Амаркорд (збірник)

Але найгіршим було те, що у твоїх мріях не було місця мені. Ти сама цього не усвідомлювала, ти шкодувала мене, сама не знала за що, і поступово відходила в той інший світ. Коли я зрозумів це, ти вже перебувала в стані клінічної смерті. Ми востаннє зустрілися поглядами пам'ятаєш, тоді, коли гуляли разом у лісі, – і раптом натрапили на ожину, ми збирали і їли її повними жменями, а потім я притиснув тебе до стовбура великого дерева і липкими від ожини пальцями примусив тебе стогнати і кусати губи, цілувати мене, притискатися до мене всім тілом і подивитися на мене так, як це вміла лише ти.

Потім ти померла, я більше ніколи не бачив тебе, і залишилася тільки вона. А в її мріях немає місця для мене. Коли вона чує мій голос, то вловлює тільки неправильні інтонації і український звук «г» у моїй російській мові».

Прочитавши цей лист, я спершу хотіла передзвонити Віталікові, але потім передумала. Адже лист був адресований не мені, а людині, яка давно померла, і мені вже навіть не бракувало цієї людини. Я стала іншою, можливо, дорослішою.

Пристрасті по-німецьки. Маріо

Одного зимового дня, зазирнувши до поштової скриньки, я знайшла там конверт, заадресований на моє ім'я. Зворотна адреса була мені незнайомою:

Familie de Laforte

76593 Bernsbach

BRD

У конверті був лист, написаний незрозумілою мені мовою. Я показала листа знайомій, що навчалася на німецькій філології.

– До тебе пише сім'я банківського службовця, який працює в Баден-Бадені, має дружину-домогосподарку і трьох дітей. Старшу дівчинку звати Леа, їй 7 років, вона ходить до школи. Молодіш, Жан і Надін, – дворічні близнята. Сім'я запрошує тебе до себе на 1 рік допомагати матері доглядати за дітьми. Вони обіцяють забезпечити тебе житлом, харчуванням і кишеньковими грошима в сумі триста п'ятдесят дойчмарок на місяць. Ти отримаєш медичне страхування і можливість відвідувати курси німецької. У твоєму розпорядженні будуть кімната, ванна і невеличка кухня. Десь за тиждень вони передзвонять, щоб довідатися, чи згодна ти приїхати.

«Так не буває навіть у романах», – сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.

«Так не буває навіть у романах», – сказала я.

Мої батьки були значно менш лаконічними і після невдалих спроб переконати мене почали погрожувати:

а) не пустити мене нікуди взагалі;

б) не пустити мене нікуди аж до закінчення університету;

в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж;

г) вдатися до тілесних покарань;

ґ) вдатися до самогубства;

д) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а й паспорт моєї бабці.

Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказувалися місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб уже не існуючої держави.

Активну участь в акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло й керівництво факультету української філології. Заступник декана з питань студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет, і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого.

«Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки заступник декана з питань студентської успішності. – Шановний пане Підобідку, Підобідко, – плутався він, від розгублення вагаючись, чи варто вживати форму кличного відмінка, коли йдеться про таку пікантну справу. – Так от, шановний батьку однієї з наших студенток, – брав себе в руки член університетської адміністрації – і переходив до суті справи. – Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну й нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Уже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти чи утримання власної сім'ї. Багато людей зараз опиняються викинутими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їхній стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів, щоб вижити. Але, шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї зі студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумію Вас, шановний добродію».

Після цього знову запала тривала й незручна для обох співрозмовників мовчанка, після якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету заступника декана. Він густо почервонів, важко дихав, голосно гримнув важкими університетськими дверима. І в кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з'явилося бажання вступитися з дороги.

З'явилося, тобто не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до «коферрауму» великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до моменту перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне.

Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік надворі 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок – не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить – не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худнула і дивилася на мене повними смутку і докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно повискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету.

Можливо, я й не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно. Кому ж не хочеться робити вчинків, які створюють довкола тебе такий героїчний ореол? Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком.

