не слухався поради, то потім обов’язково шкодував. Але Петро вкрай рідко не дослухався до цих порад, бо знав, що брат дуже добре вмів бачити людей наскрізь, помічати невловимі посмішки, вираз обличчя, який видавав приховану незгоду, особливу манеру тримати цигарку, правильно інтерпретував нервове клацання запальничкою і похитування ногою, а його висновки про людей, зроблені на підставі спостережень та інтуїції, переважно бували безпомилковими. Колекціонування таких спостережень за людською поведінкою було улюбленим заняттям Степана. Він багато років займався цим, поки працював кельнером у барі навпроти, але і тепер, коли цей бар уже належав йому, любив сидіти за столиком біля барної стійки й непомітно стежити за відвідувачами.

Вони жили у будинку на розі центрального проспекту. Попри свою центральність, проспект не був надто гамірним, тут дозволялося пересуватися лише пішки, і це робило вулицю приємною. Під їхнім балконом ріс каштан, у травні він зацвітав рожевим, і саме в травні було особливо приємно сидіти на балконі й пити міцну каву з кардамоном. Майже кожного літнього ранку повз їхні вікна проїздила поливальна машина. Їй дозволялося пересуватися навіть пішохідною зоною, і вона сповна використовувала цей привілей, непоспіхом під’їздила до кожної клумби і випускала струмінь розчиненої у воді райдуги на ще напівсонні іриси, нарциси, кипариси і вже напівсонну матіолу, яка відпрацювала своє звечора і тепер лаштувалася на відпочинок. Водій старенької поливальної машини любив свою справу і мав здібності до ремонтування техніки. Це він придумав химерну конструкцію, яка перетворила малоефективне і мляве розбризкування води зі старенького ґумового шланга на атракційне видовище. Спостереження за цим видовищем було головною дитячою і старечою розвагою мешканців вулиці ось уже кілька років, відколи поливальник вигадав цю химеру. В її основі був велетенський пластмасовий соняшник з пелюстками, пофарбованими у кольори веселки. Соняшник обертався, точніше, хилитався на якійсь невидимій пружині, відтворюючи рухи дитячого дерев’яного коника, з якого вже зіскочила дитина, але іграшка продовжує рухатися за інерцією. Квітка була розміщена у спеціально сконструйованій пластмасовій будці, дверцята якої роз’їжджалися, випускаючи соняшник, невидимий механізм піднімав квітку вище, а потім вона починала хитатися в усі боки і випускати тоненькі струмочки води. Якщо водієві вдавалося правильно припаркувати машину, то сонячні промені чіплялися за водяні струмені з добре відпрацьованим відчуттям кольору і ритму, експериментуючи з короткотривалими ефектами алхімії барв та відтінків. Від цього видовища неможливо було відірватися. Зупинялися і заворожено завмирали на кілька секунд, притискаючи до грудей пухкенькі портфельчики чи дипломати, навіть заспані дядьки, які цієї ранньої пори поспішали до своїх канцелярських приладь і важливих телефонних переговорів до будівлі з фікусами на кабінетних підвіконнях. Кожен із них раптом забував про свої тривожні сни і погані аналізи, про сум неясного походження, який все частіше накочується не лише у години безсоння, а й дає про себе знати цілком несподівано, ніби застарілий зубний біль. Заспані дядьки раптом нерухоміли і відчували себе знову худорлявими хлопчиками у закоротких штанях і розхристаних сорочках. Хлопчиками, які вперше у житті стискають у спітнілих долонях помутніле вічко дитячого калейдоскопа, де невтомно вибудовуються і зникають, немов у піску, плинні мозаїки кольорового скла. І щось є таке у цих суворих геометричних конструкціях, воно не дає не лише відірвати погляд, а й дихнути без остраху, що від надто сміливого видиху цей чарівний паралельний світ раптом зникне і назавжди залишить після себе химерне відчуття чогось дуже близького, розташованого на відстані витягнутої руки, але водночас недосяжного, здатного підкорятися лише власній загадковій логіці.

Маленькі діти з довколишніх будинків завжди безпомилково точно прокидалися о порі, коли поливальна машина наближалася до їхніх вікон і голосними криками вимагали поставити їх на підвіконня, а заспокоювалися, лише коли бачили феєрверк водяних бризок. Вони завмирали і майже не дихали, спостерігаючи за ритуалом поливання, а потім, коли машина від’їздила, так само мовчки засинали просто на руках у своїх мам чи бабусь, спали глибоким сном кілька годин і прокидалися в безжурному настрої, уважно прислухаючись до кожного звуку за вікном, схожого на шум мотора. Ціле щастя, що вулиця була пішохідною, а то дітям довелось би півдня проводити на підвіконні, чекаючи, що диво з’явиться знову.

