Гербарій коханців

За ці роки Ірина опанувала англійську і говорила без акценту, позбулася страху перед вивченням іноземних мов, бо навчилася засвоювати їх по-дитячому, в розмові, і потім цей страх не змогли нагнати на неї знову в українській школі, хоча вчителька і намагалася постійно знизити їй оцінку за незнання англійської граматики. Але відтоді у неї лишився і подив перед тим, як багато зайвих слів існує на позначення однієї простої речі. І те, що опанування нових мов давалося їй із легкістю, не позбавляло її цього здивування і навіть певної зневаги до такого марного ускладнення речей. Вона ніколи не розуміла, чому люди з такою повагою ставляться до тих, хто володіє кількома мовами, їй самій завжди здавалося, що це ніяке не знання, а лише непотрібне дублювання тіней того самого предмета — стіл, стол, стул, зе тейбл, дер тіш, ля меса — що зміниться від цієї нікому не потрібної навали звуків, котрі нічого не додають і нічого не прояснюють у природі предмета, який називають?

Ірина любила спостерігати за тим, як бабця вишиває. Потім, коли вона подорослішає, їй буде дуже складно пригадати свою бабцю без вишивки у руках. Здавалося, вона вишивала завжди. Точніше, стільки, скільки Ірина її пам’ятає. Бабця осліпла майже відразу після Ірининого народження, після якоїсь до кінця не з’ясованої хвороби. До того бабця, як і всі, мабуть, займалася різними справами. Кудись ходила, щось робила, з кимось розмовляла. Відтоді, як осліпла, вона майже не вставала зі свого плетеного крісла-гойдалки біля вікна і постійно тримала в руках якесь вишиття. Ірина так звикла до бабциних вишивок, що до певного віку навіть не припускала, що інші сліпі не можуть вишивати. Це стало для неї справжнім шоком, коли вона усвідомила, наскільки неприродньо виглядають яскраві бабцині вишивки, адже світ сліпої людини просто не може бути таким яскравим. Не повинен згідно уявлень здорових. Але, мабуть, у ці яскраві квіти, що на вишивках часто перетворювалися на метеликів, бабця вкладала усе, чого їй бракувало у реальному житті. Вона вміла якось по-особливому сполучати між собою нитки, брала по ниточці кожного кольору і складала їх в одну, грубшу нитку. А в наступній поєднувала кольори вже по-іншому. Виходило дуже незвично і гарно. Ірині бабця розповідала, що відчуває кольори пучками пальців, відчуває тепло і холод і намагається поєднати їх між собою так, щоб тепло і холод сполучалися у комфортну для тіла температуру.

Бабця ніколи не вишивала хрестиком, а тільки гладдю і компонувала простір на тканині так само інтуїтивно, не використовуючи жодних шаблонів і попередніх малюнків. Для неї вся тканина складалася з різних теплових зон, які вона відчувала пальцями й уміла підібрати для них відповідні відтінки ниток.

За день бабця вишивала по кілька серветок. А часом, особливо взимку, їй кортіло вишивати килими, і тоді метелики-квіти заповнювали грубе полотно, що його потім батьки вішали на стіну або дарували комусь. Бабця не хотіла, щоб її вишивки продавали, і просила їх роздаровувати.

Над Ірининим ліжком висів такий килим, спати біля нього було дуже тепло і затишно. Часом вночі Ірина прокидалася й торкалася килима, і їй здавалося, що він і справді випромінює рівне, ледь відчутне, але надзвичайно приємне тепло.

Бабцині вишивки роками не втрачали яскравості кольорів. Тканина, на якій вони були вишиті, а часом це були звичайні шматки простирадла, зазвичай нищилася швидше, на ній пропалювалися або утворювалися дірки, розходилися нитки, а вишивка виглядала ніби її вчора закінчили.