Отож, я тихцем виклала з валізи п'ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу – і залишилася цілком задоволеною розташуванням Баден-Бадена, всього за 10 км від не позначеного на шкільній карті Бернсбаха (про останнє розповідалося в тому-таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгенська віза в закордонному паспорті, турбувалася лише тим, як, точніше, яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями і на що вистачатиме моїх кишенькових трьохсот п’ятдесяти дойчмарок.

Уже аж перед самим від’їздом мені вдалося роздобути, а точніше, позичити в товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заґен зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-український-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляфорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановане в школі початкове знання іспанської може виявитися доречним.

Зрештою, – заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних, – світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Уже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.

Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене в невдячності, черствості і юнацькому егоїзмі. Небезпідставно, треба визнати. Але хто в моєму віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як неспокій і тривоги зболілого батьківського серця? На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як усім відомо, – річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об’єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.

Хто з нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних, не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча б під давно уявними руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, вихідцем із напівміфічного для середньостатистичного європейця західноукраїнського регіону? Хто не прагнув в'їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і захопленою публікою, чи хоча б перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі з блискучою шенгенською візою у паспорті? Мріяв кожен.

Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі і при слові Україна не лише сумно підтакували: «Я, Я, Тшернобиль», а й захоплено кивали б: «Б'ютіфул, Галичина»? Один із моїх знайомих, який теж про це мріяв, одного разу навіть пережив подібне відчуття, коли митник на французькому кордоні, ввічливо запитавши про мету подорожі, радісно закивав: «Уї, уї, Галіція» і, перейшовши на ламану іспанську, спробував поцікавитися, чому подорожній їде не в той бік. Коли мій знайомий зрозумів, яку саме «Галіцію» має на увазі митник, то теж перейшов на ламану іспанську і послав невігласа під три чорти, ризикуючи викликати обурення останнього, не перетнути кордон і на все життя залишитися в країні неосвічених франків. Але митник був швидше спантеличений, ніж ображений такою поведінкою мого знайомого, тому все закінчилося добре.

Але повернімося до Баден-Бадена. Це місто, сама назва якого спонукає зануритися в теплу пахучу ванну і забути про всі світові проблеми, викликає якщо не довіру, то принаймні спокусу. Зі шкільних уроків історії і рекламних туристичних буклетів Баден-Баден поставав у моїй уяві таким собі напівпримарним куточком із легкими білими будівлями, знаменитими римськими лазнями, вулицями, заповненими вічнозеленими деревами, кадилаками і нудьгуючими мільйонерами. Хтось розповідав мені, що в одному з центральних парків міста є шаховий майданчик, який за розмірами більше нагадує тенісний, а шахові фігури на ньому досягають половини людського зросту. Тут збираються пенсіонери і влаштовують шахові турніри, які мимоволі супроводжуються гімнастичними вправами, адже кожна шахова фігура має вагу гантелі середніх розмірів.

Ще більше мені розповідали про знамениті, збережені майже в первозданному вигляді ще з римських часів терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби молодшаєш на десять років.

А знамените казино, в якому програвав солідні суми сам Федір Михайлович, а сам Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги. А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста. Цікаво, як все це виглядає насправді?

Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами через розбиту тарілку, не викинуте вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартири чи просто занадто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні» – це вже щось зовсім інше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи в щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових розлук, кожна з яких буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від'їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б, того просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти яку в мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мене раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п'ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно й часто чхати і витирати хустинкою носа, а заодно й очі. Під кінець цей дивний нежить передався і всім іншим членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця з власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і з власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато, який везе скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, безуспішно намагаючись обминати калюжі, підстаркуватий домашній пес із прокушеним в одній із любовних баталій вухом, кругленький водій зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, загальне чхання…

Можливо, це мені лише здається і ніякого трагізму в ситуації не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, а мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі. Тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми й провели останні 2 години перед від'їздом.

Водій нашого чистого й зручного автобуса називався гер Крант, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів і щохвилини переходив у спілкуванні з мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування, на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це, з одного боку, піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого – створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті, в свою чергу, ще за пам'яті обох моїх бабусь виробляли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум не патріотично.