Жінки і дівчата вибігали з дому, як завжди, із запізненням, інколи вони не встигали не лише поснідати, а навіть нафарбувати вії, але як би вони не поспішали, завжди зупинялися на кілька хвилин і теж завмирали, спостерігаючи за бризками. Їм увижалися якісь далекі острови, крики чайок (обов’язково звідкись здалеку, зблизька чайки вже не такі романтичні), пінний шурхіт хвиль, що труться об пісок, меланхолія водоростей, які дозволяють хвилям спершу заковтувати себе, а потім випльовувати на порожні пляжі, вдало підсвічені призахідним сонцем.

Усі ці люди обступали поливальну машину тісним колом, але стояли так тихо і нерухомо, що було чути, як поскрипує, розсуваючи дверцята, стара пружина, здавалося, от-от вдасться почути, навіть як розплющується огірок між скибками хліба на канапках у течках товстеньких чоловіків у костюмах, як витікають парфуми з погано закритого флакона у жіночій сумочці, як повзе петля по новеньких панчохах дівчини в синьому, як бурчить у животі хлопців за вікном другого поверху будинку на розі.

Батько хлопців, назвімо його Орестом, теж працював у такому кабінеті з фікусом. Час від часу, коли спина його боліла від незручного крісла, він вставав зі свого місця, замислено підходив до фікуса і підливав його спеціально відстояною у скляній карафі водою. Йому дуже подобалося спостерігати, як зникає у землі волога, він згадував у цей момент щось приємне, таке, що завжди викликало у нього таємничу посмішку, можливо, сонце, яке заливає його кабінет помаранчевим світлом незадовго до кінця робочого дня. Або світанок, який йому нещодавно випадково вдалося підгледіти на балконі. Чи не єдиний світанок на березі моря, який йому довелося бачити у житті, й він дуже дбайливо зберігав той спогад. Дитячі посмішки на старих світлинах своїх хлопців, запах волосся дружини на ще теплій вранішній подушці, хрумку скоринку свіжого хліба або полуничне варення, що розтікається на підсмаженій грінці.

Їхня мати, Олена, працювала у схожому кабінеті, але кількома поверхами нижче, її стіл межував із робочими місцями ще кількох співробітниць. У кімнаті, де всі вони сиділи, рідко бувало зовсім тихо, переважно котрась із маминих співробітниць щось розповідала або в телефонну слухавку, або комусь за сусіднім столом. Через ці постійні розмови важко було зосередитися, і тому Олені часто здавалося, ніби її голова схожа на глечик, що у ньому колись давно її бабця тримала гречку. Крупа злежувалася і не хотіла висипатися, бабця бурчала, набирала гречку жменями, висипала на стіл й перебирала. Перебирання добре впливало і на бабцю, і на гречку, бабця заспокоювалася, а розворушена крупа краще висипалася на стіл, і вже десь при денці бабці не доводилося запихати до глечика руку, щоб витягти чергову жменю, а можна було сипати просто з глечика. Олені здавалося, що у цьому є щось магічне, і вона досі, коли приходила додому з надто напханою різними дріб’язковими розмовами головою, сідала перебирати гречку, аби через півгодини відчути, як із пальців зникає напруження, плечі випростуються і невидимий обруч перестає стискати скроні.

Того дня хлопці залишилися вдома самі. Вони захворіли і не пішли до школи. Точніше, захворів старший, а молодший вранці спритно притулив градусника до нагрітого чайника, і мати залишила вдома обох. Їм веліли щогодини полоскати горло евкаліптовою настоянкою, вбрати теплі шкарпетки і жодному разі не бавитися вдома у футбол. Останнє не мало прямого зв’язку з хворобою, а радше з маминим бажанням уникнути розбитої вітрини серванта, абажуру лампи чи ще якихось мимовільних наслідків цієї гри.

Але заборону, ясна річ, було порушено, і то вже незабаром після того, як поливальна машина завершила одне з останніх своїх у цьому сезоні шоу. Вересень того року стояв задушливий, але рано чи пізно спека мала припинитися, а разом із нею і необхідність поливати квіти і тротуари.