Після бабциної смерті всі вишивки, які були у них вдома, раптом ніби завмерли, килими на стіні стали такими ж холодними, як і бетон, який вони закривали, кольори не втратили яскравості, але якось посуворішали. Так тривало сорок днів, а потім все стало так, як було раніше. На бабциній могилі поставили дубовий хрест, як вона і просила. Хрест був із грубого дерева, а посередині зробили спеціальний рівчак шириною із запаску на сорочку, у нього помістили спеціально виготовлений із герметично закритого грубого скла резервуар із вишивкою, яку бабця приготувала заздалегідь. На вишивці були все ті ж самі, улюблені бабцині квіти-метелики, і щороку на її могилі виростали чорнобривці, навіть якщо ніхто їх не садив.

Петро і Степан

Насамперед слід згадати епізод із м’ячем. На перший погляд він не має нічого спільного з цією історією, але хочеться почати саме з нього. Через якийсь малопомітний, але тим не менше важливий його зв’язок з рештою.

Це були двоє хлопців, двоє братів. Старший та молодший. Петро і Степан. І хоча різниця між ними була меншою за два роки, всі чомусь добре знали, хто старший, а хто молодший. Вони були зовсім несхожі, але їх часто плутали, розповідаючи про Степана те, що відбулося з Петром, та навпаки. Правда з’ясовувалася тоді, коли оповідач випадково кидав фразу: «ну, Петро, цей молодший» чи навпаки: «ну, Степан, котрий старший». Тут співрозмовник переважно отямлювався і розставляв усе на свої місця. Те, хто саме старший, всі знали напевно. Степан був невисоким, кремезним, чорнявим, його зовнішність виглядала настільки типово для тих місць, що його світлину в гуцульському кептарику, кресані і з топірцем можна було б помістити у якийсь краєзнавчий альбом із довколишніми гірськими пейзажами, короткими історичними екскурсами та переліком визначних історичних дат. Він одягався і розмовляв підкреслено недбало, «по-свойськи», легко знаходив спільну мову з продавцями на базарах і робітниками, любив фізичну працю, й сусіди та більшість знайомих навіть не підозрювали, що він є «тим самим» Степаном Опришком, відомим композитором, автором симфонічної музики, вундеркіндом і талановитим скрипалем та диригентом, завдяки якому до містечкової філармонії почали з’їжджатися туристи з усього світу, аби послухати його музику в авторському виконанні або у виконанні оркестру під диригуванням Степана. Степан не їздив на гастролі, він узагалі вкрай рідко виїздив зі свого містечка й ніколи не віддалявся від нього більш ніж на сотню кілометрів. Але оркестр багато гастролював із його творами, з неймовірним успіхом виконуючи їх по різних кутках світу, й поступово довкола постаті автора утворилася ціла приватна міфологія.

Наприклад, одна з легенд розповідала, що ніякого Степана Опришка насправді не існує, а написана буцімто ним музика — це насправді продукт колективного авторства, уміло розрекламований місцевим імпресаріо. А роль Степана для туристів відіграє місцевий п’яничка, аби справляти ще більш екзотичне враження.

Інша історія стверджувала, що Степан не виїздить за кордон через проблеми із законом, бо його нібито засудили за оборудки з нерухомістю, але термін він відбуває умовно, тож виїзди за кордон йому заборонені.

Третім з найбільш популярних пояснень того, чому Степан уникає гастролей, була версія рекламної стратегії, за допомогою якої він уміло підігріває цікавість до себе та власної музики.

Ще одним доволі поширеним трактуванням було таке, що всі його твори — це насправді маловідома українська музична класика, адаптована ним на сучасний лад.

Сам же музикант ніколи й ніяк не тлумачив публічно причин своєї нелюбові до мандрів, на всі питання такого типу лише мовчки знизував плечима.

Петро був на голову вищим за Степана, мав густе біляве волосся, яке м’якими кучерями спадало на плечі, яскраво-голубі очі і довгі пухнасті вії. Вродливі, витончені риси обличчя, загальне враження аскетизму від худорлявої, але стрункої, позбавленої бібліотечного сколіозу постаті, стильно вим’яті маринарки й білі сорочки, портфелі зі свинячої шкіри, продумана недбалість зачіски, доповнена вишуканістю жестів і міміки. Манера триматися і розмовляти підкреслено театральна, повільна, самозакохана, у виконанні когось іншого це виглядало б манірно, але Петрові личило і вдало доповнювало незвичність його вроди.