У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заґен зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…» і заспокоїлася, потішившися своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала увійти в моє повсякдення.

Нарешті всі приготування закінчилися, гер Крант зачинив «коферраум», як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а'кей», попросив «нє переживать», і автобус обережно зрушив із місця, спритно втиснувшись у вузьку щілину воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».

Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Утекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо, та ще й у такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п'яти, шести чи й більше кордонів. Усе це не дасть Вам можливості опинитися в якомусь зовсім незвичайному, зовсім іншому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба б Ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там Ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов'язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунка. Останнього, до речі, не уникнути, якщо Ви здійснюєте багатогодинну подорож в автобусі й харчуєтеся канапками або сухим печивом. Усі сподівання на те, що в комфортабельному імпортному транспортному засобі з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.

Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі з незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, зазнало фіаско ще в автобусі.

Пасажирами двоповерхового дива західної цивілізації, яке примушувало невибагливого пострадянського споживача посилено відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, виявилися далеко не мільйонери чи безтурботні мешканці бананових країн. Лише один із моїх попутників відгукувався на «заґен зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас», немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Усіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування, з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів, а ще п'ятсот йому коштувала віза. Сума доволі солідна, як на ті часи. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як переслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п'ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами: «Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львове. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центре горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні».

Маріка, на вигляд трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року в складі туристичної групи.

«Не знаю, як воно буде. Усьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем'я».

Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи з мимовільного зітхання, що вирвалося з Марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.

Марічиного обранця звали Клаус, йому було «тропіка за п'ядесять» – згідно з розповіддю дружини, і пара ця нагадала мені улюблений в дитинстві мультик про Вінні-Пуха, Паця і повітряну кульку. Тільки в руках у Маріки була не маленька кулька, а велика чорна валіза. Цікаво, як склалося їхнє подружнє життя. Сподіваюся, те, що Маріка забула в автобусі свій розмовник «Начинаем говорить по-немецки», не дуже перешкоджало щасливо його розпочати.

Остання пасажирка була мовчазною жінкою передпенсійного віку. Єдиним, що вона розповіла про себе польським прикордонникам, було те, що їде до доньки на весілля. Це, щоправда, не викликало в останніх особливої довіри, а тим більше після того, як в одному із дбайливо зв'язаних докупи клунків під сидінням автобуса знайшли чималу кількість білого порошку без запаху. Перетнути кордон омріяної країни всезагального достатку їй так і не вдалося. Принаймні не в автобусі гера Кранта.

Гер Де Ляфорте виглядав дещо молодшим за свої 35 і вже чекав на наш автобус разом із крихітним синім «Твінґо» і старшою донькою, семирічною Леа. Із трьох пасажирів, які все ще не вийшли з автобуса до прибуття на кінцеву зупинку в Карлсруе, він одразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася відтепер моя професія) і, ввічливо посміхаючись, простягнув мені руку:

– Олесйя?

– Я, я, – розгублено мекнула я у відповідь, сама до кінця не усвідомлюючи, що саме маю на увазі: український особовий займенник чи німецьку стверджувальну частку.

Семирічна Леа зацікавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок міцно тримаючись за татову ногу. Тато в цей час говорив, жваво, привітно, усміхнено і, що найгірше, явно звертаючись до мене.

– Бітте шьон, – було останнім реченням привітальної промови гера Де Ляфорте і єдиним зрозумілим мені словосполученням.

– Данке шьон, – відповіла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», і ми з моїм майбутнім «хазяїном» ще раз мило посміхнулися одне до одного.

На щастя, гер Де Ляфорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а виявився чоловіком практичним, як воно й личить батькові трьох дітей, тож залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин гер Крант одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано з автобусного «коферрауму» до крихітного багажного відділення «Твінґо», Леа було посаджено на заднє сидіння, мене – на переднє, і під позивні ще не знайомої мені радіостанції SWF наше авто рушило в бік Бернсбаха.