Вирішили грати обережно, подалі від серванта, в спальні, відчинивши вікно, як єдиний, на їхню думку, об’єкт, що його можна було пошкодити. Напередодні батько подарував їм нового м’яча — мрію кількох попередніх сезонів. М’яч ще пахнув шкірою, був блискучим, без жодної подряпини і потертості. Втриматися від спокуси було надто важко. Вони почали гру, і спершу все було гаразд. Уже через кілька хвилин хлопці збагнули, як саме потрібно рухатися, аби не зачепити небезпечних предметів. Але раптом Петро не розрахував удару і м’яч вилетів у прочинене вікно, приземлившись на квітнику сусідки з першого поверху. Це була подвійна катастрофа. Аби уникнути скандалу, потрібно було терміново і головне непомітно забрати м’яч, але під час цього забирання мати або батько можуть зауважити їх через вікна своїх кабінетів. Брати повагалися якусь мить, і тут побачили на вулиці компанію трохи старших за себе незнайомих хлопців. І попросили їх підняти м’яча. Хлопці погодилися і справді знайшли м’яч, але віддавати чомусь передумали, тому весело помахали братам на прощання і побігли геть. Брати стояли біля вікна, стиснувши пальці в кулаки, і уважно вдивлялися в спини хлопців. В одного розв’язалася шнурівка, він присів, поклав м’яч біля себе і, мабуть, відчувши на спині пильний погляд, ще раз озирнувся. У цей момент м’яч викотився на середину дороги і потрапив просто під колесо поливальної машини. Якби хлопець не зупинився, а продовжував бігти далі за своїми друзями, він теж міг би не помітити машини і опинитися під колесами. Це був один із важливих досвідів для братів, у цей момент вони уперше так чітко усвідомили непередбачуваність і непевність існування, яке досі здавалося їм стабільним і керованим чіткими правилами гри та домовленостями. Того вечора вони за мовчазною домовленістю рано лягли спати і відмовилися від традиційного вечірнього стеження за квартирою сусідки з будинку навпроти, яка мала звичку роздягатися перед незаштореним вікном.

Того ж дня Олена дізналася про те, що у її чоловіка роман із якоюсь молодою дівчиною, а Ореста викликав до себе шеф і повідомив про переведення на іншу посаду. Відтепер Орест уже не мав власного кабінету і працював у одній кімнаті разом із кількома іншими художниками-оформлювачами видавництва, а секретарка стала коханкою нового шефа. Орест забрав із собою разом з паперами вазонок із фікусом і поставив на новому робочому місці. Листя фікуса трохи закривало його стіл, створюючи ілюзію відокремленого простору. Знову звикати до праці з іншими людьми в одній кімнаті було важко, Орестові постійно заважав то скрип чийогось крісла, то надто гучний звук, із яким співробітник за сусіднім столом ковтав гарячу каву, то надто різкий запах парфумів дівчини за столом навпроти. Так само важко було йому свого часу звикати до праці у визначені години, до приходу на роботу щодня вранці, до того, що він уже більше не вільний митець, а звичайний кабінетний клерк. І він усе частіше згадуватиме про те, як добре працювалося у власній майстерні, й думатиме, що стабільний прибуток не вартує аж таких жертв. Усі ці думки відволікали його від роботи, й тепер його ілюстрації до дитячих книг виходили похмурими — серед зображень чомусь переважали брудно-сірого кольору зайці з понуро опущеними донизу вухами. Він постійно малював таких зайців, навіть там, де за сюжетом казки взагалі не було ніяких тварин. Тоді зайці опинялися у тлі, на фартушках охайних дівчаток із волоссям кольору гнилої моркви, на сорочках підстрижених на рівний проділ хлопчиків, на обкладинках книжок, які казкові бабусі читали казковим онукам.

Того вечора Олена довше, ніж звичайно, перебирала гречку, а потім рішучим жестом висипала чисту крупу назад, до неперебраної, поставила гречку на полицю і вийшла з кухні. Ніхто не запитав її, чому сьогодні не буде вечері, всі були надто зайняті власними думками.

Про те, що думав з цього приводу Орест, мало відомо. Можливо, він вирішив, що втрата посади — це справедливе покарання за невірність, а може, взагалі не сприйняв це як покарання. Буває ж так, що, тільки коли щось втрачаєш, раптом усвідомлюєш, наскільки воно тобі набридло. Особливо часто таке усвідомлюють замріяні чоловіки середнього віку. Імовірно припустити, що в його по передній роботі єдиними перевагами були окремий кабінет і фікус на підвіконні. Або він не побачив у теперішній посаді суттєвої різниці у порівнянні з попередньою, хіба те, що нова робота була значно спокійнішою. Він більше не мусив займатися різними організаційними справами, пильнувати верстання книжок у друкарні, сваритися з відділом збуту, пояснювати керівництву, чому художники знову зіпсували обкладинку. Зараз він міг спокійно малювати цілими днями, тобто займатися тим, що йому найбільше подобалося і про що йому завжди мріялося. Але радості від того, що його мрія нарешті здійснилася, він чомусь не відчув. А можливо, якась проблема таїлася у його стосунках із таємничою коханкою, про існування якої знали всі співробітниці Олени, але вони не знали більше нічого, крім самого факту її існування. Були, ясна річ, якісь припущення і здогади. Наприклад, усі чомусь були переконані, що вона має працювати разом із ними. Можливо, тому, що у житті більшості людей поза межами роботи взагалі мало що відбувається. Але ніхто ніколи її не бачив і не міг сказати Олені нічого конкретного. Іноді Олена навіть думала, що ця історія може бути вигадкою когось злосливого, хто хотів зіпсувати їхні стосунки. Але в глибині душі вона розуміла, що це не вигадка, такі речі часто важко пояснити, але легко відчути і переконатися, що відчуття твоє правильне.