Але все це буде згодом, через багато років після згаданої вище гри у футбол.

Ініціатором гри тоді був Петро, молодший. Він взагалі часто ставав ініціатором. Йому з дитинства подобалося говорити з людьми, переконувати, він знав, що йому добре це вдається, що він вродливий і розумний, що вміє вчасно посміхнутися, зробити елегантний жест, досконало володіє усім арсеналом світськості, яка була у нього вродженою й від того ще більш переконливою. Степан теж умів гарно говорити і зачаровувати співрозмовників, а особливо співрозмовниць, несподіваними історіями, загадковими паузами в розмові, вдало сформульованими компліментами. Але він часто приховував ці свої вміння, вдаючи простуватого і навіть грубуватого, йому подобалося мінятися, удавати з себе когось, ким він насправді не є, ховати власну проникливість і провокувати співрозмовника на незаплановану відвертість. Зі своїм молодшим братом він теж часто удавав. Із роками Петро все охочіше брав на себе роль старшого й з ледь помітним докором та повчальністю давав Степанові поради, іноді виглядаючи при цьому трохи кумедно. Але Степанові подобалася така гра, особливо на людях, йому взагалі більше подобалося спостерігати за іншими, ніж давати комусь матеріал для спостережень. Він дуже ощадливо поводився зі словами, жестами і навіть рухами, ніби не хотів розповідати про себе і взагалі якось проявляти себе, поки не відчував, що може справити цим належне враження. Хоча насправді йому йшлося не про це. Він давно помітив, що більшість людей швидше готові довіритися мовчазному непоказному співрозмовнику, бо тоді вони не бояться виглядати смішними, недолугими та непереконливими. А Степан більше любив слухати чужі історії, аніж розповідати свою власну. Тому він рідко вступав у розмову, якщо у цьому не було необхідності, воліючи бути мовчазною тінню свого брата.

У майбутньому, дорослому житті вони часто розігруватимуть цю партію удвох. Петро стане успішним бізнесменом і часто привозитиме до батьківського дому своїх закордонних партнерів, із шармом демонструватиме їм облізлу сецесійність середмістя, хизуючись досконалою англійською, гордо оповідатиме дитячі історії, які відбувалися на тлі столітнього кахляного п’єца у вітальні батьківського помешкання. Хімік за освітою, він деякий час намагався робити наукову кар’єру, але неминучість пов’язаного з цим життя у злиднях змусила його шукати собі інших способів заробляти. Одного разу на закордонній конференції він познайомився з німецькими колегами, також хіміками, які розповіли йому про нові перспективи розробок генетично модифікованих продуктів. Під це фірми-виробники готові були давати фінансування для розробників. Так і виник спільний проект, у якому основну роботу виконували в Україні, а фінансування йшло від німецьких замовників. Степан від суто наукового керівництва поступово перейшов до менеджменту і тепер уже займався лише пошуком нових партнерів і ринків збуту, його фірма розросталася з року в рік. Але попри весь свій досвід Степан продовжував цінувати поради брата, який умів бачити людей наскрізь. Тому кожного потенційного партнера привозив до брата і, поки не довідався його думки, не починав співпраці.