Не в змозі зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст гера Де Ляфорте, котрий із привітною посмішкою на обличчі показував рукою то праворуч, то ліворуч, намагаючись увести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я ще від часу перетину останнього кордону не могла позбутися нав'язливого відчуття несправжності краєвиду й самої ситуації. Усе, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала б виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в неправдоподібно охайній мініатюрності німецьких селищ, що нагадувала накрохмалену та випрасувану білизну. Можливо, таке враження створювали яскраво розфарбовані гномики, без яких важко уявити собі німецький садок чи квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий запах прального порошку, котрий мають тут навіть авта. Сам гер Де Ляфорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, притаманну банківським клеркам у голлівудських фільмах і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, теж здавався мені якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Твінґо» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі, виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляфорте. Усе це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора.

Фрау Де Ляфорте була огряднішою за свого чоловіка, виглядала дещо старшою за свої 35 і посміхалася так само привітно і ввічливо. Обоє близнюків своєю круглястістю і рожевощокістю нагадували гномів у садку. У момент моєї появи вони принишкли. Але, побачивши, що справа йде до вечері, знову пожвавилися. Треба визнати, апетит цих створінь був вартим подиву і ще довго викликав у мене щиру повагу.

Можливо, це було пов'язане зі специфікою національної традиції харчування, точніше зі специфікою харчування сім'ї Де Ляфорте, яку не можна було назвати традиційно національною. Уже хоча б тому, що свої корені їхнє родинне дерево мало у Франції, а до сусідньої Німеччини перебралося лише кілька століть тому, під час відомих кожному школяреві з книжок Александра Дюма «розборок» між католиками і гугенотами. Де Ляфорте й досі не зрадили своїм релігійним переконанням і старанно опікувалися справами протестантської громади Бернсбаха.

Притаманна протестантській самосвідомості суворість і стриманість виявлялася навіть у найдрібніших деталях сімейного побуту. Насамперед у їжі. Суворо розписаний по годинах графік харчування не порушився протягом року нашої співпраці жодного разу, і мені навіть важко уявити собі, що могло б спонукати перенесення обіду більше ніж на півгодини або зміни у традиційному вечірньому меню.

Отже, щоранку, рівно о 06.01, фрау Де Ляфорте спускалася до кухні і вмикала кавоварку. Очікуючи, поки поштарка принесе газету, вона завантажувала білизну до пральної машини, складала список закупів на день і справ, які слід було залагодити сьогодні. Рівно о 06.23 до запаху кави, що долітав ізнизу, долучався легенький шурхіт опущеної в скриньку газети, і фрау Де Ляфорте повертала ключ у замковій щілині, потім інший ключ – у щілині поштової скриньки, далі тихенько зачиняла вхідні двері й поверталася до вітальні. Рівно о 07.03 до сніданку спускався гер Де Ляфорте, і вони прочитували газету, з'їдали по дві скибочки дієтичного чорного хліба з тоненьким шаром маргарину і мармеладу для діабетиків, випивали по горнятку кави без кофеїну, зате з молоком пониженої жирності і тривалим терміном зберігання, а потім гер Де Ляфорте їхав на роботу, а фрау Де Ляфорте йшла нагору одягати дітей. Рівно о 08.01 за сніданком збиралася решта мешканців будинку: Леа, якій надавалося право вибрати між двома скибочками дієтичного хліба на сніданок і порцією мюслів із молоком, близнюки, яким різали хліб на зовсім дрібненькі шматочки і права вибору не надавали, і я. Мені теж дозволялося вибрати між хлібом і мюслями, кавою з молоком чи без і прочитати газету. Найважчим було останнє.

Рівно о 12.14 поверталася зі школи Леа, і відбувалася церемонія сімейного обіду. У меню передбачалися варіації: макарони з томатним соусом і тертим сиром, макарони зі сметаною і тертим сиром, відварені картопляні кльоцки, підсмажені рибні палички або варені овочі. Усе, крім макаронів, треба було спершу витягти з морозильника, а потім розігріти, згідно з інструкцією. На десерт часом подавалися консервовані фрукти. Під час обіду завжди дзвонив гер Де Ляфорте і цікавився сімейними справами.