Орест

Орест вибрав майбутнє місце навчання випадково, шукав таке, де був невисокий конкурс, бо йому хотілося вступити напевно, щоб чимшвидше поїхати жити до іншого міста, далі від батьків. Того дня, коли він приїхав до Львова здавати вступні документи, він ще не знав, до якого вузу піде. Особливого бажання навчатися не було, навіть навпаки, він мріяв пожити нарешті вільним від обов’язків, творчим життям. У чому саме мала би виявлятися «творчість», він теж наразі не дуже усвідомлював. Як у багатьох у його віці, в Ореста було доволі романтичне і розмите уявлення про життя богеми — мансарди з цигарковим димом, який ніколи не вивітрюється, пиятики до ранку, абсент, кальвадос, бургундське, вродливі музи й задумливі пообідні мрії. Щось таке дуже би йому підійшло після розміреного і напруженого шкільного життя, яке амбітні батьки прагнули зробити для нього якомога інтенсивнішим, аби виховати гармонійно розвинуту особистість. Тепер йому хотілося від навчання лише одного — щоб воно якнайменше його обтяжувало.

Орест до того часу бував у Львові лише кілька разів, тож адреси і описи маршрутів кількох львівських вузів мав із собою на листочку. Першим у списку стояв університет, і потрапити до центрального корпусу було найлегше, тож Орест поїхав туди просто з вокзалу, розсіяно вслухаючись у заколисливе скреготіння трамвайного вагону. Трамвай їхав поволі, часто зупинявся, натужно виписував дуги поворотів і різко заклацував двері на зупинках, вбираючи нечисленних пасажирів. Орестові подобалося у трамваї, подобалася його некваплива, трохи зверхня манера дзеленчати, попереджаючи про своє наближення, привілей сповільнювати рух на деяких людних перехрестях, де решта транспорту змушена була зупинятися і чекати, аж поки неповороткі вагони здійснять свій крейсерський рух праворуч або ліворуч. Львівський трамвай був для нього своєрідним символом справжнього міста, ще не мегаполісу, але вже не містечка, й було дуже приємно відчувати себе причетним до цього таємничого міського життя, яке не мало, на його тодішню думку, нічого спільного із містечковістю дотеперішнього Орестового оточення. Таке місто середнього розміру — це було саме те, чого Орест прагнув для себе тепер, вважаючи маломістечкове існування вже пройденим етапом, хотілося якнайшвидше вирватися з оточення, в якому давно не залишилося нічого таємничого, незнаного, до нових вражень і відчуттів. Але в той же час ці відчуття не мали би бути занадто новими, холодна непевність мегаполісу відлякувала його, він почувався малим і загубленим, і обживання такого занадто великого і негостинного простору позбавило би його безтурботності, з якою він хотів провести свої студентські роки.

У неквапливості трамвайного руху було щось солідне, медитативне, з-за кожного повороту визирали все примхливіші контури старих будівель, йому навіть вдавалося розгледіти окремі елементи ліпнини на фасадах, обличчя людей, які визирали у вікна і для яких мешкати в таких красивих будинках було чимось буденним, не вартим уваги. Вони давно звикли помічати у цьому більше незручностей, ніж переваг. Він пригадував запахи під’їздів таких будинків — у них пахло неприємно, як у всіх під’їздах, що їх Орестові довелося бачити, але окрім цієї неприємності було ще щось, що не вивітрилося з часом і пробивалося навіть крізь нагромадження аміачних випарів і гнилизни прілої минулорічної картоплі з підвалів. Особливо у тих під’їздах, де збереглися велетенські дзеркала на всю стіну, де дерев’яні перекриття ще не прогнили наскрізь, де було відчутно, що тут не завжди панував цей дух руйнування і занепаду. Орест подумав, що непогано було би хоча б трохи пожити у такому під’їзді, відчути декадентський настрій, коли вранці визираєш з вікна кухні й бачиш за ним замкнутий простір внутрішнього дворика, звечора навіть романтичний, схожий на кадри з кінофільму, але при денному світлі — обшарпаний і помережаний білизняними шворками. Хоча навіть у тріпотінні чиєїсь не дуже нової білизни і запраних простирадел був своєрідний шарм. Принаймні мав бути, наскільки Орест уявляв це собі з тих кількох візитів у схожі помешкання, якими досі міг похвалитися.

Він уявляв собі людей, які живуть на піддашшях таких будинків, трохи нетутешніми. Вони не мали би бути причетними до нудної щоденної рутини, мали би спати до обіду і лише під вечір ліниво виповзати на вулиці, щоб перейти на квартал далі, зайти в гості до такого ж помешкання і сидіти там майже до ранку, провадячи неквапливі філософські бесіди за кавою чи вишуканими алкоголями. Хоча на той момент досвід Ореста з алкоголями обмежувався тільки потайними ликами з бабциної карафи з лікером і він навіть не знав, чи можна було цей лікер вважати вишуканим напоєм.