Важливість ролі Степана під час таких зустрічей важко було помітити, адже він лише мовчки обслуговував гостей, нечутно міняв попільнички, готував каву, салатки і фасольку по-бретонськи (більшість гостей приїздила, ясна річ, влітку), наливав до кришталевих чарок міцні настоянки власного приготування, а потім каву до горняток зі старої, благородно вкритої лініями майбутніх тріщин порцеляни і з відсутнім виразом обличчя грав роль ідеального кельнера. А залишившись на самоті, брати нарешті говорили, і тоді вже молодший уважно слухав, а старший розповідав, кому з гостей варто довіряти, а хто явно щось приховує. Його спостереження завжди виявлялися точними, і якщо молодший не слухався поради, то потім обов’язково шкодував. Але Петро вкрай рідко не дослухався до цих порад, бо знав, що брат дуже добре вмів бачити людей наскрізь, помічати невловимі посмішки, вираз обличчя, який видавав приховану незгоду, особливу манеру тримати цигарку, правильно інтерпретував нервове клацання запальничкою і похитування ногою, а його висновки про людей, зроблені на підставі спостережень та інтуїції, переважно бували безпомилковими. Колекціонування таких спостережень за людською поведінкою було улюбленим заняттям Степана. Він багато років займався цим, поки працював кельнером у барі навпроти, але і тепер, коли цей бар уже належав йому, любив сидіти за столиком біля барної стійки й непомітно стежити за відвідувачами.

Вони жили у будинку на розі центрального проспекту. Попри свою центральність, проспект не був надто гамірним, тут дозволялося пересуватися лише пішки, і це робило вулицю приємною. Під їхнім балконом ріс каштан, у травні він зацвітав рожевим, і саме в травні було особливо приємно сидіти на балконі й пити міцну каву з кардамоном. Майже кожного літнього ранку повз їхні вікна проїздила поливальна машина. Їй дозволялося пересуватися навіть пішохідною зоною, і вона сповна використовувала цей привілей, непоспіхом під’їздила до кожної клумби і випускала струмінь розчиненої у воді райдуги на ще напівсонні іриси, нарциси, кипариси і вже напівсонну матіолу, яка відпрацювала своє звечора і тепер лаштувалася на відпочинок. Водій старенької поливальної машини любив свою справу і мав здібності до ремонтування техніки. Це він придумав химерну конструкцію, яка перетворила малоефективне і мляве розбризкування води зі старенького ґумового шланга на атракційне видовище. Спостереження за цим видовищем було головною дитячою і старечою розвагою мешканців вулиці ось уже кілька років, відколи поливальник вигадав цю химеру. В її основі був велетенський пластмасовий соняшник з пелюстками, пофарбованими у кольори веселки. Соняшник обертався, точніше, хилитався на якійсь невидимій пружині, відтворюючи рухи дитячого дерев’яного коника, з якого вже зіскочила дитина, але іграшка продовжує рухатися за інерцією. Квітка була розміщена у спеціально сконструйованій пластмасовій будці, дверцята якої роз’їжджалися, випускаючи соняшник, невидимий механізм піднімав квітку вище, а потім вона починала хитатися в усі боки і випускати тоненькі струмочки води. Якщо водієві вдавалося правильно припаркувати машину, то сонячні промені чіплялися за водяні струмені з добре відпрацьованим відчуттям кольору і ритму, експериментуючи з короткотривалими ефектами алхімії барв та відтінків. Від цього видовища неможливо було відірватися. Зупинялися і заворожено завмирали на кілька секунд, притискаючи до грудей пухкенькі портфельчики чи дипломати, навіть заспані дядьки, які цієї ранньої пори поспішали до своїх канцелярських приладь і важливих телефонних переговорів до будівлі з фікусами на кабінетних підвіконнях. Кожен із них раптом забував про свої тривожні сни і погані аналізи, про сум неясного походження, який все частіше накочується не лише у години безсоння, а й дає про себе знати цілком несподівано, ніби застарілий зубний біль. Заспані дядьки раптом нерухоміли і відчували себе знову худорлявими хлопчиками у закоротких штанях і розхристаних сорочках. Хлопчиками, які вперше у житті стискають у спітнілих долонях помутніле вічко дитячого калейдоскопа, де невтомно вибудовуються і зникають, немов у піску, плинні мозаїки кольорового скла. І щось є таке у цих суворих геометричних конструкціях, воно не дає не лише відірвати погляд, а й дихнути без остраху, що від надто сміливого видиху цей чарівний паралельний світ раптом зникне і назавжди залишить після себе химерне відчуття чогось дуже близького, розташованого на відстані витягнутої руки, але водночас недосяжного, здатного підкорятися лише власній загадковій логіці.