За вечерею (рівно о 19.21) сім'я переважно збиралася разом, гер Де Ляфорте ще раз переглядав ранкову газету, ми разом із фрау Де Ляфорте сервірували на стіл дієтичний хліб (по дві скибочки на людину), порізані плястерками сир і варену ковбасу з пониженим умістом жиру, маргарин, часом трохи свіжих овочів.

Треба визнати, що така система харчування була спершу трохи незвичною для мене і протягом перших двох тижнів сприяла схудненню на 6 кілограмів, після чого я набула ідеальної для топ-моделі ваги 48 кілограмів при зрості 1 метр 68 сантиметрів. Удома це мені нізащо не вдалося б. Щоправда, мене постійно нудило, і я відчувала легке запаморочення в голові і слабкість у ногах. Але це могло бути пов'язане з акліматизацією, і я не звертала уваги. Через кілька тижнів я звикла, зникло навіть легке відчуття голоду, яке переслідувало мене на початку.

Інакше було з нащадками сім'ї Де Ляфорте, відчуття голоду в яких не зникало, здається, ніколи. Незважаючи на сувору заборону і жорстокий контроль із боку матері (всі члени сім'ї були трохи схильні до повноти, і вона намагалася змалку привчити дітей до правильного й раціонального харчування), Леа часто вдавалося за сніданком чи за вечерею схопити потай від матері третю скибку хліба, яку вона жадібно ковтала, навіть не намащуючи маргарином чи варенням, а за обідом крадькома покласти собі додаткову порцію макаронів і швиденько з'їсти їх, не поливаючи соусом, поки мати відволіклася на телефонну розмову.

Молодші ж діти були позбавлені такої можливості і тому всюди намагалися відшукати щось їстівне. Від них треба було ховати смітник, із якого вони любили діставати і споживати рештки їжі, ховати все, включно з черствим хлібом, а часом, коли їхня активність особливо підвищувалася, вони намагалися випробувати на їстівність і речі, мало для цього придатні: олівці, туалетний папір, стиральні гумки, крейду тощо. Одного разу надгризеними виявилися навіть мої черевики.

Спершу мені було дуже шкода цих вічноголодних створінь, і я намагалася потай від мами почастувати їх печивом, шоколадом чи цукерками. Але фрау Де Ляфорте довідалася про це, і після ввічливої, але серйозної розмови я вирішила не ризикувати втратою місця праці.

Того дня, коли ми разом із Леа і гером Де Ляфорте повернулися з вокзалу в Карлсруе, вечерю через спізнення автобуса було перенесено аж на півгодини, і, очевидно, на честь свята, крім традиційного дієтичного хліба із сиром і вареною ковбасою, їли ще розчинний суп із шампіньйонів фірми «Кнорр».

Довкола круглого столу у вітальні панувала зацікавлена мовчанка, дитячі погляди допитливо спостерігали за кожним моїм рухом, фрау і герр Де Ляфорте намагалися підтримувати невимушену розмову, час від часу звертаючись до мене й отримуючи милу посмішку і тактовне мовчання у відповідь. Леа, почервонівши, щось питала, шепочучи на вухо матері, близнюки поводили себе незвично тихо (це я зрозуміла вже наступного дня, коли побачила, як вони поводять себе зазвичай) і мовчки дивилися на мене зі своїх високих стільчиків, які обмежували їхні рухи. Вони зосереджено розмазували зупу-пюре по пластмасових тарілках, які спеціальними гумовими пластинками прикріплювалися до високих стільчиків, а потім витирали ґумові ложки і пальці об цератові комбінезони однакового з тарілками малинового кольору, час від часу витираючи рештки їжі об волосся одне одного і випльовуючи трохи зупи на підлогу довкола себе.

За такими мирними заняттями ми й провели наш перший спільний вечір, я знаками попросила дозволу передзвонити додому, мені знаками дозволили, я передзвонила, і мені показали кімнату, де я мешкатиму.

Останнім сильним враженням того багатого на події дня стало блискавичне засинання на різнокольорових простирадлах зі свіжим запахом прального порошку.