За час трамвайної подорожі у ньому формувалися й міцніли різні, часом суперечливі бажання. Він трохи соромився старанно випрасуваного мамою костюма, фасон якого видавався йому давно застарілим, та й сама звичка ходити у костюмі відгонила провінційністю. Він соромився і себе самого, такого, яким бачив себе у цьому трамваї — нервового, із задовгими руками, які не знав куди подіти за час розмови, пропахлого брудною електричкою і ковбасою з часником із чужої канапки. Соромився своєї непевності, яка лише зростала з кожним кроком, адже знаний наскрізь і добре знайомий замкнутий світ власного містечка раптом розширився до якихось незрозумілих меж, сповнився таємничими знаками і символами, трактувати які він ще не вміє, а без цього кожен впізнає у ньому провінціала. Йому хотілося позбутися всього цього якнайшвидше, стати своїм, тутешнім, місцевим, визнаним, недбало вітатися на кожному кроці, зустрічаючи знайомих, як робили це всі довкола, але робили не так, як у його містечку — не зупинялися після привітання, щоб поговорити і поцікавитися новинами, а лише неуважно кивали і квапились далі, заклопотані, хоча не настільки анонімні, щоб не вітатися взагалі, як, мабуть, роблять у зовсім великому місті. Але водночас це розширення дотеперішніх меж світу було спокусливим, кидало виклик, і Орестові здавалося, що вже геть невдовзі йому стане мало просто розчинитися у довколишньому натовпі, стати непомітним і нерозпізнавальним, занадто звичним і буденним, йому захочеться заявити про себе. Заявити голосно, яскраво, наполягти на власній особливості, на тому, що він не схожий на випадково вирваного із сірої людської маси чужинця, що він вартує уваги. Маломістечкова гордість, відчувати яку його вчили з дитинства, підказувала, що слід змусити всіх цих людей заздрити йому, так само, як він зараз заздрить їм. Заздрити лише за те, що він, Орест, відрізняється від них, що народився в іншому місті, що має досвід, якого не мають вони, що звичайна трамвайна поїздка дає йому цілий калейдоскоп вражень, про які й не підозрює жоден із тих, хто мовчки і похмуро вдивляється у шибки того самого вагону, не відчуваючи нічого, окрім звиклої щоденної рутинності.

Так і не вирішивши, що йому робити з власним провінційним походженням — приховувати чи, навпаки, демонструвати переваги власної інакшості, Орест зайшов до головного корпусу університету. Після півгодинних блукань лабіринтами другого і третього поверху він таки наважився запитати дорогу і втрапив нарешті до аудиторії, де працювала приймальна комісія. Але, взявшись за масивну ручку не менш масивних дверей, він уже чітко усвідомив, що його місце не тут. Він не міг уявити себе у цих велетенських холодних аудиторіях, почував себе незатишно на занадто монументальних сходах, йому не подобалася діловита анонімна метушня у коридорах, і головне — більшість студентів, які зустрілися йому за час блукання коридорами, ніяк не могли бути мешканцями старовинних кам’яниць середмістя — це він знав точно, відчував нутром. Йому навіть не треба було говорити з ними, аби точно і без найменшого сумніву визначити, хто з них народився у Львові, а хто приїхав із довколишніх сіл.

Навряд чи він зміг би пояснити, що поганого було у мешканцях довколишніх сіл, навіть навпаки, його могло би втішити це, адже і він народився не тут, мабуть, існують спеціальні квоти для немісцевих, і це збільшує його шанси на вступ. Але якась внутрішня переконаність змусила його забрати руку з важкої клямки і різко розвернутися до сходів, спуститися ними до вхідних дверей і зачинити їх за собою назавжди. Майже назавжди. Наступного разу він прийде сюди аж через рік, аби зустріти з пар свою тодішню дівчину, студентку української філології, вступити на яку в нього, на думку цієї дів чини, були блискучі шанси. Орест не шкодував, що не скористався цими шансами, тим більше що з дівчиною із філології прозустрічався недовго, його дуже дратувала її манера постійно кутатися у грубі вовняні светри, звичка, яку він зауважив у більшості студенток університету, мабуть, вона вироблялася там у всіх, адже у велетенських аудиторіях завжди було дуже зимно. І ще вона вибілювала волосся і фарбувала губи ядуче-червоною помадою.