Маленькі діти з довколишніх будинків завжди безпомилково точно прокидалися о порі, коли поливальна машина наближалася до їхніх вікон і голосними криками вимагали поставити їх на підвіконня, а заспокоювалися, лише коли бачили феєрверк водяних бризок. Вони завмирали і майже не дихали, спостерігаючи за ритуалом поливання, а потім, коли машина від’їздила, так само мовчки засинали просто на руках у своїх мам чи бабусь, спали глибоким сном кілька годин і прокидалися в безжурному настрої, уважно прислухаючись до кожного звуку за вікном, схожого на шум мотора. Ціле щастя, що вулиця була пішохідною, а то дітям довелось би півдня проводити на підвіконні, чекаючи, що диво з’явиться знову.

Жінки і дівчата вибігали з дому, як завжди, із запізненням, інколи вони не встигали не лише поснідати, а навіть нафарбувати вії, але як би вони не поспішали, завжди зупинялися на кілька хвилин і теж завмирали, спостерігаючи за бризками. Їм увижалися якісь далекі острови, крики чайок (обов’язково звідкись здалеку, зблизька чайки вже не такі романтичні), пінний шурхіт хвиль, що труться об пісок, меланхолія водоростей, які дозволяють хвилям спершу заковтувати себе, а потім випльовувати на порожні пляжі, вдало підсвічені призахідним сонцем.

Усі ці люди обступали поливальну машину тісним колом, але стояли так тихо і нерухомо, що було чути, як поскрипує, розсуваючи дверцята, стара пружина, здавалося, от-от вдасться почути, навіть як розплющується огірок між скибками хліба на канапках у течках товстеньких чоловіків у костюмах, як витікають парфуми з погано закритого флакона у жіночій сумочці, як повзе петля по новеньких панчохах дівчини в синьому, як бурчить у животі хлопців за вікном другого поверху будинку на розі.

Батько хлопців, назвімо його Орестом, теж працював у такому кабінеті з фікусом. Час від часу, коли спина його боліла від незручного крісла, він вставав зі свого місця, замислено підходив до фікуса і підливав його спеціально відстояною у скляній карафі водою. Йому дуже подобалося спостерігати, як зникає у землі волога, він згадував у цей момент щось приємне, таке, що завжди викликало у нього таємничу посмішку, можливо, сонце, яке заливає його кабінет помаранчевим світлом незадовго до кінця робочого дня. Або світанок, який йому нещодавно випадково вдалося підгледіти на балконі. Чи не єдиний світанок на березі моря, який йому довелося бачити у житті, й він дуже дбайливо зберігав той спогад. Дитячі посмішки на старих світлинах своїх хлопців, запах волосся дружини на ще теплій вранішній подушці, хрумку скоринку свіжого хліба або полуничне варення, що розтікається на підсмаженій грінці.

Їхня мати, Олена, працювала у схожому кабінеті, але кількома поверхами нижче, її стіл межував із робочими місцями ще кількох співробітниць. У кімнаті, де всі вони сиділи, рідко бувало зовсім тихо, переважно котрась із маминих співробітниць щось розповідала або в телефонну слухавку, або комусь за сусіднім столом. Через ці постійні розмови важко було зосередитися, і тому Олені часто здавалося, ніби її голова схожа на глечик, що у ньому колись давно її бабця тримала гречку. Крупа злежувалася і не хотіла висипатися, бабця бурчала, набирала гречку жменями, висипала на стіл й перебирала. Перебирання добре впливало і на бабцю, і на гречку, бабця заспокоювалася, а розворушена крупа краще висипалася на стіл, і вже десь при денці бабці не доводилося запихати до глечика руку, щоб витягти чергову жменю, а можна було сипати просто з глечика. Олені здавалося, що у цьому є щось магічне, і вона досі, коли приходила додому з надто напханою різними дріб’язковими розмовами головою, сідала перебирати гречку, аби через півгодини відчути, як із пальців зникає напруження, плечі випростуються і невидимий обруч перестає стискати скроні.

Того дня хлопці залишилися вдома самі. Вони захворіли і не пішли до школи. Точніше, захворів старший, а молодший вранці спритно притулив градусника до нагрітого чайника, і мати залишила вдома обох. Їм веліли щогодини полоскати горло евкаліптовою настоянкою, вбрати теплі шкарпетки і жодному разі не бавитися вдома у футбол. Останнє не мало прямого зв’язку з хворобою, а радше з маминим бажанням уникнути розбитої вітрини серванта, абажуру лампи чи ще якихось мимовільних наслідків цієї гри.

Але заборону, ясна річ, було порушено, і то вже незабаром після того, як поливальна машина завершила одне з останніх своїх у цьому сезоні шоу. Вересень того року стояв задушливий, але рано чи пізно спека мала припинитися, а разом із нею і необхідність поливати квіти і тротуари.

Вирішили грати обережно, подалі від серванта, в спальні, відчинивши вікно, як єдиний, на їхню думку, об’єкт, що його можна було пошкодити. Напередодні батько подарував їм нового м’яча — мрію кількох попередніх сезонів. М’яч ще пахнув шкірою, був блискучим, без жодної подряпини і потертості. Втриматися від спокуси було надто важко. Вони почали гру, і спершу все було гаразд. Уже через кілька хвилин хлопці збагнули, як саме потрібно рухатися, аби не зачепити небезпечних предметів. Але раптом Петро не розрахував удару і м’яч вилетів у прочинене вікно, приземлившись на квітнику сусідки з першого поверху. Це була подвійна катастрофа. Аби уникнути скандалу, потрібно було терміново і головне непомітно забрати м’яч, але під час цього забирання мати або батько можуть зауважити їх через вікна своїх кабінетів. Брати повагалися якусь мить, і тут побачили на вулиці компанію трохи старших за себе незнайомих хлопців. І попросили їх підняти м’яча. Хлопці погодилися і справді знайшли м’яч, але віддавати чомусь передумали, тому весело помахали братам на прощання і побігли геть. Брати стояли біля вікна, стиснувши пальці в кулаки, і уважно вдивлялися в спини хлопців. В одного розв’язалася шнурівка, він присів, поклав м’яч біля себе і, мабуть, відчувши на спині пильний погляд, ще раз озирнувся. У цей момент м’яч викотився на середину дороги і потрапив просто під колесо поливальної машини. Якби хлопець не зупинився, а продовжував бігти далі за своїми друзями, він теж міг би не помітити машини і опинитися під колесами. Це був один із важливих досвідів для братів, у цей момент вони уперше так чітко усвідомили непередбачуваність і непевність існування, яке досі здавалося їм стабільним і керованим чіткими правилами гри та домовленостями. Того вечора вони за мовчазною домовленістю рано лягли спати і відмовилися від традиційного вечірнього стеження за квартирою сусідки з будинку навпроти, яка мала звичку роздягатися перед незаштореним вікном.