Лесь Петрович

Де саме вчитиметься Олена, було ясно завжди. Її батько, Лесь Петрович, був деканом факультету, тож сумнівів щодо майбутнього фаху доньки ні в кого не виникало. Вони з Орестом одружилися на третьому курсі, батько Олени обіцяв подбати про тепле місце на кафедрі для зятя. Але після закінчення Олена раптом вирішила зайнятися керамікою, а Орест пішов працювати до видавництва. Наукова робота їх не цікавила, і Лесь Петрович навіть трохи ображався на них за те, що йому не вдалося проявити себе у ролі дбайливого патріарха родини.

Будинок молодятам купили батьки Ореста, заможні лікарі, власники першої у їхньому містечку приватної стоматологічної клініки. На той момент, правда, клініки у них ще не було, бо не існувало ще приватної стоматології, але заможними вони були завжди, тож будинок був великим, із солідною ділянкою землі довкола, у престижному приміському районі.

Батько Олени, Лесь Петрович, не дуже розумів такий вибір молодят, називав їхнє рішення жити за містом хуторянством і пропонував переїхати до квартири у центрі міста, яку йому обіцяв організувати батько однієї з абітурієнток. Але Орест відмовився, не хотів залежати від тестя, та й мешкати в будинку йому подобалося.

Йому хотілося, щоб і його діти, як він сам свого часу, виростали посеред таємничих закамарків, уявляли собі перед сном духів і привидів, які блукають поміж розвішаними на горищі сплетеними в косу голівками часнику і оберемками любистку, щоб на подвір’ї росло горіхове дерево, струшуючи на землю зелені шкірки молодих горіхів, які пахли навіть краще і терпкіше, ніж смакували. Орест любив готувати варення з цілих горіхів, любив колір, у який сік горіхового лушпиння забарвлює пальці, чітко виділяючи лінії на пучках. У дитинстві він навіть намагався порахувати кількість кругів на кожному з пальців, думаючи, що як на зрубі дерева можна вирахувати його вік відповідно до кількості кіл, так і на пучках пальців видно, скільки років людині судилося прожити.

Йому довго не вдавалося посадити горіх на подвір’ї, паростки чомусь засихали і ніяк не хотіли прийматися. А коли нарешті все вдалося, Олена сказала йому, що вагітна. Щоправда, їхні стосунки не вдалося вберегти до моменту, коли на дереві рівно через сім років з’явилися перші плоди, щось безповоротно зламалося між ними значно раніше.

Вечорами Олена ліпила глечики. Хоча за розміром вони більше скидалися на високі горнята з чорної глини, на кожному замість ручки був несподівано червоний метелик. Чайники, що входили у комплект до цих горняток, також були чорними, формою нагадували глечики, але мали накривку, ручки — червоні, у формі кажанячих крил. Такі трохи моторошні чайні сервізи. Вони мало кому подобалися, й інколи траплялися навіть досить незручні ситуації, коли Олена пропонувала подарувати сервіз, а гості не дуже ввічливо відмовлялися. Єдиний, кому справді подобалися глечики, був Степан. Він з дитинства обирав собі найкрасивіші з них і просив матір нікому їх не віддавати. Коли Степан стане дорослим і почне писати свою ні на що не схожу музику, кожну мелодію він спершу вивірятиме на маминих глечиках. Точніше, вистукуватиме на них щось своє, на слух необізнаного взагалі якусь какофонію, а не ту мелодію, яку згодом запише. Але без такої перевірки глечиками жодної мелодії Степан не записував.

Батько Олени був іконописцем. Тобто спочатку він закінчив лісотехнічний інститут, але за фахом інженера з обладнання лісового комплексу так і не працював. Десь приблизно на четвертому курсі він раптом усвідомив, що його справжнє покликання полягає у служінні Богу. Оресту завжди хотілося випитати його про конкретний випадок релігійної ініціації Олениного батька. Він часто чув такі речі від інших — хтось заблукав у лісі, й у момент, коли вже втратив надію вибратися звідти живим, почув голос, який вивів його на правильну стежку, хтось врятувався від смерті у воді чи в повітрі завдяки несподіваному видінню, ще хтось почув голос уві сні, або ж наяву, під час хвороби, в гарячці, чи інших екстремальних умовах. Але завжди випадкам такого ревного навернення передували яскраві, здебільшого болючі емоції, екстремальний досвід, раптове усвідомлення власної незахищеності перед незбагненним і всюдисущим. Як правило, люди дуже охоче розповідали потім про такі випадки, тішачись власною обраністю, і їхня ревна релігійність носила форму подяки за несподіваний порятунок або рідкісний досвід трансцендентного. Батько Олени нічого схожого не розповідав, та й релігійність його була особлива. В уявленні Ореста релігійність давала людині життєву мудрість, вміння пробачати провини і недосконалості інших, бути вимогливішим до себе, ніж до оточення, вміння зосереджуватися на важливому і спокійно ставитися до поверхового, другорядного, зовнішнього.

Батько Олени поводив себе зовсім по-іншому. Головним елементом його релігійності було бажання виправити усіх довкола себе, вказати їм на їхню гріховність, хибність рішень чи вчинків, бажання навернути їх на путь істинний. Тому, хто потрапляв у орбіту його місіонерських зацікавлень, рідко коли вдавалося відбитися від наполегливих напучувань Леся Петровича. Батько Олени любив проповідувати. Ореста це дивувало. Він ніколи раніше не зустрічав людей, які би суміщали потребу робити щось руками з потребою постійно вербалізувати свої відчуття і думки. Як правило, люди зосереджувалися на чомусь одному, й гарні художники бували мовчазними і сором’язливими, не дуже вміли давати собі раду з ораторством і всіляко цього уникали. Натомість люди, які вміли добре говорити і любили виголошувати привселюдні промови, рідко знаходили втіху в прикладних видах діяльності. Лесь Петрович активно проявляв себе як в одному, так в іншому. Орестові було складно оцінити естетичну цінність його ікон, він не дуже на цьому розумівся. Але у середовищі священиків Лесь Петрович був авторитетом, він охоче дарував свої роботи православним церквам і не менш охоче провадив дискусії на релігійні теми. Орестові часто доводилося брати в них участь, і він постійно дивувався, як віртуозно тестеві вдається перетворити навіть найдоброзичливіше налаштованого співрозмовника на опонента.

— Ось, наприклад, ви, Оресте, — після традиційного недільного обіду починав тесть, говорячи з інтонацією, яка без жодного сумніву вказувала на перебіг подальшої розмови. Орест поволі виробив у собі звичку в цей момент відключатися і не слухати подальшого, а просто мовчати, кивати головою і думати про своє. — Ви ілюструєте дитячі книги, я правильно розумію? — І не чекаючи відповіді, продовжував: — Але чи думали ви над тим, яке релігійне наповнення несуть ці книги? До чого спонукають наше підростаюче покоління? Чи є у цих книгах хоч слово про необхідність щоденної молитви? Про обов’язок дітей перед батьками? Про страх Божий, який людина повинна відчувати, так би мовити, денно і нощно?

— Як ви думаєте, Оресте, чому дитина має безгрішну душу, а дорослий ні? — знову задавав риторичне питання Лесь Петрович і продовжував, не чекаючи відповіді. — Бо дитина ще не знає гріха, вона безгрішна, її душа щира і відкрита до Бога. Але потім ми, дорослі, показуємо своїми неправедними ділами їй шлях до гріха. От якби замість мирських малюнків у своїх книжечках ви зобразили дітям ікони, показали їм лик Божий, якби замість світських казок розповідали їм про Бога, щодня і щогодини, діти наші не росли б грішниками. Я і дружині вашій це повторюю постійно, але бачите самі, що марно. У що вбирається ваша дружина? Ви ж самі бачите — вона носить чоловічий одяг, штани, замість носити те, що Богом створено для жінки. А це насправді гріх. Ми часто не задумуємося над тим, як ми живемо. Жінки люблять виправдовуватися тим, що, мовляв, немає часу, так зручніше. Але це неправильно. Не можна шкодувати часу на потрібні речі, не можна віддаватися суєтному. Ви тільки подивіться, як добре виглядають жінки, вбрані жіночно — в спідницях, білих блузках, хустинах на голові. На них приємно подивитися, це ж богоугодний одяг, і самі вони від того радісніші, веселіші, ближчі до Бога. Або подумайте про інше. Як часто ми грішимо? Як часто не дотримуємося заповідей Божих? Та щодня грішимо і щодня не дотримуємося, але замість того, щоб вказати ближньому своєму на гріх, ми мовчимо. А Бог же казав: не осуди ближнього свого.

Лесь Петрович від фрази до фрази ставав усе емоційнішим. Здавалося, він підживлюється звучанням власного голосу і вже не може зупинитися. На початку промови тільки тези, які він висловлював, були суперечливими. Далі суперечили одне одному вже окремі речення, а потім несумісними ставали і слова в одному реченні. Мабуть, він відчував цю суперечливість і вважав винною у тому саму недосконалу природу мови, нездатної висловити справді глибокі людські почуття. Тож вдавався до чистої риторики, не засміченої недолугістю змістового навантаження:

— О! — вигукував він так голосно і у такому несподіваному місці, що непідготовленому слухачеві у перший момент здавалося, ніби Леся Петровича щось боляче вщипнуло. — О-О! — повторював він іще голосніше, а потім видавав на підвищених тонах цілу тираду: — Слово Боже! Так! Істина! Віра! Ми втрачаємо себе! Втрачаємо віру! Втрачаємо все! Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!

І після цього примушував усіх підвестися і вголос повторювати за ним:

— Рівнобічний і Безпочатковий Сину Безпочаткового Отця! Нахили вухо своє до мене і вислухай Отрокораба твого Початкового!

А потім ще кілька разів:

— Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!