Того ж дня Олена дізналася про те, що у її чоловіка роман із якоюсь молодою дівчиною, а Ореста викликав до себе шеф і повідомив про переведення на іншу посаду. Відтепер Орест уже не мав власного кабінету і працював у одній кімнаті разом із кількома іншими художниками-оформлювачами видавництва, а секретарка стала коханкою нового шефа. Орест забрав із собою разом з паперами вазонок із фікусом і поставив на новому робочому місці. Листя фікуса трохи закривало його стіл, створюючи ілюзію відокремленого простору. Знову звикати до праці з іншими людьми в одній кімнаті було важко, Орестові постійно заважав то скрип чийогось крісла, то надто гучний звук, із яким співробітник за сусіднім столом ковтав гарячу каву, то надто різкий запах парфумів дівчини за столом навпроти. Так само важко було йому свого часу звикати до праці у визначені години, до приходу на роботу щодня вранці, до того, що він уже більше не вільний митець, а звичайний кабінетний клерк. І він усе частіше згадуватиме про те, як добре працювалося у власній майстерні, й думатиме, що стабільний прибуток не вартує аж таких жертв. Усі ці думки відволікали його від роботи, й тепер його ілюстрації до дитячих книг виходили похмурими — серед зображень чомусь переважали брудно-сірого кольору зайці з понуро опущеними донизу вухами. Він постійно малював таких зайців, навіть там, де за сюжетом казки взагалі не було ніяких тварин. Тоді зайці опинялися у тлі, на фартушках охайних дівчаток із волоссям кольору гнилої моркви, на сорочках підстрижених на рівний проділ хлопчиків, на обкладинках книжок, які казкові бабусі читали казковим онукам.

Того вечора Олена довше, ніж звичайно, перебирала гречку, а потім рішучим жестом висипала чисту крупу назад, до неперебраної, поставила гречку на полицю і вийшла з кухні. Ніхто не запитав її, чому сьогодні не буде вечері, всі були надто зайняті власними думками.

Про те, що думав з цього приводу Орест, мало відомо. Можливо, він вирішив, що втрата посади — це справедливе покарання за невірність, а може, взагалі не сприйняв це як покарання. Буває ж так, що, тільки коли щось втрачаєш, раптом усвідомлюєш, наскільки воно тобі набридло. Особливо часто таке усвідомлюють замріяні чоловіки середнього віку. Імовірно припустити, що в його по передній роботі єдиними перевагами були окремий кабінет і фікус на підвіконні. Або він не побачив у теперішній посаді суттєвої різниці у порівнянні з попередньою, хіба те, що нова робота була значно спокійнішою. Він більше не мусив займатися різними організаційними справами, пильнувати верстання книжок у друкарні, сваритися з відділом збуту, пояснювати керівництву, чому художники знову зіпсували обкладинку. Зараз він міг спокійно малювати цілими днями, тобто займатися тим, що йому найбільше подобалося і про що йому завжди мріялося. Але радості від того, що його мрія нарешті здійснилася, він чомусь не відчув. А можливо, якась проблема таїлася у його стосунках із таємничою коханкою, про існування якої знали всі співробітниці Олени, але вони не знали більше нічого, крім самого факту її існування. Були, ясна річ, якісь припущення і здогади. Наприклад, усі чомусь були переконані, що вона має працювати разом із ними. Можливо, тому, що у житті більшості людей поза межами роботи взагалі мало що відбувається. Але ніхто ніколи її не бачив і не міг сказати Олені нічого конкретного. Іноді Олена навіть думала, що ця історія може бути вигадкою когось злосливого, хто хотів зіпсувати їхні стосунки. Але в глибині душі вона розуміла, що це не вигадка, такі речі часто важко пояснити, але легко відчути і переконатися, що відчуття твоє правильне.

Орест

Орест вибрав майбутнє місце навчання випадково, шукав таке, де був невисокий конкурс, бо йому хотілося вступити напевно, щоб чимшвидше поїхати жити до іншого міста, далі від батьків. Того дня, коли він приїхав до Львова здавати вступні документи, він ще не знав, до якого вузу піде. Особливого бажання навчатися не було, навіть навпаки, він мріяв пожити нарешті вільним від обов’язків, творчим життям. У чому саме мала би виявлятися «творчість», він теж наразі не дуже усвідомлював. Як у багатьох у його віці, в Ореста було доволі романтичне і розмите уявлення про життя богеми — мансарди з цигарковим димом, який ніколи не вивітрюється, пиятики до ранку, абсент, кальвадос, бургундське, вродливі музи й задумливі пообідні мрії. Щось таке дуже би йому підійшло після розміреного і напруженого шкільного життя, яке амбітні батьки прагнули зробити для нього якомога інтенсивнішим, аби виховати гармонійно розвинуту особистість. Тепер йому хотілося від навчання лише одного — щоб воно якнайменше його обтяжувало.