Орестові чимось подобалася ця геометрична інтерпретація молитви, у такі моменти йому завжди уявлялося, ніби тесть витягає слово за словом з якогось невидимого лототрону, де перемішані усі прочитані ним тексти у вигляді цілих книжкових сторінок, речень і вирізаних кривими манікюрними ножичками окремих слів.

Лесь Петрович любив уживати конструкції на зразок:

— Не чини перелюбу, чоловіколюбце полігрішний!

Або

— Достойна жона мегасумирна єси!

А іноді навіть дозволяв собі оригінальні інтерпретації текстів молитов, і тоді замість класичного «Вірую в єдиного Бога, Отця…» у нього виходило:

— Переконаний в існуванні єдиного Бога, Батька, Всетримальника!

Іноді, коли його охоплювало особливе натхнення, Лесь Петрович намагався інтерпретувати у богословському ключі знані з дитинства епізоди літературних творів.

— Бо ж бачите, любі мої віряни, Павка Корчагін теж був створінням Божим. Бо по-іншому тоді навіщо були всі ці єврейські погроми, як не для того, аби помститися народові, що розіп’яв Господа нашого! О! — вигукував він потім у своїй звичній манері глухуватого театрального актора, який звик час від часу будити публіку в залі несподіваним вигуком. — Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!

Іноді Орест думав собі, що, мабуть, така потреба уніфікувати світ довкола себе, чітко, до найменших деталей, поділити його на чорне й біле, божественне і профанне, трохи нагадує дитячу спробу приховати сліди свого нишпорення у дорослих шухлядах, повернути всі речі на свої місця або розташувати їх згідно власних уявлень про порядок. Пафос і агресивна захопленість, із якою Лесь Петрович проголошував свої богословські одкровення, робили його схожим на неслухняну дитину, яку мати зачиняє у темній кімнаті, щоб припинити істерику. Дитина продовжує кричати і тупотіти ногами, але з кожним вигуком у її голосі стає все менше переконаності та виклику і все більше страху перед невидимими страховиськами, які поховалися по кутах і от-от вилізуть, щоб покарати за нечемність. Лесь Петрович ніколи не проголошував своїх монологів, ні до кого не звертаючись, йому завжди потрібно було апелювати до співрозмовника, а якщо співрозмовник виявлявся недосвідченим і замість мовчки кивати на все сказане тестем Ореста намагався додати власні міркування, або, боронь Боже, заперечити сказане, Лесь Петрович страшенно обурювався. Чиєсь небажання розділити його спроби спростити уявлення про світ, зробити його доступнішим для зрозуміння і оцінки він вважав чорною невдячністю і не міг пробачити тим, хто не погоджувався підтримати цю його гру, як ображається дитина, якій у грі випадає бути монстром. Їй боляче від несправедливості, що монстром обрали саме її, вона ображається і відмовляється грати. І лише коли хтось інший каже, що він теж буде монстром, образа зникає. Щоб повірити в утопію, завжди потрібна компанія.

Особливого натхнення Лесь Петрович зазнавав, якщо на його шляху траплявся грішник, який посмів відверто зізнатися у тому, що не визнає Київського патріархату, або навіть м’якіше — що визнає, але самого його хрестили у грекокатолицизмі, автокефалії чи іншому обряді, тож він дотримується віри батьків.

— Батьки і діди наші не допустили б такого безчестя на свої голови! — обурювався він. — Як можете ви, освічений чоловік (жінок Лесь Петрович не навертав, вважаючи відповідальними за їхні душі чоловіків), могли відступитися від віри предків наших, зрадити найдревнішу у світі націю, сліди якої губляться ще у давніх горщиках Трипілля! Як ви могли допустити, щоб вашою душею заволоділи московські кагебісти (як варіант — римо-папські уніати) і відвернули вас від віри предків наших. То ж ми несли культуру в їхні дикі племена, вчили їх читати, писати і молитов. То ж у Києві хрестилася Русь, і вже навіть за самою формою черепа кожного з вірних можна визначити, хто з нас справжні арії, а хто — монголо-татарські відприски! О! — гукав він завжди у місці після монголо-татарів, мабуть, слово «відприски» викликало у ньому якусь специфічну реакцію. — Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!

Тривалість і пафосність таких монологів залежала від реакції співрозмовника. Досвідченіші знайомі Леся Петровича (він не втомлювався постійно навертати навіть найдавніших своїх друзів) вже вміли реагувати правильно і відразу ж погоджувалися з ним, несміливо додаючи, що працюють над собою і прямують у відповідному напрямку. І тоді тирада обмежувалася вищенаведеним. Але вартувало тому, до кого Лесь Петрович апелював, заперечити чи, не дай Боже, вступити в полеміку, і можна було бути певним, що протягом цілого вечора присутнім уже не вдасться поговорити ні про що більше.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.