Орест до того часу бував у Львові лише кілька разів, тож адреси і описи маршрутів кількох львівських вузів мав із собою на листочку. Першим у списку стояв університет, і потрапити до центрального корпусу було найлегше, тож Орест поїхав туди просто з вокзалу, розсіяно вслухаючись у заколисливе скреготіння трамвайного вагону. Трамвай їхав поволі, часто зупинявся, натужно виписував дуги поворотів і різко заклацував двері на зупинках, вбираючи нечисленних пасажирів. Орестові подобалося у трамваї, подобалася його некваплива, трохи зверхня манера дзеленчати, попереджаючи про своє наближення, привілей сповільнювати рух на деяких людних перехрестях, де решта транспорту змушена була зупинятися і чекати, аж поки неповороткі вагони здійснять свій крейсерський рух праворуч або ліворуч. Львівський трамвай був для нього своєрідним символом справжнього міста, ще не мегаполісу, але вже не містечка, й було дуже приємно відчувати себе причетним до цього таємничого міського життя, яке не мало, на його тодішню думку, нічого спільного із містечковістю дотеперішнього Орестового оточення. Таке місто середнього розміру — це було саме те, чого Орест прагнув для себе тепер, вважаючи маломістечкове існування вже пройденим етапом, хотілося якнайшвидше вирватися з оточення, в якому давно не залишилося нічого таємничого, незнаного, до нових вражень і відчуттів. Але в той же час ці відчуття не мали би бути занадто новими, холодна непевність мегаполісу відлякувала його, він почувався малим і загубленим, і обживання такого занадто великого і негостинного простору позбавило би його безтурботності, з якою він хотів провести свої студентські роки.

У неквапливості трамвайного руху було щось солідне, медитативне, з-за кожного повороту визирали все примхливіші контури старих будівель, йому навіть вдавалося розгледіти окремі елементи ліпнини на фасадах, обличчя людей, які визирали у вікна і для яких мешкати в таких красивих будинках було чимось буденним, не вартим уваги. Вони давно звикли помічати у цьому більше незручностей, ніж переваг. Він пригадував запахи під’їздів таких будинків — у них пахло неприємно, як у всіх під’їздах, що їх Орестові довелося бачити, але окрім цієї неприємності було ще щось, що не вивітрилося з часом і пробивалося навіть крізь нагромадження аміачних випарів і гнилизни прілої минулорічної картоплі з підвалів. Особливо у тих під’їздах, де збереглися велетенські дзеркала на всю стіну, де дерев’яні перекриття ще не прогнили наскрізь, де було відчутно, що тут не завжди панував цей дух руйнування і занепаду. Орест подумав, що непогано було би хоча б трохи пожити у такому під’їзді, відчути декадентський настрій, коли вранці визираєш з вікна кухні й бачиш за ним замкнутий простір внутрішнього дворика, звечора навіть романтичний, схожий на кадри з кінофільму, але при денному світлі — обшарпаний і помережаний білизняними шворками. Хоча навіть у тріпотінні чиєїсь не дуже нової білизни і запраних простирадел був своєрідний шарм. Принаймні мав бути, наскільки Орест уявляв це собі з тих кількох візитів у схожі помешкання, якими досі міг похвалитися.

Він уявляв собі людей, які живуть на піддашшях таких будинків, трохи нетутешніми. Вони не мали би бути причетними до нудної щоденної рутини, мали би спати до обіду і лише під вечір ліниво виповзати на вулиці, щоб перейти на квартал далі, зайти в гості до такого ж помешкання і сидіти там майже до ранку, провадячи неквапливі філософські бесіди за кавою чи вишуканими алкоголями. Хоча на той момент досвід Ореста з алкоголями обмежувався тільки потайними ликами з бабциної карафи з лікером і він навіть не знав, чи можна було цей лікер вважати вишуканим напоєм.